Звичний ранок, звичні думки, сніданок , рухи, аромати… Життя налагоджене титанічними зусиллями, роботою над собою, з собою, проти себе. Потік машин, хвилини на стояння в заторах вже враховані у сумарний час, відданий на процес добирання до робочого місця. А там звичні претензії і ухвали, подання і апеляції. Секретарка Марина сьогодні знов щось забуде, помічниця Ольга Леонідівна розповість щось про сьогоднішнє сонячне затемнення, а вона, а вона… сидітиме сумна. Так здається співають.
Звісно ніхто того суму не побачить. Всі вважатимуть те за діловитість і заклопотаність. За її особистий стиль - стиль переможниці. Вона все знає про себе. Про нього теж. А він про неї. І про себе. Дорослі люди, алгоритм життя задано і виконується. Наразі підійшла черга створити сім’ю, а вони не можуть ступити кроку, завмерли як два чудовиська Сцилла і Харибда, одне напроти одного. Перемелюють всіх, хто трапляються поміж ними, але не можуть злитися в одне, а між тим вже давно час…
У Маринки такі злякані очі, як у шкідниці, що розлила мамині французькі парфуми за 180 ре.
- А у нас тут… кішка, - майже зі сльозами в голосі.
- Що? Яка така кішка? – власна байдужість лякає навіть саму себе.
- Блакитна. Підходить до кольору нашої партії, - вставляє і собі Ольга Леонідівна, таємна палка адептка партії.
- Яким чином? – та подумки: «дурощі якісь».
- Сиділа вранці під ролетом, у неї лапка зламана, здається, - благаюче скиглить Маринка.
- Де вона? – ранково-стомлено.
- Ондечки! – вказали співробітниці.
Вона дивилась на мене байдуже і буденно, ніби підходило до кінця її дев’яте кляте життя. Неперевершено граційна, блакитна з зеленими очима. Їй було байдуже, вона нас зневажала. Ніхто так не дивився на мене. Але це всього ж кішка. Ввечері хтось з моїх добросердих відтягне її додому. За роботу!
Кішка нагадала про себе по обіді. Вірніше не вона. Її Вельможність все так же сиділа на підвіконні, коли я налякана потужним тенором своєї клієнтки вискочила у хол.
- Красуня, красуня! Киць-киць! Ніка Олегівна, - це вже до мене, - коли будуть кошенята мені обов’язково одненького.
- Це просто випадковість, завтра тварини тут не буде.
- Та Ви що, подивіться як вона пасує до інтер’єру, до політичної забарвленості офісу – російська блакитна кицька!
- Ходімте , Агнесо Леонардівно, у нас є важливіші справи, ніж приблудна тварина.
- Ця приблудна тварина коштує, як Ваш гонорар за мою справу, і тут Вам пощастило, - пророкотіла «доброчесна» Агнешка, що присвоїла собі кусник землі,гордо поплила до мого кабінету.
Коли одпровадила цю поціновувачку чужої землі, викликала до кабінету Марину.
- Якщо кішка справді дорога, як каже Агнешка, то треба розклеїти оголошення, щоб знайти господаря, далеко вона не зайшла зі зламаною лапою. Тому додому її не забирай, бо потім прийдеться їхати за нею, півдня втратимо. Гроші візьми з господарських, тих що видавала на каву, купи корму чи що там їй потрібно. Все зрозуміла?
- Так, Ніко Олегівно! – як їй мало треба для щасливої посмішки.
- Оголошення сьогодні ж ввечері, але у вільний від роботи час, - треба ж трошки зіпсувати посмішку, махнула рукою аби вийшла, телефонував ВІН.
Трішки вичікувально подивилась на його фото, що блимало на дисплеї телефону. Заборсалось два бажання: поцілувати або відповісти так, щоб більше не з’являвся в її житті. Він її змучив своїми принципами, своїми сентенціями, своєю аристократичністю, своїми жагучими поцілунками.
- Так! – вимовила крижаним тоном.
- У тебе клієнти? - відгукнулось на тому боці оксамитно-ніжно.
- Ні, у мене кішка, - бовкнула я ні з того, ні з сього.
- Кішка? – зацікавлено-стурбовано.
- Так, блакитна російська. Приблудилася і не хоче йти. Дівчатка з нею возяться, клієнти шоковані моїм екстравагантним задумом…
- А я роблю тобі пропозицію, - перебив він мене.
- Яку таку пропозицію? – здивовано–невпевнено.
- Ввечері зустрічаємось. Я заїду о дев’ятій вечора, будь готова. Вечірня сукня, посмішка і заготована відповідь: «так».
- У чім річ?
- Ввечері, люба, ввечері! – і поклав слухавку.
Невже це те, на що я чекала. Мені вже тридцять шість років, це останні роки, щоб народити і виносити здорову дитину, а може й двох від коханого чоловіка. Він ніколи б не пожартував так. Пропозиція - то правда, правда. Все заспівало у душі.
Вирішила не добувати день до кінця. Зачіска, манікюр, можливо нова білизна, а може навіть і сукня.
- Марино! Ходи клей оголошення! Ольго Леонідівно, полишаю офіс на Вас. Можете зачинити на годину раніше, якщо зателефонує Нестор Іванович - з’єднайте мене з ним. Для інших мене немає.
Рік потому.
- …Он тюльпан зелена ніжка, він будиночок і ліжко, в ньому фея чарівна, в ньому фея чарівна – засина….
- Ходи сюди, вона вже спить та і не чує тебе, - погукала я чоловіка, що присипляв нашу маленьку Марічку, - у мене для тебе сюрприз!
- Моя панночко, який такий сюрприз? – проспівав лагідно мій коханий.
- Два сюрпризи і одне питання, що виникло при приготуванні першого сюрпризу.
- Панове присяжні засідатателі, прошу Вас зайняти місця, зараз до нашої уваги Ніка Олегівна викладе чудову аргументовану доповідь, що гідна зайняти місце на сторінках підручника з ораторського мистецтва.
- Доповіді не буде. Буде торт «Мрія Наполеона».
- Бурні овації!
- І буде питання. Чому ти так несподівано, швидко зробив мені пропозицію? До речі торт саме з цієї нагоди – річниця!
- Ого! Питання чекало свого часу рік! Моя пропозиція залежала від кодового слова. Того дня ти це слово сказала. Не роби здивовані очі. Це слово: "кішка"! Так-так наша Агнешка і є каталізатором наших заручин. Я тобі оповідав про свою родину, ми походимо з роду Самійла Кішки, славетного кошового отамана, і існує така прикмета не одружуватись на жінці, яка не має кішки, а в тебе довгий час її не було. А коли з’явилась кішка, я з радістю зробив тобі пропозицію. Ось так! Киць-киць, йди до мене, моя кицюня!
- Тоді другий сюрприз, мій котику, у нас знову буде кошенятко!