Кобилиця-Хонда

КОБИЛИЦЯ-ХОНДА

Дівчинка Агапія зростала у далекому Комі-Перм’яцькому краю серед лісових нетрів, моху, неймовірної кількості диких ягід та ще більшої навали кусючих комах. Поряд, на заболочених відгалуженнях річки Ками, трудилися малорослі волохаті татарські конячки. Коні лісового типу мали одну й ту ж гніду масть. Зазвичай тягали за собою волокуші, бо, власне, колесо закотилося сюди лише 30 років тому. Закотилося, а розігнатися немає де, адже болотяна чвира, буреломи й глибокий сніг узимку не для возів, маж і карет.

Старшокласницею тоненька, білотіла та кругловида лісовичка, схожа на типову фінську дівчину, вчарувалася фільмом “Табір іде у небо”. Зачепили душу не тільки небачені краєвиди сонячних горбів і полонин молдавських, а ще й історія з білою кобилицею, що там паслася. Агапія, заворожено уп’явшись в екран, милувалася тим, як вітер ворушив білу гриву.

– О яка ж ти гарна та висока! А наші зачухані, обліплені гнусом із язвами на тілі. Це для мене, неодмінно, чарівний жених дістане таку. Ми сядемо і повільно поїдемо щасливі за обрій, прямо до неба, – мріяла дівчина.
 
Коли Агапія закінчила медучилище, то випадково набрела в Кудимкарі на такого собі ендеміка, за освітою – офіцера-фінансиста. Подібне словосполучення клепало тоді єдине на Союз військове училище. Рудий, кучерявий, довготелесий, спраглий до жіноцтва, бо був розлучений уже шостий рік.
 
Отже, бравий капітан Досифій швидко запав на русяву дикувату лісовичку. І хоча був удвічі старший, та ляснув себе по крижах, пришпорив й умовив сестричку їхати з ним подалі від комарів. Їхати, щоб начебто вдосконалювати медичний фах біля афганського кордону. На прикордонні застави Таджикської РСР капітан постачав продукти та усіляку всячину. Його ще жодного разу не обстріляли моджахеди, хоча сьомий рік тривала війна.
Агапію посадили не на білу кобилицю, а до військового літака на додачу до кулеметів, медикаментів, консервів, шинелей і чобіт.
 
Так із лісової Парми – та прямо на Памір. Дівчині важко було звикати до високогір’я, розпеченого каміння, рудої теплої води й холодних очей місцевого люду. У Бадахшанському поселенні Хорог Агапія уздріла близьких своєму серцю, омріяних коней. Це були нащадки прадавньої несейської породи, які скакали під сідлом і впрягалися у бойові колісниці 3,5 тисячі років тому. Звісно, колгоспні конярі свавільно домішали до парфянського коня трохи кров’яного непотребу. Та все ж ті прудко гасали заставами, були стійкі й витривалі під брутальними солдатськими чобітьми. Коні мали золотаво-руду масть, котра іноді прикрашалася білим хвостом і гривою.

– Досифію, покатай мене на білій кобилиці, – намагалася негайно осідлати свою мрію Агапія.
– Ти хіба не знаєш, що абсолютно білих кобилиць у природі не існує. Так само, як і конячих альбіносів, – хизувався знаннями капітан. На заставах тільки такі, які бачила.

Капітан іноді возив з собою медсестру для дрібних послуг. Через рік, трохи оговтавшись, Агапія делікатно поцікавилася своїм статусом. Хто ж вона насправді? Наложниця, кухарка, сестричка, коханка, подруга чи просто співмешканка. Упрілий від спеки Досифій складався ножиком залазячи під щойно зволожене простирадло, буркнув:
 
– Народиш мені дитину – поберемося.

8 березня 1987 року розгодованого Досифія, з обважнілим черевцем, вперше обстріляли афганці у містечку Пяндж. Трохи переляканий, він прилетів додому на МІ-8 з дорогими подарунками, де приємно потішила звістка – Агапія вагітна. І все ж попереду тьмяніла невизначеність, бо війна вже підсунулась упритул до кордонів Союзу.

До цього часу капітан відверто жирував, обмінюючи продукти на імпортну здобич від завалених караванів. Останньою дорогою реліквією вчепилася на його палець мідійська золота печатка із зображенням голови ахалтекінського скакуна.
 
Саме такі ахалтекінці, світло-солової масті, трохи постарілі, з майже вибіленою шерстю та білосніжними гривами були запряжені в карету-колісницю. Колись вона мчала під променями потужних прожекторів і шурхотом кінокамери на зйомках історичних фільмів. А тепер колісниця возила у Марах Агапію з Досифієм на весіллі. Дивовижна процесія: попереду баскі коні з нашорошеними вухами рвали-несли карету, а позаду, не відстаючи, плювалася димом вервечка білих, пошарпаних трофейних джипів TOYOTA та УАЗиків. Завершував процесію запилений БТР, що  несамовито брязкав.

Народила дочку Агапія в Душанбе. На той час молода сім’я жила у великій столичній квартирі з контрибуційним кондиціонером. Оселя повнилася японською побутовою електронікою. А жінку дедалі частіше виводили з душевної рівноваги сни, де вона бігала заросяними лісовими галявинами й об’їдалася журавлиною, а ще ягодою чорною, голубою і, особливо, тою княжою – наймилішою.

Минув уже третій рік, як із Афганістану вибралася 40 армія, та напруга біля кордонів тільки зростала. Це відчувалося скрізь. Особливо для військових на Бадахшанському нагір’ї. Здавалося, живуть такі собі затуркані, пропахлі вівцями пастухи. А тут зненацька вони пригадують, що є прямими нащадками величних жителів Країни Аріїв, які споглядали ці гори з конячого крупу тисячі років тому. І ніхто тоді не вчив їх як треба жити й споглядати світ.

Агапія, наскрізь пронизана ворожими аборигенними поглядами, ошелешена їх зухвалою поведінкою, благала чоловіка перебратися до спокійнішого краю. Та й чотирирічна донька Аліна потребувала нормального спілкування з ровесниками. А тут, ти виходиш на вулицю чи до чайхани, а чоловіки збігаються, відверто розглядають, роздягаючи тебе очима, і говорять винятково по-персидськи. Ти почуваєшся оголеною, тебе чують і розуміють, а вдають, що бачать інопланетянку. А ще моторошно проходити повз застиглі тіні, закутаних жінок у чорному. Жінки без очей і губ, без погляду та посмішки.

Одначе Досифій вперто мотався заставами. Туди – продукти, а назад – мисливські трофеї. Місцевий гірський баран “Марко Поло” важив понад 200 кг. Та ще мав розкішні кручені роги під 30 кг. Поціновувачі платили шалені кошти в доларах за це диво природи.

Ранньої осені тебе, Досифію, везли вниз серпантином з чергового полювання. Пропахлий шерстю і лойом, перемазаний кров’ю архара, ти ще милувався відблиском золотої печатки на руці, тішився думкою про дружину й скорий душ, а куля уже летіла назустріч. Десь збоку її виплюнула довга турецька кремінна рушниця. 13 міліметрів свинцю й сталі легко прошили дверцята УАЗика, ногу і твоє черево.

У місцевому госпіталі Досифій швидко помер. Хірурги тільки хитали головами, вражені тою страшною розрухою в тілі від одного пострілу. Як потім з’ясувалося, реліктові рушниці виготовляли з дамаської сталі ще у XVIII столітті. Робили їх надовго, ложі зазвичай було інкрустовано слоновою кісткою та перламутром. Куля, виготовлена в кустарних умовах, завжди мала зміщений центр ваги...
 
Той фатальний постріл не тільки зачорнив Агапію траурним вбранням, знищивши світлі надії і сподівання, він фактично розпочав громадянську війну, коли Таджикистан швидко очистився від нетутешніх людей. Це ісламісти Гірського Бадахшану дістали приховану зброю й відкрили полювання на них.

Перші 100 тисяч біженців рушили відразу. Втікала й Агапія, панікуючи, похапцем збирала речі. Взяла лише те, що могла дотягти до вокзалу. Асфальт немилосердно обдирав-обчухрував боки валіз. Ревіла у сльозах Аліна, волочила непомірну торбу.

«…І не треба мені білої кобилиці. Мені би зараз оту гніду лісову конячину з волокушами» – у відчаї думала молода вдова.

Кілька місяців жахливих поневірянь на вокзалах та у брудних вагонах закінчилися. Агапія з донькою та ще дві сім’ї біженців осіли на Полтавщині. На той час багато нічийних хат із закритими віконницями, оточених розкішними садками, чекали на добрих господарів.
24-річна Агапія стала дояркою на фермі. Доля посміхнулася їй, бо молочницям тут пристойно платили навіть порівняно з містом. Така собі оаза, звідки молоко безупинно витікало, насичуючи три переробних заводи області. Оаза пристойного ставлення до селянина, що працює, на тлі суцільних скрипучих дюн, барханів і каміння. Та й люди спокійно сприймали чужинців. Ніхто не хапався за зброю.

Аліна почала ходити до школи. Хто б міг подумати, але дівча вправно вимовляло “паляниця” й писало українською. Сама ж Агапія – схудла, зібрана, відмобілізована гримасами буття – стала швидкою в рухах і вже мало чим нагадувала розм’яклу, знудьговану дружину майора...

Пролетіли роки. Аліна перетворилася на височенну вродливу дівку з вогненно-каштановим хвилястим волоссям. Здобувала професію ветеринарного медика в аграрній академії. Гуртожиток, табунці прихильників із роздутими ніздрями, подружалки, солодкі принади і хвилюючі „вивихи” студентського життя.

За роки, що збігли, вдова встигла заманити до своєї оселі чотирьох чоловіків. Кожний почувався тут свого часу фаворитом і залишив по собі добру пам’ять. Перший, наймолодший, перекрив хату металочерепицею і встановив склопакети у вікна. І тепер на вершечку зеленого даху добре видно двох білих коней із розвіяними гривами, що летять-розбігаються в небо з буйним вигином голів.
 
Другий, найстарший, збудував суперовий, оснащений мийкою, саж, де кабанчики обжиралися, чухалися об спеціальні чесалки, а влітку зрошувалися тонкими струменями води.
Третій, підсівши на Агапію, полишив сварливу дружину й горілку та напічкав хату електричним приладдям і супутниковою антеною.
Останній, що й нині у фаворі, поробив унікальні меблі з натурального дерева, гарно поєднавши дуб, вільху, горіх, а ще липу з грабом, клен і навіть найтвердіший з усіх – терен.

Заздрісні сусіди невимовно страждали, споглядаючи вишукану майстерність слабкої статі. Це було якесь незбагненне, небачене чаклунство, бо чоловіки жодного разу не хряпнулися лобами (а так хотілося), як гірські барани біля воріт Агапії чи біля її ліжечка. Усе тихо, мирно, без крику, кулаків, провалених черепів, вил, сапок, відрубаних пальців і оскаженілого натирання писку цеглиною...

Студентку-старшокурсницю Аліну на лекціях по конярству якийсь сухоребрий сивий дідок намагався переконати в тому, що коня вперше на Землі приручили у нашому краю. Виявляється, домашній кінь рушив топтати світ з Дереївки, що під Кременчуком. Викладач захоплено продовжував розповідати, що несейські та ахалтекінські, арабські й навіть чистокровні англійські породи мають завдячувати отим першим табунщикам часів неоліту, які вправно скакали та гарцювали на конях Подніпров’ям.

Однак натхненні розповіді про середньостогівську культуру пошанування коня мало хвилювали Аліну. Її мізки заполонили думки про Мокія – зерняткового трейдера. Двічі на рік той гасав господарствами Полтавщини: весною привозив паливно-мастильні матеріали, а по осені забирав збіжжя. А вогняно-волосяна Аліна довгими ногами топталася біля Зерняткового в ескорт-послугах. На осінніх зернових аукціонах у Києві Мокій був особливо щедрим. 600 євро за годину топтання.

«На біса мені ті коні з їх копитами, хворобами й примітивним шлунком!» – думала дівка.
Щоб довго та невимушено тримати розмову із затятим і трохи схибленим на бізнесі Мокієм, студентка почала вивчати інші предмети: “Закупівельна зернова інтервенція”, “Сертифікація зерна”, “Очистка матеріалу від складної бур’янової домішки”, “Штучне підвищення класу зерна”, “Підготовка до експорту” і т. ін. Зате потім два місяці з дванадцяти Аліна розкошувала готелями та дорогими квартирами. Обідраний, смердючий гуртожиток спливав за обрій і туди уже не хотілося більше заглядати.

Одного осіннього дня збуджена Аліна примчала до найвірнішої подружки з новиною:
– Виходжу заміж. Мокій буде тепер жити у Полтаві.
Зернятковий, помотавшись світом, нарешті збагнув, що тутешні господарства ще дають непогані врожаї, а інтервенції від держави можна не боятись. Це гарантувало добрі прибутки.
 
Коли Аліна з подругою гарячково бігали київськими супермаркетами, та хитро запитала:
– А чи знаєш ти про останній крик модної жіночої білизни?
– Ні, – відповіла.
– Ажурні трусики-шортики й короткий корсет із двома гніздечками, черевце оголене. Усе в пастельних тонах. Гніздечка мілкі, щоб пташки злетіли від найменшого поруху плечей. Це сподобається твоєму трейдеру. І запам’ятай: жодних поясів, лямок, прищіпок, шлейок, бретелів, ліфів і усієї тої кінської збруї.

Затарившись, подруги збиралися уже їхати додому, коли Аліна побачила на тротуарі білу Хонду.
«Ось чого мені не вистачає, ось де повне втілення найбільшої мрії!»
Вона вмовила пристаркуватого, беззубого власника машини приїхати до Полтави в останню суботу падолиста й покатати їх на весіллі. Дала завдаток за потрійний бензин і обіцяла потім не тільки вставити нові зуби, а й навіть нову щелепу.

І настав той фатальний день. Зернятковий трейдер у дорогому костюмі та краватці, що немилосердно ятрила бичачу шию, вороже розглядав пошарпаних долею Хонду і її господаря, зловісно мовчав. А потім здибився натягнутим луком – остання зернина бухнула на темні терези його душі:

„Скільки цього молодого м’яса, оцих лушпайок під ногами валяється. Та я по нинішніх часах знайду собі таку, що й ноги митиме… І без викрутасів.”

Цієї думки було досить, щоб навернувся гнів, заколочуючи намул свідомості. Тятива вирвалася з пальців, терези хитнулися. Розчервонілий, із риб’ячими очима, Мокій грубо загнав Аліну до чорного лімузина, рвонув уперед. По дорозі просичав:

– Тебе катали б на новому LEXUS’і, а ти, галімая тьолка, нагнала з Києва дамську задрипану, вбиту ХОНДУ.
Ще нічого не усвідомлюючи, дівчина тупо виправдовувалася:
– Але ж машина така біла. А я хочу свята, я хочу тільки на білій!
Мокій виїхав на околицю міста, загальмував на Харківському шосе. Повільно, з насолодою, витяг з машини враз отетерілу дівку.
 
– Будеш кататися на білих фурах. Вибирай, яку хочеш...

Ніч... Кабінка-комірка в гуртожитку. 120 на 85 сантиметрів та ще трохи вгору. Диво, створене, розтиражоване домобудівним комбінатом. Ти зручніше вмостилася, зіперлася спиною до стіни. Втомлені ноги у довжелезних чоботях здійнялися вище голови. Вони безжально обдирали гострими підборами шпалери. Остання сигарета уже починала обпікати пальці руки, де лишилося лише два нарощених акрилових нігті. Ліва рука продовжувала тримати недопиту пляшку вина.

А під тобою жорстоко холодив мертвим відблиском, нараз почорнілий у очах, але такий білий-білий унітаз…


Рецензии
Дуже цікаво написано... :-) Сподобалось.

Шон Маклех   06.10.2012 18:58     Заявить о нарушении
Вельми вдячний, що знайшли час і завітали на мою сторінку.
Воно ж бо й говориться коли чується і пишеться тоді коли відгукується в читальників.
Із пошануванням, Петро.

Петро Домаха   06.10.2012 23:03   Заявить о нарушении
На это произведение написано 5 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.