Реквієм за молодістю, або як вона стала відьмою
Депресивне коло суцільних страждань. Воно чіпляє нас майже усе життя. Так, все наше довбане життя. І що там вже казати за гумові вироби, що утримують лайфоподібні речовини. Ви ж здогадалися про що я??? А може це навіть і не життя зовсім, а так, пісочниця, гральні автомати, надувна кулька, що от-от лопне. Проте, все це існує і нікуди його не дінеш. Нажаль. Блим.
Зінаїда Карпівна завжди висовувалася з вікна восьмого поверху свого будинку подихати свіжим повітрям і подумати над життям. Хоча, що там про нього думати, коли ось воно, перед твоїми очами і грудами, і роби з ним що хочеш, хоч кінчи на нього. Але ж ні. Пані Карпівна була людиною практичною і розумною, і кінчати на своє життя вона зовсім не збиралась, і в свої 53 помірковувала над шаленою ідеєю написати третю докторську і отримати ще одну вчену ступінь в Академії мистецтв. Подумати тільки, бабця в 53 роки тулиться блиснути своїми мізками, аби тільки її визнали якимось там дегенератом якихось там наук. А загалом все дуже просто: ти переписуєш якусь маячню про стилістику готичного імпресіонізму, втикаєш туди декілька своїх думок з цього приводу, а потім смачно вішаєш локшу на вуха слухаючих, щоб потім останні зняли її і запхали собі до шлунку, обсмоктавши при цьому брудні пальці. Так чинить будь-який більш менш дотепкуватий халтурник, якому насрати на її Велич Науку та запріле Мистецтво, про яке давно забули навіть самі кандидати тих же мистецьких наук. Проте Зінаїда Карпівна була не з тих бездарів, що звикли майорити беньками перед начальством, аби тільки отримати запашний шматок солодкого лайна. Ні, Зінаїда Карпівна як раз непокоїлася з приводу того, що наша бісова країна і всі її вчені разом взяті стрімко спускаються по драбині, прямісінько в канаву з протухлими яйцями та все тим же солодким лайном, яке почало приймати образ грошей. А спускатися самій по цій драбині їй дуже не хотілося, як би там не було. Для цього Зінаїда Карпівна Мирошниченко вже який тиждень підряд сидить за дубовим столом, на якому стовбичить зовсім новенький комп’ютер з плазмовим монітором від ViewSonic і намагається продвинути культурологічну концепцію малюнків (так, саме МАЛЮНКІВ) Ван Гога та знайти зв'язок з суїцідальною філософією та садомазохізмом. Бо на біса цей геніальний придурок-художник відчахнув собі вуха і нахабно назвався генієм? Думати про це і хотілося і не хотілося. Та й навіщо їй цей Ван Гог здався, коли навколо скільки живих, реальних чоловіків, що раді були б відрізати собі вуха аби тільки задовольнити свої потаємні бажання усім відомо якого походження. Саме так інколи подумувала Зінаїда Карпівна і одразу ж сахалася своїх думок, бо це не її мислення, не її сутність. Адже вона свята. Принаймні так хотілось думати і їй так здавалось. Іншим, до речі, теж так здавалось.
А от скільки мине ще часу поки ця довбана концепція буде зліплена до купи, Зінаїда і гадки не мала, тільки трохи здогадувалась. А тим часом можна було висунутись з вікна і в який раз поміркувати над довбаним життям.
От якби сягнути неба і полетіти далеко-далеко, щоб ніхто і ніщо не торкалося її душі, розуму і тіла. Чкурнути вдалечінь, понад хмарочосами, далеко за межі космосу і самого Всесвіту. І тоді не потрібно було б чахнути над цими дисертаціями і трактатами, доводити гнилій безтолочі, що світ потребує уваги і турботи, і що розум має правити цим світом, а не чуттєві рецептори, розташовані бозна де і бозна для чого. Можливо хтось скаже, що це пахне мізантропством, технократичною парадигмою і ще якимось бездушним лайном, та той, хто це скаже, не має жодного уявлення про гедоністичний розклад людської системи. Це щось на кшталт зав’ялих помідорів і прокислої вівсяної каші, або соковитих персиків, що ростуть на могилі старого цвинтаря. Так і хочеться посмакувати.
Життя Зінаїди Карпівни нічим не відрізнялось від мільйонів життів інших людей цієї планети. От тільки вона відчувала свою неприналежність до цього світу. Так, наче її посадили на чужий горщок і примусили пісяти, коли їй цього не хотілося. Так, наприклад, коли вона була ще зовсім молодою, то ходила з хлопцями до колгоспу по буряки, які потім продавала по низькій ціні на сільському базарі, а зароблені гроші витрачала на книжки і полотна з фарбою і пензлями. А потім зачинялася в бабиній комірчині і малювала водяників, русалок, ельфів, мавок і драконів. Зовсім не притаманно радянському вихованню. Подейкували навіть, що молода Зінка – справжнісінька відьма. Коли на селі всі спали, то в комірчині у покійної баби Стешки горіла свічка і вирували дивні фігури, а на ранок дівчина йшла до озера, вся заляпана кров’ю (як думали сельчани), і купалася там голяка. Так, щоночі відьма Зінка проводила страшенні ритуали зі своїм талантом та мистецтвом. Вона мучила себе і свої полотна, створюючи шедевр за шедевром, картину за картиною. Зіна дуже любила природу і експериментувала над нею в своїх роботах як тільки могла. Схрещувала живе з мертвим, воду з небом, дерева з людьми. Читала книжки. Багато різноманітних книжок, що по крупинкам створювали і будували її світосприйняття. Замість музики Зіна завжди слухала спів вітру і пташок, інколи цей спів заміняв гуркіт тракторів і брязкання заліза в сільській кузні. Мабуть, саме ці звуки і породили в розбещеній фантазії молоді пострадянського простору ту музику, яку ми зараз чуємо у виконанні Оззі Озборна та Мериліна Менсона. Краще б замість тракторів землю обробляли птахи, а в кузні виготовляли мармелад.
З самого дитинства Зіна мріяла про велике місто. Вона чула про нього з розповідей своєї мами, що була там за своє життя лише двічі, а також з пліток старих бабок, що невгамовно теревенили на вулиці біля колодязя. Зінка полюбляла слухати ті плітки, і мріяла, що колись таки вона потрапить до того легендарного міста. Тільки що вона там буде робити, дівчина ніколи не задумувалась. Мабуть, продаватиме буряки і малюватиме русалок…
Стоячи зараз тут, біля вікна восьмого поверху, Зінаїда Карпівна згадувала, як колись бігала до сусідки просити, щоб та навчила її варити вареники з меленим салом і цибулею. А та у відповідь казала, що вона ще замала і вчити її повинна мати, а не сусідка, і так, з лайками, відправляла додому. Зіна, похнюпившись, зі сльозами у горлі, верталася додому, залазила на яблуню і їла червиві яблука разом із червами. А сльози скачувалися по щокам прямісінько до рота. Так, що навіть черв’яків не доводилося солити. Було дуже смачно. А потім, брудними руками витирала сльози на обличчі і йшла гратися на подвір’я з комахами і все з тими ж черв’яками, тільки вже не яблучними, а дощовими. Мабуть, кожну дитину можна в якомусь сенсі назвати мазохістом і катом. Ну хто в дитинстві не відривав мухам крила, не ґвалтував колорадських жуків і не розтинав черево вагітним слизнякам? Це незбагненна особливість дитячої психіки. Просто, мабуть, на цьому етапі соціальні стереотипи ще не почали руйнувати первісне уявлення людини про світ, такий собі етап розвитку первобутнього існування. Жага вбивати. Але заради чого? Заради вбивства, заради насолоди чи заради виживання? І те, і друге, і третє. Така наша людська особливість. Нажаль. Блим.
А колись вона ходила з бабкою і матір’ю до ставка ловити рибу і прати білизну. Так було зручніше. Ти одразу робиш дві справи. Тоді на селі так усі робили. А дівчата ще й купались голяка. І завжди назло хлопцям. А оскільки «в советском союзе секса нет», то і на селі його теж не було. А може й був, тільки про це ніхто не знав. А якщо й знали, то завжди мовчали. Не те, що зараз, навіть дитячі мультики у відкритому тексті диктують що й до чого. Хоча, радянські мультики теж були не без того. Згадати хоч би Вінні Пуха і ту серію, коли на День народження ослику Іа подарували пустий глечик і надувну кульку, що лопнула. Мабуть, коментаріїв не потрібно з цього приводу. А дитяча підсвідомість як та жувальна гумка, до неї липне все, що тільки може липнути. Але річ навіть не в цьому – грець з усім цим, річ в тому, що воно займає перше і найголовніше місце в житті людей, в той час, коли існують речі набагато кращі, чистіші, корисніші і цікавіші. От хоча б живопис. Або література. Чи інструменталка. Та нехай вже ті грьобані ритуальні послуги чи циркова вистава.
Так, сидячи на підвіконні, вже не молода Зінаїда Карпівна погрузла у коловорот спогадів свого щасливого, а може й не дуже, дитинства. Аж раптом забелькотів дзвінок – хтось припхався. Цікаво, який біс згадав про стару каргу, яка вже два тижні не злазить зі свого припічка? Напевно, держслужби, як завжди, в них якісь проблеми з водою, газом, чи каналізацією. Пішла відчиняти.
- Мирошниченко Зінаїда Карпівна?
- Так. А ви хто?
- Вам посилка. Розпишіться, будь ласка.
Двадцять років Зінаїда Карпівна вже не отримувала ніяких бандеролей, а що могло бути в цьому ящику, вона навіть не здогадувалась. Але з нетерпінням розтинала коробку. А вона ще й вперто не хотіла відчинятися. Курва. Ну нарешті! Вдалося таки розпотрошити її.
Коли Зінці виповнилося 18, вона вирішила покінчити зі своїм життям. Ні, не те, що ви подумали. Не стрибнути під потяг чи повіситися на зашморзі. Вона вирішила раз і назавжди покінчити зі своїм минулим життям і розпочати нове. І полетіла назустріч мрії! Тільки от мрія виявилась чомусь зовсім не такою, як вона собі уявляла. І це був перший удар ножем в серце в цьому її новому житті. Ця рана давно вже загоїлася, проте шрам залишився на все життя. З цією раною вона піднімалася вгору, все вище і вище, думаючи, що небо безмежне. Аж поки не наткнулась на тверду стелю цього безмежного неба. І це був другий удар. Було дуже боляче. І боліло вже не серце, а голова. Власне, розум. Проте, не все було так погано. Авжеж, поміж цих болючих поразок і розчарувань були теплі і приємні моменти, заради яких можна було й пожити. Вона завжди відволікала час. Аж поки час не відволік її.
Ця посилка нагадала їй молодість. Бурхливу як хвилі океану і гостру як червоний перець. Так, вона виховувала в собі високі почуття, стриманість, добрі звички, врешті решт вона була мудрою і розумною, але свобода як завжди бере своє. В душі Зіна завжди залишалась відьмою, бо вона була художницею і фантазеркою, і ще вона була занадто вільною. Рудоволоса вільна відьма. Їй ніхто ніколи не дарував квітів. Та одного разу замість квітів їй подарували рожевий пеньюар в комплекті з такими ж рожевими трусиками і бюстгальтером. Вона заливалася сміхом аж до сліз. По-перше, вона ще ніколи не бачила таких смішних трусів, по-друге ліфчик був на два розміри більший, а по-третє вона просто ненавиділа рожевий колір. Це був подарунок її залицяльника, якого вона, до речі, так же не могла терпіти як і рожевий колір. Вона б з радістю натягнула ті труси йому на голову, але чоловічку пощастило – він додумався прислати пакуночок бандероллю. Ще й підписався, щось на кшталт «твій мармеладний пупсик» чи щось таке. «Козел! Безсоромна падлюка!» - думала тоді Зіна. «Це ж потрібно було таке вигадати! Мені і рожевий пеньюар. Коли я тих пеньюарів з роду не носила, та ще й ліфчик на два розміри більший, а може це натяк на те, що мені потрібно збільшити груди?!! Нехай спочатку собі мозки збільшить!»
Зараз була схожа ситуація. Зінаїда сиділа на ліжку і роздивлялася шовковий пеньюар, тільки вже чорного кольору з еротичними трусиками і бюстгальтером, до речі її розміру. Та й сама Зінаїда вже була не молодою жінкою, як тоді, з рожевими трусиками. Тихо закралася ностальгія в Зінине серце. Тоді вона була розлючена, збентежена, але розвеселена, і реготала як справжнісінька відьма на шабаші. Зараз теж вона була збентежена, але смішно не було, та й злитися вона не знала на кого. Так, вона й гадки не мала від кого могла бути ця дивна посилка. Напевно, хтось помилився адресою. А звідки ж тоді цей хтось знав її ім’я, якщо він помилився адресою? Дивно це все якось. Та годі. Потрібно поміряти ці довбані труси. Начепивши на себе все амазонське обладнання, Зінаїда Карпівна метнулася до дзеркала. «Ще й нічого так собі виглядаю, як на свій вік», - подумувала жіночка. Чорне завжди пасувало їй у будь-якому віці, а зараз навіть було ще краще. Неначе повернулась на 20 років назад. Довге руде волосся фантастично коливалося на чорному фоні нижньої білизни. От би ще шкіряний плащ зверху, подумалось вмить Зінаїді Карпівні. Та ні, буде занадто грубо. Зараз їй здавалося, що з нею відбуваються якісь метаморфози. З’явилося якесь нове відчуття. Хоча, ні, мабуть, воно не нове, а просто дуже забуте і давнє, зовсім з іншого життя. З того життя, коли була сильною, веселою, творчою і енергійною. Одним словом, коли була молодою. Ось чому вона згадала про плащ. Це було її перше достойне придбання, бо то був не просто шкіряний плащ, то був крок в інший вимір. Тоді їй вже грюкнуло 24 і Зіна відчула, що в її житті бракує чогось ейфорійного і незабутнього. Так, їй бракувало романтики. Романтика живе в серці кожного, але Зіна її поховала. Поховала безжалісно і заживо. Та головне, що вона за неї згадала. А потім знову забула… І ось через скільки років, Зіна знову згадала про неї, згадала ті відчуття і збагнула, що весь цей час їй чогось бракувало. Зараз вона була майже щасливою. Майже. Бракувало тільки однієї речі. Ні, навіть не плаща. Бракувало мітли. Справжнісінької відьомської мітли. Зінаїда Карпівна навіть не знала звідки в неї такі думки, але їй вже було байдуже, вона нічого не боялася. Звісно, в квартирі не могло бути мітли, а на пилососі літати якось нетрадиційно та й не престижно як для рудоволосої відьми. Раптом закралася божевільна ідея вийти в такому вигляді просто на вулицю і поцупити у двірника мітлу. Зінаїда Карпівна дістала свої туфлі на високих підборах, які їй подарувала подруга дуже давно, і які вона так ні разу й не взувала. Зараз вона пішла в них вперше. Дивно, вона начебто й не розучилася ходити на шпильках. Неначе проходила на них усе своє життя. Перші шпильки Зіна спробувала в 20 років. Подруга дала поносити. Тоді вона відчувала себе королевою, і літала як пташка в небесах. Вона гордилася своїми ногами, що відцокували по підлозі як годинникова стрілка. Тільки шпильки вона зняла, і вони перестали цокати, а годинникова стрілка продовжувала цокати, аж до сьогоднішнього часу. Тепер час повернувся у зворотну сторону, і Зінка не збиралась його ані втримувати, ані підганяти. Колись вона зовсім не задумувалась про час. Вона просто жила і піднімалася вгору. Стрімко і без остраху. А потім, коли зрозуміла, що вдарилася об стелю, як і всі інші, то не захотіла сповзати вниз, що робили ті інші, а вирішила летіти вперед.
Коли Зіна жила в селі зі своєю бабкою і матір’ю, то стрибала з даху своєї хати в надії, що таки полетить. Потім стрибала з яблуні, абрикоси і з бабиного курятника, вірніше з курятника бабиних курей. Але ніяк не могла полетіти. Згодом баба вмерла і кури теж повмирали. Залишився тільки курятник і стара бабина хатина з комірчиною, в якій Зінка потім приносила в жертву полотна, фарбу та пензлі. Вона жила майже сама. Мама постійно сиділа у батьків на кладовищі, і тому не могла навчити свою доньку варити вареники з салом. А сусідка так і не погодилась поділитися кулінарними надбаннями.
А колись взимку, мама пішла на цвинтар і не повернулася. Так і замерзла біля бабиної та дідової могилок. А Зіна сиділа вдома і чекала на маму, а та все не приходила і не приходила. Дівчинка дуже зголодніла, а в хатині не було жодного кльоцика. Сусіди знайшли Оришку тільки наступного вечора, коли Зіна почала жалісно плакати. Тіло схоронили тільки через чотири дні, бо ніхто не хотів довбатися по морозі і рити канаву. Увесь цей час Зінина мати лежала в домовині прямісінько посеред хати. Канаву рили рівно чотири дні. Аж потім її заховали. Тіло почало розкладатися і спричиняло страшний сморід, та для Зіни це був найкращий запах у світі. Це був запах її мами, яку вона дуже любила. Вона навіть потайки раділа, що ніхто не хотів рити канаву, тому що цей час вона могла провести поряд з мамою, нехай і смердючою. Зіна цілувала свою маму в холодні вуста і заливалась сльозами. За чотири дні ніхто не зайшов провідати бідолаху Зіночку. Всі боялися побачити розкладене тіло Оришки. А потім маму назавжди закидали землею. І більше Зіна її ніколи не бачила, навіть уві сні.
Зараз, стрімко спускаючись по сходах на шпильках в одній білизні, Зінаїда Карпівна згадувала все своє життя з самого народження, все до найменшої дрібнички. З кожним кроком, який вона робила своїми ногами на підборах, жінка молодшала не тільки душею, а й тілом. Вона це відчувала, але не дивувалася і не лякалася. Зовсім. Анітрішечки.
Коли була жива баба Стешка, Зіна ходила з нею пасти кіз. А ввечері бабка їх доїла і Зіна уважно спостерігала за нею. Їй подобалось як баба доїть кіз. Потім вони пили тепле козяче молоко зі свіжими млинцями, що жарила мама. Взагалі-то, вони жили дружньо втрьох. Аж поки не померла баба, а потім і мати. А коли Зіна лишилась сама, то ходила на річку топитися. Та вода не приймала її до себе. Казала, що ще зарано. І пропонувала просто поплавати. Казала, що обов’язково познайомить зі справжньою русалкою і дозволить її намалювати, тільки аби Зінка жила. І Зіна погодилась. Тільки от з русалкою так і не вдалось познайомитись, і з русалом теж. Просто річка забула про те, що обіцяла.
Місто було великим, сірим і непривітним. Зовсім не таким, яким його собі уявляла юна художниця Зіна. Але воно було таким, яким воно було. І вона його таким прийняла. Та головне, що воно теж її прийняло. А потім у неї з’явився найкращий друг. Вона називала його маленьким Харлі. Вона любила його понад усе на світі. Він катав її усюди, де вона тільки бажала. Більшість свого часу вона проводила наодинці з ним. То була справжня любов на все життя. Та ніщо не буває вічним. І як виявилось Зінине кохання теж виявилось не вічним. Спочатку їй довелося змінити колеса, потім двигун, а потім вона ледь не розбилася на своєму коханому, коли їхала на шаленій швидкості вздовж пригороднього шосе. Зіну тоді ледь врятували, коханого ж врятувати не вдалось. Більше у Зіни ніколи не було мотоциклів.
Зінаїда Карпівна ніколи в житті не любила чоловіків. Вони нагадували їй жалюгідних самців, що ганяються за власними хвостами. Хоча, ні. Одного все таки вона любила. Це був маленький хлопчик, років восьми або дев’яти. Він був спритним хлопчиськом з довгим розпатланим волоссям і кумедною посмішкою. Він нагадував Зінці її діда, якого вона майже не пам’ятала, але чомусь здогадувалась, що він має бути саме таким, як цей малий. Хлопця звали Іванком. Він був сином тієї самої сусідки, яку мала Зіна просила навчити її варити вареники. Тоді його ще не було. Його просто не було в її житті. А коли померла мама, він раптом з’явився. Вони разом ходили на ставок, до лісу збирати суницю, гралися у схованки, а інколи Зіна навіть показувала малому свої малюнки. Їй тоді було 15. З малим вона товаришувала аж три роки. Поки не вирішила покінчити зі старим життям. Її нічого там не тримало, і вона ні за чим не жаліла. Хіба що за малим Іванком… Він завжди залишиться для неї таємним другом і братом. Зінаїда Карпівна і досі не забула його кумедну посмішку без двох верхніх зубів. Вона й досі пам’ятає його дзвінкий голосочок і маленькі рученята, що хутко збирали ягоди. А через п’ять років як вона поїхала з села, Зіна випадково дізналась, що маленький Іванко помер від запалення легень. Взимку ходив рибалити на ставок і провалився у проруб. Витягли завчасно, та одразу ж захворів і помер. Рівно два тижні Зіна не могла ходити до інституту і на роботу. Думала, що теж помре. Багато років потому, коли вона вже стала самодостатньою жінкою, їй снилося, що вони з Іванком ще зовсім малі, бігають по полю і збирають квіти. Хлопчисько постійно посміхався і кричав щось Зінці, але що, вона не могла розібрати. А потім він раптово провалювався крізь землю і Зіна не встигала його витягти. Вона дуже сльозно благала землю повернути їй Іванка і просила забрати її замість нього. А земля відповідала, що ще зарано. Ти повинна постаріти.
З під’їзду третього будинку, десь пополудню, вийшла молода рудоволоса дівчина в чорній нижній білизні і на високих підборах. Вона пурхала легко і красиво, немов летіла. Так, ніби її туфлі зовсім не торкались землі. Зелені очі сяяли немов оксамит. Вона побігла на хоздвір, а люди здивовано проводжали її поглядами. А ще здивованіші були їхні погляди, коли дівчина схопила мітлу і почала кружляти. Волосся розвивалося на повітрі немов колосся пшениці. А потім вона взяла і полетіла. Полетіла не дивлячись ні на що. Як колись вона покинула свою домівку і поїхала до міста, так і зараз вона лишає свою квартиру і місто і летить далеко-далеко за межі Всесвіту, де не буде боляче і не буде тої твердої стелі, об яку вона колись вдарилась, сягаючи неба. Зараз вона повністю вільна від усіх зобов’язань, вільна від дисертацій, від докорів, від грошей, вільна від людей, вільна від життя. Вона летить над селом, де колись жили її бабуся, мама, хлопчик Іванко, сусіди, і де колись жила вона. Тепер там лишились тільки річка, що колись її обманула, чи просто забула про свою обіцянку і поле, по якому бігали Зіна і малий Іванко. Не лишилось майже нічого. Тільки спогади. Вони нетлінні. Зінка плаче, але не від болю чи жалю. Вона плаче, бо так треба. Треба виплакати свої попередні життя, щоб сміло і без жалю полетіти в зовсім нове, не схоже на інше, в інший світ. Світ, де вона буде відьмою. І назавжди лишиться молодою. І не помре як померли її коханий Харлі, бабуся, мама та хлопчик Іванко…