2 секунди до екстазу

Завжди дивувалася звідки беруться ці маленькі метелики, що порхають зранку в мене у  голові. Вони такі  різнокольорові: рожеві, червоні, зелененькі, блакитні, синенькі та помаранчеві. А найголовніше – там не було жодного ані чорного, ані жовтого метелика. Дивно ;. А я завжди казала, що жовтий – поганий колір, особливо в комбінуванні з чорним (прихильників  Beeline  прошу не ображатися, вас це не стосується). Годі про кольори, повернуся до метеликів. Вони всі такі різні та екстравагантні, у кожного  навіть крильцята різної форми ;;. А ще їхні оті крильця всипані різноманітним блиском, і коли на них дивишся, то вони мерехтять. Це так захоплююче та яскраво, що аж дух захоплює. Я відчуваю себе весело ;. Це таке відчуття, ніби дивитися на наряджену ялинку і відчувати її запах у суміші з запахами мандарин, або як казала моя подруга «апельсинок», чи коли ти теплої літньої ночі дивишся на зоряне небо і тобі захоплює подих від його безмежності ;, або коли ви лежите на березі моря, на м’якому пісочку чи на прохолодному камінні , коли сонце тільки-но зайшло за обрій ;, залишивши на небі рожеві барви (такі ж як і у метеликів на крильцях). А коли вони літають – залишають різнобарвні блискучі смуги і ті смуги перетворюються на безліч маленьких метеликів. Метелики літають, метелики літають, метелики літають. Метелики посміхаються. Метелики кохають;. Метелики кличуть приєднатися. Так тихо дивитися на них і мріяти, але не просто мріяти, а мріяти з почуттям, неначе це відбувається насправді. Але це й так відбувається насправді, адже я бачу цих метеликів, я бачу їх зранку. А ранок як відомо – це не вечір. Він ніколи не п’яніє, бо це час похмілля, він ніколи не зраджує, бо це час істини, він ніколи не забуває, бо це час згадування. Вранці я сідаю за стіл і п’ю чай: гаряча рідина з ароматом бергамоту – це, безумовно, кайф, але коли у чашці ще й літають веселі метелики, то це взагалі дивовижно. Вони такі солоденькі та смачненькі, неначе мармелад. А коли я набила цим мармеладом повний рот, вони почали лоскотати мені щоки, і мені стало дуже смішно, а потім я виблювала. Але ТО буЛо не звичайне блювання, як буває у більшості – неприємне, воно було солодким і холодним, неначе желе. У тієї рідини був аромат «апельсинок», але вона була рожевою. А тоді мені захотілося рахувати: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9… Спати зовсім не хотілось. Я дорахувала до 60. Цікаво, що сказав би Санта Клаус, заставши мене за цією справою? Мабуть, він знепритомнів би. Але залишмо у спокої  Санту та інших казкових і не дуже героїв. Коли я хочу з’їсти цукерку, в мене виникає бажання, що я хочу з’їсти цукерку, і тоді я продовжую рахувати. Напруга зростає і бажання також. Це бентежить. Я хочу ту кляту цукерку і годі. Чому я не можу її з’їсти, чорт забирай? Хоча ні!, не забирай, адже я її хочу. А між іншим я насолоджуюсь метеликами і це не сон, до речі. Альф;, !;ета!, ;ама, ;ямбда… А я продовжую рахувати. Секунди спливають і я з ними теж ніби спливаю. Іноді я розмовляю уві сні.  Цікаво, що спонукає мій язик ворушитися, коли я не можу поворушити навіть пальцем? Це, мабуть, так розвивається моя комунікабельність. Аби він так працював на екзамені з комунікаційної культури. А можливо варто запросити на ніч мою преподшу і розкрити свій талант? Ні, це буде неввічливо. Я ж не знаю якому чаєві вона надає перевагу, а якщо їй не сподобається мій з бергамотом? Я дуже ображусь, адже це мій улюблений. І я не знаю яку музику вона слухає ;. Їй напевно не сподобаються «Краб» чи «ТОЛ», але я могла б пригостити її салатом з крабових паличок. Це смачно. І до того ж вони рожеві, коли свіжі. Я забула, я ж не вмію готувати. Мені подобається, коли я бачу метеликів. Вони гарні. Я з ними кохаюся. Я їм посміхаюся, а вони мені. Синенький, зелененький, помаранчевий, блакитний. Вони всі різні! Я відчуваю запах мармеладу, він солодкий на смак і липкий на дотик. А коли він розтає – тече по підборідді. Жарко. Дуже жарко, аж занадто. Я майже дорахувала до задоволення. Залишилось ще трішечки. Ще 2 секунди. Я відчуваю, як метелики наповнюють мої ніздрі, сльози потекли по щокам, вони стали солодкими. Раптом час завмер, неначе дражнячи мене. То було приємне дражніння і водночас нестерпне. Час відмовився рухатись далі. Це були останні 2 секунди, але вони були безмежними, мов небо. Але якщо у нескінченності нема кінця, то в неї обов’язково є початок. А будь-який початок обов’язково має кінець. Довгожданий кінець. І коли метелики нарешті вибухнули своїм пилом, я зрозуміла чому вони такі різнокольорові. Але це назавжди залишиться таємницею для інших.