Я відчуваю цей світ, я його не покидаю і він мене також. Я люблю рожеві кофтини, я люблю зелені шнурки, мені подобаються сині кеди і джинси з гаманцями на колінах, щоб класти туди шоколадні цукерки. Я люблю носити сумку, що бовтається десь там, позаду, мені подобається чіпляти на неї різноманітні значочки з веселими зображеннями медведиків чи героями знаменитого мультику «South Park». Я люблю дивитися на рожеве небо і дихати вологим повітрям, я обожнюю м’які іграшки – вони такі ніжні і пухнасті, інколи я чіпляю їх до своєї «розбещеної» сумки. І тоді ті іграшки так весело коливаються та гойдаються при моїй незграбній ходьбі, що всі навколо озираються і посміхаються. А мені дуже приємно, що можу підняти людям настрій. Ги-ги.
Я прокидаюся вранці з думкою, що про мене хтось згадує, а може й любить:), це гріє моє серце, і я тоді швиденько збираюсь, щоб вийти з помешкання і побачити когось, хто порадує мій зір.
Вдень мої думки співають пісні, я люблю всіх, хто створив ті пісні, інакше без них моє щастя не було б таке яскраве. Я люблю всіх, хто вітається зі мною на протязі дня – в знак подяки я дарую їм свою посмішку. Це дивовижно, коли оточуючі посміхаються, але ще дивовижніше, коли вони посміхаються саме тобі! В такий момент мене охоплює відчуття безмежної радості. Моє тіло поєднується з душею і разом вони відлітають у вирій. Там тепло, солодко, приємно і щасливо. У цей момент я здатна полюбити навіть математику. Ги….жартую.
Коли я хочу спати, я дивлюся у вікно своєї кімнати і бачу там безліч яскравих зірок на фоні темно-синього неба. Не уявляєте – ті зірки махають мені руками і бажають на добраніч!!! А коли я нарешті заплющую очі і засинаю, ніч посміхається мені так ніжно і тепло, що я відчуваю це своєю шкірою. Здається, вона розмовляє зі мною, але я її вже не чую. Я сплю.
Байдуже скільки я буду спати, адже я ще зовсім дитина. Ніщо не завантажує мої світлі думки, мене ніщо не бентежить, і думати я можу тільки про велике-велике щастя, що чекає на мене наступного ранку. Можливо то будуть різнокольорові фломастери чи фарби, а можливо новий диск з улюбленою музикою чи фільмами. А якщо пощастить, то це буде щира усмішка подруги чи друга. Але у будь-якому разі то буде величезне щастя!
Обожнюю морквяно-полуничний сік, обожнюю засинати під «Sleeping Sun», обожнюю гуляти вночі і спостерігати за падаючими зірками, обожнюю ходити босоніж по вологій траві і пити холодну воду із струмка. А десь там, в далечі, видніється обрій, за яким ховається стомлене сонце. Вітер невгамовно кохається з моїм волоссям, він сміється прямісінько мені в очі, а очі відповідають йому на те взаємністю.
Вдома на мене дивиться дзеркало. Воно завжди таке привітне і доброзичливе. Щоразу воно мені посміхається і вітається зі мною, неначе вперше. Я люблю своє дзеркало. Іноді я хочу змінити собі зачіску, і тоді я беру ножиці і змінюю її. Це завжди виглядає так кумедно, але прикольно. А інколи в мене виникає бажання нафарбувати свої губи червоним кольором. Я навіть не думаю про те, що я буду схожа на хвойду, мені просто хочеться це зробити і гайда. Іноді мені хочеться вдягти напівпрозору сукню в комплекті з кедами на високих підборах, і я це роблю. Зверху я вдягаю шкіряну куртку, беру свою веселу сумку і виходжу у світ. Там на мене дивляться безліч очей. Безсоромні очі, що посміхаються за моєю спиною. Їм подобається мій невдалий, проте сміливий прикид. А мені подобається те, що я подобаюсь іншим. Мене це не бентежить. Я можу роздягтися повністю і я не відчую ані краплини сорому, бо я щаслива від того, що хтось мені посміхається.
Я їду в ліфті. Навпроти мене стоїть молодий хлопець приблизно мого віку. Він непомітно розглядає мої значки, іграшки, кеди, сукню і зачіску. Його погляд мимоволі пригальмовує на моєму рожевому бюстгальтері під чорною напівпрозорою сукнею. Мені починає ставати смішно. Я відчуваю як він ніяковіє в мене на очах, і намагається відвести погляд. Раптом ліфт зупиняється. Тиша. Пройшло приблизно півхвилини. «Мабуть, це надовго» - думаю я. Бідний хлопець – не знає куди подітися. Скромняга. Але милий. Схожий на тих медведиків, що на моїй сумці. Ні, мабуть, він все-таки більше схожий на Рівза, ну, той, що Кіану. За ті півхвилини я його майже полюбила, якби він мені ще й посміхнувся… Здається ця тиша лоскоче мої вуха і мені хочеться сміятися. Тут хлопець піднімає свої зелені очі на мене і ми не стримуємось від сміху. Він сміється з мене, а я з нього. Я була вражена його щирістю і простотою. Коли ліфт поїхав далі, я вже знала його ім’я…