Шановна редакціє! Пише вам удова Магда Іщенко, чоловіка якої - тренера гандбольної команди "Карпати" Володимира Іщенка було вбито недалеко від місця його роботи. Почати свого листа хочу з цитати з вашої газети: "У нашій країні правосуддя прихильне переважно лише до тих, хто має щасливу нагоду це правосуддя оплатити. Найчастіше - на шкоду законності. Слідчі цінні лише тим, що вміють зі знанням справи закривати і розвалювати кримінальні справи, адвокати - "вирішувати питання" з судом і обвинуваченням".
Прочитала і подумала про те, наскільки зрозумілі мені ці слова. А ще весь час у голові думка: невже життя людини у нас абсолютно не цінують? Є людина, нема - кому яке діло, адже навколо стільки інших проблем.
Редакція газети після такого звернення до нас зустрілась із удовою Магдою Іщенко. Вислухала її біль. Провела невеличке журналістське розслідування і нині на ваш читацький розсуд виносить підготовлений матеріал.
Я плачу від щастя...
- З Володею я познайомилася у 1984 році біля гуртожитку, - розпочинає свої спогади пані Магда.- З того дня ми майже не розлучалися. Весь вільний час були усюди разом. Згодом, через 3 місяці, ми вирішили одружитися. За ті 19 років, які прожили разом, було все і радощі і прикрощі. Він був добрий, уважний до мене, завжди, коли мав вільний час, то допомагав. Коли хворіла, сильно переживав. Казав: "Чого ти хворієш, краще я б захворів". Дуже любив дітей. Коли народилася Христина, він плакав від щастя. А за сина взагалі стрибав до неба. Постійно майже через кожні 10 хвилин дзвонив мені в пологове відділення. На роботі казав: "Дівчата, я не п'яний, я щасливий." Найщасливішою я була, коли народилися діти. Коли вони були маленькі, Володя, як звільнявся, то відразу ж біг додому, бо дуже хотів їх побачити. Казав, що сильно скучив. Весь час нам чогось не вистачало. Мріяли про свою оселю, 14 років будували її і тільки в позаминулому році вселилися в неї, вірніше в одну кімнатку. Поставили пічку, адже були без газу, і дуже раділи цьому.
Зараз я майже постійно згадую своє минуле. Раніше я не задумувалися над багатьма питаннями, а на деякі речі взагалі не звертала уваги. Боже, а це і було щастя. Було, та не цінилося. Ми жили дружно. Кожного вечора збиралися разом і довго читали книжки. Як правило, вголос читала я. Коли діти були маленькі, то вибирали щось під їхній інтерес: Джека Лондона. Марка Твена. Казки, фантастику. А потім пішли детективи, більш серйозна література. Коли я втомлювалася, то він лагідно умовляв мене прочитати ще одну главу. В нашій родині було багато традицій, майже всі започаткував саме Володя.
Весною минулого року, за декілька місяців до трагедії, він десь дістав два виноградні кущі і посадив їх біля нашої оселі. Кожного дня поливав їх водою, адже літо було спекотним. Згодом один кущ засох, а другий прижився та пустив коріння. Відчули, що пустили коріння в новій оселі і ми. Узагалі Володя любив господарство, а більш за все любив садити. Кожен рік на день народження сина - у квітні - він у подарунок садив якесь фруктове дерево. Останнього разу він подарував Денискові абрикоса. Приходить весна, і починають квітнути таткові подарунки. Цього року вже садити буду я. Розпочата Володею традиція має бути продовжена. От таке життя, ось такі спогади.
За день перед смертю ми дуже багато говорили. Говорили про все. Про життя, роботу, дітей, не доведений до ладу, без води та газу, будинок. Як найважливіший для мене підсумок, Володя сказав, що дуже мене любить.
Чорний день
- 8 березня буде 8 місяців, як сталася біда, - продовжує свою сумну розповідь Магдалина Тіборівна, - Того дня у нього був напружений графік. З ранку був в обласній адміністрації. Потім дав інтерв'ю "Закарпатській правді", решту дня віддав обговоренню з колегами питань та проблем спортивного сезону, який щойно розпочинався. Заговорилися до пізнього часу. Друзі запропонували підвезти на машині, але не судилося. Чомусь відмовився, сказавши, що не треба клопоту, він візьме таксі. І так теплим вечором з 7 на 8 липня, пройшовши при свідках між "Україною" та "Укртелекомом", він вийшов на автобусний карманчик, що біля універмагу "Україна". І тут все відбулося. Несподівано машина, яка їхала на великій швидкості по 4-й полосі, незрозуміло як збила Володю, який був саме в цьому автобусному карманчику. Зіткнення було фатальним. Саме там і забрала його швидка допомога.
8 липня після 11 години дня до мене з роботи приїхав друг Володі - Ковальчук Орест, який сказав: "Магдочко, Володю зачепила машина, бери халат, хутко їдемо в реанімацію". Я так поспішала, що халат забула.
Уже в обласному реанімаційному відділенні від лікаря Володимира Хіміча дізнаюся, що чоловік у дуже важкому стані, в комі. Він мене заспокоює. Але на серці тривога. Надії мало, усі надії на час. А що він покаже, тільки Богу відомо.
Лікар показує мені історію хвороби Володі і просить продиктувати паспортні дані, адже Володя поступив як невідомий. Сиджу в коридорі реанімації і плачу. Згодом Володю повз мене провозять на УЗД. З надією вглядаюся в його обличчя. Усе посічене. Блідий. Без пам'яті.
Саме в цей момент до мене підходять якісь чоловік із жінкою. Вона говорить:
- Мій чоловік збив його. Він його побачив тільки на лобовому склі...
- Я одразу викликав швидку, - каже незнайомець, як вже потім з'ясувалося, це був пан Кокайко. - Я відразу ж підійшов до вашого чоловіка, і він мені сказав, що він з Вінниці і живе на Декабристів...
Далі поцікавився, де я живу, яка моя адреса. Наголосив, що буде оплачувати лікування. Що не сподобалося, так та наполегливість, з якою він нав'язував свої послуги відвезти додому та прохання нікуди не ходити...
"Ти змивайся..."
Вийшовши з реанімації, я пішла в прийомне відділення за речами чоловіка. Найбільше за все мене цікавив телефон, бо потрібно було підтримувати зв'язок із реанімацією. Мобільного телефону Володі я там не знайшла. У речах у нагрудній кишені побачила паспорт та перепустку в обласну держадміністрацію. Потім вирушила на місце аварії. Там і відбулася моя розмова з одним із свідків. Я спросила про телефон. У відповідь почула, що його забрав працівник ДАІ. Там же з'ясувалося, що саме цей свідок сказав працівникам ДАІ, які прибули на місце події: "Я знаю цю людину. Це голова гандбольного клубу "Карпати", працює на спорткомплексі. "Юність", живе на Червениці. Я його підвозив, я знаю, де він живе". Свідок був дуже здивований, коли я сказала йому, що Володя потрапив у лікарню як невідомий. З'ясувалося, що швидку допомогу та міліцію викликав цей же свідок події... Саме тут мені стало відомо, що пан Кокайко в дійсності дзвонив... ні, не в міліцію та в швидку, а "своїм". Окрім того, свідки чули як Кокайко було сказано: "Ти змивайся, а ДАІ ми беремо на себе". У подальшому він так і зробив, як і та невідома людина, яка була за кермом.
Круті приїхали майже відразу. Вони під'їхали до ДАІ: "Де водій, де водій, - питали міліціонери. Однак після спілкування з "крутими" відразу ж усе стихло, водія вже чомусь ніхто не шукав.
"Ви нічого не доб'єтеся..."
Наступного дня, 9 липня, я знову в реанімації. Потім у ДАІ. Далі знову зустрічаюся зі свідками. Один з них мені каже: "Тут такі круті машини були... Ви, жіночко, нікуди не ходіть, бо нічого не доб'єтеся..." Але з цим я погодитися не можу. Мого чоловіка півміста знало. Біля "Деліції" зустрічаю Кокайко з його матір'ю. Питаю його:
- Ви не бачили на місці аварії телефон?
- Ми вам дамо новий...
- Я хочу телефон чоловіка.
- Мамо, ти не бачила на місці аварії телефон?
Тільки тепер я звертаю увагу на "маму", з якою він їхав уночі. Минулого дня він не казав ні про яку маму.
Телефон знайшовся. Як сказали свідки, його забрав даішник. Поїхала туди. Зустрічаю там начальника міського ДАІ Кучірко. У вічі кидається безліч людей, серед яких і Кокайко. Як розумію, це "прес-конференція". Обговорюється питання, як допомогти йому в цій ситуації...
Розмова з Кучіркою: "Не буду приховувати - це мої знайомі, прийшли, просять допомогти". Мені пояснили, що справу передали слідчому, але її можна забрати і зам'яти. Я питаю, у кого телефон. Він викликає одного даішника, який був на місці аварії, той нібито не знає, потім другого. Другий зізнається, що телефон у нього вдома, принесе завтра.
Повідомляю про це в міську прокуратуру. Валерій Черничко, працівник прокуратури, заспокоює мене: "Ми покараємо за те, що брав телефон додому, адже це крадіжка."
Потрохи все стає зрозумілим. За допомогою звертаюся до адвоката. Він іде в правоохоронні органи. Потім мене заспокоює тим, що справа іде, як і потрібно... Однак це було тільки на початку. Потім я звертаю увагу на те, що він весь час зайнятий. Мені починає здаватися, що він не цікавиться моєю справою. Я хочу взяти іншого адвоката, прошу повернути гроші. Він їх повертає до останньої копійки, навіть не взяв за проведену роботу. Склалося враження, що сказала б більше - то повернув би і ті. Воно і зрозуміло. Круті. Зустрічаюся з другим адвокатом, другом Володі. Спочатку каже: "Ми будемо боротись". Потім: "Ви нічого не доб'єтеся, краще візьміть ті 2 тисячі... У мене була така справа. Він співвласник "Меркурію", в нього три машини, дві новобудови, але все не на ньому записано, це такі люди, з якими небезпечно".
Ще не відмовилися. Намагається з'ясувати, на якому етапі моя справа. З'являється і слідчий Попдякуник. Справляє хороше враження. Нарешті інтелігентне обличчя (після Кокайка та Кучірка). Він відверто каже мені: "Я так не хочу цю справу... На мене буде тиск з обох сторін. Я все зроблю по правді. Компенсацію. Скільки скажете, то стільки і буде".
Чути це дико. На серці важко. Чи можна компенсувати те, що для тебе є усім?
Згодом через деякий час чую від слідчого вже іншу "пісню": "Міліція каже: немає свідків". Дивуюсь, адже вони є. Все бачили і можуть розповісти, як все відбулося. Даю йому номери машин. Звертаю його увагу на те, що вони дадуть йому й інші... Каже, що піде. Згодом чую, що в кримінальній справі немає жодного свідка, що протягом 5 місяців Кокайко постійно міняє покази. Воно і не дивує - адже свідків "немає". Знову спілкуюся зі слідчим. Останній каже, що ця справа дуже "сира", що він ще не займався нею. Знову диво...
Знову зустрічаюся зі свідками, прізвища яких надала слідчому. Вони кажуть, що в машині було двоє. Ще раз підтверджують, що з ними ніякої мами не було, а був чоловік. Вони думали, що Володя мертвий, тому відразу ж викликали швидку і ДАІ. За їхніми словами, коли Кокайко вийшов після аварії з машини, то сів на лавочку і взявся за голову. Відразу викликав по телефону "своїх". Потім утік. До приїзду ДАІ приїхали "круті" машини (7-ма модель BMW, джип Land Rover чи Land Cruiser, інші). Я спитала таксистів, чи винуватий був той, хто збив. Вони кажуть, що він винуватий - це однозначно, але я нічого не доб'юся, тому що там поприїжджали такі машини, що марно щось комусь доводити. Тим паче, що "круті" взяли працівників ДАІ "в оборот" - і вони перестали шукати водія. Я питала водіїв, чи чоловік переходив дорогу. Кажуть - ні, не переходив, вони взагалі на дорозі його не бачили. Питаю - може були машини на третій смузі і заважали йому об'їхати його. А вони кажуть - ні, не було нікого. І взагалі на зустріч нікого не було.
Після розмови з таксистами - знову до Попдякуника. Кажу, що є люди, які були свідками і можуть багато чого розказати. Знайдіть їх і переговоріть з ними. Дала йому номер машини одного зі свідків, що назвав ДАІшникам призвище Володі, він назве і інших свідків.
Уникаю Кокайка - неприємна особистість. Задумалась, чому:
1. Так пізно дізналась про те, що сталося?
2. Чому Володя поступив до лікарні як невідомий?
а) свідок же назвав ПІБ,
б) у нагрудній кишені сорочки був паспорт,
в) також там був пропуск в обл. адміністрацію.
3. Даішник узяв телефон, щоб дізнатися по ньому, хто це (а як же паспорт і все інше?...)
4. Чому Кокайко говорив, що був з мамою? Не хоче видати товариша?
5. Чому, звідки Кокайко знав про Вінницю і Декабристів? Каже, що йому сказав мій чоловік. Чисті паспортні дані. Тобто він дивився паспорт. Тим паче, що ми живемо за іншою адресою.
6. Чому втік, залишивши машину? (якось нелогічно).
Дрім та Мурчик
Першою наближення біди відчула німецька вівчарка Дрім. Коли Володя був у реанімації, Дрім почав на подвір'ї гребсти яму. Я загребу її, а він починає знову. Кажуть, що собака, яка любить свого господаря, відчуваючи його смерть, так і робить. Це було за три дні до смерті Володі. Саме після цього я підсвідомо почала зосереджуватися на людях у чорному одязі... А Дрім сумував. Він з ранку до вечора сидів на сходах і чекав Володю. Іноді підбіжить до воріт і довго дивиться на дорогу. Чекає він його і понині. У ті жахливі дні ми думали, що Дрім узагалі помре, адже були такі дні, коли він узагалі відмовлявся їсти. На другий день після поховання ми взяли Дріма з собою. Коли їхали до родичів, то він усю дорогу лизав мені руку. А коли приїхали на кладовище, то ліг біля могили і просто лежав. Сумні очі, німий язик. Але ними так багато сказано...
Є в нас ще один член сім'ї - котик Мурчик. Це також була "любов" Володі. Іноді він дуже втомиться на роботі, а кіт вже на руках. Хвилин п'ять - і Володя вже повеселішав. А ближче до сну каже дочці: Христинко, ти дозволиш, сьогодні Мурчик поспить зі мною? Нині, коли я одна вдома і плачу, Мурчик стрибає мені на коліна, стає на задні лапки і починає гладити мене лапкою по щоці. Щоб якось відволіктися від сумних роздумів та спогадів, іду займатись будь-якою роботою. Якщо мию посуд або щось готую на кухні, то з одного боку сидить Мурчик, а з другого Дрім. Коли вони поруч, то і на душі стає якось легше. Нас з сином від глибокої депресії врятували саме Дрім та Мурчик. Нам здається, що вони нічого не розуміють. Але вони все розуміють і допомагають як можуть.
21 липня
Володя помирає у віці 42 роки. Справа йде своїм ходом. Слідчий обіцяє вкластися в 2 місяці, потім обіцяє, що буде суд. Кокайко тим часом ходить, дзвонить. Після поховання почав підвищувати голос. Потім пропонує компенсацію - похоронні витрати, в подальшому підключення газу. Запевняє, що все це зробить його бригада. Через декілька днів біля спортивного комплексу "Юність" знову зустрічаюся з Кокайком. На зустріч приходить не один, а з якимось молодиком, який говорить: "Я всі ці судові справи знаю, ви суд не виграєте - даю гарантію". Наступного дня дізнаюсь, що молодик - то син голови Закарпатського апеляційного суду А.Стрижака.
Субота. Дзвонить слідчий Попдякуник. Я прошу його не посилати Кокайка до мене. Він мені радить написати заяву як від потерпілої. Потім питає, чи це не я, бува, "підсуєтилась", адже його викликають у прокуратуру і саме по справі Іщенка. Домовились зустрітися наступного тижня.
П'ятниця наступного тижня. Дзвонить адвокат, каже, що Кокайко зараз на коні, бо вийшла амністія, що справа передана на закриття. За його словами, нема складу злочину...
- І суду не буде? - питаю.
- Ні, не буде, Кокайко попадає під амністію.
Почувши це, я майже не впала з вікна. Шукаємо Попдякуника. Він у відпустці на 45 днів!!! Через декілька днів адвокат зв'язується з Попдякуником, щоб з'ясувати, чому мене не повідомили, що справа передана на закриття. Адвокат називає це "хамством", а у відповідь чує: "З нею розрахувались". Кінець вересня. Дзвонить слідчий, направляє до мене Кокайка. "Це ви підсуєтилися, що мене у справі Іщенка викликають у прокуратуру? Ідіть, наступного тижня зустрінемося." Дізнаюся, що справа була передана в прокуратуру до рук пана Черничка Валерія Валерійовича. Попадаю до Черничка і чую те ж саме: "А що ви хочете? З вами розрахувались". Після спростування цього пан Черничко обіцяє розібратися в усьому. Розібрався, як і обіцяв. Справу знову направляють на дорозслідування, до Попдякуника. Слідчий каже, що буде незалежна експертиза зі Львова, на якій я зможу бути присутня. Коли це буде, мене обов'язково повідомлять.
Минає час. Мене не повідомили. Справу було "виправлено", "підкореговано": додали, що назустріч Кокайку виїхала машина, яка засліпила очі; проводилась експертиза - бракувало багатьох висхідних даних. (звідки ж їм узятися? Справа ж "сира".). Справу знову відправили на закриття в прокуратуру. І знову ніякого повідомлення.
Прокуратура. Я прошу закрити справу, мовляв, як видно, тут неможливо нічого з'ясувати, потрібно їхати в Генеральну прокуратуру. Якщо він не винуватий, я не проти. Ви згідні. Ми вам співчуваемо. Я не маю нічого проти. Але він мене не повідомив.
Я дійшла цього висновку за минулі 5 місяців, щоденно чуючи, що Кокайко "адиловець", товаришує із сином Стрижака. А останній, як відомо, вирішує такі справи за 2 тисячі у.о. Дізнаюся, що вся справа, так би мовити, гра в одні ворота, тобто ведеться суто зі слів Кокайка, який при цьому кілька разів змінював свої покази. За ці п'ять місяців я переконалась у непрофесійності слідчого. Якби мені це було відомо раніше, то я б одразу діяла самостійно. Чи не краще з'ясувати все у свідків, які ще перебувають під враженням від побаченого?
Знову розмова зі свідками. Вони запевняють, що зустрічної машини не було, на третій смузі теж. Не бачили вони і як мій чоловік переходив дорогу. Ще одна зустріч. Людина твердить, що є свідок, що випадково опинився на тому місці і стверджує, що в цій справі замішана міліція. Водій був у нетверезому стані та їхав на великій швидкості. Мене цікавить, яка саме міліція. У решті-решт я знаходжу того свідка. Він розповідає, що в той час в універмазі "Україна" було вибито вітрину, на місці скоєного була патрульно- постова служба. Свідок чітко бачив, що мимо пройшов чоловік (опис співпадав). Він пройшов між "Універмагом" та "Укртелекомом". Устиг ступити на дорогу, може, крок чи два. Не квапився, не біг, спокійно йшов. Після аварії зібралося багато людей (чоловік 10-15).
Він викликав швидку і повернувся на місце біля розбитої вітрини. Там - між "Україною" та Укртелекомом - свідок побачив водія та його пасажира. Повторюю його слова: "Вони були п'яні. Вони були дуже п'яні". Між ними йшла суперечка: що казати, кому дзвонити? Міліція (ППС) мовчки стояла, спостерігаючи за усім. За словами свідка, Кокайко витягнув якісь гроші і дав їм. Окрім того, пообіцяв додати ще, бо при собі більше не мав.
На жаль, свідок відмовився дати покази в прокуратурі, обумовлюючи це страхом загрози для власного життя, але він погодився підтвердити покази у випадку, якщо до нього звернуться або забезпечать безпеку по програмі захисту свідків. Згадую випадок, як син митника торік збив 3-х людей. Наскільки знаю, справу зам'яли, зрозуміло - великі гроші.
Наче на підтвердження цієї теми до мене згодом на роботу приходять 2 жінки. Одна з них - Анна Грицько, медсестра очного відділення, друга - її дочка, двоюрідна сестра Кокайко. Просять від імені матері підозрюваного прийняти відшкодування збитків у розмірі в 20 тисяч у.о. і полюбовно закрити справу. Здивувало, що почали скаржитися на підозрюваного, мовляв, усі знають, що Кокайко не сповна розуму, але все ж мати не може кинути сина, яким би він не був, що вони з ним узагалі постійно мають клопіт. Наостанок дістається і мені. Переказують чутки про те, що я, коли чоловік лежав у реанімації, зовсім не цікавилася ним, що за два тижні не була там жодного разу. Лунає з їхніх вуст іще одне твердження, за яким з Володею ми уже протягом року не живемо разом.
Таткова гордість
Христина навчалася в ЗОСШ №1. Закінчила у 2002 році із золотою медаллю.
У школі пишалися нею - виграла міську олімпіаду з англійської мови, зайняла друге місце на обласній олімпіаді. Перший рік поступала на факультет Міжнародних відносин. Не поступила - не вистачило кількох балів. Може, так воно і мало бути. Другій вступ виявився ще складнішим - екзамен складала саме в той час, коли батько, Володя, лежав у лікарні.. На передодні екзаменів, Христинка, стоячи біля його казала: "Татку ми тебе любимо, чекаємо, прокинься до свадьби". Тому наступного дня вона скоріше за всіх відповіла на запитання тестів і ластівкою додому. З порогу: "Мамусю, поїхали до татка. Я знаю точно, що я поступила, якщо я йому скажу, то він вийде з коми". Але не встигла. Повідомлення про смерть Володимира прийшло значно скоріше.
У класі Христинку взагалі дуже любили. Коли прийшла біда, однокласники постійно дзвонили, як могли підтримували її. Дуже багато прийшло на поховання. Були і вчителі, і директор.
Але це не єдине випробування, яке випало на долю Христинки. Коли Володя був у реанімації, вже була замовлена весільна сукня для Христинки. Після поховання Христинка пішла в ательє. Весільна сукня була на ній великою. За ці тижні дівчина схудла майже на 4 кілограми. Забравши сукню, вона разом із фатою повісила її на вішалку, підійшла до фотографії Володі: "Дивись, татку, бачиш, я сьогодні мала б бути такою щасливою, а я не можу." Володя помер за два тижні до весілля. Можливо, і можна було відкласти його, але вирішили не відкладати. У цьому підтримав і священик отець Миколай, який ховав Володю. Він сказав, що треба вінчатися. Не треба відкладати. Тим паче я виходила з того, що якщо душа знаходиться на землі 40 днів перш ніж піти в інший світ, то вона буде з нами, і Володина душа буде бачити Христинку.
Дениска
Наймолодший у мене Денис, якому виповнилося 15 років. Я за нього переживала і переживаю найбільше за всіх. Він так любив татка, що це навіть неможливо передати словами. Коли Володя був у реанімації, то він сказав мені: "Мамочко, хоча б татко вийшов з коми хоч на хвилиночку, щоб ми могли сказати, що ми його дуже любимо..." Син як міг заспокоював мене. А потім виходив в іншу кімнату, де нишком плакав. Три місяці він був як не свій, я навіть часом боялася за нього... Прийде зі школи і майже відразу лягає спати. А потім, бачачи моє хвилювання, сказав: "Мамо, у сні я забуваю, що сталося. А там я татка бачу живим...". За весь час, що Володя був у реанімації, син не пішов до нього. Боявся. Казав: "... Я прийду до татка, коли він відкриє очі..."
За словами Магди Тіберіївни, ця справа вже викликала цілу низку запитань, з'ясування яких могло б пролити світло на те, що насправді відбувається.
Запитання до начальника Ужгородського МВ ДАІ:
1. Чи входить до їхньої компетенції пошук свідків, запис показів під час вивчення обставин ДТП на місці події?
2. Водій червоного таксі сам підійшов до працівників міліції і двічі назвав потерпілого. Чому це ніхто не зафіксував? Для чого тоді знадобився телефон?
3. Чи була зафіксована та обставина, що водій зник з місця ДТП? Якщо ні - чому?
4. Хто сидів поряд з водієм? Чи був він/вона опитаний на місці? Чому ця обставина не з'ясована і понині?
5. Чи взагалі Кокайко збив мого Володю? Свідки показали, що за кермом сиділа інша людина.
6. Коли з'явився водій?
7. Чому паспорт і телефон працівники ДАІ повернули лише через декілька днів?
8. Чи не сприяли "крутелики" тому, що діло таке "сире"?
Запитання безпосередньо до колишнього начальника Ужгородського МВ ДАІ пана Кучірки:
1. Як Ви збиралися допомогти своїм друзям, чи не Вам вони дзвонили в ту ніч?
Запитання до слідчого Попдякуника:
1. Чому, зі слів слідчого, справа зовсім "сира"?
2. "Сире" діло? - чому слідчий не спитав з ДАІ?
3. Чому не викликав свідків?
4. Чи то був той водій? (невже немає питань, які можна задати свідкам?)
5. Чому не повідомив мене, що кримінальну справу закрито?
6. Невже я сама маю шукати свідків та розпитувати їх? І найголовніше:
1. Хто викликав Попдякуника в прокуратуру?
2. Хто тисне на Черничка?
3. Чи висловлювання "З нею розрахувалися" - те, на основі чого закрито справу? А де офіційні повідомлення?
Питання до медсестри (п. Грицько А.):
1. Чи не виглядає цинічним все те, що вона говорила? Може, подати в суд за нанесення морального збитку?
2. Чи правда, що тільки дякуючи її проханню не відключали апарат штучного дихання?
3. Якщо вона була біля чоловіка ще в приймальному відділенні, чи не вона сповістила паспортні дані чоловіка племіннику (Вінниця, Декабристів)? Чи не тому якийсь час він рахувався як невідомий? Чому в приймальному відділенні не були записані дані?
Є довідка, що Кокайко був тверезий.
1. Хто здавав аналіз крові за Кокайка? Коли його знайшли для здачі аналізу? Хто тоді чергував?
2. Свідок каже: "Вони були п'яні, дуже п'яні!"
3. Кокайко втік з місця ДТП. Чому? Щоб не бачили, в якому він був стані?
4. Черняк, знайомий Кокайка, каже: "Я за кермом його тверезим практично не бачив".
5. З села земляки кажуть: коли їде через Зняцево до мами, всі хапають дітей з дороги, - на такій він швидкості їде, до того ж майже завжди у нетверезому стані. А його дід збив 3 людей.
Чи не досить свідчень?
Слова одного з лікарів реанімації: такі травми не можуть бути нанесені на малій швидкості. Чи можуть бути свідками люди, які за 10 хв. до аварії знаходились разом в одній компанії з моїм чоловіком?
Він боровся до кінця
Коли Володя лежав у реанімації, то я звернула увагу на те, що кущ, який посадив Володя і який, здавалося, засох, несподівано для мене та й усіх нас ожив і пустив пагони. За місяць він був зеленішим за перший. Це маленьке диво спекотного літа 2003 року наштовхнуло мене на роздуми стосовно наполегливої людської праці та плодів земних, які приходять саме тоді, коли не сподіваєшся на них. Таким завжди був Володя, таким для мене і друзів він і залишився назавжди. Він боровся до кінця. І саме тому я за традиціями нашої родини продовжу боротьбу і розпочате буде доведено до кінця. Я не хотіла б, щоб хтось подумав чи то сказав, що я бажаю тільки помсти. Ні. Це не так. Я змирюся з любим рішенням суду, але якщо воно буде справедливим. Якщо слідство доведе, що Кокайко не винний, то я змирюся навіть і з цим. Але тільки в тому випадку, коли в цьому мене переконають мовою беззаперечних фактів, а не шантажем та залякуванням.
Ми всі пам'ятаємо і любимо тебе, Володю. Я вдячна тобі за дітей, за прожиті з тобою усі ці роки. Я з тобою була щасливою.
P.S. Редакція газети, розпочавши розслідування, має намір допомогти як слідству, так і пані Магді довести його до кінця і саме тому бере цю справу під свій громадський контроль. Це не наша примха. Цього вимагають учні, друзі, майже усі, хто знав таку чудову людину, як Володимир Іщенко. І цього вимагає наш громадський обов'язок.