ИЗ ВЕКА В ВЕК на украинском языке

ВІД ВІКУ І ДО ВІКУ




Моїй матері
Кочубей Федорі Романівні,
на долю якої випало жити
у трьох століттях,
присвячую.

Роман Цвик встав рано – ще сонце не сходило, зірки блимали. Віз своїм переломленим дишлом повернувся вниз. Треба їхати за Вітрів рів орати. Кінчається бабине літо, а поле після жита ще не зябльоване. Хто зяблює після Івана Богослова, то не вартий доброго слова.
Збирався Роман мовчки. Світла не запалювали, бо жінка вже розтопила піч і по хаті блимали веселі плями. Веселе полум’я жваво билося об склепіння, висвітлювало припічок, мисник, оживала позолота на образах.
На долівці стояли два цеберка, в одному запарена звечора січка з половою – сніданок для корови, а для свині – цеберок менший, в ньому потовчена варена картопля з домішками висівок, бурякової гички та лушпиння.
Ще святий Михайло не приїхав на білому коні (так називають у селі перший сніг), але на босу ногу йти орати вже холодно. Роман мовчки приладновував до ніг свої личаки-постоли з липової кори. Правильно взутися в постоли, завернути онучі, перев’язати поволоками – це ціла наука, яка передавалась від діда та пра¬діда.
– Романе! – несміло почала дружина Марія, – мабуть я сьогодня буду родити. Мені страшно, довго не барись.
– Не барись... Що, я кину коней і воза з плугом і побіжу, бо ти родитимеш? Якщо... поклич Полозянку.
Марії потрібний захист. Це вперше. Але не стільки захист, як добре слово. Роди – не жарт. Скільки жінок у пологах повмирало. Але Роман чи то не вмів, чи то навмисне наганяв на себе суворість, він і сам не знав, та й знати не дуже хотів. Що баба, їй би ласкатись до чоловіка. Пологи – це бабська справа. Хоч Роман ще ніколи не був батьком, але господарський гонор у нього пробивався, як бур’ян із землі.
Розвиднялось, коли Роман виїхав з двору. Вже сонце піднялося під обід, сивий туман з долини  піднявся догори і став хмарою. Останню борозну зорав і втомлений перепряг коней з плуга у віз.
Коли повернувся додому, у дворі за¬став сусідку бабу Полозиху.
– Заходь до хати! Поки ти, Романе, нивку орав, до тебе гість завітав. Радуйся батьку, дівка – у хату.
– Дівка, – подумав Роман, – от чого бракувало! Дівка. Не могла сина.…
– Романе! – безсила та змучена протягнула Марія. Не гніви бога. Радій, що все обішлось... А що дівчина, то нічого. Буде мені помічниця. А синів я тобі ще народжу.
Роман хмурився. Він не міг передбачити, що новонародженій доля подарує сто один рік життя.
Наступний рік розпочав двадцяте століття. Воно прийшло у село Ступно непомітно. Рік як рік. Але наступала нова доба. Вона внесе багато змін, будуть радощі і такі лихоліття, які не зазнавали наші діди та прадіди.
Село Ступно Здолбунівського повіту Волинської губернії загубилось у самому глухому кутку, де межували Волинь, Тернопільщина та Поділля.
Піп Агафангел, який про всіх і про все знає, не раз говорив прихожанам, що Ступно знаходиться у центрі всієї Європи1. Можливо, це так. Але йому було слід додати, це був центр європейської глухомані. В Ступні століття повзли повільно і віковічні звичаї зберігалися дуже добре. Недалеко від Ступна, півдня їзди, міста Дубно, Остріг та Крем’янець збе¬рігають історичну славу тих країв, там процвітала культура, були бої з татаро-монголами, з польською шляхтою. Одним словом, гомоніла Україна і її гомін доносився забутої богом землі, зритої ровами. Вона нагадує лице старої бабусі – зморшки, рови, парівці.
Село Ступно – це об’єднання семи  селищ, які розкинулись на семи пологих горах. Серед садків, грабових гаїв притулились продовгуваті хати у зруб з крихіт¬ними віконцями та високими дахами, критими стріхою. Середину даху увінчує дерев’яний дашок, що захищає димар від дощів.
В такій хаті народилася дівчинка.
Коли її понесли до хреста, батюшка, не довго думаючи, відкрив святці і зна¬йшов ім’я візантійської святої – Феодори. В метриці це ім’я було записано через фіту – як буква О, перекреслена посередині рисочкою.…
Про це Федора ніколи в житті не знала, бо їй ніколи не доводилось сидіти за партою. Лише коли їй було за п’ятдесят, вже діти навчили читати, а писати могла лише друкованими буквами. Але не будемо забігати вперед – ще встигнемо.
Ступенська сільська мова не могла здолати таке ім’я, як Феодора. Як повелось, Федору звали Хтодорою  – так зручніше.
Яких тільки імен не було у нашому селі! Нікому на думку не приходило, що більшість з них – книжкові і прибули з далеких країв. І таке просте та рідне українське ім’я як Іван – книжне та прийшле. Ксенофонт став Синофоном, Іустін – Устимом, Юстінія – Устею, Агрипінія – Горпиною. Якщо батьки приносили до хреста дитину з добрим волочильним (подарунком), то священик може й нарече „нашим“ ім’ям – Василь, Петро, Іван, Марія, Ганна. Але які вони наші?
Роман Ількович Цвик, який вперше став батьком, був селянином середнього достатку. На Різдво та на Паску мав білий хліб, розговлявся ковбасою та пирогами з сиром. Раз у рік продавав на ярмарку підсвинка, а тому були гроші, щоб купити солі, сірників, гасу. Роман навіть мав гроші на те, щоб у неділю, чи там у яке свято купити кухоль пива, за ним поговорити про сільські справи, він міг навіть поговорити про святе писання. Про полі¬тику не говорив, бо він відчував, що це слово небезпечне – за неї дехто навіть відсидів у тюрмі.
Хоч Роман вважав себе заможним, але не дозволяв собі, щоб тратитись на хліб або на сало. А тому, коли він збирався до Здолбунова на ярмарок, Марія діставала із бодні різник сала, клала його поміж двома скибками хліба і все це зав’язувала у полотняну вишиту хустину.
Коли батько повертався з ярмарка, шматки хліба, що залишались недоїденими, віддавав доньці Хтодорці. За дав¬нім звичаєм Роман розповідає небилиці, як він їхав лісом, зустрів зайця, він ніс хліб у хустині своїм зайчатам. Далі: розповідь про те як батько випросив для доньки кілька шматків. Після таких
небилиць черствий, холодний з морозу хліб здавався смачніше пряників. Хоч батько часом привозив медунку – медовий пряник у вигляді баранця або овечки.
Хтодорка, хоч і мала, зразу здогадується, що батько байки розповідає. „Заячий хліб“ точнісінько такий, як на столі під настілником та й хустину вона добре знає. Ніяка вона не „заяча, а мамина. Дівчинка прагнула чуда, і ось воно.
Недовго їй довелось бути єдиною і ненаглядною. Хтодорі і трьох років не минуло, а в неї з’явилась жива лялька – сест¬ричка Уляна. Тепер вона не встигала гратись лялькою, пошитою з ганчірки. Тут у колисці посміхалась, а частіше плакала жива лялька. У неї була сестричка. Від радощів вона її колисала коли треба і не треба.
Батько Роман був темніше хмари. Друга дівка. Попідростають, вони ж моє господарство розтягнуть. Кожній по десятині дай. А без десятин хто їх візьме? Були б сини, друга справа, спадкоємці. Хоч і вони підростуть – поділяться, пошматкують на маленькі клаптики. Безземелля лякало, бентежило уяву Романа і тому, або з якихось інших причин, або через загрозу збідніти, до дівчаток ставився зневажливо. Рідко своїх „дівок“ брав батько на руки, а хіба вони винуваті, що родилися дівчатами?
Після панщини землю поділили поміж селян. В Ступні наділи невеликі – по сім десятин, і не більше. Поля на схилах гір, часом перерізані глибокими ярами-ровами. Романів батько Ілько поділився зі своїм братом Павлом. З кожним поколін¬ням наділи дрібнішають, та ще й дочки грабують господарство: дай посаг! Землі попелясті – сірі як миші. Не вгноїш землю, не чекай врожаю – його не буде.
Господар без коня – пропаща людина. Добрий господар має пару коней. Плуги, вози, борони – все для парного тягла. Але багато господарів мали змогу утримувати лише одного коня. Вся обробка землі, їзда – в спілку з сусідом. Половину робочого часу – без коня, треба віддавати для роботи сусідові. А кінної роботи багато: оранка, боронування, раз на два – три дні треба привезти бочку води з центру села, бо на горі криниці нема. Та не перелічиш, де тільки кінь не працює.
Роман твердо собі сказав: „Бодай без хліба себе лишу, але коня триматиму!“ І тримав. А тих семи десятин треба для коня вівса посіяти, а також конюшини, або вики, а ще й для корови.… Кажуть: діти  без батька напівсироти, а без корови сироти круглі.
Після Різдва у м’ясниці для селян наступає пора відпочинку, як його відпочинком можна назвати. Чоловіки, коли подадуть корми худобі, збираються у якійсь хаті на „посиденьки. Без жінок не обходиться. Вони хапають свої коловоротки та куделі і притьмом за чоловіками. Коловоротки крутяться повільно, так же повільно тягнеться розмова господарів. Спочатку перебирають всякі чутки про те, що у світі робиться, але більш пожвавлено йде розмова про те, хто на  кому женився, чи чиясь жінка у „гречку скакнула. Про все йде мова, але закінчується балачка тим, що краще сіяти після пшениці: жито чи ячмінь. А то вже ніхто так точно не скаже, як Петро Кравець. Він самий старий серед чоловіків всього кутка. Його пораду слухають. Особливо прислуховується молодий господар Роман. Він ловить на вус: гній вивозити треба під картоплю і то до кінця м’ясниць всю цю роботу треба зробити, щоб до того, як зійде сніг, гній перегорів. Завжди того гною не вистачає. А під пшеницю? От і думай-гадай.
Чоловіки не тільки всі свої поля знають, а й сусідські. Поради часом не сходяться, але врешті-решт буде, як скаже дід Петро. Хоч буває часом і він помиляється: рік на рік не випадає.
 
На ступенських землях треба вміти розподілити сівозміни. Першу порцію гною одержує картопля, пшениця та конопля. На другий рік, поки земля не зовсім пісна, там засівають жито, ячмінь, конюшину. Більше всіх обіжений овес. Після вівса вже ніщо не росте. Де ж того гною взяти? Скільки його за рік натопче коняка, корова, теличка, свиня, вівці? Кожний день господар підстеляє солому так, щоб було сухо, а скотина лежала, як на перині. Однак і соломи не вистачає. Краща відбірна пряма солома – околот йде на виготовлення снопків, якими криється дах хати, хліва, а також клуні. Клуня – це така господарська будівля, яка складалася з трьох частин. Посередині тік з утрамбованою глиною. На току молотять ціпом. В останні часи там ставлять воза. По обидва боки від току – за¬сіки. В одному – снопи пшениці, жита, ячменю, вівса. В другому – сіно, конюшина, вика, солома. Вівсяна і ячна солома – це корм для худоби. Коли буває безкормиця, то дають худобі січку із житньої та пшеничної соломи. Але це в скрутні часи.
У Романа було сім десятин землі. Але вони були розкидані скрізь: і в березі недалеко від річки Збитинки – сама родюча земля, і під гіркою, де одна глина та камінці. На сім десятин дев’ять піль. У кожного – своя назва – урочище, або належність якомусь господареві. Максимове поле. Чому воно має таку назву і хто такий Максим, ніхто не знає.
Кожне поле господар знав, як своїх дітей. З кожним з них розмовляв, відвідував не тільки у неділю влітку, а й зимою. Треба подивитись, чи вкриті снігом ози¬мі. За кожне з них просив у бога дощу, щоб взимку намело снігу, щоб сонце гріло, але не спалило.
Моє поле! Щось ласкало душу лише при одній згадці про нього. Рано-вранці у неділю, коли не можна ні косити, ні орати, Роман іде в поле не дорогами, а стежками навпростець. То сиве жито зачепить сорочку своїм колоском, то ріпак засліпить очі своїм яскравим жовтим кольором, біла гречка зустріне медвяними пахощами, горда пшениця ще тримає свої колоски, наче хоче похвалитися своєю стрункою красою, сповненістю і налитіс¬тю зерна.
Повіє вітер, і хвиля пройде по житах, пшеницях, нагне своє колосся колючий ячмінь, зашелестить полохливий овес.
Наплине велика купчаста біла хмара, принишкнуть поля. І ось вони знову оживають, витанцьовують, хвилюються, наче море – різнобарвне море.
В такі хвилини Роман, самотній, намугикує пісні, так і хочеться йому обняти увесь світ, сміятися, скакати. Але думки про те, що він господар, повелитель своєї Марії, батько двох дівчаток, спиняли його, вгамовували. І Роман знову робився таким, як завжди, насупленим, горделивим і навіть презирливим.
І не дай бог, Роман помітить, що чиясь корова зробила шкоду. Пастухові-роззяві краще на Романові очі не попадатись! Гнів... Вся кров до лиця кинеться... Того дивись, Роман лусне.
Моє!.. У цьому почутті і щастя, і горе, і радість, і гнів. Коли у Романа гнів, чомусь свербить підборіддя і він задирає голову догори, наче він її хоче скинути назад на спину, чухає підборіддя, наче там у рудому волоссі заплуталась ота проклятуща злість. Почухався, і наче хмара пройшла і сонячко засвітило, так Роман знову готовий цілувати рідну ниву.
Ніде так, як у селі, зберігається сива давнина. І у тій збереженій давнині зростала дівчинка Хтодора. Вона прийшла на світ. Все так дивно, і все незрозуміло. Часом, таке питає у батьків, про  що вони відповісти не можуть і на всякі допитування, бувало, мати Марія відповідає: „А бог його, дочко, знає. Так бог дав“.
Романова хата була в кінці вулиці, на якій селились Цвики. Вулиця, або куток, називався цвиківським. Зразу  за хатою – садок, копанка-яма, в яку збігає тала та дощова вода. Копанка обсаджена вербами. Далі збігали з пагорка поля, вони прогинались, підіймались на новий пагорок, а там за ним паровець, який впадає глибоченний  Ляшуківський рів.
Рови позаростали грабиною, зрідка зустрічається ясен або явір. Місцями на пагорку серед кущів, серед зеленої трави соромливо вилазить червона суниця, як жарина. Сині дзвіночки, як ті дзвони, що на нашій дзвінниці. А чому вони сині,
а чому маленькі? І так чому? Чому? Чому?
Як у велику ріку впадає безліч річок і струмків, так і Великий Ляшуківський рів з усіх напрямків прийняв до себе безліч ровів і парівців. В них таїлись злі та добрі духи, а то і лисиця, їжак, борсук та інша звірина.
Коли проходить літня злива, або напровесні тане сніг, у Великому Ляшуків¬ському рові біжить каламутна вода, несе глину, каменці та іноді великі каменюки. Вода плюхає  на водоспадах, то в тихих заводях зупиняється, щоб відкласти каміння, пісок та глину, то знову пожвавлюється, щоб зупинитись на рівнині, не поспішаючи влити свої брудні води у кришталеві води невеличкої річки Збитинки.
Мати наказувала Хтодорці:
– До  Маски не ходи!
– Чому?
– Не ходи і все!
– Чому?
– Чому-чому? Заладила... Ти ще мала питати. Ні крок туди ногою.
Більше вона від матері нічого не втямила. Тільки згодом від сусідських дітей довідалась: серед білого дня з кущів появляється „воно“, лице дівчини, очі сві¬тяться, нявкає по-котячому. У незапам’ят¬ні часи у цьому парівці повісилась дівка. Хлопець обіцяв посватати, а потім обманув: покинув. От вона й наложила на себе руки. Бог не прийняв її душу на небо. З того часу вона тут блукає, як побачить кого з людей у парівці, так і виходить, дивиться і мовчить, а потім починає нявкати.
Сліди минулого не давали покої допитливій дівчинці.
– Що було, коли мене не було?
– Все було, тільки тебе не було, – пояснює мати.
– І хата була, і ви, мамо, з татом були?
– Були.
– А ви, мамо, були маленькою?
– Була.
– А що було, коли вас не було?
–  Були дідусь Павло та бабуся Акулина.
Допитливий розум не міг, ніяк не міг збагнути, як це так: ні матері, ні батька, тільки дід та баба. Їй здавалося, що все, що її оточує: хата, рідні, дерева – все було завжди. Так вона згодом звикалась з тим, що минуле було іншим і що минуле завжди мінялось – минало, тому воно й називається минулим.
Назви урочищ виповзали з минулого і зараз не зрозуміло, чому вони такі. Наприклад, на міждоріжжі Семенове поле. На ньому нема ніяких будинків, лише квітує пшениця, а називається Торговиця, а по той бік дороги поле Протереби. Хто тут торгував? Що тут теребили?
Нікому в голову не приходило, що маленький клаптик землі був місцем для торгівлі. Може тут було місто, або людне село, а тут збирались на ярмарку. Все могло бути.
Протереби – мабуть тут, де зараз поле, був густий ліс і його теребили – проріджували.
У матері Марії турбот багато: і корова, і свині, і в городі треба просапати, і їсти зварити на сніданок, обід та на вечерю. А тут вона ходить слідом і все випитує.
Мале може запитати таке, над чим дорослий ніколи не задумується.
– Мамо, а чому куток називається Мирони.
– Не знаю! Відчепись.
– А в Миронів прізвище Ковбаси?
– Ні, то прозвище. Ти ніколи так їх не обзивай.
– А яке у них прізвище?
– Бобрик.
– Так чому ж вони Мирони?
– Хто його знає. Може прадід був у них Мирон.
– А хто такий прадід?
– Батько діда.
– А чому нас, Цвиків, обзивають пупая¬ми? Що у нас великі пупи?
– Ні. Пупи у нас такі, як у всіх. Цвики завжди були бідними, ходили в драних сорочках. От у них пупи і виглядали. От і назвали пупаями.
– А у мене пуп не виглядає.
– Все одно тебе будуть прозивати пупаїхою.
Марія, хоч і була заклопотана, все одно терпляче пояснювала те, що могла пояснити.
– А чому нашу гірку називають городищем? Що, на ній був город? – запитувала Хтодорка.
– Город – не город,… але розкажу тобі, як моя бабуся розповідала. О, то, кажуть, було давним-давно. На гірці стояла церква. До неї по кам’яних кручах підіймалася стежка. Одна ступенська дівчина у неділю рано пішла боса до обідні та збила собі палець на нозі в кров. Бідна від болі розсердилась і сказала: „То це через ту прокляту церкву,… щоб вона в землю увійшла!“ Під землею щось застукотіло, загрюкотіло, затряслась земля. Церква уві-йшла в землю. На тому місці утворилась глибока яма, заповнена смердячою водою. Вода висохла, яма зрівнялась. Але кажуть, на Паску треба на гірці приклас-ти до землі вухо і можна почути, як дзвони дзвонять.
Хтодорка бігала туди, прикладала вухо до землі, але нічого не чула. В вухах сичало, наче сирі дрова горять. А може це було чутно ті таємні дзвони.
Ці народні перекази чув і я. Згодом я зацікавився і розпитав у Дубнівському історико-краєзнавчому музеї у наукового співпрацівника. Він вперше від мене почув цю дивну легенду. Проте він мені показав на карті: недалеко від Ступна археологи зазначили старе городище. Розкопок ніхто не проводив, а гора до цього часу зберігає свою таємницю.
А взагалі в тих краях багато таємниць. Чому і коли там поселились люди з татарськими прізвищами: Кочубей, Махобей, Караїм? А урочища? Татарське... Султанівка.
Допитливість Хтодорки вражала сусі¬дів.
– Таке мале, але треба ж їй все знати!
Миколу Морозюка забирали на гапонську війну. Всі плакали, як на смерть проводжали. Але нікому в голову не прийшло поцікавитись, а хто ж такі  гапонці. Хтодорка поцікавилась. Федір Кислашко допускав, що всі люди, які пішли від своєї прапрабабки – Гапки. От пішли від неї гапонці. Федора Кислашка в такому разі ніхто не заперечував, бо він ввବжався дуже письменною людиною: на¬віть по церковно-слов’янському псалтир чи¬тав, розумів усе, що написано під тітлами1.
Коли Хтодорка стала підростати, зацікавилась, чому рідне село називається Ступно. Причому тут ступа? Що, в ньому ступи робили, чи що?
Легенда розповідає, що давним-давно через ці місця проходили татаро-монголи. Йшли вони на Крем’янець. Село розкинулось на семи горах і лише центр села, де протікає річка Збитинка, нагадує дно ступи.
Татари йшли долиною, розтягнувшись довгою низкою. На горі Боковій загорівся вогонь – це був сигнал до рішучого наступу. Ворогів обсипали камінням з високих гір.
Басурманів у вузькій долині товкли, як у ступі. Так поясняють походження назви Ступно. А може воно було інакше? Хто його знає.
До Романа Цвика головне лихо, яке пере¬слідувало більшість ступенців, – голод – не завітало. Та з кожним прибутком дітей (а вони родились майже щороку) він хмарнів, питав, що робити, але не міг відповісти.
В село приїхав посланець з якоїсь американської держави, що й запам’ятати важко, – з Парагваю. Він розповідав на нашій мові, бо колись переїхав у ті краї з Галичини. Землі бери, скільки можеш обробити, земля чорна, як галка, навіть під пшеницю не треба гною. Гній взагалі на смітник викидають.
Далекий родич Романа Ивол Цвик рішився на далеку дорогу і, можливо, навіки. Треба на край світа втікати, бо на півдесятині землі сім’ю не нагодуєш. Уже в ті часи багатодітні сім’ї ділились. Бувало поле вздовж ділили на сім або вісім частин. Поле ставало такою вузькою смужкою, що не вміщалась борона, вона при боронуванні залазила на межу зліва або справа. Багато було випадків, коли старший брат або й середній при поділі господарства одержував таку маленьку пайку, що на прожиття її не вистачало, не кажучи про те, щоб тримати корову або коня. От і йшли безземельні у наймити, у місто на заробітки, а частіше йшли на каменоломню простими каменярами.
Сусід і родич Ивол Цвик з молодою жінкою вирішили пошукати щастя у чужих краях. Прощалися як навік. Знали добре, що назавжди. Проводи нагадували скорбні похорони. Люди хоч живі, але вони  кануть у безвість чужини і  ні тіла, ні їх душі не повернуться на місця, де жили діди та прадіди. Під ноги коням кидали квіти, гілки вишні та клена.  На возі небагаті спожитки, колеса повільно розрізували мастку дорожню грязь, поскрипували ключиці, піп кропив водою весь народ і благословенним жестом осиняв тих смільчаків, які зірвались  з насидженого місця.
Дяк Іван Кортович, він же вчитель церковно-приходської школи і керівник аматорського хору затягнув пісню. Важка журба промайнула серед тих, що приречені навіки ділити нужду тут, і тих, що відважились  бодай на смерть на чужині, але не миритись з тим що є. Хай гірше, аби інше.
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій!
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Мерехтить в очах
Безкінечний шлях.
Гине, гине у Дунаї
Світло журавля.
Кличуть: кру-кру-кру.
В чужині помру.
Заки море перелечу,
Крилонька зітру!
Кру-кру-кру...
Всі замовкли, наче всім хтось раптово вдарив по голові, наче хтось вуста запечатав, лише довго ще в голові чулося: „Кру-кру-кру!“.
Це був сміливий поступок, бо всі ступенці селились рядом зі своїми батьками, як яблука біля яблуні.
З незапам’ятних часів жив Ілля, а по-ступенськи Іляш, а ще простіше – Ляш. Біля нього поселились сини, онуки і правнуки. Все селище, або куток називається – Ляшуки. Для всіх Ляшуків Ілля був таким же патріархом, як Авраам для древніх євреїв.
Крім Ляшуків на хуторі Соковиця було кілька кланів Кочубеїв. Власне Кочубеями їх називали староста, війт, пристав або якесь інше начальство. Насправді вони мали свої прозвища.
Наш клан – Ковтун-Кочубей. Усі Кочубеї, які походили від якогось Ковтуна, селилися на двох довгих та прямих вулицях і цей куток – частина хутора – так і називався – Ковтуни.
Чому нашого патріарха прозвали Ковтуном, можна лише догадуватись.  Ковтуном називають пасмо шерсті або волосся, яке збилось у повсть. Мабуть, йому така побутова річ, як гребінець, не була відома.
Можливо, наш кочубеївський предок був зачесаний на пробір, але злі язики... Приліплять – не відчепишся.
На Соковиці були інші Кочубеї: Кочубеї-Капітули, Кочубеї-Шабаси, Кочубеї-Красницькі. Може, воно так і треба було – подвійне прізвище краще відрізняти.
Часом прозвище так приставало, що прізвище вже й стали забувати. Петро Когут дивився на батюшку, коли той до нього звертався – пане Хаврук. Він себе вже вважав Когутом, що по-польськи означає – півень. Були ще на Соковиці два клани Домашуків.  Один прозивався Зоями, а другий носив таке прозвище – написав би, та редактор не пропустить.
*  *  *
– Романе, піди на Низ до Давидюків, купи  солі, – наказала Марія, – та довго не барись, треба худобі пашу задавати.
Короткий, засніжений пилипівчаний день, як сирітське щастя – не встиг розвиднитись, як знову починає хмуритись, щоб почати повільно смеркатись.
По всіх кутках Романової хати сутінки з них так і не виходили – продовжували дрімати. Лампада перед Спасом ледь жевріла, вона також хотіла заплющитись та поспати. Сонливість здолала і Романа – батька двох дівчаток. В очах – відблески лампадки – іскорки. Так у нього очі блищать, коли він роздратований.  Ніс горбинкою. Він нею пишався – він уроджений шляхтич Цвик, а не якийсь там зачуханий Ковтун. Борода – лопатою,
округло пострижена. Поведе своїм поглядом поверх своєї рудої бороди – щось насмішливе, дошкульне.  Гонор – одним словом – пан-постоли та мужицький кафтан.
– Заманулось жінці хрону. Хоч серед зими накопай. У таку погоду гріх собаку надвір виганяти, а ти мене, як пса приблудного гониш. От благородна матка-боска солі захотіла.
– Ну то не ходи. Будемо обідати несолоне, – відповіла Марія. Вона за матку-боску не образилась, бо знала: так Роман її жартівливо  обожнює. В тих краях відома чудотворна ікона Матка Боска Ченстоховська.
Марія заслуговувала звання не тільки матки-боски, а й великомучениці. Характер у Романа пришкуватий , як отой чиряк, що вискочив, почервонів, але не нарвав. І, не дай бог, доторкнутися до нього. Зачепиш – лиха не оберешся.
Марія стояла біля печі, зложивши руки під запаскою. Щось божественне було у її постаті. Ледь похила голова, блакитні очі, трохи загострений ніс, кремезний стан і сильні руки. Куточки губ опущені вниз – мало доводилось посміхатись. Її постать доповнювала низка темно-червоних коралів. Сорочка вишита „хрестиком“ на рукавах червоними та чорними нитками. Така стриманість кольорів передавалась від матері, бабусі, а може від далеких предків. Така ж кольо¬рова стриманість на іконі матки-боски. І Романове бурчання про матку-боску  означало все: як незлий чоловіків жарт, як колючу іронію.
На Низ – центр села – йти недалеко. Верству – не більше, але це вам не по рів¬ній дорозі, а через рів, провалля, знов на пригорок і знову вниз.
На Низу, або в Селі – центрі села, хатів мало. Церква Івана Богослова, сільська управа, церковно-приходська школа, лавка, шинок, кузня і головне – криниця з журавлем. Біля неї постійно стоїть де¬кілька возів з бочками. В шинку, лавці, кузні та біля криниці можна почути всі новини, а також і брехню. Тут зустрічаються люди, які живуть на семи горах: Соковиця, Лазорі, Бокова, Капітули, Лищуни, Дмитрі та Самойлюки.
– Чув, Семен Льончихи, що в Михайлишині хата під горою, так восени сина женив.
– І у кого він взяв?
– А на Дмитрах у Гальдюків у Спиридона онуку. Пам’ятаєш, його хата за Боцанівським паровцем стоїть.
– Щось не пригадую...
Колючий вітер заплутався у овечій шапці та рудій бороді. З гори було спускатися сковзко. Така хуртовина. Куцак, який зберігся з парубоцьких часів, не зігрівав Романа. Домоткане сукно, підкладки – ніякої. Обережно, щоб не посковзнутися з кручі, він ставив чобіт бочком. Не раз доводилось по цих місцях ходити. Бувало, не раз у цьому місці клубком котився геть у низ. Але зараз він був обережний.
День похмурий, сніг не білий, а сірий, мокрий. Туман, слякоть. На цьому тлі і думки Романові були сірі.
Марія вже другу дівку родила. Яка з них, дівок, втіха. Вигодуєш і віддаси, та й ще землю з собою заберуть. А сам хоч на цвинтар с простягнутою рукою. Нема синів, нема втіхи і надії. З такими думками Роман опинився в Селі, переступив поріг крамниці.
Крамарка Федоровичка підкреслено говорила по-російськи, аби підкреслити, що вона мужичкам не до пари.
– Што ізволітє купувати?
– Сіль.
– Вам пєрвого ілі второго сорту?
– Аби солона була.
– Второго – дешевле.
– Давайте второго.
Федоровичка стала важити такі брудні брили, щоб очі не бачили. Але Роман стримав себе, нехай уже важить, а то капітулівські дядьки очі витріщили. Зараз будуть насмішки коїти.
– Що то ви, Романе, купляєте? Мабуть, кабана закололи, сало будете солити.
– Яке тут сало? Хіба не знаєш, що в Пилипів піст свиней не колють?
– Хе! Звідки йому знати! У нього в хліві не свині, а сквозняки гуляють! – вступив до розмови Влас з Лищунів. Він був ласий до похвальби. Світ такого похвалька не бачив. Про нього по селі байки ходили. Кажуть, бувало, в жнива, коли сусіди старий хліб давно як поїли, а нового ще не намолотили, Власова жінка (а вона така ж ласа до похвальби, як і її чоловік) напече білих, пшеничних коржів, пов’яже їх у диряву хустину, надає малому ляпосів і пошле, щоб заніс на поле батькові. Власиха побачить куму та й почне:
– Ото вже розбещена дитина. Білими коржами у будний день об’ївся, а плаче, наче голодний.
– Ой, що то ви, кумо, кажете. У вас навіть в жнива білі коржі не виводяться.
– А отож! Мука – вищого гатунку, вальцьована. Мій Влас аж до Брочевиці до млина їздив. Там довгу чергу вистояв, але маємо муку, хоч паску печи. Ой, тепер, кумонько, такі достатки. Тільки пташиного молока не вистачає. Пампушки з часником та з салом, картопляники з олією, а це вчора зробила налисники з вишнями, пиріжки з сиром!..
Всі ці байки Роман давно і не раз чував, але добре знав: Влас – не будь він Власом, щоб не похвалитись.
– Ото ви знаєте, Романе, як моя жінка напече мазуриків.
– Знаю, знаю, – перебив його Роман.–  Ти їх також пов’язуєш у диряву хустку, щоб через дірки було їх видно.
– Що, у мене хустки диряві?
– Диряві.
– Та ти, пупай, знаєш хто ти такий? У тебе паска з житньої муки.
– А в тебе, а в тебе, – тут у Романа не знайшлося тих слів, щоб довідатись, що у Власа таке є.
Тут хтось втрутився і припинив сварку несподівано.
– Годі хлопці, – хтось гукнув із натовпу, – пішли пиво пити. У шинок привезли бочку мирогощанського.
Роман, який славився ощадністю, або як комусь здається – скупістю, з грішми розлучався дуже важко, але на цей раз йому не хотілося кинути лицем в грязь перед тим похвальком.
Йому було не по собі, що він, Роман Цвик, який кожному може зробити „притику“ (критику), а тут не знайшовся, щоб таке сказати дошкульне отому нахабі.
Пішли. В шинку у темряві темні постаті сільських дядьків.
– Що будете пити? – запитав шинкар.
– Пиво.
– Та яке в дідька пиво в таку холодригу? – втрутився Роман. – Ти нам півока казьонки постав, та якогось там огірка подай!
Йому дуже хотілось доказати, хто з них голодранець. Так воно й сталось, у Власа у кишені копійки дзвенять. Він зніяковів. Оцього Романові й треба було. Роман, коли купляв сіль, розміняв десятирубльову асигнацію. Його забавляло, як Влас задком точився геть із шинку.
Роман, знай наших, поважно і милостиво запросив до столу.
– Сідайте! Я фундую1!
Після першої пішла розмова про погоду, про озимі, які наче добре снігом вкрило, про майбутній урожай – сніг от як сипле. Дасть бог, буде багато води. Дальше – більше. Після горілки пішло мирогощанське пиво. Тепер уже говорили всі, язики розв’язались.
Романові хотілось десь Власові якусь шпильку всунути, хай не задається. Тут він йому про диряву хустку, мовляв, навмисно поробив дірки, щоб люди білі коржі бачили. Влас, хоч і на Романів кошт п’є, не звертав на це уваги, свої насмішки носив не в кишені, а на кінці язика.
– Так, у мене хустка дирява. А ти – партач! Тільки дівчат стругаєш, не те, що у мене – одні сини.
У хмільній Романовій голові наче сталась завірюха, на мить погасло світло в очах, міцно зцупились зуби, кулак став, як довбежка, лице запалало. Ще одна мить і сторчаком у  саме перенісся в’їхав з усією силою. Влас поточився і впав серед корчми. Піднявся. Роман, який без остатку випустив пар, вже не був готовий дальше битись. Проте Влас  схопив зі стола пивний кухоль і почастував ним по Романовій голові.
Роман схопився за голову, але під пальцями текло щось липке та тепле. Це була кров. Роман накинувся на Власа. Але вже було пізно. Втрутилися дядьки, стали  поміж забияками. Влас у темряві зник, а Роман ще повертівся трохи біля корчми і пішов додому скривджений. Боліла голова, в грудях душила злість, образа.
– За моє жито, то ще й мене бито. Нащо він мені здався? Похваляється, нехай собі похваляється. Так ні...
Роман доплівся додому, коли зовсім стемніло. Марія лампу не світила, жаль гас тратити. В печі горіло і полум’я з печі кидало відблиски на лаву, цебрики, мисник. Роман помітив, що уже корові і коневі подано, бо в цебриках заготовлені свіжі незапарені корма.
– Де ти до цього часу волочився? Нема кому худобі дати. Ти думаєш, що в мене вісім рук? І піч, і діти, і худоба, і кури. А ти тільки й знаєш. що по шинках швендяєш...
Але Роман, й слова не сказавши, накинувся на Марію. Та сила, яку він мав виплеснути на того гидкого Власа, прийшлась на спину і голову жінки. Романа підганяла образа, як прутик підганяє зграю гусей. В окривавленій голові ще сиділи Власові насмішки про дівчат. І тепер вина падала на Марію.
Вона знала Романа. Коли він п’яний, краще під руку не попадайся і тікай швиденько на піч. Тепер, сховавшись за комином, плакала та приказувала:
– А щоб тебе било об дорогу, як ти мене б’єш. Я цілий день кручусь, роблю, не розгинаюсь, а ти замість доброго слова кулаки розпускаєш. Щоб тебе била трастя. Руки розпускаєш, щоб тобі їх покорчило...
У Марії закінчився запас проклять, а з Романа остаточно вийшов той, що при хаті не згадують, наступила тиша. Роман за звичкою закинув назад голову, щоб почухати горлянку, але відчув, що голова пішла кругом. Волосся злиплося масткою та липкою кров’ю, але цього ніхто не бачив. З печі ліниво блимало світло. Діти вже спали. На печі ще довго похлипувала Марія.
Не так дошкуляла біль від чоловічих штовханів, як тисла серце образа. Марія змалку знала, що чоловіки б’ють своїх жінок і що це звичайна справа, проте розум виправдує, а серце не може скоритися. Видали заміж за нелюбого. Де Бокова, а де Соковиця – далекий світ, аж з двору не видно. До самого сватання і в очі не бачила Романа, навіть у церкві не доводилося бачитись.
Прийшли свати – на горищі заховалась. Батько Павло знайшов, привів до хати. Засватали. Куди було діватись. Сватів можна й гарбузом почастувати, а де впевненість в тому, що ще інші свати прийдуть. І таке буває: дівка згордує, відмовить сватам, а там, дивись в дівках так і зістарілась до сивих кіс.
Покорилась Марія. Не перша – не остання. Треба виходити. А що нелюбий...… Та й, наче, ще ніхто не приглянувся. В її уяві був якийсь козак із пісні – чорнобривий, у вишитій сорочці, у смушковій шапці, губи, як вишеньки, очі, як черешеньки, і обов’язково збоку – шабля і на повідді – кінь вороненький. Таких у Ступні не було, не таким був і Роман. Сільський парубок, підстрижений під горщок і ріденька борода та вуса.
І біль, і образа потрохи, як та хмара, поступово розвіювалась, дівчата на полику затихли, недалеко від них упав на полику, та й заснув Роман, одягнений, в чоботях.
Вже й перші півні проспівали, у вікнах не сіріло. Марія не спала. Їй було жаль себе. Нащо така доля. Одна думка перескакувала на іншу, як синиця з гілки на гілку. І втіхою для неї були пісні. В них вона знаходила те, про що думала, що турбувало. Нарешті тихенько-тихенько, ледь подаючи голос, заспівала.
То був не спів, а шепіт або думка про себе, про ту дівчину, яка хоче батькам пожалітися про свою долю:
Чи я в лузі не калина була.
Чи я в батька не дитина була.
Взяли мене поламали,
Та в пучечки пов’язали –
Така доля моя.
Або заміжня жінка, яка хоче батькам вісточку подати:
Ой, візьму я з рожі квітку,
Та й пущу на воду.
Пливи, пливи з рожі квітко
Аж до мого роду.

Пливла з рожі квітка,
Та й на поріг стала.
Вийшла мати води брати
Ту квітку впізнала.

Ой, чого ти, моя доню,
Така марна стала,
Ой, що твоя з рожі квітка
На воді зів’яла.
 
Марія прокинулась і злякалась. Божечку, у вікнах сіріє. Треба піч розпалювати. Всі обсядуть, і всім дай їсти: чоловікові, дітям, свиням, корові.
Розпочинається щоденна одноманітна та заучена бабська робота. Марія коцюбою вигребла із кутка печі на припічок вчорашній жар, приложила паклі і роздмухала вогонь.
Радісні „зайчики“ забігали по стінах, по стелі, замерехтіли своєю позолотою образи на покутті. Хтодорка спала на полику поруч з батьком. На її личку сіяла посмішка, як у янголочка.
– Дісталось мені за дівчат! Дурень він, хіба він не бачить, які красуні ростуть, як ляльки.
Милуючись донькою, перевела зір на свого розбишаку. І тільки зараз побачила покалічену Романову голову. Волосся злиплося, запекла кров була скрізь: на голові, на обличчі та на широкій рудій бороді.
Куди ділась образа? Їй стало жаль Романа, стала його будити, але він уві сні стогнав, з кимось сварився. Ледь добудилась. Любий, не любий, але рідний. І в цьому слові «рідний» полягало щось священне. Милий – серцем покликаний, рід¬ний – богом даний.
В середньому горщику скипіла вода. Марія знайшла чисту полотняну ганчірочку, промила рану, перев’язала і не стала розпитувати хто і що, потім сам розкаже. Роман сьогодні – не той розбишака, що був учора, був покірний, як дитя. Марія ходила за капустою з огірками до льоху, то й не забула принести розсолу.
Марія до того подобріла, що не пу¬стила чоловіка до хліва – сама управилась.
Згодом рана загоїлась, лише залишився рубець на всю маківку – півколом, як молодий місяць – відпечатка пивного кухля.
*    *   *
Заживали рани не тільки на голові, на руках та ногах. Скільки їх було – не перерахувати. То ножем пальця, бувало, поріже, то перевернувся Роман з хурою сіна – литку вилами проткнув, то сокирою щось тесав-тесав, та чуть коліно не зтесав. Це все заживало. Поливали гасом, а більш ніяких ліків. Ось коли Роман наступив на дошку, з якої стримів іржавий цвях, ото була біда. Думали, що калікою стане. Але й  це лихо обійшло іншою дорогою.
Чи скалічений, чи ні, а робота не знає пощади. І робота не аби яка: і гній вивозити на поле, ходити за плугом і за бороною. А ліки які? Подорожник. От і все. Але якось обійшлось. Заживали рани і на серці. І сварка, і бійка – все завершувалося миром. Милі сваряться – тільки тішаться.
Були й сімейні втіхи та радощі.
Через рік Марія обрадувала Романа. Народився перший син. Назвали його Андрієм. Це сталося на свято Андрія Первозванного. А ще через рік – і знову  хлопець. Отець Агафангел щось довго заглядав у святці, коли принесли немовля до хреста, і назвав Климом.
Тепер уже Роман став ще вище задирати свою бороду. Жаль, що не доводиться зустрічатись з отим похвальком – Власом. Роман – батько двох синів. Він сам став поважним і сусіди його поважали. Казали: „„Роман – не босяк, крепкий господар, батько двох синів“.
Хоч Роман справно ходив до сповіді та до причастя справно, але, як кажуть, скільки не прийду в церкву, то паски святять. Роман таки бував і на Різдво, і на Трійцю, а, особливо, на Івана Богослова – престольне свято. Сам молився і дітям не дозволяв, щоб бувало сіли снідати, не прочитавши „Отче наш“ або не помолившись, лягли спати.
Проте у Романовій набожності було щось не від віри, а від звички. Пожене Роман корову на пашу до роси. Ще сонце не зійшло, вдома не встигне помолитись, то робить це біля корови. „Отче наш, іже єсі на небесі – а щоб тебе за печінки скубало, що ти скубаєш? – яко твоє єсть царствіє... а щоб тебе вовки з’їли, куди ти лізеш? – хлєб наш насущний дай нам днєсь і остав нам долги наші, яко же і ми оставляєм должников наших“. Але в цьому він не вбачав якогось святотатства, бо треба було і до бога звернутись з молитвою і корову попередити, щоб не лізла в шкоду. Їй нічого не скажи, то геть на посіви залізе.
Однак отець Агафангел звернув увагу на молодого селянина, який росте, як бур’ян у полі, а до справ церковних байдужий. „Труди праведні“ сільського священика не пропали марно. Роман – примірний батько (так про нього думають сусіди), примірний господар. А чому б його не зробити примірним прихожанином.
Через деякий час Агафангел Романа став величати Романом Ільковичем. Тепер він – братчик парафії. Йому під час хресного ходу дозволяється нести хоругву святого Пантелеймона. На Паску, Різдво чи інші великі свята братчики по обидва боки  від аналою вишиковуються у два ряди. У кожного з них велика „братська“ свічка, як держак лопати. Дванадцять свічок палає в руках у поважних та набожних братчиків, як у Ісуса дванадцять апостолів.
Це ж яка шана! Дванадцять на все село удостоєні такої честі!
Як тільки призначили Романа братчиком, він вирішив негайно зробити свою свічку. Відвіз у Здолбунів на ярмарок два пуди жита, накупив воску жовтого, як жовток яйця. Треба було зробити таку свічку, щоб була сама краща.
Два дні трудився над нею свічкар Ілля Шонюк. Він славився своєю майстерністю на десяток парафій. А Романові, доброму сусідові, Ілля подбав на славу.
Знизу до верху свічку увивала стрічка, яка завершувалася бантиком.
Тепер Роман стояв у церкві, наче аршин проковтнув. Бувало, стоїть, не поворухнеться, лише тільки часом поправить гнітець – здійме нагар і знову завмирає. Його руда борода, освітлена свічкою, зовсім стає золотою. Марія з бабинського боку поглядає на свого чоловіка, душа втішається: „Мій Роман...“ Соковицькі молодиці заздрять Марії. От золотий чоловік! Він дійсно виглядів золотим.
Раніш у хаті хоч і висіло дзеркало, так же як образи вбране вишитим рушником, але рідко коли у нього заглядався. Тепер перед тим, як іти до церкви, Роман ретельно розчісував свою бороду, вуса. Волосся на голові зачісував назад, що було незвично. Так тільки пани зачісувались. Але Роман не хотів світити на всю церкву своїм рожевим шрамом. Такою відзнакою у церкві не хваляться. Всі сусіди добре пам’ятають, як Романові під час пиятики голову розбили. А тепер стоїть, як Микола Угодник.
В сім’ї Романа, як у всякій порядній християнській сім’ї, дітей вчили молитвам. Батько, або мати каже кілька слів молитви, а дитина повторює. Діти, поки не помоляться, не мають права сісти до сніданку. А їсти хочеться! А тут дорослі зайняті. В печі шкварчить сало з цибулею у глибокій чавунній риночці.
Пахощі смачної їжі дразнять дітей. Вони ходять або за батьком, або за матір’ю.
– Помоліть мене!
– Чекай.
– Ну, помоліть, я їсти хочу!
А тим часом мати приносить з погреба огірки з капустою. Картоплю вже оцідили на цебрик з половою. По хаті розноситься запах вареної з лушпинням картоплі.
Діти рвуться до сніданку, але поки не вмиються і не помоляться богу, до їжі не доторкнуться. Ось батько Роман, який повернувся з хліва від худоби, починає „дітей „молити“.
– Господі, Іісусє Христє...
– Господі, Сусє Христє...
– Молітвою твоєю раді...
– Молітвою твоєю раді... Тату, а хто молитвою радий?
– Цить. Повторюйте за мною. Кладіть хрест на лоб, на живіт, на праве плече, а потім на ліве. Як ти пальці тримаєш, як патики. Складай пальці так, наче ти хочеш взяти щупку солі. Так кладіть хрест і повторюйте: святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас. Так три рази.
Коли дійшли до молитки „Боже милостивий, будем мя грєшний“ батько показує, як треба скласти кулачка і прикладати його до грудей після кожного слова.
– Та не бухай кулаком у груди, безглузда. Що ти б’єш, як у бубно. Лагідно проси у боженьки милості, щоб він простив гріхи.
Діти слухняно виконували все, що заставляв батько. Вони очей не зводили з головної ікони – Спаса. Він дивився дітям прямо в очі, піднята рука з благословенним жестом. Діти намагались скласти пальці, як у боженьки, але нічого не виходило. Батько помітив пустощі.
– Так не треба робити. Тільки бог може вас благословляти. Він усе бачить, карає і милує. Це він пальцями показує, що за ваші пустощі поки що милує. Не гнівіть бога, не накличте кари божої.
На іконі тільки й було зображення, що лице та благословляюща рука, останнє – оклад із блискучої фольги. Ікона знаходиться у спеціальному футлярі під склом, який називається кіотом.
Діти помолились, вмились. На столі з’являється баняк1 з картоплею, в чере¬п’яній мисці капуста з огірками. Все це змащено конопляною або ріпаковою олією. На столі риночка із смаженої цибулі із салом.
Такий сніданок майже весь рік не міняється. Не завжди буває сало, зникає й олія. Але картопля та капуста квашена – не зникають ніколи, навіть коли закінчується хліб. Він зникав десь після Трійці і з’являвся з нового врожаю, в кінці петрівки – Петрового посту.
Поснідавши, діти гасають на полику. Коли починає холодати, забираються на піч. Там можна полежати, погрітись, на лежаку розложити іграшки.
Те, що у Ступні називають піл, нічого загального з підлогою не має. Про підлогу також ніхто не чув. Те, що під ногами, – земля – пресована глина, щоб грязь не налипала, її посипають пісочком, іноді притрушують соломою. Полом, поликом називається лежанка. Всі хати – однокімнатні, поставлені вікнами на пів¬день. Північна та східна стіни – без вікон. Від східної або покутньої стіни здовж північної аж до печі тягнеться полик, або піл. На рештованні лежать дошки. Їм стільки ж років, скільки і хаті. Дошки почорнілі, зачовгані. На деяких поликах зростали декілька поколінь. Тут і родились, і закохувались, зустрічали старість і помирали. Розміри пола у всіх хатах майже однакові. Він міг вмістити сім’ю навіть у двадцять осіб.
Дітям бігати босими ногами по „землі – холодно. А тому вони граються на полику, або полу. Це вдень він виконував
роль майданчика для ігор. А наніч – це було велике спільне ліжко. Часом сі¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬мей¬ка була невеличка, як у отій пр謬казці:
Як у нашого Омелька
Невеличка сімейка:
Тільки він та вона,
Та старий і стара,
І два дядьки чубаті,
І дві тітки носаті,
І два парубки вусаті,
І дві дівки в намисті,
Та дві ляльки в колисці,
Ще й лежить біля мене,
Той, що ходить до мене.
На день постіль згорталася до стін. На дошках розгортався мат, сплетений із прямої соломи. Він покривався рядном. Такими ж ряднами укривались. Але воны взимку не гріли, тому поверх них вкривались верхнім одягом – куцаками-свитками із домотканого сукна або кожухами.
Східна – покутня стіна має іконостас. У красному куті або на покутті завжди знаходиться головна ікона – Спаса. Перед Спасом завжди висить лампадка, яку розпалюють у особливо урочисті свята. Поруч зліва – Пресвята Богородиця – Мати Божа з немовлям. Останні ікони у кожного господаря можуть відрізнятися, але існувала неписана чинність. Ліворуч від Богородиці – Микола Угодник. Він охороняє дім від напасті та худобу від хвороби. „Щоб хватало до нового врожаю хліба, купи образ Бориса і Гліба – говорить прислів’я. В багатьох хатах можна було побачити ікону „Неопалуєма Купина“. В центрі – Матір Божа з немовлям та з драбиною. По чотири боки символи євангелістів у вигляді птахів та тварин. Цю ікону тримали, щоб не сталося пожежі. В народі її більше знали як протипожежну ікону. Іконостас завершують житія святих і, нарешті, Почаївська Божа Матір, яка спасла лавру від нападів басурманів. Коли виникають болі у животі, то моляться Великомучениці Варварі.
Усі ікони навіть і в бідній сім’ї обов’язково вбрані вишитими рушниками. Кожна дівка, як тільки навчиться вишивати, береться за рушники для ікон, а потім вишиває собі сорочку, наволочки.
Якщо дівка йде заміж за любого, то після сватання до весілля вишиває для свого нареченого сорочку.
*   *   *
Чужі діти ростуть швидко. Але коли батьки щоденно в роботі та в турботі, то й свої також зростають непомітно. Як старшій в сім’ї, Хтодорці на голову змалку звалилось багато турбот. Не довелось їй в ляльки грати.
 То менша сестричка Уляна-Улька бу¬ла для неї лялькою. Дуже рано на¬вчилась пеленати, з ложки кашою годувати, мух відганяти і, щоб не плакала, – кол謬сати.
Коли Улька повзала, то ще не стільки клопоту, а стала ходити, тільки й гляди! Мати – в полі, батько – в полі. А Улька чуть до свині не залізла. А ще мати наказала, щоб теля сироваткою попоїти, курам дати, квочку з курчатами випустити, але поглядати, щоб  шуляк не налетів. Вже двох курчат не дорахувались. Несподівано з’явиться серед двору, квочка своїх діток – під крило, а вже як якесь курча загавиться, вмить опиниться в пазурах хижака.
Батько Роман для Хтодорки зробив гойдалку. До яблуні прив’язав дві мотузки, внизу – кругле поліно. Хтодорці хочеться погойдатись. Тут же до яблуні підвішена колиска, Улька засипає. Але мухи... Очі виїдають, Улька плаче, а му¬хи як найнялись: лізуть в очі, обсідають губки, щічки. А теля – таке ненажерливе, все мичить та мичить. Треба кинути бурякової гички. А де ж то квочка? Щось не видно. Вона в огороді зі своїми жовтенькими дітками розташувалась серед кабаків. Хай ходить, аби тільки огірків не подзьобала.
Вже й сонце під обід. Улька заснула, а в самої – очі злипаються, спати хочеться, але не можна – на ній хата, тобто  гос¬подарство.
Так було заведено: як тільки діти переставали повзати, а починали ходити, вони вже щось робили, за щось відповідали. А гра¬тись хочеться, та й поспати б у холодочку. Але серед дня спати – який сором! Хтодорка встала ще до сходу сонця. Яке там встала? Її розбудили, бо треба молитись, вм謬вବтись, снідати і заступати на господарство, поки батьки у полі.
А ранок? Самий неспокійний час. Після нічної тиші, наче наскучило всім мовчати. Мичить корова – її виганяють до череди – треба ж з подружками привітатись. Півень своїм курам нагадує, що вже ранок – надриває горло. А кури про своє сокочуть: дай-дай-дай. У цьому ранковому гармидері перекриває своїм кувіканням свиня. Гризе загородку і верещить, наче їй хто шпичку у груди соває. Кіт, нащо вже спокійний і лагідний, а також про себе нагадує. Тільки побачить, що господиня взялася за дійницю. Все – не відстане, поки корову доять, поки молоко цідять і поки йому в черепок наливають.
У всьому тому гармидері господиня біля печі, як коваль у кузні, справно хватається то за один інструмент, то за інший. А в кутку біля печі їх цілий набір: коцюба, рогач, вожуг, помело, дерев’яна лопата.
Ця метушня, яка закручує господаря, господиню, їхніх дітей  і худобу у єдиний вир, і становить життя. В нього увійшла маленька Хтодорка.
Так в нього входили і дідусі, і бабусі, і всі ті, які покояться на цвинтарі без імен і без хрестів. Все стліло, але життя, яке вони прожили, мабуть, було приміром таке ж. Піч, хата, худоба, діти, поле – і так від віку і до віку. Важка доля селянських дітей. Весь час вони в роботі, за щось відповідають, щось треба... і за щось можуть бути покарані, а може й побиті... І лише неділя або якесь велике свято – то вже дітям справжній рай.
На диво – їх вранці ніхто не будить, спи до обіду, поки тебе не стануть жерти голодні мухи. Батьки дома на господарстві, бо в полі робити гріх.
Мати порається біля печі мовчки, ходить навшпиньки. Ради свята Марія завжди заводила пшеничне тісто, щоб спекти дітям пиріжки з сиром або мазурики з квасолею чи з маком.
Виспавшись, Хтодорка йде допомагати матері поратись з тістом, а особливо їй подобалось мастити пиріжки, які ще підходять і готуються до печі. От вона пучком гусиного пір’я змащує тісто розбовтаним яйцем. Коли мати виймає пиріжки з печі, Хтодора прискає на них водою і вкриває полотняним рушником.
Хтодору ніхто не примушував до роботи. Робота заміщала гру.
Інші діти граються – з грязі ліплять пиріжки і на сонці печуть. А у Хтодорки і гра, і робота – все разом. Мати качалкою на столі розкачує великого коржа, весь час посипає мукою, щоб тісто не прилипало. Хтодорці довірила склянкою кругляшки робити. Залишки мати знову місить і розкачує нового коржа.
На кругляшках Хтодорка розкладає сир, змішаний з яйцем, і так складають у деку. Це будуть смачні мазурики – пиріжки, у яких сир зверху. Чому такі пиріжки називали мазуриками, ніхто не знав. Можливо, першими здогадались так пекти мазури – поляки.
Дрова тим часом у печі догорали. Жаринки покривались сірим нальотом. Мати справно коцюбою згорнула вперед – до челюстів, справно посадила деку з пиріжками на дерев’яну лопату і спровадила все це у піч.
Щоб пиріжки зарум’янились, треба челюсть закрити затулою. Затула може враз спалахнути, а тому її Марія добре змочила водою.
Приготування пиріжків для Хтодори було якоюсь таємницею, казкою. Хотілось подивитись, як вони там в печі сидять, але мати не дозволяла.
– Не відтуляй. Дай їм загнітитись.
– А коли можна буде відтулити?
– Я й сама не знаю. Я сама почую, що пора.
– А коли ви дізнаєтесь, мамо, що пора?  Коли буде пора?
– Не знаю. Але скажу. Як тільки пора прийде, я піч відтулю і тебе покличу.
Марія дійсно не знала, коли пора. Годинників у селі не було, але внутрішній годинник був у кожної господині чи у господаря.
А тим часом у хаті – пахощі, аж голову дурманять. Хтодорка снує під ногами. Терпець надривається.
Нарешті! Мить, і тією ж лопатою Марія спритно виймає деку, ставить її на лавку. Тут уже черга Хтодорки. Вона змочує золотисті пиріжки водою або збовтаним яйцем. Мати вкриває деку рушником. Так пиріжки повинні відпочити від пекельного жару. Ради святої неділі сім’ю чекає пшоняна каша з молоком.
Доводиться жаліти читача-городянина, якому не доводилось коштувати це чудо кулінарії. Каша, що зварена на газплиті, так не схожа з тією кашею, сільською (та що тут порівнювати – ніяке порівняння не допоможе уявити, що ж воно за чудо). Таку кашу треба хоч раз у житті поїсти. Може тому й існує прислів’я: „Мало каші їв!“ Цим самим, мабуть, хочуть сказати, що ти нічого не бачив, нічого не коштував і що, взагалі, ти ще малий, мовляв, у тебе матирине молоко на губах не обсохло.
Спочатку каша вариться в горщику, в звичайному горщику, яких з півдесятка товпиться в печі біля вогню. На молоці збирається шкірка. Вона ось-ось готова луснути і тоді молоко витече на черінь. Але цього не станеться. Господиня з ожугом в руках пильно слідкує за всім, що коїться у печі. Враз відсуне горщик від вогню, шапка шкірки опадає і каша не поспішаючи мліє.
Вже в печі дрова погоріли, давно зварилася картопля, скипів окріп і ним уже запарили січку та полову, а два горщики з борщем та пшоняною кашею з молоком мліють. Жар згортають у правий куток, а до нього приставляють борщ та кашу. До цього часу молоко википіло, тому його ще доливають по самі вінця.
Сільська піч! Про неї в казках розповідають. А як же? Вона здатна творити чудеса. Її матінкою величають.
А тим часом на каші створюється золотиста шкурка. Вже сонце піднялось так високо, що з вікон на лавку заглядає, а каша знемагає, готується до того, щоб люди на неї без тями накидались з ложками.
Пахощі, які виходять з горщика, вириваються через челюсті, попадають прямо в димар, а там уже розносяться по всій цвиківській вулиці. Знали всі: це Марія Романова кашу варить.
Діти виспались досхочу. Вже давно помолились, вмились і ради святої неділі всі вбрались у свіжі сорочки.
Сім’я урочисто сідає за стіл. Обід у неділю, чи інше свято, це не тільки час, коли всі домашні зібрались, щоб наповнити утробу. В цьому є щось таємничо-свя¬щен¬не.
Батько Роман закинув назад голову, за звичкою, щоб почухати підборіддя. Він у таку хвилину не налюбується своєю величністю. Адже в сім’ї йому всі підлеглі, ніхто не сміє йому перечити. Він поважно засувається по лавці за стіл аж до самого покуття під святим образом Спаса. Він і сам був, наче божество: благообразий, чемний, суворий і, що саме головне, – всевидячий. Марія за стіл сідає скраю, бо в любу мить треба зіскочити, щось подати, щось принести.
Згодом у Романа Цвика сім’я зростала. Майже щороку куми носили до хреста. Тепер уже пішли хлопці: Андрій, Клим, Пилип, Іван і знову дівчина – Параска. І, нарешті, „вискребком“ – останнім – був Нечипір. Сім’я зростала, але звичаї і порядок зберігались неухильно. З покутньої стіни сідали за столом по старшинству. Навіть, коли за столом сиділа сімейка у десять осіб, була одна загальна миска для капусняка або для каші. Кожний копав ямку у каші зі свого боку. Порушник міг зклопотати ложкою по лобі. Це частенько траплялось, коли діти їдять потовчену картоплю зі шкварками. Так і кортить захопити шкварку на чужій території.
Хліб – завжди на столі і ніж  біля нього. Але відрізати скибку можна тільки з дозволу батька.
Каша з молоком так швидко щезає, що діти ще довго запускають свої ложки у горщик, але марно – він уже порожній.
Тільки тепер доходить черга до мазуриків. Кожний повинен облизати після каші ложку, бо з мазуриками буде сушина з яблук та груш.
Поїли. Батько встав, за ним вся сім’я, прочитали молитву-благодарність Богові, що він наситив чрева наші.
Дітей  тягне на сон, Хтодора зівнула і тут же впіймала сердитий погляд батька. Вона вмить все зрозуміла і швиденько перехрестила рота.
Обідня трапеза навіть взимку рідко завершається відпочинком. Худоба не дасть поспати. Коняка ірже. Корова крадькома починає мичати, свиня – ох і бридка тварина! – верещить нахабно, а потім жалісно.
Селянин – одвічний невольник. Роман гордий, що він господар. Та який він господар? Він наймит у худоби, у господарства, у землі.
Все це гнобить його, а він без господарства, землі та сім’ї іншого життя не уявляє, та й не шукає його.
Після святкового обіду, якщо це влітку, Роман через рови стежками добирається до свого поля, щоб подивитись, як що росте, чи не потравив хто своєю худобою. А в полі в цей час обов’язково з кимось словом перекинешся:
– Помагай, бог!
– Живіть здорові!
– На ярмарку не були?
– Ні не був.
– Жаль. А то я хотів запитати, чи худоба в ціні. Хочу телицю продати.
– Грицько Спиридонів, той що Гапку з Лищунів взяв, так казав: Лукаш Свербинівський у минулу неділю їздів до Мізоча. Каже – худоба дешева, а от оселедці, лихо його ма, та сіль дорожчають.
Так по дорозі тече розмова і переливається. Почнеться з худоби та ярмарку, а потім на що тільки не перекинеться. Навіть і про брехню. Дійде вона до дядьків у такому вигляді, що ріж на куски, але такої не придумаєш! Та поговорять серед чистого поля два приятеля і до нісенітниці приплетуть таке безглуздя, що вже здавалося б кінець. Так ні! Через деякий час ця брехня, обійшовши все село навкруги, повертається як чиста правда.
Так і жила Хтодорка і була щасливою, бо все, що було навколо неї: батьки, дім, худоба, садок, темні та прохолодні гаї в ровах, було таке миле, рідне і звичне. Людина тоді, можливо, щаслива, коли вона не знала кращої долі. Не знала, що таке парта – і була щаслива. Не знала книжки і також не жаліла.
Не зчулась Хтодорка, як їй стукнуло дванадцять років. Не за горами дівоцтво. А там – заміж видадуть. А за кого?
Щось у тому слові „видадуть“ було жахливе. З ним по сусідстві – продадуть, зрадять, підведуть, ошукають. Видадуть, або віддадуть, як рекрута до війська, або злодія до тюрми. Щось не чути, щоб говорили: „Дівка вийшла!“ А то її віддають, наче за борги.
І все ж лякайся – не лякайся, але без цього не обійтись. Страшніше, коли всіх розберуть, повіддають, а ти залишишся ніким непоміченою. Горе жінці, яка до старості в дівках продівувала. Її в селі за людину не вважають. Навіть у церкві дальше бабинця не пускають.
Хтодорка не могла себе уявити заміжньою жінкою, але знала, що це неминуче. А ще стільки треба всьому навчитись: пряс¬ти, ткати полотно, уміти шити не тільки жіночий одяг, але й чоловічий. А яка дівка не вміє вишивати хрестиком.
Старші дівчата, як зберуться у свято на вулиці, то й співають пісні про кохання, про милого-чорнобривого, про сумну долю заміжньої жінки. Але веселі й дотепні пісні висміювали дівку, яка не вміє ні шити, ні прясти, ні носити воду.
Сучасні телеглядачі бачать мальовничість пісенного зображення. Дівчина у вишитій сорочці, в стрічках, голова уквітчана віночком, різнокольорова запаска, червоні черевички. Лунає пісня: „Несе Галя воду, коромисло гнеться“. Ми милуємось мальовничою картиною і не помічаємо, що на дівочі плечі змалку доля звалила такий тягар – два відра води вагою в півтора пуда. Або:
„Чорноморець, матінко,
Чорноморець
Вивів мене босую
На морозець.
Вивів мене босую
Та й питає:
„Чи є мороз, дівчино,
Чи не має?“
„Ой, не має морозу,
Тільки роса,
А я молоденькая
Стою боса.“
Мальовниче коромисло з двома відрами дістались і Хтодорі. Щодня треба на гору із Села принести два відра води. Тому звичаї ступенців: зачерпнув у відрі квартою води, попив, а залишки назад у відро злив. А ще буває: дівка несе воду на коромислі, збирається на кручу, з неба дощ моросить, вода стікає за комір. Дівка посковзнеться, відра покотяться. Починай все спочатку. Не завжди доводиться привезти воду бочкою, тому двох відер на все господарство не вистачає. Виллє дівка воду у кадушку і знову йде у Село.
Нас дивують старовинні українські вишиванки. А їх вишивали дівчата не сидячи біля вікна, як це часто змальовують сучасні художники. Жене дівчина корову до роси, слідкує за нею, щоб вона, не дай бог, не потравила чуже поле. І в ці хвилини дівчина ще встигає хрестик за хрестиком червоною ниткою вишивати квіти, а чорною – листочки та гілочки.
Вже доросла, досвідчена вишивальниця береться вишивати гладдю. Для цього треба мати заполоч різноманітних кольорів. Кравців наймали лише тоді, коли шили щось із фабричної матерії – мануфактури. Кравець поселявся в домі і обшивав сім’ю тиждень або більше. Однак з домашнього полотна дівчата та заміжні жінки шили руками все: і верхній, і нижній одяг.
Хтодорка у свої дванадцять років з конопляною пряжею справлялась від початку і до кінця. Вона обережно, щоб не витоптати матірну коноплю, вибирала плоскінь – квітучі стеблини. Стелила їх покосом на траві. Через деякий час конопля висихає, під дощами та вранішньою росою сивіє. Потім улежалу плоскінь в’яже у снопочки і сушить.
Матірну коноплю батько Роман спочатку ціпом обмолочує, а Хтодорка носить до річки, там її топить і, щоб її водою не знесло, закріпляє до дна гілками. Так проходить два тижні – матірна також готова. Снопки ставлять здовж річки на березі. Там вони стоять, поки не висохнуть.
Коли снопки остаточно висохнуть, Хтодорка приймається коноплю терти. А для цього використовується станок, який називається терниця. Хтодорка так буває заходиться бити коноплю, що костриця летить по обидва боки. В її руках заливається сиве прядиво. Але в ньому ще є залишки костриці, деякі пасма скуйовджені. Прядиво вичісують, вичоси й називаються паклею, а пряме вичисане прядиво – кужелем.
Незграбне конопляне лико в руках Хтодорки перетворюється в пасма, які нагадують дівочу косу.
Все літо крім того, що треба поратися біля худоби, доїти корову, прати білизну, готувати їжу, наглядати за курчатами, нянчити молодших братиків та сестер, полоти грядки, жати, молода дівка або жінка все літо готує на зиму прядиво-кужіль.
Кужіль часто виснажував сили жінки, тому не дивно, що про нього в піснях співали з неповагою:
Кужелю, кужелю
Прясти я нездужаю.
Або:
Кину кужіль на полицю,
Сама вийду на вулицю.
Нехай миші кужіль трублять,
Нехай мене хлопці люблять.
Кужіль не дає жінці покою і взимку. Наступає Пилипівський піст. Короткі дні,  довгі ночі. Поле спить під снігом. Відсипаються й чоловіки. Не до сна жінкам.
Вони по черзі в окремих хатах збираються на вечорниці. Якщо чоловік ревнивий, то він одну свою молодицю не відпустить. Сам іде. Де дівчата – там і хлопці. Але збиратися заміжнім жінкам і дівчатам ось так, як кажуть, на посиденьки не можна. Треба робити. І така робота для них – прядіння на коловоротку. Тільки бідні жінки ще по-старовинному прядуть веретеном, але ним багато не напрядеш. Дівчина чи заміжня жінка без коловоротка – все одно, що чоловік без коня.
Коловороток для дівчини – кращий по¬дарунок батьків. Якщо вже дівчина має кловороток, то вважай, вона дівка, вона вже не дитина, до неї залицяються парубки.
Роман замовив коловоротка Хтодорці у самого кращого майстра. Хоч він і брав дорого, але робив він не просто прялку, а ляльку – любо подивитись. Всі стовпці, спиці колеса, та і само колесо – все виточене на токарному верстаті. Дівчину прикрашають віночок, різнокольорова запаска, вишита сорочка, намиста, але вся ця краса неповна без коловоротка.
Нестор Домашук був тією людиною, яка з березового незграбного поліна в присутності босоногих та сапатих дітей робила казку. Кожний стовпчик, кожна деталь містить десяток або й більш різ¬них візерунків. Ось точена форма груші повільно переходить у величавий продовгуватий келех, все це перебито рядом  гострих або закруглених коліщат. На кожному візерунку – червона смуга, яка окантована чорною фарбою.
Роман міг гордитися. У церкві стоїть сама велика і сама красива братська свічка. Зараз у його старшої доці коловороток, який усім коловороткам коловороток.
На вечорниці дівки та молодиці зі своїми коловоротками. На довгій лаві від покуття та до мисника вишиковуються  пряхи. Що то вечорниці, не стільки напрядеш, як дома, але тут можна на людей подивитись та себе показати.
Парубки, ті що бувалі та надто сміливі, примощуються біля дівчат. „Допомагають“ їм. То паса скине, то колесо загальмує, чи ще якогось збитка зробить. Але нехай збиткує на заздрість подружці, у якої нема „ухажора“.
В печі горять дрова, полум’я висвічує окремими плямами стіни, обличчя дівчат, кужілку. Тіні миготіли, і вони чарували всіх. Особливо, коли хлопці розповідали казки або всякі такі небувальщини: то бачили, як покійного Оверка душа, як голубиця, сиділа на черешні; або як щось лякає у Вітровому рові; або бабу, яка перехитрила чорта; чи про попа, який ходив до молодиці, і його чоловік застукав.
У перший вихід на вечорниці Хтодорчиного коловоротка ніхто із хлопців не примітив. Чи то було в хаті темно, чи то ще Хтодорка їх не цікавила, бо вона зда¬валась малою. Повернулась з вечорниць – ледь не плакала. Але її заспокоїла мати.
– Не сумуй, дочко. Ще  всього зазнаєш, а зараз ніхто не скаже з якого боку при¬йде твій суджений.
Марія погладила Хтодорчину голівку, а потім згорнула руки під запаскою – це була її улюблена звичка. Задумалась і по щоці покотилась сльоза. Швидко змахнула краплю з лиця і знову сховала руки там же під запаскою.
Це була сльоза солодка, сльоза радості. Ії, Марії, первістка уже починає дівувати, її щастя, що батько справив такий чудовий коловороток. Марія тільки мріяла його мати, а так все життя пряла веретеном. Та прясти доводилось при  лучині. Зараз хоч каганець. А вторік Роман з ярмарку привіз гасову лампу. Як запалить, то світло йде на всю хату – від покуття до коцюбника. Проте Роман не
балував сім’ю. Дозволяв гасом світити тільки в неділю або в великі церковні свята.
В селі без корови – діти сироти. Господар без коня  – не господар, а так собі – наймит, у всіх побирається, у всіх позичає, у всіх за харчі відробляє, ніхто його не вважає за людину. Не дивно, що Роман може й сам не доїсти, але для коня мірку вівса добути.
Кінь у господарстві, як людина. Він від усякої скотини самий добрий, самий розумний та відданий господареві. Кінь не буде пити абияку воду. Або з річки проточну, або з криниці. Та й криничну дуже холодну не буде пити.
Особливо слідкують, щоб не напоїти коня холодною водою, коли він бувало спотіє від важкої роботи.
Догляд за конем – це справа старшого сина. Але старшою з дітей була Хтодорка. Вона Гнідого пасла і поїла, і уділяла йому уваги більше, ніж меншій сестричці Уляні. Бувало, веде Гнідого у Село на водопій, повіддя не тримає. Гнідий слідом йде за нею. Навколо: скрізь спокуса, чи то поле зі смачною конюшиною, чи солодка гичка кормових буряків. Що вже й казати про вівсяне поле, яке манить, спокушає. Гнідий тільки оком поведе, захропить, але себе переборе. Гнідий ходить за Хтодоркою не тільки польовими дорогами, а й вузенькими стежками і ні разу не зробить шкоди. Це така кінська вдяка за довір’я та ласку. А він любив ласку, як кіт.
Коли Гнідий п’є воду, дивишся і милуєшся. Як би не мучила його спрага, він поважно, з почуттям власної гідності, підійде до річки або потягнеться до відра, понюхає, пирхне і, цілуючи водяне дзеркало, починає смоктати. В таку хвилину його не зачіпай, він нічого не бачить і не чує. Поки не нап’ється, не відірветься від водяного дзеркала.
Хтодорка засвоїла: поїш коня – роз¬гнуздай його. Слухняний Гнідий після водопою, хоч і прикро йому це робити, розкриває рота, щоб закусити холодну залізну вуздечку. Перед тим, як взяти її в рот, Гнідий розтулить губи і витріщить свої велетенські зуби і Хтодорці кожний раз здається, що він ось-ось розрегочеться.
Кожний кінь, як і людина, відрізняється своєю поведінкою, про це Хтодора добре знала. Зовсім інакше себе поводить Буланий, якого позичають у сусіда Михаля Кравця.
Я вам повинен пояснити, чому це у сусі¬да треба позичати коня. В наших краях вся кінна тяга – парна, чи то у воза, чи у плуга, чи борони – все парне. Сусіди роблять у спілці – через день чергуються: сьогод¬ні, скажімо, робить Роман, завтра – Михаль. Такий звичай був скрізь і завжди. Спілкувались сусіди, які жили в мирі, або брати, що поділились, або тесть і зять.
Кінь змалку звикав до своєї ролі борозенного (праворучного) або навпаки, підручного, який завжди з лівого боку. Селянські діти, серед яких не кожному доводилось сидіти за партою і осилити грамоту, на диво засвоювали науку муштрування коней. Хтодорка крикне до коня: „Приймись!“, і він, повільно, зі шляхетським гонором, підходить до воза, стає біля дишля зі свого боку і покірно чекає, поки надінуть на нього збрую. Буває, що помилково коней запряжуть, помінявши їх місцями. Їзди не буде! Тикаються коні, як сліпі котенята.
На провесні під вечір батько повернув з оранки додому. Коні змучені і голодні. Він на дишлі повісив  опалку – такий величенький полотняний гаманець для корму. В ньому була суха конюшина, вівсяна та ячна солома, а на самому дні опалка – самий-самий кінський смак – мірка вівса. Це була нагорода за важку роботу – оранку. Як погодуєш, так і поореш. Великий гріх чужу коняку обділити в кормах, тому сусідові її повертають нагодовану та напоєну.
– Хтодорко! Коні поїдять, розпряжеш, Буланого відведеш додому. Скажеш: він нагодований і напоєний.
– Добре, тату!
Хтодорка вмить розпрягла коней, Гнідого завела до хліва, а на Буланого накинула вуздечку, підвела до воза, з нього вона забралась на спину Буланого. Верш¬ниця трималась то за повід, то за гриву. Спочатку кінь повільно спустився в долину, звернув на знайому стежку, якою він кілька років ходить щоденно. І вмить щось з ним скоїлось. Став гасати туди-сюди, брикатись. Як маленький клубочок, Хтодорка вмить опинилась під ногами коня.
Михайлиха побачила – кінь у пшениці, а поблизу напівжива Романова дівчинка – Хтодорка. Взяла її на плечі і донесла у двір сусіда.
Довго, мабуть з тиждень, Хтодорка не показувала ніяких ознак життя. Очима дивилась, але вони були наче скляні – пусті та  нерухомі. Приводили бабу-ворожку. Маленька, згорблена. Щось своїм беззубим ротом шептала, з пляшечки кропила свяченою водою. Над головешкою  спалювала сухий чебрець, прикладала до лиця любисток – нічого не допомагало.
Роман чухав свою руду бороду, снував туди-сюди по хаті, Марія нерухомо стояла подовгу біля хворої дочки. Баба-ворожка веліла зняти ікону Варвари Великомучениці. Свята з ікони нерухомо дивилась на нерухоме лице дівчинки.
– Як помре, вона буде янголятком, – почав Роман.
– А на тебе лиха година, про що ти таке кажеш? Живу вже хорониш! Буде жити. Моє серце каже. Серце матері не збреше. Їдь до Панталії за фершалом! – на диво, завжди покірна і мовчазна Марія заговорила. Вона була схожа на пташку, у якої пташеня випало з гнізда.
– Та не приїде він.
– Тоді вези її. Вези. Чого став стовпом?
У другий раз Роман не потерпів би такого тону. Але він був розгублений, і жінка підказувала, де взяти ту соломинку, за яку можна схопитись. Є надія – фершал.
Роман воза вистелив пахучим сіном, застелили рядном, під голову поклали подушку, вкрили кожухом і – в дорогу. Довго Роман їхав. Спочатку спустився в Село, потім – по міжгір’ю вдовж річки Стубелки і доїхав, нарешті, до Гірників – села, де гори закінчуються і починаються поля. Скільки оком окинеш – рівно, хоч яйце покоти. Як на долоні, звивається річка Іква, і на одному з колін розкинулось місто Дубно.
Так ще рівними польовими дорогами віз свою доньку, немічну без тями, поки сонце стало хилитись під вечір. Приїхали до села – довга одна вулиця, з обох боків хати. Селяни показали, де знайти хвершала – після церкви буде стояти хата під черепицею, то після неї треба поминути хату із солом’яною стріхою, а за нею буде хата під бляхою – там хвершал.
Фельдшер – клином борідка, окуляри-пенсне. Розпитав усе докладно. До вуха приложив таку дивну цівку, через неї прислуховувався, що робиться у Хтодорчиних грудях.
Він розпитав усе. Звідки. Здивувався, що так здалека з високих гір приїхали. Видно, був чоловік з серцем, про платню нічого не сказав.
– Дівчинка жити буде, але тиждень їй потрібен спокій, наложимо гіпс. Хто за нею буде доглядати?
– Я.
– Та який з вас наглядач? Привозьте жінку.
– А як вона господарство залишить?
– Не про те думаєте.
На другий день Марія сиділа біля доньки. Тепер Хтодорка кисло посміхнулась мамі, попросила пити.
Пройшло десять днів, закінчувалось лікування. Приїхав Роман. Він не хотів залишатися в боргу – з хури зсадив підсвинка і погнав до двору. Там за ногу прив’язав його до тину.
Фельдшер через окуляри поглянув у двір, помітив хрюшку. Але задоволення його було не тільки в цьому. Він здобув перемогу, не віддав дівчинку в руки смерті. Кожна його перемога розпускає йому славу досвідченого лікаря. Його слава прокотиться не тільки по польовому терену, а по всьому узгір’ю, що тягнеться на схід аж до Острога.
– Буде жити ваша донька! Як тебе звати?
– Хтодорка.
– Федора значить. Ще з місяць полежиш у цьому гіпсовому кориті. Будеш виходити заміж, не забудь запросити на весілля, голубоока.
Так у тому гіпсовому кориті батьки привезли додому свою доньку. Наче хмара відступила, наче сонце сильніше стало світити. Біда крадькома повільно ви¬йшла з двору і зникла. Про те, що сталось з Хтодоркою на Соковиці, знали  всі, але мало хто знав, що у дівчини пошкоджений копчик і через деякий час нариває. Хто візьме заміж каліку?
Сусідські жінки-плескухи, від яких ні одну новину не сховаєш, прикорочували язика, бо боялись бога. Над чужими болячками насміхатись не можна, а то ще не такими нагородить. А так хотілось язиком поляскати! Однак, всі під богом ходимо і не відомо, що кожного з нас чекає.
Перед Трійцею Хтодорка сама за¬нес¬ла гіпсове корито на горище. В ньому ще багато років тримали цибулю та часник.
Коли копчик наривав, Хтодорка нікому не жалілась, навіть батькам. Це була глибока таємниця. На селі молоді люди хваляться лише здоров’ям, а болячками – старі. Повсякденна робота не давала пощади, а тут – нестерпний біль. Так Хтодорка на все життя навчилась посмі¬хатись навіть тоді, коли хочеться від нестерп¬ного болю зціпити зуби. Домашня робота завжди стоїть настирно перед тобою. Роби її і не коли-небудь, а негайно зараз.
*   *   *
Минали літа. Хтодорці вже п’ятнадцять. Десь у м’ясниці на Цвиках з’явились незнайомі люди, всі в однакових свитках, довгих до п’ят, поли не підрублені. Шапки: відро – не відро, щось таке, що в світі ніхто не бачив. За плечима – гвинтівка. Від дорослих Хтодорка довідалась, що це – москалі. На високій Лебедівській горі збираються копати окопи. Що це таке, Хтодорці також було в новину.
Сусідські хлопці бігали на гору до москалів подивитись на ті окопи, а ви¬явилось, що вони копали ями в каменистій землі. Лопата не лізла, вони камінець за камінцем руками діставали з-під ніг. Хлопцям було дивно. Як це так воюють: замість того, щоб з гвинтівки робити бах-бах, або шаблюкою туди-сюди махати, вони копають ями і то де? На самому видному місці.
Це діти поміж собою так наївно міркували. Роман знав все добре. Лінія фронту протягнулась від Бродів до Дубна, а там десь – до Полісся. В Ступні копають окопи на випадок, якщо австріяк прорве фронт, щоб закріпитись на схилах Ступенських гір.
П’ять солдатів призначили на постій до Романа Цвика. Не всім Цвикам випала така шана. Господар ходив по подвір’ї поважно, при зустрічі з військовими прикладав руку до своєї баранячої папахи – віддавав честь. Ради гостей в хаті на землі Роман постелив пшеничну солому. На вечерю солдатам наварили відерний баняк картоплі. Марія принесла з погреба квашеної капусти та огірків.
На другий день Марії з сусідкою Одаркою було про що говорити.
 – Ти знаєш, кумо, які вони смішні. Свитки довгі до п’ят, не обторочені, називаються шинелі.
– Убогі! Що ти з них візьмеш, – відповідала Одарка.
– Були б в постолах, то все якось не так убогими вигляділи. А то наче в черевиках, а замість онуч литки обкручені якимись пасмами – обмотками.
– А я що кажу? Біднота. Злидні.
– А як говорять. Язика ламають. Не скаже хліб, а хлєб, або на картоплю каже – картошка.
Гості переночували на соломі і були дуже задоволені, наче спали на перинах. Хоч солдати пояснювали по-російськи, але було зрозуміло, що їм часто доводиться спати в окопах на холодній землі, а цей раз ночували, наче в гостях у „тьощі“.
Хтодорка не зводила очей з цих дивних людей. Все було дивно, незвично і смішно. Кожний солдат носить з собою ложку і миску, яка так дивно називається „котєлок“. Особливо Хтодорку дивувала мова. Розмовляють, наче по-нашому, але якось наче навмисне язика вивертають, наче навмисне хотять почванитись, що вони вміють ще й так дивно говорити. Не скаже „хліб“, а „хлєб“. Не скаже „що“, а „што“. А бодай вам тіпун на язика!
Але були слова образливі. Ну, нащо обзивають хату таким соромним словом „ізба“?
Згодом привикали до солдатів і мова якось була не такою прикрою, бо деякі слова знали від попа Агафангела.
Пройшов тиждень, а солдати все ходили кожного дня на Лебедівську гору і копали вже не окремі ями, а рови – траншеї, як вони їх називали.
Отоді Роман та Марія переконались: війна – це не тільки стрільба, а важка щоденна праця. З кожним днем звикали до всього дивного. А саме головне – солдати – такі ж селяни, залишили дома сім’ї. Не по своїй волі отут риють чужу землю – примусили.
– Обідно, копаєш, копаєш окоп, а с собой не возьмьош. Пріходіш на новоє мєсто, опять команда: „Окопаться!“.
Вечорами після вечері солдати розповідали кожний про свою „родіну“. Чудно було слухати розповіді про невідомі краї, інше життя і звичаї. У кожного з них десь там під Брянськом, чи на Дону є своя кохана, сім’я, мати й батько. Всі вони чекають його повернення додому живого, не покаліченого.
Хтодорці здавалось, що там за синім обрієм, за Гурбенською горою, де зливається синє небо з сизою землею, закінчується світ. А солдатські розповіді той світ розширювали, населяли новими невідомими людьми, небаченими полями, горами та лісами.
А ще ці невідомі люди принесли пісні, які тут ніхто не чув. Пісня про козака донського, якому циганка нагадала: поїде вінчатись – обрушиться міст.
Особливо Хтодорці запам’яталась пісня, яка хоч і російською мовою, але так зрозуміла і мила...
Миленький ты мой,
Возьми меня с собой.
Там, в краю далёком,
Буду тебе женой.
Милая моя,
Взял бы я тебя.
Там, в краю далёком,
Есть у меня жена.
Ця пісня довга-предовга. Чоловік ні при  будь-яких умовах не згоден взяти з собою дівчину.
Не всі москалі розмовляли на московській мові. Серед них був полтавчанин Іван Петраченко. Говорив він, наче по-нашому. Але якось не так, як говорять у Ступні. Якось м’ягче, лагідніше, більш співуче. Але Хтодорку дивувало, як він слово „галушка“ говорив, то наче вона в нього в роті сидить і заважає правильно сказати це слово.
Іван Петраченко тужив по рідній домівці. Він казав, що на рідній Полтавщині і хати не такі – білі, як грудки снігу. Нема гір. Рівно все, як на столі. Високі стрункі тополі, широкі левади. А дівчина!.. Вона його чекає. Про неї він міг розповідати невгамовно. А коли, буває, засумує, починає протяжну пісню про якусь іншу війну, яка виринула із минулого. Згадуються гори і якийсь невідомий Кавказ. Але все останнє – все про сьогод-нішнє.
Прощайте, гори,
Прощай, Кавказ,
Прощай, дівчино,
В останній раз.
Прощай, дівчино,
Бо я вже йду.
Благословила
Мать на війну.
Летіла пуля
Через гору,
Та й поранила
У грудь мою.
Та й поранила
Грудь мою.
Сам добре знав я –
По смерть іду.
Прощайте, гори,
Прощай, Кавказ,
Прощай, дівчино,
В останній раз.
Одного ранку солдати як пішли копати окопи, так і не повернулись. Куди їх послали, хто його знає. Така доля солдатська. А в пам’яті всієї сім’ї залишились люди з інших країв, з іншою мовою, з іншими звичаями.
Пройшли десятки років, а на Лебедівщині, на Лисій Горі, на Городищі, на всіх горбаках, що сторожують збитинську долину, ще довго зберігались окопи. Так вони і не знадобились. І в уяві перша світова війна збереглась у вигляді двох картин – люди у сірих довгих до п’ят  шинелях та низка траншей; ніяких гарматних пострілів, ніяких атак, обозів та лазаретів. Все це було поза уявою ступенців. Позиції від Дубна відкотились десь дальше на захід.
Ще згадувалось ступенцям, як вони готувались втікати на схід від війни і відтоді поселилось в селі слово „біженець“. Роман уже було витягнув з комори скриню, але на віз так і не встиг закинути. Прийшли чутки – австріяк відступає.
Роман сказав:
– З великої хмари не завжди буває дощ. Слава богу, обійшлось.
І ще пройшов рік. Хтодорка, як кажуть, ввійшла в пору. Стала дівувати. Молодість взяла своє. Болячка все рідше про себе нагадувала.
Після різдвяних свят починаються сватання та весілля. Парубки кажуть: „Хрест у воду – я на підводу“. Мається на увазі весільний поїзд підвід.
Вже на Цвики насувались вечірні су¬тінки, в деяких хатах стало підсліпувато, блимало світло. Через Маску по стежці до Романової хати поважно з рушником та буханцем хліба йшли дядьки Семен та Яків Ковтуни. У дворі майже в один голос проговорили:
– Пане господару, дозвольте до вашої хати завітати, хлібом-сіллю почастувати!
– Заходьте, гості дорогі, – запросив Роман.
Сіли на лаві край столу і, як водиться, зайшла повільна мова про мисливця, який ходив полювати. Мисливця звати Зосим. Ходив він за куницею по полях, по ро¬вах та парівцях, і зникла вона. Але вони, дядьки Зосима,  по пороші стали по сліду слідкувати. Ось він довів через Маску до Романової хати. Саме тут куниця – красна дівиця. Красний молодець Зосим велів ту куницю впіймати та в його світлицю доставити.
– Чого ж він сам за куницею не при¬йшов? Чи постолів собі не сплів, чи штани не пошив, що дядьків послав? – запитав Роман, як звичай велить.
– Постоли у нього ликові, онучі з китайки, поволоки шовкові, але він такий шляхетний пан, що ради такої дрібниці нас, дядьків, послав.
– Ну то що ж, сідайте до столу. Хліб-сіль приймаємо, доброго слова не цураємось. Сідайте до столу, у коцьобнику дорогих гостей тримати не маю наміру.
Тут на столі з’явилось сало, огірки, навіть добрий шмат оселедця, келихи. А півока горілки принесли сватальники.
Хтодора знала ці приказки про куницю. Знала, що рано чи пізно прийдуть сватати, але щоб так рано. Ще й не на¬дівувалась. Сховалась на піч і навіть з-за лежака голову не висовувала. Вона притамувала дихання. Ось те рідне місце на печі, де гралась черепками, з ганчірок в’язала ляльки, колисала їх. А тепер заміж у чужу хату, до чужого чоловіка – жах!
А тим часом свати та батьки випили по келишку  казьонки. Потім стали говорити тихо, без усяких заучених приказок. Хтодорці сльози очі заполонили, в горлі душила образа. Рідні батько та мати, як змовники, які хотять позбутись від рідної дитини. Що вона їм зробила поганого? Чи в господарстві не допомагала? Чи довго спала, чи надто багато їла? Як то можна йти на чужу хату, де чужий хлопець?
– Та Зусим ще малий, який з нього жених?
– Малий – підросте. Великий не може стати малим.
– Підросте, то тоді хай засилає сватів, – сказав Роман і одночасно крутнув шиєю, наче хотів зігнати з носа надокучливу муху.
– Ви ж самі добре знаєте, – понизивши голос, доводив поміркований  рідний дядько жениха Яків Ковтун, – він сирота. Живе при бабі Ярині. Скільки їй бог відпустив віку – ми не знаємо. Не дай бог, преставиться, а племінників шкода. А Іван зовсім малий. Треба жінку в хату. То ж нема кому доглянути. Не дожив Гантін, щоб женити хоч старшого.
– То ви прийшли дочку сватати чи наймичку брати?
– Почекай, почекай. Не гарячкуй! У тебе дітей он скільки. Сьогодні ми при¬йшли старшу сватати, то й радій, а якщо завтра ніхто не прийде? Що тоді?
– Скільки не є – всі мої, всім дам пораду, не бійся, на цвинтар з протягнутою рукою не підуть і наймитами не будуть.
– Не поспішай, не кип’ятись! Дай сказати! – вгамовував Яків. – Поміркуй, Романе. Ми твоїй дочці добра бажаємо. Господарство – незбідніле. Худоба – кінь, корова, свині – все є. Земля є. А що малі... підростуть і полюбляться. Он у тебе скільки синів, як почнеш ділити свої десятини, то не буде де постола поставити. А похваляєшся, що твої сини не підуть в наймити. Не зарікайся, сьогодні в кожній другій сім’ї така біда. У всіх безземелля, як біда за плечима. Он скільки на Соковиці дітей наплодилось, а земля добавилась? Ні. То чого ти похваляєшся: не підуть у найми. Не в найми, так у місто, або в Америку, як Івол.
Роман був гарячкуватий і ладний був не тільки дати гарбуза та спустити з високого порога. Нахаба! Але зціпивши зуби, промовчав. Нема чим крити. Тут хоч скач, хоч плач.
– Він має рацію, – подумав Роман, але дальше про це не захотів говорити. Він перевів розмову про озимину та про худобу, а потім розмова перекинулась на всі сільські чутки. Балачка як не крутилась кругом, але ж все одно повернулась до головного.
– Так за кого я повинен свою дівку від¬дати? За Зусима, та він ще дитина, ще навіть кіньми правити не може. Йому ще телят пасти, а не до плуга ставати.
Тут втрутився мовчазний Семен.
– Знатца так! Як би він не був сирота, то ми й не поспішали б. А підросте, стане парубком, хто його знає, що в нього буде на думці. Може й мине хату. Тепер рідні діти батьків не слухаються. Знатца, поки він поперек лавки, ми, дядьки, скрутимо.
– Ви скрутите, а я дочку, як дурочку, повинен випхати, і не знаєш, яким він стане, коли підросте.
– Знатца, так! Вашій дівчині нічого боятись. Пішла б вона в другу сім’ю, там її поїдом буде їсти свекруха. Будуть до того сваритись, поки одна одній очі не виколе. А тут, знатца, зразу стане господинею, бо бабуся не буде до неї прись¬кіпуватись. Не доведеться й свекрусі догоджати.
Роман, наче сторопілий кінь, який бігає, брикається, поки із сил не виб’ється, а потім заспокоїться. Так і він тепер осів, замовк. Мовчали всі, тільки на печі похлипувала Хтодорка, і та затихла. Під піччю зацвіркав цвіркун. Лампа стала коптити, Марія прикрутила гніт.
Семен косився на келих, він не проти б пропустити ще по одному, але нелегка розмова так закрутилась, що й без гіркої гірко. Тепер почав Яків умовляти:
– Не в якесь далеке село. А то на Соковиці. А ковтунівські поля – врожайні. Не те, що цвиківські – кручі та суглинки. Ви, Романе, добре знаєте, яка земелька в Протеребах, в Дубрівці – хоч на скибку ножем маж.
Роман знав ці поля і на них з заздріс¬тю поглядав. Він вагався. І так погано, і так недобре.
Хтодорку охопив жах. Все так неспо¬дівано. Вона знала, що колись її засватають. Не було в неї на приміті ні одного соковицького парубка, який би їй припав до серця. Жах переходив у вагання. А  що як більше свати не прийдуть? А, не дай бог, залишусь в дівках, як та Христя Когутова. Хоч би й так, спитали б її, як вона хоче. Так ні! Йде торгівля. Продають її, Хтодорку, мамину первісточку, саму улюблену дочку. Мати мовчить. А що мати? Її також не питають. А якби й спи-тали, то погодилась би віддати. Ніхто не питає, знайома чи ні, любий чи не любий, все одно. Йде мова, як би її, Хтодорку, поставити до чужої худоби. Все про вози, телята, борони, плуги, горшки та упряж.
Зусима, хоч він і живе на Соковиці, Хтодорка бачила не більше як два рази за все життя. Маленьке, кирпате, кволе хлопченя. Один раз він у Селі журавлем наливав воду у бочку, а другий раз зуст¬рілась на лебедівській дорозі. Він, стоячи у возі, правив кіньми, як справжній господар, низенький, чуть вище полудрабка, кирпатий, червонолиций, на правій щоці великий шрам – відпечатка кінського копита.
Побачивши, що назустріч іде дівчина і веде корову, рукавом витер носа, пристібнув батогом коней. А коли порівнявся, лукавою посмішкою привітав дівчину і стібнув Хтодорчину корову батогом. Та скочила вбік, але з рук пастушки не ви¬рвалась.
– Теж мені… недоросток ковтунівський.
Але Зосим не почув, бо вже він проїхав, і слід курява вкрила.
А зараз свати торгуються. Хтодорка віднеслась до сватання як до чогось неминучого. Рано чи пізно – віддадуть і нікуди не дінешся. Знала, що не все так станеться, як обіцяють свати. Як то в пісні співається:
Прийшли старостоньки,
Стали говорити:
„Будеш, як та пава,
За миленьким жити“.
Марія, як і належало жінці почесного господаря, не встрівала. Стояла біля печі, слухала, згорнувши руки на животі. Вона слухала то Романа, то сватів. Кожен з них говорив правду, тільки та правда у кожного своя.
Розмова плелась в одну косу. Всі суперечки, розгорівшись, тут же згасали. Куди діватись? Хочеш – не хочеш, вік біля себе дівку гріх тримати, та жаль віддавати. А що не знайомі? Познайомляться. Поженяться, звикнуться, полюбляться. Всі так. Романові посватали Марію – живи. А от тепер – рідна.
– Романе, кажіть: сватів засилати чи ні? Якщо гарбуза заготуєте, ми, Кочубеї, вам, Цвикам, ніколи цього не простимо. Бодай доведеться піти в тюрму.
– Ой, тюрму! В мене гарбузи добрі вродили, але дівку спитаємо, що вона надумала, от і побачимо з чим будуть повертатися свати: з рушниками чи з гарбузами. А тюрму… облиш. На те ми і змовини сьогодні розпили. Зараз наречену спитаємо. Хтодорко! Виглянь з печі. Що, засилати сватів?
– Засилати.
Гості пішли, в хаті, як кажуть, Тихін народився. Всі мовчали. Мовчала і Хтодорка. Ляпнула, а тепер жалкує. Був у неї на приміті хлопець – Семен миронів¬ський. Весь чорний, вуса – чорні, очі – карі. Пасли якось корів у Ляшуківському рові. Здалека на нього поглядала, але не наважилась поговорити. А зашле своїх сватів – звідки знати. Піду, мабуть, за Зосима. Бо й Семена женять і не спитають, хоче чи не хоче.
У хаті погасили світло. Настала тиша, лише під піччю цвіркун співав свою пісню – шість разів цвіркне, а потім завмре. Одумається і знову шість разів цвіркне...
Хтодорка любила в пам’яті перебирати пісні, які часто співала за коловоротком.

Тече річенька, невеличенька.
Скочу – перескочу.
Ой, віддай мене, моя матінко,
За кого я схочу.

Пісні міняли одна одну.

Копав, копав криниченьку,
Неділеньку – дві.
Засватав я дівчиноньку
Людям – не собі.

А вже з тої криниченьки
Орли воду п’ють,
А вже мою дівчиноньку
До шлюбу ведуть.

Ой, жаль-жаль
Мені буде,
Візьмуть її люди,
Візьмуть її люди –
Моя не буде.

Як привезли до церковці –
Тепер ти моя!
Вона стала – відказала:
Не правда твоя.

Ой, жаль-жаль, непомалу
Любив дівчину змалу,
Любив дівчину змалу.
Любив дівчину змалу –
Моя не буде.

Хтодорчина уява змальовувала, як Семен копає криницю, як її обступили орли, щоб попити кришталевої холодної водиці. А потім вона уявила, як вона буде в церкві стояти з Зосимом на рушнику, а Семен стоятиме поруч і буде її умовляти, щоб не виходила заміж.

– Ой, жаль, жаль мені буде,
Візьмуть її люди.

Хтодора заснула. Уві сні якісь дядьки з патлатими бородами хапають її, Хтодору, за руки, ведуть до старого діда, той виривається. Йому рушником зв’язують руки. Потім її і діда в’яжуть вірьовкою і кидають на сани.
Пройшов тиждень. Наче нічого й не було. Семен став забуватись і мрії про нього зслизли, як ранковий туман, коли сонце підігріє. Під вечір, коли стало смеркатися, навпростець через Маску йшли ті ж дядьки Семен та Яків Ковтуни, а з ними Михаль Кравець. На цей раз всі троє були перев’язані довгими рушниками-перемітками. Оце вже було ясно, тепер уже після змовин – справжнє сватання. Рушники у сватів з таким вишиванням, якого давно ніхто не бачив – від прадідів. Та й одіті в гуньки – вишиті кожухи. Ззаду, нижче стану, кожушина зібрана у очкур, як бабська спідниця. На полах та на рукавах вишиті шерстяними фарбованими нитками рожеві квітки. До шапок прикріплено по червоній паперовій рожі. Знайомі Ковтунівські дядьки, наче вийшли з вертепу.
Гуньки не носили аби так. Тільки на сватання. Рідко їх витягали на світ божий. Останній час їхнє місце – на самому дні скрині.
Семен, старший сват, виступав попереду. У нього в руках велика сватальна паляниця житнього хліба. В паляницю ввіткнута „різка“ – палка, уквітчана штучними паперовими квітами та стрічками. „Менші“ свати несли палиці, на яких одна квітка та дві стрічки. На паляниці – малюсінька бочечка – це сільниця.
Усі три свати (на диво!) в чоботях, не в постолах.
У Якова – малий церковний дзвінок. Ним він оголошував на всю округу – йдуть свати. Треба сказати, дзвінок несли ради звичаю, а чутки жінки розносять швидше блискавки.
Ззаду за сватами навздогінці біг хлопчина. Куцак – свитка до колін із домашнього сукна, на голові папаха. Також – в чоботях, добре змащених дьогтем. Також перев’язаний рушником, але коротким. По всьому було видно – жених. На паруб¬ка він не був схожий, на круглому личку пробивався пушок, і шрам на правій щоці, кирпатий, очі сірі і десь далеко приховані, бо віка весь час зажмурюються.
Дійшли до двору. Церковний дзвінок оголосив передвечірню тишу. Загавкали собаки по всій цвиківській окрузі.
Семен почав:
– Пане-господарю! Дозвольте хліб-сіль прийняти і подорожніх людей до хати пустити, бо так змерзли, що й переночувати ніде.
– Запрошую, дорогі прохожі мандрівники. Хліб-сіль приймаємо, доброго слова не цураємось.
Зайшли до хати. Сіли за покутньою лавою під образами. Жених рішив сісти на лаві в куточку біля посудника. Але чи то у Романа Цвика лава надто висока, чи то у жениха ноги короткі. На лаву при¬йшлось збиратись, як на коня.
Нареченій не гоже вже на печі ховатись, її місце біля печі в коцюбнику. Зні¬яковіло пальцем вапняну побілку колупає. А ніяковіти доводиться. Чужий хлопець прийшов, дядьки очей не зводять. Знай, розхвалюють.
Свати завели розмову з Романом.
– Наш покупець, ваш – крам.
Коли стали торгуватись, перестали молоду підхвалювати, а навпаки, щоб ціну збити стали всякі вади шукати.
– Кажуть, що ваша дочка сліпа на праве око. Іди-но сюди, до світла, ми на тебе подивимося.
Хтодору наче нагайкою стібнули. Та як вони сміють про це говорити? Навмисне підійшла до лампи, посміхнулась, ще й підморгнула.
– Ти дивись – не сліпа. А кажуть крива на одну ногу.
Хтодорка, як пава, пройшлась по хаті.
– Так, славна дівка! Але чого тільки не наговорять. І зубів буцімто нема.
– Як-то нема! – Взяла паляницю, відкусила кусень. – Що ви як циган коня купував, в зуби заглядав. В мене не тільки зуби є. Влітку багато гарбузів насіяла. Так вам гарбузового насіння чи ще що?
– Ох, серце з перцем. От дівка! – хвалили свати, але перестали вже більше зачіпати. А й справді, така дівка винесе гарбуза на дорогу – ославить на все село і батьки не зможуть дочку зупинити.
Свати бачать, що, як кажуть, пере¬дବли куті меду, повернули розмову дру¬гим боком.
– Ось ми йшли, – розпочав сват Яків, – через ліси, через ліси, рови та байраки шукати куницю – красну дівицю. Але на міждоріжжі трапилось нам мале та приблудне хлопченя, без штанців, вірьовкою підперезане. Ми його привели додому так-сяк оділи, свитку рушником підпоясали, а хлопченя й каже: „Найдіть і мені куницю – красну дівицю!“ Ми його з собою взяли і до вас привели. Покажись, Зосиме!.. Зосиме, покажись.
Свати до жениха, а він з холоду пригрівшись на лаві напроти печі та й задрі¬мав. Розкотурхали. Отямившись, не посміхнувся – засяяв. Всі також посміхнулись.
– Так от! Пане-господарю, будемо крам купувати і молодих змовляти. Чи згоден, пане Романе, дочку віддати за хлопця-молодця Зосима?
– Згоден. Але що скаже господиня?
– Чи згодна дочку віддати пані-матка Марія?
– Згодна. Але що дочка скаже?
– Чи згодна красна панночка за молодого козака Зосима вийти заміж?
А що було робити: треба коритись батькам, а, особливо, долі. А може він богом даний, може судьбою суджений. Може він мені замінить батька-матір і стане найріднішим. Хай буде так. Скорилась  дівка, скорилась.
– Згода, – прокричали всі свати і батьки.
– Тоді даємо за ваш товар завдаток не золотими, не срібними, а мужицькими грішми мідними.
Марія мідні гроші прийняла і сказала:
– Це ви нам переплатили, даємо здачу гарбузовим насінням.
–  За гарбузки дякуємо, але гарбузову ка¬шу не вживаємо. Не просіть – не візьмемо.
Свати, за звичаєм, до останнього часу не знають, чим сватання закінчиться: чи гарбузами, чи рушниками. Хтодора подала знак матері. Та зняла ікону Богородиці, благословила сватів. „Молода“ перев’язала сватів своїми рушниками. Тепер вони, як генерали, перев’язані хрест-навхрест сідають за стіл і „пропивають“ молоду, а заодно, не поспішаючи, домов¬ляються про весілля. Всупереч звичаю, домовились зробити проводи до шлюбу, а у Зосима ніякого весілля не робити. Сирота – люди простять.
*   *  *
Як годиться, дядьки Семен та Яків на другий день після сватання пішли до отця Агафангела. Довго довелось чекати, поки прийме їх піп. Наймит Зой покликав їх до хати. Священик вже був одітий в чорне вбрання, на голові фіолетова шапочка – камелавк.
Отець Агафангел – настоятель церкви Івана Богослова – людина за тридцять. Треба сказати, що борода не прикрашала лице почесного священнослужителя. Рідка борідка ледь закривала бліде підборіддя. Як кажуть в таких випадках: волосок волоска здоганяє. Не відзначався отець Агафангел і могутнім басом, як у благочинного, – той як заспіває – свічки гаснуть, а борода чорна та густа, як лопата, закриває могутні груди. Агафангел був кволий, гугнявий, співав тоненьким голоском. Але не дивлячись на всі ці вади, прихожани його поважали і саме в його постаті уявляли всіх святих великомучеників божих.
Хоч Агафангел вже тут в цьому приході скоро другий десяток років, знав всіх прихожан, хто кому доводиться в родстві, навіть пам’ятає тих, що приходять у церк¬ву тільки на сповідь та на Пасху.
На його очах зростав ступенський цвинтар, тому він знав, хто де похований і кому читає заупокійну молитву. Але найбільше він слідкував за тим, щоб не вступали до шлюбу пари близькі по крові. То у панів женились на кузенах. У Агафангела з цим було строго.
Дядьки були впевнені, що буде все гаразд. Адже Цвики і Кочубеї-Ковтуни хоч із давніх-давен селились на Соковиці, але ніколи не були в родстві. Однак Агафангел дістав велику книгу, у якої обкладинки оздоблені оксамитом бурячкового кольору. Видно, книга була стара, бо по краях оксамит витерся і місцями – плями від воску. Як з’ясувалось, це метрична книга, в яку записують всіх, хто народився і хрестився при церкві Івана Богослова. Довго шукав отець Агафангел. Нарешті знайшов: Зосим – син Антона Герасимовича Ковтуна-Кочубея родився 1900 року Божого, про що й зроблений метричний запис.
Дядьки довго стояли мовчки біля порога, переминаючись з ноги на ногу і лише порушувало тишу їхнє підшморгування носами.
– Пріходітє ко мнє, пріхожанє, чєрєз два года. Нєвєсту в шєстнадцать лєт, жєніха в шєстнадцать – нєт. Ето святотатство.
– Що ж нам робити, святий отче? Після смерті Антона та його жінки залишились сироти. Старшому Зосимові – шістнадцять, меншому Іванові – десять. Не дай бог, старенька баба Ярина віддасть богу душу, а сироти не дадуть собі поради. А в них – господарство. Треба господиню.
– Бєрітє опєкунство.
– Та які з нас в дідька, хай господь простить, опікуни. Прости господи, прос¬ти душу мою грішну, в серцях ще й не таке скажеш. У мене – шестеро, та й у Якова, самі знаєте, стільки ж.
– Єзжайтє к архієрєю в Почаєв. І то грєх большой єму прідьотся взять на свою прєосвящєнную душу. За такой грєх прідьотся долго і усєрдно вималівать у Господа Бога всємілостівоє прощєниє.
– Це, значиться, треба дати доброго хабаря, – прямо випалив Семен.
– Нє богохульствуй, пріхожанін. Сє промисєл божій, нє нам с вамі рассуждать о дєлах прєосвящєнних, пастирях духовних.
Ступенці добре знали свого священика. Коли він починає своїм тоненьким гугнявим голосочком говорити про промисли божі, що за цими словесами кри¬ється звичайнісінька користь. Дай і прос¬то в рай.
Дядьки ще постояли біля порога, почухали потилиці і замовкли. Мовчав і отець Агафангел. Хоч би натякнув, скіль¬ки буде богу угодно, щоб архієрей діло зробив і з двору не прогнав. Яків, який був грамотний і псалтир умів читати, став випитувати у попа – скільки.
– Пан-отче, якщо підсвинка так пудів на два, то гріхи можна буде замолити? – пішов навпростець Яків.
– Богохульствуєш, мірянін!
– А все-таки?
– Думаю, да.
Дядьки йшли додому задоволені тим, що вдалось у попа випитати про таку незручну справу. Що хабаря треба дати, вони й самі знали, але якого...
Стільки світа їхати, а там їм у Почаєві покажеться – мало.
Що ж, підсвинок у Зосима є. Треба збиратися в дорогу.
Не близький світ – два дні туди і два – назад. Це, вважай, на тиждень.
Семениха та Яковиха готували своїх чоловіків у дорогу аж на цілий тиждень. Напекли коржів, натушкували горщик солоного м’яса, положили по різнику сала, по дві паляниці житнього хліба. Не забули взяти дві головки часнику.
До саней прив’язали ще й маленькі санки – гринджолята. На них склали сіно, конюшину та півмішка вівса. Хоч їхали не в пустелю, але взяли-таки баньочку ступенської криничної води.
Радо, до східу сонця дядьки вирушали у далеку дорогу. Через тин виглянув і Зосим.
– Дивись тут, Зусимку, за господарством і нашим тут допомагай, – наказував старший дядько Семен.
Якщо з Соковиці від Антона Кравця подивитись у ясну погоду на південний захід, то за синіми лісами, на самому обрії можна побачити ледь помітний силует Почаївської лаври. Такий маленький, як цвяшок.
Далекий Почаїв відомий багатьом ступенцям. Майже в кожній сім’ї є людина, яка хоч раз ходила в Почаїв на прощу. Вважалось, що бог прощає гріхи не тільки тому, який пішки ходив до святої Лаври, а й усій його родині.
З гір далеко видно. Але, як кажуть: близько видити, та далеко дибати.
Якщо дивитись від Антона Кравця – далекі краї як на долоні. Найближче сусідні гори – ступенські хутори. Зліва – Лищуни, з пологої гори збігають до ровів хатки. Праворуч на самому хребті стоять хати Капітулів. Тут проживають Кочубеї-Капітули. Хоч Лищуни та Капітули за річкою Збитинкою, але можна відрізнити де хата, а де стріха. За Лищунами і Капітулами починається смуга спочатку зелено-синя, потім синя і завершується блакитною, і на краю  – знову гори. На півдні – гора Бона, що піднялась над старовинним містом Крем’янець. Це та Бона, про яку ходять легенди. Розповідають, хан Батий, який вирвався із Ступна, зібрав загони, що йшли іншими шляхами, і рішив приступом взяти Крем’янець. Всі жителі міста забрались на Бону, тут же була військова дружина Крем’янецького князівства.
Хан Батий наказав своїй  кінності з розбігу піднятись на вершину гори. Але коні попадали. Крем’янчани облили гору водою. Гора перетворилася в неприступну крижану фортецю. Батий наказав військам спішитись, але війська без успіху дерлися догори і незграбно скочувались униз. Ворогів засипали камінням та стрілами.
Так і не зміг грозний Батий одоліти невелику горстку крем’янчан, пішов дальше на захід.
І якщо в ясну погоду вдивитись на обрій, праворуч від Бони – Почаївська лавра – святиня всієї Західної України. В Почає¬ві – вище духовенство краю.
Семен, хоч себе вже молодим не вважає, на бороді та скронях – сивина. Але так далеко ніколи не їздив. Два дні подорожує, а до Почаєва ще не доїхав. Бувало, поїде на ярмарок до Дубна, або до Здолбунова, поторгується і в той же день – додому. Але щоб так: три дні – туди, три – назад. Таке не траплялося, це вже нечувана мандрівка.
Коні жваво бігли спочатку поміж грабових, а потім – поміж соснових лісів і лише в низинах мандрівників зустрічала чорна вільшина. Від Крем’янця до Почаєва зустрічались поля, ліси та переліски.
Нарешті, на горі наші ступенські мандрівники побачили диво. Височенна церк¬ва з кам’яною огорожею, а поблизу – ще церква, церковці, каплиці, великі будинки. Навіть такі: хата на хаті – два поверхи.
Перш за все дядьки розпитали, де знаходиться консисторія. Так їх научив отець Агафангел – шукати консисторію. Виявилось – це довга-предовга хата, вкрита бляхою, що пофарбована у зелений колір. В кінці даху – невеличка церковна баня у вигляді цибульки, на її верхівці – хрест.
Дядьків здивувала така небачена хата. Всередині – довга дорога, а по обидва боки – двері, двері, двері. Чудно якось. Яків сунувсь у перші, які попались, двері і спитав:
– Мені до архирея.
– Так тобі зразу архієрея. По якій  справі?
Семен розповів, як міг. Почав про діда, про батьків, які померли.
– Кажи діло, – перебив Семена чоловік у чорній рясі, але без шапки.
– А яке діло. Треба сироту-племінника женити, а йому – шістнадцять років, малий ще, наш піп каже.
– Не можна. Тут гріха наберешся, а знаєте, дядьки, скільки молебствій треба буде замовити, щоб Господь Бог прос¬тив усі прегрешенія.
Але Семен не мав підходу, говорив прямо, без отого позадекудикання.
– Ви можете не сумлівати, ми люди чес¬ні, привезли підсвинка отак пудів на два.
Чоловік у чорному привів ще одного: з бородою, як у цапа, в короткій свитці, з-під якої виглядає чорна ряса, на голові чорна, як дзвінниця шапка, на ній хрестик. Видно, що то людина статечна.
– Так що ви хотіли? – запитав він.
Яків не став розвозити, як на лопаті, а все коротко. Батьки померли, залишились сироти. Вони сиротам дядьками доводяться. Старшого треба женити, а то ж господарство.
– Звідки ви?
– Ой, здалека. Із Здолбунівського повіту, що на Волині. Ми їхали, їхали два дні, по дорозі підсвинка годували, та вже й корма кінчились, не знаємо, чим годувати.
– Та що ви мені про підсвинка. Ви не про те.
– А як же не про те? Про те. А як же? Ми ж люди сурйозні і за так, задарма не хочемо. Нам би потрапити до архирея.
Помовчавши, чиновник у рясі попросив почекати його на вулиці біля своїх саней і зник.
Яків та Семен переступали з ноги на ногу. Було сиро, холод пробирав до кісток. Коні засунули свої морди в опалок, так і потрапляли, щоб дістати ласощів – вівса. На підсанках лежала свиня. Вона вже не кричала й не квікала – змирилась зі своєю свинячою долею.
Але не могли заспокоїтись Яків та Семен. Вони кляли себе, що не вміють вони такі діла робити. Друге діло – орати, косити, ціпом махати. Вся біда, що якось нескладно розповідали, все заплутали. Навіть не сказали, що для отця Агафангела потрібна бамага.
Незабаром появився наш знайомий чиновник.
– Так це і є той підсвинок, про якого ви говорили?
– Так, так.
– А що ви так знущаєтесь над животинкою. Ви подивіться, вся нога посиніла, вірьовка в’їлась у ногу. Заведіть його до хліва, відв’яжіть.
Свиня, наче зрозуміла, що про неї йде мова, жалібно заверещала так, що всередині все похолоділо.
– Ось що, православні, їдьте зі мною ось до того будинку, де у дворі росте висока груша.
Дядьки в’їхали у двір, свиню завели до хліва, відв’язали вірьовку.
– Прийняли свиню, – полегшено сказав Яків, – значить, буде все гаразд.
У конторі на зашкорубленому папері гусячим пером писар довго виводив кільця, гачки та палички. Перо, наче граю¬чись, хвацько зіскочить вниз, зробить якогось кренделя, а то підійметься вверх над рядком і знайде собі волю, щоб погуляти. Яків, хоч і вмів читати друковане, але такі пружини з гачками розібрати не міг.
Зачаровані ступенці очей не зводили з писаря, який справно водив пером по папері, а все більше розпитував: чи привезли виписку з церковної метрики, якого року народження Зосим. На таке питання дядькам було важко відповісти, але пам’ятають добре, що у брата Антона родився первенець на другій неділі Великого пос¬ту, чи то на Олексія, чи то на Явдохи.
Писар посміхнувся – дядьки такі поважні, проте безглузді. Метрична виписка була, і в ній отець Агафангел все виписав.
– Ще почекайте мене на вулиці.
Деякий час дядьки переминались з ноги на ногу і, нарешті, дочекались свого. В їхніх руках був дозвіл. Та ж сама бумага, яку „робив“ писар, але на ній був поставлений хрестик і ще вверх і вниз тепер уже такі кренделі, що й не стямиш, чого тут тільки не накручено.
– Все. Оцей архієрейський дозвіл передасте вашому настоятелю храму Івана Богослова Агафангелу Воїну. А щоб Господь простив наші та ваші прегрішенія, закажіть сороковуст. Можете їхати додому.
Додому їхали облегшеними на серці, було легше без поклажі.
– А як же свиня? – допитувався Семен. – Подумають, що ми її забули, ще кинуться за нами навздогінці?
– Не бійся. Не кинуться.
Яків, хоч і молодший, але був більш кмітливий. Він посміювався у бороду. Це ж треба: дали хабаря, що й комар носа не підточить, свиню підсунули, наче ненароком забули.
Коли дядьки повернулися додому, вся Соковиця готувалась до весілля.
Зосимові дружки – весільне начальство  з молоді – готувало молодого до весілля. Треба сім підвід і не аби яких, а самих кращих на всю Соковицю. Коней та упряж треба прикрасити паперовими стрічками. А що за весілля без бубонців, які надівають коням на шию. Весільний поїзд їде, наче музика грає.
Подружки молодої збираються на вечорниці, щоб вивчити весільні пісні. Деякі з них – це заготівка, в яку вставляються імена молодих. Наприклад:
Першая квітонько,
Молодий Зусима!
Другая квітонько,
Молода Хтодоро!
А далі йде саме пісня про болярина, який зустрів голубку сизокрилу або паву.
Всі весільні витребеньки виконувались за звичаєм, що переходив від дідів-прадідів. Хоч молодий був зовсім молодий – дитя, та ще й круглий сирота, дядьки намагались спростити дещо, але звичай виявився сильнішим і намагання дядьків спростити весільний обряд були безсилими, тому було все, як у людей.
Ще в суботу звечора молодий з білою восковою квіткою на вишитій сорочці зі своїми дружками на весільній прикрашеній підводі їде до молодої, везе їй гостинець – коровай. Перша частина весілля так і називається. Велика паляниця пшеничного хліба випечена в макітрі. Вся вона уквітчана квітками з паперу, обкладена цукерками та пряниками. Різка – палка, від якої виходять дротяні гілки, на яких – паперові квіти.
У вузькому провулку хлопці зустрічають коровай. Потрібно відкупитись. Кучер повинен вирватись і залишити ні з чим зустрічальників. Хороший кучер показує свою майстерність правити кіньми. Але є ще умова – коні  не повинні наступити на колосся, яке кладуть на дорозі. Не дай бог такому статися – це нещастя молодим на все життя. Буває,  що весільна гра доводить до того, що й кулаки йдуть в хід. Однак, у кучера за пазухою або півока горілки, або гроші. Якщо вже програв – плати, але на хліб кіньми не їдь.
І на Зосимовому весіллі обійшлось мирно. Пляшка і чарка пішли по кругу – всім дістанеться. Молодому ні-ні!
У неділю рано, після того, як подадуть корма худобі, по селі мчаться весільні підводи. Бубенці на конях бряжчать, хлопці та дівчата співають весільні пісні. Старі й малі йдуть у двір молодої. Зараз молодий приїде запрошувати свою наречену до шлюбу.
Зосим, хоч і малий на зріст та в дитячих роках, але він все зробив так, як його навчили. Як приїхав у двір, зліз з воза і сказав, як навчили: „Тату і мамо! До¬звольте вашу доньку королеву Хтодору до вінця запросити!“.
Роман та Марія з порога відповідають: „Чого так рано приїхав, наша принцеса не звикла так рано вставати. Її подружки одівають, шовкову косу заплітають!“
– А я не гордий, можу й почекати, але з двору виїду тільки з Хтодорою і мені одна дорога – до вінця.
Вийшла Хтодора, як лялька: у віночку, стрічки, коротка свитка, запаска і чобітки. Поряд з молодою весільний батько, подружки. Назустріч – Зосим. Взяв за руку і посадив на підводу молодої, потім сів на свою. Марія та Роман з іконою Божої Матері обійшли всі хури, посипали пшеничним зерном і благословили в дорогу.
Вінчання проводилось як годиться: вінчальні корони над головами, зв’язували руки молодої і молодого рушником і навколо аналою водили, Ісайю співали. Але дяк Кортович все-таки вчудив. Клірос знаходився ліворуч від аналою. Отець Агафангел тоненьким голоском читає молитви, як і потрібно при весільному обряді. На слова священика хор підхоплює: „Подай, Господі!“, або „Тєбє, Господі!“ чи „Слава тєбє, Боже!“
Під час вінчання набожність наших соковичан, що там казати, не та, що на страсну п’ятницю. Ось така жартівливість напала навіть на дяка, диригента церковного хору. Хор співає: „Подай, Господі!“ Кортович з кліроса простягає папірок, йому сиплять тютюнець. Кортович згортає цигарку, коли хор співає: „Тєбє, Господі!“ І в завершення показує готову цигарку, а хор: „Слава тєбє, Господі!“
Розповідають, що Кортовичу дісталось на горіхи за цей вибрик. Чутки дійшли до благочинного. Він пообіцяв потішникові відлучення від церкви і додав, що відтепер буде співати не на кліросі, а в ровах біля овець.
Довелось насмішкуватому Кортовичу і на коліна стати, аби випросити пробачення. Не будь Кортович талановитий диригент, лишився б роботи і дяківського земельного наділу, а це вже – кінець. Врятувало його й те, що в глухе село не так-то просто запросити людину на таку посаду.
Парафіяльний хор також вболівав за Кортовича. Сільські мужики, які не тільки нот не знали, хрестиком розписувались, а як співали? На шість гласів.
Весілля у Романа було хоч і не дуже багате, але все за звичаєм. Як то кажуть: все як у людей.
Хтодора виїжджала з рідного дому до свого законного чоловіка. Її дружки посадили на подушці і так понесли до хури, як царицю. На другій подушці – праворуч сидів Зосим – господар, заступник і повелитель.
Весільний поїзд вирушив. Бубенці за¬бряцали, подружки затягнули прощальну весільну пісню:
Бувайте здорові,
Дубові пороги.
Там, де походжали
Мої білі ноги.
Там, де походжали,
Не будуть ходити.
Кого вірно люблю,
Не буду любити.
По всій дорозі від Цвиків до Ковтунів лунали пісні головним чином про те, що закінчилось дівоцтво, що молодій навіки розплетуть косу і пов’яжуть хустку, що їхня подружка їде на чужу-чужину у чужу родину від батька, від матері. Весільні пісні нагадували про те, що молода буде бита нагаєчкою:
Ти китаєчко, ти нагаєчко,
У сім шталтів вита!
Ой будеш, будеш ти, Хтодорочко,
Сім раз на день бита.
Ой, китаєчко, ой, нагаєчко,
Чом ти так змарніла?
Ой звивалася, обвивалася
Біля твого тіла.
Перезва – це найбільш весела частина весілля. Молодий привіз молоду до своєї хати. Гості дарять подарунки. Семен та Яків, Зосимові дядьки, дуже не хотіли робити перезву, але нікуди не дінешся. Перезву із весілля не можна викинути, як слово із пісні.
Молода плаче і плачуть її подружки, що закінчилось дівоцтво. Буває, що у цьому випадку молода не плаче. Її питають:
– Чому ти не плачеш?
– Хай плаче той, хто мене бере.
Однак Хтодора плакала щирими сльозами. Весь день, як у сні, і тільки зараз вона збагнула, що дівоцтво не встигло розпочатись, як воно вже так несподівано закінчилось. Всього два рази була на вечорницях з коловоротком, а на вулицю, де збирались танцювати, не довелось сходити ні разу.
За звичаєм молода привозить на весіл¬ля великий горщик смаженої кислої капусти. Під неї співали капустяну-весільну:
Тлуста1, капуста, тлуста.
Сікла Хтодорка капусту,
Сікла її шатківницею,
Буде дівка молодицею.
На перезві йде змагання між командами молодої і молодого. Для цього є десятки весільних пісень, в яких висміюють рідню молодого, а також молодої.
Зосимове весілля оцінювали „так собі“. Це оцінка середня, бо на перезві не було бійки. Була  й друга причина. Після того, як молоді побувають наодинці в коморі, сорочку молодої надівали на граблі і обносили навколо двору, приспівуючи і пританцьовуючи. На цей раз повстав дядько Семен. Він же був головним розпорядником – весільним батьком.
– Ви що вже зовсім подуріли? Вони ще діти. Очі ваші безстижі!
Така витівка весільного батька не сподобалась гостям. Він повинен улесливо поводитись з гостями. Так не прийнято. Але цей звичай після Зосимового весілля став порушуватись у багатьох випадках, а потім зовсім счез.
І все ж гості відігрались на другий день, у понеділок, коли молодиці приносять сніданок.
Ще не слизли ранкові сутінки у хаті, а десяток весілян вже стукотять у двері. Вони принесли молодиці сніданок.
Весіляни запросили господиню до столу. Про цей сніданок всім відомо і до нього готуються завчасно. Молода господиня повинна показати свій характер. Хай роблять, що тільки в голову прийде, горілки не давати і не частувати. Весілянам до¬зволяється бешкетувати до того часу, поки не настоять на своєму.
На сніданок молодиці подали у решеті полову, перемішану з натертими кормовими буряками. В тарілці – жмуток сіна. Стали молодицю прив’язувати мотузкою до столу. У череп’яній мисці поставили „сметану“ – гашене вапно. Молодиця терпить, не їсть.
– Не буду їсти!
– Чому?
– А де хліб?
Гості зам’ялись. Нарешті здогадались – на столі з’явилась каменюка.
– А чим же ви частувати будете?
От про частування не додумались. Принесли води в кварті.
– Як молоду частуєте?
Треба думати і швидко знайтись, щоб було дотепно і схоже. Хтось все-таки здогадався. Внесли ступу – схожа зовні на чарку – і з горщика влили узвару.
Чого тільки не витворяли, Хтодора не здавалась, могорич не ставила. Тоді вони почали товкти кутю у ступі, в якій уже був горщик узвару. Тепер він брискав на стелю, стіни і на всіх гостей.
– Хай буде по-вашому. Зосиме, частуй гостей. Але я повинна бачити, чи вони вміють прибирати у хаті.
Вмить розпочалась робота, навіть ганчіркою повитирали стіни. Стеля… так уже буде в плямах, поки перед Пасхою в чис¬тий понеділок не наступить черга білити хату. На столі з’явилось дві пляшки горілки.
У той час прийшли дядьки. Треба й з них здерти могорич. У дворі появилось дві тачки. В одну посадили Семена, у другу – Якова. Так возили по Ковтунівській вулиці, поки не здались. Й ще дві пляшки горілки з’явились на столі.
За столом тепер зібрались  весіляни, молоді господар та господиня, дядьки Семен та Яків.  Чарка пішла по кругу. Всі славили молодицю: покірна, але показала свій характер. Одним словом – серце з перцем. А коли гості вийшли з хати, повезли додому на тачці Кіндрата Бебка. По Соковиці лунала пісня:

Ой, наступила
Та чорна хмара,
Став дощ накрапати.
Ой, зібралася
Бідна голота
У шинок гуляти.

Ой, відступила
Та чорна хмара,
Розвидняється.
Ой, прийшов, прийшов
Багатий дукач,
Насміхається.

Ой, взяли дуку
За чуб, за руку,
Третій в шию б’є.…
Ой, не йди, не йди,
Дядьку багатий,
Де голота п’є.

Гості з хати, а в хаті Тихін народився. Зосим та Хтодора – чужі, незнайомі. Обоє оторопіли: не знають про що говорити, як починати нове життя.
Бабуся Ярина, змучена багатолюддям, сидячи на полику, дрімала. Так і просиді¬ли до обіду, поки не наступила пора давати корма худобі. Робота, клопоти порушили тишу і зніяковіння. Саме в роботі і стало привикання. Попоравши худобу, пообідавши, Хтодора огляділась довкола, де їй доведеться жити. Така ж піч, така ж велика довга хата, хоч возом розвертайся. На полику, правда, не так. Тільки три горбочки – три зібрані постелі. Не те, що в батька. Там уже велика сім’я і на полику цілий рядок подушок з зібраного постілю.  Піл із таких же вичовганих дощок. Яким людям вони давали притулок на протязі століть, Хтодора не знала. Розповідали, що дід Герасим пам’я¬тав панщину, помер молодим. А до нього в хаті була велика сім’я. Де вона? Хто вони? Ніхто не знає.…
– Хто тут до мене жив, – роздумувала Хтодора, – мабуть їхні душі десь заховались за мовчазними образами. Ось і за¬кінчилось моє дівоцтво, ще й не встигло розпочатись. А зараз батьки мене випхали на чужину. Чужа бабуся, чужа хата, та й хлопчина – чужий.
Стала тихо-тихо наспівувати пісню:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в батька не дитина була.
Взяли її поламали
І в пучечки пов’язали,
Така доля й моя.
За столом сидів чоловік, підперши підборіддя кулачком. Він мовчав, не знав про що з молодицею говорити.
Обом у очі заглядало майбуття. Зосим був сиротою. А тепер осиротіла Хтодора.
Потім Хтодора оділась, не питаючись дозволу у „чоловіка“, поза лісочками через парівці  манівцями дійшла на Цвики до рідної хати. Переступила поріг, впала перед матір’ю на коліна і гірко заплакала.
– Чи я вам, рідна мамо, – голосила вона, – за худобою не доглядала, чи дітей не няньчила, чи я була неслухняна? За що ви мене на чужу хату випхали? Я боюсь там жити. На чужій хаті я ніколи не ночувала. Мамо! Заберіть мене назад.
– Заспокійся, дочко. Привикнеш. З усі¬ма так. Така наша доля. Треба коритись. Привикнеш. А щоб додому... сором який! Люди осудять. Люби Ярину. Я її знаю. Вона – добра жінка, мухи не обідить.  Довіряй їй, як рідній матері.
У хаті з’явився батько Роман.
– Чого прийшла? Марш додому. Щоб я тебе тут не бачив. Тільки через тиждень маєш право явитись до батьків. Ти що, звичай не поважаєш?
Кров кинулась у Романа до лиця, навіть очі почервоніли. Він закинув за звичкою голову назад і почухав підборіддя. Хтодора добре знала – це ознака того, що батько сильно сердитий.
– Йди додому. Чоловік кинеться тебе шукати (таке незвичне слово „чоловік“! Оцей недоросток – чоловік!). Корись. Іди!
– Не піду!
– Ти вже пішла. Ти вийшла. Вийшла заміж. У нас ти – скибка відрізана, і все.
– Не піду. Не можу.
– Ти вже перед богом жінка.
Тим часом перед вікнами у дворі промайнула постать хлопця. Це був Зосим.
Він забрав Хтодору, яка ще довго по дорозі похлипувала, а потім зовсім заспокоїлась. А заспокоївшись, сама собі сказала: „Все. Тепер я остаточно іду з бать¬ківського двору. Йду заміж“.
Так вони стали жити. Про любов, що у піснях співають, не було мови. Просто жаліли одне одного. Хтодора осиротіла, бо віддали, Зосим і так сирота. Не зразу чужі стали близькими, а близькі – рідними. І так, що на все життя.
*   *   *
Йшов 1916 рік. У глухе, богом забуте село Ступно світові чутки доходили рідко й повільно. Ті москалі, що копали окопи, кудись подівалися. Залишили про себе спомин та глибокі траншеї на схилах ступенських гір. Значить, не знадобились. Казали, що австріяки відступили від Дубна. Війна відійшла кудись далеко, а в селі життя йшло своєю чергою: орали, сіяли, косили, жали – знову сіяли.
Зосим, хоч малий ростом хлопець, але ні в чому не вступав дорослим жонатим чоловікам.
Як завзятий господар, він, стоячи у возі, правив кіньми. При в’їзді в вулицю, обов’язково підганяв коней так, що вони скакали цугом.
Оженившись, Зосим став відчувати, що підріс трохи і в плечах роздався, а особливо переймав у дядьків ту поважність, яка була властива Кочубеям. Весь куток знав їх хоч не багатими, зате хазяйновитими. У Кочубеїв поорано і посіяно не раніше і не пізніше, а саме тоді, коли підійшов строк. У житі в них нема квітів куколю та волошки. Вони своє поле не прикрашають такими квітами. Хай ці квіти цвітуть на межі, а не на господарському полі.
Ярина Герасимиха пригріла серце молодої господині. Та й сама почувала, що вже й помирати не страшно, Зосим при такій жінці не пропаде. Він уже стоїть на возі, коли править кіньми. Він обома ногами стоїть на землі.
Зосим ходив за плугом впевнено, широко розставляючи ноги. Не відомо, де і в кого Зосим навчився так справно сіяти. Лівою ногою ступне – зерно сипне, правою ступне – зерна зачерпне. Сходи на Зосимовому полі без лисин і пропусків. Не поле, а оксамитовий килим, рівний та густий.
У сільських хлопців – своя життєва мудрість. І не відомо, звідки вона вся береться. Навіть сирота Зосим знав та умів багато. У оранки – своя премудрість, у боронування своя. А скільки треба мати майстерності, щоб скласти сіно на возі високим стіжком, ув’язати його ригелем та ще привезти його додому, не перевернувшись на дорозі, що йде косогором, або не загрузнути у глибокій калюжі.
У сільських дітей – своя арифметика та каліграфія, а також зовсім інакші атес¬тати зрілості. І ось на такий атестат здав Зосим й став господарем, за що його поважав весь Ковтунівський куток.
Ні Зосим, ні Хтодора не сиділи за шкільною партою і вміли написати хрестик. Таких два значка поставили вони в церковній метриці. Але нехай любий грамотій спробує зв’язати снопа за допомогою бурульки, або косити грабка¬ми, чи орати плугом так, щоб віжками навіть не користуватись. Спокійно кажи коням, куди їм іти, й підуть. Або взяти ціп, яким молотять зерно. Не вмієш – лоба розіб’єш.
У свої шістнадцять років Зосим добре знав шорну справу. Невміло вшита шлея, чи яка інша частина упряжі скалічить коняку. У селянина може бути невдало за¬в’язана поволока на постолах, але не дай бог господар невдало підтягнув підпругу, чи неправильно настроєні парні віжки  – засміють, осудять.
Прядуть не тільки жінки. В господарстві потрібні мотузки, пута і вірьовки. А все це робить чоловік з начосів – клоччя. Взимку нема коли йому відлежуватись на полу чи на печі. Круглий
рік – робота. І Зосим був готовий до самостійного господарювання і вмів все робити не гірше, ніж батьківський синок.
Почаївська консисторія не видавала документа про повноліття. Мозолисті руки були своєрідним атестатом, а печаттю – шрам на правій щоці у вигляді церковнослов’янської іжиці. Він відкарбувався блідим знаком на рум’яному тілі. Років кілька тому Гнідий заступив постромок. Дорослий селянин ніколи не підійде до коня ззаду і не буде доторкатися до задньої ноги – небезпечно! Знає тепер і Зосим, за цю науку має відмітку на все життя, а міг і загинути.
У багатьох селян я бачив відзнаки небезпечного землеробського ремесла.
Кажуть, що шрам прикрашає чоловіка. Бодай би минула будь-кого така прикраса. А для Зосима – це гірка згадка про його сирітство. Не було кому за руку вивести у життя. До всього доводилось доходити своїм розумом і набитими гулями.
*   *   *
Наступив 1917 рік. Він відклався у пам’яті, як початок „свободи“. В чому ця „свобода“ полягала, ступенці не тямили. Але дійшла чутка: царя скинули.
Дядько Семен прийшов до Зосима і сказав:
– Знатца, так! Царя скинули.
– Як скинули?
– А так !
Семен поліз на лавку. Серед образів був і портрет царя Миколи. Він його зняв і кинув на землю. В Хтодориній уяві саме так і вигляділо, як показав дядько: підняли з трону і скинули. Хтодора ніяк не могла збагнути, як то так можна взяти і кинути об землю святиню. Вона Миколу царя і Миколу Угодника приймала за одного святого.
„Свобода“ – це слово сприймали по-різному. Була радість, що кудись подівалось сільське начальство і нового нема. Ніхто податки не бере. Гуляй, роби, що хочеш. Так почувають себе діти, коли їх батьки одних дома залишають. Можна гасати, пустувати, навіть битись. Роби, що хочеш, ніхто тобі нічого не скаже. Але з часом помітили селяни, що свобода – це сваволя. Пішли чутки про крадіжки. Ходили по хатах якісь люди, забирали сало, яйця, вимагали гроші. Вони примовляли: „Что твайо, то майо, а что майо, то не твайо“.
А в лісах під Майданом з’явилась велика банда. Налетять розбійники, заберуть кабанця чи корову, ще й борошна пару мішків прихватять.
На ніч собак з ланцюга спускали. А появиться на селі якась незнайома людина, тут всі на сторожі. Свобода, але для кого вона свобода. Селянин і так був вільний від начальства. Сплатив податки, і нікому до тебе діла нема. Селянин і так підневільний: худоба, земля, робота у дворі та в хаті – неволя. Але від цієї неволі ніхто не визволить, бо ця неволя добровільна і на все життя.
Доходили чутки і про те, що у світі діється. Австріяки і москалі воювали-воювали, а потім стали один до одного зі своєю горілкою ходити у гості. Догостювались до того, що ті й другі вирішили розбігтись по домах. А от німець наче ринув на Україну, захопив Київ.
Ступно, яке загубилося в горах та лісах, всі обходили і здавалось, що й історія сторонилась цих глухих місць.
*   *   *
Напровесні, коли ще й сніг не зійшов, а тала вода на дорогах перетворилась в каламутну баюру, треба було Зосимові їхати до цурка по воду. На Ковтунах криниці нема, на коромислі носити воду дуже далеко. Воду тільки возили бочкою від цурка.
За сусіднім селом Махобеї з пригорбку Махобеївського рову б’є джерело. До нього приставили дощаті ринви, по яких струмок ллється і спадає з висоти вниз. Якщо підточити воза з бочкою та в неї поставити відерну лійку, то без труда бочка наповниться кришталевою холодною водою.
Молода господиня Хтодора заходилась хліб пекти. Звечора навела у діжці розчину. Вранці спохватилась, а в кадубі1 відро води – не більше, дров – ні одного рубанця.
– Зусиме! Вставай! Треба поїхати до цурка, а потім нарубати дров, бо я сьогодні печу хліб.
Зосим не ворушиться – додивляється якийсь дивовижний сон.
– Зусиме! Я кому кажу? Вставай. На дворі вже розвидняється, а ти ще спиш. А, щоб на тебе лиха година! Вставай, лежень нещасний!
Хтодора добре знала, що чоловіка треба будити ласкаво і так, наче його будять на хвилинку. Встань, а потім ляжеш, ще поспиш. Але Хтодорі на цей раз не до витребеньок. Діжа грає-виграває. Треба добре напалювати піч. А він спить собі.
Зосим, як кажуть, встав не на ту ногу. Хоч і малий ростом, але, коли оженився, став сам себе почувати великим поважним господарем і не сміє жінка язиком ляпати, а тут ще й на сонного.
Жінчина лайка шпигала в ліктях, під лопаткою, по всьому тілу. А тут ще прохолода, яка панує зранку, коли піч не розпалена, дратувала Зосима.
– Щоб ти згинула разом з твоєю діжкою. Що ти думала, коли розчиняла? Ти що, не бачила, що дров нема нарубаних?
– То я сама піду рубати. І нарубаю. Без тебе обійдусь. Хай сусіди дивляться, який ти у мене господар.
– Сусіди знають не тільки про мене, а й про тебе. Як спечеш, то закалець на цілий палець, хоч коників ліпи.
Ці слова Зосимові щось здушили Хтодорі у грудях і вона хотіла ще дошкульніше відповісти, але в горлі сперся якийсь ковток. Вона його ковтала, ковтала, але дарма. По лиці потекли гіркі сльози.
Зосим мовчки одівся, гримнув дверима так, що клямка жалібно заскавучала. Пішов до дядька Семена за конем. Він з дядьком кіньми спілкувався.
– Щось, я чую, твоя Хтодора зранку на свого господаря покрикує.
– Ой дивись, Зусиме! Даси волю – вона тебе ночвами накриє і все життя буде тобою поганяти, – додала дядина Одарка.
Одарка славилась тим, що вміла пожар роздути з маленької жаринки. Спочатку розідме до диму, а там, дивись і до полум’я.
– Дядино Одарко! Не лазьте через мій перелаз у мою сім’ю. Я господар в хаті і сам розберусь та наведу порядок.
– Ой, розберетесь. Твоя свята та преподобна бабуся невістці й слова не скаже. Був би свекор чи свекруха, вони б її навчили через кочергу скакати. А ти бідна сирота, то на сироту всі, навіть жінка. А дядина тепер уже не має права заступитись за тебе.
– А вас не просять, то й не заступайтесь!
– Ну, ну...
Зосим після цих слів взяв коня, надумав на нього сісти верхом, але… не вдалось, низький зріст. А дядина лукаво поглянула й повторила:
– Ну, ну...
Тоді він заліз на тин і з тину скарабкався на коня.
– Хазяїн. Ще до коня не доріс, а в сім’ї намагається порядок наводити.
Зосим, як „Отче наш“, умів правильно розібрати парні віжки, а цей раз заплутались.
Образа важким каменем гнітила Зосима до полудрабка. Коні йшли до цурка ліниво, навіть підхлистування батогом не допомагало. Грязь чавкала під ногами коней, колеса грузли в баюрі. Коні знали дорогу до цурка дуже добре. Роками по одній дорозі їздили за звичкою. За звичкою вони самі розвернулися під ринвою і самі стали. Зосим ще й цигарку не викурив, як бочка була вже повна.
„Господар“ мовчки підточив воза до дверей – Хтодора спритно носила воду у кадуб. Поки несе одне відро, друге наповнюється, і так п’ятдесят раз, поки бочка зовсім не вгомонилась і вода вся не витекла. Спину ломить, руки болять, але треба воду носити швидко. Замешкаєшся, друге відро переповниться.
Зосим стояв з чопом на готові, але Хтодора так справно носила воду, що перерву робити не довелось. Зосим забив чопа, коли бочка стала порожня.
Весь ранок Зосим мовчав. Всю злість виміщав на дровах. Товсті гілки грабини під Зосимовою сокирою розтиналися з такою легкістю, наче вони не з твердого дерева, а з капусти. Біля колодки швидко виростав стіс рубанців. Саме такими рубанцями краще всього топити на хліб. Але рубанці повинні були в печі переночувати, щоб стали сухі, як трусок.
Зосим набрав оберемок дров, приніс до хати і шпурнув їх до печі.
Вже сонце в вікно заглянуло, а в печі – темно. Сирі дрова не хотіли горіти. Вони сичали, як вужі, випускаючи пар, під яким гасли несміливі язики полум’я. Зосим приніс куль околоту. Вже сам прийнявся запалені пучки соломи під дрова тикати, а вони лише тільки й знають, що сердито сичать.
Зосим вийшов у двір, озирнувся, чи не бачать сусіди, з огорожі зняв жердину, порубав її на дрова. З цих дров вогонь у печі розгорівся. В молодій сім’ї – теж.
Хтодора діжу місила, тісто хлюпало, тручалось, а вона його двома кулаками штовхала, що є сили. В думках вона сперечалась зі своїм чоловіком і наче кулаками йому перед носом сувала, а не в діжці з тістом.
В печі дрова погоріли, хоч спочатку сичали.
Жар став покриватись сірими плямами попелу. Це перша ознака – що піч готова приймати хліб. Вона чекає! Треба поспішати!
Зосим зліва стоїть з дерев’яною лопатою наготові. Хтодора спритно черпає обома руками шмат рідкого житнього тіста, кілька разів перекидає його з руки на руку і швидко кладе на лопату. Мить – і вже у самому кутку сів перший хлібець. Так все повторюється до того часу, коли в діжі останеться останній шмат тіста на закваску. Дванадцять буханців засмажуються, підіймаються, округляються. З печі несе приємними пахощами. Вони  їх вискакують через димар і сповіщають усіх сусідів: „Хтодора хліб пече!“
Вона заглянула у піч і впевнилась: хліб буде на славу. І це Хтодору почало заспокоювати.
Зате у Зосима під серцем щось розбухало, як тісто у діжі, і от-от готове було вивалитись через край.
Не годиться чоловікові лізти до печі. Сів на лавці біля столу і як свекор слідкує за жінкою. А вона цебрики для корови запарює, товче довбешкою картоплю для свині і одним оком поглядає у піч, щоб не загорілася цибуля, яка смажиться на олії. А тільки Хтодора відвернулась, щоб у сінях довбешку поставити, глядь: цибуля загорілась полум’ям. Від цибулі залишились вугільці.
– Що ти пнем сидиш і не подивишся: цибуля горить!
– А це не моя справа. У доброї господині цибуля не згорає.
– А ти кращу знайшов? Я погана?
– Погана. Тебе батько випхав з дому і не навчив з господарством справлятись.
– А я твоїх порогів не оббивала і батько не оббивав.
– Хіба Цвики вміють хазяйнувати? Не дарма вас пупаями називають.
– Цить! Не кажи так. Я... я... – А далі вона вже нічого не могла сказати.
Як була вона у легкій свитині, так побігла до воріт. Спочатку вона йшла по Ковтунівській вулиці, а, коли вийшла на простір манівцями, через Маску, по талому снігу бігла до батька Хтодора.
Як прибігла до хати, впала на коліна перед матір’ю і залилась гіркими сльозами. Мати положила донці руки на плечі і це ще більш додало жалю. Вже, коли перестала хлипати, Хтодора заголосила, наче приспівуючи:
– Мамцю моя рідна! Що я вам поганого зробила, нащо ви мене на чужину віддали? Чи я була неслухняна? Чи я в господарстві не помагала? Чи я сестричку і братиків не доглядала? Чи я хоч раз влітку заснула у холодочку?
– Заспокойся, доню! Така наша жіноча доля. Ти тепер одним рушником звя’зана зі своїм чоловіком і на все життя. У мене серце ножем крає, як згадаю, що ти ще й не встигла подівувати, як косу розплели.
У дверях показався батько. Побачив – дочка в сльозах. За звичкою Роман Ількович погладив своє підборіддя, положив бороду на долоню – це була ознака, що він зараз стане несамовитим. Очі округлились, налились кров’ю. Не поцікавився, що і як. А сходу:
– Чого тобі тут треба? Задрипанка. Батька осоромити хочеш? Де ж то видано, щоб жінка покинула господарство і прибігла перед мамочкою нюні розпускати? Геть з хати!
– Тату!
– Геть!
– Але ж послухайте!
– І слухати не хочу!
– Тату!
– Геть, а то візьму палку і буду на виду у всіх людей гнати аж до Ковтунів.
– Доню! Покорись батькові, покорись, моя ластівко. Помиріться. Все пройде, – вблагала мати. – Може у нас пополуднаєш?
– Ти що, стара, здуріла? Поваджуй, поваджуй. Ще один лишній рот.
– Як мене куском хліба попрікаєте, тату, то я не скоро переступлю оцей рідний поріг.
Повернулась і пішла. Мати, вступивши в чоботи на босу ногу, побігла за дочкою. Провела аж до Маски, де, як розповідають, вона лякає. Але зараз ніякий ляк не був у голові. Мати й дочка обнялись й гіркими слізьми залилися. У обох гірка жіноча доля, і треба їй коритись.
Хтодора вже розпрощалась з матір’ю, відійшла, оглянулась.  Тільки зараз вона побачила, що матиринина постать зсутулилась, наче земля її до себе притягує.
Хтодора мовчки прийшла додому. По дорозі вона жалкувала, що так сталось. У матері свого горя не менше. Ще мого клопоту не вистачало. Дома – ні слова. В хаті було так тихо, що було чути, як під піччю виспівував свою коротку пісню цвіркун.
Озирнулася довкола. Хліб Зосим вийняв з печі сам, на столі, як належить, хліб накрив настільником і рушниками, щоб відпарився. Цебриків у хаті не було. Худобі дав їсти.
– Хтодоро! Будеш їсти?
Хтодора мовчала. Зосим мовчки присунувся, приголубив. На тому сварка закінчилася.
З того часу вони зрозуміли, що ніхто сторонній, ні батько, ні мати, ні дядько, ні дядина не зможуть дати таку пораду, яка б змогла розвести всю біду. Видно, двом треба її розводити, слухати одне одного і поважати. Так вони ріднішали і ставали самими близькими і рідними на все життя.
Увесь той день, коли зайнялась та сварка, бабуся Ярина сиділа в запічку і наче дрімала. А на другий день, коли Хтодора і бабуся залишились в хаті одні, почалась розмова.
– Ось що, дочко! Я Семенові накажу, щоб він своїй Одарці мотузочком язика зав’язав. Я знаю, що молоді невістки страшно не люблять, коли їм свекрухи ноги переставляють і гризуть. Я тобі – не свекруха. Стара я стала, багато бачила й пережила. Запам’ятай, дочко! Не цурайся поради старших. Нащо тобі ходити манівцями, якщо у старших можна розпитати стежку. Скільки я горя зазнала, поки всьому навчилась. Пам’ятаю, мій чоловік Герасим по молодості тісто із діжки на мене вивернув. Пройшли роки, і тільки тоді я навчилась хліб пекти, страву варити, полотно ткати, вишивати, – все, все, що повинна уміти жінка. Але найкраща наука – ладити з чоловіком. Ти йому не скупись на слова, кажи, що він господар на весь куток, господар в домі. Але залучай його до себе, щоб він робив тільки те, що ти хочеш, не водився з тим, хто тобі противний.
Ярина була, як і всі селяни, не письменна, але мудрість у неї була власна, не вичитана. На мудрості старих людей тримався звичай, який передавався від покоління до покоління.
Пожурила вона й Зосима.
– От що то сирота, то й пустота. Ти не обижай Хтодорку. Господаря красить справна збруя на конях, справний віз і жито високе, в ріст чоловіка. Але більше всього красить господаря, знаєш, хто?
– Знаю!
– А коли знаєш, то шануй її, як нікого на світі. Я незабаром помру, а вам по житті укупочці йти, як по довгій ниві. Все буде траплятись: і будяки, і кропива, і тернина. Ти був сирота. Тепер ні. Вона тобі і жінка, і матір. Шануй жінку. Не ти її взяв, тобі бог її дав.
Ярина через рік тихо закрила очі і відійшла в інший світ. Але її заповіти жили в новій сім’ї, подружжя вже перейшло з дитинства в юність.
*   *   *
А тим часом, як буйні вітри, долітали чутки про події, які обійшли глухе село Ступно. Казали, що німці захопили Україну, але які вони, ті німці, ніхто не бачив. Говорили, що за Острогом під Славутою з’явились якісь гайдамаки, але куди вони ділись, також ніхто до ладу не міг сказати. Потім, наче, настала влада Петлюри. Козаки з ворочками на шапці із тризубом. Але в селі нічого цього не було. В селі була „свобода“: гуляй пане-отамане.
Ступенські мужики зрідка їздили на ярмарок – більше мінялись, ніж торгувались. Пуд жита прирівнювався до краму, оселедців, солі, гасу. Однак паперові гроші не брали. Були „керенки“, „петлюрівки“, називались карбованцями.
Війною в Ступні молоді чоловіки, а особливо парубки, стали цигарки прикурювати сірниками. Хоч старі діди носили кресало, кремінь та трут. І нерозлучну люльку. Проте молоді купляли книжечки тонкого паперу для цигарок, їх так і називали – папірки. Другого паперу не було – ні книжок, ні газет.
Соковицькі мужики відвикали від ярмарку. Все було своє, податків не треба сплачувати. От тільки потрібні сіль, гас, оселедці. Але цього добра то можна виміняти на яйця, зерно, масло у своїй сільській крамниці, що тримає Федоровичка.
На хліб не дуже мінялись, бо від Вознесіння до Петрівки майже у кожного соковицького господаря не було хліба. Сало. Дурне сало без хліба. Але після Паски ще деякий час воно водиться. Самий скрутний час у жнива. Важка робота, а припаси всі кінчаються.
Для ступенця була своя „свобода“. Штани з домотканого полотна, куцак  суконний, шапка з овечої шкури, постоли або ликові, або мотузяні. Недоношені чоботи стали прозивати царськими, бо куплені вони ще за царя.
Ступенські заможні дядьки йшли до церкви на Паску поважно і не поспішаючи. В одній руці – кошик з паскою, яйцями та іншими лакітками, а другою рукою тримає палку. Через плече на палці гойдається пара чобіт. Біля церковної брами дядьки статечно взуваються і йдуть до всеношної.
Вранці, коли вже піп посвятить паску, дядьки за брамою роззуваються і поважно босими ногами йдуть по домівках, щоб розговітись. Такі чоботи навіть називали пасхальними і могли служити не для одного покоління. Царські чоботи ще взували на Івана Богослова – на престольне свято.
*   *   *
Доходили чутки, що у Росії прийшла якась напасть, що й не вимовиш: чи то „ліворуція“, чи то „риволюція“. Одні наполягали на тому, що то якась біда з лівою рукою – „ліворуція“. Інші стояли на своєму: „риволюція“ – тобто якусь люцію виривають. Помірковані та самовпевнені дядьки казали, що їх бог милував і від ліворуції, і від риволюції.
Поки так міркували ступенці, у їхнє село понаїхало стільки люду, що ніхто такого не пам’ятає. Навіть на Ковтунівську вулицю приїхало стільки людей, що на Паску кругом церкви стільки не побачиш. І все чоловіки. Жінок мало. Але якщо якась є серед них, то в червоній хустці, в шкіряній короткій свитці, в черевиках, а литки обмотками обв’язані саме так, як у тих москалів, що у світову війну окопи копали.
Чоловіки – хто в чому, але на голові щось таке, що й не розкажеш. От як буряк та хвостом вверх.
Сміливо, наче до себе додому, завалились у двір чоловік двадцять. Один з них помітив Хтодору і гукнув:
– Хозяюшка! Встрєчай гостєй. Ми к тєбє на постой.
До двору вкотила бричка, але запряжена не так, як у нас – парою коней, а трьома. На бричці на колесах товста труба. Той, що почав розмову, помітив Хтодорине здивування.
– Нє удівляйся, хозяюшка, ето пулємьот Максім, а вот вторая повозка – кухня. Твоя пєчка к дому прівязана, а ета – на кольосах, гуляєт по всєй Росії.
– Стєпан! Покормі лошадєй. Ми у тєбя тут нємного похазяйнічалі.
Хтодора замість того, щоб почати сваритись, розсміялась, що не могла зупинитись.
Степан ніс оберемок коноплі. Поклав коням, але вони не їдять. Інші вояки розсміялись, бо, мабуть, були з села, і добре знали, що коні коноплю не їдять.
Вийшов з хати Зосим. Один у шкіряній свитці пояснював:
– Вот ти украінскій крестьянін. Ми тєбя освобождаєм от бєлополяков, тєпєрь ви будєтє свободнимі пролєтаріями крестьянского труда.
Зосим не міг второпати. Говорять по-російськи. І Федоровичку, і попа Агафангела розумів. А от тут якісь слова „частная собствєнность“, „бєлополякі“, „пролєтарії“ –  нічого не зрозуміло.
Піч, що на колесах, зварила борщ. Вояки готувались обідати. Але… протрубила труба і всі знялися у похід. Повз ворота тягнулась низка возів, їхали верхи, ішли пішки.
Ковтунівська дорога така глуха, що  по ній їздили тільки Ковтуни. Хіба хто їздив через Соковицю в Малу Мощаницю.
Але ковтунівські дядьки похилитали головами і сказали, що ніколи не вгадаєш, по якій дорозі пройде війна.
Надалі, коли згадували про революцію, то вона саме так їм уявлялася: коні запряжені по троє, піч на колесах, шапки такої незвичної форми і багато-багато людей. Оце треба, мабуть, дуже велике село, щоб з нього зібрати стільки людей.
Остання група вершників проїхала, угомонились собаки. Настала тиша. Коли потім Хтодора згадувала „риволюцію“, то саме уявляла піч на колесах і багато людей, які несподівано появились на Ковтунівській вулиці і так же несподівано зникли. Про те сусіди ще дещо розповідали. Москалі ходили по хатах і записували добровольців. З москалями пішов лише Омелян Бондар по прізвиську Вовк.
Брати Вовки Омелян та старший Олександр обидва були грамотні, вміли читати і писати. Крім псалтиря та апостола в них бачили книжки простенькі, обгортки – тоненькі, без малюнків.
Омелян, так він, бувало, везе снопи і книжку читає, поки коні самі до двору не доїдуть.
Дяк Кортович не тільки був мастак  хором керувати. Він у вільний час хлопчаків учив грамоті – за так. Ті, що були кмітливі, десь з дяковою допомогою, а де самотужки подалали читання по складах. Омелян – то вже інша справа – талановитий хлопець. Він міг прочитати усю книжку.
Коли червоні москалі вирушили у похід, Омелян забіг додому, щоб попрощатись з братом та молодою братовою.
– Прощайте, скоро повернусь.
Але те скоро розтягнеться майже на два десятки років.
До ступенців дійшли чутки, що ті червоні москалі з Польщі повернули на схід і зупинились за Острогом. Коли і як відступали вони, ступенці не бачили. Не кожний же раз військам ходити через таку глухомань!
Яка влада встановилась, дядьки не могли пояснити, але знали добре – свобода кінчилась. А баби міркували по-своєму: „Хай гірший, аби інший“. Стали їздити у Здолбунів на ярмарок. Ступенців дивувало, що вже торгують не на фунти і пуди. „Кільограми“, „центнєри“. Не десятина, а гехтар, не верства, а кіломєтр, – диво та й годі!
Згодом ступенці дійсно помітили, що влада інша, а гірша чи ні, ніхто сказати не міг.
У Ступні появився солтис – сільський староста.
Але що потішало, так це те, що всіх соковицьких гречкосіїв стали обзивати панами. Спочатку вони думали, що над ними так глузують.
– Пани, що поскидали штани, – сміялись самі над собою. Однак солтис через десяцьких скликав на схід ступенських „панів“. Солтис був з українських поляків, тому він на мішанині польської та української мов пояснив, що ступенці тепер будуть жити у Панстві Польськім і що їхній головний пан-керівник – Юзеф Пільсудскій. А також всі повинні поважати і слухатись люду жондового, тобто урядовців, і сплачувати податки.
Дядько Семен питає сусіда Дорохтея:
– Як поживаєш, куме?
– Як в Польщі!
– А як це – в Польщі?
– Всі пануємо. Навіть і наймит, так і той пан.
Зачастив у село люд жондовий – чиновники. Українську мову вони знали п’яте через десяте. Вимагали, щоб селяни розмовляли польською. Перш за все ступенці запам’ятали польське слово „бидло“. Цим словом називали частіше, ніж „пан“. Слова „хвопек“ та „хвоп“ майже схожі, але перше означало хлопче, або хлопець, а друге – образливе – холоп. Старі люди говорили, що влада нова, але при ній повернулись ті слова, що були за панщини. По селу пішла поговірка: „Видно пана по халявах“. Люд жондовий ходив у чоботях. Хто чином вище, той – у хромових чоботах, останні – у юхтових. Помітили, хто нижчий пан, той більший хам.
Польська мова стала поширюватись серед простих людей. Деякі слова від українських мало відрізняються.
Був такий випадок. Лавочниця Федоровичка, яка при царі українську мову мішала з російською, тепер стала запозичати польську. То вона була благородною матушкою, тепер – ясновельможна пані.
Павло Дрозд зайшов купити махорки. Дід, який біля пані сам вештався роками, презирав лицемірну та поважну пані.
– Цо пан хце?
– Ти мені не цокай. Махорки продай!
– Які не гжечні!1 Якої вам махорки задньої, чи пшедньої.
– Сама кури задню, давай передню! Задня смердить!
– Какая невоспітанность! Какая негжечность!
– Перестань із себе панєнку корчити. Давно сиру капусту їла?
Павло колись був у Федоровички в покоях і бачив салат із свіжої капусти. Все її благородство, як сніг слизло. В його понятті їсти сиру капусту означало „дійти до ручки“, терпіти крайню нужду. Павло, бодай би вмирав з голоду, але сиру капусту їсти не став би.
„Ти дивись на неї, – продовжував бурчати Павло, – вона вже з себе уродзону полячку корчить!“
– Какой хам!
– Хам, то хам, але гроші, або пійондзи візьми.
Разом з польськими словами стали входити у звичай польські порядки. Стало звичним слово „мельдунок“. Кожний господар сім’ї раз у півроку повинен замельдуватись (відзначитись) у поліцейському околотку. В окремому журналі велись записи: хто народився за останні півроку, хто помер і хто куди виїхав.
На це мужики дивились, як на достойне діло. Хоча про це могли б розпитати у попа, там в метриках все сказано. Їх дратувало інше. Вже надто докладно розпитували про сусідів. Коли „мельдувався“ Зосим, поліцейський докладно цікавився Омеляном Бондарем. Чи пише. А з ким він приятелював до того, як піти з червоними. А про Олександра Бондаря спитав таке, що Зосим не второпав, до якої політичної партії той належить. Зосим десь від когось чув, що за політику садять до в’язниці, але що це за штуковина така, за яку можна позбутися волі, він ніяк не міг збагнути. Зосим пішов до дядька Якова – він грамотний.
Стало все ясно. Омелян воював проти поляків і з совєтами подався в Росію. От вони не „мельдують“, а шпигують. Від нього – ніяких чуток.
– Будуть питати, кажи, що нічого не знаєш.
Поліціянти походжали по селу. То до одного сусіда заглянуть, то до другого. Таке враження, що від кота заховали кусень сала, от він винюхує. Але не там вони нюхали. З ночі на перше травня на конторі, в якій посідав сільський староста – солтис, з’явився червоний прапор. Чиїх рук справа – ніхто не знав. На всякий випадок арештували Олександра Бондаря, але через тиждень випустили – нема доказу.
Стали частіше селян до мельдунку тягати, допитуватись, але вони чи то дурників із себе коїли, чи й справді не знали, що червоний прапор вивішувати не можна, а червоний з білим – оце саме те.
Ще прожили в панстві понад два роки. Але у поліціянтів роботи прибавлялось.
Зосим не помітив, як вони пройшли від рову на затилок його хати, стали ходити по городі, розтоптуючи кабакове огудиння, наступаючи на грядку, на якій огірки пустили по четвертому листочку. Хтодора замітила непрошених гостей і оторопіла: мабуть, якийсь злодій ховається в кабаках. Вже Зосим і Хтодора  наблизились і стали уважно придивлятись. Нема нікого.
Однак два довгов’язі поліціянти ходили поміж рядками капусти, наче  лелеки на болоті. Враз вони нагнулися біля рослини з округлими жовтуватими листочками.
– Цо то є, пся крев, холера ясна?
Перекладати не було потреби, бо в селі пся крев – собача кров – знали як улюблену лайку польських жондовців. Один з них показував на билинку тютюну.
Від штрафу викрутились. Дійсно, одна билинка тютюну була самосівка, і її ніхто із розсади не висаджував.
Непрошені гості пройшлись по всіх огородах Ковтунівського кутка. Нічого не знайшли. Проте переконались, що дядьки соковицькі вже не будуть один одного пригощати власним самосадом.
В селі Гульча під Острогом поляки виділили велику патентовану тютюнову плантацію. На вирощування тютюну була встановлена державна монополія. Таким способом заставили мужика нести до Федоровички гроші, або яйця, чи курочку, щоб заплатити за ту смердячу пшедню чи задню махорку.
Тепер уже соковицькі дядьки жалкували, що колись чекали змін і приказували: „Хай гірші, аби інші“. Їх спочатку панами величали, а потім гонорні польські жондовці більш називали їх бидлом, а не панами.
Мужик звикається до кривди. Спочатку побринить, як джміль на квітці, і затихне, а потім скаже: „Батогом обуха не розітнеш“ або „Вище себе не скочиш“ і таке інше. А скаже так, аби виправдати свою байдужість.
Отець Агафангел, який багато років співав за здравіє царю, тепер згадав другу істину: „Всяка влада – від бога“. „Хто владі земній не кориться, той гнівить всевишнього“.
Мужики чухали потилиці і міркували: „Кого бог любить, того й карає, насилає на нас ляхів-католиків“. Далі балачки глохли.
Тим часом нова польська влада згадала про Зосима. Із Здолбунова прийшла „карта поволання“ (повістка) про покликання до польської армії строком на два роки. Сонце захмурилось у всій Зосимовій сім’ї. У Хтодори серед білого дня наступила темрява в очах, в голові застугоніло і все навкруги поплило. Хто буде справлятись з худобою? Хто буде сіяти, орати? Хоч живою лягай у домовину. Тільки тепер вона відчула, який їй Зосим рідний і без нього вона кругла сирота. Оцей хлопчина, який недавно був чужим, Хтодора його боялася на перших порах. А тепер забирають не Зосима, відтинають праву руку.
У хаті було так тихо і сумно, наче вивезли на цвинтар покійного. Тільки велика чорна  муха, що випадково залетіла у хату, билася в шибку – рвалась на волю, одноманітно і надокучливо бриніла.
Хтодора сіла до столу, і ні до чого не хотілось братись. Нетоплена піч своїми чорними челюстями розкрила рота, наче хоче проковтнути. Цебрики з кормами для свиней та для корови докірливо дивились на Хтодору. Спас в своєму позолоченому окладі докірливо дивився на осиротілу жовнірку1.
У цій застиглій хаті порушував тишу Зосимів молодший брат Іван. Малий, на коня залазить з тину або з воза. Але чуже горе йому на радість: тепер він буде господарем, старшим у сім’ї. Йому вже без малого шістнадцять. А в такому віці Зосим женився. Ото задасть він перцю братовій, через кочергу заставить скакати.
Іван снував по хаті без діла, але душа грала гопака. Йому дядина Одарка здавна вбиває в голову, що він „батьківець“, що тут господар, а не Зосим з Хтодорою.
А Хтодора в думках шукала вихід із безвихідності і не знаходила. Вона уявила Зосима втікачем, він переховується в клуні в соломі, його розшукують жандарми. Але все це марне. Знайдуть, впіймають. Посадять. Що буде, то буде. А то яка несправедливість. За царя чоловік, який залишається вихователем свого брата, не йшов до війська. А зараз... Стане втікачем, всіх по мельдунках затаскають.
Хтодора збігала на Цвики, покликала батька та матір. Прийшли Зосимові дядьки Семен та Яків. Покликали близьких сусідів.
Проводи до війська вважались такою ж подією, як весілля або хрестини чи похорони.
Сіли до столу. Новобранець за звичаєм – на покуті під образами, останні розмістились по родству та старшинству. Келишок пішов по кругу. Коли черга дійшла до тестя, Романа Ільковича, він почухав своє улюблене підборіддя і сказав:
– Служи, Зосиме, справно. Хоч і ростом ти малий, але служи справно і начальство слухай. А начальство – воно богом дане. Хто власті не слухається, той бога не боїться. Гарна тобі господиня дісталась – моя дочка. Тепер їй прийдеться і сіяти, і орати. Научимо. Нема такого діла, з яким сільська баба не справилась би. А з Зосима капрали людину зроблять. Він ще не виріс, але там зросте. Хтодора у мене що? Господиня, нашого цвиківського роду…
– Пупаївського роду, – перебив Семен.
– Цвиківського роду! Запрягати научу і розпусти не допущу. У нас, у Цвиків, так: женився чи вийшла заміж – так на все життя. Своє плече не підставлю. У мене своїх злиднів повна хата. Хай справляється сама.
– Знатца, воно таке діло, – почав було дядько Семен. – Ти, Романе, не хвались... Цвики ніколи добрими господарями не були. Голодранці були, ними й зостануться. Звісно, що твою Хтодору треба вчити чоловічій роботі, а й бабські діла до розуму доводити. Без свекра і свекрухи живе. Як її взяв у шори, але хоч я і дядько Зосимові, але не моя це справа. Отак знатца... Ми, Ковтуни, справні господарі і твою доньку зробимо хазяйновитою.
Роман при цих словах скипів, хотів вилізти з-за столу і закрити за собою двері, але Марія смикнула чоловіка за полу. Роман спинив себе – не до сварок, але все-таки перевів балачку:
– Люди добрі, бійтесь бога! Зять за поріг ще не вийшов, а ви вже жовнірці збираєтесь за шкуру сало заливати. Ще встигнете. Годі вам. Давайте щось рекрутське заспіваємо.
Заспівали нову, яку недавно стали в селі співати:

Пийте, хлопці, горілочку –
Завтра не будете.
Прийде карта поволання –
До війська підете.

Котрі хлопці молодії,
Підуть воювати.
А я мушу, молоденький,
В шпиталю лежати.

Пийте, хлопці, горілочку –
Завтра не будете.
За два роки – не раніше –
Додому прийдете.

На другий день дядько Семен запряг коней, постелив у хуру свіжої житньої соломи, посадив свого племінника ззаду. В руках у Зосима харчі, зав’язані у вишиту хустину. Цей клунок Хтодора слізьми поливала, на покуть клала, світила великодню свічку, щоб Зосимові було світло, як те боже світло. За звичаєм Зосим був перев’язаний намітками хрест-навхрест, як генерал орденськими стрічками. Зосим тримав сльозу – боявся хто побачить. Він дальше Здолбунова ніде не був, але це його не радувало.
Із Ступна їхали вісімнадцять рекрутів. Все село оголосилось жалібними піснями. Чорна низка підвід зникла за селом.
В Здолбунові з усіх сіл зібралась тьма народу. Підвід – більше, ніж на ярмарок.
У довгому під черепицею будинку новобранці проходили комісію. Зосим голий, соромливо затуляючи наготу, переходив від лікаря до лікаря. Били його молоточком по колінах, показували таблицю, на якій були букви, але для неписьменного вони нічого не сповіщали. Лікар, знизавши плечима, надав ознаку: годен – не сліпий.
Той лікар, що з дивовижною дерев’яною трубкою, довго оглядав Зосима. Він прикладав трубку до свого вуха та до спини, повертав, слухав груди, стукав пальцем. Велів дихати, а потім затамувати подих.
Постояв, замовк, наче щось забув і вагається щось пригадати. Поправив свої окуляри, а потім несподівано зник. Потім привів ще одного лікаря. Новий також слухав через трубку, також велів дихати і затамувати подих. Обидва замовкли. Потім зайшли в другу кімнату, мабуть, радились.
Повернувшись назад, перший лікар став розпитувати:
– Хто в вашій сім’ї хворів туберкульозом?
– Що?
– Чахоткою в вашій сім’ї ніхто не болів?
– Батько.
– І ще хворіє?
– Ні. Помер.
– Коли?
– У 1916 році.
– А ще хто хворів чахоткою?
– Дід. Він також помер.
– Все зрозуміло. Ось що, юношо... Як тебе звати?
– Зосим.
– Яке славне ім’я! Був такий святий Зосима. Ти у війську не будеш служити.
Лікар помітив радісну посмішку.
– Ти не радій. Радощів мало. У тебе та ж хвороба, що була у батька та діда. Спадкова хвороба. У війську служити не доведеться. Ти не хвилюйся, але з легенями в тебе непорядок. Мабуть, у тебе те, що було у батька та діда. Не жалій нічого на харчі, наїдайся досита, їж усе тлусте, постарайся не простигати, тримай завжди ноги у теплі. Ось в цьому твоє спасіння. Хто тебе проводжає?
– Дядько.
– Поклич його. Потім підійдеш до того стола, де сидить офіцер, він тобі видасть білу карту, або „вовчий білет“.
Потім лікар розповів Семенові, що життя його племінника під загрозою. Семен не здивувався, бо передалось, мабуть, від батька.
*   *   *
Однак, бог милував. Все якось пройшло. Із низькорослого щуплого парубчака підростав кремезний дядько. Лице на сонці загоріле, наче обпалене. Кирпатий ніс та кругле лице нагадували сонце перед заходом. Як і на сонці пляма – великий шрам на щоці як згадка про необережність в поводженні з конем. Круглий вид прикрашувала пара сіро-блакитних очей.
Тільки в піснях оспівували біле личко – чорні брови. На селі таке лице може бути у ветушних, хворобливих хлопців. Від роботи, літньої спеки, зимових холодних та колючих вітрів лице гартується, як мідь.
Все йшло на лад. Молоде тіло, невгамовна енергія та достатнє харчування здолали хворобу. От чого треба було позбавитись – паління тютюну. Ось на це в нього не вистачило сил.
Хвороба, наче чорна хмара, постояла, затуляючи сонце, і несподівано слизла, небо стало чистим.
Хтодора сильно пережила ці події. Вона для Зосима була не тільки жінкою, вона заміняла мати. Сама часом недоїдала, але Зосим був у теплі та ситий. Поступово, можливо, вони й самі того не помічали, як навчились прощати одне одному. Не слухали порад ні цвиківських,  ні ковтунівських. Їхнє подвір’я було огороджено старим тином з давніх-давен, можливо, коли ще дід Герасим парубкував. Однак в сім’ї був другий тин – незримий. Всім стороннім через цей тин ходити заборонено, і нехай хто зробить спробу посварити Хтодору з Зосимом.
Так молоді у подружжі з дітей становились підлітками і нарешті стали дорослими – господар та його красуня-молодиця Хтодора. Вони щасливо жили-поживали, дітей наживали. Родився син-первісток Артем. Зосим тепер уже зовсім став справжнім та достойним господарем.
На селі нові часи, як сніг у хуртовину, нанесли нові уявлення про заможнє життя. Поширилась поговірка: „Чому дурний, бо бідний, чому бідний, бо дурний“. Хто розум має, то й при малоземеллі може розжитись. Якщо ти селянин від діда-прадіда, то не обов’язково волам хвости крутити.
Отак міркував молодший дядько Яків. Дві дочки повиходили заміж і по гектару посагу забрали з собою. На тій землі, що залишилась – не розбагатієш. Йти поденно заробляти у попа чи у куркуля гонор не дозволяв. Та й до того ж колись одну зиму ходив до церковно-парафіяльної школи, читати псалтир та рахувати на рахівниці навчився.
– Федоровичці можна тримати крамницю, – міркував він, – а мені хтось забороняє?
Яків відрізнявся від свого старшого брата Семена. Семен носив довгу бороду, як лопата, ножиці її ніколи не доторкались. На Ковтунах поважність людини похилого віку визначалась довжиною бороди. На всі Ковтуни Семен, якщо міряти цією міркою, був людиною самою поважною. Поміркованість, його улюблене „знатца“ та ще й причмокування язиком робили його таким патріархом, у якого всього достатньо – статечності та самовпевненості. Він все робив впору і так, як робили діди-прадіди. Навіть хата у нього, як кажуть, від пра-прадіда. Ступа, у якій він зимою товче кутю, була зроблена чи не за царя Гороха.
Яків, навпаки, мав бороду руду, він її підстригав, вуса прикорочував. Кругле лице, кругла вогняно-руда борідка, приплющені лукаві очі надавали йому вигляду містечкового урядовця. Але не тільки у зовнішньому вигляді справа. Він – щедра душа. Вгостить у шинку кухлем пива, а, дивишся, вигадав в іншій справі. Йому повертається не на кухоль, а на ціле барило.
На Низ у Село ходити далеко, а тут на Соковиці під боком у Якова можна купити все: сірники, сіль, оселедці, цукерки, навіть лопати і ланцюги. Все, що здатний купити селянин, у якого гроші водились не завжди. Якова це ніяк не бентежило. Він міг дати в набір. „Будеш мати гроші – віддаси“. Немає грошей – можна за товар розплатитись гусочкою чи курочкою. У малоземельного Якова кудахкало до сотні курей. Щотижня їх господар возив на ярмарок у Мізоч. Продавав на три гроша дешевше, і мізочські міщанки не знали як дякувати ступенського рудого Якова. Тепер за Яковом бігали продавці, бо він брав оптом. Так Яків з дешевших оселедців робив дорогі. Яків зметикував, що в набір давати невигідно. Взяв, а коли віддасть – одна дяка. Завів проценти. Коли ходив до дяка вчитись, ніяк не міг збагнути нащо йому вчити таку премудрість, а тепер вона годувала його. Яків перестав орати, сіяти, косити. Коні були не для роботи, а для їзди в місто. Тепер у Якова з’явились польські злоти. За них він найняв майстрів, які перегородили хату, в причулковій стіні вставив двері і мізочський маляр зробив вивіску „Sklep“.
Як боялись ступенці того часу, коли в житті доведеться жити з кошика і з грошика – все одно, що по людях – з торбою.
Семен дотримувався старих звичаїв. На багатий вечір він обв’язував яблуні перевеслами, щоб вони себе почували господарями в саду і родили добре. Яків десь у Мощаницьких дядьків довідався, як треба обрізати дерева. Семен ніяк не міг збагнути, як то можна зробити гілок менше, щоб яблук було більше. Дядьки хилитали головами і підсміювались над Яковом. Чудак та й годі!
А він весною розвів синій камінь на вапні та віником побризкав усі гілки. Дядьки посміхались у вуса. Яків не зважав. Він заходивсь і викорчував старі дерева. У чехів купив щепи європейських сортів, назви такі, що й язика поламаєш. Згодом він засадив щепами майже все поле, що похило тягнулося до яру. На зиму кожну щепу обв’язав соломою. Отут уже дядьки реготали. Через три роки вони перестали реготати, коли він відвіз цілу хуру великих яблук, з кулак, у саму Варшаву. Скільки заробив Яків на яблуках, ніхто не знав, але повернувся у новому капелюсі з пером.
За кухлем пива у корчмаря в Мізочі вивідав, що то за штуковина така „грос-бух“. Тепер Яків у зошиті на одній сторінці записував прибутки, на другій – видатки. Він пригадав задачку про басейн, в який з однієї труби вода вливалась, з другої витікала. В яких випадках басейн може стати порожнім. Його зошит показував, коли кишеня починає пухнути, а коли може опорожніти.
Сидячи над своїм „грос-бухом“, він задумувався, чому не водиться грошик у сусідів. Поляки запровадили грошові податки. Щоб добути грошей, треба щось продати, чи мішок зерна, чи теличку, чи овечку. Як не крутись, а лишнє продаси, самому не буде чого їсти. І всьому цьому вина – малоземелля. Почав Яків возити соковицьких жінок у чеське село Мирогощу хміль рвати. Господарі розраховувались грішми. За образами соковичан появились вузлики із злотими. Взимку чоловіки менш зайняті господарством. Парубки, які хотіли справити собі фабричний одяг, хромові чоботи або, може, й капелюха, відправлялись у каменоломні, мостили дороги, займались випалюванням вапна та дров’яного вугілля. Деякі парубки у місті приставали в прийми.
Семен ніяк не міг зрозуміти, нащо брат возиться з соковицькими жінками та чоловіками. То везе їх у Мирогощу, то у Дубно або у Смигу.
– Зрозумій, Семене, я можу розжитись тоді, коли у моїх сусідів будуть вертітися злоти. Вони за образами довго не затримаються – закотяться у мій гаманець.
Згодом Яків купив патент на продаж горілки, тютюну та махорки.
Інколи заглядав до старої Федоровички. Прицінювався, але нічого не купляв. Вона ладна була оту руду бороду очима спалити, але нічого не зробиш. Вона в комерції все своє життя провела і добре знала, що конкурента треба обвести, перехитрити, передумати. Але Яків був молодший і кмітливіший.
Тепер він уже не був Яків Ковтунівський, а Яков Герасимович. А коли проходив по вулиці, сусіди поважно здоровались, та ще й шапку здіймали.
Наприкінці Ковтунівської вулиці жив багатий селянин Іван Приймачук. Мав десять гектарів землі та й сім’я – батьки, жінка і син-одинак. За ступенськими мірками – це дуже багато. Мав пару коней, а це означало, що за них бідняки відробляли косовицею, молотьбою та оранкою. Безкінний Устим Шонюк дивувався: „Як то так? Чим менше маєш землі, тим більше на ній працюєш. А у Івана землі багато, але він навіть у жнива в холодочку біля бджіл походжає – мед збирає“. Бідні малоземельні за коней все пороблять Іванові, ще й спасибі скажуть.
Якось у петрівку Іван на чотирьох хурах привіз всякого залізяччя. Соковицькі дядьки дивувались. Як то можна у жнива у місто їздити та за великі гроші машинерію купляти. Іван мовчки робив своє діло, не звертав уваги на насмішки.
У дворі вештались чужі незнайомі люди – механіками їх звуть.
З-за тину виглядали допитливі сусіди:
– Покажи!
– Почекайте. Зладнаю, то не тільки покажу. Будете допомагати цій машинерії молотити.
– А сама не може?
– Не може.
– А чого ж так?
– А так.
Це була кінна молотильна машина на дві пари коней. Біля великого зубчатого колеса приладнано два дишлі. До кожного з них запряжено по парі коней. Вони ходять колом і крутять машинерію. Скажено гуде барабан, а соломотряс наче ногами сиче – не вгамовується.
Жнива закінчились, люди зайнялись возовицею. З усіх кінців до села тягнулись вози зі снопами. Їх складали у окремі відгородки в клуні – засіки. Хоч далеко до зими, а зерно вже й тепер потрібно на хліб та на насіння. Після жнив настає пора осінньої сівби.
На всі Ковтуни загула – завила машина. Для собак було незвично: загавкали, а деякі почали від жаху підвивати. Це Іван Приймачук обмолочував свій врожай. Для цієї роботи скликав бабів та чоловіків з усієї Ковтунівської вулиці.
На великому столі жінка розв’язувала сніп, збіжжя розкладала у покіс. Іван справно брав його окремі жмутки і просував у пасть ненажерливої машини. З-під барабану вискакували жмутки пом’ятої соломи. Соломотряси підхоплювали її і просували до краю, де дівчина з вилами відкидала солому на копицю. Її подружка складала солому на хуру. Втоптував солому хлопчак років десяти. Кілька жінок порались біля віялки.
За день машина перемолотила все Іванове жито. Солома була за клунею у стіжку, зерно, провіяне та чистеньке, було в мішках, яких залишалось переносити до комори.
Іванові та його наймитам – відробітчикам, довелось би махати ціпом усю пилипівку, м’ясниці, а ще й пару тижнів потрібно було б прихопити у Великого посту.
Всі, хто працював на обмолоті, запрошуються на обід. А на чужій хаті він смачніший, гуртом каша добре їсться.
Соковицькі дядьки побачили вигоду. Краще на машині за один день збіжжя змолотити, зате взимку можна піти в місто на заробітки. За зиму у Івана обмолотилась вся Соковиця. Щоб збіжжя не перевозити, перевозили і встановлювали машину у дворі господаря.
Сподобалась ця новинка соковичанам. Особливо охоче ходили на молотьбу дівки та парубки. Тут можна з задоволенням поробити, на людей подивитись та й себе показати. Дівчата біля соломотряса показували свою спритність, а парубки кидали мішки з зерном, наче подушки. Молотильна машина відривала жінок від коловоротка, але байдуже. Яків до свого склепу привозить недорогу, але красиву матерію – ситець.
Іван Приймачук щоденно кидав жмутки збіжжя у жерло ненаситної машини, а вона все гула та гула, як негодована свиня. Коли закінчився обмолот, підрахував мірчук. Жита й пшениці машина дала в два рази більше, ніж вродило на власних полях.
На другий рік Іван Приймачук обзавівся маслобойкою. Душили олію з ріпака та з конопляного насіння. Тепер в Іванових хлівах гуділо п’ятеро кабанців, бо макуху не було куди дівати.
Якось Яків Ковтун взяв з собою в Мирогощу Івана Приймачука. Село заможне. Ні однієї хати під стріхою, все під білою черепицею або під оцинкованою бляхою. Стіни оштукатурені, вибілені вапном, замість тину – дротяні сітки, за якими ходять такі дивовижні птахи з червоною кишкою на носі – індики.
У селі Мирогоща – одні чехи. Вони на всю округу славляться як пивовари. Але не пиво зацікавило Івана Приймачука – хмілярня. Для пива потрібен хміль, а його можна вигідно продавати. Яків познайомив з пивоваром і хмілярем Іржі Швечеком.
Господар відзначився гостинністю.  Наточив два великих кухля пива, на столі з’явилась шинка, копчене м’ясо, пшеничний хліб.
Довго йшла розмова. Про пиво, про солод і всякі такі штуки, які Івана не цікавили. Він хотів знати, де можна дістати дроту, котви для будови хмілярні, чи можна знайти у Мирогощі майстра, який би збудував хмілярню.
Через рік на полі Івана Приймачука якісь чужі люди закопували височенні стовпи. Поміж ними навхрест снували товстий дріткотву. Рівненькими рядками копали ямки, в які висаджували коріння хмелю.
Восени, коли хміль по тонкому дроті піднявся високо вгору, аж до дротяної стелі, настала пора збирання.
Дівки і молодиці наривали повні кошики м’яких духмяних шишок і потім зсипали у довжелезні мішки, які чехи називали цейхи.
Якщо біля машини молодь могла боки нам’яти, то на хмелі гуртом дуже добре співається. Тільки у свято збирались на вулиці, щоб поспівати та потанцювати.
А тут і робота, і дозвілля. Та яке дозвілля! Тут парубки змотують дріт, зносять на купи хмілиння. Дівчата й самі не знають, чому вони становляться такими смішливими, особливо коли недалеко вертиться серед хмелю молодий та чорнобривий.
Не знаю де, але вже коли на Соковиці починають співати, здається, що з хмар спустились ангели. Дивно. Як ото сільські жінки, що не тільки писати, але хрестиком розписуються, а почнуть співати у п’ять голосів та підголосків, що куди Кортовичу з його церковним хором. Як бджоли без будь-яких наук уміють бриніти, або соловей співати, так гурт дівчат виводить такі премудрості, що хоровик найшов би елементи поліфонії, різні домінант-септ акорди, формати та легати. А дівчата зі сміхом гуртом затягнуть одну пісню, потім розсиплються, то граючись спустяться до м’яких, як хмельова шишка низів, то піднімуться ластівкою вгору, поміняються місцями, навперегінки вискочать підголоски і, наче жадаючи відпочинку-передишки, знову сходяться у єдиний одноголосий струмочок. Здається, що задивилося сонце. Спускалось надвечір, заслухалось і застигло поміж хмарами, які бігли-бігли по синьому небі і також застигли і посміхнулись своїми золотистими надутими щічками.
Для дівчат співати все одно, що дихати, сміятись чи сумувати. Бо у піснях є все. Як це можна, щоб на хмелярні працювати і про хміль не заспівати. І лунає пісня:
Ой, хмелю, мій хмелю,
Хмелю зелененький,
Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
Що й не розвивався.

Ой, сину, мій сину,
Сину молоденький,
Де ж ти, сину, нічку ночував,
Що не роззувався.

Зимував я зиму,
Зимував я другу,
Зимував я в лузі на калині
Та й не розвивався.

Ночував я нічку,
Ночував я другу,
Ночував я у тої вдовиці,
Що сватати буду.

Удовине серце,
Як осіннє сонце.
Воно світить, світить та не гріє,
Все холодом віє.

Ця пісня співається без витребеньок. Заспівує одна сама голосиста і підхоплюють всі гуртом, але в тому гурті кожен сам собі гаразд шукати свою голосову стежечку, аби тільки була до  ладу.
Кожен куплет не схожий на попередній, бо кожна жінка знаходила все нові та нові барви та пісенні ходи.
Зовсім інакше звучить пісня про Василя:
Ой, у полі,
Край дороги,
Дівка жито жала –
починають підголоски. Змалювали картину спокійно та не дуже голосно, наче на рушнику вишили.
З рум’яної криниченьки,
Коня напувала –
всі разом змалювали вже зовсім іншу. Цей куплет, як строкате рядно: всі барви голосів, то вони йдуть поруч, то заплітаються у кіску, то підголоски бринять жайворонками вгорі, то низькі грудні голоси, м’якенькі, як хмелеві шишечки, стелять те полотно, на якому інші подруги вишивають візерунки.
Осіннє сонце гріє, але не пече, вкрашає стерню на сусідньому полі „бабиним літом“ і здається, що мила серцю пісня, як білий легкий осінній туман, лине по схилу косогору в зелені рови, пливе по міжгір’ї біля річки Збитинки серед зеленого оксамиту отав.
Що робить пісня з людьми? Які вони різні – хлопці, дядьки, дівчата та жінки. А заспівають, наче одним подихом дихають, наче одну думку думають, разом сумують і радіють, бачать мальовничі картини, якими  так оздоблені пісні. Кілька слів, і перед очима бачиш, як несе Галя воду, а коромисло гнеться; як стоїть явір над водою , в воду похилився; за городом качки пливуть, каченята крячуть; сюди гора і туди гора – поміж тими крутими горами сходила зоря.
Один герой французького драматурга Мольєра був дуже здивований, коли йому спало на думку,  що говорить у житті... прозою.
О, як би були здивовані наші соковицькі співаки, які між ділом, хміль збираючи, творили такі дива – співали застосовуючи поліфонію, головоломні гармонійні ходи, застосовуючи акорди, що не всякому композиторові прийде на думку створити таке чудове співзвуччя. Вони співають, як дихають, і не знають, що займаються імпровізацією легко і просто.
Це було чисте джерело чарівної краси. І з цього джерела пили Хтодора та Зосим. З нього пили діди-прадіди. Пісня мандрувала від уст до уст, від села до села – по всій Україні. Пісня єднала людей, які відчували себе українцями. Пісня є, була і буде, поки буде жити народ.
Але пора повернутися до прози життя. Важливою подією для ступенців стало будівництво парового млина. В центрі села біля річки Збитинки виріс двоповерховий будинок. В ньому поселились чехи – брати Кудлачеки. В капелюхах, в безрукавках, бриті і лише під носом маленькі вусики, наче два таргани.
Кудлачеки були люди мовчазні, але ввічливі. Так не було, щоб з самим бідним дядьком не привітався, знявши з голови капелюха. По-нашому розмовляли з трудом. Ступенці цим пояснювали, чому вони такі мовчазні.
Мовчки вони робили діло, і поряд з житлом виріс високий кам’яний будинок з димарем у вигляді товстої чавунної труби. В млині встановили „машинерію“. „Чах-чах-чах“, – котилося по всьому селі. В селі тишу порушували собаки, гуси або корови. Нові часи принесли нові звуки. Не встигли звикнутись з поросячим завиванням кінної молотилки, а тепер млин, наче старий дід, люлькою пахкає.
Широкий двір Кудлачеків з раннього ранку заставляють вози мужиків навколишніх сіл. В млині завжди завізно – велика черга. Буває, що доводиться на возі ночувати. Млин чахкає весь день і ніч. Ступенці на вітряних млинах мололи тільки „на раз“ і крім разової муки іншої не знали. Пшениця попадала під жорновий камінь, який перемелював муку разом з висівками, а тому й пшенична булочка була завжди сірою.
Кудлачеки мололи не тільки „на раз“, але й вальцювали. Вальці душили пшеницю, все це проходило через десятки сит і нарешті по жолобках стікала біла, як сніг мука – окремо, висівки – окремо.
Кудлачеки – Густав та його молодший брат Болеслав – були настільки багатими людьми, що ступенцям було важко уявити. Білий вальцьований хліб – щодня, навіть в будень, а ковбаса не виводиться. А так зовні подивитись – зовсім прості мужики. З ранку до вечора у млині, обоє запорошені мукою. Густав наглядає за мливом, а Болек більш біля машини.
– А який у них чин? – зацікавився і спитав Зосим у свого тестя Романа. Той знав все, і в цьому ніхто не сумнівався, бо він уміє писати і читати, біля попа вертиться, часом від нього приносить газету „Почаївські новини“.
– От якщо по достатку порівняти, то Кудлачеки – генерали.
– Ну, а піп Агафангел?
– Якщо з Кудлачеками рівняти?
– З Кудлачеками.
– Навіть до підполковника не дотягне.
– А мій дядько Яків?
– Твій Яків підфебель. Він скоро постоли на чоботи поміняє і паном стане, Солом’яним паном.
– Це як?
– А так. Від курей відстав, а до пав не пристав.
– А Іван Приймачук?
– Він буде у чоботях, але спалити постоли не наважиться. Разом з наймитами буде гній викидати з-під свиней. Але цей мужик через кілька років може скупити Кудлачеків млин.
А тим часом Зосимів брат Іван підростав і починав парубочитись. На селі парубок не той, що вуса відростив. Приглядаються до хлопчини, як він кіньми править, як твердо обома ногами стоїть у возі і натягує віжки. Рідня дивилась на це і раділа – у Зосима помічник підростає. Сироти стали на ноги.
Іван, на відміну від Зосима, був високий, щуплий в плечах, очі завжди прищурені, таке враження, наче його тільки що розбудили і ще дуже хоче спати. Проте, незважаючи на заспаний вигляд, він вертівся по господарству і дуже любив правити кіньми. Ходив і на вулицю, де збирались потанцювати та поспівати, позалицятись з дівчатами. До Соковиці притулився хутір Махобеї. Хоч він був по сусідству, але належав до сусіднього села Стара Мощаниця. На Махобеях збиралась своя вулиця. Хлопців з чужого села на вуличну гулянку не допускали, часом кілками частували. То було десь, а не на Махобеях. Хутір невеликий – всього два парубки, а дівок півтора десятка, тому соковицькі кавалери себе почували на Махобеях, як дома.
На гулянці йому приглянулась старого Гірчака дочка Горпина. Подивилась, наче вогнем обпалила. Пройшло з місяць. Іван віз воду від цурка. Дивиться, а та знайома дівчина серед двору коноплю на терниці оббиває. Костриця відлітала від коноплі на всі боки, а Горпина била терницю з захопленням та зі злістю, наче розправлялась з капосним хлопченям. Спідниця була підіткнута, литки товстих  ніг розчервонілись на сонці. У всій постаті було видно, що в руках і в крижах було всього достатньо. У неї були всі достатки, як кажуть, кров з молоком. От чого в неї не було – тендітності.
Іван біля воріт зупинив коней, поздоровкався з дівкою.
– Чи не даси мені, дівчино, води попити?
– А чогось іншого не міг придумати? Ти ж везеш воду від цурка, а води просиш.
– Так то воно так. Але у що наточиш. А в тебе, мабуть, вода солодше.
Горпина принесла кварту води, та на хлопця очима стріляє, бровами поводить, а лице так сяє, вогнем палає. Чи сонце напекло, чи жар із грудей.
– Як тебе звати? Ти з Соковиці?
– Та з Соковиці, а звуть просто Іван. А я тебе вже якось на Махобеївській вулиці бачив.
Іванові хотілось ще і ще з дівкою поговорити і вона не гордилась: доброзичлива і до балачок  охоча, але язик, хоч віжками витягай з рота. Горпина побачила, що хлопець здатний тільки бекати та мекати.
– Ну, їдь, а то мати буде сваритись.
– Не посварить. Матері нема.
– Ну, то батько.
– В мене брат за батька.
Іван відчув, що більш нічого путнього не придумає, що б таке сказати дівці. Взяв віжки, торкнув ними коней і вони весело потягли за собою воза.
З того часу Іван сам напрошувався, щоб поїхати до цурка.
Через два дні Іван питає Зосима:
– Може поїхати до цурка?
– Їдь! Мабуть, махобіянка якась приглянулась.
– Приглянулась. Горчакова дочка Горпина.
– Чекай, чекай, це той Горчак, що третя хата від цурка.
– Вона. Ще в неї менша сестра Пестя.
Коли б не проїжджав, Горчакову хату не минав. Зупиниться, свисне. Вискочить Горпина, або менша сестричка Пестя. Вона знала все про „сердечні“ справи своєї сестри.
Зосим сказав, щоб якось познайомив з Горпиною. Домовились зустрітись біля цурка. Зосим та Іван приїдуть по воду, а вона буде там сорочки полоскати.
Познайомились, розговорились. Через дядьків розпитав, хто такі Горчаки.
Горчаки – люди як люди. Землі небагато. Горчак свою жінку в молодості застукав з сусідом. Та й простив, але брехня по селу пішла і це була одна пляма на сім’ї Горчаків. Роки пройшли, все забулось. Горчашиха померла, оставила чоловікові двох дочок – Горпину і Пестю.
Пройшло півроку – Іван заходився женитись. Зосим не спиняв. Знову дядьки Семен та Яків пішли за „куницею“ – повернулись з рушниками. Як і подобало, старий Горчак про дочку говорив, як прийнято говорити, мовляв, Горпина сліпа на одне око, як іде, то припадає на ліву ногу, а так нічого. От ще дві вади – лінива та до хлопців дуже охоча. Наречена повинна все терпіти, тільки не Горпина. Вона блиснула очима, зціпила зуби, готова була кинутись на батька, як шуліка на курча. Але в якусь мить себе зупинила: не стримаєшся, не вискочиш заміж.
– Ну, тату! Я вам цього не прощу.
Свати зробили вигляд, що вони не помітили, що у цієї голубки гострі кіготки, а серце – з перцем.
Почались торги, наче мова йшла не про дівку, а якісь вигоди. Погано, що Іван – сирота. Сирота – то пустота. Але є й вигода – свекрухи не буде. Сама собі господиня. Братова? Та що братова – не свекруха. Горпина її швидко на місце поставить. Посаг. Не торгувались. Старий Горчак віддавав поле у Протеребах – цілий гектар. Це зовсім поруч з Ковтунами.
Старий Горчак радів, що старшу дочку збуває.
– Ось Агрипину віддам, до меншої приймака прийму, може на старості років кварту води подасть. Жаль, стара не дожила до такого щастя.
Старий Горчак не поскупився, видав весілля на славу, гості за три столи сідали. Навіть була музика: скрипка, сопілка, труба та барабан з мідними тарілками. На весілля збіглась молодь – повний двір. Танцювали краков’яка, польку, а ще польський танець оберек, який тільки входив до моди.
Вже й у Зосимовій хаті був який не який, але ж достаток. Хтодора і Зосим зробили все, щоб люди не осудили. Було що поїсти, випити, навіть бійка була поміж парубками. Та яке ж весілля без бійки?
З перших днів Горпина показала свої кіготки. Вона – старша донька у сім’ї – тепер повинна коритись і кому. Не свекрусі, а братовій. А не діжде!
На третій день Горпина з вожугом стояла, як вартовий з рушницею біля печі. Вона слідкувала за високим казаном, у якому варилась картопля. Треба добре пильнувати, щоб окріп не виплеснувся на черінь. Зашипить і на тому місці буде яма. А змащувати черінь у печі – не легка справа. Горпина позирала в піч, а більше оглядала образи, рушники, особливо презирливо поглядала на Хтодору, яка запарювала цебрики з половою.
У печі зашипіло, в челюстях замість полум’я з’явилася біла пара, по хаті поплили клубки хмар: перемішаний з парою попіл. В печі погасло. Хтодора нічого не сказала, лише зігнала губи в очкур, що означало: ну і ну!
Горпині здалось, що Хтодора засміялась. Хоч не було цього. Але Горпині дух перехопило. Кров кинулась до лиця, очі округлились, як облуплені цибулини. Із пітьми очі блиснули, як блискавка серед сірих грозових хмар.
„Молода“, яка ще три дні назад зображала з себе янгола, була уквітчана, як пава. Зараз вона була схожа на змія Горинича. Того й дивись виригне полум’ям.
Хтодора ще ніколи не бачила, як  можна так спритно і сильно бити кулак об кулак. Горпина так била ними, що вони спочатку почервоніли, а потім синіти почали. Вигнавши із себе злість до останньої краплі, занемогла, знетяміла і осунулась вздовж вожуга на долівку. Зосим, який всю цю комедію бачив, мовчки набрав із кварти у рот води і приснув на Горпину. Вона не зашипіла, як зашипів черінь. Але відкрила очі, повела ними навколо, доплелась до полика і лягла.
Отямилась. Але ще два дні мовчала, наче стала глухонімою.
На третій день, мов постріл із рушниці, пролунало:
– Ділитись!
Сонце захмарилось у Хтодориних очах. Ділитись – без пожежі погоріти, це добре знала Хтодора. Іван – батьківець. Хата за ним залишається. До батька? Не пустить, то вже відрізана скибка. За звичаєм меншому – хата, старшому – клуня. Кінь – меншому, старшому – приплід. Свині, кури, овечки – порівну. Земля також. Ділили поля вздовж.
– Ділитись, – настоювала на своєму Горпина. Іван полотнів, він не витримував сварок і опадав, як опадає опара. Зосим бачив: почалась колотнеча, зупинити не вдасться. Він у дядька Якова спостерігав, як рої рояться. Ні з того, ні з сього зривається клубок бджіл і летить, а може сісти на гілку, на соняшник, а то й на голову людині. Почалось роїння і в рідній сім’ї. Піч, лавка, полик – все таке рідне і знайоме, стало чужим, немилим, остогидлим.
Хтодора родила вже двох хлопчиків – Артема та Василя. Третьою дитиною ходила. Тільки б з ніг не впасти. Як грім серед ясного неба. Ні кола, ні двора.
Такий жорстокий звичай. Батьківець брата з хати викидає і ніхто не заступиться. На погорільці надають допомогу, хто хлібом, хто одягом, хто грішми.
Старшому синові ніякої допомоги від громади. Викарабкуйся з ями сам, якщо зможеш. А не зможеш – пробач. На те ти старший брат. Нікому нема діла, що Зосим для Івана був і батьком, і матір’ю.
Бувало, діляться помірковано. Старший брат живе у поділі зі своїм братом, поки хату не збудує. А так живуть окремо. Худоба окремо, горшки – також. Горпина розприндилась: поділ і негайно.
Іван та Зосим пішли понуро клуню розбирати. Залізли на дах – снопки розв’язують. Іван боявся поглянути Зосимові в очі. Боявся і соромився. Йому було ніяково за його м’якість.
Покликали на поділ солтиса. При сільському начальстві всі намагались зберігати пристойність. Навіть знайшлась пляшка горілки. Всіх почастували, навіть випили за те, щоб у Зосима до зими виросли палаци.
Солтис зробив „бумагу“, зачитав її. Хоч можна було й не читати. Поділились по-братськи, за звичаєм. Образа душила серце Зосимові, але треба було себе побороти. Не брат гонить, а звичай.
До того ж дядьки гасили пожежу. Горпина ходила по подвір’ї, сперши руки в боки. Не встигла оббити чужий поріг і на тобі – вже тут господиня, а Зосима з Хтодорою – геть!
У „бумазі“ був записаний строк, та ні Іван, ні Горпина не квапили. Але Зосимові хотілося якнайшвидше втікти з батьківського дому. Стало все чужим, безпритульним. Отаким він колись себе відчув, коли повернувся з цвинтаря, коли від матері залишився дубовий хрест та горбок свіжої глини.
Куди податись? На дворі ще йдуть весняні холодні дощі.
Пішла Хтодора до  батька. Роман Ількович привітався, але до дочки повернувся спиною. Він молився до Спаса, Миколи Угодника, Великомучениці Варвари, до Богоматері Почаївської. Помолившись, не повернувши голови, через плече дзвігнув словом, наче батогом по коняці...
– Як то ти не змогла й три дні ужитися з цією Горчаківною? Я знав, що ти язиката, але тільки перед  батьком, а де треба – ти ягниця острижена, – заливав батько сало за шкіру своїй нещасній дочці. Він ще довго тряс перед своєю бородою кулаком, то хватав її в обійми, наче збирався її відірвати і геть викинути.
Марія мовчала. Багатостраждальна Марія переносила своє горе і горе дітей мовчки. Вона добре знала: як Роман скаже, так і буде. Так уже повелось. Батьки дочок віддають, наче продають, назад не повертають.
– Спасибі, тату, на добрім слові. Як би я знала, то й не приходила б. Сяду з дітьми під кущем і що буде, то буде. Вам байдуже про своїх онуків.
– Народила, то й думай, як будеш доглядати, – сказав Роман і знову повернувся до образів, наче нічого й не було негайнішого, аніж помолитись до святих угодників.
– Прощавайте!
– Що ти, як коза дика, хвостиком майнула із хати.
Хтодора вже нічого не чула. Вона брязнула клямкою і гримнула дверима так, що у вікні шибки задеренчали.
У хаті стало так тихо, що було чути, як під піччю цвіркун цвіркає та за вікном із стріхи вода цюрком ллється  і хляпає в калюжі.
– Романе! – несміло почала Марія.
– Цить!
– Романе! Охолонь. Послухай сюди. Давай дітей до літа заберем до себе. Вони, як янголочки. На дворі простудяться і повмирають. Гріх тобі буде. Бог не простить і люди осудять. А я піду до Семена, попрошу, щоб впустив Зосима і Хтодору до себе на деякий час.
Роман мовчав, вже не скакав. Почухав своє улюблене підборіддя і сказав:
– Веди дітей.
Так Хтодорині діти влилися  в гурт дідової сім’ї.
По розділу Зосимові дісталась клуня і півхліва. Вся будова дерев’яна – варцаби. Дядько Яків білою фарбою всі дилини позначив номерами. Зібрали толоку. За звичаєм сусіди допомагають без будь-якої плати. За три дні все розібрали, перевезли на поле Торговиця, що по сусідству з багачем  Іваном Приймачуком. Ще кілька днів, і серед поля біля дороги з’явилась клуня. Старими солом’яними  снопками Зосим обшив дах. У знак завершення будівлі поставив квітку на самому гребені. На хрестику дротиком прикручені паперові квіти. Квітка означає, що будинок готовий. Тепер усіх, хто допомагав, Зосим частував горілкою. Із закуски були квашені огірки. Але ніхто не осудив. Навпаки, вони знесли здому, хто вареної картоплі, хто коржа чи пиріжок з капустою.
– Дякую вам, сусіди дорогі. Як кажуть, на миру і смерть красна. Але краще жити, горілку пити і не тужити.
Всі дні на толоці Іван працював мовчки. Його ніхто ні про що не питав, та й він не виправдовувався. Поділ – справа звична. І сусіди навіть хвалили братів, як вони так красиво і мирно діляться – по-братськи. А буває, що брати поб’ються, кров’яною юшкою вмиваються. А ось Антонові сироти як красиво розійшлись.
Поділили все. Хтодора забрала все майно, яке привезла від батька. Горпина також свій горчаківський скарб охороняла, щоб бува Хтодора чого не прихопила. Батьківщину ділили порівну. Солому житню – окремо, пшеничну – також. На Торговиці кипіла робота. Заповнявся лівий засік, у правому – худоба.
Ділились мовчки і свідків не кликали. Горпина кілька разів зривалась на лайку, як пес на прохожого сусіда, і тут же стихала, бо Хтодора мовчала. Мовчала, а кривда серце тисла. Бог і люди бачили, як вона сирітське господарство до ладу довела, як вона замінила маму осиротілому хлопчакові Іванові. Вона стримувалась, бо знала – чуже горе – людям  радість. А не діждуться. Лиш би з ніг не впасти. Вони не побачать ні сльозинки.
– Хай під кущем загину, але честь свою під ноги не кину!
Паску відзначали у своєму будинку. З гілляччя та соломи Зосим зробив курінь. Біля нього збилися в гурт коловороток, ночви, цебрики, терниця, вила, граблі. Всередині куреня було головне: стіл, де можна поїсти, солом’яна постіль.
Весна набирала сили. Діти, вкриті кожухами та ряднами, міцно спали. Зорі заглядали в убогу оселю. Не спав Зосим, не спала й Хтодора. В обох одна вертілась думка: як жити?
– Зусиме! Яку хату будеш робити, таку, як батьківська?
– Ні.
– Клуню на хату перероблятимеш?
– Ні. Нам без клуні не обійтись.
– А де хату візьмемо?
– Ти з мене хату не вимагай. Сам знаю,  що хата потрібна, – роздратувався Зосим. – Ти чим питати, йшла б до батька, нехай посаг віддає. Обіцянки – цицянки, а Зусимові радість. Десятину якщо продати, можна хату купити.
– Ну, що ти таке кажеш? Ти ж знаєш, що у батька нема землі. Он скільки тих дітей, на всіх ділити – одні грядки залишаться.
– Ти мені не тороч. Ти за батьком тягнеш руку. То вже його справа. Обіцяв – хай віддає.
Розмова не клеїлась, а на Романову допомогу надії мало.
Хтодора ще довго не могла заплющити очі. То уявлялась висока під білою черепицею хата з ганком, з високим парканом. В городі – любисток, жоржини. Потім в уяві ця картина мінялась: перед очима – курінь, тільки вкритий не соломою, а лободою. Згадалась пісня:
Зроби хату з лободи,
Та в чужую не веди.
Чужа хата такая,
Як свекруха лихая.
Хоч не лає, не бурчить,
Та все вона не мовчить.
Десь на Цвиках прокукурікав півень, йому відповів  на Ляшуках, а на Ковтунах стали надривати горлянки вже троє. Несподівано все затихло, лише собаки сонно перегукувались, наче нагадували своїм господарям, що вони не дарма хліб їдять, несуть вірну службу.
Все стихло – заснуло. Заснули й наші бездомівники. Не спав лише весняний заморозок. Він сріблив верхівки ріллі, одинокі торішні билинки.
Як то кажуть: голова боїться – руки роблять. Вони голові дають пораду, щоб вона не сохла. Зосим, не дочекавшись, поки тесть віддасть обіцяний посаг, продав поле під Гіркою. Воно суглинкувате, неабиякі давало врожаї. Але щось у продажі землі є гріховне, наче зраджуєш їй, наче сапою під собою підтинаєш те коріння, яким вростаєшся у неї – рідну. Але рада б душа в рай. Треба. Або земля, або хата. Грошей від продажу поля вистачило бодай на те, щоб купити у Новій Мощаниці дерев’яну розбірну хату.
Знов толока. Хату розібрали і звезли на Торговицю. Перед самою Трійцею на причілковій стіні майстри прибили квітку. А це означає – основна робота завершена, господаре, готуй могорич.
Хата хоч і невеличка, але така, про яку мріяла Хтодора – із двох кімнат. Як то в селі кажуть: „Хата і та хата“. Передня хата – просто хата, а та дальня – покої, або просто – та хата.
Ще не було сіней, льоха, хлівів, але Зосим уже був впевнений, що він забудується, як Мірогощанський чех, всі будуть проїжджати і повертатимуть голови і заздрити. У „тій хаті“ встановив два ліжка. Це була новина на всю Соковицю. Не піл, а ліжка.
– Пани – порвані штани, – підсміхались сусіди.
Але Хтодора знала – їй заздрять. В нагороду за всі страждання в неї будівля краща, і від цього янголи алілуя співали. Є дах над головою. Та ще який дах! Під білою черепицею. Це була новина. Скрізь хати у зруб. Кругляки пофарбовані червоною охрою, солом’яні стріхи покриті зеленим мохом стояли похмуро і з заздрістю дивились на Зосимову хату з білими оштукатуреними стінами, великими вікнами та білою черепицею.
Ніхто не помічав, що все літо вся сім’я жила без корови у пісноті – хліб та картопля. Ніхто не знав, що лікар колись попереджав Зосима: „Твій порятунок – тлусті харчі, інакше – чахотка“.
Бог милував. Все обійшлось. До осені молодий лошак бігав на прив’язі біля Іванової спряжки. Була надія, що на другий рік і в Зосима буде кінь. Теличка первістка погуляла – після м’ясниць будуть з молоком. Але ще півроку треба буде помучитись.
Весною, коли стали запрягати лошака, Зосим став спілкуватись з братом Іваном. Дядько Семен знайшов собі нового спільника. Поміж братами на щастя не пройшла чорна межа. Зосим, як старший брат, розумів, що рано чи пізно ділитись прийшлось би. Так скрізь заведено.
Для Хтодори Іван був як рідний син чи брат, бо змалечку за ним доглядала. Тільки з Горпиною був розбитий горщик, який нічим не склеїш. Як тільки Іван оженився, Горпина накрила його ночвами. Він нічого їй всупереч не міг сказати, корився.
З Іваном скоїлось лихо. Поїхав у ліс за дровами. Валив мокрий сніг з дощем. Промок до нитки. Тиждень був у гарячці. Яких тільки трав не пив, знахарки і воском відливали, і на яйце нашіптували, йорданською водою очі промивали. А Іван в’яв, як підкошена билинка. Тільки кашляв. Пройшло ще півтора року, і його свічка догоріла і згасла.
ван лежав на лавці спокійний, наче трохи здивований. Чому так рано? Хтодора йому прощала і поділ, і всі прикрощі, яких вона натерпілась. Тепер Іванові не до господарства, не до самостійності. Тихо.
У хаті, в якій промайнули роки дідів-прадідів далеких кріпацьких часів, залишався останній осиротілий спадкоємець Василь Кочубей та вдова Горпина – кров з молоком. Ще й рік сумний не пройшов, як вона вийшла заміж за Данила Кравця, який також овдовів.
Зосим, як відчахнута гілка, вже не міг прирости до рідного гніздечка. Клаптик землі біля Приймачуків під назвою Торговиця став для нього пуповиною, здавалось, на все життя.
Вибиваючись із сил, завершував будівництво Зосим Кочубей. Хата вийшла велика, висока. Нащо сусід Іван Степанович Приймачук багачем славиться, але хата його і ростом нижче, і в довжину коротше. Майстри кам’яні хліви і хату зробили під одним дахом, замість кам’яного порога зробили ґанок, оздоблений різьбою по дереву. Вся будівля під черепицею, стіни оштукатурені і сяють білизною, і на фронтоні штукатури викарбували „1937“.
Як ступенці жили при Польщі? Все впізнається в порівнянні. Зникло польське панування – зникли і мирні часи. Почалися зміни, й незабаром прийшла війна. Згодом життя при Польщі прикрашувалось, як і ми прикрашуємо минуле.
Гордій Домашук не вгамовувався:
– От при Польщі була глина, так глина. Не те. Всі були панами, а тепер хіба є глина? Є, звичайно, але якась руда, гливка. А при Польщі – ото була глина!
– Діду! При Польщі було ярмо!
– Хай ярмо! Але яке воно було солодке!
На громадські кошти і за рахунок шарварків збудували школу. На польський манер назвали її „повшехною“, тобто загальною. Це була початкова школа – чотири класи, але в ній можна було вивчити арифметику, навчитись читати і писати не тільки на польській мові, але й на рідній. Правда, українську мову чомусь називали „ензик рускі“.
У школі були „зайонца практични“ – уроки праці та закон божий, який вів все той же отець Агафангел. Він так довго живе у селі, що в його мові була якась дивна суміш російської, церковнослов’янської та української мов. Та до того ж домішувалась польська мова. На такій мові сільські діти вчились відрізняти Каїна від Авеля, або Савла від Павла.
Перед приходом Совітів майже в кожній сім’ї був школяр. Переважно один на сім’ю, бо більше не було озуги. Було б і по два школяра, але ж де тих чобіт наберешся. В школі переважно вчились хлопчики, дівчата доглядали менших братиків та сестричок. А взагалі батьки міркували так: „А навіщо дівчині грамота? Нащо дарма чоботи човгати?  Шити і прясти можна й без грамоти. З мужички панянки ніколи не буде“.
Федоровичка, яка за Польщі розбагатіла, свого єдиного онука Івана Давидюка послала до Мізоча у гімназію. Коли ступенці згадували це слово, то одночасно просили пробачення.
– Пробачте, куме, на цьому слові, онук Федоровички у гімназії учиться.
У школах Польщі застосовувалось фізичне покарання. Все було розписано, у яких випадках потрібно учня поставити на коліна на горосі або солі. Дуже часто використовувалась дерев’яна лінійка. Вчитель бив лінійкою по долоні залежно від оцінки по поведінці. Не битими були тільки ті школярі, які мали по поведінці п’ятірки. Четвірка – два холодних, трійка – два холодних і один гарячий, двійка – п’ять гарячих. Холодний удар – це таке собі ліниве дотикання дерев’яною лінійкою до долоні дитини. Вчитель тримає дитячу ручку за кінчики пальців. Гарячі також бувають різні. Якщо вчитель втомлений, наостогидло оце безглузде покарання, він б’є жваво, боляче, але без натхнення. А коли вчитель чомусь роздратований, то й від одного гарячого на долоні синяк на кілька днів залишиться.
У Ступні була вчителька з дивовижним прізвищем П’ятниця. Стара діва чомусь була ображена на весь світ. Але особливо не любила дітей. Можливо тому, що своїх не мала.
Блисне у гніві пенсне, очі стануть витрішкуваті і крикне на хлопчика:
– Дай сеум вапу (Дай лапу).
Це означало, що треба руки положити вниз долонями на парту. Вона з усією силою била по дитячих пальчиках березовим прутом.
У Зосима стала квартируватись вчителька, бо не у всякого селянина знайдеш хату із двох кімнат – хати і „тієї хати“, тобто дальньої кімнати, у якій не піл, а ліжка.
Солтис, пан Здембовський, запросив до себе Зосима. Так і так, мовляв, посилаю до вас на квартирування сім’ю учительки пані Завадської, а ми вам із казни будемо платити жалування.
Зосим погодився зразу. Як тут було не погодитись. Після будівництва гроші в господарстві ой як були потрібні.
Пані Завадська злізла з фури. Довга темна сукня підкреслювала тонкий та високий стан. Довголиця, смуглява, підстрижена, що здивувало Хтодору. Адже їй ніколи не доводилось бачити стрижену жінку. За панночкою, несміливо переминаючись з ноги на ногу,  йшли слідом чоловік – невисокий на зріст пузанчик у сірій сорочці з жилеткою, хлопчик – років десять, дівчинка – ще менша. Майна було небагато. Три валізки та два вузла постелі, останнє – книжки. Завадська розмовляла на ломаній українській мові. Хтодора і Зосим від неї довідались, що чоловіка звати Юзефом, хлопчика – Збігневом або просто Збишек, а цуречку (доцю) – Євою. Таке райське ім’я. Сама пані вчителька – Ядвіга. Пан Юзеф мовчки поспішав за жінкою. Його маленькі очі ліниво приплющувались, і важко було збагнути, чи пан щойно засипає або вже прокинувся. Одітий, не те щоб по-панськи, але й не по-мужицьки.
По всьому було видно, що пані Ядвіга тут головна. Потім Хтодора побачить, що вона і королева, і великомучениця. Якби не вона, то хто його знає, що сталося б з останніми, померли б, як мухи восени. Ядвіга ходила в школу дітей учити польській мові, потім за сім кілометрів пішки ходила у Будераж, де була гміна – адміністративний центр десятка сіл, там вона одержувала жалування за свою роботу, помоц (допомогу) за безробіття чоловіка. Там же у Будеражі в крамниці купляла хліб та інші продукти. Після цього, як Хтодора довідалась про гірке життя  Ядвіги, панією перестала називати. Як то можна жити на світі і свого куска хліба не мати! Хтодорині діти, бувало сядуть до столу, їдять аж за вухами тріщить. Мужицька їжа: картопля в лушпинні, квашена капуста, змащена конопляною олією, огірки. З „тієї хати“ приходить Збишек і з мужицької їжі очей не зводить.
– Сідай до столу!
– Нє хцем.
– Сідай, сідай. Хіба я не бачу, як ти нє хцем, – наполягає Хтодора.
Збишек озираючись, чи батьки не виглядають з сусідньої кімнати, береться   з жадністю за картоплю.
Хтодора посміхалась, їй було радісно на душі – паненя так уплітає нашу мужицьку просту їжу. Вона посміхалась, бо добре знала, як пан Юзеф бив Збишека ремінцем за те, що він не хоче їсти казенні ласощі. Бив, та й примовляв:
– Єдз, бо здехнєш! (Їж, бо здохнеш!)
Пані Ядвіга так вибачалась, так вибачалась, що госпося (господиня) підкормлює її дзецько (дитину).
– Та нехай їсть. Нас не об’їсть. Гуртом і редька їсться.
Хтодорині діти подружились з панятами. Та які вони пани. Одна назва. Сільське босоноге життя порівняло панів і непанів, і злилися дві мови в одну якусь мішанку. Василь якось розповідав, як він бився із Збишеком.
– Я його як схвенців за кошулю, то аж сорочка порвалась.
Хоч сорочка і кошуля – одно і те ж.
Пан Юзеф шукав у селі роботу, але не міг знайти. Жалування жінки вистачало лише на харчі.
Іван Степанович Приймачук запропонував у нього працювати на різних роботах, хоч він і в наймити не годився. Орати не вміє, вправлятися з кіньми не вміє. Так хіба що гній викидати чи корову пасти. Ядвіга не дозволила. Як це можна панський гонор у гній коров’ячий втоптувати.
За п’ять кілометрів від Ступна влаштувався в лісництві писарем, але довго не пробув, бо й писар з нього не вийшов. Намагався пан Юзеф відкрити у селі фрезерню – перукарню. Але ступенський мужик тоді ще не доріс до такого рівня культури, щоб стригтись у фрезера. Однак парубки вже не хотіли стригтись дома „під горщок“. Входила до моди причіска „полька“. Коротка стрижка на потилиці, а спереду волосся на пробір. Старі люди носили стрижку „під горщок“. Кажуть, що на голову надівали горщик і все, що з-під нього виглядало, тискали ножицями, якими овець стрижуть, відтинали. Не знаю, правда це чи може так жартували. У всякому разі така зачіска була, мабуть, ще за царя Гороха. „Оселедця“ тільки козаки носили.
У селі підстригались самі – батько сина або син батька, сусід сусіда. Одним словом, ступенський мужик, можливо, і пішов би стригтись у фрезера, але страшно, як згадаєш, що за це треба гроші  платити.
Йому було соромно жити у сім’ї трутнем. Ще у Гурни Шльонску, звідки він родом, десь з-за плечей бачив, як шевці шиють чоботи. А в Ступні був швець один на все село. Звали його Катанаш. Постоли поступово виходили з моди. Селяни замовляли юхтові чоботи із простої домашньої обробки шкіри – юхти. Катанаш не боявся конкуренції і віднісся до „пана“ Юзефа доброзичливо і навіть перехрестив його в Йосипа. Він навчив його сукати дратву, заплітати в неї свинячу щетину  за¬мість голки, навіть позичив прямі та криві шила, колодки-„копита“. У нашого новоявленого шевця Йосипа виросли крила і вони навіть лоскотали його під лопатками. Днями сидів він дома, зшивав халяви, приладнував союзки. Залишалось на „копиті“ прибити підошви та каблуки. Ретельно рядок за рядком пробивав він дерев’яні кіяки – шев¬ські цвяшки. Настав урочистий час – треба копита витягувати з чобіт. Тягнув-тягнув пан Юзеф колодку спеціальним гачком – нічого не виходило.
– Пан Зосим! Помоць! (Допомо¬жіть!).
Зосим обома руками схопив чобіт, Юзеф – за гачок, піднатужились. Колодка вилізла, але на ній – устілька. З другим чоботом – така ж пригода.
Покликали Катанаша. Майстер довго роздивлявся, хитав голово і зітхав. Всьому навчив, але що то пан! – головне не засвоїв. Устільку до „копита“ треба було прикріпляти тільки двома дерев’яними кілочками, а пан забив їх більше трьох десятків. Довелось робити все спочатку. Так і не вийшов з пана швець.
У селі з Юзефа не сміялись. Статечні ступенські гречкосії вважали себе майстрами свого ремесла і тому жаліли письменну людину, яка в селі, як риба на березі, зовсім безпорадна.
Юзеф щодня кудись ходив у село, а потім повертався понурий та мовчазний.
Пані Ядвіга, видно, любила його і ні словом, не півсловом не докоряла. Вона була жінка розумна і бачила, що в селі не всякі письменні люди потрібні.
До цього вони жили в містечку Гурни Шльонск. Ядвіга вчителювала, а Юзеф був чиновником середньої руки, приносив щомісяця свої пійондзи (гро¬ші). Невеликі, але на прожиття вистачало.
Коли люди жондові посилали Ядвігу на святе діло – проводити полонізацію українських холопів на Волині, то вона не могла тоді уявити, що зустрінеться з такими труднощами. У селі, де всі від світання до смеркання трудяться і роботи не переробити, її чоловік безробітний. Але згодом Юзефу пощас¬тило. На Соковиці з’явились люди. В них тринога, на ній скринька, як у фотографа. Але люди не фотографували. Вони у скельце заглядали і щось записували. Пан Юзеф познайомився. Це були геодезисти. Їм був потрібний помічник, який би переносив апаратуру та робив би записи спостережень.
Мав він за цю роботу невеличку платню, але тепер він повернув собі гідне звання голови сім’ї. І тепер він ніякий не Йосип, а пан Юзеф, або пан Завадський.
Хтодора і Ядвіга по віку були майже ровесниці, а по духу – подружки. Такі ж турботи про дітей.
У душі Хтодора жаліла свою квартиранку: ні кола, ні двора, нічого свого нема, за все плати гроші, навіть за молоко чи картоплю. З другого боку вона Ядвізі заздрила десь у самому темному куточку душі. На ній хромові черевики за останньою модою, з шнурівками аж до самих колін. Сукня не полотняна, як у неї, Хтодори, а фабрична, з квіточками, на голові капелюх, як решето, до нього прикріплена квітка, яка зроблена з червоного сукна. Губи намальовані, лице натерте якоюсь запашистою мукою – пудрою зоветься.
Подивилась на пані Ядвігу і посміхнулася. Хтодора уявила себе у дорогій сукні та в капелюсі, та ще і з підведеними губами, брови-шнурочки.
– Що?– помітивши лукаву посмішку, запитала Ядвіга. – Щось не так?
– Ні, все так! Ви така гарна і красива, а я не можу уявити себе панночкою, тільки сільською бабою – свині, телята та овечки. От де моє панування.
– А я вас вберу. Повернусь із школи, зачинимось у „тій хаті“ і дещо наді¬нете не себе, приміряєте все моє – сукню, черевики і капелюх.
Як домовились, так і зробили. Дітей відправили на подвір’я гуляти. Хтодора наділа на себе сукню, черевики на високих каблуках. Ядвіга наділа на Хтодору капелюх „з куражем“ (Хтодора цього слова не знала і вживала своє „з кан¬дибобером“).
„Давайте, ще губи підведу помадою“.
Незвичне декольте. Шия та груди стали мерзнути, Хтодорі здалось, що вона стоїть зовсім гола. Але освоїлась Хтодора, почала вертітися перед дзеркалом. Поверталася і так, і сяк, легка лукава посмішка робила Хтодору загадково-ча¬рівною. Лице – кров з молоком, щічки пухнасті з ямочками, черевики на високих закаблуках придали всій по¬статі ве¬личності. Тільки руки порепані від пран¬¬ня у холодній воді, прополюван¬ня лободи на грядках, постійної роботи з казан¬ками та горшками біля печі видавали цю пані. „Надів жупан, то ще не пан“.
Коли всі полягали спати, Хтодора ще з боку на бік поверталась.
– Ну чого я жалкую. Не я перша, не я остання. Чого я марно бога гнівлю. Чоловік у мене добрий, я б сказала рідні¬ший батька та матері. Я за ним, як за муром. Мене жаліє, не б’є, як інших, нажила четверо діточок, всі вижили, здоровенькі. Он носами соплять. А в моїх подружок скільки діточок бог за¬брав до себе. Мене всевишній помилував. Не треба його гнівити.
Ні. Гріх мені скаржитись на свою долю. Яблучко від яблуні. На роду мені написано бути селянкою. Вийшла з мужиків, мужичкою й піду на той світ.
Але все-таки цікаво було б уявити себе вчителькою, або ще якоюсь паняночкою.
Гріх завидувати. А й то правда. Ті пани своїми красивими манатками свою нужду приховують. Ось наша „пані“ піде у гміну, одержить „жалування“, принесе вареної ковбаси, купить капусти квашеної та м’ясну лакотку, яка котлетою прозивається.
Єва, та їсть добре, а Збишек – жаль на нього поглянути, сині плями під очима, схуд, нічого не їсть. Пріснота – гірше пісноти.
Пан Юзеф лупцує Збишека за те, що він не їсть. Пані Ядвіга дивується, як то Збишек накидається на мужицькі харчі.
Ядвіга вирішила змінити меню. Якось вранці пані попросилась до печі. Приставила у горщику трохи картоплі, а в другому столового буряка та моркви.
– Ви що, для свиней готуєте? – запитала Хтодора.
– Ні. Для дітей, для всіх.
Хтодора знизала плечима і згорнула у трубочку губи, нічого не сказала, почекала, що то пані буде робити.
А згодом Ядвіга заходилась чистити варену картоплю, столового буряка, моркву, цибулю. Все це дрібненько сікла і зсипала в макітру.
– Яка ж свиня оце буде їсти?
– Діти. Всі будуть їсти, – відповіла пані Завадська.
Потім вона додала в цю мішанину капусту, огірки, все це змастила олією і покликала всіх.
Хтодорині діти спочатку примхливо коштували, з недовір’ям поглядали на матір. Але їда почала набирати обороти. Настала тиша, коли в макітрі стало чистим дно.
Так не тільки Хтодора, але й всі соковицькі сусіди запам’ятали нове незвичне слово вінегрет.
Від того ні одне весілля чи яке інше урочисте застілля не обходилось без страви, яка наче давно сама просилась до селянської хати.
Діти, що ходили до школи, з повагою говорили про вчительку Завадську. Вона, як і належало, била лінійкою по долоні. Що „холодні“, що „гарячі“ не були болючими. Сільські діти і дома без ляпасів не обходились, тому десь дитину штовхнуть, чи по м’якому місці поб’ють – це звичайна справа.
Пані Завадську любили, не боялись. Просто було совісно таку вчительку не послухатись або зробити якийсь збиток.
У сільських дітей було своє поняття про чемність. Їм здавалось, що сільські діти мають вищу культуру, ніж пани. Оця помилкова сільська зухвалість стала причиною однієї  пригоди.
Якось одного разу влітку Ядвіга від¬пустила свою шестирічну доньку Єву погуляти. Вона наділа їй закритий купальник – звичайний літній одяг для дошколяти. Але сусіднім дітям здалось, що вона одіта похабно. Всі ухвалили – у Єви сорому нема. Як то можна на вулиці з’являтись майже голою.
Василь, самий старший із дітей, заманив паняночку до чагарнику і штовхнув її, щоб вона впала в кропиву. Єва в сльозах поскаржилась матері, та Хтодорі, Хто¬дора – Зосимові. Зосим ремінця не знайшов, взяв рушника, побив по спині, по го¬лові. Василеві не було боляче, його душила образа. Єва хоч і паняночка, але ходити майже голою не має права, сором. Ця пригода промайнула. Міська і сільська культура переварювалась в одному сільсь¬кому горщику.
Промайнуло два роки – Кочубеї та Завадські поріднилися, звикли один до одного і почували себе, як одна сім’я.  Різні мови, міські та сільські звичаї – все це не зବважало. І важко сказати, наскільки вда¬лась полонізація ступенських укра¬їнців, з Завадською щось творилось навпаки. За два роки вона вже говорила не тільки українською, але й ступенсь¬кою мовою. Зараз важко судити, наскільки ці дві мови були, як кажуть мовознавці, нормативними. Але була норма головна – людяність і доброзичливість. Знайшли порозуміння дві сім’ї, які відрізнялися засобом здобування хліба насущного.
Восени 1939 року дійшли чутки, що Гітлер напав на Польщу.
Завадські найняли десь хуру, склали свій убогий скарб. Зі слізьми розпрощались на все життя. Знали добре: вже ніколи в житті не доведеться зустрітись. Де вони, ті дивні люди? Як склалась їхня доля? Починалась трагедія світу. Чи вціліли вони? Чи вдалось їм добратись до свого Гурно Шльонску, не відомо. Щоб то з ними  не сталося, але „пани“ Ядвіга, Юзеф, Збишек та маленька Єва залишились у спогадах про мирне перед¬воєнне життя, не розкішне, навіть убоге. Але все впізнається в порівнянні: „От при Польщі була глина, не те що зараз“.
                *   *   *
Що знали у Ступні про Совєтів? Так у селі називали велику державу, яка починалась зовсім близько, рукою подати – за тридцять кілометрів – за Острогом.
Одні казали, що від Совєтів до Здолбунова прибув вагон гусей. Ціна така низька, вважай, задарма.
– А хто казав, що вони голозаді! Де ж вони стільки гусей здобули? – міркували мужики.
Доходили чутки про колгоспи. Це слово викликало жах. Жах, тому що у селянина відбирають саме дороге: землю, коней. Таку кривду було трудно уявити. Колись у полон жінок забирали – це страшна неволя. Але щоб землю, останнього коня...
У 1932 році в селі з’явився молодий дядько. За харчі наймався на любу роботу, чи то косити, чи то гній викидати, чи орати... Все умів. Звали його Олексою Тищенком. Крадькома під Славутою переповз через кордон. Потім лісами пішки пробивався, старався не попадатись на очі польським поліціян-
там.
Іван Приймачук прийняв до себе з однією умовою, що буде ночувати у різних сусідів, так поліція не зможе ви-слідкувати. А роботи у Івана Степановича вистачає: кінна молотильна машина, хмілярня, четверо коней, дві упряжки, пасіка. Одним словом – для наймита роботи ви¬стачить.
Олекса не торгувався. Не знав, як вдячити, що господар прийняв. Харчувався з одного столу з господарем. А про платню не заговорював, бо куди з нею, платнею, по¬дінешся? Не понесеш польські злоти за кордон, не кажучи про пуди пшениці.
Про себе Олекса розповідав скупо. Приймачук все-таки став допитуватись. Треба знати, з ким зв’язався. Може розбійник який, втік за кордон і шукай віт¬ра в полі.
– Не бійся, Іване Степановичу! Ні¬який я не розбійник і не каторжанин. На животі переповз через кордон, бо хотів вижити.
Він розповів, як після громадянської війни прийшли червоні. Його батькові дали наділ землі, і помаленьку почали розживатися та господарювати. Потім зробили колгосп. Забрали коня, розі¬брали клуню і звезли на колгоспне по¬двір’я. Орали, сіяли, збирали по одній команді – бригадира (це слово для ступенців було нове і незрозуміле). Діждались врожаю. Зібрали, змолотили. Хліб вивезли на станцію у Шепетівку. На возах були червоні лозунги „Перший хліб – державі!“. Однак він був першим і останнім. Навіть на насіння не залишили. Олекса розповів, що в колгоспі працював їздовим, батько і матір – на різних роботах. Всі виробили встановлену норму (мінімум) трудоднів, але все марно. У селі почався голод. Стали люди помирати. Олекса спробував у Шепетівці сісти на поїзд, щоб десь влаштуватись у Києві на роботу. Але на станції скрізь люди із заслонного загону. Повернули додому. А там нікого: батько, матір та жінка померли. Тоді вирішив: будь що буде, хоч на животі, але переповзу до Польщі. Всіх поховав в городі. Не було сил добратися до цвинтаря. Підпалив хату і манівцями подався з села. Довго блукав у заболочених луках Горині. Через вільхові хащі, болотні баюри переповз на той бік, на польську сторону. Та яка вона поль¬ська? Світ не без добрих людей. Вони й нарадили пробиратись глухими лісами у села, подальше від міст.
А глухішого села ніж Ступно, мабуть, і не знайти. Проте немає такого глухого села, де б не було поліції. Гонорні яс-
новельможні пани у хромових чобо-
тях та чотиригранних конфедератках шпацирують по вулицях, перевіряють, чи побілені вапном тин та устемп (нужник).
На возах номерних знаків не було, зате кожний господар повинен мати відштамповану табличку. Для Зосима, як і для всіх ступенців, в Здолбунові кле¬пали бляхи. На Зосимовій хурі з лівого боку  бляшаний пашпорт гласив: „Кочубей Зосим, син Антона, весь Ступно, гміна Будераж, пов’ят Здолбунов, воєводство Волинське“. При такому поліцейському піклуванні про своїх підданих втікачеві із Радянського Сою¬-
зу потрібно було проявляти обереж¬ність.
Про совєтські порядки Олекса читав вірші, за які там можна було потрапити до білих ведмедів або до розстрілу. Проте хтось складав і під загрозою страшної кари із вуст в уста передавав:
А в колгоспі добре жить:
Десять робить,
П’ять лежить.
А як сонце припече,
То й тих десять утече.
Хата – раком, клуня – боком
І кобила з одним оком.
А у клуні жита – куль.
Сталін каже, що куркуль.
Сидить баба на рядні
І щитає трудодні.
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Ще й показує рукою:
„Йди на Захід за мукою!“
Як кажуть: там добре, де нас немає. Ступенці так не думали, а казали:
– Дай бог, щоб нічого не мінялось!
Проте знаходились люди, які чекали змін і повторювали прислів’я:
– Хай гірший, аби інший!
Але ті, що наслухались Олекси, так не думали.
Ступенці ляхів хоч і ненавиділи, а Совєтів боялись.
– Помилуй нас, боже, і від Совітів тоже! – говорили любителі почесати язиками. Щодо Хтодори, то для неї не такий страшний лях, як його малюють. Поляки Юзеф та Ядвіга за два роки стали Йосипом та Явдохою. Та це не тільки сусіди, а рідня – не розлий вода.
Не всі так думали. Особливо молодь. Та молодь, яка вміла читати, вміла любити і ненавидіти, і знала, кого ненави¬діти. Начитавшись книжок про козацьке минуле, вони ворогом вважали поляка. Не за якусь провину. Ні! А так,… взагалі за те, що його предки пригноблювали козаків – січових стрільців.
Поляків називали ляхами і вважали, що поки не винищать їх усіх по всій українській землі, добра не буде. Почалося у школі. В коридорі, на почесному місці, висів плакат, на якому було зо¬бражено сорок польських королів. Хтось цвяхом виколов усім королям очі. Керівник  школи пан Бугай по одному ви¬кликав учнів, вчиняв допити, загрожував, кричав. Але нічого не зміг добитись: ніхто нічого не знає. Бугай був змушений тихенько плакат спалити, щоб, не дай бог, ніхто з начальства не довідався. Зловмисник не вгамовувався. Незабаром на шкільній білій стіні хтось написав рудою глиною:
Стефан Батори
Вляз до комори,
Наївся гроху
І с... потроху.
На Соковиці гуртувалась молодь, яка цікавилась не тільки рум’яними дівчатами. Вони скрізь говорили, що любов до України-неньки вище понад усе. Івана Приймачука син Петро став носити смушкову шапку з ворочком. Філімон Кочубей, по прізвиську Шабаста, та його родич Петро Кравець, по прізвиську Гац, наділи мазепинки – якийсь далекий натяк на ту шапку, яку носив Іван Мазепа. Філімон був дуже освіченою людиною: він навіть у Мізочі одну зиму провчився у гімназії.
Серед соковицької босоти вони були тими кавалерами, якими дівчата цікавились, але вони дівчат нехтували, індичились та підкреслювали: в них сидить дух, що тіло рве до бою.
В їхній мові з’явилось багато нових українських, але не зовсім зрозумілих слів. Самостійна Україна. Спочатку неписьменному Зосимові було важко
збагнути. Україна – ненька. Все просто і ясно, це така божественна жінка-мати, яка всіх нас до себе пригортає, мати, яка всіх нас породила. Але як то Україна-ненька породила? А рідна ненька? Хлопці милостиво втлумачували Зосимові, що є урочиста мова, в якій потрібно розуміти не зовсім так, як сказано.
– То що треба розуміти, Україна-ненька то це брехня? – не вгамовувався Зосим.
– Як Ви, Зосиме, не можете втямити? Є урочисті вислови у переносному розумінні. Якщо ми співаємо: „Гей, браття-козаки…“, то ми маємо на увазі тисячі українців, яких ми називаємо братами.
– То розтлумач мені, чому Україна то самостійна, то не самостійна мати. Що вона вже й на ногах не держиться? Сама стояти не може?
– Ви, дядьку Зосиме, або зовсім безглузді, чи навмисне глузуєте наді мною?
Зосим образився, плюнув і пішов геть.
Проте молоді хлопці хоч і неписьменні, але ж не докопувались до кожного слова і розуміли, а часом тільки робили вигляд, що все зрозуміло. Саме головне: вони проявляли свою солі¬дар¬ність.
От Филимон продовжував:
– Ми стали на шлях боротьби за те, щоб усі українці створили свою державу, яка б не залежала ні від поляків, ні від москалів. Більш як триста років тому була наша козацька незалежна держава. Ми хочемо відбудувати таку державу, тому ми себе називаємо козаками, або січовими стрільцями. Ті люди, що згуртувались на велику боротьбу за незалежну Україну, називають себе українськими націоналістами.
Два Петра – Приймачук та Кравець, Филимон Кочубей у неділю розгулювали у вишитих сорочках, в козацьких з ворочками шапках та підперезані червоними поясами. Щось було схоже на вертеп. Проте молодь все це сприймала без усмішок, а приєднувалась до сво¬їх ватажків. Січовики заспівали пісню, яку ще ніхто не чув:

Ще не вмерла Україна,
Ні слава, ні воля.
Ще нам браттям-українцям
Посміхнеться доля.

Зухвалість їхньої пісні сподобалась парубкам.

Ще не вмерла Україна
І вмерти не мислить.
Жид проклятий козакові
Чоботи почистить.

Перші рядки хлопці сприйняли, як щось давно знайоме, бо щось подібне співав польський люд жондови.

Єще Польска нє згінела,
Кєди ми жієми.

Січовики співали давно забуті, але милі серцю пісні про необачного Сагайдачного та славного Дорошенка, про жінку, тютюн та люльку.
Особливо сподобалась усім нова нечувана пісня – бадьора, бойова. Вона вела за собою, кликала до гурту ради великої справи.

Гей, браття-козаки,
Сідайте на коней!
Черпнем для охоти вина!

До боку шаблюки,
Повіддя на руки,
На ноги стальні стремена!

Чи не ті в нас коні,
Що в батьків бували?
Чи не тая сила у нас?
Чи не та в нас шабля,
Що в батьків бувала?
Чи вогонь у люльці погас?

Гей, люлько-зозулько!
Нехай не згасає!
Нехай палить замки кругом!
Нехай ворог знає,
Нехай пам’ятає,
Як знущатись над козаком.

Гей, браття-козаки!
Готуйтесь до бою!
Черпніть для охоти вина!
До боку шаблюки,
Повіддя на руки,
На ноги стальні стремена!

Люди виходили до воріт і милувались, як-то теперішні парубки так гарно співають.
Саме таких козаків соковичани не раз бачили на Різдво у вертепі. Ватага ряжених ходить від хати до хати. Першим відчиняє ворота січовик з дерев’я¬ною шаблюкою і запитує:
– Пане-господарю! Дозвольте з вертепом поколядувати.
У вертепі були біблейські та історичні особи – цар Ірод з охороною, три царі із Сходу з дарами. Були й інші персонажі: Вічний Жид, Рахіль, Ангел, Біда, Смерть. Як би не розгортались події, обов’язково смерть косою стинала голову цареві Іродові, Вічний Жид жалів¬ся, що весь світ обі¬йшов і не знайшов правди, Ангел сповіщав, що родився бого-младенець і все завершувалось хо-рошим кінцем. Козак або січовик хватав Біду за голову, саджав її в мішок і запихав під піч. Козак знову звертався до вертепників, щоб вони проголосили шану цьому дому, пану-господарю і завершалось колядкою „Нова радість стала“.
Саме такими ряженими, але без дерев’яних шабель і не на Різдво, а серед літа ходили по вулицях два Петра та Филимон. Це їхньою мовою означало: будити національну самосвідомість.
Незважаючи на їхню зовнішню комедійність та вертепність, селяни відчували якусь суворість. Все, про що говорилось пошепки, стало відкритим. Полі¬ція робила вигляд, що її це не стосується. Вона розбиралась з крадіжками, слідкувала за зовнішнім порядком, а політика чомусь перестала її цікавити. Про мельдунки, які були при Пільсудському, ступенці поступово стали забувати.
Поступово стало мінятися привітання: „Дай Боже!“ або „Слава Ісусу!“ на „Слава Україні!“ і відповідь „Героям слава!“.
Діди на все це дивились, як на юна¬цькі забави. Підростуть, натішаться і бу¬дуть як усі.
Малишня за січовиками бігала натовпами. Хлопчики із ліщини робили собі шаблі, верхом на палиці їздили, уявляю¬чи себе вершниками.
Не радували політичні забави бать¬ків. Хмурився мудрий Іван Степанович Приймачук, журився Артем Кочубей, переживав за свого сина Филимона. Батьки знали, що за „політику“ вже не один ступенець сидить у Березі Катузьській. Це сама велика тюрма у Польщі, там сиділи політичні. Само слово „політика“ було таємничим і його промовляли пошепки. Що воно за пані така тая „політика“, старі люди мало тямили. Чоловіки наказували своїм жінкам лишнє язиком не плескати, бо плітка переходить у  політику. Жінки язики чешуть, а чоловіки по тюрмах гниють.
Поліція мовчала. Проте жандарми свою справу добре знали. Їх ніхто не бачив, як не бачить квочка шуліку. Налетить, схопить і прощай.…
У селі націоналістів ніхто не чіпав, хоч вони відкрито ганьбили ляхів та жидів.
З Соковиці першим потрапив до Берези Катузьської Олександр Бондар за прізвиськом Вовк. Ніхто з сусідів не співчував йому. Різне про нього говорили.
– Хай поїсть катузьської каші у Березі, бо вже дуже свого носа в книжки встромляв. Корова реве не попоєна і не подоєна, а він собі газету читає. Туди йому й дорога! Непотрібна людина. Таких з тюрем не треба відпускати, – міркував Гордій.
– О, якби-то тільки те, що він у книжки заглядав. Він Совітів чекає, щоб усіх нас в колгосп загнати, – додав Семен Ковтун.
– А пам’ятаєш, вторік на провесні на міждоріжжі хтось на дубові прикріпив червоного прапора, отакого, з яким їздили москалі у Свободу. Так це він. Він, дам голову відтяти, що це він. З казьон¬ної червоної матерії, – доводив Гор¬дій.
Ні Гордій, ні Семен не знали його головної провини. А вона полягала у тому, що Олександр Бондар належав до під¬пільного осередку Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).
Січовиків жандарми наче не помічали. Хлопці осміліли. До своїх кашкетів приладнували картонні тризуби, ходили так по селі. І тут враз викликали до мельдунку. В управі сиділи три поляки у цивільному одязі.
– Ще раз начепите тризуби, і батьків своїх не побачите.
Хлопці тризуби поховали, зате навмисне стали співати пісні про козаків.
...Ой, на горі там женці жнуть,
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть, –
лунало на все село. Слухали ці пісні і старі, і малі. Слухали і жандарми. Але пісню не заарештуєш.
                *   *   *
Мало-помалу Зосим став обживатись. Купив півгектара землі – Максимове поле. Але  малоземелля загрожувало. Що буде, коли сини підростуть? Артем уже не сьогодні-завтра почне парубкувати. Крім Артема ще Василь та Володько. Їм також частка потрібна. Марійці посаг дай. Без посагу хто її заміж візьме? Зосим хоч був неписьменний, та рахувати умів. Але задачку, в якій потрібно три гектари поділити на п’ять частин, рішити не міг. Те, що він не міг збагнути розумом, відчував серцем. А воно йому віщувало горе. Хоч бери торбу, та йди по світу куска хліба просити.
Ця важка дума не давала спати Зосимові. Тесть Роман за Хтодорою посаг так і не віддав. Коли женився, був малою сиротою, не вистачило характеру вирвати своє. Дядьки були раді, що женили осиротілого племінника, посаг з м’ясом виривати – це вже не їхня справа. А за посаг доходило до бійки і з сокирою ходили. Все було. Зосим до цього не міг опуститись.
Вранці, після сніданку, Зосим почав Хтодору посилати до батька. В котрий раз!
– Іди до батька, проси те поле, що у Березі.
– Та він мене з двору прогонить.
– Хай проганяє, плач, голоси, щоб всі Цвики збіглись.
– Та не вмію я так придурюватись.
– То скажи батькові, що я тебе побив і з хати вигнав. Сказав, щоб без посагу не поверталась.
– То я так не зможу збрехати. А ти побий!
– Дурна! Як же я без злості тебе поб’ю.
Хтодора накинула на себе велику хуст¬ку, обв’язалась і під осіннім холодним до¬щем боса прибігла до батька. Мати Марія побачила свою доньку таку убогу і скривджену, що не втрималась – залилась дрібними сльозами.
Коли Хтодора бігла по знайомій стежці через Маску повз косогору, по рідних і знайомих з дитинства місцях, то ніяк не могла з себе видушити сльозу, навпаки, її смішила оця комедія. Але, коли вона побачила материнські сльози, коли вона відчула потребу як маленькій дівчині притулитися до матінки, все вийшло природньо і переконливо.
– Зусим мене побив, – сказала Хтодора і тепер так заридала, що й зупинитись не могла, бо сльози горло душили при уяві, як її Зосим б’є за землю, за посаг.
– За що? – визвірився батько Роман.
– Сказав: без посагу не повертайся.
– Сучко! На мою шию прийшла. Чим я тебе годуватиму. На, їж мене.
Хтодора злякалася, зчулилась, як квочка у гнізді, приготувалась приймати батькові кулаки. Однак батько себе стримав. Але в його постаті було щось картинне. Як біблійний пророк підняв аж до стелі руки,  виставивши вказівний перст. Друга рука поважно підтримувала бороду. Очі були звернуті туди, в уявні глибини небесні, де всі святі ангели і арханге-
ли.
Після цього Роман зігнувся у три погибелі і, поблискуючи очима, пішов у наступ до дочки:
– Що? Землі захотіла? Нема у мене землі. Нема! Ріжте мене, вбивайте мене, робіть з мене землю! Де я вам її візьму?
Тепер Роман кричав і пританцьовував, наче йому хто в штани насипав жару. Роман свою злість став переводити на жінку.
– А ти чого морду слізьми розквасила? Хочеш бути добренька? Ти преподобная цариця небесная, а я кат? Кат? Я питаю тебе! Хтодора – відрізана скибка. Все! Ось вона в мене получить, – Роман підніс Хтодорі дулю.
Останнім часом з Романом і справді щось коїлось дивне. То невидана набожність і смиренність, а часом зривається на крик, лайки і от-от готовий накинутись з кулаками. Якщо не лається, то всім сало за шкуру заливає. У батьків діти як діти і зовуть їх у сім’ї, як піп охрестив. У Романа сини вже позабували свої імена, у всіх прізвиська: Шахрай, Цудик, Жук, Жовніж. Зятя Зосима інакше як Зусманом не називав.
Дійшов до нечуваного злиденства. Бодню (діжку) з салом став закривати на замок. Ніхто такого у сім’ї не витворяв. Вранці встає, відрізає шмат сала, дає Марії і знову закриває бодню, щоб ніхто крадькома не відкусив шмат скоромини.
Дальше – більше. Роман до причілкової стіни приліпив хатину з окремим ходом, сам змурував піч. На печі й спав і одночасно охороняв сало і мед. Тепер дід перетворювався у царка над жінкою та дітьми.
Стали Романові хлопці парубкувати. На вулицю, де збирається молодь, у постолах не підеш – засміють. Хоч у Романа завжди гроші водились, але хлопці не сміли навіть натякати.
Клим пішов у рів напроти батькового поля, розкопав штольню і став добувати камінь. До нього приєднався Андрій. Хлопці із нори виносили плескаті каменюки, складали у стоси, а потім знаходили покупців. Так вони собі заробили на чоботи.
Клим згодом поїхав у Клесів на каменоломню, став майстром своєї справи. Повернувся „паном“. У капелюсі, в костюмі, в хромових чоботях, а в руках була якась невеличка валізка. Розкрив її, якесь колесо наладнав, і з неї полилася музика. Це був патефон. Тепер за Климом дівчата бігали гурбою. Однак він оженився на самій бідній дівчині, яка жила по сусідству, – Хтодосці. Нічого що бідна, зате люба. Не всім же женитись на волах та гектарах!
Андрій пішов у „поля“ – степову частину Здолбунівського повіту. Пристав у прийми. „Приймацький хліб – собацький, вода – ношена, любов – прошена“, – говориться у приказці. Не було надії взяти у батька шмат землі.
Пилип також оженився на бідній без посагу. Через рік відділився від батька. Змурував хату з „батіни“, цегли-сирця. На землеробство було мало надії, але Пилипа спасали „золоті руки“. Він навчився шити чоботи.  Тоді були в моді чоботи зі скрипом. І цю таємницю він вивідав у досвідчених шевців. Щоденно сидів і шив. За нього інші орали, сіяли і молотили. Він знав своє діло добре, став жити заможньо.
Зосим згодом махнув рукою, бо втратив надію на посаг. Та й насправді у Романа нічого було ділити. Але перед самою війною щось сталося з тестем. Сам прийшов, вперше переступив поріг Зо¬симової нової хати. Приніс гостинець онукам. У хустині між двома скибками хліба були шматки меду з вощиною. Діти вперше в житті покуштували райську їжу.
– Ось що, Зосиме, ходімо до солтиса і я перепишу тобі поле у Березі. Поле невелике, ти сам його добре знаєш – півгектара, але земля чорна, родюча, хоч на хліб маж.
Це був довгожданий подарунок. Від¬нині в реєстрі у Зосима значилось три гектари сімдесят сім сотих орної землі. Це за ступенськими мірками господарство середнього достатку. Наприклад, у багатія Івана Приймачука  було аж де¬в’ять гектарів.
Проте Зосим не тішився, бо знав – на всіх дітей поділиш і всі будуть жебраками.
Зосим на всякий випадок віддав самого старшого Артема в наймити на всю зиму до Кравця Івана Капітули, який живе тільки з того, що людей обшиває. Безземелля, як та чорна хмара, ще громом не гримнуло, але вже блискавки поблискували.
Зосим хоч і небагато мав землі, але користувався повагою у хазяйновитих людей. Нащо гонорний Іван Степанович Приймачук, і той іноді називав його Зосим Антонович. А така повага з боку справжнього господаря багато значила. Всякий соковичанин, який проходив повз Зосимову оселю, здоровався, здіймаючи шапку або кашкета. Недорослий хлопчина виріс у кремезного, сильного чоловіка, працьовитого господаря.
Задумали сусіди викопати громадську криницю. Віками користувались ношеною або воженою водою. Ніхто не міг пояснити, чому внизу у Селі, де копни лопатою і вода потече, ніхто не селився. Села розростались на плоских верхів’ях гір, де не¬ма води. Всі погодились. Без криниці нема діла. Привезли з Брочевиці криничника. Про нього говорили, що він приложить вухо до землі і чує, як вода дзюрчить в підземних джерелах.
Криничник довго ходив по землі, на двох пальцях тримаючи прутик. Потім  рішуче сказав: „Отут копати!“
Вісім сусідів вирішили копати у складчину. Головою складчини обрали Зосима. Він таку велику хату побудував і довів до діла, з майстрами вміє ладити. Тільки Зосим з цим ділом може справитись. Ніхто з цементом не мав справи, тільки Зосим.  А криничні круги треба робити бетонні.
Тільки восени, через п’ять місяців важкої роботи з глибини криниці витягли не землю, а повну баддю баюри. Скільки було щастя і радості. Проте не надовго. З такої глибини, щоб  дістати воду, треба вчотирьох тягнути. Вода завжди мала со¬лонуватий присмак... від поту. Тому водовозні бочки почесне місце посідали в сінях біля кадуба, де завжди квартою можна почерпнути смачної води від цурка.
Все ж Зосим був радий, що громада доручила йому таку важливу справу. Він її довів до кінця – є своя криниця. Він навіть знайшов вдома три товсті дошки. З них він зробив лави, які приладнав біля криниці. Цей невеличкий майданчик став для Соковиці місцем для зборищ. Він став, так би мовити, центром громадського життя. На нейтральній території чоловіки збирались, щоб покурити. Курили самосад, і в кожного – свій. Як поліція не шукала, як не штрафувала, але люди навчились висаджувати в таких місцях, що спробуй знайти. Біля криниці можна почути всі новини. У Гордія корова отелилась, а Йосип Лебідь знов свою жінку пру¬том побив, бо застукав на горищі з Колесником Дмитрівським. Сюди кожного разу доходили чутки про Горпину, до якої хто тільки не ходив. Але біля криниці були й другого роду балачки. Говорили про Гітлера та Мусоліні, що скоро буде війна, що треба накупляти більше солі та сір¬ників, щоб на всю війну вистачило і можна було пересидіти тишком-нишком.
На Приймачуках була вартова дошка. Опівночі вартовий бив палкою по дошці з великими проміжками у часі. Це означало, що варта на місці і все спокійно. Коли пожежа чи якась інша тривога, палкою раз-у-раз б’ють по дошці.
– А що, сусіди? Вартова дошка вже зовсім старенька. Треба купити дзвона. Уже на всіх хуторах є. Варта біля дзвона ходить. Мало що може статись, чи пожежа, скажімо, чи якесь злодійство, треба на сполох вдарити. А хіба в дошку вдариш, – почав Зосим. – Треба дзвона купити. Невеликого, але такого, щоб чути було на всю Соковицю.
– Так-то воно так, – чухали потилиці мужики, – але воно те є… накладно.
– Накладно, не накладно, але треба обійти по всій Соковиці, – продовжив Зо¬сим. Вісімдесят дворів, хто скільки може, той стільки подасть.
– А може сільський сход скликати?
– Та  нащо? – втрутився Іван Примайчук.
– Ну, солтис хай засвідчить.
– Хай засвідчить.
Із дощечок збили дві невеличкі скарбоньки і направили Юганку та Вівдю. На дно скарбоньки летіли по десять, по двадцять грошей, Іван Примайчук положив п’ять злотих – знай наших!
Через попа Агафангела замовили дзвона. Невеликий, розміром з казанок. Відливали десь у Крем’янці в ливарні.
Встановили дзвона на високому стовпі біля криниці. З цього урочистого приводу з церкви прийшов хресний хід. Церковні братчики несли хоругви та кіот. Дяк Кортович привів церковний хор. Старенький отець Агафангел пискляво читав молитви і йому вторив хор. Кортович вів себе чемно і підкреслено набожно. Роман Ількович вертівся скрізь, де треба й не треба – надто хотілось йому, щоб його помітили – це ж його зять Зосим – один із тих, хто затіяв криницю копати і дзвона купляти.
Піп окропив святою водою і дзвона, і криницю.
Як водиться, після освячення був громадський обід. Здовж вулиці на траві постелили рядна, а дехто й килимки. Горілку і страву зносили до гурту. Було все чемно і пристойно.
Соковичани були задоволені. Як борсуки у своїх норах сиділи. Тільки десь на дорозі зустрінуться, поздоровкаються і все. А тут всі відчули себе громадою, а громада - то є загальна порада, сила на селі. Дзвін, річ невеличка, але скільки людей скликав!
Споконвіку на селі була запроваджена варта. Влада мінялась, начальство по-різному називалось, але варта була незмінною.
По Соковиці від хати до хати передавалась палка, якщо можна її так назвати. Але більш підійшла б назва – твір, зразок прикладного мистецтва – різьби по дереву. Верхівка – чотиригранна. На кожній грані візерунки. Середина – кругла,  точена. На ній – свій особистий пояс краси. У верхівки просвердлена дірка, в яку пронизано шкіряний мотузок. Його можна надіти на руку.
У вартового – палка, як у гетьмана – булава.
Як наступає півночі – вартовий б’є у дошку. Люди знають: варта сторожує і все в порядку. Стара дошка деренчала, як простуджений півень. Тепер любо слухати. По всій Соковиці лунає срібний, чистий, як вода з-під цурка, дзвін.
Сільські сходи, збирання пожертвувань, варта – все це нагадувало, що Соковиця – це єдина громада з її загальними звичаями та турботами.
Однією із загальних справ були шарварки. Солтис через вартового назначав день і місце збору на шарварок. Вартовий обходив усю Соковицю і особисто сповіщав.
Як тільки на провесні розпочинають підсихати дороги, соковичани усім миром збираються на шарварок: хто з лопатою, хто з тачкою, а хто з граблями. Ґрунтові дороги служать усім, то всі й повинні за ними доглядати. Зимові та осінні дощі можуть промити рова вздовж дороги, в низинах дорога стає великою калюжею. По обидві сторони дороги з калюгою роблять канави, а глибокі калюжі гатять камінням, гіллям та піском.
Особливо з великою охотою збираються дівчата та парубки. Не часто трапляється випадок, коли дівчині вдається своїм чарівним зором опалити серце красивого парубка. На шарварки ходили, як на свято, а тому навіть одягались по-святковому.
Молодиці мали нагоду перемити кістки не тільки сусідам, але й тим, що живуть на далеких хуторах села – на Бокові, Лищунах, Дмитрах чи Лазорах.
– А про яку Гапку ти кажеш? – питає жінка у своєї подруги.
– Та про ту, що Грицька Шандаришиного племінник взяв, Калеником звуть.
– Це той Каленик, у якого хата біля вітряка?
– Та ні! Вітряк на Лищунах. То інший Каленик, а то Каленик той, що на Бокові біля Дмитрівського рову недалеко від Синофона та Свирида.
– Ну! Так що ти хотіла про Гапку?
– Так до неї ж ходить Самойлюк, отой, що видав свою дочку за сина Івана Дорощука, що живе у Михайлишині.
– Так, так, так! Іван Дорощук. Так до кого він ходить?
– Не Дорощук, а Самойлюк. От яка ж ти дурна, бабо. Чи глуха, чи зовсім безглузда? У тебе, як у того хлопця. Його питають: „Чий ти?“ А він: „Мати остригла“. „Ти що, глухий, хлопче?“ „А щоб воші не заводились!“. Так і з тобою нема про що поговорити.
– Так у кого воші завелись?
– З тобою, як із сліпою кобилою в боло¬ті. Як кажуть, мовчи глуха, менше гріха.
А тим часом шарвачани копають, граблями розгортають, свою працьовитість напоказ виставляють.
Поки дві баби розберуться, хто до кого ходить, молоді і канави викопають, і рівчаки позасипають, і калюжі загатять, і на тому розійдуться. Але ще довго будуть згадувати:
– Ото був шарварок!
– Дай бог за рік дочекатися!
                *   *   *
Одного весняного ранку 1939 року на блакитному небі повільно пливли біло¬сніжні „баранці“. Зосимові діти виста¬вилися у вікна, бо творилось щось небувале. У повітрі кружляли два величезних птаха. Круг за кругом вони опускались з висот додолу, становились все більші і більші. Діти вже могли розгля-
діти дзьоби морквяного кольору. Вони спустились над клунею, випустили довгі ноги і сіли на самому гребені даху. Це були боцуни (лелеки). Один з них став на одну лапу, закинув голову назад і за¬клекотав, наче він своїй подрузі розповідав довго і докладно.
Раділи всі, не тільки діти.
Через тиждень боцуни стали на клуні будувати своє гніздо. Зосим приставив драбину і на тому місці, де птахи почали складати всякі гілки, положив старе колесо від воза. Птахи не відцурались від подарунка – продовжували свою будівельну роботу.
Один з боцунів спустився на подвір’я і хазяйновито походив трохи серед курей, знову піднявся наверх.
Зосим і Хтодора були раді. Боцуни господарям приносять щастя. На жаль, це щастя було, як марево. Наблизишся до нього, а воно враз зслизло.
Восени 1939 року в Ступні з’явились „совіти“. Війська проходили по лісовому шляху Остріг – Дубно. Дехто із соковичан, особливо із цвиківської та краців¬ської бідноти, вибігав у село, щоб привітати визволителів.
Роман Ількович, хоч також із Цвиків, але своїх хлопців не пустив і сам не пішов. Він не знав, чи радіти, чи сумувати. Хоч освіта Романова була придатна хіба що для читання псалтиря, але в його міркуваннях сусіди знаходили частку мудрості і частку дурості.
Роман міркував так і так. Добре, що прийшли совіти – ляхів прогнали. Україна стала єдина. Але яка вона Україна – українська, чи совєтська? Помремо з голоду, як за Горинню повимирали у 1932 році. Роман знав, що він був у пошані, як церковний братчик. Тепер будуть у пошані голодранці, ледачі люди.
А тим часом ступенці з усіх гір валом валили. Хто із цікавості, а хто з радощів, а хто за принципом: „Хай гірший, аби інший“.
Селяни змішались з військовими. В першу чергу для знайомства у хід йшло куриво.
До цього всі добре знали і сумніву ніякого не було, що совіти – голозаді. Але звідки у них цигарки? Цигарками могли балуватись лише поліціянти або солтис. Не всякому по кишені було купляти у склепі цигарки, був у всіх самосад або махорка.
На возі піднявся командир. Він говорив голосно так, щоб перекричати усіх. Настала тиша.
– Разрешите начать наш краткий митинг!
Командир говорив, наче ножем скибки краяв. Хоч говорив по-російськи, але все було зрозуміло. Виходило, що радян¬ські війська звільнили нас від польського пригноблення. Вже не буде більше панів, а будемо всі товаришами. Дві України возз’єдналися навіки. Оце було не зовсім зрозуміло, бо із всіх визволителів не було ні одного українця, всі говорили по-російські.
Але деякі слова були зовсім незрозумі¬лими. Промовець казав, що у нас була якась сплуатація, а тепер з нею враз покінчать. Зосим, що стояв недалеко від оратора, так і чекав, що зараз оту розпутну жінку-сплуатацію враз прикінчать, але цього не сталось. Потім знов оратор говорив про щось таке нове і незрозуміле, напри¬клад, про всесвітню революцію, яка при¬йде і осяє наше життя.
Військовий загін кавалерії та обозу прямував на Дубно, але довелось одній частині заночувати. Кавалеристів роз-квартирували на Соковиці.
Довгою низкою вершники збирались на гори. Троє завернули до Зосимового по¬двір’я. Зосимові сподобалась чемність. Військові на конях гукнули господаря і попросили дозволу переночувати.
Ввечері гості постелились у клуні на сіновалі. Хтодора зварила вечерю. У ві¬дерному казані вона зготувала галушок з молоком – на всю сім’ю і на гостей.
За вечерею розговорились.
– Хозяїн, ти кулак ілі как?
Зосим побачив, що гість почав коїти насмішки, а тому рішив, як то кажуть, не дати в кашу наплювати.
– Ти, солдат, в школі учився?
– Учілся.
– А я не учився. Але в нас і неграмотні кажуть тату – ви, мамо – ви, до незнайомого – ви.
– Ізвінітє, папаша.
– Який я папаша? Я майже твій ровесник.
Розмова якось спочатку не клеїлась, господар і гості були ладні від сутички перейти на мирний тон.
– Я хотєл спросіть: ви кулак?
– Кулак? У мене крепкий кулак. Ви, мабуть, хотіли спитати, чи я куркуль. Ні, не куркуль. Хата в мене справна, є що їсти, голодні не ходимо. Але все всією сім’єю робимо самі. Землі мало: три гектари і сімдесят сім сотих.
– А ето много, ілі мало?
– Середньо.
– Середняк, значіт.
Розмова не склеїлась. І Зосимові якось стало прикро. Якщо ти справний роботящий господар, то вже й наче в цьому винуватий. Та й солдати не знали, що питати, бо, виявилось, вони заводчани, а про хліборобство мають віддалене уявлення. Так мова пішла про галушки, що вони ніколи таких галушок не їли. Макарони їли, але щоб такі галушки – ні.
Солдати, як перша ластівка, погоди не коять.
За військовими повільно, але міцно прийшла радянська влада. Поступово стали помічати зміни. Прийшли нові порядки, за ними нові податки. Стали їх називати поставками.
По хатах ходив начальник за назвою, що й язика зламаєш. Нащо вже при Польщі входили різні незнайомі слова, якось пристосовувались. А совєтське слово уповнаркомзаг ніяк не могли запам’ятати, не те  щоб вимовити. А слово було просте – уповноважений наркомату заготівель. Просте, тільки не для ступенців. А прізвище уповнаркомзага було звичайне – Сіліхін. Невисокий ростом, юркий, як горобець, середнього віку. Підморгне, ру¬ками розведе, такий приємний у розмові, свій в дошку, наче він не з Брянщини, а корінний соковичанин.
Про нього Хтодора казала: „Кров виссе – дірку не залишить“.
Він усе бачить і все записує: скільки посіяно жита, скільки вівса, скільки гороху, конюшини. Всі дерева перерахує: скільки яблунь, груш, слив. Навіть кущ аґрусу і той попаде на олівець.
За клунею у Зосима була смуга чагарнику – просто руки не доходили довести його до ладу. Але й тут Сіліхін знайшов десяток кущів малини та порічок. Він – невеликий пан і в хлів заглядав. Гусей і курочок перераховував, на олівець брав корову, теличку і теля. Одним словом, записав усю живність за винятком кота та собаки.
Через деякий час Сіліхін по хатах розносив папірці – податкові квитанції. Там-то було все записано: скільки чого треба здати – зерна, м’яса, вовни, молока, овочів та фруктів. Навіть записано скільки треба здати шкіри. Реготали мужики.
– Гордія Срайка здамо на живодьорню – він самий старий, буде мило і шкіра. За всю Соковицю своєю шкірою розплатиться.
– Та яке з нього мило? Йому вже за сто. А шкіра? Хіба з неї чоботи пошиєш.
– Смійтесь, смійтесь, – сказав Зосим. Сіліхін ще й з вас по три шкіри поздирає.
Це вже не вперше згадали Польщу, хоч й насміхались: при Польщі і глина була краща.
– Глина, то може й така ж сама була, не сперечаюсь, – без жартів міркував хазяйновитий Іван Приймачук. – При Польщі заплатив їхні погані пійондзи – кількись тих злотих з гектара і солтис до тебе ніякого діла не має. А тут дійсно деруть все: і вовну, і шкуру.
Ще одне слово засвоїли соковичани: кооператив. Не зразу і не повністю. Одні спотикались і казали: коропатива, інші – кирпатива, тобто кирпата – так зручніше.
У Хтодори поряд з цим смішним словом було і ще смішніше – халва. Хи-ли-ви. Хлів – не хлів. Слово дивне, незручне, але приємне. Такий сивий камінь Хтодора не раз бачила у Великому Лебедівському рові на самій водомиї. Але щоб камінь був солодкий? Дивно! Ступенці могли в кооперативі купити не тільки за гроші, можна здати яйця, масло, вовну, віск, мед, навіть металевий брухт при¬ймають, а там які хочеш товари  береш. І ще одне нове слово: отоваруєшся.
Стара Федоровичка від торгівлі віді¬йшла. Продавцем став її зять Петро Давидюк. Дуже грамотна людина. У Мізочі аж у гімназії вчився. Рахував не на пальцях, а на такій штуковині, яка рахівницею зветься. Головою правління кооперативу, або споживчої спілки став знайомий нам Омелян Бондар.
Ще під час свободи пішов з москалями у Польщу, так і не повернувся. Думали – загинув. А з приходом перших совітів об’явився. Старший брат Олександр, за прізвиськом Вовк, успадкував батьківський дім, землю і все господарство. Меньший брат Омелян розумів, що він повернувся наче з того світу і, що він, наче відрізана скибка хліба. А що б то він міг взяти від бать¬ківської спадщини? А нічого. Землю? Та нащо вона йому? Понад двадцять років провів у слюсарному цехові на одному з тульських збройних заводів. З нього хлібороб  – ніякий. А додому потягнуло. Ось так. У місті – не пан, а в Ступні – Омелян.
Проте споживчу спілку організував добре. Селяни здавали крихти лишків сво¬їх продуктів, щоб мати якогось гроша. Вони були раді, що не треба їхати в Мізоч на ярмарок. Польські склепи позакривались, але десь треба купляти саме необ¬хідне: сірники, сіль, гас, посуд, цвяхи – багато дещо потрібно хліборобові.
Омелян користався повагою у селян. Вони всі поважали тих, хто одягався не по-нашому. Як то казали: „У чоботях, то вже пан. А в капелюсі, то – прошем пана“. Бондаря паном не звали, але й товаришем називати не було звички. Проте при зустрічі на вулиці чемно здіймали шапку і казали: „Доброго дня, добродію!“ Всі вважали Омеляна більшовиком, хоч він про це помовчував. На лівій щоці від перенісся до скроні тягнувся рожевий шрам. Око витекло і в тому місці, де воно колись було, постійно ви¬ступала скорботна крапля сльози. Чи це шабля, чи куля знівечила лице, ніхто не знав. Омелян не любив про це розповідати.
Люди порадили Омелянові поселитись у Зосима, бо тільки у нього на всю Соковицю хата з двох кімнат – хата і „та хата“. Там колись квартирувалась вчителька – пані Завадська.
Зосим погодився прийняти постояльця за помірну платню. У Омеляна сім’я невеличка – він, жінка Настя та дівчинка Галя, якій минуло шістнадцять років.
Якось сталось так, що Зосимова сім’я ще не встигла розпрощатись з поляками, як прийшли москалі. Омелян хоч і наш земляк, але російською йому було розмовляти зручніше. Та саме головне, що він і його сім’я належали до тих людей, що живуть з грошика і з кошика.
А тим часом нова влада – совєтська – вносила нові зміни. Співалось у пісні „Хто бил нічем, тот станєт всєм“. По Соковиці пішли чутки про те, що Ганна Антона Кравця вступила до „комбєду“. Що воно таке, ще ніхто нічого не втямив. Але Ганна, яку Антін щотижня бив віжками і щотижня вона голосила і піддражнювала свого чоловіка: „А ще тут не бив!“ розходжала поважно по Кравцівській вулиці в юхтових чоботях і в  червоній хустці, пов’язаній по-пролетарському. Друге диво: Антона Кравця викликали на комбєд і попередили, якщо свою жінку хоч пальцем зачепить, то загримить на Соловки як класовий ворог.
„Соловки“ було слово нове і не нове. До останнього часу поляки не раз і не одному обіцяли Березу Катузьську, тому соковичанам не треба було багато розповідати, знали:  загримиш туди, де Макар телят не пас.
Змарнів Антон, якось ростом став нижче, голова в плечі вросла, руда борода скуйовджилась – давно не чесана. Зате Ганна тримала голову мужньо, намагалась говорити не то що по-російські, а по-со¬вєтські.
– Ми принялі рішення не взімать із кожной хати продукти в пользу комбєда. Кто сколько можіть.
– То це будемо подавати милостиню в пользу бідних? – підкусила Хтодора недавню свою подружку Ганну.
– Ти, Федора Романовна, помовч, а то я скажу і тобі бистро язика вкоротять.
– Кому, мені? У тебе кури здихали, бо ти їх не кормила. А тепер тебе курятинкою буде село частувати. А не діждеш. Твої большовики кажуть: хто не работає, той і не їсть. Ізлішки! Та я ізлішки в коропативу віднесу і куплю дітям цукерок або халви.
Хтодора не дуже боялась, бо в неї квартирував Омелян і може через комбєд Ганну приструнити.
Хтодору доймало те, що кусає собака не чужа, а своя. От не дай бог з хама пана!
– Ну що, Ганно! Бери ізлішки. Бери. Ось картопля, яку діти не доїли, збиралась свині в цеберку викидати, ось у глечику кисле молоко. Бери.
– Ти, товариш Кочубей, не насміхайся, бо я не іграшками занімаюсь. Мене комбєд уполномочив.
– Який пол тебе намочив?
– От темнота ти не образована. Я маю право перевірити, чи ваша сім’я здатна виконати план хлібопоставок сверх плана.
– Не можу! Я середнячка, а дітей четверо. Спитай у Сіліхіна. Він був, усе переписав і добре знає, що два рази вівцю не стрижуть.
З того часу Ганна сама у двір не заходила. Брала з собою представника, бо сама ні в чому не тямила, а лише показувала свій гонор. Переважно вона супроводжувала Сіліхіна. Хтодора засвоїла ще одно слово. Виявляється, Ганна не тільки комбіда (комуністична біда), але ще й актив.
Наближались вибори. Обирали до совєтів. У Якова Домашука була сходка. Там читали Конституцію. Люди сиділи чемно, уважно слухали і нічого не розу¬міли. Але для них було звично, бо все життя у церкві слухали службу мовою, яку не розуміли. Мужик завжди був покірний і розумів просте слово „треба“. Кирило Рихиль виразно і без зупинок читав чистою українською мовою про якийсь суверенітет, про свободу совісті і про Верховну Раду. Чоловіки курили самосад, тепер тютюну вистачало. Нема вже польських поліціянтів – сади скільки хочеш. Вели тиху розмову, поки не з’явилась четверть самогонки і один килішок. Частували від порога до покуті і від покуті до печі. Коли чарка дійшла до припічка, дід Яков подав голос:
– А правда, що при совєтах старих будуть відправляти на мило?
– Ні, дідуню, ні. Візьміть чарочку го¬рілки та кислою капустою закусіть.
Коли чарка обійшла друге коло, дід Яков не питав ні про що.
– Діду! Вам налити?
Дід Яков мовчав. Заглянули на піч, він був мертвий. Всі перехрестились на образи і тихенько розійшлись. На третій день поховали діда, який нам не раз розповідав про сиву старину, яка була Соковиця за Миколки Першого! Головне, на Соковиці не було пана – він жив у Варшаві, а помістя його було в Старій Мощаниці. Соковиця була безлюдним хутором. Де зараз вулиці, там стояло по одні–дві хаті. На Ковтунах була хата Ковтуна-Кочубея.
Не раз випитував Зосим у діда Якова Домашука, якого чомусь прозивали Срайком, звідки взялись Кочубеї, але він і сам не знав. Та перша хата Гарасима Кочубея стояла одна в грабовому гаї саме там, де родився Зосим. Чому Ковтун-Кочубей, а не просто Кочубей, дід не знав. Це була  для Зосима таємниця.
Не раз мінялася влада в Ступні. І кожна з них приносила свої незнайомі дивовижні слова. Ще не встигли забути поль¬ське слово „мельдунок“, як з’явилось совєтське – „лікнеп“. Слово як слово, не таке вже прикре, як кооператива. Означало воно ліквідацію неписьменності. От уже ліквідація була нелегкою штукою, але лікнеп прижився легко. Загадували збиратись на лікнеп.
– Куди йдеш?
– До Ганни Лайтарихи на лікнеп.
Тепер вечорниці, або просто посиденьки зимовими довгими вечорами мали якийсь новий зміст.
У Ганни Лайтарихи хата була з однією кімнатою, як і у всіх соковичан, проте вона була сама велика. Колись Лайтарівська родина була велика – вісімнадцять чоловік. Але лиха година напала на Лайтарів, всі померли і сама менша дочка Лайтарева залишилась одна дівувати. Згодом прижила дівчинку Вівдю. Від ко-
го – це була таємниця самої Ганни.
Проти звичаю Ганну поважали, і сусіди хату не минали. Не кожній покритці – матері байстрюка – вдавалось ось так себе повести серед сусідів, щоб навіть до неї збирались на вечорниці.
У печі палало полум’я, висвітлюючи засмаглі обличчя соковицьких чоловіків і жінок, які рядком сиділи на довгій, як полудрабок, лаві. Ті, що сиділи на полу або на покутті, були освітлені підсліповатою гасовою лампою, що висіла під стелею.
У самому покутті під образом Спаса сидів Зосимів квартирант Омелян Бондар.
Омелян говорив українською добре, хоч де треба і не треба вставляв російське „понімаєш“. З лівого заплющеного ока постійно проступала одна сльозинка, і здавалось, що він плаче навіть і тоді, коли жартує чи щиро сміється.
Сьогодні він не тільки голова „коператива“, але й вчитель.
– Товариші селяни! Як ви знаєте, я буду вчити вас писати і читати. Зовіть мене Омеляном Івановичем, хоч ви й так мене добре знаєте. Партійний осередок доручив мені ліквідувати неписьменність на вашому кутку. Хоч з мене, понімаєш, який з мене вчитель. Я слєсар. От починити, понімаєш, примуса або кран, я мо¬жу!
„Учні“ ніяк не могли втямити, що це таке „примус“ або „кран“.
Серед жінок сиділа Настя, або Анаста¬сія Петрівна. Вона прийшла повболівати за свого Ємелю, якому випала честь ви¬ступати у ролі вчителя.
– Розпочнемо з букви „А“.
Омелян розгорнув букваря, показав своїм учням сторінку, де була надрукована ця буква.
– Бачите?
„Аудиторія“ мовчала. Вони бачили гасову лампу, а за нею у покутті був за голосом їм знайомий чоловік. Постать його бачили добре, але букву не бачили.
– Тоді пояснюю по-селянські. Буква „А“ схожа з двома кроквами, які ви бачите на горищі – кроква на крокву, і виходить дах. А що поміж кроквами прибивається, щоб крокви не роз’їхались?
–Бантина.
– Правильно!
Омелян у серці відчув радість. Учні так швидко засвоїли.
– То як ця буква називається? Хто скаже?
– Крокви і бантина, – випалила Пріська.
– Ні! Це буква „А“. З букви починається слово „Анна“. Повторюйте за мною: Анна.
– Ганна.
– Антон.
– Гантін.
–Арбуз.
–Гарбуз.
Омеляна піт пройняв. Учні не розуміли, чого від них хоче вчитель. Якісь крокви, Ганна, Гантін, гарбуз.
– Тепер, значіть, будемо вивчати, як пишеться слово „мама“. Тут дві букви „Ми“ і „А“. От якщо дві крокви поставити поряд, то получиться буква „Ми“, а вірніше, понімаєш, „Ем“. Це так просто. „Ем“, „А“ – „ма“. Ще раз „Ем“, „А“ – „ма“, а разом – „мама“.
От, якщо ми поставимо дві крокви, а потім ще дві крокви, а потім дві крокви з перекладинами і так два рази зробимо, то що вийде?
Ніхто нічого не зрозумів. Методика крокви і бантини ні до чого не привела. Омелян зрозумів, що він сів не в свої сани. Але Омелян був не з тих, щоб отак здава¬тись. Він взяв коробку з сірниками і на настільнику став викладати „МАМА“. Ті, що сиділи поближче, з радістю втямили, що тут написано. А й правда: схоже на крокви і бантини.
Тепер краплина сльози, що постійно точилася з Омелянового знівеченого ока, змішалась з краплинкою поту, що проймав новоспеченого вчителя.
На цьому лікнеп закінчився.
Дивно! Сільська жінка! До чого вона розумна і як багато всього вона знає! Як дитину доглянути. Розпізнати, чого дитина плаче: чи то вона хоче їсти, чи треба її переповивати, чи зубки ріжуться, чи занемогла. Це велика материнська наука. Все вона вміє, тільки не вміє написати „мама“. А скільки треба вміти, щоб стати доброю господинею? За скотиною доглянути, хліб спекти, спрясти, виткати, пошити, посіяти, зібрати, зварити.… Хіба перелічиш?
Квартирантка Настя в порівнянні з Хтодорою – просто доросле дитя.
Якось Хтодора пішла у Дубрівку на своє поле буряки обробляти. Попросила Настю попасти корову.
Настя прив’язала скотину до яблуні. Трави там не залишилось – гола земля. Все корова об’їла, голодна реве та й реве. Прийшла Настя і стала наказувати: „Кармісь!“
Може, такого й не було, може, це вигадки, щоб поглузуватись над міщанкою. Потішались селяни...
Настя почувала, що їй багато дечому треба вчитись у неписьменних, але вмілих і мудрих сільських жінок. Хоч би пекти житній хліб. Житнє тісто рідке. Вихопив шмат із діжки, і треба спритно його з долоні в долоню перекидати до того часу, поки тісто округлиться, а потім спритно  покласти його на дерев’яну лопату, посипану борошном. І не гайся! На лопаті треба хліб донести у глибину розжареної печі. Смик лопатою до себе, а тісто ляг¬ло на чирінь. А як вгадати, що хліб допікся і не перепікся? Це справжня наука.
І всьому цьому Настя старанно вчилась у Хтодори. У Насті була одна перевага: вона вміла читати, і це перекривало, зводило нанівець її недолік – невміння поратись в господарстві.
Якщо вчителька пані Завадська навіть і не намагалась оволодіти премудростями ремесла селянки, то Настю охоплювало почуття незручності, боялась, що над нею будуть насміхатись.
Хтодора була впевнена, що книжка хлібом не нагодує. Хоч вона любила, коли діти читають Шевченка про Катерину, або про наймичку. Вона не раз плакала, коли старший син Артен читав про Миколу Джерю.
Настя швидко подружилася зі своєю ровесницею Хтодорою. Вона швидко переймала українську мову, намагалась ви¬мовляти деякі слова по-ступенськи: „криница“, „робица“, „здаєца“, „хочица“.
Зимовими вечорами перед сном у піжмурки при погашеній лампі про що тільки не перебалакають подружки! Для Хтодори не тільки світа, що у вікні. Їй хотілося знати багато і про далекі краї, і як люди живуть у містах. Навіть вона з трудом могла уявити, що є люди, які зовсім не вміють говорити по-нашому.
Настя розповіла, як вона працювала на збройному заводі у Тулі. Вона була табельщицею.
– Зайшов робочий на завод – віддав номерок. Я його повісила на цвяшок. Якщо на роботі не був хтось, то видно – цвяшок був без номерка.
– А нащо тобі було в такі іграшки грати?
– А як же? А як платити за роботу? Хто не робить, той і не їсть. На заводі багато людей. Більше тисячі.
– А як ти їх всіх у лице впізнаєш?
– А не треба всіх знати. Всі робочі пономеровані. Нема на цвяшку бляшки – нема чоловіка.
– У нас в селі навіть овець не номерують. Якщо б і десять овечок було, то кожну з них в отарі впізнаю і вилучу.
Хтодорі здавалось, що Настя не працювала, а в іграшки грала, роботу таку для неї придумали, щоб вона з голоду не померла.
– А що, землі у вас зовсім не було?
– Нєт.
– То ви зовсім бідні та нещасні люди. І ні курей, ні худоби?
– Нє било.
– То як же ви жили?
– С зарплати.
– Бляшки, цвяшки, іграшки, і за це ще й гроші? – Хтодора вважала, що на тому заводові або люди всі дурні, або нема куди гроші дівати.
– А де ж ви жили? Хата у вас була?
– Нєт. У нас била квартира.
Настя як могла розповідала про високий будинок, в якому проживає понад сто осіб. І весь будинок поділений на квартири. В одній квартирі може бути десять або більше кімнат, в кожній – окрема сім’я, а кухня – загальна.
– А якщо квартира на другому поверсі, то як туди воду носити?
– Носити не треба. По трубах вода сама приходить до квартири. У нас був і туалет в квартирі – один на всю комуналку.
– Е-ет! Ти таке вже зморозила. Щоб нужник – і в хаті. То ви вже дикуни якісь. Нечувано, що нужник у хаті.
– У хаті, і поряд з кухнею.
– То ви не люди, а свині, де їсте, там і с… То ж сморід…
– Ні, за ланцюжок потягнеш, і вода все змиє.
– І куди воно ото все дівається?
– Не знаю. Кудись з водою потече далеко за місто.
Хтодора не переставала дивуватись. Як то так, що люди можуть жити інакше.
– А як же то ви по дробинах або сходах для печі носите дрова?
– А носити не треба. Варимо і смажимо на примусі. Заливаєш в нього гас, напомпуєш, сірника запаленого піднесеш – і полум’я.
Хтодора не переставала дивуватись.
– Але скажи, Насте, чому ти такий рай покинула і поїхала на село? Тут попануєш! Всі жили треба вимотувати.
– Поїхала, бо куди Ємеля, туди й я. А для Ємелі Соковиця – родіна.
Там, у Тулі, Настя була при ділі. А тут, в селі, мов риба,  що лежить на березі. Землі нема, та й працювати на ній вона не вміє. Чоловік на службі, приносить зарплату. Роботи ніякої. І це її вбивало. Вона шукала, щоб щось робити, та не знаходила. А коли починала братись за селянську справу – одні насмішки.
З самого початку Хтодора домовилась, що квартиранти будуть столуватись. Якщо дві баби біля однієї печі будуть вертітися, то ладу не буде. Настя не настоювала, бо відчувала, що варити в печі вона не зможе. Це ж треба вміти вправлятися вожугом, коцюбою та рогачем.
Недовго на Приймачуківському кутку зуби скалили і насміхались над Нас¬тею. Вона вміла робити таку роботу, про яку ніхто й подумати не міг. Настя – майстер, у Насті – золоті руки. Вона в’язала спицями. За короткий час з овечої вовни вив’язувала дивні та теплі светри, яких ніхто і ніколи не бачив. Крім полотняного та суконного одягу ніхто іншого не знав. А светри прийшлись до вподоби. Настю завалили замовленнями. Хтодорині діти швидко перейняли нове рукоділля. Пасли худобу і в’язали. Не все в них виходило, траплялась, бувало, якась плутанина, але Настя розбереться і порадить.
У Насті не переводились яйця, сало і масло. За роботу приносили і курочок.
У селі з давніх-давен дуже поважали кравців, кушнірів, мулярів, теслярів, шевців та ткачів. Такої ж поваги заслужила і „кацапка“ Настя. Згодом уже пів- Соковиці уміло в’язати шкарпетки та пальчата, а ця робота вимагала високої майстерності.
З приходом совітів у школі мало що змінилось. Виїхала пані Завадська та П’ятниця, яка відзначалась нечуваною жорс¬токістю, також кудись поділась. Пан Бугай тепер став Бугай Юзеф Сигізмундович. Інші вчительки перестали називатись панєнками, а по імені та по батькові.
Бугай – колишній керівник – тепер став директором школи і, хоч їздив до Здолбунова на методичні наради і вивчав радянську педагогіку, проте по-старому ді¬тей бив, ставив на коліна на кам’яну сіль, на горох або гречку. Батьки про це знали, але мовчали. За польські часи так до цього звикли, що нікому в голову не приходило поскаржитись у сільраду.
– А як-то без биття вивчити дитину? – міркували ступенці. – Без бука не йде наука.
Не завжди батьки помічали, або й не хотіли помічати, що їхня дитина іноді приходила зі школи з покривавленим носом. А Бугай, хоч і став тепер юзефом Сігізмундовичем, в руках силу не відчував, бив дітей кулаком по обличчю. Кат знущався над дітьми, а батьки... Їм до цього було байдуже. Самі в школі ніколи не вчились і раді були, що їхні діти будуть освіченими.
„Січові стрільці“ – два Петра та Філімон – заховали десь подальше свої козацькі свитки і шапки з червоними ворочками. Тепер вони, як і всі ровесники, виганяли корів на пашу, два рази в день – „на росу“ і „під вечір“. Всі троє були мовчазними, марно час не втрачали, за корівками поглядали та книжечки читали. На трьох був один „Кобзар“ Шевченка. Виданий при  Польщі у Львові, але деякий час його переховували від поліції, бо в цій книжці про ляхів не дуже добре написано.
При совєтах цю книжку не забороняли, але дістати Шевченка було справою не легкою. Письменних соковичан було мало, але майже кожний з них знав кілька рядків із „Кобзаря“. Кожний запам’ятовував те, що йому було ближче до серця.
„Січовики“ більш згадували рядки „Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...“, інші про те, як гомоніла Україна, а хто любив читати напам’ять „Садок вишневий коло хати...“.
Слово „політика“ було страшним словом, і тому цієї політики остерігались як при Польщі, так і при совєтах.
Отець Агафангел зовсім постарів  і тихо, непомітно для своїх прихожан, переселився на той світ.
Церква осиротіла, а нового священика ніхто не присилав. Ключ від церкви знаходився у Цвика Романа Ільковича. Недалеко від церкви, через дорогу стояла напівзруйнована дяківська клуня (Кортович також непомітно зник із села). Ось  цю клуню сільрада вирішила переобладнати в клуб. Баби не знали цього слова, але міркували, що це так називаєтся більшовицька церква без образів, а лише з портретом Сталіна.
Ще одна новина сталась. Іван Морозюк з Лищунів кудись зник. Скільки не шукали його тіло, але ніхто не знайшов. Лише через півроку серед ночі з’явився, набрав харчів і на прощання жінці сказав, що він пішов у підпілля і тепер у нього псевдо Ґалаґан.
– Більше мене не шукай, треба буде, я сам появлюсь несподівано.
Чутки рознесли новину про Морозюка, а разом з новиною поповзло нове таємниче слово – „псевдо“.
А тим часом нова влада – совєтська влада – обладнувалась, особливо в центрі села. Поперек шляху між школою і ко¬оперативом встановили браму. На її верхівці у рамочці за склом – портрет Сталіна. Нижче на дошці, пофарбованій червоною фарбою, якийсь маляр вапном написав лозунг: „Під прапором Леніна, під керівництвом Сталіна – вперед, до перемоги комунізму!“
Хоч до комунізму йшли, але самогон гнали. Гнали з цукрового буряка, з меляси, яку привозили з Мізочського цукрового заводу, з мерзлої картоплі, з чого тільки не гнали. Совєти забороняли, як і при Польщі. Але тепер, хоча заборона і була, ніхто не пам’ятав випадку, щоб когось заарештували. А якщо й траплялось комусь попастись, то відкуплявся від міліції (нове слово) тим же самогоном. Ступенці стали пити більше і частіше. А коли є що випити та чим закусити, то нова влада була наче непоганою. Все ж Поль¬щу згадували з пошаною, як і ми здатні з такою ж повагою відноситись до нашого минулого.
– Ото було при Польщі! – говорили тоді одні.
– При Польщі і глина була краща, – підсміювались інші.
                *   *   *
Все сталося несподівано. До Зосима прибігла сусідка Василина Приймачучка:
– Німці йдуть.
– Де?
– У селі.
– Та звідки вони могли взятись, чи з неба впали?
Про німців ступенці мали дуже невиразне уявлення. Їх ніколи не бачили, хоч чутки про них доходили і до глухого села Ступно. Знали ступенці, що у світову війну німці і австріяки стояли під Дубно. Знали, що німці захопили Польщу. Саме тоді Завадська стурбовано поспішала зі своєю сім’єю до рідних країв.
Звістка облетіла всю Соковицю, наче блискавка.
Хтодора новину сприйняла спокійно, бо ще жодного разу в Ступні війни не було, хіба що проходили війська то на схід, то на захід. Туди – сюди. Влада мінялась і приносила лише нові слова, нові порядки, а баби як стояли на варті біля своїх печей, так і продовжували стояти. Про всякий випадок наказала Зосимові, щоб не висовувався.
Найперші розвідники – діти. З усіх гір позбігались, щоб подивитись на німців. А дивного було багато. Вояки зупинились в центрі села біля криниці, п’ють воду і ґелґочуть, наче гуси – нічого не можна зрозуміти. Всі у веселому настрої, навіть великодушно вгощають туземну замурзану дітвору цукерками. З’явились кілька чоловіків дорослих. Серед них – Іван Морозюк, який себе Ґалаґаном прозивав і ховався від совітів. На втіху німцям схопив каменюку і шпурнув нею в портрет Сталіна, що висів на самій верхівці брами. Шкло посипалось на дорогу дрібними шматочками. Німці схвально заґелґотали. Тим часом пан Бугай щось став говорити німецькою з офіцером. Німці сіли на машини і стали рушати в напрямку на Остріг. На ходу застрибнув у грузовик пан Бугай. Його німці підхопили за руки і посадили біля себе.
У селі знали, що шкільний „керівник“ пан Бугай родом з Гурни Шльонску, що він польський німець, але ніхто не міг подумати, що він і німецькою уміє шварготати.
Два дні через село їхали машини. І як зненацька німці з’явились, так несподівано зникли, тільки на сході було чути, як бухають гармати. Та не зник Бугай. Він опинився в Мізочі, де став перекладачем у бургомістра фон Бека.
Коли відступали совіти, ніхто не бачив. Лише  через тиждень житами, ровами пробирались два солдати. Володько Хтодорин пас овець. Вони попросили хліба. Він загнав овець додому і сказав матері. Хтодора дала два бохінця хліба, потім подумала і сказала:
– На ще й шмат сала, що то пісний хліб.
Бійці подякували і подались на схід.
Здавалось, що війна, як та чорна хмара, заступила сонце на деякий час і знову все просіяло, все стало любо та тихо. Одна влада вже пішла, а друга ще й не прийшла. Недарма кажуть: „Грім не прогримить, мужик не перехреститься“. А тітка Одарка навіть якось біля криниці ляпнула: „Хай гірший, аби інший“. А Пріська додала: „Пережили поляків і совітів, то й німців переживемо“.
Ой, якби то так!
Десь через кілька тижнів приїхав на Соковицю головний начальник Мізочської округи – бургомістр фон Бек. Разом з ним – десятка три солдатів і наш знайомий пан Бугай.
Зібрали людей у дворі Марини Полозянки. Німецький офіцер сидів на ослінчику, покритому рядном. Він говорив, говорив і говорив. Чоловіків на зборах не було. вони не стали ризикувати – поховались. В основному перед німцями стояли баби та малишня. Потім став перекладати пан Бугай. Так і так. Фон Бек вітає селян з визволенням від совєтського ярма. Тепер всі будуть вільні. Тільки треба слухатись представників рейху, здавати продукти для доблесних воїнів-визволителів. Ми заведемо новий порядок, а хто буде цей порядок порушувати, того будемо вішати.
Бугай додав, що всі млини закриваються. Млин Кудлачеків конфіскуємо, а парову машину забираємо на користь рейху. Будете молоти тільки в Мізочі, а мір¬чук будете платити німецьким представникам.
Привели Ганну – депутатку і комбєдовку. Звеліли лягти на землі. Заголили спідницю, почали бити палками по тих місцях, які і сам не побачиш та й людям не покажеш. Ганна мовчки переносила біль і сором. Баби, всі селяни стали відвертатись і заплющувати очі, щоб не бачити, як людину катують.
На цьому несподівано фон Бек встав, сів у бричку і поїхав, за ним – вся його ватага.
– От вам і цукерки, – сказала Хтодора. – Чекали іншого. Дочекались. Хай гірший, аби інший. Він ще загонить нам розтопленого смальцю за шкіру.
Млин Кудлачеків розібрали, лишились одні стіни. Куди брати чехи подівались, ніхто не знає.
Фон Бек побував на Лазорах, на Бокові і Капітулах. Скрізь обіцяв вішати.
Закінчувались жнива, кінні молотильні машини також були заборонені. З ранку до вечора чоловікуи в клунях гупали ціпами і поспішали сховати хліб.
Поряд с чужими словами „рейх“, „вермахт“, „аусвайс“ появилось нове рідне слово „криївка“ – схованка. Тепер було видно, що німці ніяких податкових квитанцій розносити не будуть, згребуть весь урожай до зернятка і тоді – помирай з голоду. Зосим ходив по сусідах і придивлявся, як то вони криївки роблять. Справа нова. Зайшла мова про те, що треба буде не тільки хліб ховати, а також думати, як і самим сховатись.
Для зерна копали яму, дно вистилали соломою, потім – рядниною. Стіни обмуровували в’язанками соломи. Поверх зерна клали ряднину та солому. Якщо криїв¬ка  в городі, слідкували, щоб на поверхні не виявилась глина.
Зосим зробив криївку в клуні у засіку, зверху зложив шар соломи, а потім – шар сіна. По ночах селяни крутили жорна. Ох, і важка це робота! Нелегка робота товкти у ступі просо або пшеничну кутю. Ступенці згадали прислів’я, яке до останнього часу починало забуватись: „Ступа, жорна – біда чорна“.

А вже хтось склав пісеньку:
Ходить Гітлер над рікою,
Носить жорна під рукою.
Або:
 Україно, Україно, ненько хлібородна,
Німцям хліб віддала, а сама голодна!
Німцям хліб віддала, а совітам гроші,
А Вкраїні дісталися дівчата хороші.

У Ступні німецької влади не було. Вся влада – в Мізочі. Фон Бек із своїми супостатами робив наскоки на село, грабував, що вдавалось і наніч – в Мізоч.
Німці в село – всі: і старий, і малий – покидали свої домівки з коровами і вівцями, втікали в рови та ліси. Свині, кури, гуси, звичайно, діставалися німцям. Але як тільки непрошені гості повертались у Мізоч, село оживало. З димарів валив дим, мичали корови, гавкали собаки, кувікали несамовитими голосами свині, яким пощастило вижити.
Святе місце пустим не буває. До Хтодори доходили чутки, що „наші“, тобто бандерівці, встановлюють свою владу.
Філімон Кочубей, близький сусід, той  ще за Польщі серед літа носив баранячу шапку з червоним ворочком і називав себе січовим стрільцем. За Польщі він закінчив „повшехну“ школу – чотири класи, але був дуже начитаний, і йому щодня поштар приносив газету „Нове село“. Хтодорі розповіли, що Філімон тепер не Філімон, а Богун і дуже велика шишка – підрайоновий голова. Йому підлеглі села Стара, Нова та Мала Мощаниці, Залюбівка, Бондарі, Півче. У кожному селі – станичний та господарчий, а також провідник СБ (служба безпеки). Таємниче слово „есбе“ накликало жах. Провідником СБ став Іван Морозюк, який при перших совітах переховувався, і всі вже добре знали його псевдо – Ґалаґан.
До загону СБ входили Петро Кочубей за прізвиськом Гац та Петро Приймачук, Івана Приймачука син. Це товариші Філімона – Богуна. Петро Гац обрав собі псевдо Рак. Похвалявся, що Рак, як укусить, буде знак. Поки Зосим ховав зерно у криївку, господарчий Лукаш за псевдом Ґонта встановив поставки: мішок пшениці, три курки, кілограм масла. А також потрібно зв’язати дві пари рукавиць, три аршини відбіленого полотна для бинтів.
– Від німця сховаєш, від своїх – ні, бо все бачать скрізь землю, – бурчав Зосим, бо дуже шкода було віддавати пшеницю, яку з таким трудом ростив, збирав, молотив і в криївці ховав.
– Своя собака кусає гірше, ніж чужа, – сказала Хтодора і озирнулась, чи ніхто чужий не чув.
Тепер всі стали говорити, озираючись.
На перших порах „наші“ з німцями не ворогували. Три ступенці пішли у Мізоч „шульцманами“ – поліцейськими. Навідався до села перекладач – наш добре знайомий Бугай. Він передав підрайоновому Богуну наказ фон Бека. Треба на¬правити до Німеччини десять дівчат і три чоловіка для роботи у Рівному.
До Німеччини відправили тих, хто при совітах входив до активу або до комбєду. Ганну Кравець повернули з Мізоча додому. Непотрібна – вже досить стара, потрібні молоденькі та фізично сильні.
Щодо чоловіків, то в першу чергу вибір випав на Омеляна Бондара.
Настя як на вік прощалась. Омелян був стриманий. На прощання всі сіли: Зосим, Хтодора, їхні діти, Настя і Омелянова дочка Галя.
– Ти, Галю, йди до бандерівців санітаркою, перев’язувати вмієш, тільки так може тобі вдасться вціліти. Все! Може ще побачимось. Прощавайте.
Пройшов місяць. Від Омеляна – ніяких звісток. Якось серед ночі в причілкове вікно хтось тихенько постукав. Настя притьмом до вікна – Омелян.
– Ємеля! – зойкнула Настя і побігла в сіни відчиняти двері.
Всі посхоплювались. Зосим і Хтодора раділи, наче повернувся з того світу рідний брат. Світла не світили.
Омелян розповів, як він під конвоєм копав траншею. Вони прокладували кабель зв’язку. Робочих було понад сто чоловік. Коли закінчили роботу, в бік відвели п’ятьох, в тому числі  і Омеляна. Решту построїли вздовж траншеї і несподівано стали розстрілювати із автоматів.
– Нас, – продовжував Омелян, – заставили тіла скидати в траншею і закопувати. Всі ми чекали, що й нас розстріляють. Я домовився з хлопцями, що я непомітно ляжу серед трупів і щоб мене присипали, але не дуже багато землі навалювали. Залишилась невелика щілина. Дихати було важко. Скільки я пролежав, не знаю. Став пробиратись на світ. Було темно, ніде ні ду¬ші. Повзком доповз до лісочку, а там полями, лісочками на третю ніч опинився в Ступні.
Хоч Зосимова хата була на відстані від сусідів, але говорили пошепки. Що робити? Ні на що не було надії. Омелян ви¬рішив негайно пробиратися на схід. Не вб’ють німці, то вбють „наші“.
Омелян взяв Зосимову косу, вузлик з хлібом та салом і так вирішив глухими селами пробиратися на Житомирщину, а там, як бог дасть, може вдасться перейти лінію фронту, видаючи себе за місцевого косаря.
Через три дні Омелян був уже дома, і коса лежала за ґанком. У нього на  лиці, хоч і понівеченому, було написано, що він городянин. Попався на „свої“ дозори. Вбивати не стали, а сказали: „Іди, звідки при¬йшов. І більше нам не попадайся“.
Ось і тепер – друге повернення. Настя впала на груди Омелянові і так і застигла. Він намагався випручатись, незруч¬но – Кочубеї дивляться, але скорився. На його мужньому лиці по шрамові прокотилась сльоза. Важко було зрозуміти, що він почуває, бо його поранене око сльозилось постійно. Він ще ні разу не відчував такої безнадійності свого становища, як тепер.
А тим часом Галя Омелянова влаштувалась наймичкою до господарчого Лукаша – Ґонти. Більшість селян податки сплачували курми та вівцями. Потрібні були робочі руки. І Галя всі сили покладала, щоб від батьків біду відвести.
Січовики Петро Приймачук та Петро Гац пішли служити до мізочського бургомістра фон Бека шульцманами і, звичайно, з дозволу свого шефа ступнівського СБ Ґалаґана. Проте вони там довго не затримались. Одні говорили про те, що вони не змогли приймати участь у масовому винищенні євреїв і обох Петрів наче заставляли добивати тих, що ще ворушились серед мертвеців. Інші пояснювали  тим, що між „нашими“ і німцями горщок дружби розбився. Гітлер „нашим“ обіцяв Київ, та не віддав. Можливо, це було так, а, може, й ні. У всякому випадку, по всьому селі було випущено гасло: „До зброї проти німаків!“.
Тепер у Ступні насправді залишилась влада одна, влада, яку очолювали ОУН та  УПА, тобто керівництво (провід) Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.
Нова „наша“ влада дуже пильнувала, щоб не було зради. Всім чоловікам віком від вісімнадцяти до сорока належало вступати до лав УПА. Дівчат на добровільних засадах  набирали санітарками та кухарками.
У великому лісі, що межує поміж Тернопільською та Рівненською областями, гуртувалися сотні та курені бойових стрільців. Хто ухилявся від служби – зрадник України. А зрадництво – це справа, якою займалась СБ (служба безпеки).
Чоловіків віком від тридцяти п’яти й старше поки що не викликали, бо не вистачало зброї, хоч у селі біля школи вчили ходити строєм, співати оунівських пісень. Наприклад, таку часто співали:

Хлопці-бандерівці,
Славні юнаки!
Всі тюрми збудували
Для себе німаки (!).

Тим часом Мирони Семен та Петро відпустили бороди, але дідами вони не вигляділи, надто рум’яні писки виднілись скрізь чорну та кучеряву щітину борід. Підлітки перестали парубочитись. Закачували штанини до колін, прутики в руки – і пішли корів пасти.
Ґалаґан носом почув зраду. Але його хтось опередив, зламав дубові двері у дзвінниці і викрав церковні метрики. Діти довершили погром, рознесли по селі найцінніші  папери, в яких містилась історія села. Там було все: хто коли женився, родився, помер і навіть відомості про сповідь.
Німці вважали, що тільки вони являються повновласними господарями і управителями. Проте вони обмежувались грабіжницькими наскоками.
„Наша“ влада організувала козацькі дозори, як було колись у давнину. На краю найближчого від Мізоча села Білашева на дереві сидить вартовий. Тільки побачить, що з міста вирушив великий загін, спостерігач запалює багаття. Його дим видно з сусідніх сіл, в яких також запалюють багаття, а потім у Ступні. Від села до села додатково мчаться вершники, в селах дзвонять у дзвони. Б’ють у  дзвін і на Соковиці, дзвін, який не так давно встановила громада біля криниці.
Всі – від старого до малого – втікають ровами та лісами у сусідні села. Німці застають в хатах теплий борщ або кашу і повне безлюддя.
В курятниках підіймається несамовитий ґвалт, верещать у передсмертних му¬ках свині, і цивілізовані європейські чистокровні арійці, як печенеги, повертаються із добутком до свого мізочського стану.
Але одного разу сталося зовсім інакше. Над Соковицею стала кружляти німецька „рама“, та так низько, що ледь-ледь верхівки дерев не займала. Голову не висунути – із кулемета строчить.
Зосим з Артемом та Василем був у полі під Дубрівкою і бачив, як літак кружляє саме там, де рідна хата.
Хтодора схопила Володька та Марусю, пожежну ікону „Неопалуєму купину“ і в льох. Молилась Богородиці швидко-швидко. Але чутно було, як гуде машина, наближається до ковтунівської вулиці.
Вбігла у двір Пріська і заголосила:
– Хтодоро! Втікай, бо німці от-от підходять.
Хтодора корову – на налигач, дітей – вперед і поза хатами, поза кущами та опинилась в Лебедівському парівці. А тим часом літак продовжував кружляти саме над Зосимовою хатою і невгамовно строчив із кулемета.
Хтодора у рові заховала голову під кор¬чах і, як квочка, під себе підгорнула дітей.
Було чути, як хтось гупав по дереву сокирою, а потім один раз дзвякнув дзвін і замовк.
Саме в тому ж напрямку, де Хтодорина хата, повалив густий білий дим. Згодом він розвіявся і замість нього вище дерев піднялось полум’я, запахло шмаленим. На всій Соковиці надривались собаки.
Треба було тікати дальше. Водомиями ровів, лісами та перелісками пробиралось святе сімейство, тільки не з осликом, а з рижою коровою. І не помітила Хтодора, як опинилась у Малій Мощаниці за п’ять кілометрів від дому.
Соковиця – як на долоні. Хатки збились до гурту, насторожились. Лиш в центрі хутора одна хата догорала. Сідало сонце. Пішли чутки серед втікачів, що німець пішов у Мізоч. Стали повертатись.
Зосим, Артем і менший син Василь повернулись першими.
– Де Хтодора? – питав Зосим у всіх сусідів, що збіглись на пожежу. Ніхто нічого не знав.
– Може згоріла? Шукай, Зусиме, серед головешок.
Щось і справді лежало почорніле, обвуглене. Як несамовитий, Зосим кинувся у вогонь. Але це була обгоріла свиня. Після цього, що він за якусь мить пережив, йому стало байдуже, що згоріла клуня, сіно, свиня. Жінка і діти живі. І головешки, які догорали у вечірніх сутінках, висвітлювали Зосимове лице, на якому блищали кришталеві сльозинки радості. Незабаром повернулась Хтодора.
Від добра добра не шукають. Лягали спати, погоріли, згасили останні іскорки, а в сім’ї сміх і радість. Шуткували, регота¬ли, діти підняли галас. Всі не знали, що з н謬¬ми робиться, поки першою не сха¬ме¬нулась Хтодора. Вона впала на коліна і стала хреститись і несамовито бити поклони.
– Мати Божа, заступнице наша. Я тебе просила, щоб ти нас помилувала. Слава тобі, непорочная діво, благословенная в жонах! Тільки тобі, Божій Матері, зрозуміти наше материнське горе і щастя. Спасибі тобі, що ти сім’ю від наглої смерті уберегла.
Вранці до сходу сонця встали, як зав¬жди. І тільки тепер помітили, що з вікна видно далеко-далеко, аж до Крем’янця. Раньше цей краєвид затуляла клуя. Володько з сумом згадав: разом з клунею згоріло гніздо, в якому лелеки виводили своїх діток.
– Лелеки хотіли нам щастя, а самі лишились домівки.
Над попелищем вони покружляли-покружляли і кудись зникли, і разом з ними  кудись не¬сподівано зникло щастя.
Хтось набрехав на Секліту Полозянку, наче вона навела німців на Зосимову клуню. Брехня обростала подробицями. Німці й самі, мабуть, не знали, чому саме цю клуню їм захотілось підпалити. Правда, у дворі після молотьби було багато соломи. Проте брехню ніхто, мабуть, не спростовував. На міждоріжжі біля Антона Кравця, через дорогу від фігури Святого розп’яття була повішена стара жінка. Висіла вона на черешні в аршин від землі, руки зв’язані, лице не спотворене, а таке мирне і лагідне, наче вона хотіла сказати: „Люди! Що я вам поганого зробила?“ І як відповідь – до блузки шпилькою пришпилений папірець: „За зраду Україні!“
Всіх охопив жах і не менший, ніж перед німцями. Люди зрозуміли – СБ слів на вітер не кидає і смертельні вироки виносить тільки одна людина – Ґалаґан.
В селі всі знають про всіх і про давню ворожнечу, знають, хто має близькі стосунки з Ґалаґаном. Покійниця могла колись сказати слово противне, пустити якусь плітку, але з Зосимом і його родиною ніяких справ не мала. Зосимова біда була лише приводом, щоб помститися та ще з таким ганебним вироком: „За зраду Україні!“
Хоч вішають за шию, баби прикусили язики і боялись лишнього хоч слова сказати. В селі ще ніхто нікого не вішав: ні царські урядники, ні польські поліціанти, ні совєтська міліція. Оце так... Наші... Знай наших! Тепер можуть повісити нізащо.
Станичний загадав, щоб від Соковиці подали чотири підводи. Була відновлена возова повинність, яку запроваджено  ще за старого режиму. Без нагадування господарі знали свою чергу. Наказано зібратись в обід на Низу – тобто в центрі села на громадському пастовнику. Випала черга Івана Приймачука. Коли він приїхав, у центрі села було возів, як на ярмарку з усіх гір: з Дмитрів, Лищунів, Капітулів, Бокови та Лазорів. Ніхто нічого не знав, ку¬ди їхати, що робити. Серед ступенців – Іван Приймачук. Він не раз за польських часів одержував на ярмарках „гонорове“ – особливий приз за краще оздоблено¬го воза та за зразкову збрую. Тепер, хоч неспокійні часи, Іван міг гордитися тим, що він господар, якого на все село не знайдеш. Під вечір з Лищунів пішки йшла сотня Степового. „Стрільці“ сотні мало чим відрізнялись від звичайних селян. Хто в що одітий, ті ж полотняні штани та суконні „куцаки“ з домотканого рудого сукна. Проте вони на селян не були зовсім  схожі – в руках у них були не коси і вила, а зброя і рушниці польові, російські гвинтівки зразка першої світової війни, німецькі та совєтські автомати.
„Стрільці“ розмістились на підводах. Довга низка обозу вирушила в похід, коли сонце схилялось  під вечір. Вже й Ступно залишилось далеко за обрієм. Їхали лісовими заболоченими дорогами.  Стало смеркатись, ліс закінчився, то там, то сям появились хатки, дальше – село тягнулося поміж вишневими гаями.
„Стрільці“ вишикувались у шеренгу. Сотенний Степовий  подав команду „струнко“, потім „вільно“ і розпочав свою промову здалека.
– Друзі українці! Настав час. Спокон¬віку ляхи пригноблювали наш народ. Наші діди та прадіди віками гнули спину на панщині у поляків. Згадаймо наших славних козаків, згадаймо Богдана Хмельницького! Наша Україна буде вільною тільки тоді, коли жодного ляха не залишиться на нашій українській землі. Сьогодні ми починаємо боротьбу за нашу незалежну неньку-Україну. Перед вами вороже польське село Комашівка. Наказую! Всіх ляхів знищити під корінь, хати спалити. За старовинними звичаями все майно – ваше.
Хурмани залишаються в лісі, „стріль¬ці“ – до бою. Село, яке починало засипати, заворушилось, переповнилось лементом, пострілами, освітилось загравами пожеж, сірі тіні огородами бігли до кущів, їх наздоганяли кулі.
Комашівка – польське село, яке розташувалось  серед лісів на пісках, про які кома¬шівці говорили: „Пяскі та ляскі“ (Піс¬ки  та лісочки). Польські села Гурби (Горби) та Комашівка (Комарівка) із Ступна у ма¬реві були видні вдень, як світлі дві плями.
Але на цей раз серед ночі Комашівка жевріла червоною плямою. Над селом піднялась сива хмара, яка соромливо зарум’янилась відблисками великої пожежі, якої ці краї ніколи не бачили.
Під фігурою, недалеко від Гантонової черешні, на якій була повішена Секліта, зібралась юрба соковичан. Саме звідти, з самого високого місця, великий ліс був, як на долоні. Чужа біда, яка була десь далеко-далеко, декого веселила. Вже всі знали, що це „наші“ нищать польське село.
Зібрались молоді січовики. Пролунала добре знайома пісня:
Гей молько-зозулько, нехай не згасає,
Нехай палить замки кругом.
Нехай ворог знає, нехай пам’ятає,
Як знущатись над козаком.
Серед натовпу стояла Хтодора, помовчувала, як кажуть, не підтакувала і не піднікувала. Тепер не знаєш, звідки треба лиха чекати. Хтодора позирала на черешню, і всередині холод холодив, а тому намагалась тримати язика за зубами.
Вранці повертались підводи. Іван Приймачук привіз борони та дерев’яну канапку з дубовими точеними ніжками. Він мовчки розвантажував воза, мовчки заніс у клуню канапу. В хаті ніде було її ставити. Нащо брав? Всі брали, от і взяв. Іванова мовчазність якось передалась на всю Соковицю. Щось недовиказане залишилось у всіх, ніхто із хурманів не почувався героєм. Мовчки ховали привезене майно, але воно не гріло душі. У Івана перед очима стояла жахлива картина: в калюжах крові лежала жінка з дитиною.
Комашівський похід приголомшив так, що наче всі були мішком прибиті. Нащо вже підрайоновий Богун, і той переводив розмову про щось інше, наче й не було нічого. Злість на поляків з їх Пільсудським та Шміглом поступово одійшла, а мирні часи якось ототожнювались з Польщею, і поговірка „Ото при Польщі була глина!“ довго ще жила. „Наші“ робили щось не те. Бойова слава все-таки до них навідалась.
Десь під осінь 1941 року фон Бек із своєю „пачкою“ зробив черговий набіг на Стару та Нову Мощаниці. Ватага, обтяжена награбованим, безпечно плелась по безлюдних селах. Поминувши Нову Мощаницю, низка возів та автомашин спустилась у долину, з обох сторін оточену схи¬лами гір. Кулеметні черги з обох сто¬рін заставили німців залягти під возами та під автомашинами. Групка німців зробила спробу вирватись на поле, де стояли півкопи жита. Пан Бугай тільки підповз, щоб сховатись у гранці, але там він наткнувся на засаду...
У цьому бою загинув і німецький бургомістр фон Бек. На машинах частина уцілівших німців зуміла вирватись із засади, прихопивши з собою вбитого Бека.
Через три дні із Мізоча на Здолбунів рухалась німецька колона автомашин. Тіло великого начальника відправляли до Німеччини. Однак фон Бекові довелось лягти у тій землі, яку намагався загарбати.
Кунинський загін „наших“ вщент розбив усю колону. В живих майже нікого не залишилось. Трупи німців поскидали в одну яму, а зверху – Бека разом із труною.
Чекали, що після цього прийде карний загін із Рівного, але не було, щось там у них не ладилось. Мізоч перейшов до рук місцевої влади.
Тепер із Ступна вирушив другий обоз, він вивозив із Мізочського цукрового заводу мішки цукру.
Було роботи тепер у нашого господарчого. Ввели нову посаду – комірничого. Тепер уже в руках Лукаша-Ґонти скопичилось багато майна. Омелян та Настя пішли до нього в найми.
Тепер бандерівці підняли голови і селяни вітались по-новому:
– Слава Україні!
– Героям Слава!
Церкву знову відкрили. Єпархія прислала молодого попика; такого молодого, що замість бороди на підборідку пробивались рідкі волосинки, які одна одну здоганяли. Обличчя кругленьке, як паляниця, губи пухнасті, а очі прищурені, наче спати хоче. Чорну рясу не носив, можливо соромився, а, можливо, не хотів виділятися серед селян. Одівався справно, хромові чоботи, одяг фабричної роботи, вишита сорочка.
Агафангелів дім пустував, а щоб довес¬ти його до тями, треба руки прикласти. Філарет, таке було духовне ім’я нового священика, влаштувався на Ковтунах у Якова. Там він квартирувався, там і столувався. Все, що заробляв на хрестинах та мерлинах, віддавав Яковові.
Соковицькі дівчата опускали очі долу, коли зустрічались з молодим попиком. Може він був чемний та безгрішний відносно дівчат, але про когось іншого може б і не плели плітки, та тільки це не стосується молодого та красивого попика. Якщо в казках говориться про блуд, то обов’язково піп.
Філарет розмовляв по-нашому, але відчувалось, що деякі слова незвичні. Дядько – вуйко. Не скаже: „Що ти смієш¬ся?“, а „Чо ти ся смієш?“ Та й сам він ка¬зав, що родом не з нашої „терени“ – слово таке не звичне.
Для прихожан було незвично, що він запровадив богослужіння українською мовою. Всі, хто з материним молоком за¬своїв „Отче наш...“, ніяк не могли переучитись по-новому, прості і рідні слова „Хліб наш щоденний дай нам сьогодні і даруй нам борги наші, як і ми прощаємо боржників наших і не веди нас до спокуси“. А завчити трудно.
І все-таки молоді люди гордились тим, що українці, нарешті, можуть звертатися до Бога рідною мовою.
В кінці богослужіння отець Філарет дозволив  виконання неканонічної пісні. Сильно вона за душу брала. Мати Божа, яка оспівується в пісні, така наша, рідна, українська, навіть сільська жінка. А її страждання були стражданням всіх жінок. Тут і муки, і тривоги. Йде війна...
Страждальна мати
Під хрестом стояла,
Плакала-ридала,
Слізно промовляла:
„Ой, сину, сину,
За яку провину
Терпиш нині муку –
Тяжкую годину
На хресті?!“
Після богоборчої совєтської влади, а особливо в часи невпевненості в завтрашньому дні, коли смерть косила людей покосами, люди зверталися до Бога. Здавна кажуть: „Як тривога, то й до Бога, по тривозі, то й по Бозі“.
На всіх міждоріжжях стали освячувати „фігури“ – хрести, символи хреста, на якому був розп’ятий Ісус. На „фігурі“ було все, що символізувало трагічну подію. На обох кінцях перекладинки були прибиті молоток та обценьки, табличка ІНЦІ  (Ісус Назорей Цар Іудейський). В центрі на перехресті під бляшаним дашком – іконка Божої Матері. Від вертикального стовпа до перекладин, навскіс – два списи. В центрі – маленька драбинка, а під нею дощечка, на якій ви¬свердлено тридцять ямочок – символ трид¬цяти срібляників, за які Юда продав свого Вчителя. На півтора метра від землі на основному стовпі фігури розпочинався пояс офіри – пожертвування. Тут прив’язували вишиті рушники, шматки тканини, стрічки, паперові квіти. Все, що згодом стлівало, ніхто не міг зняти. Зверху навішували все нові та нові шари офір (пожертвувань). Фігур появилось так багато, що складалось враження, наче йдеш не по селі, а по цвинтареві, на якому поховані велетні.
У центрі кожного села стали насипати копці. Це висока рукотворна гора, яка символізує козацьку могилу. По всьому селі оголосили загальну возову повинність. Цілий день снували хури – привозили землю, причому кожний набирав на своєму полі. В мішках на плечах носили на високу гору. Вийшла висока споруда – рукотворна гора – вище крислатого осокору, що ріс недалеко. До вечора на верхівці встановили дубового хреста, навмисне неотесаного, з сучками. Саме такі, за уявою ступенців, встановлювали на козацьких могилах. Зосим дивився на цю гору і думав:
– От що може зробити громада. За один день може гору висипати, а також гору звернути.
На Івана Богослова – на престольний празник зійшлося все село. Співав церковний хор, виступали вчителі, представники проводу – станичний, підрайоновий і якісь незнайомі гості – представники нової української влади.
Слова „Самостійна Україна“ передавались від промовця до промовця. Нарешті, ми самостійні, нарешті здійснилось те. про що лише мріяв Шевченко, що Україна-ненька незалежна і її доля поєднається з долею народу.
Промову порушила зграя німецьких літаків, які, незважаючи на ступенські урочисті збори, летіли на схід. Вони ле¬тіли до лінії фронту і їх не цікавило, що там внизу робиться.
Літаки пролетіли, хлопчина в полотняних штанцях і в такій же сорочині забрався на саму верхівку споруди і дзвінким голосом почав читати віршика:
Хто ти?
Українець зроду!
Нащо живеш?
Для народу!
Любиш народ?
До загину!
А в що віриш?
В Україну!
І тут Зосим, як і гості, люди з проводу, заспівав пісню, яку січовики при Польщі співали тихенько, майже пошепки. А тепер її підхопив увесь люд:
Ще не вмерла Україна,
Ні слава, ні воля.
Ще нам, браття-українці,
Посміхнеться доля.
Отець Філарет розпочав, а натовп під¬хопив „Молитву“:
Боже великий,
Творче всесильний,
Силу і славу нам дай.
Ми були вірні
Твому завіту,
Вислухай нині
Наших благань.
Здавалося, що сама сила небесна опустилася над людьми. Так було любо і мило і здавалося, що все Ступно, його люди, його гості – одна родина, що наступає рай на нашій багатостраждальній землі.
Зосим із Хтодорою та з дітьми повертався додому, забирався на круту Лебе¬дівську гору по вузькій, за літо вичовганій босими ногами стежці, і так було легко, наче на крилах злітав. З висоти Лебедівщини було добре видно, як люди чорними низками розповзаються на всі сту¬пенські гори.
– Боже! Скільки ж нас, ступенців, багато?
Повернулись додому. В хаті – гості: Омелян та Настя. Вони відпросились у свого господаря Лукаша. Тепер Омелян с Настею там жили і працювали.
Обоє сиділи на ліжку, як горобці перед дощем, мовчазні, сумні.
– Чого засумували? Такий день... Люди святкують.
– Хай святкують, – обізвався Омелян.
– Чого надувся, як миш на крупу?
– Та так...
Омелян відмовчувався. Своїми думами він не міг поділитись навіть з Зосимом. От і зараз пішов до Лукаша наймитувати, щоб бути під його захистом. Чужий – серед своїх. Донька пішла у сотню санітаркою. Все одно на нього будуть дивитись, як на більшовика. А зараз розпо-рядитись чужим життям можуть просто – варто тільки комусь нагадати, і тебе нема, як це сталося з Секлітою Полозянкою. Ось і зараз громада – всі, як брати і сестри. Ой що ще буде?
– Ти чого надувся, хмуришся, така радість – ми незалежні.
– Незалежні від кого?
Розмова не клеїлась. Омелян бачив одним оком більше, ніж Зосим обома. Німців з Мізоча вигнали, чи надовго? Нова влада ще покаже себе.
– Біда йде.
– До кого?
– До всіх.
– Не лякай – не страшно.
Минула осінь. Настали холода. Випав сніг. Наймити, які ночували в одному засіку клуні, тепер на ніч розповзались, хто куди. Господарчий Лукаш дбав, щоб ніхто нічого не вкрав. Маленькі круглі очі шарились по всій постаті і не дай бог, якщо хтось де приховає під полою шмат сала. Ні Настя, ні Омелян не ризикували. Повечерявши, вони попросили у рудобородого пана комірничого дозволу піти на нічліг до Зосима, який з задоволенням приймав на ночівку своїх бувших квартирантів.
Вечоріло. Омелян та Настя йшли парочкою, як молодята. Настя щулилась до Омеляна, бо був холод, сире та промоз¬гле повітря пробиралось до тіла. Біля криниці стояли якісь жінки з відрами, мабуть, збирались діставати воду, поряд на дорозі стояли сани, запряжені парою коней, на санях – рядно, яке частково покривало солому. Біля коней стояв чоловік з гвинтівкою та з батогом.
Омелян та Настя порівнялись з жінками, що балакали біля криниці, і  пішли по дорозі, де стояли сани. Чоловік повернув на них гвинтівку, пролунав постріл, через кілька секунд пролунав другий. Омелян та Настя повалились на ожеледь. Жінки біля криниці так і застигли від жаху і несподіванки, стали як соляні стов-пи. Чоловік діловито положив на сани гвинтівку, не поспішаючи положив трупи рядком, накрив їх рядном. З саней звисали дві пари ніг. Чоловік сів у сани, підхлеснув коней батогом і вони побігли вперед по дорозі у пітьму.
На другий день люди побачили скорбний шлях, який позначився кров’ю, що пролилась на ожеледь.
Зосим здивувався, чому не прийшли ночувати квартиранти. Тільки вранці він дізнався докладно, що сталось. Після цього ніхто ні про що не питав. Всіх охопив жах. Дочка Омеляна та Насті зникла, наче в воду канула.
Слова СБ та Ґалаґан вимовляли пошепки. На другий вечір ніхто з двору не виходив, село затихло. Тільки собаки перегавкувались, чи розносили сумні новини, а, може, їм байдуже людські справи. Їм не зрозуміти, чому люди людей до смерті загризають.
Новина страшно вразила Олександра – старшого брата Омеляна. В селі знали добре, що він ще при Польщі входив до складу КПЗУ – Комуністичної партії За¬хідної України. Тоді йому вдалось залишитись на волі, хоч давно по ньому Береза Катузьська плакала.  І нема куди втекти, нема куди сховатися – з-під землі дістануть.
Олександр та Текля дітей не мали. Батьківська хата згоріла, залишився мурований хлів. От його Олександр обладнав, вставив вікна, змурував піч, зробив невеликого полика. Який там полик на двох – чотири дошки, от і все. З Олександра господар був не аби який, книжки йому заважали хазяйнувати. Одним словом, люди казали, що Олександр Бондар – непотрібний чоловік. Прізвисько було у нього Вовк, хоч хижого в нього не було на чорний ніготь. Скоріше він був людиною нещасною, бо на книжках помішався. Письменних в селі не любили. „Якщо ти мужик, то будь ним, не лізь до вчених панів, ти все одно їм не рівня“, – так міркували „правильні“ хазяї.
Пройшла зима. Десь перед Паскою діти знайшли в парівці Олександра та Теклю. Хто це зробив, ніхто не знав. Проте Олександрова ряба корова була у дворі Петра Гаца за псевдом Рак. „Рак, як укусить, буде знак“, – так похвалявся стрілець загону СБ. Настала пора сіяти, і старий Михаль Гац засіяв Олександрове поле, що у Протеребах. Всім було видно, чия кицька сало з’їла. Але мовчи, глуха, – менше гріха.
Весною в ровах панував трупний сморід, ніхто з селян не намагався закопати тіла, які своїми пахощами нагадували про себе, вимагали, щоб їх похоронили. Сморід ліз у кожне подвір’я, в кожну хату, вивертав нутро, холодив душу. Ті, що заподіяли смерть, не потурбувались про живих. А може їм так хотілось, щоб нагнати на людей страху, щоб всі слухались проводу.
Стемніло. Хтодора зварила на вечерю галушки з молоком, всіх нагодувала, поклала дітей спати, сама лягла біля Зосима на ліжку, на якому ще недавно, зимою, спали Омелян з Настею. За вікном було темно і тихо, як у мішку. Сон не приходив. Віка не стулялись. Із темряви вийшло лице Омеляна. Воно таке виразне, видно кожну зморшку, спотворене плакуче ліве око тіпалось. Хтодора відчула, що в неї нема чим дихати, що її руки хтось заворожив, хоче ними поворушити, щоб відігнати оту примару, але ж вони не слухаються. Враз і все згинуло, розтало у темряві. Хтодора перехрестилась, проговорила молитву „Да воскреснеть бог, да росточаться врагі єго...“ Заспокоїлась. Щось стукнуло. Хтодора сама собі пояснює, що це корова у хліві. Знову стукнуло. Ні. Хтось по горищі ходить. Прислухалась – тихо. Знов хтось ходить.
„Ні, – це корова, – заспокоює сама себе Хтодора і починає засипати.
– Федора Романовна! Мнє холодно, я замерзла, – чи уві сні, чи наяву бачить Хтодора Настю. Лице широке, плескате, дві довгі вертикальні зморшки пролягли від носа до підборіддя, вузькі губи по краях закінчуються складками і також спадають вниз, очі – сірі, запалі, брови збились над переніссям і припіднялись. Воскове лице – в скорботі.
Хтодора встала. Було темно, пройняв холодний піт.
– Зосиме!
Зосим спав.
– Зосиме! Прокинься.
Зосим з спросоння щось промимрив  і знову став спати. Нарешті Хтодора розкутирхала чоловіка.
– Чого тобі, Хтодоро?
– Поговори зі мною.
– Про що?
– Ну поговори.
– Ти здуріла, чи сказилась?
– Ні, не здуріла. Я боюсь.
– Чого ти боїшся?
– Хтось по горищі ходить.
– Ніхто не ходить.
А й справді з Зосимом все так просто і все так звичайно. Лише Хтодора з лівого боку в грудях та під лівою лопаткою почувала щось таке, наче сливову колюху  загнала. Хтодора повернулась на другий бік. Зосим заснув. Стала засипати і Хтодора, коли бачить напроти на лавці сидить Настя, в’яже шкарпетки, якраз вив’язує п’ятку.
Тепер Хтодора заспокоїлась. Вона вже впевнилась – то був сон. Треба буде в церкві поставити свічку за упокій.
Але спогади її не залишали. Вона згадала покійну Ярину, бабулю Зосима. Добра жінка, царство їй небесне. Матір замінила. Хай земля їй буде пухом. Пані Завадська. Така, як скелет худа, в окулярах, губи тоненькі, личко вузеньке. Де вона тепер? У Польщі також, кажуть, німці, а може у них і свої бандери.
А от і Настя. Чужа жінка. Чого вона до мене прив’язалась? Така непотрібна людина появилась у селі. А от вона навчилась доїти корову. Все обійшлось, наша рижа підпустила до себе і не вибила дійницю. А як Настя раділа, що вона вже чомусь навчилась. Хтодора виробляє, а Настя саджає у піч хліб. З печі вона на дерев’яній лопаті дістає пухнасті та запашні паляниці житнього хліба. Вона ладна ті паляниці цілувати. Така смішна!
Хтодора оце так згадувала і відчула, що по животі щось лазить, чи жук, чи павук. Хвать його, а нічого нема.
Задрімала Хтодора, а під ложечкою знову якась кузяка лоскоче. А її нема. Після цього холод пройшов з-під лопатки в руки до мізинця і в ноги до п’ят.
Хтодора перебирає в пам’яті щось веселе та смішне, а думка настирливо лізе про Омеляна, про Настю, про бабу Секліту. Так виразно видно, як вона схилила голову на путо, що врізалось у її горло і дивиться докірливо: „Що я вам поганого зробила?..“
Уже коли світало, Хтодора заснула.
Настав день. Худоба, горшки, сніданок, обід, діти – все це разом проганяло важкі думки, які обсідали жінку.
Але думки, вони, як ті мухи. Прогониш їх, вони політають-політають і знову сідають на тебе.
Скрізь по селі вбивають, вішають за зраду Україні. Хтодорі Україна вдавалась по-різному. То у вигляді дівчинки в червоних чобітках, у віночку з намистом, стрічками, у вишитій камезельці. Таку зраджувати не можна. Я б сама вбивала таких, хто зраджує. Але як могли отій дівчинці зрадити Настя, Секліта?
То Хтодора уявляє українську землю, що знаходиться поміж Здолбуновим, Мізочем і Дубно. (Дальше цих країв їй не доводилось бувати). Але як землі можна зрадити. Зрада, якщо ти її перестаєш орати, сіяти на ній, косити, полоти, худобу пасти.
Тепер Хтодора боялась приходу ночі. Її серце відчувало, що з нею сталось щось недобре. Трупний сморід, який ліз у хату, мав своє обличчя. Це лиця Насті, Омеляна, Секліти. І тільки Хтодора засипає, вони повстають і так допитливо дивляться в очі, і наче питають: „За що?“ То Хтодора уві сні перебирає з Настею цибулю, в’яже у віночки. Потім прокидається, хреститься і, впершись очима в пітьму, лежить і прислуховується, чи не ходить хто на горищі, чи не відчиняє ворота, і чує, як серце затихає, ледь ворушиться і все повільніше і повільніше, наче хоче спати. І тоді Хтодорі по тілі починають бігати комахи і все по лівій руці, по ногах до п’ят, до підошви. Починає ворушити ногами, а серце, наче схаменулось, прокинулось і давай бігти підтюпцем. Так наш гнідий кінь, дуже ледачий, коли йому надокучить робота, все сповільнює і сповільнює свій крок і пожвавлюється, коли його погонич пристібне батогом.
Баба Одарка Приймачучка здавен знахарувала. Довідалась, що з Хтодорою сталась біда, принесла корінь валеріани. Порадила його відвар пити. Хтодорі стало гірше. Покликали Одарку.
– Ой, лишенько, я ж не сказала по скільки пити. Його треба за раз вживати по півложки, а ти - півкварти.
Було видно, що Одарка – не знахарка, бо нічого не допомогло. Сусіди порадили їхати на Лищуни за бабою Василихою. Це знахарка на все село, знають про неї в усіх трьох Мощаницях та ще й дальших селах.
Зосим запріг коней, постелив у віз свіжої соломи, накрив рядном. Хтодора не могла дочекатись, все дивилась у вікно. Зосим приїхав у двір, на руках зняв з хури бабусю. Вся така маленька, зігнута, як коромисло, лице - в зморшках, наче груша засушена.
Василиха розпитувала про здоров’я довго.
Їй Хтодора розповідає-розповідає, а бабуся мовчить.
– То ви, тітко Василихо, спите?
– Ой, сплю, дочко, сплю. А ти кажи, я все чую. Чую, голубко, чую, що злий дух в тебе вселився. Ми його вигонимо, тільки ти мені, дочко, допомагай. Ти прислухайся, як він з тебе буде виходити. Зараз я тебе покроплю святою водою йорданською, положу тобі під подушку маковеївські квіточки. А тепер лягай на білу подушку і тричі скажи: „Свят, свят, свят!“
Потім веліла Василиха принести свіже яйце, щоб  було прямо з-під курки. Бабуся стала на коліна перед образами і довго-довго молилась, потім затихла. Зосим подумав, що Василиху треба знову будити. Виявилось, що вона про себе мовчки сорок сороков раз промовляла: „Господи, помилуй“.
Бабуся взяла свіже яйце, притулила його до зморшкуватого лиця, щоб переконатись, що воно ще тепле. Потім обхопила  двома пальцями і почала його обносити навколо голови, вздовж всього тіла і весь час щось шептала монотонно і довго. Хтодорі здавалось, що вона цвірчала, як цвіркун, який сидить під припічком: цвір-цвір-цвір. Хтодорі стало смішно, і стало помітно бабі Василисі.
– А ти, дочко, не посміхайся і вір, що нечистий тебе покидає. І слухай. В вушах сичить?
– Сичить.
– В грудях легше?
– Легше.
– От прислухайся і ти почуєш, як він, - не при хаті будь згаданий, -  з тебе виходить і поселяється в яйце.
Хтодора стала прислухатись. І справді, з неї щось виходило, та так швидко, що в вушах сичало, як сичать у печі сирі грабові дрова, коли вони мляво горять.
Василиха цвірчала довго і млосно. Це повторювалось те завітне число раз – сорок сороков.
Яйце положила напроти покуття на столі, а сама стала над лицем у повітрі щось ловити пальцями, і, впіймавши те щось удаване, несла його до порога, кидала і плювала на нього тричі, потім топтала ногами.
Нарешті бабуся перехрестилась до схід сонця і продовжувала шептати виразніше, дещо навіть можна було второпати:
– Вийди, нечиста сило, на каламутну воду, на курячий послід, на холодний вітер, на темну ніч, на туман, на слякоть. Залиш хрещену Хтодору у здоров’ї і спокої з усіма святими почаївськими, печерськими, афонськими. Амінь!
– Ну, дочко, вставай! Подивись, хто в тобі був.
Бабуся розбила яйце і вилила все у череп’яну миску.
– Ось дивись: у жовтку світленька пляма. Це світлий дух, що в тобі поселився. А на цьому місці де світла пляма, чорним клубком сидів,  - не при хаті будь згаданим, - ну ... той. Він сидів у тобі зверху  живота під ложечкою, тому тобі було так млосно, він своїми пазюрами шкрябав по всіх кишках. А тепер прислухайся добре. Є?
– Наче не чую.
– От бачиш! А тепер перехрестись! Прислухайся. Ну, як?
– Наче нема.
Як водиться, із знахаркою Василихою розраховувались щедро. Заплатиш скупо, лікування не підуть на користь. Зосим у хуру положив зв’язану ягницю і копу яєць.
Хтодора мало-помалу стала вірити, що той, - не при хаті згадуючи, - відійшов, але якщо серед ночі повертався і карябав своїми пазюрами поміж лопатками, вона хрестилась, тричі промовляла завітне слово:
– Свят, свят, свят!
Хтодорі становилось легше.
                *   *   *
До села стали доходити чутки, що німці подаються назад: не можуть одоліти Совітів.
Станичний за псевдом Нечай загадав усій Соковиці зібратись на великий козацький круг у дворі Марини Полозянки – сестри повішаної Секлети Полозянки. У Марини на всю Соковицю – самий просторий двір. Зібрались. Натовп соковичан стояв мовчки, нерухомо. Збоку вишикувалась озброєна сотня Степового. Перед „козаками“ стояв „провід“ у повному складі: підрайо-новий голова  – Богун, станичний – Нечай, провідник СБ – Ґалаґан, господарчий – Ґонта, настоятель церкви Івана Богослова Філарет. Звився жовтоблакитний стяг, сотня проспівала „Ще не вмерла Україна”, молитву „Боже великий, творче всесильний“.
Виступив Богун.
– Український народ веде національно-визвольну боротьбу. Ми досягли незалежності і відновили свою державність, якої ми не мали понад триста років. Тепер завіти Богдана Хмельницького, Івана Мазепи і Тараса Шевченка збулися. Ми покликали наш народ на боротьбу проти німців і проти совітів. Ви були свідками того, як наші доблесні лицарі, вояки української повстанчої армії прогнали німців з нашої терени і з того часу вони навіть в Мізоч носа не показують.
Незабаром можуть прийти совіти. Ніяких стосунків з ними. Не служити в їхній армії. Це буде розцінюватись, як зрада Україні, а ви знаєте, що зрадникам одна кара – смерть. Нам належить вести довгу боротьбу на два фронти: і з німцями, і з совітами. Будуть випадки, коли нам де-який час доведеться вести боротьбу у підпіллі, тому владою нам даною зобов’язуємо всіх козаків хутора Соковиця викопати криївки. Також оголошую трудову повинність по створенню громадських криївок.
Всі Соковицькі чоловіки закликаються до лав УПА. Ще поки що на добровільних засадах, останні – до особливого розпорядження займаються хліборобством і постачають всім необхідним доблесних вояків УПА.
Іван Морозюк за псевдом Ґалаґан був менш красномовним.
– Слава Україні!
– Героям слава! – відповіли всі присутні.
– Так от. Ми нашу неньку Україну врятуємо, якщо будемо мужніми, пильними та... жорстокими. Жорстокими до зрадників України. І сьогодні проголошується вирок до прилюдної страти Ганни  Кравець, яка при совітах була в комбєді та депутатом так званої сільської ради. Вона гнобила вільних українських селян.
Стрільці вивели Ганну із натовпу. Руки були зв’язані за спиною дротом, на шиї – налигач, на якому водять корову на пашу. Петля ще не була зашморгнута.
Несподівано вискочив Гантін, чоловік Ганни. Гантін, який славився на всю Соковицю тим, що дуже часто бив свою жінку. Впав на коліна перед Ґалаґаном.
– Друже ! – палко промовив він до українського провідника. Було не прийнято звертатись „товариш“, бо то слово „совєтське“, не вживали „пан“, бо то слово польське. От звернення „Друже!“ сподобалось Ґалаґанові.
– Друже провідник! Що її вішати. Вона вмре і не буде дуже довго мучитись. Всипте їй шомполів, а я її вже дома віжками відходжу.
Суворий Ґалаґан розсміявся, бо все село знало, як ще з давніх часів Гантін бив свою жінку.
– Дати їй п’ять шомполів.
Ганну заголили і, як при німцях, побили і надглумилися. Гантін лиш приговорював:
– Ото тобі, синьохо, Америка!
Соковичани знали, що мав на увазі Гантін. Ганна вихвалялась при совєтах, що їй тепер так добре жити, як в Америці.
Стрільці ще показали свою бойову виучку: виконували команди „до ноги кріс“, „на плече кріс“, „долі“, „встати“, „кроком руш“, „стій“ і „струнко“. Зосим, хоч і не служив у війську, але добре знав військові команди на російський лад. І про себе згадав, як жартома перекручували нові українські команди: „Залізяку на пузяку - геп!”
 Нарешті, сотня  Степового знову проспівала „Ще не вмерла Україна“ та „Боже великий“.
Всі розійшлись. Гантін по мощаницькій дорозі повів свою Ганну додому. Він радів, як дитя – спас жінку від наглої смерті. Положив жінку на полу, обложив подушками, а кроваві рубці, що запеклись на м’яких та округлих місцях змастив гусячим салом.
Наближалась осінь 1943 року.
Зосим копав криївку у свого тестя Романа. Так спідручніш, у Романа синів багато: Андрій, Клим, Іван, Пилип, Ничипор. До спілки приєднався сусід Федір Кислашко.
Яму копали в клуні в засікові. Дві нори виходили в різних напрямках. Одна - в солому, що в засіках, друга – за клуню, в густий чагарник малини, поричок та аґрусу. Запасна нора, що виходила за клуню, затикалась кущем ліщини.
Петро Марини Полозянки служив у сотні і мав не гвинтівку, а німецького автомата з відкидним прикладом. Його було зручно носити під полою. Петро  мав доручення зробити велику криївку на всякий випадок для військового загону. Обрали місце вдале. Петрове поле прилягало до Ляшунівських садків і до Бебкового лісочку, який тягнувся аж до парівця, зарослого густою та кучерявою грабиною. Від криївки дуже добре видно дорогу, що йде на Мощаницю.
До криївки у всякому випадку можна було добратись через садки з Ляшуків, з Когутів, Приймачуків і ровами з Цвиків.
Криївку робили пів-Соковиці. Глину ретельно збирали в мішки і носили в Ляшуківський паровець. Яму зверху покрили товстими дошками - дилями і засипали орною землею. Петро зорав і посіяв озиму пшеницю. Запасні ходи були ретельно замасковані і закладені дерном під кущами. Робити криївку з двома виходами навчились у лисиць. Одного не врахували селяни. Лисиця робить свої нори серед ночі так, щоб ніхто не бачив. А Полозянчину криївку робили цілим шарварком. Криївка повинна мати таємницю. Багато було таємних криївок, які вистояли десятки років і залишились нерозгаданими.
Наприклад, у мурованому Юхимовому хліві  був зроблений подвійний  причілок. Знадвору бачиш причілок, як причілок, з горища – також. А між ними ціла обладнана кімната.
Виправдала себе і Зосимова криївка, у якій він ховав зерно. Клуня згоріла, згоріли сіно і солома, а зерно, що було закопане, залишилось ціленьким, навіть запаху диму не мало.
Зосим не поспішав копирсатись на пожарищі. Хліб у неспокійні часи тримати дома небезпечно. Його може відібрати всякий, у кого зброя в руках.
Старшому Хтодориному синові Артенові минуло вісімнадцять. Ще при Польщі він закінчив „повшехну“ – початкову школу, дальше вчитись не було змоги. Деякий час був учнем у кравця, але власну швейну машинку не вдалось купити – потрібні були великі  гроші, та й часи настали неспокійні. До пори до часу, як і його ровесник Нечипор, який доводиться йому дядьком, зображали себе хлопчаками-недоростками.
Зосим суворо забороняв йому лізти куди-небудь.
Зранку на росу і підвечір пас корову. Але пізно ввечері кудись зникав і повертався пізно. Запримітив батько, що з сином діється щось дивне. Скривається, якісь таємниці. Коли Артен заснув, Зосим вивернув кишені, думав – зброя. Ні. Якісь папірці згорнені так, як згортає аптекар порошки, але ніяких порошків не було. Щось написано, але Зосим читати не вмів.
Вранці батько став питати, що б ото озна¬чало. Казав, щоб нікуди не сувався. Артен сказав, що це грипси, такі таємні листи. Їх якщо й прочитати, то нічого не зрозумієш, там все якось натяками написано. Його завдання передати грипса або тому, кому написано, або другому зв’яз¬ківцю.
Зосим розвів руками. Син зв’язався з „ними“, і заборони тут уже не допоможуть.
Наближалась зима, а складалось враження, наче війни нема. Німці, чи то сил не вистачало, чи, може, й справді не сміли добиратись до глухих сіл. В Мізочі був якийсь новий їхній начальник, але його нога в Ступно не ступала.
Про те, що йде війна, нагадували ні¬мецькі літаки, що з заходу на схід літали понад Ступном і повертались по тій же повітряній протоптаній стежці. Вони село не бомбили, наче не хотіли на нас звернути увагу, їх наші вояки не обстрілювали. Війна про себе  нагадала двома випадками. Через Ступно по головному шляху із Дубно у напрямку до Острога пройшов загін людей без зброї – казали, що це йшли з полону люди, яких називають таким словом, що ніхто й не чув – азибрайжанці. Вони нікого не чіпали, і наші їх також не затримували. А з півночі на південь через Лазорі десь у напрямку на Крем’янець цілий день ішли совєтські партизани. Ступенці звикли своїх вояків звати партизанами, а виявляється, що у совєтів є також партизани. Совєти відступили ще в 1941 році і здавалось, що їх уже давно нема. А тут пройшли, не зупиняючись, як зграя галок над лісом. То був загін Ковпака. Видно копаківців було так багато, що місцеві загони бандерівців поховались у криївки.
*   *   *
Напровесні 1944 року, коли на дорогах стояла баюра, а на полях латками лежав сніг, з Мощаниці через Соковицю на Низ – в центр села йшли совіти. „Другі совіти“. Так в Ступні історія поділяла періоди: за старого режиму, за свободи, при поляках, при перших совітах, при німцях, при „наших“ і при других совітах.
Як відступали німці, ніхто не бачив. У кожної війни свої шляхи. Цілий день йшли совєтські війська. Їхали машини всі обтелепані в баюрі, гармати, і особливо піхота, піхота.
Біля дороги на хмільниці до стовпа бу¬ла прибита свіжо обстругана дошка. На ній було гасло російською мовою: „Русский солдат! Ты освободил свою землю от немецких захватчиков. Теперь позволь нам это сделать. Тебя дома ждут жена и дети!“
Один солдат, що йшов поруч з гарматою, зупинився, зняв автомат і випустив чергу. Дошка перетворилася в тріски, що розлетілися на мокру землю. А солдати йшли та йшли. Щось везли на возах, до машин були причеплені польові кухні з димарями, від них доносився запах борщу. Всі були замурзані, змучені. На захо¬ді в сторону Дубна палала заграва, злітали ракети, гуділи літаки, гриміли гармати. І тільки тепер було чути, що це при¬йшла справжня війна. Всі выйни, що були раніше, якось обходили Соковицю іншими шляхами.
Війна прийшла в село так несподівано, що Зосим навіть не побіг ховатися в криївку, хоч бандерівці під загрозою повішання всієї сімї заборонили вступати до Червоної Армії. Артен змішався з малишнею, сидів на полу, а Зосим заліз на піч.
Коли стало смеркатись, чоловік двадцять завалились у дім на ночівку. Без особливої церемонії, не питаючись дозволу – фронтова звичка. Адже їх завжди і скрізь сприймали як визволителів, тільки не в Західній Україні. Фронтовикам було байдуже, як відноситься до них місцеве населення, а про бандерівців, можливо, не всякий що-небудь знав.
Отож вони без церемонії поселились на ночівку. Роздобули десь соломи, якою вистелили всю долівку. На лавці поставили рацію, з хати кудись потягли дріт. Зв’язківець весь час кричав і обзивав себе: „Я – сосна! Я – сосна! Ответьте мне!“
Сіли вечеряти, кожний зі своїм котелком.
Фронтовики не втручались у справи місцевого населення.
– А что, мамаша, капустки не найдётся?
– А чо ж не найдьоться?
Хтодора сходила до погреба, набрала з бочки повну миску капусти. Солдат капусту пересипав цукром. Дістали хліб. Володько – самий менший Хтодорин син, впірився очима в хліб, який мав форму, цеглини. Ніколи ще такого хліба не бачив, і ковтнув слину.
Солдат розділив півбуханки на всіх дітей.
– Вот и у меня на родине их столько. Когда я их увижу. Понимаеш, хозяйка, засыпаю и во сне вижу.
Солдат виявився до слів охочий, інші поїли і покотом на соломі засипали, а він все говорив і говорив, особливо про бої. Розповідав поспішаючи, наче боявся, що не встигне наговоритись.
До розмови вступив другий солдат.
– А що, хазяйко, чоловік ваш воює? – запитав чистою українською мовою біло¬брисий кирпатий боєць. Хтодора здивувалась, що совіти й по-нашому вміють говорити. Їй до цього здавалось, що всі наші, то бандерівці.
– А звідки-то ви по-нашому вмієте говорити? – запитала Хтодора.
– Як звідки? Я з України. З-під Умані, може чули таке місто?
– І що, всі ваші воюють з німцем?
– А як же?
Чи воює її, Хтодорин чоловік, не відповіла, мову повернула кудись не туди. Вже й охочі до розмови, сидячи, стали дрімати. Хтодора прикрутила лампу. Сіла на полику біля дітей, як квочка біля курчат. Не спала. Вона була допитлива. Її завжди манив обрій. Буває від Гантона Кравця подивиться напроти сонця і дивується, що й на тій блакитній смузі, яка зливається з небом, живуть люди, пасуться корови, лають собаки. А які там хати? Які люди? Вона завжди заздрила чоловікам, що вони часом бувають десь далі. А для неї тільки й світа, що у вікні.
Десь на Україні є Умань. Дивно. Не чула. Але, мабуть, є, раз чоловік каже.
Зосим спочатку переживав, що будуть хату обшукувати. Але потім заспокоївся. Люди як люди. Прислухався до балачок і чуть своє слово з печі не вставив, але вчасно схопив себе за язика. Тепер він також хропів на печі.
Всі спали. Не спала Хтодора і зв’язківець, який не звертав увагу на те, що стільки народу спить, кричав у телефонну трубку: „Я – сосна. Ответьте!“
Чуть світ Зосим прокинувся від галасу, що піднявся у хаті і на дворі. Солдати притьмом вишикувались у дворі і вирушили вниз в Село. На заході, там де Дубно, важко бухало і сяяла заграва на досвітньому небі.
Фронт пройшов, і всім здавалось, нічого не зміниться. Німці як – появляться в селі і під вечір повернуться у свій Мізоч, а „наша“ влада як була так, і залишалась. Здавалося, що й з совітами буде так: прийшли, переночували і пішли.
Однак, совіти почували, що вони сюди прийшли раз і назавжди. 
Десь з тиждень, або днів десять, дійсно нікого не було. Навіть „наші“ озброєні ходили по хатах і нагадували: хто піде добровільно з совітами, його сім’я буде знищена. Але було вже пізно. Романа Ільковича сусіди Пантелій та Зоська Цвик втікли до Мізоча.  Це були збіднілі Цвики за прізвиськом Пупаї, тобто голодран¬ці. Пантелій та Зоська при перших совітах, як і Ганна Кравець, входили до комбєду, а тому кожного вечора чекали, чи не прийдуть хлопці із служби безпеки, щоб накинути путо на шию. У Галагана в Ступні було багато роботи – вішати не перевішати – дуже на багатьох віпадала підозра у зрадництві.  До Пупаїв  Цвиківських у нього просто руки не доходили. І от тепер вони у Мізочі. Все покинули: худобу не нагодовану, навіть хату не закрили. Пантелій – коваль, спокійний чоловік. Врятувався від небезпеки – і годі. У Мізочі для коваля роботи вистачало. Він пішов у Мізоч ради сестри і ніяких поганих намірів не мав. Його улюблена справа – місити розпечене до білого каління залізо.  Не така була Зоська. Вона  мала надію вийти заміж за сусіда -Романового Клима. Але не судилось. Каменяр женився на Хтодосці Кислашко, на та¬кій же бідній сусідці, як і Зоська. Чому на ній? Хто його знає. Може більше до серця припала, а може й тому, вона була дівчина  лагідна, хоч до рани прикладуй.  Зоська була дівка, як кажуть серце з перцем, іноді не знаєш на якій козі до неї підїхати, влюбилась в Клима – дороги не давала пройти. І от любов перейшла у ненависть, у люту помсту. І те, що вона залишилась старою дівкою, вважала винуватим Клима.
 Те, що Зоська опинилась у Мізочі, сполохало все Романове сімейство, бо від неї треба було чекати лютої  помсти.
До Зоськи зразу приліпилось прізвисько „сиксотка“. Так називали в ті часи секретних співпрацівників радянських карних органів.
Насправді Зоська не крилась, а відкрито приїжджала в Ступно  у складі „пачки“ – загону МДБ.
Що німці з Мізоча вирушили до Ступна, знав навіть приймачуківський собака. А от коли і звідки з’являлась пачка Тарасенка, не знав ніхто. З’явилась, зникла, знову з’явилась, чим займається, ніхто нічого не міг зрозуміти.
Біля хати Богуна снували хлопчаки-підлітки, віддавали Теклі грипси, а потім вона Філімонові передавала у криївку.
З грипсів стало відомо, що великі військові сили „особистів“ (війська особливого призначення) оточують великий ліс.  Війська рухаються з Острога, Мізоча, Дубна, Тернополя та Шумська.
У лісі стояли сотні і більші з’єднання Української Повстанчої Армії (УПА). Як розпорядився бандерівський провід, у селі ніхто нічого не знав, але в селі стали з’являтися незнайомі люди і зненацька зникати, наче скрізь землю провалювались. А воно так і було: криївки стали потайним мешканням для „січових стріль¬ців“.
Одарка сказала Хтодорі:
– Совіти почали великий ліс прочісувати.
– Чим прочісувати?
– Так називається „прочісувати“. Йде велика сила. Весь ліс, кожний кущик обшукують. Там же мій онук Петро!
У Ступні війни не було. Через село, як через якісь прохідні ворота, війська проходили. І яких тільки не було! Справж¬ня війна розпочалася з весни 1944 року.
Бандерівські загони робили засади, вбивали „особистів“ і зникали в підземеллі.
Розпочалася боротьба за людей, які були нічийні: ні в бандерах, ні в совітах .  Під загрозою смерті для всієї сім’ї було заборонено йти в Радянську Армію. Це вважалось зрадою Україні. А зрадників вішали.
МДБ нічийних розглядало як дезертирів, або ж бандитів. Кого вдавалось впіймати, відправляли до білих медведів, або у так звану трудову армію.
Хтодора ніколи ще в житті не бачила, як вбивають людину. Після Паски пішли в Село на свій город, щоб скопати та посіяти огірки. Через дорогу копав чоловік, мабуть, з Дмитрів. Шляхом тихенько йшло чоловік десять озброєних „совітів“. Дядько кинув лопату, через болото побіг до річки. На нього совіти стали кричати: „Стой!“ Застрочили кулемети. Чоловік упав. Совіти пішли дальше у село. Хтодора, дай бог ноги, опинилась дома на Соковиці.
Пачка Тарасенка з’явилась на Цвиках. З нею Зоська.
– Ну що, товариш Цвик, здаєш своїх синів? – зухвало запитала колишня сусідка. Вона раділа, тепер і на її вулиці настало свято, тепер вона помститься над усім Романовим виводком.
 Роман промовчав, але подумав: своя собака кусає дошкульніше, ніж чужа.
Скликали жінок із Цвиків, Кравців та Приймачуків.
Тарасенко чистою українською мовою став пояснювати:
– Ми воюємо проти німців і їхніх приспішників – українських націоналістів, різних там бандерів, мельниківців та інших бандитів. Тих, хто зброю в руки не брав, ми судити не будемо. Підуть хто на фронт, а хто в трудову армію.
– Еге! – сказала Хтодоська. І  тут на неї злісно зиркнула Зоська, але стрималась, бо перебивати промову самого Тарасенка –жарти погані.
– Ви сьогодні тут, а завтра там, – осміліла Хтодоська. Он Зоська – раз, і під ва¬шу охорону. А ми? Ви не переб’єте, то перевішають „наші“.
– Зрозуміло! – сухо сказав Тарасенко і пішов з хати. Всі жінки розійшлись.
Увечорі перед самим сном до Романової хати хтось постукав. Роман зустрів на порозі Зоську. В другий час об її голову палку перебив би, а зараз стримався, недалеко у дворі тінями стояли якісь люди.
– Діду, наведіть на криївку. Наші зроблять все як слід, проведуть по селі як заарештованих. Не послухаєтесь, я вас не прощу. Все ваше кубло знищу.
Це була загроза. Але й була підказка. як знайти вихід. Романові сини були поміж двох огнів.
– Хтодоро! – гукнула Христя Приймачучка. – Що робиться, що робиться! У селі на Низу біля Шонюка на вербах повісили сім чоловік з Бокови. Ходімо! Подивимось!
– Ні, не піду. Я й після Секлети ледь видужала.
Володько, який почув про цю новину, побіг на Низ. Але не для дітей це видовище.
На путах висіли три жінки, два хлопчики-підлітки і якихось двоє чоловіків бородатих.
До полотняної сорочки хлопця пришпилений папірець. На ньому хімічним олів¬цем було школярським почерком виведено: „За зраду Україні“. Люди збіглись, мовчки дивляться і ніхто не зважується зняти.
Прибігає з Бокови жінка. Не в сльозах, а розлютовано на людей накричала:
– Чого баньки повитріщали? А чи вам нема чого робити? Геть звідси. Зрадниками хотіли полюбуватись?
З-під запаски вихопила кухонного ножа, поперерізувала пута. Трупи, як лантухи, звалювались на траву. Вона їх рядком повкладала. Потім приїхала хура, прийшли якісь чоловіки, повну хуру наложили трупів, як дров.
Війна в Ступні розгоралась. Війна, у якої не було ні фронтів, ні окопів. Війна йшла поміж тими, що кумувались, ріднились, разом весілля грали, на шарварки ходили. Разом козацьку могилу насипали і вірили, що ця велетенська купа рідної землі так же збере до купи їхні серця, їхні помисли. Їмзавалось,  що наступить загальне братерство. Тепер все переплуталось, зав’язалось, як зашморг на шиї. Кожен шукав правильний вихід. А вихід був один: куди не кинь – скрізь клин. Як не в вогонь, то в полумя.
По Соковиці пронеслась звістка: із Старої Мощаниці на десяти хурах їдуть совіти. Хто пас корову, хто косив або рубав дро¬ва – всі кинулись до громадської криївки. Бігли від крайніх соковицьких хатів Поварі, Ляшуки, брати Березовські, Когути. Зі свого двору з німецьким автоматом та двома ріжками пробирався через свій сад Петро Дрозд – Марії Полозянки син. Це його, так би мовити, фортеця, яку всією громадою копали, обладнували і всі роботи проводились під його проводом. Петро був рядовим у сотні, яка до совітів розташо¬вувалась в лісах за Гурбами. Після прочісування сотню тимчасово розпустили і кожному було дано завдання на час перебування у підпіллі підготувати ополчення з місцевих селян призивного віку.
Вже, коли загін Тарасенка в’їжджав на Соковицю, двадцять сім чоловіків засіли у криївці, закривши ходи-виходи заготовленими на цей випадок кущами. В криївці були  харчі і навіть столик, на ньому блимав каганець. Соковицькі дядьки у тісноті розсілись на дні землянки, принишкли, поглядаючи на стелю із товстих дощок. Вона повинна їх вкрити і спасти від загибелі. Так ховаються від дощу, коли зненацька наступить чорна хмара, поллє, як з відра. Люди, хто під стріхою, хто під кущем, пересидять і зновублисне сонце. І на цей раз була така надія у соковицьких дядьків. Пачка Тарасенка пройде мимо, і вони знову вернуться до своєї роботи.
- Скоріше б ішов той Тарасенко своєю дорогою, почав було Дмитро Березовський, - Оксеня пішла у Глибокий Рів по воду, а я піч залишив без нагляду.
- Каша пригорить!
- А я корову покинув на полі, от буде діло, як вона залізе у Поваранчину конюшину...
„Стрибки“ –  так прозивали совєтських бійців винищувальних батальйонів – „истребители“ прямували через ляшуківські садки прямо до криївки. Їх вела  Зоська. Їй здавалося, що до цієї громадської криївки заскочить Романів Клим. Ох, як вона хотіла йому помстити!
„Стрибкам“ довго не довелось шукати ходи-виходи – їх Зоська показала, бо все бачила, як робили криївку.
Кущ ліщини, який закривав лаз, „стрибки” витягли. У криівку просочилась іскринка денного світла.
– Вилазьте, і вам всім буде життя даровано.
– А якщо ні? – запитав Петро Дрозд.
– За законом військового часу буде наказ живими не брати.
У підземеллі настала тиша. „Стрибки“ стали кидати димові шашки, але дим вниз не хотів проникати.
Принесли лопати. Серед зеленого жита стали копати. Під заступами відчулись дошки. І тут під землею почулись автоматні чер¬ги. Все стихло. Одинокий голос заспівав:
Ще не вмерла Україна,
Ні слава, ні воля.
Ще нам, браття-українці,
Посміхнеться доля.
Пролунав одинокий постріл, і все замовкло. „Стрибки“ обережно розбирали стелю криївки, остерігаючись, щоб не нарватись на автоматну чергу. Коли першу дошку  підняли, всі побачили жахливу картину: на столі горів каганець, а кругом – трупи.
На зеленому житі положили покіс молодих ступенських чоловіків, руки яких знали, як тримати чепіги, косу та вила. На двадцять сім осіб – тільки один з німецьким автоматом – Петро Марії Полозянки. Ніхто не знає, як там було під землею, свідків нема. Можна лише здогадуватись, що саме Петро всіх роз¬стріляв і сам у себе пустив кулю.
Збіглись люди. Страшний лемент. Зосьці хотіли коси повиривати, але „стрибки“ попередили, що будуть стріляти.
Тарасенко діловито складав протокол пізнання. Під вечір на хурах соковичани по домах розвозили сумний скарб.
То не чорна хмара закрила світле небо, то сльози застелили світ білий. Від Поварів до Приймачуків, від Бебків до Когутів – скрізь лемент відчаю. Осиротіли діти, овдовіли жінки. Полились старечі сльози. На третій день низка возів повільно спускалась із Соковиці на Низ у Село до цвинтаря. В той день з’явилось двадцять сім хрестів новопреставлених.
Зосима і Романових синів обминула біда. Всі вони переховувались тоді у сімейній криївці, але знали: совіти за це діло взялись добре – з-під землі дістануть, а не відступляться.
Прийшла Хтодора до батька – Роман з синами, зять Зосим і шурин Климів – Михаль Кислашко стали раду радити.
– Що робити? – почав Роман.
– А що робити? Треба подаватись до совітів. В криївках не передушать совіти, то „свої“ перестріляють. Он, як Петро Полозишин, – міркував Зосим.
– А про нас старих та про жінок і дітей подумав? – скочив і завівся дід Роман. – Тільки подумати, вони підуть на хронт, чи там у трудармію, а нас тут перевішають за зраду Україні. Он у тебе здовж дороги скільки черешень. На всіх вистачить.
– Сядьте, тату і не кип’ятіться. Треба якось помірковано зробити. Самі подумайте, про нашу криївку ще ніхто не знає.
Так і домовились. Як тільки заявляться „стрибки“, Хтодоська підійде до начальника і скаже, що гурт чоловіків без зброї готовий здатись при умові, що їх поведуть по селі під конвоєм. Вже такий випадок був – зятя Федоровички Петра Давидюка вели зі зв’язаними руками, а потім десь на Уралі опинився. Сімю бандерівці не чіпали.
Середній Романів син Пилип сказав:
– Ми тепер, як те зерно у жорнах, якщо не зітре у порох нижній камінь, то верх¬ній довершить.
Вечоріло. Насувалась чорна хмара, збиралось на дощ. Блискавка виводила золоті візерунки, бурчав грім. Для селянина весняний дощ – це велика радість і свято.
На цей раз усіх охопила байдужість. Хто буде збирати, сіяти, молотити? Ніхто не знає, що буде завтра, післязавтра.
А післязавтра було ось що...
Пронеслась чутка: „Облава“. Прийшли „стрибки“. Хтодоська зустрілась з офіцером. Розповіла все, як домовились.
Хтодоська відкрила лаз і гукнула:
– Хлопці, вилазьте!
Вишикувались у строю Романові сини, як соколи – Андрій, Клим, Пилип, Іван. Нечипора, самого меньшого, не було. Як і домовились, всім зв’язали руки, під конвоєм провели по Цвиках, через центр села і вивели на Дубнівський шлях. За в’язнями йшли Хтодора Зосимова, Хтодоська Климова. За селом, коли наближались до Залюбівки, руки порозв’язували. Навіть заарештованим було смішно, як вони ламали комедію.
Провели їх до Дубна, до самого замку. Там і розпрощалась Хтодора із своїм Зосимом. Щось хотілось сказати на прощання таке добре та ласкове. Але чи то не вмі¬ла, чи соромилась конвоя.
Вже коли відійшли, Зосим повернувся і гукнув до Хтодори:
– Бережи Артена. Накажи йому, щоб нікуди не вплутувався.
Артен приніс грипса до Богуна. Через натяки, що містились у папірці, він зрозумів, що йому, Петрові Приймачуку та Петрові Гацу треба прибути до Галагана сьогодні і негайно.
Коли стемніло, всі троє зі зброєю ровами та перелісками добрались до дороги, що опускалась в глибоке провалля біля церкви. З обох боків провалля роздались постріли. Все сталося так швидко і несподівано, що вони навіть не встигли відпо¬вісти вогнем. Це була засада.
Вранці всі троє вже були на виставці у Мізочі. Виставка. Для ступенців це слово стало страшним і добре знайомим. Коли „стрибки“ вбивали когось у бою чи у засаді, перед районним відділом МДБ під штахетами садили вбитих і з вікна спостерігали за глядачами. Рідна людина не могла скрити сльози та горе. Їх запрошували зайти до кабінету. Так познайомився Тарасенко з Василиною Приймачук. Її єдиний синочок Петро сидів під парканом мертвий. Тарасенко знав про їх сімю більше, ніж вона передбачала. Йому вже відомо було, що Петро Степанович Приймачук, член ОУН, стрілець служби безпеки, виносив вироки через повішання.
– Хто останні двоє?
– Кочубей Філімон і Кочубей Петро.
– Які їхні псевдо?
– У Філімона – Богун, у Петра – Рак.
Василині не було чого боятись, бо все, чого вона так остерігалась, уже сталося. Вона навіть здивувалась, що на неї Тарасенко не кричав, не бив, не загрожував, а так розпитував, наче хотів зрозуміти, як це сталось.
Вислідкували і Теклю Філімонову. Вона підтвердила, хто ці троє вбиті.
Тіла не віддали. Де поховані, потім нікому не сказали. Василина та Текля прийшли додому ні з чим.
Романові сини, Зосим та Кислашко, попали в Дубно, це вже другий район і Зоська не змогла на них щось такого поганого наплескати. Романових синів розформували, кого до армії, а кого до трудармії. Зосима направили у Мозир, що у Білорусії, на підготовку, де спішно вчили стріляти із гвинтівки та кидати гранати.
Зоська  не вгамовувалась. Їй дуже хотілось всю рідню Климову розтоптати. У Климового журина Зосима десь старший синок Артен переховується. Бодай треба його з-під землі дістати.Нарешті їй вдалось умовити Тарасенка, щоб він його пошукав.  Хоч і підліток, але десь біля Фі-лімона вештався.
„Пачка“ була невелика – п’ять „стриб¬ків“ і Зоська. Прийшли у двір до Хтодори.
– Тут шукайте!- сказала Зоська.
Полізли на горище. Взяли Володька, заставили його лізти вперед, як заслон, боялися, що Артен буде відстрілюватись. Але в нього ніколи зброї не було. Сидів на горищі в соломі, шив тапочки. Сидів нерухомо, як горобець у гніздечку.
Вивели у двір, обшукали. Нічого не знайшли. Зброї не було.
Хтодора кинулась на шию синочкові:
– Не віддам! Стріляйте, не віддам. Хіба ви не бачите, що він ще дитина?
Артен зблід, стояв мовчки.
– Синочку мій, прости мене, не зберегла, не сховала! Просив мене батько... А я...
– Уйди, с... – відштовхнув і брутально матюкнувся „стрибок“.
Зоська стояла збоку, мовчала. Свого домоглась. Поклялась, що весь рід повиведе. Виходило так, що їй вдавалось натворити багато пакощів.
Артена посадили на хуру і повезли до Мізоча.
Хтодорі не дозволили проводжати під¬воду з сином. Вона стала на міждоріжжі, як вкопана. Широко розставлені босі ноги твердо упиралися в землю. Голова була звернута до неба. Страждальна мати шукала покровительницю і заступницю Пресвяту Діву Марію. Небо було блакит¬не, веселе і пусте. Хтодора нагадувала кам’яну бабу, що зустрічається в степу. Її руки, як дві стріли, безсило опустились вниз, виставлені вперед долоні звертались до мовчазного неба...
Підвода віддалялась і напроти хати Марини Полозихи зникла за поворотом.
Діти обліпили Хтодору, привели додому, намагаючись втішити свою маму, але втіха покинула Хтодору на довгі роки.
Артен їхав по дорозі, на якій навіть у засуху зберігається калюжа, грязь загус¬тіла і по-свинськи чавкала під копитами коней та коліс, що ліниво котились вперед у безнадію.
Ось дорога, яка тягнеться повз парівець, за яким живе Галя Лукашева. Там, у вишневому садку, він стояв з нею, ніяковіючи і не знаходячи слів. Так нічого й не встиг сказати, бо мати покликала дівчину додому, – мовляв, ще мала і рано ще з парубками гуляти.
Ось і Соковиця залишилась за спиною. Повернутись би назад, вискочити б, полетіти б на крилах! Марне! Доля гонить вперед, і назад вороття нема.
На другий день Хтодора пішла в Мізоч.
– Де моя дитина?
– Бандіт, бандеровец – твоя „дитина“.
Розмова не клеїлась. Ніхто не хотів щось сказати. Лише на четвертий день дали зустрітися з сином. Вірніше не зустрітися, а навік розпрощатися. За ці чотири дні завершилось і розслідування, і тортури, і суд. Артена перевели у пересильний пункт, що знаходився у передмісті Мізочику в приміщенні бувшої крамниці. Вікно без шибок, за ґратами, говорити не заборонялось, мабуть, тому, що вже все закінчилось і лишилось відправити в’язнів по етапу.
– Як тобі, сину, тут?..
– Та як...
Артен підняв сорочку, показав спину. Вона була вся посічена вузькими смугами через всю спину.
– Чого вони від тебе вимагали?
– Щоб я розповів, кому грипси носив.
– І не сказав?
– Не сказав. Я стерпів усе, але зрадником не став.
– А звідки вони довідались про грипси?
– То все Зоська.
Артен розповів, що його засуджено на двадцять років без права листування.
– Прощайте, мамо, так хотілося б пожити, але...
Його очі застелили сльози, він відчув себе дитиною, так хотілось в останнє притулитись до рідної матері, але витер сльози, взяв себе в руки, щоб не розкисати.
– Мамо! Бережіть себе. Не хворійте, бо без Вас мої брати та сестричка зовсім осиротіють. Цілуйте їх. Тут мені товариші переписали пісню. Як раз про мене. Коли мене згадуватимете, хай хто-небудь, хто письменний, прочитає оці рядки, – і Артен протягнув аркуш паперу, згорнутий учетверо.
Побачення закінчилось. Конвой почав відганяти від ґрат.
Вироки штампували для всіх одинако¬ві – за участь в УПА. Доля Артена Кочубея – мало відома. Лише через рік один ступенець написав із Воркути, що разом з ним у шахті земляк – Артен Кочубей. От і все.
Лише тільки в 1984 році на офіційний запит про його долю прийде скупа від¬повідь: Кочубей Артен Зосимович помер в м. Воркута Комі АРСР в 1946 році. Ось і все... Чи попав під розстріл, чи не ви¬тримав голоду, холоду та знущань – ніхто не знає.
Повернувшись додому, Хтодора була, як уві сні. Однак, доля її оберегла і та хвороба, яка недавно зводила її зі світу, помилувала, обійшла другими стежками.
Пішла Хтодора до батька Романа, щоб хоч він розважив. Величезна сім’я розпалась, у великій хаті було пусто: Роман, хвора Марія та невістка Хтодоська. Роман завжди мав вигляд задиркуватого півня, цар і повелитель великого сімейства. Тепер півень був схожий на мокру курку. Борода поріділа, лице змарніло і на зріст він став меншим, щупленьким і довга шия наче загрузла в плечі.
Була причина, щоб так за короткий час, як то кажуть, здати. Тільки одержав звістки від Клима, Андрія та Пилипа, що живі та здорові – працюють у трудовій армії (було чого радіти), як приголомшила скорбна звістка. Іван загинув. Ступенець описав все докладно. Іван був зв’язківцем. Заліз на дерево, щоб з’єднати перебитий дріт. Пряме попадання снаряда. Івана рознесло на шматки. З голови не виходила думка про найменшого сина Нечипора. „Стрибки“ впіймали, і як в воду канув. А тут щє й Хтодора. От і тепер він перед дочкою за своєю звичкою знову став приндитись.
– Цить! Чого розквасилась! Я казав, треба було краще ховатись. На горищі! Ще б на печі сховався!
– Ось Артен передав папірець. Прочитайте, тату, що там написано.
Роман надів окуляри, став читати:
Візьму я перо та чорнило,
До родичів лист напишу.
Нехай родичі лист прочитають,
За що я в могилу іду.
Голово ти моя некультурна,
До чого ти мене довела,
Що я хлопець, козак молоденький,
За Вкраїну кров проливав.

Ніхто мого тіла не побачить,
Ніхто мого тіла не знайде.
Тільки батько та мати заплаче,
Травою могила заросте.

Лежу я в житі. Сонце пече,
І голова моя болить.
О доле, доленько моя,
Мені ще хочеться пожить.
Роман закінчив читати. Затих. Піднявся, пройшовся по хаті. Його голова видавалась вперед, наче хотіла вирватись із глибини тулуба. Спина здоганяла шию і була зігнута, як скибка гарбуза. Він терпіти не міг людей, які плачуть, а тепер на краю нижнього віка повисла кришталева краплина.
Біда йде до хати не одна, вона за собою веде цілу череду нещастя. Романова сама менша з дочок Параска провела на фронт Микиту. Прийшла похоронка. Параска злягла і через тиждень її не стало. Залишилась дворічна дівчинка Женя без батька і матері – круглою сиротою. Батьки покійного Микити забрали онучку до себе на виховання. Але й на цьому нещастя не закінчились.
Важко захворіла Марія – Хтодорина мати. Все почалось несподівано. Біля Трійці Марія присіла на поріг сіней, щоб перебрати торішній горох. Надворі – жа¬ра, а з сіней тягнуло холодом. Марія злягла, і надовго.
Хтодора вговорила батька, щоб він перевіз хвору матір до неї на Приймачуки. Хтодора пильно доглядала за рідною матір’ю, яку дуже любила, але на поправку діло не йшло. Треба було щось робити. Привезли із Старої Мощаниці фельдшера Кара-їмчика. Він обслухав. Водянка. Треба везти на Панталію до знаменитого доктора.  Приїхали, але знаменитий лікар, який славився на всю округу, вже два місяці як помер. Так ні з чим привезли хвору додому. Марії становилось все гірше і гірше.
– Хтодора! Дитино моя! Тепер я почуваю, що помру. Я своє пожила. Доглянь батька, він тепер залишиться сиротою, – так Марія спокійно наказувала, наче вона зібралась не на той світ, а в місто на ярмарок. – Не цурайся рідні, хоч в тебе свого лиха чимало. Піди на Цвики, в коморі у скрині знайдеш мій вузлик, там все зна¬йдеш, що потрібно в останню дорогу, – мати дочці давала наказ просто і буденно, наче мова йшла про щось повсякденне і незначне.
Незабаром Марії не стало. Марія помирала на руках Хтодори. Закінчилось земне життя великомучениці. Що вона побачила в ньому? Родила дванадцять дітей, восьмеро вижило. Дальше свого села ніде не була. Роман – це її доля, нелегка доля. Було всього: постійні сварки, скнарність, беззмінна варта біля печі, яка годувала всіх, але й пожирала здоров’я.
Тепер Марія лежала тиха та спокійна. Хтодорі здалось, що на материнському восковому лиці з’явилась ледь помітна блаженна посмішка. Нарешті, настав спокій, якого не вистачало у житті.
Поховали Марію під високою осокорою, недалеко, де поховані батько та матір, там же спочивала рідня з Бокови. Мати Марії Акулина Домашук, маленька худенька жінка, прожила дев’яносто дев’ять років, а батько Павло Домашук на роковини прийшов на могилу жінки, щоб посадити вишню. Закінчив роботу, сів на могилі, щоб спочити... і помер. Йому йшов сто перший рік.
                *   *   *
На Соковиці при „других совітах“ війна посилювалась. Вона не стояла фронтом, не літали літаки, не використовувались танки. Йшло безперервне полювання. То невеликі загони бандерівців із засадки нападали на „пачки“ Тарасенка або Бровіна, то, навпаки, бандерівців висліджували в ровах, лісах та криївках. Всі знали, що крім таких сексотів, що живуть у Мізочі, на зразок відомої нам Зоськи, є і в селі, але хто вони, ніхто не знав.
Таємничі зрадники вбачались скрізь. Всі були на підозрі. Ніхто не знав, хто має близький зв’язок з СБ або підпіль¬ною ланкою. У них суд був короткий. Варто кому набрехати на свого сусіда, як він тут же може з’явитись на вишні з путом на шиї та з папірцем на грудях „За зраду Україні“.
Совіти не вішали, але також за кілька днів без доказів виносили вироки „За измену Родине“, або „За участие в УПА» та на двадцять років без права листування.
Хтодору, як і всіх її сусідів, охопив жах перед Україною та Родіною. Обидві вимагали жертви, пожирали людей.
Сільська бандерівська влада кудись зникла. Пішов у глибоке підпілля господарчий Лукаш, кудись подівались і ко¬мірничі. Тарасенко в першу чергу зробив обшук господарчого, але ні його, ні майна не було – порожні комори та клуня.
А тим часом люди безслідно зникали, навіть ніхто не міг сказати, хто сусіда „зпташив“ – чи совіти, чи „наші“.
„Стрибки“ висліджували все нові і но¬ві криївки. Повстанці відстрілювались до останнього, відступали через запасні нори, але коли попадали в скрутне становище, поводили себе героїчно – рідко здавались живими. З-під землі лунав гімн „Ще не вмерла Україна“, а потім всі затихали... навіки.
Здавалося б, в такі часи, коли нещадно косить смерть, не до співу. Так ні. Підлітки-пастухи білях своїх корів та овець на схилах ровів оспівують самі останні події – героїчну загибель повстанців. З сумом оспівувалась доля тих повстанців, які попали до рук „посіпаків“ (так звали совітів з винищувальних загонів). Запа¬м’ятався уривок з такої пісні:
Осінні квіти вже зісхли,
Зморожені вітрами,
Як посіпаки нас вели,
Глузуючись над нами.
Жінки остерігались „плескати“ язиками, бо, як казали жартома, вішають не за шию, а за язика. На Соковиці знали, хто був коханкою у провідника СБ Ґалаґана, хто ходить до нього у криївку. Але про все це з кимось говорити було небезпечно, краще про це й не знати. Коханка могла все і навіть знищити ненависну сусідку, варто тільки слово Галаганові сказати.
По Соковиці повзли новини, майже кожний день щось траплялось. Ось і на цей раз розповідають, що на Курчаках „стрибки“ знайшли криївку. В ній озбро¬єних не було – прості селяни. Здались жи¬вими. Всіх заарештували і погнали по тій же дорозі на Дубно. Серед заарештованих Іван Мельничук – син Фоми за прізвиськом Курчак. Коли розповіла про це Хтодорі сусідка, серце защемило. Вже третій місяць, як по тій же дорозі пішов її чоловік Зосим, і ніякої звісточки.
А тим часом – події за подіями. У Хтодори „совіти“ забрали коня. Селяни знають, що означає в господарстві залишитись без коня, це явна загибель для всієї сім’ї.
„Стрибки“ зайшли у двір, нікого не питаючи дозволу і нічого не пояснюючи, один з них зайшов у хлів, вивів коня.
– Мамаша, где уздечка? – запитав „стрибок“.
– А нащо вона вам?
– Как на што? Лошадь вашу конфискуем. Забираем.
– А яке ви маєте право? То ж мій кінь.
– Ты, хозяйка, права не качай, ты – бан¬деровка. Где уздечка? А лошадь конфискуется в пользу Советской Армии.
Василь – менший від Артена Хтодорин син безнадійно кинувся на „стрибка“, щоб відбити коня. Він схопив коня за холку.
– Не віддам!
– Ах, ты, бандеровский гадёныш! – озвірився „совіт“ і відштовхнув ногою, як відштовхують набридле цуценя.
Василь встав, очі заблищали і приготувався, щоб впитись в непрошеного гостя. Хтодора схопила синка за руки, притисла до себе.
– Вгомонись!
Василь обм’як. „Совіти“ спокійно, навіть хазяйновито розшукали оброть, загнуздали і повели коня з двору.
Безсилість. Повели з дому чоловіка. Безсилість. Забрали первенця-сина. Безсилість. Забрали коня. Безсилість. Доки все це буде коїтись? Чи є кінець? Перед сном Хтодора стала навколішки перед образами і довго молилась. Тепер у церковно-слов’янські малозрозумілі слова вона вкладала свій зміст. Особливо коли вона читала нову молитву „Страждальна мати під хрестом стояла“. Як їй були зрозумілі і серцем прочитані вірші:
– Ой, сину, сину!
За яку провину?
Терпиш нині муки
В тяжкую годину
На хресті.
Вона не зводила очей з образу Богородиці і їй здавалося, що вона така проста і земна, як селянка, сусідка, подружка. Всіх: і Хтодору, і Діву Марію, і сусідку Христю, яка недавно поховала єдинородного сина Петра, поєднувало горе, всі були хресниці.
Почались жнива. На поле Хтодора ви¬йшла з усією сім’єю. Головні помічни¬ки – Василь та Марія. А з меншого яка допомога? Взявся жати – серпом порізав палець, кров заюшавилась, аж кістка ви¬глядає. Як би там не було, але Хтодора хоч з запізненням, але жито зжала, склала в півкопи. Батько Роман дав коня, щоб звозити снопи до дому і складати в стіжок – клуню німці спалили, тому хліб під від¬кри¬тим небом.
Хтодора вперше відчула, як то важко без чоловіка, без старшого помічника Артена. Наче із рота вирвали два здорових зуба. Залишилась щербина, яку нічим не затулиш.
Наближалась осінь. Пора сіяти жито, але поле – не оране, насіння – не намолочене. З Василя який ще обмолотник. Сама ніколи в житті ціпа в руках не тримала й ніяк не виходило.
Хтодорину нивку обплутувало „бабине літо“, воно на ранковому сонці вигравало перламутром, тепле лагідне проміння ласкало обличчя, але на душі був холод.
Не посіяне поле – нема надії на врожай. Як жити? Що буде дальше?
– Зосиме! Де ти? Хоч би ти подав пораду!
Одізвався Зосим. Скільки радощів було! Поштар приніс трикутного листа. З нього стало відомо, що Хтодорин чоловік – Зосим живий та здоровий, що за нього пише солдат Іванов. Він повідомив, що знаходиться у Білорусії, в місті Мозир. Закінчили бойову підготовку і їх усіх відправляють на фронт. Зосим наказував Хтодорі, щоб берегла дітей, особливо турбувався про Артена, щоб він не ліз, куди не треба.
– Слава богу! Живий. От би від Артена діждатись вісточку!
                *   *   *
У печі догорали грабові дрова. Піднебіння печі стало рожевим. Пора саджати хліб. Тісто у діжі шептало, пузирі лопались і воно починало осідати, знову підіймали густе житнє тісто із діжі, по хаті поширювався той хлібний дух, яким завжди живе людська оселя. Хтодора уміло і спритно черпала рукою шматок рідкого запашного тіста, перекидала з руки на руку і вмить незграбний безформовий шматок становився шаром.
Тим часом помічник – менший синок Володько – посипав на лопату борошно. Мить! Хтодора кладе кулю тіста на лопату, спритно мочить руки в воду і пригладжує тісто. Володько справно посилає хлібець у піч.
Ще залишалось на дні вишкрябати залишки тіста, щоб виробити останній буханець. Несподівано в хату ввійшли троє офіцерів-емгебешників. Один з них із планшету витяг папір і зачитав його. Зміст примірно такий. Кочубей Артен Зосимович, 1925 року народження за участь в УПА засуджений військовим трибуналом строком на 20 років суворого режиму без права листування. Його сім’я у складі: Кочубей Федора Романівна, мати засудженого, Кочубей Василь Зосимович 1928 року народження, брат, Кочубей Марія Зосимівна, 1930 року народження, сестра, Кочубей Володимир Зосимович, 1934 року народження, брат – підлягає спецпереселенню на постійне місце проживання. Про те, що Зосим – господар воює на фронті – ні слова.
Хтодора, як стояла з тістом в руках, так і застигла. Воно поміж руками повільно сповзало-сповзало, та так і ляпнулось на землю.
– Ничего, хозяйка, – сказав один, – на сборы – два часа, ещё и хлеб успеет испечься.
На диво, „опери“ поводили себе ввічливо і Хтодорі здалось, що й навіть співчутливо.
Вони, дійсно, заспокоювали господиню, допомагали складати в мішки постіль та зимовий одяг.
– Берите всё, что можете взять. Я, вот, посмотрел ваш скот – корова и две свиньи. Мы сделаем так: корову конфискуем, а свиньи  пополам – одну мы себе заберём, а одна – вам.
Зайшов у хлів, скинув до плеча автомат. Пустив чергу, і свині замовкли. Все проходило так спокійно і буденно, що Хтодорі здавалось – вона робить негайну роботу і чужі чоловіки допомагають.
– Ну, що ж добрі люди, в мене такий добрий борщ, сідайте до столу, пообідаємо і поїдемо.
„Опери“ відчували ніяковість свого становища, відмовлялись сідати. Хтодора була спокійна. У неї була своя селянська мудрість – не можна ображатись на палку, яка б’є: вони - підневільні люди, і не вони гонять її сімю у світ на чужину. Страшно їхати,  не знаєш куди,  а ще страшніше залишатись тут, бо кожний день прожив – і слава богу! По ночах людей нищать, як мух.
Пообідали всі разом – Хтодора, її діти і гості. На столі крім борщу та каші з’явилась „свиная тушонка“ – американська консерва. Хтодора заспокоїлась. У двір підігнали хуру – погонич дядько з Бокови у возовій повинності. Вбиту свиню – на дно хури, зверху лантухи з одежею, а поверх всього цього – Хтодора та її дітки, як горобці на стрісі. До воза прив’язали рижу корову. Опери – на другій хурі.
– Ну, поганяй! – розпорядилась Хтодора, наче зібралась в Мізоч на ярмарок.
Виїхали з двору і тільки тепер Хтодора згадала, що двері не зачинила. І тільки тепер на неї напав сміх. Реготала несамовито, сміялась до сліз. Хотілось плакати, але не виходило. Серце замкнулось на якийсь ключик, чи то впертість, чи то злість, чи то ще щось, але Хтодора виїжджала з двору, вже зовсім заспокоївшись. Тільки в голові зашуміло, загуділо і світ став згасати.
Бувайте здорові,
Дубові пороги.
Там де походжали,
Мої білі ноги.
– Яке весілля? Чому весільню пісню хтось співає?
То сусідка Василина Івана Приймачука жінка виїжджає з двору, її також везуть на висилку.
Бувайте-бувайте,
Та й не забувайте,
Тяжкими словами
Та й не споминайте.
Сусіди зібрались край дороги, прощаються.
– Чого ти не плачеш, Василино? – питає її сестра Текля.
– Хай плачуть ті, хто нас висилає.
На Низу – в Селі вся площа від школи до сільради заставлена возами. На них – люди, різні пожитки, вузли, лантухи, наче на ярмарок. Ось і Березовська з Ляшуків, друга Березовська з Бокови. На одному з возів – батько Роман.
– Тату! – гукнула Хтодора. – А ви що тут робите?
– Те що й ти. Їду до білих Медведів.
– А вас за кого?
– За Нечипора.
– То ж про нього ніякої звістки.
– Як бачиш.
– А Хтодоська?
– Хтодоська зосталась.
Поки стояли, Хтодоська – Романова невістка, стала кликати Володька до себе, але хлопчина схопився за материну спідницю і заладив:
– Хочу до мами, – і не став втікачем, захотів на заслання, аби з матір’ю.
Проте рижа Хтодорина корова, мила та слухняна тварина, всім на диво показала свою вдачу.
Вже смеркалося, як довга низка возів повільно рушила повз нову Мощаницю в напрямку на Мізоч. Скрипіли немазані колеса возів, матюкались опери, плакали діти, мичали корови, хтось голосив, як на проводах покійника. Накрапав осінній дощ. Здовж обозу туди-сюди снували верш¬ники.
Тим часом Василь тихенько відв’язав мотузку. Корова смикнула і відчула волю. Пропустила вперед вершника і як дряпанула до Вітрового Рову. Вершник пустив чергу – не попав. Ніхто із конвою не наважився пуститись навздогін корові, бо можна й людей порозгубити.
Рижа водомиями, поза кущами доплелась у двір до Хтодоськи – Романової невістки. Вона ще дочекається повернення з фронту свого господаря – Зосима.
Вночі, коли в Мізочі в хатах гасили світло, на станції було пожвавлення. В „телятники“ закидали клунки, дітей, стариків. Закинули і Хтодорину вбиту свиню та мішок з борошном.
На підлозі, під нарами біля стіни, кинули свиню. Поряд розмістилася Хтодора з дітьми.
– Це ти, Хтодоро?
– Я, тату. Ви тут? Мостіться ближче до мене. Разом поїдемо.
Роман постелився поруч зі своїми онуками та дочкою. На верхніх нарах не вгамовувався голос Василини. Вона їхала одна. Після того, як поховала свого єдиного сина Петра, Василина довго ходила, як курка в сутінках, мовчазна, приголомшена. Наче не глуха, але нікого не чула, занурилась глибоко в себе і зовнішнього світу наче не було. Але останнім часом, десь перед самою висилкою щось з нею сталось. З’явилась та веселість, яка часом бувала у Ганни Антонової, коли її чоловік бив віжками, а вона примовляла:
– А тут ще не бив. Вдар ще сюди!
Так і Василина. Доля її побила боляче, а вона вперто, наче хотіла їй крикнути:
– Вдар мене ще! От не діждуться, не побачить моїх сліз ні один кат!
Та й решта мешканців Ноєвого ковчегу привикала до нових обставин.
Їхали довго. Бабине літо змінилось холодними дощами. Вже й почалась Росія. Станція Брянськ. Довжелезний товарний поїзд загнали на запасну колію. З тильної сторони – поїзди, і тільки перед нашим поїздом відкривався вільний простір аж до бетонної огорожі.
– Выходи оправиться!
Конвоїри з автоматами вишикувались вздовж огорожі. Тисячі людей справляли нужду відкрито, на очах у сторонніх людей. Хтодора хоч і вважала, що вона жінка „некалітурна“, але щоб так по-скотськи... Вона полізла від вагон і там під колесом примостилася. Враз товарняк здригнувся, шарпнув і став рухатися. Хтодору хтось схопив з-під колеса, яке повільно почало наїжджати. Ця пригода не вплинула на тисячну низку людей різного віку і статі. Всі поспішали зробити своє діло. Поїзд став.
Василина, коли довідалась про пригоду Хтодори, підійшла до шеренги конвоїрів, розвернулася задом, заголилася і стала оправлятись.
– Дивіться, соколики, як жінка оправляється. Дивіться, ви такого не побачите. Щоб я під поїзд лізла? Хай вони лізуть!
– По вагонам! – пролунала команда. Всі покірно залазили у свої „телятники“. Подорож продовжувалась.
Поїзд їхав повільно, та й до того ж часто зупинявся, на станціях простоював, пропускаючи поїзди з танками, гарматами, такі ж товарні вагони з солдатами, адже це було десь у грудні 1944 року. Де-не-де здовж залізниці лежали покриті рудою іржею гармати, машини, танки. Стирчали димарі спалених хатів. Скрізь були видні сліди сліди війни. На захід мчались поїзди з танками і з гарматами, а на схід везли негайний, стратегічний вантаж – Хтодориних дітей, старого діда Романа, молодицю Василину і ще цілий ешелон таких же.
На станціях біля водокачки посланці від вагонів брали воду. Десь під Котласом Василь,  поки діждався черги, щоб набрати води, відморозив ноги. Коли повернувся, ноги відтерли, але ноги стало наривати. Василь від болю не то що стогнав – кричав несамовито, так було боляче. Мовчала лише застрілена свиня. На підлозі вона проморозилась і їй уже було не до того свинства, яке коїлось серед людей.
У товарних вагонів тих часів вгорі, майже під стелєю були віконця. Конвоїр, який постійно їхав зверху на даху вагону, на стоянці звісився на край і став заглядати.
– Ну, как вы там?
– А нам що? – відповів старий Броч. – Ми тут як у бога за пазухою. Теплушка чадить, самі надихали – жити можна. От вам, бідним, у такий мороз їхати на вітрові. Броч з торбинки дістав шматок домашнього хлібця.
– На, солдатику, погризи на морозі!
– Да что вы, что вы? У меня есть сухой паёк.
– На, на, солдатику! У тебе казьонний хліб, а у мене домашній, ще пекли у себе в селі Будераж. У нас кажуть – останній шматок хліба віддай ворогові і Господь простить сто гріхів.
Броч помовчав, а солдат продовжував дивитись на маленького дивовижного хохляцького дідка.
– Та й то розібратись, який ти мені ворог. От я підневільний, а ти хто? Різниця, що я в вагоні, а ти на дворі і на морозі. А батьки є?
– Есть.
Окрик командира, і співрозмовник зник. Конвоїрам заборонялось розмовляти з „преступніками“. Та які злочинці Василь з обмороженими ногами, Василина, батько Роман, оті  дід та баба Брочі, які їдуть на верхніх нарах? Так міркувала Хтодора, і відповіді не знаходила.
– Де тепер Зосим? Ми тут їдемо, але в нас не стріляють. Чи живий? Хоч би яку вісточку добути. А де Артен? Пропав синок, канув у безвістя, – думала Хтодора.
Ніхто мого тіла не побачить,
Ніхто мого тіла не знайде,
Тільки батько та мати заплачуть,
Травою могила заросте.
Ці віршики згадались Хтодорі. Вона їх завчила, як „Отче наш“. Їй Василь читав не раз цей папірець, що Артен передав на прощання. Листок, згорнутий в четверо, давно вже загубився, але в пам’яті материнській вірші залишаться на все життя.
Любила молитись Хтодора і в молитві часто зверталась до Діви Марії. Вона їй нагадувала матір Марію, вона також непорочна великомучениця. Була б вона на світі, от би побачила, які страждання випали на долю її дітей та онуків. Але сама щира молитва до Богородиці – це та, яку співали на український лад:
Ой, сину, сину,
За яку провину
Терпиш нині муки,
Тяжкую годину
На хресті?
І на хресті розп’ятим вона уявляла саме Артена.
Чи довго їхали, чи ні – ніхто днів не полічив. У всякому разі виїжджали із Ступна, закінчувалось „бабине літо”. Приїхали – був тріскучий мороз. Станція Княж-Погост. Республіка Комі. Ніхто ніколи не чув такого.
Всіх, хто був у вагоні, де їхала Хтодора, посадили на сани, якщо можна так назвати цю споруду. У саней – один полозок – суцільний стовбур ялини, на нього поперек положені дошки. По краях – невеличкі полозки – підкрилки. Вони торкаються снігу лише на поворотах. На морозі вчовгана одна колія від одного полозка. Всю цю споруду тягне трактор.
Кілометрів за сорок в глибину тайги в селище Килтово доїхали благополучно, і навіть ніхто з дітей не замерз, бо Хтодора наділа на них всі лахи, які вдалось  з дому взяти. Лише Василь стогнав, відморожені ноги давали про себе знати.
Руда Романова борода покрилась інеєм і стала сивою, у дітей із лахміття виглядали лише очі.
– Отут буде наша рідна оселя, – подумала Хтодора і порівняла свою високу оштукатурену та побілену хату під черепицею з цими чорними довгими, як світ, казармами. Сніг по вікна, дахи покриті товстими ковдрами снігу, ніде не деревини, хоч у самій глибині тайги.
Хтодора довго не могла звикнути до того, що хати чомусь називають бараками, то хоч би буряками, але які вони буряки. Привезли сани до бараку, який дрімав у снігу з краю оселі. Показали „квартиру“ (слово таке, бридке, що й не вимовиш). В бараці – довгий коридор, як у школі, по обидва боки двері, за дверима кімнати. Ось в таку кімнату поселили Хтодору з дітьми, Василину, Романа Ільковича та Броча з Брочихою, що з села Будераж. А щоб вистачило місця, у цій кімнаті з одним вікном, залізні ліжка стояли у два поверхи і в три ряди. Біля дверей плита. Отож цей чорний „барак” поглинув у себе всіх ступенців і людей, як виявилось, із інших районів, навіть з Житомирщини.
У проході між ліжками набились люди. Це старожили. Вони розповідали про себе, розпитували, як там на Україні. Гості відповідали неохоче.
Найбільш охочий поговорити Налапкін встиг розповісти не тільки про себе, а й про невістку, онуків і онуків сусіда, які живуть в одній кімнаті у бараці, що напроти.
– Ото як було нам добре жити перед війною у Карелії. А тепер...
Налапкін впірився очима в хліб, сту¬пенський круглий житній хліб. Це ще той, що був спечений у день висилки. Хтодора це помітила і відломила шматок. Налапкін ладен був цілувати руки, але їсти не став, бо понесе додому, щоб порівну поділити у сім’ї.  Тепер Хтодора зрозу¬міла, що чекає її батька та діток.
– А що, ви родом з Карелії, де так добре було жити?
– Ні, – відповідав Налапкін своєю ро¬сійською мовою, але одне одного розуміли.
Далі він розповів, що він з Саратовської області. Їх звідти вислали як куркулів у Карелію. Але розпочалась війна і їх із заслання перевезли в нове заслання, на цей раз у Килтово.
Налапкін Олексій, або дід Альоша, виявився балакучим. Він розповідав, з яких країв тут знаходяться переселенці, але Хтодора ніякого уявлення не мала, де Карелія, де Чувашія, Дон або Кривий Ріг. Хтодора зрозуміла, якої масті тут зібрались переселенці. Самі давні переселен¬ці – це куркулі, потім привезли куркулів із Карелії, серед них – дід Альоша, потім стали присилати „ворогів народу“ – сім’ї тих, що засуджені або розстріляні за „полі¬тику“, уже під час війни прислали „зрадників народу“ або просто „зрадників“ – сім’ї тих, хто попав до німців у полон. Були просто німці, які розмовляли  чистою українською мовою і родом із Запо¬ріжжя. Були татари, вислані  за те, що вони татари. А за що чуваші – ніхто не знав.
На другий день до новоприбулих завітав начальник ліспромгоспу Земляков – червонощокий, з округлими бенькуватими очима, поперек товще, у пошитих валянках на шкіряному ходу – бурках, в півшубку зі стоячим хутряним коміром. Разом з ним худорлявий, чихоточного ви¬гляду чоловік – Алимов. Це комендант – цар і бог над переселенцями. Документи на всіх – у нього на руках. Він тільки пе¬ревірив, чи всі на місці. Він показав, де знаходиться його контора, а вона в одному із сусідніх бараків, і звелів щотижня з’являтись і відмічатись. Попередив, щоб ніхто не здумав  утікати і нагадав, що ще нікому не вдалось звідси втікти. У нього, коменданта, одержать продуктові та промтоварні картки. Дітям та робочим видаються валянки, шапки та фуфайки.
– А нам? – запитав дід Роман, який сидів на верхньому поверсі ліжка.
– Иждивентам – не положено.
Так стало відомо ще одне чудне слово, яке українсько-ступенською мовою стало живенець або з гумором – неживенець.
Хтодорі Земляков наказав завтра зранку з’явитись у контору, і щоб відправлялась на лісозаготовки.
Хтодора та Василина були призначені сучкорубами.
Чоловіки-лісоруби валять смереку чи сосну, а жінки повинні гілки пообрубувати і спалити на вогнищі.
Як пішли в перший день наші молодиці в ліс, то й набідувались. Ступенська жінка вважала гріховним надівати на себе чоловічий одяг – штани. А тут сніг по пояс, мороз – під тридцять, пара з рота, іній на бровах.
Через годину Хтодору та Василину відправили додому. Щастя, що ділянка була близько, не встигли обморозитись.
На другий день Земляков розпорядився, щоб „новеньких“ баб обмундирувати в ватяні штани. Тепер уже справи пішли краще. На роботі Хтодора подружилась з такою ж, як і вона,  жінкою-сучкорубом, Вассою Рудавіною. Спочатку було трудно звикатись з таким простим і незвичним іменем. В Ступні ім’я Василина не таке вже й рідке, а то Васса. Що сторона, то й новина. Але ще було дивно, що вона за національністю чувашка. Васса була жінкою веселою і не давала сумувати Хтодорі. Згодом так здружились, як дві рідні сестри. А ще їх зблизило те, що їхні сини Василь та Іван учаться разом у шостому класі і один без одного жити не можуть. У Василя ноги заспокоїлись, все позаживало, тільки обморожені місця дуже боялись холоду.
Хтодора з Вассою підкидали хмиз у багаття, високі язики полум’я виривались вверх на волю, з’являлись нові. Полум’я відігрівало обличчя жінок, а заодно розморожувались серця.
Подруги ділились своїм горем. Не те слово: ділитись горем, наче у кожної з них свого не вистачає. Але так ми звикли казати – горем ділитись. Краще його по вітрі розвіяти, в багатті спалити, по воді пустити. Надто багато його накопичилось у подруг. Хтодора розповіла про все: і про Зосима, і про Артена, і про совітів, і про бандерів.
Васса розповіла про свого чоловіка – у 1941 пішов на фронт і як у воду канув. Заслали її з Ванечкою як сім’ю зрадника Батьківщини.
– Я тобі, Федоро, ось що скажу: на все селище всього три сім’ї місцеві. Це Землякови, Алимови та сім’я директора школи Дякова. Останні – всі переселенці. Ніхто нікого не прозиває ні „кулаками“, ні „ізменніками“.
– Нащо вже діти, – каже Васса. – Ті які тільки прізвиська не придумають один на одного, що й соромно вимовити, але я ніколи не чула, щоб хоч хто-небудь з ді¬тей міг вимовити ці страшні та несправедливі слова.
Десь там в конторах у Княж-Погості переселенці мали десятки назв: троцькіс¬ти, бухаринці, поволзькі німці, кримські татари, „зрадники“, „шкідники“, „меншовики“, „бандерівці“, „власівці“. В Килтові були всі рівні. Заслання всіх зрівняло, бо всі – люди, знедолені люди. Всіх однаково гнобив голод, нужда та полярний холод. У всіх були важкі спогади і переживання про своїх близьких і рідних, яких уже нема на світі або їх доля невідома.
У першу чергу Василь, як старший із синів та й найписьменніший, розіслав листи у Ступно до багатьох, кого пам’ятав, і саме головне в Ступні повинні знати адресу.
Хтодоська відгукнулась. Одержали листа. В ньому був вложений лист від Зосима. Пише, що воює у Польщі. З листа видно, що він ні про Артена, ні про останніх нічого не знає. Була адреса польової пошти. Але по цій адресі листи повертались з поміткою: „Возврат. Отсутствие адресата“. Прийшла радісна звістка і для Романа Цвика. Пише Нечипор. Найменьший син Нечипор Цвик, за якого Роман попав у заслання, спокійненько живе дома.
Він в листі розповів про себе. Йшов з Дмитрів на Цвики, вже смеркалось. Зупинили „стрибки“. Довго допитували, але нічого не доказали – малоліток, в УПА не приймав участі. Вже було зібрались відпускати додому, але передумали – відправили у трудову армію. В Києві, на пересильному пункті, в трудармію не прийняли – підліток, а там, куди беруть, треба „вкалывать“. Так і відпустили Ничипора на всі чотири сторони. Навіть на дорогу дали довідку.
Тепер виходило, що батька Романа Цвика треба відпускати додому. Останні чотири сини – в армії. Нечипор подав заяву, але відповіді не було.
У Василини і радість, і горе. Пише
сестра Текля.
„Добрий день або вечір, дорога Василино! Пише тобі листа твоя сестра Текля. А ще передають тобі привіт мій свекор Артем, свекруха Фроська, мій син Андрій, кума Акулина, кума Степанида і сусід дід Гордій.
У перших строках мого письма повідомляю, що ми живі та здорові, чого і вам бажаємо від Господа Бога.
А ще повідомляю, що твій чоловік, моя рідна сестро, знайшовся. Його ніхто не зачипає, бо вже борода починає сивіти. Після того, що сталося з Петром,  не у листі будь сказано, і після твоєї висилки він чуть не здурів. Але оце одійшов і я його прийняла як рідного, бо він вже зовсім осиротів.
На цьому кінчаю писати свого листа. Лети, лети, листок, через захід на восток, не попадай нікому, тільки рідній сестрі Василині. Остаюсь з найкращими побажаннями щастя та здоров’я – твоя єдинокровна сестра Текля Кочубей.
Писав листа її син Андрій Кочубей. А від себе  хочу додати, що дядько Іван такий добрий, поважає мене, як рідного сина“.
Не буду описувати, як себе поводила Василина, коли одержала цього листа, не буду описувати, як збіглись бараки №3, №4, №5. Не буду.
Після цих подій Василина замовкла, наче води в рот набрала. Вона жила в одній кімнаті з Хтодорою. В кімнаті вже наче стало просторніше. Помер старий Броч, а згодом – і Брочиха. Василина – гостра на язик, тепер мовчала, як глухо¬німа. Хтодора стала побоюватись, бодай не наложила на себе руки.
Згодом тихенько, щоб діти не почули, призналась:
– Тільки тобі скажу, Хтодоро. Я збираюсь втікати.
– А я й так здогадалась.  Бо ти від своєї пайки відділяла шматочки і сушила їх.
– Я доберусь, щоб тій зміюці очі виколоти. Бач, не встигла поховати свого Богуна, як уже під мого чоловіка стелиться.
Особливо було важко пережити зиму 1945 року. Робоча пайка хліба становила 500 грамів на добу, дитяча – 300, іждивента – 250. Однак жили всі разом, і хліб діставався приміром однаково. Постачальником був Василь. Він і в черзі вистоював, він пильно слідкував, щоб талони на картці були правильно відрізані, слідкував,  щоб не обманули на вазі. Коли приходив додому, довго буханець вимірював шнурочком, краяв і давав брати на вибір спочатку дідові, потім матері, дітям і в останню чергу брав сам.
Хтодорина давня болячка – пошкоджений в дитинстві копчик дав себе знати. Васса пішла до Землякова і поклопотала про свою подругу. Сама б Хтодора ні за що не пішла б. Земляков направив на „легку“ роботу – дояркою.
Однак, вона тільки вважалась легкою. Ні одна корова не доїлась, всі корови висіли на шлеях. Завідуючий фермою любив жартувати.
– Начнем, бабоньки, підйом животноводства.
Бабоньки підкладали шлеї, перекидали мотузки через бантину і тягнули – лежача корова поступово ставала на ноги. Основні корма – березове та осикове ві¬ниччя, і того не вистачало.
Тих запасів харчів, що привезли з собою, хватило до середини зими. Далі біда. Васса (от добра людина) через знайомих довідалась, що у Княж-Погості одному начальникові потрібна нянька. Маруся – чотирнадцятирічна дівчина пішла не нянькою, а наймичкою, і то за харчі. А треба було дитину доглядати, варити, підлоги мити. І все ж Хтодора була впевнена – з голоду не помре.
Хлопці Володько і Василь ходили в школу, вчились добре, були відмінниками. Василь вчився в п’ятому класі, а Володько – в другому.
Закінчувалась довга приполярна зима. Вже ночами на небі полярне сяйво не водило хороводи. З’явились галасливі червоногруді пташки – снігурі. Блакитне небо стало синім і глибоким. По ньому пливли білі баранці. Пливли, поспішали на північ, звідки всю зиму приходили люті морози. Весна була біля порога.
Одного ранку Володько не зміг злізти з верхнього ліжка. Мати будила, а йому все хотілось спати.
– Вставай, йди до школи!
– Не можу.
– Чого?
– У мене лоскочуть ноги.
– Як то лоскочуть?
– Наче мурашки бігають.
Хтодора розкрила ковдру і подивилась. Справді, ноги до колін округлились, як два стовпця, посиніли. Доторкнулась до них пальцями – а від них залишились глибокі світлі ямки. Очі запали. Володько не знав, що з ним робиться, але йому хотілось постійно спати. Прокинеться, подивиться довкола з верхнього ліжка і
знову засипає. І так солодко спиться. Володько помітив, що йому вже не хочеться їсти. Оце яке щастя, що їсти не хочеться!
Покликали фельдшерицю Антоніну Петрівну. Вона оглянула, похитала головою і вже при  виході в коридорі матері сказала:
– Опухоль від голодування. Ліки ніякі не потрібні. Його ліки – їжа, давайте потрошки, але частіше.
Яке горе! Треба попередити в школі, щоб не ставили прогули. Директор школи Василь Степанович Дяков „заспокоїв“ Хтодору. Прогулів не буде, бо весь другий клас тимчасово не буде вчитись. Їхня вчителька Пелагея Яківна також голодує і не може піднятись.
От горе! Що робити? Як врятувати дитину?
Але світ не без добрих людей. В сусідньому бараці в окремій кімнаті проживала Опаріна. Жінка інтелігентна на ви¬гляд, в окулярах, привітна, з Хтодорою була добре знайома, бо їхні діти  под¬ру¬жились. Володько з Вадимом, а Василь – з Вілі. Опаріна завідувала дитячим садком, її діти хоч і не завжди наїдались вдосталь, але й не голодували. На погляд Володька та Василя, Опаріни були дуже багаті і головне багатство – це книжки. Яких тільки книжок не було в Опарі¬них. Всіх не перечитаєш, але в першу чергу цікаво перегортати сторінки і розглядати малюнки. Особливе враження на Кочубеїв справила книга великого формату „Живописная Малороссия“ та „Огонёк“ – річна підшивка журналу за 1911 рік.
І от тепер Хтодора зустрілась з Опаріною в її кабінеті. Ще поки йшла по скрипучому снігові, думки одна за другу за¬скакували, плутались, все думала, з чого б почати. Адже Хтодорі ніколи в житті не доводилось побиратись. А тут побачила Зою Михайлівну (так звали Опаріну), вуста запечатались, язик не повертається... От вона Ступенська гордість! І в сльози. Тільки, коли виплакалась, змогла говорити:
– Володько опух від голоду. Може вмерти. Врятуйте мого сина, якщо можете!
Дві жінки розмовляли двома різними мовами, але вони розуміли одна одну, бо поміж ними була ще якась третя мова – мова людяності та розуміння чужого горя. А горе у Зої Михайлівни – не дай бог нікому такого горя. Жила вона в Москві, чоловік був якимось великим начальником. Серед ночі на чорному вороні за¬брали. Через три дні розстріляли. А її, Зою Михайлівну, з дітьми, як сім’ю „ворога народу“, заслали сюди, в Килтово. З 1939 року ніхто не написав до неї ні одного листа, бо можна поплатитись лютою карою. От і зараз вона вперше,  можливо за довгі роки, поділилась з Кочубеїхою своїм горем.
Хтодора йшла додому. Підшиті старі валянки весело скрипіли по снігу. Під великою теплою хусткою вона несла для синочка дорогоцінні ліки – склянку манної каші.
З того часу Володько відноситься до цієї дитячої страви з великою пошаною. Адже вона врятувала життя. Вірніше не вона, а Зоя Михайлівна Опаріна.
Нечипор якось зумів з себе зобразити такого хлопчину-підлітка, що до нього не чіплялись ні „товариші“, ні „друзі“ – ні совіти, ні бандерівці. На Рівненщині було заборонено надсилати посилки у місця за¬слання, хоч на території східних – небандерівських областей такої заборони не було. Нечипор зладнував дві посилки і повіз аж у Шепетівку. Там прийняли, і пошта їх доставила аж у Килтово. Дід Роман приніс посилки додому, поклав їх на своєму верхньому ліжку і мовчить. Всі діти з нетерпінням поглядали на дві скриньки, обшиті домашнім ступенським полотном.
– Ти от що, Хтодоро... Я теє... перебираюсь у  кімнату, де Хавруки жили. Вони повмирали обоє, там є місце внизу, а то мені старому лазити наверх важко.
Хтодора промовчала. Нічого й діти не сказали. Дід перебрався мовчки і переніс посилки.
Гірко було все це пережити, але образа пройшла швидше, ніж Роман Ількович випорожнив дві скриньки.
А тим часом навіть на Крайній Півночі зима відступала, сходив сніг. Як чорні ребра, з-під снігу виглядали залізні ліжка вздовж бараків. Їх викидали, як тільки хто помирав. А за першу зиму померло багато, про це мовчали іржаві скелети ліжок, що безладно були розкидані на снігових кучугурах. Тепер вони наче виростали, щоб нагадати про сумні наслідки приполярної зими.
Весна подає надії, сум проходить, бо появилась хоч невеличка, а все-таки спожива. На пеньочках, покритих зеленим мохом, можна було знайти китицю яс¬краво-червоної бруслини, що перезимувала під снігом. Та й на городах можна було поживитись. Картоплина, яку восени випадково не знайшли, тепер давала про себе знати. Люті морози виморозили з неї все, але крохмаль біленький лежав у лушпиняному мішечку. Ой, які то добрячі пляцки з них виходять!
Діти пішли на поля радгоспу, що простягнулися недалеко від Килтова. На цих полях працюють політичні „зеки“. Минулого літа там вирощували овес, картоплю, капусту та турнепс. На полях вештались горобці. Знаходили чи зернинку вівса, чи залишки турнепсу. У горобців з’явились суперники – діти. Вони особливо швидко знаходили лакітки – перемерз¬лу картоплю.
Прокинулась північна природа від довгого сну. Діти виповзали на піщаний берег Килтовки і там знаходили хвощі. Травинка – схожа на ялинку, вона завершується такою шишечкою. Кинеш її в
рот – не дуже смачна, але голод можна перебити. За день їх так понаїдаються, що аж животи поздуваються.
Вже й дома є що варити – пішла кропива, лобода і щавель. Наступила пора, коли у всіх в роті зеленіє. І так вони будуть зеленими, поки не почорніють, бо незабаром починає дозрівати головна ягода тайги – чорниця. Але все це, так би мовити, – десерт. Головний „хліб“ тай¬ги – це гриби.
Ще сходить сніг, як на горбках починають вилазити чорні гриби – сморчки та строчки. Їх боялись, і їли. Боялись, бо часто від них люди  труїлись, але голод – не тітка. Ці гриби смач¬ні, і  їх їсти можна, просто треба вміти  правильно відварити та посмажити.
Серед літа в лісі грибів – безліч. Тут треба йти із старожилами, вони в грибах розбираються, і в безмежному лісі не дадуть заблукати.
У дітей роти то зеленіли, то чорніли, зате під очима сині плями зчезали і навіть на личиках з’являвся рум’янець.
Ступенські діти швидко перейняли мову, хоч спочатку не обійшлось без кур¬йозів.
Володько, відповідаючи урок з російської мови, вжив слово „гілка“.
– Что, что? – запитала вчителька.
– Гілка.
– Что это?
Володько недобре подумав про свою вчительку: „От дурна! Такого простого слова і не розуміє“. І вже з роздратова¬ністю сказав докладно:
– Г-і-л-к-а!
Але на лиці вчительки було видно, що вона нічого не второпала. Тоді Володько схопив крейду і на дошці намалював це слово з листочками і окремими  прутиками.
– Так это ветка!
– Ветка!
Діти від Карпат до Крайньої Півночі скрізь однакові. І граються однаково. В нашого „шпака“ грали так само, але називали „чижом“. Була й нова, невідома Володькові гра – лапта. Замориш, який недавно лежав опухлим від голоду, тепер гасав по піщаному майданчику, ловив м’яча, зробленого з ганчірок.
Російські діти швидко засвоїли укра¬їнську „щиталочку“, хоч не всі слова були зрозумілими, але дітям чим непонятли¬віша тарабарщина, тим цікавіше:

Котилася торба
З високого горба.
В тій торбі –
Хліб-паляниця,
З ким ти хочеш поділиться?

– С Петей.
Так повторюється до тих пір, поки залишиться останній; він перший і розпочинає бити лапту.
Не тямили діти різних національностей, що у тарабарській рахівниці був якийсь таємничий зміст, що вона прийшла до них з тих часів, коли діти заучували латинь:
Ене, бене, рес,
Кінтер, квінтер, жес,
Ене, бене, раба,
Кінтер, квінтер, жаба.
Володько ще до заслання зачитувався „Кобзарем“, переживав то за Катерину, то за наймичку. Щось таємниче та горде було у рядках:
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго-довго кров степами
Текла, червоніла.
Ці рядки відповідали тому, що можна було в Ступні бачити повсякденно.
Тяга до книжок привела до того, що він став не тільки відмінником, але й докучли¬вим хлопцем, який своїми недоречними запитаннями заважав проводити уроки.
Вчителька Пелагія Яківна Карпова весною вижила і під осінь продовжувала роботу. Грузна, повнощока, вузькі очі – мабуть, в ній текла тюрська кров. Зав¬жди в фуфайці та у валянках, вона ніяк не нагадувала нам тих учительок, які тонесенькі, тендітні, на високих шпильках. Ні, вона, вчителька того часу, більш нага-дувала кам’яну бабу. І та „кам’яна баба“ все ж на очах у всього класу повалилася з ніг біля шкільної дошки, коли прочитала „похоронку“ на свого чоловіка.
Лице її було завжди сурове, вимогливе, але діти її не тільки слухались – любили, як матір. І те, що вона колись повалилась, не пошкодило справі, діти на її уроці не дозволяли пустощів. У дітей замість страху була совість.
Одного разу Пелагія Яківна роздавала дітям тоненькі книжечки для поза¬класного читання. Кому дісталась „Чей нос лучше?“, кому „Петя и Жучка“. Коли дійшла черга до Володька, він попросив „Кобзаря“ Шевченка. Це була задача нелегка. Сама Пелагія Яківна, мабуть, ніколи не чула про таку книжку. Але згодом до себе додому запросив фізрук – викладач фізкультури та військової підготовки Віктор Вікторович Єзовськіх. Всі знали, що права рука в нього – протез, що в нього багато нагород, комі за національністю, родом з Княж-Погосту. Він серед своїх книжок знайшов біографію Т.  Г. Шевченка і дав почитати українському хлопчикові.
Мабуть, туга за Україною заставляла Володька вишукувати все, що пов’язане з рідним краєм. Ось в книжці, що взяв у Опаріна „Живописная Малороссия“, наткнувся на сторінку, де згадувалось про Мотрю Кочубей, про Мазепу. В цій книжці був вірш, який глибоко запав до серця. Автор – А. К. Толстой:
Ты знаешь край, где всё обильем дышит,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишнёвых рощах тонут хутора!
Среди садов деревья гнутся долу,
И до земли висит их плод тяжелый?

Туда, туда всем сердцем я стремлюся,
Туда, где сердцу было так легко,
Где из цветов венок плетет Маруся,
О старине поёт слепой Грицко,
И парубки, кружась на пожне гладкой,
Взрывают пыль веселою присядкой!
Не всі слова були зрозумілі, але від них несло пахощами рідного краю. Які знайомі та рідні слова: Грицько, Маруся, хутор, парубки. Це була зовсім інша Україна, не схожа на ту, яку описував Т. Г. Шевченко:
Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило?
А хату раєм називають.
Третій клас, в якому вчився Володько, після чорниці, щавелю, лободи та грибів став оживати. З’явився рум’янець, стали пожвавленими. Але невдовзі випав сніг, замело школу до самих вікон, іней на шибках став товстим шаром і в класі по кутках панували сумні сутінки. Дитячі пустощі знову змінились старечим блуканням понурих голодних дітей. Су¬тінки  в класі, сутінки під очима. На весь клас (а в ньому було шістнадцять учнів) лиш один з них, як то кажуть, мав образ божий. Це Олег Полєвой – син начальника табору політв’язнів, що знаходиться в радгоспі Килтово, в двох кілометрах від Бази Килтово. Кожний день його привозили на санях, які „кібіткою“ називаються. Не сани, а маленький будиночок на полоззях.
Олега везли, як дорогоцінну царську особу. Хлопчик завжди був закутаний у довгий кожух, шапка-ушанка зав’язана під підборіддям, ноги вкриває товста ковдра-полог, хоч Олег завжди носив теплі бурки-валянки, пошиті із білосніжного сукна та обшиті хромовою шкірою, але полог щільно захищав дитину від полярних морозів.
Дитину возив кучер – розконвойова¬ний політв’язень, а по боках у кібітці сиділи двоє особистів з автоматами.
Діти з Олегом не грали, хоч він тягнувся до них, але вони ним нехтували і пошепки підсміювались, що сина начальника тюрми під конвоєм возять.
Одного разу у спортзалі до початку занять діти ганяли – грали в „догоняшки“. Олег наминав бутерброд – білий хліб з маслом та чорничним варенням. Діти навмисне наче не помічали ні його, ні хліб з маслом, хоч не помітно ковтали слинку. Панич бачив, що ним нехтують, що вони „изменники“, „бандеры“, „кулаки“ і „враги народа“ не хотять з ним гратись.
– От кину їм, як цуцикам, бутерброд і тоді побачимо, які ви горді, – подумав малий Полєвой. – Як голодні вовки накинетесь і перекусаєте один одного.
Мить – і шматок білого хліба з коро¬в’я¬чим маслом та чорничним варенням опинився серед спортзалу. Діти оторопіли. Скільки пам’ятають себе, таких ласощів давно не куштували. Всі притиснулися до стін, стали суворими та зосередженими. Настала тиша. Ніхто хліб не підняв.
У спортзал прийшов фізрук Віктор Вікторович Єзовськіх:
– Чому на підлозі хліб валяється? Хто черговий? Прибрати. Положіть на під¬віконня.
Ця мала сутичка була без слів. І після уроку ніхто до хліба не доторкнувся. Але з паничем щось сталось, як кажуть, попала шлея під хвіст. Не сів у кібітку і настояв, що піде додому пішки. Олег ішов пішки. Сніг хрумкав під його бурками, ззаду по дорозі плелись пара коней, кучер та пара озброєних особистів.
Ця мовчазна сутичка не привела до великих неприємностей. Діти є діти. Згодом грали всі разом – голодні і ситий, грішні і праведний.
Все це бачила спостережлива Пелагія Яківна. Про себе вона не розповідала, але дитячі очі бачили все. Коли перший раз в класі без тями, то вона одержала похоронку – загинув чоловік на фронті, другий раз – син, а третій та четвертий – від голоду. І ноги пухли в ті ж часи, що й у Во¬лодька.
Василь перейшов до шостого класу. Одного разу на уроці попався. Його вчителька помітила, що Кочубей неуважний, робить вигляд, що слухає, а весь час заглядає під парту. Алевтина Михайлівна, так звали Василеву вчительку, зненацька підійшла і вихопила книжку, яку потайки читав Василь. Це були вірші Сергія Єсеніна. Мовчки забрала і продовжувала урок.
Алевтина Михайлівна Семьонова жила в сусідньому бараці навпроти, і всі її знали, і вона всіх. Ввечері вона завітала до Хтодори. Василь насторожився. Тепер йому попаде за Єсеніна.
– Я повинна вас похвалити, що ви, Федоро Романівно, привили дітям любов до книжок.
– Та нікому і нічого я не прививала.  Я їм завжди кажу: краще б ділом зайнялись, ніж ніс встромляти в книжку, вона хлібом не нагодує і до добра не доведе.
– Ні, помиляєтесь, Федоро Романівно. Думайте собі як хочете, але не забороняйте їм читати.
Після цього на ліжку другого поверху, під самою стелею поселився Гоголь, який з книжкового малюнка вражав своїм довгим носом, лукавою посмішкою і веселими очима.
Яке це було щастя зустрітися з такою дивною людиною. Коли рветься серце додому в Ступно, на Соковицю, в гори та рови, де все до болю знайоме, де все в уяві змальовується в чистих та яскравих барвах. І тут Гоголь, який веде нас в Україну, Диканьку, Миргород, з Тарасом Бульбою наші мандрування приводять у Дубно. Але читацький голод на цьому не вгамувався. Тут і „Невський проспект“, і „Мертві душі“, і „Ревізор“ і „Шинель“. Разом з Гоголем навіть у Римі побував і дивовижний портрет подивився. Не все, правда, було зрозуміло, але приваблювали нові світи за обрієм і чим більше там, на краю землі, впізнаєш, тим більше хочеться знати, а що там далі.
Дід Роман, який проживав у другій кімнаті через коридор напроти, також читав. У нього була лише одна книжка – Біблія. Часу було достатньо, не те що на Соковиці, і він читав, перечитував. І чим менш зрозумілим був текст, тим більш йому уваги надавав дід Роман Ількович. Він шукав ті рядки, які підтверджували: про що пише святе писання – збувається. Піде брат на брата – так воно і є. Особливо він читав і старанно тлумачив Откровєніє від Іоана, а завершував Єкле-зіастом.
– Все піде прахом. Мав таку сім’ю, стільки дітей, для всіх я був головою, був господарем. Тепер, як великомученик у келії, спокутую гріхи. Я був як Авраам, а тепер як Лазар! – невгамовно говорив Роман. Він уже не підкидав догори своєю рудою бородою, бо й борода стала ріденька, і голову тягло до низу. Життя згинало в дугу того Романа, який наче Мойсей вів своє плем’я до щастя, до землі обітованої. Діти – ледацюги упирались, але він їх силоміць тягнув до щастя. Тягнув...
Тепер, коли посилки стали порожні і кімната також порожня, попросився до дочки знову. Тепер стала Хтодорина кімната, як хата-читальня.
Роман влітку навіть пішов на роботу. Влаштувався сторожем на парниках. Робоча картка на п’ятсот грамів хліба. Тільки б жити. Але трапилась біда. В ларьку після „отоварювання“ талонів залишилась ропа від солоної кільки. Продавець вцідив дідові Романові „за так“ півкотелка цієї юшки. Він не доніс додому цю дармову поживу – по дорозі випив. Голодний шлунок не виніс. Всередині все, мабуть, згоріло, бо до вечора Романа Ільковича не стало.
Як робочому, начальник Земляков розпорядився видати труну і хуру, щоб похоронити. Земля дідові Романові була дійсно пухом, бо до самого дна ями – пісок. Могила на пагорбку над річкою. Василь на районній газеті  „Лісоруб“ написав у Ступно про сумну звістку. Роман Ількович Цвик помер. Покійний все пророкував, що помре серед білих ведмедів. Біля його могили хіба що серед ночі пройде лось або бурий ведмідь, і то ця звірина  біля селища рідко з’являється.
Два засновники Цвиків померли в чужині. Роман – в Приполяр’ ї, Івол – десь у далекому Парагваї знайшов собі вічний притулок.
В радгоспі Килтово, в старовинному монастирі, в якому в допетрівські часи знаходили собі притулок старообрядські ченці, був табір політв’язнів. Деякі з них мали послаблений режим і навіть без конвою мали дозвіл виходити за межі колючого дроту. Послаблення подібного роду не було особливою милостинею міс¬цевого начальства, бо з глухої тайги, де від Котласа до самого Льодовитого океа¬ну була суцільна „зона“, яка називалась „Севлагерь“ – північне відділення знаменитої держави в державі – ГУЛАГу (головне управління таборів). І втекти за межі цієї держави так же трудно, як верб¬людові пройти через вушко голки. А від Килтово радгоспу до Килтово бази дійти можна. От таким чином у нашому бараці з’явився „зек“ і запропонував помінятись книжками. Він шукав Біблію, на обмін пропонував О. С. Пушкіна. Так у хлопців Хтодори появилась книжка поета, про якого вона не чула і не думала, що крім „Кобзаря“ ще може бути щось подібне.
Книжка за розмірами невелика, але товста. Обкладинка – темно-вишневого кольору, кутки обклеєні чорним коленкором. Це було справжнє свято для Володька та для Василя. Якщо знайомий їм Гоголь приваблював насмішливим і разом з тим правдивим змалюванням життя, то у Пушкіна було щось таке, що й словами не скажеш, читаєш і в серці струни бриньчать. Василь майже напам’ять завчив „Сожженное письмо“, а Володько безладно заглиблювався у все передчасно, забиваючи свою голову всім, що попадалось на очі. Але попалась чергова книжка віршів Лермонтова. Обох Хтодориних дітей захопили вірші „Прощай, свободная Россия“ та „И скучно, и грустно“, а вірш „Дубовый листок оторвался от ветки родимой“ наче був написаний про них, ступенських хлопців, яких схопили і заслали в глуху північну тайгу. Мішанина одержаних знань завдавала багато непокою не тільки вчителям, які їх вчили, бо вони не завжди могли на ці запитання відповісти, а самі хлопці чим більше читали, тим більше залишались незадоволені. Воно й не дивно. У світ знань вони заглянули, як ми заглядаємо часом у замочну щілинку. Замість стола бачимо лише одну ніжку, замість дивана лише візерунки тканини, замість вікна – нижню раму.
Не тільки Хтодорині діти були такі запопадливі до навчання. Таких дітей у селищі було дуже багато. Мабуть, вони всім тілом відчували, що без знань їм не вибратись із цих лісових нетрів, не вижити. Потрібно було собі пробивати дорогу у життя ради себе, ради батьків.
Особливо здібний був Василь. У шостому класі його цікавили філософія, по¬літика, літературознавство. Але, мабуть, не судилось. Шостим класом завершилось його навчання. Така доля старших у сім’ї. В ті роки менші в школу ходили, а старшим треба було на шмат хліба заробляти.
Не встигли винести ліжко діда Романа, як звільнилось Василинине. Зникла несподівано, наче в воду канула. Ніхто нічого не знав. Хтодора здогадувалась, але мовчала. Приходив комендант, старий чахоточний чоловік. Жалівся, що за цю пригоду йому дістанеться. А тут ще й чахотка – як не зжене зі світу вона, то начальство доконає.
Василинин син Петро загинув разом з Филимоном, який був підрайоновим і мав псевдо Богун. Филимонова жінка Тек¬ля – рідна сестра Василини. Обом сестрам загрожувало заслання. Але Теклю чомусь не зачіпили. Василинин чоловік Іван Степанович Приймачук, коли Василину висилали, переховувався десь у криївках.
Згодом він вийшов, чекав нової хвилі заслань, але все наче затихло, і більше зі Ступна нікого не чіпали.
Іван залишився один. Ночами не спалось йому на тому тапчані, який колись привіз із польського села Комашівка. Дубові точені ніжки, невисока спинка в головах. Батьки повмирали, жінка біля білих медведів. Так же забутою залишилась вдова підрайонового – Текля із своїм малолітнім хлопчиком Андрієм.
Якось раз вона зустріла Івана, довідалась, що пише Василина, як вона там на засланні.
– Ти би, куме (а вони покумались, коли хрестили Андрія), прийшов як-небудь та допоміг загорожу для свиней полагодити. Свині як звірі, всі стовпці погризли. Загорожу зламали, по всій клуні гуляють.
– Добре, якось прийду!
Якось прийшов, потім ще і ще та так і залишився у Теклі.
Про все це стало відомо Василині. За кілька днів Василина лісами вздовж тракту пройшла до найближчої станції, на даху товарного вагону доїхала до Котласа. Там її впіймали і знову в Килтово доставили. Василина знайшла своє ліжко і пішла в сусідній барак – місця вистачало. Але не та була Василина, щоб отак сидіти. Там з сестрою її чоловік цілується-милується... А не діжде!
                *   *   *
А де ж Зосим? За всю війну тільки одна звісточка. Вже й Гітлера добили, а від нього нема листів. Весна 1945-го, а Зосима нема. Аж у Петрівку повернувся. В Здолбунові прямо зі станції поспішав невисокого росту солдат у полинялій вій¬ськовій сорочці з торбинкою та із скаткою через плече. Груди в медалях. Він в першу чергу кинувся на ринок, щоб зна¬йти підводу із Ступна, але не знайшов. Один дядько з Кунина підвіз. На прощання дядько сказав:
– Ти, солдатику, оці бляшки поздіймай, не дражни наших „друзів“. Солдатів, що повертаються з війни, не вішають, але й по голові не гладять. Вже зрадниками України не вважають, бо проти німця воювали, але для них совіт однаковий що ступенський, що московський. Іди прямо по дорозі, в рови не заходь.
Зосим поминув Стару Мощаницю, ось уже й Ляшуки видно, дороги знайомі, кожна калюжа, кожна вибоїна. Давно вже ніхто шарварки не проводив. Думки перекинулись на те, як його будуть зустрічати, як здалека побачать і кинуться йому назустріч. В рідному селі Зосим пішов навпростець і несподівано виринув з рову. Перед ним – рідна хата. Нікого на по¬двір’ї. Хай!
– Прийду зненацька! – думав Зосим. – От скільки буде радощів. Ввійшов на подвір’я – двері відчинені. Зайшов у хату. Тиша. Проти відтуленої печі – хлібна діжа, незакрита, на дні не закваска, а чорні, як вугілля, засохлі брили. На комині потягнувся кіт і знову присів по-дрімати. На землі – роздерта подушка, і лише Спас із покуття пильно дивився на все це, наче пошепки казав, піднявши згорнені пальчики в знак благословення:
– Ц-с!
Тиша.  Навіть мух у хаті нема. Тільки тепер до Зосима дійшло: сталось лихо. Не зачинивши пустку, він притьмом стежкою через Маску подався на Цвики. Там він про все довідався. Застав Клима, який відслужив у Нижньому Тагілі у трудовій армії і повернувся. Пилипа відпустили із Карлагу – карагандинської зони. Андрій подався у Озеряни,  влаштувався стрілочником. Нечипор порався біля худоби і незмінна вартова біля печі Хтодоська. Не було тестя Романа та швагра Івана. Загинув на фронті.
– Звідкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав? – жартома почав було Клим. Але жарт був недоречний. Зосим довго розпитував про сім’ю, про Артена.
– Ну, а ти де був? Чому нічого не писав?
– Писати то я писав... чужими руками. Мабуть, так писали, що не доходило.
А про себе було що розповісти. Після того, як пройшли прискорену підготовку у Мозирі, направили бійцем у частину. Незабаром попали в полон. Вели їх дорогою – недалеко простягався ліс. (А це було під Брестом). Вели чотири конвоїра. Змовились і напали. Трьох положили, четвертий уцілів, став строчити. До лісу добігли тільки п’ятеро. Довго блукали, поки не вийшли на совітів.
– От я, – дальше розповідав Зосим, – смикнув: документи у німця. Другий раз попадусь, подивляться – Кочубей – і зараз же розстріляють. Тому я записався на чуже прізвище. Щоб не видумувати, взяв першого попавшого, що пішов на фронт – Івана Курчака, так і записався: Мельничук Іван Фомич.
– Так він недавно повернувся з фронту. От так кумедія – два Івана, два Фомича та ще й два Мельничука, – розвів руками Клим.
Далі Зосим розповідав, як Варшаву брав, як поранив ногу камінь, коли рушився будинок, як він знову пішки про¬йшов пів-Польщі та пів-Німеччини, ді¬йшов до Берліна.
– А на стіні розписався? – знову допитувався насмішкуватий Клим.
– А як же, розписався!
– Та ти ж не вмієш.
– А я хрестика поставив.
На другий день Зосим подався у Мізоч у райвідділ МДБ. Перед містом присів спочити під крислатою осокорою. Витяг з кишені нагороди, пришпилив до полинялої гімнастерки.  Рядком красувались „За освобождение Варшавы“, „За взятие Берлина“, „За боевые заслуги“, „За отвагу“ і нарешті медаль з профілем Й. Сталіна і словами „Мы победили. Наше дело правое“.
До Тарасенка не попав, сидів його за¬ступник Бровін.
– Де моя сім’я?
– А хто ти?
– Кочубей Зосим Антонович.
– Документи.
– Що ти мені мозки полощеш? Документи на ім’я Мельничука Івана Фомича.
Бровін натис кнопку. На порозі з’явився опер.
– Арештувати!
Другий тиждень сидить Зосим у КПЗ, а його ніхто  на допит не викликає. Нарешті покликали. Слідчий сухо запитував всі формальності: прізвище, ім’я та по батькові, рік народження, місце проживання.
Тихо, буденно і, здавалось, втомлено слідчий сказав:
– Ви обвинувачуєтесь в кражі чужих документів і присвоєнні чужої легенди. Незавидні ваші справи – розстріл. Скажи, ти цього Мельничука вбив? – пере¬йшов слідчий на „ти“.
– Та ніхто його не вбивав. Він повернувся з фронту живий та здоровий.
– І також Мельничук?
– Так.
Тут Зосим розповів, як у полон попав, як втік, як прибився до радянської вій¬сь¬кової частини, чому назвався Мельничуком.
Слідчий одного не міг зрозуміти, чому тоді особисти не арештували, чому не розстріляли. А так з бухти-барахти на фронт відправили.
– Не знаю, може їм потрібні були солдати, і я воював чесно, мав нагороди.
– Нагороди! З Мельничука здер?
– Ні!
– Побачимо.
Через кілька днів знову допит. При¬йшлось все спочатку розповідати, і знову все те ж... Ввели справжнього Івана Курчака – Мельничука Івана Фомича.
– Знаєш цього чоловіка?
– Знаю. Це мій сусід Зосим Кочубей з Приймачуків.
– Як по батькові?
– Антонович.
– А ти з самого початку на фронті був Мельничуком?
– Ні, після втечі з полону.
– Хто підтвердить?
– А хоч би ті, з ким я був у одній роті.
І десять днів не пройшло, як викликали на черговий допит. В кабінеті крім слідчого сиділи його бойові товариші, правда, в селянському, а не військовому одязі. Зосим кинувся, щоб обняти їх, але слідчий стримав телячі ніжності.
Зайшов Бровін. На той час він половину ступенців знав не тільки за прізвищем, але й по імені.
– Маєш, Зосим, щастя. Тобі повезло. Всі вільні.
– Вільний-то вільний. А сім’я?
– Їдь на північ і проси там у місцевого начальства, раз ти такий герой-фронтовик.
– Але мені потрібний документ, що я Кочубей Зосим.
– Буде тобі папірець. Я подзвоню в райвиконком, спитаєш Харченка.
В той же день Зосим ішов пішки додому з медалями та з довідкою у кишені.
Ввечері до Клима прийшли „друзі“. Зосима не чіпали, лише забрали шинелю, навіть пояснили, що вона потрібна бо¬йовикам УПА. Можна подумати, що Зосим ще й сперечався б. Він ладен був віддати вилинялу гімнастерку, аби тільки не просили провести. Він добре знав, що після цього знаходили з путом на шиї.
Тільки коли пішли непрошені гості – „друзі“, Клим прочитав бумагу, яку видали Зосимові у райвиконкомі – довідку з круглою печаттю. Все, наче, правильно: Кочубей Зосим Антонович, 1900 року
народження, уродженець і мешканець
с. Ступно, Мізочського району, Рівненської області УРСР. В селах тоді пашпорти не давали.
Проте одержати дозвіл на те, щоб в’їхати  в державу СевЛАГ (Північне відділення головного управління таборів) було справою нелегкою. Іволові до Парагваю було виїхати куди простіше. І тільки весною 1947 року з повною валізкою харчів – пампушками, салом, пряниками та сухарями – Зосим сідав на поїзд. Їхав у безвість. Без просвіту, без надії, але не міг він довше чекати. Що буде, те й буде.
У Котласі довго в руках вертіли довід¬ку і дозвіл на ім’я Кочубея, але пропустили. От і Княж-Погост – дерев’яне місто. Одноповерхові хати, бараки, тротуари – все дерев’яне. Це районний центр, від якого за шістдесят кілометрів вглиб тайги знаходиться База Килтово, куди в думках уже два роки добирався Зосим.
Треба було звернутись до начальника Княж-Погостського відділення СевЛАГу, щоб йому, фронтовикові, віддали сім’ю. Там подивились довідку – Кочубей. Подивились у списки спецпереселенців, що у Килтово – є така сім’я: Федора Кочубей та її діти. Сковзнув поглядом по вилинялій гімнастерці, звернув увагу на довгі вуса, які звичайно вирощували тільки фронтовики, на іконостас медалей:
– Прошу, покажіть військовий білет.
Зосим дістав військовий білет і пакет нагородних книжечок. Особист з ворошиловськими вусиками подивився, посміхнувся і сухо наказав:
– У камеру!
До Килтово дійшла звістка із Ступна, що Зосим їде, але він слиз. Проходить місяць – ні слуху ні духу. Пішла Хтодора в сльозах до коменданта Алимова, так і так, попитайте у свого начальства, може десь він у них. Алимов зайшовся у кашлі і довго не міг спинитись. Нарешті став крутити апарат. З кимось там довго розмовляв по телефону і коли повісив трубку весело сказав:
– Что, Федора Романовна? Пляши! Муж твой у нас сидит. Живой!
– Як сидить?
– А как сидят? Сидя...
Так ще сидячи сидів Зосим, поки не прийшло із Мізоча підтвердження, що Мельничук і Кочубей одна і та ж особа.
Зосим замість сала і пряників привіз у Килтово цингу та пухлі ноги.
Хтодора стала свого чоловіка лікувати хвойним узваром та щавелем. Була у розпалі грибна пора. Гриби їли на сніданок, на обід і на вечерю. Картки Зосимові не видали, але не біда: вся сім’я від своїх пайок відщипувала батькові на обід.
Кожний день Зосим з Хтодорою ходили до коменданта Алимова. Він дзвонив, розмовляв з кимось російською, а потім переходив на мову комі. Він хмурився і нічого не говорив. Так тягнулись дні за днями, і кожний раз старий Алимов ховав очі. Він був добрий чоловік, але служив. І хіба можна його за це винити. Другої служби не було, та він її не шукав. Родився тут у тайзі, вивчився у інтернаті для дітей нечисленних народів. На Україну він не прагнув, бо для нього Ук¬раїна – край лосів, медведів та північного сяйва.
В один прекрасний день Алимов сам йшов до Хтодориного бараку. Він радів, що йому вдалось умовити начальство. Віддають двох менших. Федора та Василь як працездатні залишаються.
Ось і завершувалась коротка зустріч з жінкою, з Василем. Не знав Зосим, коли доведеться зустрітися знову. У засуджених є строк, у спецпереселенців його не-ма. Зосим ніяк не міг втямити, як письмен¬ні начальники змогли дійти до безглуздя, яке світ не бачив і люди не чули.
– Добре! – міркував про себе Зосим. – Припустимо, начальство захотіло покарати батьків за дорослого сина Артена. А в чому вина малих дітей? Чому Хтодору карають, а мене, фронтовика, ні. Тепер я сам прошусь до жінки у заслання, але не пускають. Покараному переселенцеві дають картки, а мені не дають, навіть не звертають уваги на те, що я поряд зі смертю ходив... пішки. Так-так! Пішки від Бреста до Берліна. До цього часу на підошвах мозолі, як долоня.
Важко було прощатись. Три роки розлуки, і тепер не відомо на скільки, можливо, назавжди. У засуджених хоч строк є, у переселенців – нічого. Вважай, навіки.
Їхати треба було. Хтодора настоювала. Ради дітей треба їхати. Та й комендант не дозволить жити вільному серед переселенців.
Від станції Княж-Погост поїзд поспішав додому. Хоч тільки так здавалось. Зосим знав, що ще належить робити пересадки у Кірові, Горькому, Москві та Києві. Кожна пересадка – це штурм біля каси, в якій компостують квитки. Ставлять на квитку печатку – свого роду дозвіл на те, щоб можна було їхати в іншому поїзді. Але Зосим, хоч і неписьменний, вважав себе бувалим і штурмом каси брав, наче Берлін.
За вікном мінялися картини. Залишились позаду казкової краси ялинові північні ліси, вкриті мережами лапчатника, або соснові ліси, земля яких встелена сірим хрумким мохом – ягелем. Все це позаду. Вже й Брянщина з її вільшиною, що стоїть по коліна в болоті. Закінчились болота перелісками, простягнулись поля і, нарешті, села, українські білі хати.
Село... і серце відпочине.
Село на нашій Україні
Неначе писанка... Село
Зеленим гаєм поросло.
Попереду – златоглавий Київ. Але діти його запам’ятали невиразно. Починало гудіти в голові, перед очима з’являлась зелена пляма. Вона постоїть-постоїть і повільно поповзе вниз. Їй на зміну з’являється нова. Володько у цій хворобі розбирався добре. Це були голодні памороки. Вже другу добу нічого не їли.
У Києві на вокзалі Зосим на дерев’яну валізку посадив Марусю і наказав їй так сидіти і не злазити, поки не повернеться. Далі взяв Володька за руку і пішов поміж поїздами на перон. Ліва батьківська рука стискувала дитяче рученя, а права була простягнута, як у жебрака.
– Люди добрі! Допоможіть доїхати додому із заслання. При слові заслання деякі пасажири сторонились, як від навіжених. Було сонячно, батьківські золотисті вуса, медалі та полиняла фронтова гімнастерка кольору якогось... кольору старої бронзи. Солдат-визволитель, солдат-переможець у самій столиці України стояв принижений з протягнутою рукою і з голодною дитиною. Повна протилежність монументові, що втілений у бронзі та встановлений у Трептов-паркові у Берліні.
Одна жінка поставила валізку на пероні, порилась у своїй сумці і дістала кусок цукру-рафінаду з дитячий кулачок. Хай не збідніє рука, яка подає! Хто ця жінка? Хай їй Бог пошле доброго здоров’я, а якщо не дожила до наших часів, то вічна їй пам’ять за добрі діла.
Цей подарунок врятував мандрівників. Чого-чого, а кип’ятку на вокзалах у ті часи вистачало. Підкріпились, і через деякий час ввечері вже були у рідному Здолбунові. На ніч прийняла якась жінка і подала юшку, в котрій плавали шматки картоплі, галушки та варені помідори, яких діти стільки років не бачили і призабули, що це таке.
Так з дарованої грудки цукру, миски юшки та гостинного притулку почалось нове життя на Україні.
На другий день Зосим знайшов ступенця, який пообіцяв підвезти аж до Соковиці. Балакливий фурман більш говорив, ніж слухав і Північ від Сибіру не відрізняв. Як і діти Україну довго сприймали як батьківську хату під черепицею на Приймачуках. Хоч Зосим до від’їзду на Північ жив у Клима, тепер він щоб то не було вирішив поселитись у своїй хаті.
Коли є сім’я – хата не сирота. Знайома стежка заросла муравою, біля тину в городі високими кущами розрослась лобода, колючий будяк з рожевими квітками примостився біля самого порога.
В хаті на припічку сидів той же кіт. Три роки бідкував без господарів і не покидав хату. У Ступні не було звичаю давати котові кличку. Кіт і все. І зараз він потягнувся і наче нічого не сталось, ніби не зрадів і не засумував, а так байдуже оглянув людей, які вештають серед хати. Стільки подій пройшло у Зосимовій сім’ї з 1944 по 1947 рік, тільки кіт, як та вічність, безтурботно проживав своє котяче життя.
Марія відчула, що вона тепер господиня. Притьком розшукала хмизу, і в печі запалав вогонь.
О, рідна батьківська піч! Для когось – це споруда із глини та камінців. Насправді – це жива істота. Вона – душа сільського життя. Сім’я тоді живе, коли па¬лає в ній вогонь, коли вона біля себе збирає старих і малих. О, як ти за три роки змарніла, скільки зим ти переносила холод і самотність. Три зими і три літа вона чекала вогню пекельного, радісного тріщання грабових полін, охоплених полум’ям, булькання в горщиках та баняках.
Хай кіт не думає, що він головний у хаті! Головна – піч! Вона годує, вона зігріває, біля неї на варті зранку до ночі стоїть господиня. Хата перестає бути пуст¬кою, вона вже – не сирота, бо з комина в’ється запашний димок!
На нього збіглись сусіди, прибігла рідня із Цвиків. Хтодоська на налигачі привела рижу корову. Ніхто не здогадався їй дати кличку, так би мовити – коров’яче прізвище. Але вона була настільки знаменитою, що в цьому не відчувала потреби.  Вся Соковиця її знала і поважала за бунтарську вдачу. Ніхто з людей чи то корів, чи овець не втік, коли вели на заслання. Всі покірно сірим шнурочком йшли до Мізоча, а от руда втекла у Вітрів рів і дочекалась своїх господарів.
Закінчилось дитинство у Марусі. Почалось дівування та одноманітна варта біля печі та корови – така вже доля всіх жінок. Так половинка сім’ї стала приживатись на рідній землі. А друга половина, як вона?
                *   *   *
Хтодора дочекалась листа з України. Хоч було важко, але доїхали. Слава богу, дома. Літо проходить, але на зиму припасів – ніяких. Одна надія – піти по селі, як ходять погорільці. В своєму селі померти не дадуть – запевняв у листі Зосим.
Здавалося б, чого Хтодорі тужити? Вдалося двох дітей визволити, хоч і з великими муками. Хтодору не гнітила тіснота, коли в кімнаті поміж рядами двоповерхових ліжок можна було протиснутися боком. Зараз було пусто. Василь заходився – пустіть вчитись на шофера. Його друг Іван Рудавін їде в Ухту, і Василь – за ним. Що робити? Хіба втримаєш. Несподівано знову зникла Василина. Перед вікном валялись поіржавілі ліжка. Їх тепер було багато, і нагадували могили на цвинтарі.
Хтодора все життя жила серед людей, в гурті, в сім’ї, а тепер нема до кого й слова промовити. Тепер кімната стала великою та високою й затьмарені кутки гнітили душу. Ні з ким і словом перекинутись. Нудьга. Ще вдень якось не так сумно. Хтодору призначили прибиральницею в школі. Робота легше, ніж на фермі. Але... Діти бігають, а Хтодора серед них шукає Володька. То їй чується голос Василя. Щось стукне – то він іде, повертається з роботи.
Три роки чекала чоловіка. Хоч без рук, чи без ніг, аби живий, прийняла б. Доче¬калась. Вже надії було мало, прийшов, наче з того світу. Живий, не покалічений. Не надивилась, не наговорилась – і знову розлука. Тепер – хоч і живий, та доля розлучила навіки. Розлучила з дітьми, з чоловіком.  І за яку провину доводиться так тяжко каратись? Чи я була погана матір? Чи я людям що поганого зробила? Чи я дітей своїх чому поганому вчила, чи я чоловікові не була вірна? За що ти мене так важко караєш, боже мій милий?
Сни. Тепер Хтодора їх боялась. То їй сниться, що вона з Зосимом збирає гриби. З дитинства вона знала від матері, що коли сняться гриби або виривають зуба, то чекай, що хтось із рідних помре. Прокинеться, стрепенеться, знову як колись, при  німцях, коли вони спалили клуню, десь під серцем починають бігати комахи, потім вони розбігаються по ногах, по руках, здається, що якась нечис¬та сила схопила за горло, але вона не може випручатись, хочеться уві сні кричати, але рот запечатаний. Серце, яке Хтодора до останнього часу й не помічала, що воно в неї є, тепер, наче голуб у клітці, крилами б’є, хоче вискочити. Ніч. Хоч би швидше світало. На роботі, серед людей – все не так.
Після роботи Хтодора пішла до Васи Рудавіної. Розповіла про своє горе. А по¬дружка? В неї горе – не менше. Іван – один син. Чоловіка забрали ще в 1939 році. Ця рана загоїлась і життя продовжувалось. Вона, Васа, і синочок Іван – це щось єдине, і це єдине роздвоїлось на дві неповноцінні частини.
Розлука наносить рани, вони кровоточать, важко загоюються. Васа запросила до себе Хтодору, бо і в її кімнаті був лишній простір, який тіснив душу. Так дві подружки, українка та чувашка, стали сестрами. Фельдшериця Алевтина, дай їй бог здоров’я, навідувалась, давала ліки, їхній запах нагадував валеріанове коріння, що колись заварювала Хтодора у Ступні. Серце вгамовувалось і здавалось, що заспокоювалось не від ліків, його вгамовував час.
А час йшов повільно, одноманітно у темряві приполярної ночі. З вікна було видно сяйво: на півнеба розтягнулось величезне рядно з різнокольоровими смугами. То воно гнало хвилі зі сходу на захід, то, відпочивши, переміщалось назад. Тільки Віз зі зломаним дишлом та Чумацький Шлях нагадували Україну, Ступно, Соковицю. Ніякої надії туди повернутись, у рідну сім’ю, у хату на Приймачуках, рідне гніздечко, яке, як ластівка, разом з Зосимом ліпила  щоб не залишатись під кущами. Ліпила, жила надіями. Уявлялось воно щасливим, райським.
За вікном полярне сяйво мерехтіло різними кольорами, здригалось, хвилювалось і знов, заспокоївшись, пливло кудись у рай. Хтодора не сумнівалась, що саме за цим сяйвом знаходиться Бог і царство небесне, і що через нього й земля виглядить такою різнобарвною, такою хорошою і щасливою...
Полярне сяйво заворожувало. Десь високо на небі різнобарвна стіна пливе, вигинається.  Глядь! Вона вже не рожева –голуба, зелена, пурпурова, червона, срібна. А стіна, наче у якомусь велетенському танку, витанцьовує, вихиляється, кружляє і раптово зникає.
Хтодорині думки, як те сяйво, спалахували, пливли, зникали і знову спалахували.
То вона бачить Артена з закривавленою спиною. Де він тепер, як виглядить його в’язниця? Але уява згасла. То уявила душу батька Романа, мабуть, вона десь там у холодному сяйві. Всіх згадала. І Зосимову бабусю Ірину, хай їй буде царство небесне, як вона допомогла  їй господинею стати. А от серед померлих – душі Омеляна та Насті. Вони там купаються у хвилях заграв, щасливі і святі, хоч і був Омелян безбожником, але прийняв смерть як великомученик.
Васа мирно спала, а Хтодора отак по ночах все дивиться і дивиться у вікно. Уяви і спогади переплітаються з чудовим маревом. І коли заграва згасала, небо починало рожевіти і Хтодорині очі починали злипатися, заспокоюватись. І так кожну ніч. А коли сильно починає тиснути у грудях та розпочинається нестерпна нудьга, Хтодора одягається, закутується і всю ніч блукає по селищі. То вона йде здовж клубу, який поряд з конторою стоїть в центрі селища. Ось столова, де стільки років Василь вистоював в черзі, щоб одержати для сім’ї кожному по черпаку баланди із зеленої мерзлої капусти.
– Де ти тепер, синочку? Як тобі там в Ухті живеться? Я за тобою була, як за кам’яною стіною.
Потім заблукає до школи – довжелезного дерев’яного бараку. Чорні вікна мовчазно дивляться на Хтодору. Вже й Володька нема. Маруся... Як вона там? Не зазнала дівування і її постигла материнська доля – піч, корова, кури, горщики.
Спить під снігом Килтовка, вся вкрилася білою ковдрою. А там над річкою, за хлібопекарнею на пагорбку – хрести. Десь і батько Роман серед сотні таких же голодних та замучених спочиває.
– Хоч би на дорозі не заснути, або не здуріти. Треба ближче до свого бараку, але в кімнату не хочеться. Тут так добре думається, так тебе розуміють зорі. Віз зі зломленим дишлом. А він, мабуть, дивиться і на Соковицю, на рідну хату. Як вони там?
Помалу горе відступало. Васа, невисока на зріст жіночка, все говорила і говорила, її говір хоч не весь доходив до Хтодори, але вона відчувала в ньому щирість і співчуття. А чому б і ні. Вони обидві однаково скривджені, дорослі сироти.
Образ Артена поступово розмивався і ототожнювався з фотокарткою три на чотири – як для пашпорта, з білим нижнім кутком. Там завжди він був застиглим, напруженим. Так він і залишив для матері єдиний образ. Так і Спас дивиться нам в очі – не мигне очима. І Спас, і Артен мовчки, своїм поглядом питають: „За що?“
Образ Василя рухомий, непосидливий. Ще як поїхати вчитись на шофера, Віля Опарін подарував йому гармошку. З нею він не розлучався. Спочатку подолав „Яблучко“, потім „Бариню“, а потім став гармоністом на все селище.
І, якщо Хтодора засвоїла не більше, як десяток російських слів, вважаючи, хай учаться моєї мови, коли їм треба мене зрозуміти, то Василь не роздумував, а говорив як здумається, з матір’ю ступенською мовою, з росіянами – північновологодською. Місцеві частівки під гармошку Василь співав приміром так:
А смальот лєтіт,
Ди к нізу диркою.
Ди Землякоф сядіт
Ди к і з бутилкою.
Це була одна з численних частівок на начальника ліспромгоспу Землякова, якого всі боялись, а все ж частівки складали, а з пісні, звичайно, слова не викинеш.
Василеві пальці вузлуваті, загрубілі від роботи, на гармошці оживали і на ґудзичках  „трьохрядки“ бігали, сипали горохом, виснажені голодом та холодом душі воскресали, і навіть молоді хлопці та дівчата танцювали у клубі.
А тепер і гармошки не чути, повіз з собою ще дальше на північ, і всі у селищі відчули, що без Василя сум народився.
Хтодора любила порівнювати дітей з п’ятьма пальцями. Якого не поріж – боляче. І все ж серед пальців головний вказівний, а не мізинець, і таким вказівником був Василь. Коли Зосим з дітьми поїхав на Україну, Василь для Хтодори був першою опорою. І коли вона її втратила, відчула себе вперше в житті круглою сиротою. І тільки Васа. Дай їй Бог здоров’я.
Вона лікувала подружку травами. Але самі дорогі ліки – розмови. Такі  прості, про повсякденні діла балачки, або так ні про що... А серце вгамовується, затихає, приборкується.
Несподівано, негадано до Хтодори з’явилась Василина. Її було трудно впізнати. Горда бунтарка, гостра на язик, несамовита, тепер вигляділа, як курка, що збирається після заходу сонця на сідало. Мова – повільна, тиха. Поводить руками плавно. Коси, що виглядали із-під хустки, вкриті сивиною.
Довга та сумна була розповідь Василини.
Втікла вдруге. Добре знала, що головні ворота – це Котлас. Ось і зійшла з поїзду недалеко від станції біля семафору. Потім пішки, сіла на приміський, а там через декілька пересадок добралась додому. Прийшла додому – пусто. Серед хати тапчан дубовий з точеними ніжками, той тапчан, що привіз Іван із Кома¬шівки.  Пішла до Теклі – сестри своєї. За столом сидить Іван. Сидить, очі ховає.
– Кличу додому, – далі розповідає Василина, – мовчить. Хотіла я Теклі коси повидирати. Сестра все ж...… Филимона вбили, овдовіла. Івана – зрадника – хотілось вбити. А що дальше? Прийшла додому, залилась гіркими сльозами. Не спиться і не лежиться мені на дубовій канапі. Пішла по Соковиці, назбирала грошей на дорогу і приїхала. Бачила ваших, веліли кланятись. Живуть на милос¬тиню, бо приїхали в пустку: ні хліба, ні якогось приварку. Одно спасіння – корова. Нічого не передали, бо й нема чого передати.
Василина прийшла до коменданта з повинною, дала слово, що до самої смерті залишиться в засланні.
Ще не вгамувалося серце, як знову нещастя. Тепер вивозять із заслання в нове заслання, що на тридцять кілометрів в глибину тайги.
Рік назад політв’язнів возили на річку Вільом, там будували селище лісорубів. Навколо Килтовського селища доброго будівельного лісу вже не було – так: береза, осика, ялина, а соснові корабельні ліси були вже вирублені. От і мандрують лісоруби, як кочівники, з місця на місце, де є добрі соснові бори.
Все селище Килтовське залишатиметься пусткою.
Селище Вільом трохи менше, ніж Килтово. Свіженькі бараки, контора, клуб, школа, крамниця, лазня. До Вільома від Килтова проложили дорогу – лежнівку,  від слова „лежинь“, ледацюга. Вздовж із колод проложені дві колії, як раз під колеса автомашини. Під одно колесо дві спарені колоди і під друге. Шофер повинен майстерно рулювати, щоб не зійти з колії. Тоді пиши пропало. Без трактора не ви¬лізти.
Вільомські ліси – більш дикі. Скрізь зустрічається послід лося та ведмедя.
На нове місце Хтодора переїхала разом зі своєю подругою Васою Рудавіною. Можна було брати окремі кімнати, але вони не захотіли.
Розложили свої пожитки на нарах (тут залізних остогидлих ліжок не було). Васа навіть сказала сталінську фразу:
– Жить стало лучше, жить стало веселей!
Воно й дійсно стало краще. На робочі картки стали видавати по 700 грамів хліба, а на продовольчі – замість риби морожену оленину по одному кілограмові на місяць! Стали видавати американський смалець – лярд. В народі його називали дерев’яним смальцем. І навіть іноді давали жовтий порошок з яєць – також американський.
Повернулись з Ухти Василь та Іван Ру¬давін. Тепер вони шофери. Василеві дали недобиту на фронті „полуторку“. Вся побита, покалічена. Для Василя машина, як жива істота – ветеран війни, і він – шофер-новобранець. Ледь навчився руля в руках тримати, і тут зразу – на лежнівку. Правила вуличного руху тут не знадобляться, але треба вміти справлятись з мотором, щоб не зачихав, та з рулем, щоб з лежнівки не впасти. Не справишся, ніхто тобі в тайзі не допоможе, будеш з ведмедями знайомитись.
Проте Василеві щастило. Їздив без пригод. А Хтодора все попивала валеріанку.
Раніш Хтодора дивувалась, чому це старожили, переселенці з України, більш згадували не своє рідне село, а місце першого заслання – Карелію. Хтодора не могла погодитись, що якась там Карелія може бути краща за Вкраїну.
 А от тепер вона ловила себе на думці, що й сама скучає по Килтовській Базі, намагається уявити мертве селище, де похований рідний батько, де вона разом із своїми діточками голодувала, на короткий час побачилась з Зосимом. І їй хотілося б повернутись не тільки в Килтово в минуле, хоч воно було таке голодне, але все ж щоб бути з дітьми та чоловіком, любим, рідним. Тепер уже розлука навік... Ніякої надії. Хоч Василь повернувся. Одна втіха.
                *   *   *
А тим часом Зосим у полинялій військовій гімнастерці на Соковиці під Дубрівкою орав свою ниву. На плечах, де колись були солдатські погони, ще позначались темні плями, які нагадували про недавні фронтові походи і в дощ, і в сльоту. Маленький плуг „норчак“, пристосований до однокінної упряжки, ліниво підіймав скиби попелястої ступенської землі. Конячка (не та, що колись була, ту „мобілізували“ і – з кінцями) вибивалась із сил. Вона стара, горбата та й до того ж коростява. Не ті достатки, щоб купити баского коня.
Володько у школі. Круглий відмінник. До школи ще встигає попасти корову „на росу“ та „під вечір“. Пасовища нема, тому доводиться знаходити смачну для корови траву-мураву вздовж польової до¬роги або на кручах рова. Вздовж дороги – різні посіви, смачна спокуса для корови: чи то цукровий буряк, чи конюшина, чи горох. Але на те пастух. Він чуйно тримає в руках налигач, так що морда корови ви¬бриває травку з точністю до ширини ступ¬ні. Та Володько хоч і був відмінним учнем, а пастух з нього був на трійку, бо у нього в одній руці налигач, в другій – кни欬ка. Після заслання перед ним відкрилась література, про яку він не здогадувався. Окрім Шевченка, виявляється, ще є Леся Українка, Іван Франко, Іван Котляревський, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський.
Душа десь далеко-далеко серед тіней забутих предків або поряд з лісовою мавкою, а тут корова чужу пшеницю хряп-хряп-хряп. Лукавій рудій корові дістається за неслухняність. Але ж вона була сміливіша, ніж її пастух. Тоді у 1944 році вона втекла від совітів, а Володько не наважився.
Одного разу Володька, учня шостого класу, викликали до директора школи. В  кабінеті сиділа молода жінка. Вона стала розповідати про комсомол, як молодь збирається разом, організує аматорські гуртки, займається спортом. Про самодіяльність Володько мав уявлення, бо й до того ж їхній клас ставив „Назара Стодолю“ Т. Г. Шевченка. В класі також на уроках здавали норми БГПО („Будь готовий до праці та оборони“). Фізру (так звали уроки фізкультури) викладала товста та вайлувата директорова жінка, вона ще була фахівцем з німецької мови, малювання та математики.
– Так що? – запитала Бровіна. Тільки потім він довідався, що це жінка того Бровіна, який командує пачкою.
– Не згоден.
– Чому?
– Я був у засланні. А комсомол – орга¬нізація політична. Це перше. А по-друге, „друзі“ вилізуть з криївки – повісять.
– Про це ми подумали. Те,  що ти був у засланні, не буде перешкодою. В нашому районі багато комсомольців з по¬дібних сімей. А що стосується „друзів“, то вони не будуть знати. Ми створюємо нелегальну, так би мовити, підпільну організацію. Про ваше членство не будуть знати ні директор школи, ні вчителі. Зустрічі з керівництвом райкому будуть в конспіративних місцях.
„Підпільна комсомолія“ у складі чотирьох осіб планувала небувалі заходи, переписані з методичного листа. Насправді було: а) збирання членських внесків по 2 копійки та б) дотримання нелегального становища. На конспіративних явках передавали звіт про збір членських внесків у сумі 8 копійок. Все це було нелегально, а для прикриття комсомольці були зранку та під вечір пастухами своїх одноосібницьких  корів.
У неділю Володько виганяв свою коро¬ву у Лазорівський рів. Хоч худобі на пологих схилах мало було чим поживитись, зате хлопцям було чим розважитись. Давня розвага – війна соковицьких та лазо¬рів¬ських пастухів. Лінія фронту – водомий. Супротивні сторони кидають камінцями. Ті, що вчились у п’ятому класі і вивчали історію стародавньої Греції, застосовували пращі. Воювали за правилами. Лінія фронту – водомий, і її заборонено переходити, в рукопашний бій не встрявати. Війна закінчувалась перемир’ям частіше після того, як комусь голову розіб’ють. Тоді сходяться на водомиї, до своїх ніг кидають камінці і в ознаку добрих на¬мірів показують один одному свої долоні: „Дивись, руки готові до примирення“.
Тоді вже грають в „шпака“, „свинку“ та інші ігри. Володько соковицьких хлоп¬ців навчив грати в лапту. Гра сподобалась, і в неї охоче грали тепер і лазорівці.
У них верховодив Гнат Курчак – підліток, десь років за шістнадцять, від дітей не відстав, а до парубків не пристав. Курчак – це прізвисько, а прізвище – Мельничук, племінник нам уже знайомого Івана Фомича. В школу Гнат не ходив, пас корів, а серед дітей його якось не запримітили ні „товариші”, ні „друзі”. Але й до нього дійшла черга.
Було це в жнива. Сімя Курчаків за звичаєм вечеряла надворі. Усівшись на призьбі, кожний на колінах тримав черепяну миску і їв галушки з молоком. Смеркалось. Із кущів з-за хати вийшли двоє. На них сірувато-блакитні німецькі маринарки з накладними кишенями, а на головах – „мазепинки” – кашкети із стоячими комірцями. Поміж ними – тризуб. В  таких кашкетах ходили вояки УПА ще в 1943 році.
Один з них заговорив якось не по-нашому.
- Ти Гнат Мельничук, що ся прозиваєш Курчак?.
- Я, - відповів Гнат
- За зраду Україні ти ся заарештовуєшся.
Другий вояк спритно заломив Гнатові руки за спину і звязав їх дротом, який застосовуть на хмілярні. Сімя зацепеніла і ніхто навіть зойкнути не встиг, як неспобівані гості  разом з Гнатом зникла в кущах, що тягнулись аж до Лазорівських ровів.
Ціле літо  про Гната – ніякої звістки.

                ***
Пізно вночі вся сімя Зосимова прокинулась. Хтось несамовито грюкав у двері.
_ Хозяин, отвори!
Зосим відчинив. Зайшло четверо. Двоє – озброєні, а двоє – цивільному – без зброї. Серед них, виявилось, знайомий – скільки літ, скільки зим? – Сіліхін. Ще при перших совітах він був уполмінзагом – поставки збирав. Зосим запалив гасову лампу.
- Что, Зосим? Вомужал. Слыхал, слыхал о тебе. Да, вот такая катавасия с тобой случилась. Ты, вроде, как яблочко, с одной стороны красный, воин-освободитель, а с другой – бандеровец. Да!
Виговорився Сіліхін та й замовк. Лампа блимала, Зосим мовчав, міркував, чого йому треба. Обшук не роблять, знать не за тим прийшли.
Сіліхін – хитрий лис! Він завжди був різним. Міг ручкою нагана по голові тріснути отак ні з сього,  ні з того, а міг прикинутись таким своїм в дошку, навіть свою пляшку з-за пазухи витягти і почастувати селянина, як давнього приятеля.
Стане пригощати, та ще й випитувати:
- Ти мене поважаєш?
Дивна риса була у Сіліхіна, він знав навіть про те, що у кожного соковицького мужика під нігтем.
На цей раз Сіліхін розпочав здалека. Дістав податкову книжку і став перераховувати Зосимові заборгованості – з молока, з вовни, з мяса, з яєць, з фруктів. Здав Зосим тільки хлібопоставки. Решта – борги, а на них росте „Піна” (так Зосим називав пеню).
- Що думаєш робити?
- Самі думайте. От прийшли з автоматами... Арештовуйте мене, тільки дітей не чіпайте.
- А ми тебе не будемо заарештовувати. Ми тобі можемо всі боги списати, якщо вступиш до колгоспу.
- Ага! До колгоспу! А друзі прийдуть і повісять.
- Не повісять. Всіх не перевішають!
- А що мені всі? Всі,  як і я, не хотять свою голову в петлю сувати.
- Я це знаю, - охолов Сіліхін.- Знаю. Думаю. Завдання поставлено: провести колективізацію. І, якщо воно поставлено, то ніхто не відступиться. Будуть колгоспи. Віддавати в колгосп тобі нема що. Хіба твою сліпу кобилу. Корову не зачепимо. Земля – ти малоземельний середняк. Не забувай, що ти захочеш жінку із заслання повернути. Не думай, що ти хитрий, а ми так собі. Ми вже пів-Соковиці обійшли, і скрізь одна і таж розмова про петлю. А ти ось що, Зосиме... Ми тепер будемо кожного дня приїжджати мв село з облавою, будемо ловити і до колгоспу записувати, а ти втікай у рови з усіма сусідами і не подавай виду, що ти колгоспник. Я заяву за тебе написав, а ти тепер підпишись.
- Так тиж знаєш, що я неписьменний.
- Постав хрестика.
Погодився Зосим. Що було робити. І поставив на колгоспі хрестика.
З того часу довго гонялись совіти по ровах за соковичанами і нікого ніяк впіймати не могли, бо ті, що втікали були вже колгоспниками, а ті що ловили дуже старались, щоб нікого не впіймати. Насправді вступ до колгоспу проводився по ночах тихо і ніхто ні за ким не ганявся. Люди смиренно підписували заяви переважно хрестиками. Підписували, бо добре знали – не викрутитись. Нарешті, коли на Соковиці залишилось пять дворів незламних, скликали загальні збори в дворі Мрини Полозянки.
Чого тільки не зазнав цей двір! На ньому колись виступав німецький бургомістр фон Бек, а потім били шомполами Ганну Кравець, на цьму ж подвірї стояла вишикувана сотня Степового, були промови, співали „Ще не вмерла Україна” та „Боже великий” і знову били шомполами ту ж Ганну Кравець і її чоловік Гантін спасав від смерті, на цьомуж подвірї стояла низка трун – ховали всіх, що загинули в криївці,  там стояла труна і господаря двору Петра – сина Марини Полозянки.
Зараз всі, хто ховався по ровах, перестали ломати комедію, признались, що вони – колгоспники. Стали радитись, як назвати колгосп. На Лищунах назвали „Червоний шлях”, на Капітулах – „Нове життя”, а соковичани не захотіли давати  своєму колгоспові більшовицьку назву. Запропонували дати назву колгосп імені Шевченка. Виявилось, що так назвали колгосп у старій Мощаниці. В одному районі не може бути два колгоспи з однією назвою.
- Тоді нехай колгосп буде імені Лесі Українки, - хтось гукнув із натовпу.
Рішення було прийнято. Знай наших: і відтепер велика українська поетеса стала колгоспницею.
В хаті Івана Приймачука зробили контору. Василина на засланні, Іван перейшов жити до Теклі, а хата стояла пусткою. Дубова канапа з точеними ніжками так і залишалась стояти  біля стіни. На неї сідали колгоспники, щоб покурити, або вислухати, кому який наряд видасть голова колгоспу. Вони сідали на канапі, яка колись належала комарівському полякові. В ту памятну ніч все село бандерівці вирізали. На канапі лежав окривавлений хлопчик. Тоді Іван Степанович труп хлопчика стягнув на долівку, а канапку переніс на хуру. Так і стала канапка свідком нещасливих подій і постійним докором всім, хто чинив злочин, або байдуже потакав йому. Вона нагадувала: на чужій біді не збудуєш собі щастя.
Настала осінь. Треба було поля зяблювати. Колгоспники орали всі поля підряд, але межі не чіпали. Хто його знає, чим все це кінчиться. Влада поміняється, а потім де свої межі встановлювати? А межі - то нерухоме, священне. Межу захищали і навіть на смерть стояли за її непорушність.
                ***
Ввечері Володькопри гасовій лампі виконував вправи з української мови. Маруся пряла на коловоротку. Зосим був на Цвиках у Клима.До хати зайшли троє. Серед них – Гнат Курчак, якого вже всі вважали покійником.
-Це ти, Гнате? – запитав Володько, - а ми тебе вважали...
- Щоя вже здох?
Несподівано він вийшов з хати, мабуть постерегти, щоб зненацька пачка Тараснка не наскочила.
- Ну, Володимире Кочубею, як ся маєш, як поживаєш?
З перших його слів у Володька промайнула думка про те, що й гната забирав бандерівець, який розмовляє не по-нашому. Про це довго ходили чутки по селі.
- Збирайся, розкажеш нам, як ти керуєш комсомольським осередком.
- У Володька поза спиною холодні мурашки поповзли. Все...
  Тут з-за дверей виглянув Гнат. Видно, якась пересторога. Всі троє вискочили на ганок, стали пошепки про щось говорити. Володько – за ними в сіни, тихо у темряві відчинив двері на тильний хід за хату і – в кщі.
„Друзі” повернулись
-Де Володимир?
-Пішов з вами, -відповіла Маруся.
Вони кинулись у сіни і побачили, що тильні двері відчинені і що від Володимира вже й слід простиг. Гнат зпередсердя вдарив Марусю прикладом сторчма. Вона впала з лави і, зачепивши коловороток, з ним разом повалилась на землю. В хаті настала тиша. Ліниво блимала гасова лпмпа. Скрізь – двері відчинені. Прийшов батько і зразу здогадався – були непрошені гості. Маруся отямилась.
- Що з Володьком, де він?
- Живий. Він утік через тильні двері.
Ще довго, мабуть з місяць, переховувався Володько у Старій Мощаниці у свого шкільного товариша.

Пройшов рік. Колгосп імені Лесі Українки вчився жити но-новому, але – нічого нового, бо злидні – старі. Колись, бувало, навіть ніхто не міг подумати, що можна вкрасти з поля сусіда – осоромишся на все життя. Красти з колгоспу ніхто нікого не соромився, аби начальство не впіймало. Але як бути тому, у кого до крадіжки рука не гнеться?
Настала осінь. Стали видавати зерно на трудодні. Вийшло по 200 грамів на трудодень.  Навіть меньше, ніж давали на картки на півночі. Наступала зима, сімю Зосима чекав голод. Така доля випала на багатьох соковичан.
Кожного дня ходили до колгоспу на роботу. По дорозі до контори - Івана Приймачука хати – біля криниці  голоднихголодних соковичан зустрічала брама, збудована з дощок, пофарбованих у червоний колір. На брамі – лозунг: „Під прапором Леніна, під мудрим керівництвом Сталіна – вперед до перемоги комунізму!”
Володько вступив до Дубнівського культосвітнього технікуму, там хоч видають стипендію, можна було в столовій купитисуп з макаронами. А зосимові та його донці було дуже скрутно.
Хоч Хтодора завжди нагадувала Володькові, що книжка хлібом не нагодує, але сталось таке, чого вся рідня не сподівалась. Вченість може може стати в пригоді, та в якій!
Володько наважився написати листа аж до самого Всесоюзного старости Михайла Івановича Калініна.
Хімічним олівцем на папері із зошита в клітинку володько описав усе і про Артена, і про батька, який дійшов до Берліна, як повернувся з війни, а сімю не застав, як половину сімї відпустили, а матір і старшого брата Василя назавжди залишили у засланні. Володько нагадав, що Василь вивчився на шофера, а тепер працює лісорубом на електропилі – стахановець. Батько один з перших, незважаючи на бандерівський терор, вступив до колгоспу. Лист несподівано повернув на неофіційний лад: „Михайле Івановичу! Скажіть, щоб мені відпустили маму.Я по ній дуже скучаю, без неї жити не можу. Жду отвєта, як соловей лєта!”Хто скаже, що це було – безглуздя, а хто й погодиться, що це був розпач, крик душі. Це була та соломинка, за яку хапається утопаючий.
Але яке було здивування, коли з Москви до Килтовського ліспромгоспуу селище Вільом прийшла „бумага”, в якій зазначалось, що Кочубей Федора Романівна та її син Кочубей Василь Зосимович втрачають статус спецпереселенців, їм повертаються права громадянства СРСР і мають право повернутись на потійне місце проживання у село Ступно Мізочського району Рівненської області УРСР.
Цей нудотний канцелярський папір був, як дар божий. Наче тайга розступилась і поміхнулись сумовиті смереки. Нарешті!
Це було у 1951 році. Сім років розлуки. Сім років страждань, голодування. Сім років без надії. Скільки довелось за¬знати власного горя та побачити знедолених людей.
У Вільйомі знайшлись добрі сусіди, подруги, у яких в лиху годину були щирі серця, вони чужу біль відчували, як свою власну. Але Хтодору особливо гнітила безнадія.
– Отак проживу у цих нетрях до самої смерті, ніколи не побачу своїх діточок та Зосима, – міркувала Хтодора.
Однак нарешті все заворушилось, за¬крутилось. Люті північні морози відступили, сніг відсирів, став м’яким. Хтодора зібрала всі свої пожитки в дерев’яну ва¬лізку, сіла до Василя в кабіну і рушили до Княж-Погосту. Їхали довго. Треба було невгамовно говорити, але обоє мовчали. Хтодора у думках була там, у Ступні, а Василь думав, як він один тут залишиться. Хоч і має пашпорт вільного громадянина, але начальство дуже просило уважити, затриматись до кінця лісозаготівельного сезону. А сезон закінчується піс¬ля сплаву. У повінь маленькі струмки перетворюються у ріки. Тоді колоди, як сірники з пачки, скидають у воду і вони по вес¬ня¬ній талій воді кудись мандрують у далекі світи. А лісоруби готуються до нового сезону, влаштовують зимові хатки на нових ділянках, де крім лося ніхто не ходив.
– Не турбуйтесь, мамо. Мене скоро відпустять. Я вже дорослий, і дам собі пораду, – заспокоював Василь свою матір, коли посадив у поїзд. У грудях щось тисло, було важко дихати, але боронь боже, щоб мати не побачила сльозу, треба ж було показати, що він уже дорослий парубок.
Поїзд здав назад, потім несамовито шарп¬нув уперед, і вагон тихо покотився на захід. Василь ще довго стояв на пероні, тепер уже нема від кого тулитись. В кутках очей залоскотало і в очах наступила сльота.
Хтодора не уявляла, що неписьменній жінці у таку далеку та неспокійну дорогу вириватись крайньо небезпечно, така складна подорож – погибель. Чотири пересадки. Скрізь на вокзалах біля кас натовпи. Не знаєш у кого запитати і в кого взяти пораду. У Москві на Ярославському протовклась три доби, а потім знесилила, впала на бетонну підлогу і невідомо скільки б ще через неї переступав натовп пасажирів. Черговий по вокзалу помітив, що жінка лягла посеред залу і заважає прохожим. Розторсав. Хтодора розплющила очі. Викликали вокзального лікаря. Він зробив укол. По залізничному квитку було зрозуміло, що жінці треба їхати у київському напрямку.
Незабаром вокзальний провідник закинув на плечі дерев’яну валізку, взяв Хтодору за руку і повів, як водить поводир сліпого. Привів у таку велику хату, де народу більше, ніж у церкві, сходи самі їдуть униз. Хтодора захотіла примос¬титись і сісти на них, але провідник сказав, щоб вона не вела себе, як маленька дитина.
Знову Хтодора опинилась в касі іншого вокзалу. Провідник наказав, щоб вона сіла на своїй валізці і нікуди ні кроку. Він через начальство закомпасував квиток до Києва і посадив на поїзд. Ще було багато митарств, про все не розповіси, все вже залишилось позаду.
Ось і Соковиця. Дядько з Бокови у Здолбунові  погодився взяти на свою хуру і довіз майже до хати. Залишилось пройти через садок. Хтодора огляділась. Все так змінилось. Дерева так підросли. У дворі порається чоловік, не помічає.
– Зосиме!
Він перескочив через тин і притьмом побіг назустріч. Дерев’яна валізка повалилась на землю. Обнялись і застигли. Лише дерев’яна скринька незграбно лежала на боці – вона була свідком всіх митарств, зараз вона мовчала, їй було байдуже до людського щастя.
Тепер Хтодора після семи років за¬слання знаходиться на рідній землі, яка зветься як хоч – Ступно, Соковиця або Приймачуки. Тепер вона стояла на тому клаптикові землі, про який сім років думала й уявляла, як вона повернеться сюди.
Увійшла в хату. Біля печі поралась Маруся. Вже так виросла. Тепер і її черга стати  вартовою біля сімейного вогнища.
Хтодора не раз у глухій тайзі перед тим, як заснути, перебирала в пам’яті, згадувала хату, двір, черешні, дорогу – все, все до найменших дрібниць. Смереки аж до неба, як величезні піки проколювали хмари, сосни своїми золотими стовбурами вихвалялись тим, що їм не страшні люті морози, високі осики полохливі, шумлять від найменшого подиху повітря. Хтодора не раз на чужині любувалась суворою північною природою і корила себе за це, бо Ступно миліше. Ой, як їй тоді хотілось пташкою полетіти, покружляти над рідною хатою, двором, садками, гаями та ровами.
Рови на Соковиці. Ой, як важко по них ходити, спускатись з кручі і потім, вибиваючись із сил, підійматись вихлястою стежкою поміж грабовими кущами. Як річка бере свій початок із маленьких струмків, так і соковицькі рови та парівці з усіх чотирьох сторін  сповзають з гір. Але могутні рови не були б такими глибокими, якби їм не давали початок парівці. Вони густою заплутаною мережею розкинулись серед полів, одягнувши у свій зелений наряд грабини, кущі ліщини та горобини. І тільки велетенські дуби та явори росли осторонь від ровів та парівців.
Рови розтинали могутнє тіло гір і вгамовувались, опинившись в долині, де протікає заболочена річка.
Зелені гаї наче з парівців вилізали, щоб притулитись біля садків і подивитись на хати, які, як та біла квасоля, що розсипана по всій Соковицькій горі.
Хтодора таким своє село знала з дитинства, таким вона його уявляла в безсонні ночі на Крайньому Півночі, та й іншим не могла його уявити.
А  тепер, коли вона повернулась додому на провесні, застала село зовсім не таким. Наче хтось величезною машинкою постриг гаї, бридко було дивитись на парівці, на схилах яких стирчали пеньки,  з-під глини виглядало біле каміння, наче щербаті зуби старенької бабусі. Рови – жива істота – тепер наче вона вмерла і її тіло, наче догниває.
Що сталося з рідною землею? Коли соковичани вступали до колгоспу, кожний господар віддавав свою землю, а те що росло на його землі, навіть на ділянці рову, що прилягала до поля – все це була його власність. І щоб ліс колгоспові не дістався, ступенці наперегонки пиляли та вивозили на своє подвір’я не то що великі дерева, навіть кущі повирубували. Не залишилось ні деревини, ні кущика. На¬віть трава і та перестала рости, вода розмивала схили, по водомиях текла баюра.
Тієї Соковиці, на яку Хтодора сім років прагнула бодай на крилах долетіти, вже не було. Поріділи садки. Сталін запровадив податки на кожну фруктову деревину. Хати, які колись ледь виглядали із зелені, тепер підставляли свої білі стіни семи вітрам.
Колгосп імені Лесі Українки видавав на трудодень аж по 200 грамів пшениці чи жита. Голод вперше завітав і до Ступно. Такого ще ніколи не було. Навіть в неурожайний 1947 рік в селі знаходили притулок з Київщини та Черкащини. Тоді ще не було колгоспів, хоч який-не-який, а все-таки достаток був. Жити можна було. В 1951 році засухи не було, рік, як рік. Винувата була колгоспна система. Основну масу всього, що виросло, грабувала держава під лозунгом – „Первый хлеб – государству», що залишалось розкрадали колгоспники. Суворі кари за три колоска не спиняли людей. Тепер Тарасенко більш займався крадіжками, які набули масовий характер. Чесній людині вижити було дуже скрутно. Колгосп розвалився вщент. Але його закривати ніхто не збирався. Колективізація заднього ходу ніколи не давала. Голови колгоспу біль, як півроку не тримались на одному місці. Їх або вбивали бандерівці, або заарештовував Тарасенко за надання допомоги бандерівцям. А яка-то булла допомога? Приходили і грабували.
Голодомор 1932 року, про який розповідали східняки, завітав до Ступно на сьомому році після війни.
Вже й Василь повернувся, вся сім’я, нарешті, в зборі, а щастя нема. Не гріло сонце на чужині, а соковицьке стало надто припікати.
                *   *   *
Якось після жнив з’явився на Соковиці чужий чоловік, по зовнішньому вигля¬ду – селянин, з ним - секретар сільради. Він ходив по хатах і „вербував“ (слово таке нове появилось) до переселення.
Прийшов він і до Зосима. Поздоровались, познайомились. Корнієнко Іван із села Макарово, що на Одещині. Розговорились.
– Переселяйтесь до нас. Тут ви на цих горбаках тулитесь в тісноті. Я ще дивуюсь, що ви на такій сірій землі по 200 грамів на трудодень виростили. Переїжджайте до нас. Мене голова колгоспу послав, щоб я привіз людей. Земля – чорна, хоч на скибку хліба маж. Родюча. Гною не треба. Правда, не в місто вас запрошую, в село. От біда: колгосп великий, а село зовсім обезлюдніло. Нема кому в полі робити. Мені тут розповідали, що на зиму вас знову чекаєте голод.
Зосим мовчав. Але щось треба було робити. Тих, які ніде не бували в світі,  наче гриб біля пенька, приросли до Соковиці, нікуди не зрушиш. Зосимова сімя всього зазнала і була легша на підйом. А тут приїжджий дядько обіцяє на розжиток як підйомні по дванадцять мішків пшениці та по п’ять – кукурудзи, соняшнику мішок, щоб зробити олію.
Хтодора нічого іншого не знайшла запитати, як про рови.
– А рови у вас є?
– Не зрозумів. Що це таке?
– Яри, – пояснив секретар сільради.
– Є. Тільки у нас їх рипами зовуть. Є. В рипах ростуть акації.
Ні Зосим, ні Хтодора про таке дерево ніколи не чули.
– А де ми будемо жити?
– Або візьмете готову колгоспну хату і десять років будете сплачувати, або самі побудуйтесь.
– А воду з рова на коромислі носити не доведеться?
– Ні. Село – на дні глибокої балки. Криниці майже у кожному дворі. Всі криниці з журавлем.
– Дайте подумати, – сказав Зосим.
– Думайте. Якщо надумаєте, скажете. Я ще до вас завтра навідаюсь.
Хтодора, яка стільки років рвалась додому, на диво виявила готовність їхати, хоч на край світа.. В ній жило прислів’я: „Хай гір¬ший, аби інший“.
Дочекались Василя. Він уже дорослий син, надія батьків, тому без його поради не наважувались на таку авантюру.
Василь довго не сумнівався.
– Не тільки світа, що у вікні. Їхати, так їхати. Збудуємось. Я силу маю. Моя робота на колесах. То без машини важко будуватись. А при машині...
Через тиждень колгосп прислав підводи. Розібрали дерев’яну колгоспну хату під черепицею. Перевезли на станцію все: і стіни, і дах, і черепицю, навіть стіжок сіна і той перевезли.
Зосимова мурована хата залишилась колгоспові.

Прощання було недовгим. Вдруге, по тій же самій дорозі обоз вивозив Зосимову сім’ю. На цей раз не було озброєного конвою, не було сумної пісні „Бувайте здорові, дубові пороги“.  Перший раз гнав конвой, другий раз – нужда. Перший раз – на чужину, другий раз – з України на Україну.
                *   *   *
Доїхали добре. Коли спускались з гори, перед зором розкинулась глибока та широка балка, на дні якої низками простягнулись білі хатки-мазанки. Було дивно: стіни – глиняні, дах – також глиняний, на ньому навіть стала сходити озимина і стирчало сухе бадилля лободи. Більшість будинків-мазанок було зліплено як що не за царя Гороха, то принаймні за часів панщини.
Колгоспне начальство потурбувалось, щоб тимчасово розмістити на квартирах, тобто в мазанках. Для переселенців було збудовано більше двох десятків коробок. Закінчуй та заселяйся.
Однак Василь з батьком вирішили збудувати хату за своїм планом – велику, на дві сім’ї, одна половина для батьків, друга для Василя, якщо жениться.
А поки що Кочубеї поселились на зиму у Івана Гричушенка. Його мазанка – сама простора і з двох половин. Хаті було понад сто років, дісталась вона Іванові як спадщина, і за все життя він всього побудував курника та хліва для корови.
Збоку подивитись, здавалось, Гричушенко переживав скрутне становище печерного віку. А якщо його послухати, то він самий багатий чоловік на всю Вікторовку. Він вас поведе у повітку, покаже мішки зерна, муки, запаси соняшнику. У нього сама краща дійна корова, а курей, качок, індиків, які вільно розгулюють на пустирі, то й не порахуєш.
І правда, зголоднілі ступенці відзначали, що вікторівці щодень у борщі знаходили якусь костомашку і не знали, що таке пісний обід.
Колгосп, як і було обіцяно, видав так позику, що хліба й іншого приварку сім’ї вистачило аж до нового врожаю.
Тільки посилились Зосим з сином стали засвоювати нові слова. Перш за все ви¬вчили (ой, як добре вивчили) слово „чамур“. Чому „чамур“, ніхто не пояснив, але знають його від дідів-прадідів. А робиться він так. В рові-рипі копаєш глину і привозиш на будівельний майданчик. Рівномірно розкидаєш його по всьому подвір’ї. Потім глину щедро поливаєш водою. Так глина п’є воду до того часу, поки не нап’ється. Потім насичену водою глину покриваєш соломою. Потім в колгоспі береш конячку і ганяєш її по колу по глині. Коли солома та глина перемішаються у суцільну масу, то, вважай, що у тебе є дуже добрий будівельний матеріал. З нього робили свої споруди скіфи та сармати. Можливо, від їхньої мови походить таке незвичне слово „чамур“.
Чамур замісили. Хай ще до завтра він відпочине, і тільки тоді з нього виробляєте великі цеглини, з яких викладають стіни. Про відпочинок треба забути і що спина болить не треба помічати, бо за літо хату треба зліпити, хоч лусни.
У Вікторівці пожеж не буває. Сама небезпечна пора – весняні дощі. Якщо вони розквасять стіни, хата може враз перетворитися в купу глини.
Вся Зосимова сім’я, як ластівки, цеглину за цеглиною клали стіни. Під осінь поселились у нову хату.
Хтодора не нарадувалась, що вода у дворі, а ще тут Василь пробив свердловину і встановив помпу. Разів десять кивнеш важелем, і відро повне. Не треба носити на коромислі.
Була ще й друга вигода. Ступенці все життя пасли корів у ровах, або на уздо¬ріжжі, тримаючи корову за налигач, щоб не потравила, не дай боже, чужі посіви. А тут пасовиська – оком не окинеш. Корів пасе громадський пастух. Лише в обід треба піти на тирло і там подоїти свою корову.
Ступенці не знали винограду і не уявляли, як він виглядить. А тут він росте добре. Зосимові наділили півгектара присадибної ділянки. Потомственому малоземельному селянинові тільки на город півгектара – це була велика вдача. Земля чорна, як галка, біля самого порогу, так і дихає своєю родючістю. Майже всю ділянку засадив виноградом та фруктовими деревами. Зосим від старожилів перейняв досвід виноградарства, а також і садівництва, бо тут і сорти інші і головне – догляд за наукою.
Як то кажуть, за життя потрібно побудувати хату та виростити сина. Хату вже вдруге побудував, синів виростив, і не одного. От тільки про Артена – ніякої звістки, як у воду канув. Василь – при господарстві, Володько – десь по науках, то в Дубно, то в Одесі, а зараз у Харкові вступив до інституту.
 Зосим  хату  побудував на славу і на заздрість сусідам,  почував себе, наче заново розпочав жити і не помічав, що уже розміняв шостий десяток.
Така була в нього вдача – любив роботу, особливо йому було приємно, коли люди бачать його працьовитість. Одним словом, він був господарем і помічав, що за цю хазяйновитість  його поважають в колгоспі,  та й у сусідів користується пошаною.  В колгоспі Зосим був їздовим. Бригадир ним не нахвалиться, бо знає: Зосимові доручи – він поїде і зробить все, як слід, пошли іншого – лиха не оберешся.
А повернеться з колгоспу – і в город. Особливо старанно доглядав за виноградом. Кожний кущик общипає, пропрашує та обгорне, побризкає синім каменем.
Хтодора також в роботі помолоділа, забулись старі болячки. На Одещині вона не бачила, щоб десь росла валеріана. Та вона їй і не потрібна була.
Так непомітно, поступово і тихо вкралося щастя, про яке важко писати. Коли воно отут поряд, ходить за тобою по п’ятах, носить тебе на крилах, то навіть і не здогадуєшся, що воно прийшло. Щастя таке прозоре, як повітря. І тільки, коли ти його втрачаєш, в пам’яті своїй відтворюєш його видимий образ, хочеш до нього повернутись, але... все минуло, все про¬йшло. Доводиться лише жалкувати, що в житті Зосима та Хтодори воно так рідко траплялось.
                *   *   *
Іван Тисячнюк, вікторівський хлопець, чотири роки тому подався у місто Тірасполь, влаштувався на склотарному заводі кочегаром. Оженився, став будувати з чамура хатку в одному із заплутаних провулків біля рипи. Цей куток прозвали Нахабівкою, бо всі забудовувались нахабно, без будь-якого плану.
І тут у Івановій сім’ї сталося нещастя: під час родів померла жінка, спасти не вдалось. Залишилась без матері дворічна Лідочка... Вже рік як овдовів. Треба женитись, без господині скрутно. Двою¬рідна сестра Катерина Солоденчиха, яка недавно була у Івана, пообіцяла йому за¬сватати красиву „западенку“.
Хоч було спекотне літо, Іван приїхав у костюмі з галстуком та у фетровому капелюсі. Це так важливо – показатися серед вікторівців, нехай дивляться, яким він у місті став паничем.
Гість такий наряджений йде до Катерининої хати. На столі з’явились палянички з кабаками, на літній плиті зашкварчала яєчня. Солоденчиха метушилась, як муха. Враз вона опинилась у Кочубеївському дворі.
– Треба у вас вина купити, бо у мене гість, ой, який гість, ой, як панич, то я вам розповідала. То ви, кумонько Хтодоро, і ви, Зосиме, прийдіть до мене, посидимо. Ой у вас Маруся – ото золота дівчина, ото були б пара, як голуб’ятка. А я як знала, приготувала баклажанної ікри. Ой, як би у вас, Хтодоро, бринзи позичити. Яке ж вино без бринзи. А він такий хазяйновитий. А такий культурний, не те що ми, сільські мужики. А високий. Ой, кумонько, у мене яєчня, мабуть, уже згоріла, поки я тут балакаю з вами.
Проте ще довго і безладно триндичила Катерина.
Зосим та Хтодора, як водиться, з буханцем білого хліба та з кухлем холодного вина переступили поріг сусідки. Познайомились з гостем, який, на диво, хоч городянин, але по-нашому і навіть по-прос¬тому розмовляє.
Як у селі заведено. Якщо у гостях побував, то не забудь віддячити – запроси до себе. Іван та Катерина прийшли до хати Кочубеїв. Поряд з вікторівськими мазанками Зосимова хата здалась Іванові дійсно, як казала Катерина, Версалем. Що там казати: знайомство, розмови, уговори. Закінчилось тим, що Маруся після довгих вагань погодилась вийти заміж за Івана.
                *   *   *
Василь тим часом уже відслужив армію і був парубком на всю Вікторівку і сусіднє Макарове. Того і гляди от-от ожениться і, мабуть, чи не кожна дівка слід¬кувала пильно, щоб не випустити своє щастя із власної пригорщі.
Макарівські та вікторівські дівки, бувало, при зустрічі з Хтодорою так через губу якось кинуть: „Добридень!“, або „Здрсть!“, наче милостиню подадуть. А тепер зовсім інша річ:
– Добрий день, Федоро Романівно! Як то Ви поживаєте?
– Та спасибі, нічого.
– Ото Ви щаслива жінка! Такого синочка дочекались. Такий білий, кучерявий.
– Він завжди такий у мене.
– Ви ж його до клубу відпускайте.
– А я його не тримаю. В мене син самостійний, а не теля на налигачі.
– Ой, Федоро Романівно! Тримайте його на налигачі, а то якась забере!
Ось так, яка б дівка не розпочала розмову з Хтодорою, все одно поверне туди ж – про Василя.
І Хтодорі було приємно, що до неї дівки пристають з розмовами, бо знала: Василь – парубок на все село.
Не тільки дівки навідувались до Кочубеїв. По той бік балки жив Микола Гончарук. Хата, хоч і поменша, Версалем не назвеш, але зате господарство міцне. Микола – місцевий селянин, не став жити у батьківській мазанці, побудувався так, щоб не соромно було перед людьми. Треба було подбати і про те, щоб мати лишнього гроша. Підростала донька – одна в сім’ї. Від Гончарукової хати вгору по схилу балки тягнувся виноградник. Вся Вікторівка та й сусіднє село Флоринівка навідувались до дядька Миколи, щоб купити бутиль вина. А воно в нього було круглий рік, холодне та іскристе.
Тепер, коли став родити виноградник у Зосима, Микола часто приходив і давав поради. Для західняка було все в новинку: як садити живці, як обрізати на провесні лозу, взагалі, як формувати куща (у Зосима, як і скрізь в тих місцях, вирощували кущовий виноград). Але без порадника, а особливо такого, як Микола Гончарук, зробити добре вино, і щоб, не дай Бог, воно не скисло, просто як без рук.
Зосим також часто бував у хазяйновитого сусіда. У Миколи була пасіка. Бджоли, вулики, рої, вощина і всі такі тонкощі бджільництва були недоступні для Зосима. От чого не вмів робити, то того не вмів, але дуже хотів мати пасіку, не стільки заради меду, а скільки хотілось на все село виглядіти хазяйновитим. Ще коли малим хлопцем він на обох ногах крепко став у возі, зародилась спрага до почесті. Не любив похвальків і сам не похвалявся, але все робив так, щоб люди з заздрістю говорили в душі: „Господар“. А раз він помічав, як вікторівці ще здалека перед ним шапку здіймають, то, звісна справа, йому не пристало водитись аби з ким, а з таким господарем, як Микола Гончарук.
Як тільки яке свято, чи якісь гості, друг Микола – на самому почесному місці. А як вино розігріє кров, пожвавляться балачки, Зосим та Микола починають брататись, обніматись і сватом один одного величати.
Зосим ніяк не міг втямити, що Василь десь там у клубі, чи на танцях сам собі знайде дівчину. Для нього, Зосима, Хтодору засватали дядьки. А чому він, рід¬ний батько, не може Василя оженити на Гончаручці? Інакше і бути не може. Багатий – до багатого.
Але часи були вже не ті. Василь заходився женитись на медсестрі із Ширяєва. Зосим – в крик. Василь стояв на своєму.
– Забороните, піду з дому, а буде по-моєму.
– Цить, Зосиме, – втрутилась Хтодора. Завжди так, коли чоловік – з кип’ят¬ком, то вона – з холодною водою. Але на цей раз сварка ще більше розгорілася.
– Геть з хати!
– Я піду, але ми хату робили на дві половини, одна ваша, одна моя. І до своєї половини кого захочу, того й приведу.
Зосим ще в очі не бачив тієї медсестри, добре не роздивився на Гончарукову дочку. Йому до цього було байдуже. Його дошкуляло, як цвях у чоботі, те, що він багато наобіцяв Миколі Гочарукові, що його за господаря не будуть вважати, а так за пашталагало якесь, яке може язиком плескати і тільки.
Василь уже з сорок четвертого року – без батька. Старший син у засланні, він був порадником і захисником для всієї сім’ї. І Хтодора без Василя не вижила б. І те, що він голова у сім’ї, сам добре почував. А тепер попала коса на камінь. Зосим не хотів поступатись і звичаї предків ніяк не хотів порушувати.
Колотнеча в сім’ї не стихала. Закінчилось тим, що одного разу Василь привів Валю за руку у двір. Хтодора, як Хтодора. Обтерла руку об запаску і подала її молодій дівчині. Зосим, як сидів у літній кухні і їв салат із молодих огірків, так і продовжував. Валя відчула, що свекор ще дасть їй гарту.
Як би то не було, але щоб перед людьми не осоромитись, зробили весілля без всіх старовинних витребеньок – просто гостини. Василь сам запрошував усіх сусідів і Гончаруків, але вони не прийшли.
Колотнеча не вгасала. Валя була з характером, і свекрусі не корилась.
Петро Безвершко, ветеринар, або як Хтодора його прозивала коров’ячим лікарем, майже кожного дня приходив, щоб купити кварту вина. А коли вип’є, то ще й треба попатякати.
У селі всі і про все знають і, якщо інші сусіди помовчували, то Безвершко Зосима став звати Кайдашем, а Хтодору Кайдашихою.
– Що то ти все терендиш та терендиш: Кайдашиха, Кайдашиха? – питала Хтодора.
– От як колись буду тверезий, я вам, Федоро, прочитаю книжку.
І прочитав. Не всю, але окремі уривки. Хтодора слухала і сміялась, і плакала. А потім затихла і засумувала:
– І що то за чоловік отой Нечуй-Левицький? Наче у нас на літній кухні побував.
Поміж Зосимом та невісткою миру не було. В очі та за очі свекор свою невістку інакше не називав, а тільки русалкою. Чому русалкою, він і сам не знав. Просто Зосим став почувати, що не він відтепер – голова у сімї, а Василь. І нехай би було так. Молодим може й треба було уступати. Але Зосим ще на Соковиці з молоком матері увібрав старі звичаї, він терпіти не міг вибрики покійного теся Романа, а зараз і сам туди ж.
Колотнеча в сімї не вгамовувалась, і трохи вона стихла коли народився перший онук Ігор ( Зосим його називав по-своєму, як йому зручніше – Григор), а потім і другий – Віталій. Зосим звикав з тим положенням, що він уже дід. А в селі так, як став дідом, ти вже можеш молодим дати пораду, а вони можуть її послухати або й махнути рукою – не лізь, мовляв, і без тебе обійдемось.
Пройшла злива, глиняні стіни погрібця розкисли і осунулись. Треба заново місити чамур, мурувати. Але Зосим не поспішав, Василь весь час в роботі, по полях зі своїм головою колгоспу ганяє, руль із рук не випускає. Замість погрібця залишалась купа глини, яка нагадувала худобину, яка здохла і тепер під сонцем догниває.
Ввечері, коли вже смеркалось, Василь після вечері за столом спокійно розповів, що він задумав. Його друзі поїхали у Звенігородку, влаштувались на роботу.
– От і я надумав поїхати. Підростають діти. Зараз, самі бачите, в селі освіти не даси. А я не хочу, щоб вони все життя бикам хвости крутили.
Серце Хтодори йокнуло:
– А як же ми?
– А ви... Може воно так краще буде. Ви будете жити по-своєму, ніхто заважати не буде.
– Це вже Русалка нашептала, - гримнув Зосим
– Та при чому тут Русалка?
От-от спалахне нова сварка, але Зосим на цей раз промовчав, сидів, як приголомшений. Йому ніколи в голову не могла прийти така думка, що його син, спадкоємець, опора і надія, може відчахнутись, як та гілка на черешні, коли невдало на неї ступиш.
З від’їздом Василя у хаті стало тихо та пусто. Тільки тепер Зосим побачив, яка хата велика, і простори гнітили. Розвалений погрібець нагадував, що треба б його перебудувати, але для чого? Для кого? Ще недавно хотілось виглядіти першим господарем на всю Вікторівку. А зараз? Кому це потрібно?
Торгуючи вином, Зосим частенько й сам пригощався. Ця звичка підкошувала здоров’я. Зосим згасав. Став сутулитись, натруджені руки витягнулись. Вуса, які були прикрасою для круглого лиця з  ледь кирпатим носом, тепер стали ріденькими. Серед вогняно-рудого волосся пробивалась сивина. Ночами не спав, з голови не виходив Василь.
А він час від часу приїжджавдо батьків, але поспішав до своєї квартири, до своєї роботи. Було зрозуміло , що Василів дім уже там у Звенігородці, а не в Вікторівці.
Настали нові часи, сільські люди подаються десь на роботу у місто, їх заманюють нові краї, новий склад життя. І все це й слід було зрозуміти Зосимові, але йому було не під силу. На Соковиці був старий Мирон і біля нього побудувались чотири сина,  потім стали будуватись онуки. Так утворився цілий куток Мирони. Так колись заснувались Ляшуки, Лазорі, Дмитрі, Цвики. Зосимові дуже хотілось, щоб у Вікторовці заснувалась вулиця або куток Кочубеї. Але зараз не той склад життя, не ті звичаї.
Людина живе надією. Коли поїхав у місто Василь, вона остаточно згасла. Останні діти, хоч Маруся вийшла заміж, хоч Володько на службу після інституту подався, обоє відійшли без болі і сердечного надриву, бо все сталось так, як і слід було чекати – туди нитка вела. Але Василь... Безсонні ночі. Чого тільки не передумав Зосим. Тепер він і жалкував, що не так себе поводив, і виправдовував, і прикидав, як би воно було, коли б Василь залишився. То він проклинав нові часи. Все перебаламутилось. Всі кудись їдуть. Одні із села в село – з Соковиці у Вік¬торів¬ку, другі із села – у місто, треті із міста – в село.
То він став себе картати, що свої нер¬ви  не міг стримувати. І став у пам’яті перебирати, яким він був колись. Як він спокійно переніс поділ з братом. А потім війна. Втеча з полону. Артобстріли. Рукопашні бої, тюрма у Княж-Погості, голод. Все це сушило нерви, краяло серце... Сили покидали, покидала і надія, не було бажання хвататись за соломинку. Склероз довершив те, що не встигли зробити роки нелегкого життя.
Поховали Зосима на вікторівському цвинтарі на горбочку. Недалеко – рипа, у якій колись копав глину для нового будинку, на виду село, яке ховалось поза акацієвими хащами. На протилежному боці балки біліли будівлі Гончарука, все це залишилось, пройшло.
Після похорон діти роз’їхались по домах. Кожний з них запрошував до себе матір, але вона сказала:
– Спробую жити сама, якщо зумію.
               
                ***
Хоч Хтодора у засланні надбала досвіду жити „з грошика і кошика“, але те життя страшно було згадувати. А тепер – господарство: худоба, бочки вина, які
дають чималий прибуток, будівля, садиба. Одним словом, Хтодора почувала сили в руках і взагалі сили до самостійного життя. Хтодорі йшов шістдесят п’ятий рік.
Постійні покупці вина нахабно брали в борг, а розраховуватись і не збирались. А ці гроші були потрібні і на хліб, і на корма худобі, бо Хтодора вже була пенсіонерка і на роботу в колгосп не мала змоги ходити. Через три роки вона наважилась поспродувати своє господарство і переселитись до дочки Марійки у Тирасполь.
Деякий час працювала прибиральницею у бібліотеці. Робота для неї, селянки, здавалась дуже легкою. Скрізь стоять рядами шафи, високі, аж до стелі і в них книжки, книжки.
– І нащо їх стільки багато? – думала Хтодора. Але вона поступово звикалась з тим, що книжка – потрібна річ. Приходять чоловіки, жінки, сідають за столами і читають мовчки. Отак може й годину або другу просидіти, уткнувшись в книжку. Тепер вона добре засвоїла, що книжка – не забава, а цінна річ. Згадала, як колись сварила Володька, щоб він кинув книжку, а зайнявся ділом: книжка хлібом не годує. Нове життя, особливо міське, показує, що все-таки книжка важливіше сапи, вил чи серпа. От і тепер їй, неписьменній жінці, крім швабри та ганчірки нічого іншого доручити не можна. Хай би воно було так. В селі можна бути й неписьменною. І колись пані Ядвіга або Настя Бондар – письменні, але мало були пристосовані до сільського життя.
Ті, що приходили до бібліотеки, називались читачами. Чи старий, чи малий, чи чоловік, чи жінка – все одно читач. Поки Хтодора вправлялась своєю шваброю, намагалась прислухатись до отих письменних читачів, про що вони можуть говорити. Однак більшість розмов їй була зовсім незрозуміла, хоч Хтодора російську мову знала, лише говорити російською не наважувалась. Просто люди говорили про щось незрозуміле.
Одного разу все-таки її вразила одна розмова групки людей, які оточили квадратний стіл. Суть така: Тирасполь – молдавська земля, понаїхали росіяни і „хахли“. Треба  їх гнати в шию, і Молдавія повинна належати тільки молдаванам. Оце Хтодорі не потрібно було перекладати.
На все життя Хтодорі запам’ятався той вечір, коли соковичани зібрались біля Антона Кравця хати і з самого високого горба спостерігали, як у далині горіло польське село Комашівка. Щось подібне говорилось тоді, коли вирізали майже всіх поляків – і старих, і малих – нікого не помилували. І тоді соковичани так же міркували: ляхи заполонили нашу укра¬їнську землю. Смерть ляхам!
А тепер такої ж смерті бажали пристойно одіті люди, не аби які дикуни. Книжки читають, письменні, а судять так, як колись судили темні соковичани.
До цього часу Хтодора не могла забути тапчана з дубовими точеними ніжками. Його привіз Іван Приймачук із села Комашівка. Все польське село, всі, від малого до старого, були знищені. І на цьому тапчані спав польський хлопчик, серед ночі його настигла смерть. Він був убитий тільки за те, що розмовляв іншою мовою, що його діди-прадіди поселились на піщаній землі серед волинських лісів, серед комах, і село назвали Комашівка.
Дубовий тапчан. Іван Приймачук не розбагатів ним. Весь час йому здавалось, що невинна польська кров проступає на дубових точених ніжках.
А тепер оці, на вид інтелігентні люди, здатні її, Хтодору, вбивати або гнати до Магадану. Скільки її гонили по магаданах!
Ще при Хрущові прийшла „бумага“, що Кочубей Артем Зосимович, Хтодорин старший син, виправданий, що він став невинною жертвою сталінських репресій. Проте в цьому документі була скупо описана доля улюбленого первенця. Значилось: помер у Воркуті у 1946 році. Або розстріляли, або не виніс мордування – не відомо.
Хтодора не стільки розумом, скільки серцем хотіла збагнути, чому люди вбивають людей. За що вбили Олексу – східняка. В роки голодомору прибився на Соковицю. А вже після війни прийшли бандерівці, вивели до дороги, вбили. З убитого стягли чоботи. Так нехай би роззули живого, нащо було вбивати? Або подруга Настя Бондар? Вбили тільки за те, що вона говорила по-московськи. А в Мізочі німці сотні євреїв розстріляли, трупи присипали у канаві за цукровим заводом. Там лежить єврейчик Ісар. Його в Ступні всі знали, називали онучником. Збирав старий одяг, кужіль та інший мотлох, а розраховувався сірниками, гре-бінцями, пряниками. Вбили, бо він був єврей. А де тепер Завадська – подружка Ядвіга – можливо, і її вбили за те, що вона полька.
І ось тепер, коли Хтодорі „стукнуло“ за дев’яносто, розгорталися події, які нагадували минуле. Знову ладні вбити за те, що ти не румун, що ти говориш тією мо¬вою, яку вивчила на Цвиках, на Соковиці.
Будуть вбивати тих, що понаїхали. Ой як знайоме все це Хтодорі. Понаїхали!
Отак піднялись на крило, як саранча, прилетіли і сіли. Зовсім не так. У кожного була своя доля. Як опинились молдавани у Макарові і Вікторівці? Ніхто не знає. Така у них доля. Довгий шлях проліг у Хтодори від Цвиків до Тирасполя.
Наче після зливи людей перебаламутило, зірвало з місць і порозкидало по світу. Доля їх крутила, ламала, гнобила і викинула на нових місцях. І за це їх треба знову у Магадан або на дно Дністра.
Чутки про нову війну дійшли до Тираспольської окраїни – „нахабівки“, де під доглядом дочки Марусі доживала свій вік Хтодора. Їй розповідали, що на Дубоссари та на Бендери напали молдовські націоналісти. Тирасполя їм не вдалося взяти.
У боях під Дубоссарами загинув від ран родич покійного Івана Тисячнюка – Петро Карауш. Перед смертю попросив Марусиного зятя Володимира, щоб він до¬глянув вівчарку Дезу.
Великий і розумний пес міг годинами уважно дивитись у очі старенької бабусі Федори. Обоє мовчали. Вони мовчали кожний про своє  і про загальне – про життя, щасливе і жорстоке, дивне і остогидле. Старий пес осиротів і ніяк з цим не міг примиритись. Він допитливо вдивлявся в очі бабусі, наче запитав: „Чому?“ Але бабуся не могла відповісти. Люди лише мріють про ті часи, коли настане вік загального братерства та щастя. А можливо це казочка? Федора не знала.
Вона зустріла свою старість, як щось неминуче, і була цілком спокійна. Кого б не пригадала із своїх давно знайомих, їх уже нема. Наче зійшла з поїзда на незнайомій станції і скрізь – незнайомі люди. Навіть власні діти стали старими і їх постаті гне до землі, вже й вони доглядають своїх онуків. Хтодора розуміла і не жалкувала,  що те життя, яке було в молодості,  залишилось на іншій станції, до якої нема вороття. Поїзди ходять тільки в одному напрямку. І тому Федора говорила собі спокійно і без страху: „Пора!“
Ми всі – малі, молоді і люди середньо¬го віку – всі приречені на смерть. Але дум¬ка про це якась така марна, як туман. Во¬на буде, але коли? Десь там... у невизначеному майбутньому, і мимоволі відга¬няємо цю думку, як надокучливу муху.
Інша справа, коли людині перевалило за сто років. Ця думка про неминуле так часто гостює, що над нею хочеться посміятись.
От у такому веселому настрою своїм дітям та онукам розповіла Федора таку байочку:
– Одного разу стара жінка пішла до лісу, щоб принести хмизу. Набрала добру в’язанку. Спробувала підняти – нема сили, стара стала. Та й заголосила: „Божечку! Де ж та смерть, чому вона не йде?“ А смерть у кожної людини завжди за плечима. „Ти мене кликала?“ – питає смерть. „Кликала, кликала, моя Смертонько. Бачиш, яка я стара та немічна. Допоможи мені в’язанку на плечі закинути“. Так стара баба від смерті відкараскалась і більше лишнього язиком не ляскала“.
Вночі, коли мучило безсоння, Фе¬дора намагалась думати не про те, що буде, – майбутнього вже майже не лишалось, – а про те, що було.
– А чи зазнала я щастя у своєму довгому житті? – питала вона сама себе. – Можливо, так. Жити на землі – це вже щастя. Як то було трудно стати господинею, але були часи щасливі. Любила, і мене чоловік любив! Ростила дітей – це щастя. І все це було. Постійно його хватала обома пригорщами, але воно, як вода, поміж пальцями зсковзувало. Старшого сина Артена ще дитиною в тюрмах замордували ні за що. Василь, який після Артена став старшим помічником і надією – помер ще досить молодим. Зосим. Мій рідний Зосим, сиротина безпритульна. Війна, тюрма, голод, важка праця, а потім туга, що Василь поїхав у місто – все це скосило, пригнуло до землі. А чи варто було жити? – міркувала Федора. – Варто. Ще залишились діти, ще он скільки онуків, а там і правнуки – всі Кочубеї, рід не перевівся – і це щастя.
Знову і знову нові покоління пригорщами будуть хапати щастя, знову і знову воно буде зсковзувати поміж пальцями. І так від віку і до віку.
*   *   *
На сто другому році життя моєї матері обірвалось, але залишилась пам’ять про жінку, в якій частково відобразились події двадцятого сторіччя з його бурхливим розвитком та крутими зломами.

Тирасполь.
                2002 – 2003 роки