На обличчі у Ярослава, рідко з’являлась посмішка, він ніс на ньому прожиті роки, більша частина з яких була вже позаду. Напевно в усіх людей поважного віку настає такий період, коли у своїх спогадах, їм притаманно повертати у своє дитинство.
Останнім часом, мені доводилося , слухати його спогади. Це були невеличкі епізоди, які я вирішила викласти на папір, і ознайомити з ними близьких і зовсім незнайомих людей.
Народився Ярослав у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році, у Жовківському районі, село Нова – Кам’янка. Його мама, Ганна, вийшла заміж за Миколу, батька Ярослава, він на п’ятнадцять років був старший за матір. З розповідей матері Ярослава, батько дуже любив її, шкодував, і в усьому намагався допомагати. Ярослав народився бажаним, і доволі любимим сином. Батько повністю віддавався своїй родині, але їм не судилося довго бути разом. У тисяча дев’ятсот сороковому році, батько Ярослава захворів на запалення легенів. За незчисленною роботою, ніхто не придав цьому великого значення, батько не лікувався і невдовзі помер.
Незабаром матір вийшла заміж вдруге. Після одруження матері, на протязі років, у Ярослава народилося три сестри та брат. Усього в родині росло п’ятеро дітей, Ярослав був самий старший.
Ох, і важко прийшлося йому малому жити при вітчимові, хоча усе своє життя він називав його не інакше, як – батько. Він замінив йому рідного, хоча великої любові Ярослав від нього не відчував. Мені не хотілося би переповідати, усі тяжкі моменти його дитинства, хоча він пам’ятає їх, всі до дрібниць...
Ярослав пам’ятає воєнні роки, (йому було п’ять років), коли до них на подвір’я приходили німці і просили в мами «млєко і яйка». Від них, в їхньому селі ніхто не постраждав, а німці, як показують у фільмах, ще пригощали маленького Ярослава - шоколадом.
Змалку, його привчали до роботи. Родина була бідна, але дуже роботяща.
Малому Ярославу, так хотілося ще спати, а його вже піднімали пасти корів. Ранки були прохолодні, корова «справить свою потребу», він підбіжить, малесенькими ноженятами стане туди, і таким чином на деякий час зігріє собі босі ноги. Взуття він не мав ні якого, та і одягу також, жили вони досить бідно.
Коли йшов до школи, мати давала йому, лиш окраєць чорного хліба,(білий був рідко, тільки на свята) він встигав з’їдати його не дочекавшись великої перерви(так хотілося їсти).
В ті часи жили всі переважно однаково, робили зрання і до смеркання, але на покращання добробуту це не впливало.
Нагодувати п’ятеро дітей не так було просто, Ярославу доводилося чути сварку матері з батьком, на рахунок харчів. Коли він подорослішав, то зрозумів, чого батько сварився.
Він думав, як прогодувати дітей, можливо трохи щось зекономити з харчів. Лихі були часи, вони відомі усьому поколінню народжених у тих роках. Але попри всі негаразди та нестатки, діти бавилися, росли і виростали.
Пригадував Ярослав зиму, так кортіло поїздити на ковзанах, лижах, але у нього нічого подібного не було. З того становища усі виходили по різному. Хлопці робили з дерева сани, прибивали дріт, щоб вони їздили по льодові, сідали на них, брали пали і відштовхуючись – їхали. Ковзани робилися з поламаної коси, свердлили в ній отвори, протягували шнурівку, в’язали до взуття, і так їздили. Та то було неперевершене задоволення, ще і не в кожного таке було. Мудрували над тим довго, в кого яка була фантазія...
Влітку було простіше, самі смачніші яблука, зазвичай росли у сусідському садку. Хлопці робили справжні набіги, наривали повні пазухи яблук, і чимдуж намагалися втекти від господаря (хоча, у своїх садках росли такі самісінькі яблука). Ярославу завжди це вдавалося, а от його товаришу один раз не пощастило. Він ці яблука запам’ятав на все життя. Хлопця запримітили, лупцювали мотузкою поки йому не вдалося втекти. Після цього, вони стали більш обачнішими та обережнішими, і більш ніхто з них не попадався.
У селі була річка, на яку вони ходили ловити рибу, називалася вона «Рата». Нехай наловлена риба не була дуже важна, але юшка виходила навариста...
Відбувалося це на вихідні дні, або на свята. Брали на пасовисько «вишневої наливочки», трошки ласували нею, щоб відчувалося свято.
Мама, часом лишала Ярослава наглядати за меншими сестрами. От що – що, а цього він не любив робити.
Хлопці вирушали на чергове зібрання у селі, а йому треба було наглядати за сестрами. Він в той час був дуже нервовий, але вихід знаходив завжди. Одного разу, лишив їх в хаті на самоті. За це і постраждав, дісталося йому від мами добряче. Більше він такого вже не робив, приходилося брати їх із собою.
По селі бігали босими, часом біг і відразу не міг збагнути, що це так болить у п’яті. Коли оглянув,що там таке, - зрозумів, це був заржавілий цвях. На ходу висмикував його і продовжував бігти далі. Ні якої дезінфекції ніхто не робив, і все скоро гоїлося.
Коли вже став трохи старшим, любив слухати про що говорять дорослі. Він змалку прислуховувався до їхніх розмов. Розмови були і про господарку, і про політику.
Про останнє було звісно говорити заборонено, але йому вдавалося заховатися на печі, і потайки слухати бесіди старших людей. Ярослав любив ходити до рідного дядька, там зазвичай збиралися дорослі, коли він був викритий, - випроваджували. Наказували, щоб він нічого нікому не розповідав, але цього не потрібно було говорити, він сам все розумів.
Вперше він намалював крейдою, українській символ – тризуб, на штахетах своєї школи, в той час він ходив у другий клас. Тризуб він побачив вперше на листівках в дядька.
Коли у школі стали питати, хто це намалював на шкільній огорожі тризуб, Ярослава видали учні, які бачили коли він це робив.
До школи прийшов голова сільської ради, і Ярослава привели в учительську. Допитувалися, де він міг таке бачити? Він, хоча був малим, але розумів, що правди говорити не можна. Прикинувся, що не розуміє, що від нього вимагають, на цьому все і скінчилося. До кінця у такі юні роки, він ще не усвідомлював, що означає цей символ – тризуб. Але відчуття патріотизму, в нього було присутнє змалку і у подальшому житті воно тільки укорінювалося.