Глава 23. Підпільна комсомолія
А тим часом Зосим у полинялій військовій гімнастерці на Соковиці під Дубрівкою орав свою ниву. На плечах, де колись були солдатські погони, ще позначались темні плями, які нагадували про недавні фронтові походи і в дощ, і в сльоту. Маленький плуг „норчак“, пристосований до однокінної упряжки, ліниво підіймав скиби попелястої ступенської землі. Конячка (не та, що колись була, ту „мобілізували“ і – з кінцями) вибивалась із сил. Вона стара, горбата та й до того ж коростява. Не ті достатки, щоб купити баского коня.
Володько у школі. Круглий відмінник. До школи ще встигає попасти корову „на росу“ та „під вечір“. Пасовища нема, тому доводиться знаходити смачну для корови траву-мураву вздовж польової до¬роги або на кручах рова. Вздовж дороги – різні посіви, смачна спокуса для корови: чи то цукровий буряк, чи конюшина, чи горох. Але на те пастух. Він чуйно тримає в руках налигач, так що морда корови ви¬бриває травку з точністю до ширини ступ¬ні. Та Володько хоч і був відмінним учнем, а пастух з нього був на трійку, бо у нього в одній руці налигач, в другій – кни欬ка. Після заслання перед ним відкрилась література, про яку він не здогадувався. Окрім Шевченка, виявляється, ще є Леся Українка, Іван Франко, Іван Котляревський, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський.
Душа десь далеко-далеко серед тіней забутих предків або поряд з лісовою мавкою, а тут корова чужу пшеницю хряп-хряп-хряп. Лукавій рудій корові дістається за неслухняність. Але ж вона була сміливіша, ніж її пастух. Тоді у 1944 році вона втекла від совітів, а Володько не наважився.
Одного разу Володька, учня шостого класу, викликали до директора школи. В кабінеті сиділа молода жінка. Вона стала розповідати про комсомол, як молодь збирається разом, організує аматорські гуртки, займається спортом. Про самодіяльність Володько мав уявлення, бо й до того ж їхній клас ставив „Назара Стодолю“ Т. Г. Шевченка. В класі також на уроках здавали норми БГПО („Будь готовий до праці та оборони“). Фізру (так звали уроки фізкультури) викладала товста та вайлувата директорова жінка, вона ще була фахівцем з німецької мови, малювання та математики.
– Так що? – запитала Бровіна. Тільки потім він довідався, що це жінка того Бровіна, який командує пачкою.
– Не згоден.
– Чому?
– Я був у засланні. А комсомол – орга¬нізація політична. Це перше. А по-друге, „друзі“ вилізуть з криївки – повісять.
– Про це ми подумали. Те, що ти був у засланні, не буде перешкодою. В нашому районі багато комсомольців з по¬дібних сімей. А що стосується „друзів“, то вони не будуть знати. Ми створюємо нелегальну, так би мовити, підпільну організацію. Про ваше членство не будуть знати ні директор школи, ні вчителі. Зустрічі з керівництвом райкому будуть в конспіративних місцях.
„Підпільна комсомолія“ у складі чотирьох осіб планувала небувалі заходи, переписані з методичного листа. Насправді було: а) збирання членських внесків по 2 копійки та б) дотримання нелегального становища. На конспіративних явках передавали звіт про збір членських внесків у сумі 8 копійок. Все це було нелегально, а для прикриття комсомольці були зранку та під вечір пастухами своїх одноосібницьких корів.
У неділю Володько виганяв свою коро¬ву у Лазорівський рів. Хоч худобі на пологих схилах мало було чим поживитись, зате хлопцям було чим розважитись. Давня розвага – війна соковицьких та лазо¬рів¬ських пастухів. Лінія фронту – водомий. Супротивні сторони кидають камінцями. Ті, що вчились у п’ятому класі і вивчали історію стародавньої Греції, застосовували пращі. Воювали за правилами. Лінія фронту – водомий, і її заборонено переходити, в рукопашний бій не встрявати. Війна закінчувалась перемир’ям частіше після того, як комусь голову розіб’ють. Тоді сходяться на водомиї, до своїх ніг кидають камінці і в ознаку добрих на¬мірів показують один одному свої долоні: „Дивись, руки готові до примирення“.
Тоді вже грають в „шпака“, „свинку“ та інші ігри. Володько соковицьких хлоп¬ців навчив грати в лапту. Гра сподобалась, і в неї охоче грали тепер і лазорівці.
У них верховодив Гнат Курчак – підліток, десь років за шістнадцять, від дітей не відстав, а до парубків не пристав. Курчак – це прізвисько, а прізвище – Мельничук, племінник нам уже знайомого Івана Фомича. В школу Гнат не ходив, пас корів, а серед дітей його якось не запримітили ні „товариші”, ні „друзі”. Але й до нього дійшла черга.
Було це в жнива. Сімя Курчаків за звичаєм вечеряла надворі. Усівшись на призьбі, кожний на колінах тримав черепяну миску і їв галушки з молоком. Смеркалось. Із кущів з-за хати вийшли двоє. На них сірувато-блакитні німецькі маринарки з накладними кишенями, а на головах – „мазепинки” – кашкети із стоячими комірцями. Поміж ними – тризуб. В таких кашкетах ходили вояки УПА ще в 1943 році.
Один з них заговорив якось не по-нашому.
- Ти Гнат Мельничук, що ся прозиваєш Курчак?.
- Я, - відповів Гнат
- За зраду Україні ти ся заарештовуєшся.
Другий вояк спритно заломив Гнатові руки за спину і звязав їх дротом, який застосовуть на хмілярні. Сімя зацепеніла і ніхто навіть зойкнути не встиг, як неспобівані гості разом з Гнатом зникла в кущах, що тягнулись аж до Лазорівських ровів.
Ціле літо про Гната – ніякої звістки.