Фентезі-повість “Повстанці назавжди 3”
Тарас Бульба
Розділ 1
Повсталий Тарас
Глава 1
Таємний схрон УПА Тарас Бульба з синами Остапом та Андрієм відрили ще до обіду. Рейдова сотня українських націоналістів знищила в поліській “тайзі” каральні сили НКВС. В тому ж 1946-му році законсервувала трофеї. Потім сотня була знищена чекістами, але схрон залишився неушкодженим. Батько Тараса відкрив таємницю сину перед смертю. Звідки взнав — не сказав, старий вирішив унести в потойбіччя таємниці своєї молодості. Законсервований арсенал родина Бульби вирішила використати в 2013-му році для боротьби з олігархами рідної Поліської Автокефальної Республіки, і для особистої вендети багатію Гансу Гансовичу Герцу, котрий собі під дачу забрав їх хутір.
Остап став на варті з вертикальною ”двостволкою”, а Андрій і Тарас заглибились у роботу. На старих розістланих ковдрах Андрій чистив і змащував деталі, а Тарас складав. Екс-кулеметник ДШБ в Афганістані, нагороджений двома медалями “За Відвагу” за годину склав чотири кулемети Дегтярьова, набив набоями диски.
; Добре, сини, добре! - радісно звернувся до синів Тарас. - Збереглось усе по краще ніж в “спецхрані” КДБ чи якоїсь кіностудії! Золоті руки арсенал консервували, золоті! Таких вже не буде...
Палаючий помстою фермер відчув, що просинається в ньому старе, бойове. Він повертається в Афганістан. Тільки повстанець вже він, а окупанти — власні багаті люди, що втратили совість і сором... Також склав чотири пістолети “парабелум”, набив дюжину обойм.
; Ну що батьку, прийшов час постріляти? - спитав Тараса син Андрій.
; Постріляймо! Перевіримо, хлопці, зброю!!! - дав наказ Тарас. Поліський богатир легко вскинув до плеча радянський кулемет Другої світової війни, навів на стару сосну в ста метрах перед собою. Могутні, як батько, сини-близнюки теж легко вскинули до плечей кулемети. Всі троє стали в лінію, кожен вибрав свою ціль.
; Вогонь!!! - наказав Тарас, натискаючи на спуск. Його “дягтер” загуркотів випускаючи влучний трасер. Загуркотіли “дягтері” синів. Стріляли кулемети гарно і влучно. Нещодавно відслуживши в прикордонних військах Остап і Андрій вміли поводитися зі зброєю.
; Не РПК від Калашникова, але надійний! - зауважив Тарас, відстрілявши свій диск.
; З таким у бою не осоромишся, - задумливо зауважив Остап, міняючи магазин.
; Юрій Борець, читав якось, зауважував - “дягтер” найкраще підходить до партизанських умов зі всіх кулеметів Другої світової війни! - задоволено промовив найбільш начитаний за всіх Андрій, перезаряджаючи власну зброю. Поклавши на траву кулемет Тарас підхопив у руки два “парабелуми” і відкрив стрільбу по-македонськи. Колись гордість німецьких офіцерів серією випустила шістнадцять куль.
; Добре, синки, добре... - задоволено крякнув Тарас і наказав синам:
; Все потрібне несемо до табору. Усе інше замаскуймо. Наш куліш в таборі нас чекає. А також купання, присяга партизана, горілка...
Сини слухняно виконали наказ батька. Бачачи блиск в його очах зрозуміли: в нього є геніальний план. Але не питали: свої думки глава сімейства відкриває лише тоді, коли настає потрібний момент.
Г л а в а 2.
Миття в воді джерела змило з тіл повстанців піт, прибавило бадьорості. Зношені робочі обноски полетіли у багаття. З ними приниженості минулого стали дійсно минулими. Сини наділи парадний камуфляж зі значками, заломили зелені берети, взяли у руки зброю. Тарас Бульба одягнув просторий німецький камуфляж і бутси, куплені якось по натхненню в «Секонхенді». Те, що він не вояк бундесверу казали лише медалі «За Отвагу», «голубий берет» радянського десантника і ненімецький кулемет «Дягтерьова».
Закинувши кулемет на ремінь за спину Бульба легко заліз на великий камінь біля багаття. А потім винувато схиливши голову звернувся до синів:
- По-перше, сини мої, каюсь перед вами . Демобілізувавшись в 1987-му
році я сказав собі: «Моя хата з краю нічого не знаю. «Збудував собі хутір і почав розводити свиней. Одружився на перший красуні села Марії - вашій мамі і закуркулював. «Моя хата з краю, нічого не знаю! «- сказав я собі, коли базарна «братова»осіла в Сенаті. «Моя хата з краю, нічого не знаю. Мене це не стосується! «- сказав я собі, коли в 2002-му році колишні рекетири стали нашою бізнесовою і владною елітою. Коли в 2005-му році сталася Вишнева революція і наш сільський дисидент Оніщук попрохав на неї сто спонсорських франків я з презирством відповів: «Не подаю!» Хоч легко міг дати всі п’ятсот. Каюсь...- велично зробив паузу Тарас і продовжив промову, ніби перед ним стояло не двоє синів, а ціле повстанське військо:
- Зло, з яким я не хотів боротись, справедливо постучалося в мої двері. Якраз після того, як ви пішли у армію. Вибачте, що повторююсь, але нагадаю - щоб зліші були: на «лексусі» з помічниками до мене завітав Герц - ватаг базарних рекетирів нашого райцентру Кубомль в 90-х роках, що став олігархом і народним сенатором.
«Я купляю твій хутір собі під дачу» - заявив мені він і запропонував смішні гроші. Я був на підпитку і послав під три чорти. «Хай буде так!»- зло заявив мені він – проте хутір буде все одно моїм, до того ще тебе за хамство накажу! Погрози свої він виконав - через дві неділі десант податківців, санстанції і МНС знищив мій бізнес. В його тіло охоронця був диктофон, він записав мої матюки на адресу свого боса. Тому наш найсправедливіший суд присудив мені сплатити 85000 франків олігархові за моральні збитки. Змушений я був відати хутір, змушений... хвилювання довели вашу маму до інсульту. Тому вона рано померла. Я вирішив, що ми повинні мстити! Ви зі мною, сини?!
- З тобою батьку!- гаряче відповів Остап - Хоч зараз йдемо!
- Чого чекати? Ведмідь у берлозі! – підтримав Остапа Андрій.
- Ні, хлопці, не гарячкуйте. В мене є план, - відповів Тарас - Почнемо після завтра...
- А як переможемо, щоб батько будемо будувати: капіталізм чи соціалізм?! – запитав Андрій.
Тарас, хитро посміхнувшись, подивився на сина. І піднявши палець багатозначно відповів:
- Так усе просто , сини! Як вчив дисидент Шкаленко, що зараз сидить у тюрмі? Зробити державними, відібрати в олігархів вітчизняну нафту та газ – і грошей буде на відродження сіл, медицину, культуру, створення робочих місць. Навіщо винаходити велосипед?!
Бойова трійця, гаряче диспутуючи поспішила до намету, де біля багаття на них чекав гарячий куліш та горілка. Добра вечеря, як казали поліщуки, це наполовину зроблене діло.
Глава 3
Новосілля Ганса Гансовича Герца від стороннього ока було захищено високим бетонним забором. Проте стороннє око могло чути голосні пісні Вєркі Сердючки зі стереосистем, веселі зойки бенкеттючих. Захоплення Сердючкою «новими поліщуками» було щирим – анти еліта на високі естетичні смаки не страждала. У причинених воріт стояло декілька чорних «лексусів», мікроавтобус «мерседес». Серед них, нудьгуючи, погоджав гігант - охоронець в камуфляжі. За плечем в нього висів карабін СКС. Рятуючись від нудьги він читав анекдоти за екрану мобільного телефону «Самсунг» і хихотів.
Тарас з синами по-пластунськи підповзли до колись власного дому, причаїлись вовками в високій лісовій траві.
- Ну що, батьку, гайда? Нема терплячки більше лежати! – гаряче прошепотів Остап на вухо отцю, виймаючи з піхов гостро заточений мисливський ніж – ми з Андрієм знімемо вартового, а потім заскакуємо і усіх розстрілюємо!
- Не гарячкуй синку, не поспішай перед батька у пекло! – відповів Тарас – Голлівудських бойовиків надивився? То-то він тобі спину під ніж і підставить. Хай нап’ються добряче, феєрверки запалять! Тоді і ударимо !- відповів Тарас наказним тоном. Остап замовк – ветеран війни з моджахедами Афганістану знав, що і як робити.
Чекати вийшло лише сорок хвилин – зі свистом стали злітати у небо ракети і казково – красиво вибухати у нічному небі. Зачарований салютом охоронець сполошився, коли побачив бунтівного фермера від себе в десяти метрах. В бойовому камуфляжі, при нагородах Бульба твердо стояв перед ним на двох ногах і «дивився» полум’я гасником ручного кулемета охороннику в груди. « Браток» зрозумів, що йому хана. Проте закричав, спробував скинути для стрільби з плеча карабін. Бульба натиснув на гачок. Кулемет сіпнувся в його руках і всадив коротку влучну чергу в голову і груди ворога. Бандит рухнув, наче скошений. Переступивши байдуже через тіло Тарас дав сигнал синам і дружня бойова трійця увійшла у двір.
Спочатку перші пів хвилини на них ніхто не звернув уваги. З десяток «крутих» сиділо за довгим, багато накритим столом і п’ючи коньяк грало в преферанс. Серед них був Герц. А десь сорок бізнесменів, екс-рекетирів з коханками і дружинами розважалось на танцмайданчику. Побачивши на власному святі ненависному господарю бунтівного фермера здивувались. А розгледівши націлені на себе полум'ягасники «дягтерів» закричали від жаху.
Першим прийшов у себе Герц. Смуглуватий, високий, с суворим обличчям вольового викладача економіки західноєвропейского університету першим спробував узяти під контроль ситуацію. Треба віддати йому належне, він адекватно оцінив ситуацію, виявив великий самоконтроль.
Вітаю тебе, Тарасе! – спокійно і широко посміхнувся він в полум'ягасник націленого на себе кулемета – Ти виявився крутішим, ніж я гадав. Ти мене переміг. Життя жорстоке, перемагає найсильніший. І я програв – готовий заплатити. По мільйону євро на ніс, ні по два. Ви будете жити в євробудинках – гарно, ніде не працювати. В вас будуть дорогі авто і гарні дівчата. Ви будете подорожувати. Ти, Тарасе, був хоч раз на Гавайях?! А як ти вистрілиш у мене, тебе знищить Система. Палкою лома не переламаєш. Я, Тарасе, конструктивний компроміс тобі пропоную...
Герц щиро посміхався. Його вуста виливали молоко і мед. Він не хоче бути Бульбам ворогом, а хоче стати найкращим другом... Проте Тарас пильно вдивився в очі олігарха і побачив в них вістря стріл. Герц «вистрелить», лише повернись до нього спиною.
- Здохни, падло, сьогодні. А я по-козацьки загину завтра! – відповів гідно Тарас, тиснучи на гачок. «Дягтерьов» слухняно смикнувся, випустивши влучну довгу чергу. Герц впав – кулі знесли йому пів голови. Навколо нього, конаючи, попадали друзі – бандити. Остап і Андрій скосили «нових поліщуків», які були на танцплощадці. Повстанці не пошкодували нікого.
- Остап, Андрій – «зачистити» хату і двір! Зібрати зброю, гроші, цінності! – дав наказ отаман Бульба. Сам ж висмикнув з кишені «парабелум» і став дострілювати поранених. Стріляв холоднокровно, прострілюючи голови усім незалежно від статі і віку. Всі друзі Герца були для нього бандитами і ворогами рідної землі. Мудро написав середньовічний хроніст, описуючи жахіття селянського повстання Жакерія у Франції: «Нема нічого жахливішого, ніж гнів смиренних. Коли просто людина відкладає плуг і береться за меч, він перетворюється на чудовисько.»
Глава 4
Коли закінчився феєрверк Тарас запалив новий ящик «салютів» і під свист та бахкання піротехніки продовжив свою жахливу помсту. Тільки прострілявши третю обойму підняв замислений, важкий погляд на синів.
- Є, батько, здобич! Йой, на довго її хватить! – відрапортувався Остап батьку, демонструючи важко набиту спортивну сумку.
- Три карабіна СКС, п’ять пістолетів « форт» набоїв пів відра! – доповів Андрій, весь обвішаний зброєю.
- Ну так що, батьку справу зробили - входимо! – спитав Остап.
- А чого то, сину входимо?! Ми що, розбійники? Може за чужим приходили, а не за своїм?! Поїдемо до людей наших, щоб вони нас - своїх захисників побачили! Гайда! – скомандував Тарас. Остап та Андрії виконали накази батька – запалили ще феєрверків. Салюти заспокоювали оточуючих. Сповіщали, що в «нових поліщуків» все гаразд, свято продовжується. Набивши набоями зпорожніли диски занесли трофеї у мікроавтобус « мерседес» завищеної прохідності. Вскинувши до плеча кулемет Тарас Бульба замислено глянув на «лексус».
- Гарні машини, але ворожі! – зауважив Тарас, тиснучи на гачок. Короткі влучні черги пробивали тонкий метал, руйнували складні механізми...
- А тепер їдемо до людей! Наказав Тарас синам вести його в рідне село Низоцьк.
Глава 5
Новосілля олігарха Герца, майбутнього поміщика місцевих земель змусило селян не спати. Спостерігати феєрверки вийшли дивитись усім селом у двісті хат. До райцентру було аж 27- кілометрів, тому переважна більшість селян бачила салют на власні очі а не по телевізору.
- Це вони за наші гроші гуляють! За наші гроші... – гарячково агітуючи ходив між селян Ілля Федорович Оніщук, перший дисидент села. 49- річний вчитель фізики неодноразово попереджувався місцевою Владою. За активну участь у Вишневій революції у влади найшлася тисяча причин, його щоб звільнити з роботи. Проте Оніщук не зламався принципово - жив від власного господарства, і будучи депутатом сільради завжди намагався чимсь насолити місцевим бонзам. По причині заходу села Ілля Федорович зодягнув свій парадний сірий костюм, куплений у восьмидесятих роках минулого століття. Звичайно ж під костюмом була м'ята поліська «вишиванка», а штани сільський інтелігент заправив у начищені кирзові чоботи. Проте його правду чула мала кількість селян. Переважна більшість їх насолоджувалась мрійництвом, особливо молодь. Дівчата мріяли про закоханих у них по вуха синів міліонерів, які одружившись будуть водити їх по супермаркетах, бутіках і ресторанах. А літом возити відпочивати на Канари. Хлопці мріяли про кучу «баксів», «тьолок». На виці цінності їм було начхати.
- Федорович, іди на х..., не заважай! – казали йому колишні учні, розпиваючи самогон для збудження уяви. П’ятнадцять років телебачення привчало «маленьких поліщуків», що «нові поліщуки» - це круті. І їм нетреба заздрити, а вчитися в них жити. «Промив мізків» спрацював – багато хто зомбувався. Проте Оніщук не полишав своєї мрії: створити з свідомих селян осередок організації «Самопоміч» - на зразок української Просвіти».
Зло – заздрісну цікавість викликав мікроавтобус олігарха. Вони перелякалися, бачучи, що машина зупиняється. Вигуки занепокоєння вирвалися у всіх, коли з поміщицького автомобіля вийшло «упаковане» в камуфляжі і спорядження сімейство Бульби. Вдалий бій повернув революційному фермеру сили молодості. Легко він виліз на капот і уперши кулемет в плече дав коротку чергу у небо. Після чого задушевно звернувся до низовчан.
- Дорогі земляки!Наш майбутній рабовласник, його бандити і прислужники знищені мною і моїми синами! Проте, це не все, що я хочу сказати! Правий Ілля Григорович Оніщук, який упродовж двадцяти останніх років закликає нас боротись проти олігархів! Базарні бандити дев'яностих, накопивши грошей, загарбали нашу економіку і владу! Неквапно, але вірно вони з нас виціджують останні соки! Смертність давно перевищує народжуваність, ми вимираємо! І в нас є вибір – або покірно вмирати, або повернути собі зброєю власну честь, свободу, державу! Каюся, що не підтримав Вишневої революції 2005-го! Особисто вибачаюсь перед вами, Ілля Федорович! Також запрошую усіх сміливих чоловіків до лав мого партизанського загону! Ті, що будуть першими, отримають зброю на місці!
Селяни перелякано загомоніли. Усі роки «авкефальності» школа, чиновники і ТВ виховували в них раболіп’я перед сильними світу цього. Революціонери зображалися кривавими злими геніями, авантюристами і психічними виродженцями. Дисиденти з інтелігенції – морально меншовартісними, розумово і психічно збоченими. Напевно до Тараса Бульби ніхто б не приєднався, як би не Оніщук. Сталася сцена, до болі велична і знайома з радянського кіно: свідомий сільський патріот 1941–го року вступає до лав партизанського загону і бере з рук посміхаючогося командира гвинтівку.
- Я йду до тебе, Тарасе! – велично заявив Ілля Петрович роблячи чотири кроки у перед – Тобі минулі образи вибачаю, бо тобі вірю!
Тарас дав знак Остапу і той витягши з машини карабін СКС с оптичним прицілом озброїв Оніщука. Також подав три запасних магазина і дисидент розпихав їх по карманах.
- Клянуся боротися ним проти ворогів своєї нації до загину! З таким карабіном я ходив в армії в караул, з таким і воюватиму!- сказав він Остапу і поправивши на вузьких грудях вишиванку звернувся до людей:
- Вмирати колись прийдеться! Але вибір є: або від депресії, самогону. Хвороб, від яких нема за що лікуватись. Або по-козацьки, у бою - від кулі -визволителькі! Я вибираю останнє! Хто хоче стати козаком, три кроки в перед!!!
- Я піду!- порушив тишу дзвінкий дівочій голос. Три кроки у перед зробила Оксана - донька Оніщука. Низькоросла, але міцна – уся в батька. На її ногах були червоні «кросівки» з «секон-хенду», фігуру облягав дешевий сірий джинсовий костюм стилю «унісекс». Зробивши чотири кроки до Тараса Бульби вона повернула обличчя до селян:
- Я закінчила медучилище з червоним дипломом!!! Проте роботи нема – треба її купляти за бакси! А ж 1200- ти доларів треба дати головлікарю райлікарні!!! Краще загинути партизанкою, ніж підривати здоров’я на буряках та вагітніти від пияків!!!
Остап озброїв її, « парабелумом». Піднявши в руці пістолет до неба вона продовжила свою промову:
- Закликаю усіх чоловіків в загін! Це ганьба, коли найсміливішою є жінка!
- Я піду! – зробив рішучі кроки Сашко Артилерист – молодий мужик з підпитим обличчям в запиленому синьому тренувальному костюмі і білих кедах. Раніш він служив контрактником в війську. Проте з-за оковитої був вигнаний з армії. Погони були зірвані, проте любов до зброї залишилась. Вона, а також маргінес змусили його стати повстанцем. Радісно посміхнувшись, він прийняв з рук Андрія «дягтерь». Також несміло зробив три кроки уперед Вітя Ніс – остарбайтер. Любов до Оксани та зненависть до багатих приєднали його до партизан. Поїдаючи очима Оксану він з підозрою спостерігав за Андрієм – своїм конкурентом.
- Я тебе, Оксано, нікому не уступлю! – заявив він коханій, беручі на плече СКС.
На цьому добровольці закінчились. Усі інші з ніяково дивились на повстанців і їх зброю.
- Добре, зрозумів я вас! – промовив Тарас до односельчан велично і гірко – але запам’ятайте, коли я стану призедентом, то спитаю: « Де ви були, коли бандократи знущались нашим народом?»
Сівши в мікроавтобус партизани поїхали у далеку дорогу. Остап Бульба запалив ящик трофейних салютів. На радість поліщукам вони злітали високо у небо та гарно вибухали. Революція – незалежно від її результатів, завжди свято.
Розділ 2: Бунт самошедших
Глава 1 Привид у опері
З під музейного скла на Дениса дивилася шабля угорського типу. Єю, головним чином, озброювались козаки та польська шляхта 17-го століття. Поряд з нею була на стенді татарська шабля –ординка, добре взнаваєма по трохи більше викривленому клинку. Ею, логічно користувались кримські татари під час набігів та війн. Широкий палаш стискала рука «крилатого» польського гусара часів Хмельниччини. Мушкети, пістолети поряд на стенді розповідали Денису про мужність і хоробрість, боротьбу за волю його предків. Перейшовши в наступний зал опинився в оточені середньовічних ікон. На щастя, нікого в залі окрім нього не було і він перехрестився, прочитав молитву «Отче наш». В залі ікон минувшини було те чого не відчувалося давно в храмах Поліської Автокефальної Республіки – благодать. Намолені православні ікони прадідів буквально випромінювали її. Щедрим потоком гарячої води з дорогим милом ікони немов викупали душу Дениса, подарували надію на майбутнє, с повними радощів життя та оптимізму. Як завжди, з сяючими благодатною радістю очима покинув він залу обласного краєзнавчого музею. «Ти бачиш багато зла і тобі морально важко? Ти, Денисе зрозумій – прийшов час Зла. Але тимчасово ... Повір. Про перемогу Добра ми тобі клянемося.» - пообіцяли святі лики з ікон Денису і він з легкістю на серці пішов далі. В наступному залі він побачив речі і портрети шляхти Полісся. З гравюр на нього дивилися чарівні панни. Глядячи в їх очі можна було зрозуміти – вони могли робити авантюри, чужо ложити як і жінки сучасні. Проте, в них було ще й шляхетство духу. Дами того періоду, могли в разі потреби взяти до рук мушкет. Обстригти волосся і надягнувши рубіще доглядати поранених, хворих на чуму. Пісок здатен певний час зберігати сліди людини, її запах. Речі здатні зберігати ауру власника на завжди... Тогочасні люди були здатні на великі гріхи. Проте душею вони були світлішими за нащадків 21-го століття. Теорія Дарвіна була їм незнайомою. Грішачи, всеж - таки пам’ятали про Страшний Суд і знаходили час і можливості для покути. В кімнаті – арсеналі була зброя нового і новітнього часу. Зацікавлено зупинив Денис свій погляд на австрійському автоматі Штаєра: він дуже нагадував англійський «стен» з примкнутим з лівого боку магазином. Чеський ручний кулемет «шкода» дуже нагадував англійській «брен».
- Здається, не тільки СРСР «поцупив» в Фінляндії автомат «суомі» і назвав ППШ! Німці з союзниками теж займалися плагіатом! – прошепотів сам собі замислено Денис.
З повагою і Любов’ю дивилася з заду на Дениса пенсійного віку наглядальниця Марія Іванівна. Двадцяти дев’яти річний вчитель історії вечірньої школи був частим гостем – заходив до музею раз - два на місяць. Як завжди на ньому була сіра полотняна вишиванка з груддю, розшитою червоними нитками. Незмінними були камуфляжні бриджі і сірі літні кросівки, рюкзак кольору хакі за плечима. На літо він обголив голову. Залишивши лише коричневий чуб – оселедець. « Я - самошедший!», - гордо пояснив музейний фанат з’явлення своєї зачіски працівникам музею. Ті ще дужче заповажали свого постійного клієнта. Денис Петрович Сабленко був чи не най єдиним поціновувачем нових та старих експозицій музею майже мільйонного міста ...
Була неділя, майже час обіду. Ніхто з жителів Поліщуцька взнавати про свою минувшину не спішив. Тому Денис, нікого не соромлячись, став обідати маленькими помідорами, які купив за три франки на стихійному ринку.
- Як життя, Денисе? Чи не одружився ще? – спитала музейниця.
- На літніх канікулах займаюся тим, чим планував – побути самим собою! Одягаюся як хочу, хожу куди хочу! – відповів самошедший. Марія Іванівна була людиною його кругу, тому він сміливо відкрив свої думки, поділився проблемами:
- Стосовно особистого життя... Є власна двокімнатна квартира, залишена померлими батьками. Маю роботу плюс тітці допомагаю «гуму» на базарі продавати. Коротше кажучи не без копійки. Не гей не фанатик онанізму, тому хочу природньо жінки. Проте, не получається . Зомбовані ТВ поліщучки вважають себе принцесами. Не встигли як слід зійтися – а вже починає загружати своїми проблемами. Прожив цілий рік, відчаявшись, з однією – ранок починається з її проблем, а вечері – її капризи. Два місяці тому не витримав – виставив за двері... А зараз в творчому пошуку. Мріяти не шкідливо, і я мрію в музеї зустріти таку самашедшу, як і сам. Ех, добре передрікав один з древніх святих: «Розбестивши жіноцтво диявол в свої лапи суспільство повністю візьме».!
- Поліщуки деградують... Неділя, а музей порожній. Ти, наче привид у опері... – с сумом сказала Марія Іванівна – Сучасна жінка в шлюбі любить кататись на санчатах, а їх возити – ні. Мій племінник, я може вже розповідала, зв’язався з “євродурою». Вона взяла й звела в гостях з колишнім хахалем, його компанією, зтравила. Він табуретом відбивався від чотирьох, ще винуватий залишився. Сестра знайомих у суді має, дала на лапу то умовний термін дали... Потім у тої стервози спитав: « Чому конфлікт спровокувала?» А вона відповіла : « Хотіла випробувати тебе на мужність.» Він її вдарив, зараз знову в нас проблеми з «ментами»...
- Вірю, розумію, співчуваю вам і вашій сестрі... Колись мій покійний дідусь влучно зауважив: «Дружба з хамом закінчується тим, що рано чи пізно він зганьбить тебе на людях.» Від себе додам – і іншої статі хамло теж буває! Це все серіали, шоу... Під виглядом боротьби за гендерну рівність жінці на рівні ментальності нав’язується презирлива зверхність до чоловіка, зневага традиційних сімейних цінностей. Всесвітній олігархат, власник ТВ – простору знає, чого хоче. Йому треба деградуюча особа – споживач, а не висококультурна особистість. І Всесвітній Капітал свого досягає: тільки деградацією свідомості можна пояснити те що за чорнопикого екс-рекетира кандидата Луї Масизву проголосувало 79% відсотків виборців! Таких дебелів, як поліщуки, такого абсурду, як в нас нема ані в Україні, ані в Росії!!!- з запалом промовив самошедший.
- Що ви думаєте про бунтівну армію Тараса Бульби? Чи він другій Че Гевара? Чи вдасться йому перемогти?! – тихо запитала Марія Іванівна? Хто не хотів попасти на приціл спецслужб, як дисидент, говорив про Тараса Бульбу тихо. Тому Денис в пів голосу їй відповів: - Я вчитель історії. Декілька років вивчав історію повстань, і скажу – бунтівному фермерові Бульбі вдасться реалізувати задумане, якщо його активно підтримає село і город, ну і хоча б невелика частина армії. Невеличкім своїм загоном він Системи не переломить. А ПАР наша, якщо не піде по білоруському шляху, буде заглиблюватись у Кризу. Середній клас стане минулим, залишиться над заможна меншість і напівголодна, маргінальна більшість. Це нервовий поет від голоду накладе на себе руки. Спити селянин та люмпен пролетар візьмуть сокири і підуть тих, в кого є їжа і гроші. І наша мікро меншість вже готується: Сенат планує створити законно проект який перетворює регулярну армію на контрактну, міліцію на поліцію. Олігархату ПАР потрібні професійні вовкодави, які будуть їх стерегти і нищити ворогів...
- Ви пророчите жахливе – нірко зауважила жінка похилого віку.
- А що я можу зробити, якщо воно таким буде?! – скіпів самошедший.
- Може, лідер демблоку Андрій Вікторович Трущенко, ставши президентом, порядок наведе? Він ж обіцяє... –невпевнено запитала Марія Іванівна.
- Лапшить... – впевнено відповів самошедший – Бідний багатому не товариш. Це любий практичний психолог вам підтвердить. Він мільйонер, з середовища «нових». І проти них не підеш. Наші дебілоїдні націонал-ліберали придумали казку, що націю можна солідарізувати мовою, піснею, вишиванками. Вони банкрути морально, інтелектуально! На колінах їм треба перед людьми каятись, а не зображати опозицію! Але повернемося до Трущенка і олігархів. Приватна власність при нашому ліберал-капіталізмі – священна корова. В них армія адвокатів, журналістів, зв’язків в Євросоюзі, щоб себе захистити. Олігархат можна побороти лише чекістськими етюдами а якщо діяти по чекістські – можна закінчити, я Кеннеді. Трущенко не буде підставляти під кулі чи отруту себе, донечок - трьох красунечок, вічно вагітну дружину. Він візьме в «братви» відкупне і відмовиться від революційних обіцянок. А щоб не створити собі і «братві» Народного фронту, буде майстерно розколювати суспільство на почві мови, історії, релігії! Такі є наші націоналісти – з подвійним дном.
Задумано схиливши голову Денис швидко покрокував геть. Експонати він здав на пам’ять, його музеї цікавило хоча на час сховатися в Минулому від Сьогодення. Нез міг. Вийшовши на двір жадібно запалив електрону сигару. Паління збадьорило він задумано подивився на небо, затягнутого тучами. Якби не вони він пішов би купатися на ріку за місто. Маючи погане передчуття не квапно пішов до дому.
Глава 2 Парк Содому.
Шлях від музею до центру міста – обласного центру Поліщук йшов через великий парк Ярослава Мудрого. Його лавки колись дуже полюбляли закохані, митці, романтичні пенсіонери. Останні п’ятнадцять років все стало з ніг наголову. Перше, що побачив Денис – це не голеного бомжуватого пенсіонера, який намагався неслухняною рукою вийняти з смітника порожню плящину. «Хто зна? Може й мене чекає така доля!» - подумав Денис і сам злякався, що так подумав. Далі, нікого не стидаючись, двоє чолов’яг «після сорока» сидячи на лавці розпивали літровий пакет плодово-ягідного вина «Золота осінь». В їх очах було неописуєме блаженство. Щось невловиме підказало Денису, що перед ним заробітчани. Подивився без осуду, з розумінням: в свій час, підроблюючи чорноробом на будівництві дачі багатого сусіда, випивав з «бригадою» після важкого робочого дня. Алкоголь допомагав повертати людську гідність після брудної, рабської праці. Потім Денис побачив своїх учнів – Вітю і Серьожу. На чахлих тілах була «модна» турецька джинса. В ногах стояли «торпеди» с темним пивом, в пальцях димилися цигарки. Учні вечірньої школи успішно бороли похмілля. Між ними сиділа худа фарбована блондинка років 17-ти, напівжива з перепою. Вона сьорбала міцне пиво і цілувалася по черзі з «спонсорами». Було видно, що пестощі відразу двох кавалерів приносять їй неабияке задоволення. Побачивши свого вчителя історії в етнорубасі і з оселедцем на лобі остовпіли, але швидко прийшли до себе.
- Добрий день, - привітався Серьожа, здивовано розглядаючи вчителя – Це, ето, куди ви так оділися? В кіно підробити рішили? Я завжди казав, що ви чудак ще той!
- Ні, я ходив до музею ! – відповів Денис широко, приязно посміхаючись: - Білет усього шість франків, а задоволення на шістьсот. Хочете, підете якось зі мною, і я вам влаштую екскурсію...
- В музей сходити, Денис Петрович, можна, але на х...? – спитав Вітя, дивлячись на вчителя п’яними чесними очима.
- На х...? – миролюбиво і риторично відповів Денис, без охоти прожовуючи «погане» слово. – Був такий письменник, Антуан де Сент-Екзепюрі. Він писав : « Людина, що час від часу не здіймає голову і не дивиться на зорі – перетворюється на свиню.»
- А що це на вас за костюм і зачіска? – з недобрим прищуром, дивлячись на Дениса, спитав Серьожа. Той приязно, з охотою пояснив:
- Є панки, є готи, і емо. А є субкультура – самошедші. Протестуючи проти глобалізації ми носимо одяг і зачіски наших далеких предків. Протестуючи проти знищення слов’янства алкоголем і тютюном мінімізуємо їх вживання. Самошедший може зекономити на усьому, але гроші на книгу, візит до театру, подорожі у нього завжди є! Зараз в мене відпустка, і я хочу бути тим, кім хочу: са-мо-шед-шим!
Серьожа і Вітя замислились разом зі спільною подругою. Перед самошедшим, замислившись, відчули власну меншовартість. Діти секуляризованих асфальтованих джунглів мегаполіса Поліщук рідко чули, що в них є церква, історія, Вітчизна.
- Мішок пуху по вазі дорівнює мішку гороху, тому, що козир піка! - З хамською грайливістю відповів Вітя, з відвертим презирством глянувши у очі вчителю.
- Ги- ги – ги, - підтримав Серьожа знущальним сміхом.
- Добре, - відповів Денис входячи і кажучи на прощання багатозначним тоном: - до зустрічі на уроках! Серьожа і Вітя злякано загомоніли. Їх історик легко міг вибачити невивчений урок, прогули. Проте не вибачав одного-хамства. Не поваги до уроку і до себе, як викладача.
- Пацани, в натурі, це ваш «препод»?! Да це ж «шиз» натуральний, як таких у школі тримають?!- почув злий голос дівчини Денис у себе за спиною:
- У нас в ПТУ була ж дура-«вчилка» Зарубіжної Літератури! Чіплялася по ділу і без... Так ми підписи з обох груп зібрали, що вона «психічка» і занесли директору. Він її звільнив! Зараз хлопці, не комуняцькі часи, зараз євродемократія!
- Так, Маню,- відповів Вітя серйозним тоном – Давно напрошується, заї..в! Так і зробимо...
Денис, чуючи теревені молодих деградантів, посерйознів. До боїв віч-на-віч він був завжди готовий. Проте удари у спину викликами у нього страх. При «поганих комуністах»разом з відповідальністю за дітей педагог отримував владу над ними. При «хороших євродемократах» отримуючи відповідальність не отримав реальної влади. Нагаркати, вигнати з класу стало заборонено. Чуть що-і на килимок до директора. Вчителю можна плюнути в очі, можна його публічно принизити і обматюкати – а він ні-ні. Також поширення набрали учнівські ради. Вони мали вихід на чиновництво. За допомогою їх хамлу можливо було виганяти з роботи викладачів з сильним характером і, підкресленою гідністю. За Денисом вже давно «зозуля кувала». В квітні місяці учень Авдіюк прийшов на урок в стані наркотичного сп’яніння. На обурення вчителя він відповів матюками та погрозами. Денис, плюючи на всякі «євролібералізми» заломив руку за спину наркоману і вигнав геть, давши копняка під зад. Те що Авдюк був під кайфом, погрожував учителю з матом учні і директор не побачили, бо не захотіли бачить. А те, що Денис Петрович, приміняючи силу, викинув хама з класу обурились...
- Ви не маєте права !!! Ви лікар, що можете поставити діагноз: «Наркоманія» ?! – брали Дениса «на горло» депутати учні Шкільної ради. Чомусь самошедший згадався напів-бомж – пенсіонер у входу до парка і сказав замислено сам до себе:»Людина , наскільки ти вразлива!Навіщо тебе розстрілювати, саджати в концтабори?! Забери в тебе твою тисячу франків на місяць, роботу і ти мішок деградуючого м’яса! Саме моральними і економічними методами масонство вирішило знищити «лишніх слов’ян»! Відчуваю, скоро моя черга йти на страту. Що робити, Господи, як захиститись??
Глава 3 Красуні Содому
Сівши на вільну лавку Денис дістав з рюкзака електрону сигару і з насолодою затягнувся. Від нікотину він відмовився, проте не від самого процесу паління. «Сигара – найкращий друг партизана під час очікування і самотності.»- мудро колись казав Че Гевара. Денис давно був у стані « холодної війни» з оточуючим світом і гідно оцінив фразу великого революціонера. Діставши з рюкзака свій незамінний «Щоденник самошедшого» зробив самошедший запис: «За часів СССР мої батьки були вчителями. Вони таємно десиденствовали і весь свій вік боролися за «автокефалію». Капіталістична пострадянська реальність розтоптала їх мрії, обплювала віру і надії. Вони вмерли «від серця» одне за одним. Давши мені освіту, роботу – собі подібному залишили самого в двокімнатній квартирі. Дружини нема, роботи скоро не буде. Учні вже страшніші з кожним роком, і педагогіка - це тимчасово. Як жити далі? Для кого?!» Сховавши щоденник побачив жінок з дітьми. Кукольно – красиві, одягнені в одяг стилю «унісекс» вели дітей в парк відпочинку. В них були риб’ячі пусті очі . Ті , що з чоловіками, привели дітей на атракціони. Ті, що без чоловіків були дружинами чоловіків – заробітчан. Заграваючи вони поїдали очима одиноких «променів». Проте, простий хахаль їм мало цікавив. Крім сексу вони хотіли від коханця дорогих подарунків. Одна з таких всілася навпроти Дениса і приязно посміхнулася в очі, заохочуючи до флірту. В неї були тугі груди, довгі ноги, світле волосся. На свої 25-26 років вона виглядала відмінно. Відставивши від себе коляску с грудною дитиною на «дипломатичну» відстань молода мама затягнулася електронною цигаркою і звернулася знову до Дениса поглядом: «Ну що, хлопче, починай загравати».
- Я з заміжніми жінками не сплю! – рішуче заявив Денис в голос і покрокував геть: - Хоч можу із повією...
- А хто пропонує тобі щось, ідіоте! – крикнула білявка йому з презирством у спину.
Глава 4
Біля головного входу в парк був встановлений президентський біг-борд. Чорноликий, президент Масізва обіцяв з нього соціальний і економічний захист для своїх громадян найвищого порядку. Зелена, розшита червоною ниткою вишиванка підходила йому, як шапка статевому органу. За ним вже були не липи і каштани, а багатоповерхівки із шлакобетону і сталі. По вулицям сплошним потоком йшли автомобілі. Пішоходи зодягнені в одяг «унісекс» із Турції спішили – вільний у неділю час треба вирішити тисячу приватних справ, щоб з понеділка заробляти гроші. «Гроші, гроші, гроші» - світилось в їх очах. Денис, як завжди, відчув серед, них себе чужим. Тому сів у «маршрутку» і поїхав за місто, до річки: благо, небо очистилося...
Яскраво світило Сонце, було жарко. З насолодою викупавшись в теплій воді річки Кустя Ден розлігся на траві мініатюрної лісової поляни і став заряджатися позитивною біоенергетикою. Як і всякий самошедший Ден любив слухати спів птахів і взагалі дику природу. Якщо для більшості оточуючих в місті він був психопатом, то тута його любила кожна квіточка.
Ідилію порушив чорний «лексус» з тонованим склом. Заїхав на поляну по-господарські, ледь не наїхавши на Дениса. З нього вийшов здоровезний «качок» років 39-ти, з обличчям «братка» дев’яностих. З одягу на ньому були лише обрізані джинси і білі кросівки на босу ногу. Груди прикривало блатне татуювання, золотий ланцюг вагою з кілограм. Одночасно з джипу виліз плюгавий юнак з обличчям виродженця. На ньому був червоний тренувальний костюм і жовті кросівки. В ньому Денис впізнав знаного на весь Поліщуцьк «мажора» Толіка, сина власника Гама-банку Блашковського. Рік назад він прославився тим, що п’янючий за кермом збив пенсіонера і його не наказали. Вони швидко «сфотографували» Дениса колючими поглядами, і зрозуміли, що перед ними лох.
- Мужик, ми тута відпочиваєм. Ти – заважаєш. Прохання зібратись і підшукати місце подалі... – звернувся до нього амбал, не терплячим дискусій тоном.
В ПАР – країні ліберальної демократії люди ще з 90-х років поділилися на «вищих» і «нищих». Згідно єврофеодалізму Денис був «нижчим». Тому слухняно одягнувся, вступив поляну тим, за ким була сила і влада. Проте зробивши декілька кроків від джипу зупинився в деревах. Він вже багато разів поступався сильнішим, проте на цей раз відчув – поступатись далі вже нема більше сил. Його права рука сама залізла в один із карманів і стисла ніж – «викідуху» «Еспаньола». Прилад, розміром зі «снікерс» стріляв трьома лезами, які з десяти метрів пробивають дошку «сотку».
- Хлопці, входячи, я хочу взнати, хто в вашій гей-сім’ї активний, а хто пасивний?! – крикнув він до крутих зло – веселим голосом, розв’язуючи сварку. Його запитання подіяло, наче червона тряпка на бика.
- Ти що дзявкнув, чмо?! – скипів «крутий» і побіг на Дениса стиснувши великі кулаки. Денис вскинув «еспаньолу» і натиснув кнопку. Хиже лезо влучною стрілою скіфського лучника вп’ялося “крутому» у груди, в район серця. Бандит упав лицем у траву, наче п’яний. «Мажор» витяг з машини мисливський напівавтомат АК-74 с оптичним прицілом, проте вистрелити не встиг. Два гострих леза, весело свиснули у повітрі вп’ялися, у лоб і шию. Він упав на спину, випустивши зброю. Все сталося так, як Денис мріяв і хотів.
Відчувши себе казковим богатирем, що переміг дракона Ден забрав з рук «мажора» напівавтомат. Швидко обшукавши авто забрав запасні магазини, гроші, делікатеси і заховав у рюкзак. Потім з насолодою зламав усе, що можна було у «лексусі» зламати. І вирішив здійснити те, що поклав на серце Всевишній – йти й приєднуватися до Тараса Бульби. «А якщо зупинять вороги – є гарна зброя, щоб дати хороший бій і померти. Головне не те, що про тебе скажуть в телеефірі журналюги, а як зустрінуть на небі янголи.» - рішуче подумав самошедший і тримаючи в руках готовий до бою АК-74став заглиблятися у хвойні джунглі.
Розділ 3:
Глава 1 Воїни джунглів
Тарас Бульба приклав до очей великий бінокль, вдивляючись в колону карального загону спецпідрозділу «Яничар». За опушкою лісу, що стала вогневою позицією повстанців, було заросле бур’яном поле. Його розтинала навпіл дорога, по якій з рейду на Низоцьк повертались карателі. Правоохоронці, хоч і корумповані, не ризикували воювати з партизанами. Згідно неписаної тихої згоди партизани не чіпали дорожні патрулі, а ті, в свою чергу не поспішали з облавами. Приїжджаючи у ліс попереджували про себе пострілами, давали війську Бульби розчинитись у лісі. Масізване мав мучеників в ім’я своє...
На берегах мальовничих озер і річок палали пограбовані єврохатини, судом Лінча судились їх «круті» власники. Розчарувавшись в міліції, Масізва швидкоруч з різноманітних найманців і авантюристів створив спецпідрозділи «Яничар». Це були справжні вороги повстанців...
Попереду їхав БМП. За ним йшло три легкоброньовані автобуси. Очі спецназівців, сидячих на броні БТРа, безпокійно вдивлялися в «зеленку». Хвойні джунглі випромінювали небезпеку : в любу секунду, з-під любого куща може в груди чи в голову впитися влучна партизанська куля.
Рейд на «гайдамацьке» село нічого не дав. Реквізували лише одну стару гаківницю, склали декілька протоколів на сільських гонителів самогону. Проте аура небезпеки давала про себе знати...
В дорогу була зарита велика каністра зі згущеним бензином – напалмом. До неї була прикручена скотчем граната – лимонка. Зверху вона була замаскована піском, над яким лежала зім’ята, скомкана пуста пачка цигарок ”Прима" без фільтру – дуже популярних серед сільських поліщуків. Від кільця «лимонки» йшла довга капронова нитка, яка закінчувалася петлею. Ця петля була в руці Тараса Бульби. Ворог наближався, і Тарас Бульба глянув з ніжною суворістю та вибагливістю на своє «козацтво» : « Чи витримаєте перший справжній бій, хлопці ? !» Ковпак, Медведєв, Юрій Борець – лідери партизанського руху Другої світової війни, сповідуючи різні ідеології, ненавидячи одне одного, були солідарні в своїх спостереженнях : перший бій партизана повинен бути вдалим. Легендарний боєць УПА Юрій Борець зневажливо називав «порченим вояком» воїна, що в першому бою пережив невдачу. Вдалий перший бій – вояк воює надалі весело, сміливо, з азартом. Невдачно повоював перший раз – вояк назавжди залишиться полохливим, безініціативним. Така ось військова психологія...
Зліва залягли повстанці. Сількох поліщуків було мало - десь двадцять бійців. Селянин за своїм характером не революціонер. Картопля є, сало є – «всьо чотко». Самогон лікує духовні проблеми і він з нерозумінням, презирством ставиться до тих, що прагнуть більшого. Ядро загону складали 70 патріотичних юнаків пластунського учнівсько-студенського курення. Юнаки та юнки гаряче зголосились пристати до Тараса Бульби, на ганьбу дорослим чоловікам! Не прогадав Тарас, та з’явившись з агітацією на їх військово-спортивне таборування. Однакова форма - хакі, кепі і бутси робили їх схожими на справжнє вояцво. Їми командувало троє ветеранів Афгану друзів Тараса. Доктора загону поки що не знайшли - головною медичкою залишалася й надалі Оксана. В руках у бійців, крім дюжини кулеметів були автоматичні гвинтівки СВТ – не дуже надійні. Проте всі бережливо відносились до своїх напівавтоматів. «Хочеш кращу зброю - здобудь у ворога!» - такий закон партизанів. Був також на озброєні німецький 81-мм міномет. Мін було усього 24, проте на обличчі Сашка Артилериста була така важність, наче він командир батареї. Його асистентом був самошедший Денис, екс-заряджаючий зенітної гармати у армії. Сашко, ставши гармашем, по-справжньому зав’язав з алкоголем. Лікарем стали потрібність комусь, повернена гідність.
- Довго чекати, отамане руки сверблять?! – гаряче прошепотів Сашко Артилерист до командира.
- Ша, синку. Зачекай, як батько у пекло полізе! – відповів Тарас Бульба і розважливо прикипів до біноклю. Коли передні колеса торкнулися пачки «Прими» Тарас Бульба смикнув за шнур. Напалмова бомба вибухнула гаубічним снарядом і БТР счез в клубах диму і вогню. Потім Тарас прикипів до сталінської якості кулемету ДШК і вп’яв довгу чергу великокаліберних куль в борт ворожого автобуса. За тарахкотіла партизанська зброя, злилася в єдиний жахливий гуркіт. Влучний свинцевий шквал накрив ворога. Виплигуючи, з криком «яничари» спробували організувати оборону. Але заговорив міномет. Сашко з Денисом знали свою справу.
- Зупини-ти-и во-го-онь!- владу наказав Тарас, коли ворог перестав стріляти. Проте сам продовжував стріляти-дострілював останню лєнту:насолоджувався стрільбою з важкого кулемета, щоб приємно смикався у руках. Дострілявши ленту вжав у плече «дягтерь» і покрокував до бронеавтоусів тихим кроком. За ним покрокували партизани, все ще не вірячи, що б перемогли. А переконавшись криком «слава» стали хапати з тіл ворогів стрілецьку зброю системи Калашникова, збирати боєприпаси та іншу здобич. Поранені «яничари», молячи про милосердя, допомагали знімати з себе спорядження і камуфляж.
- Поранених ворогів перев’язати! – Вирішив зробити Тарас шляхетний жест. Оксана та інші не задоволено сплюнули, непокірно подивилася в очі отамана.
- Так треба! – вибагливо відповів Бульба, пересікаючи дискусії – Ви що, не знаєте, що телевізійники нас зображають хуліганами, а не шляхетним військом?! Гуманне ставлення до поранених і полонених – наша їм відповідь!!! Оксана і партизани змовчали: правильно, без слів зрозуміли. Наказ отамана було виконано. Тим часом партизани озброїлись і спорядились сучасним. Патронні ящики віддали «бульбівцям» свої великі запаси набоїв та гранат. Після чого десятки міцних рук підняли Бульбу на руки. Вони зірвали з нього «парабелум» і повісили на нього АПС в дерев’яній кобурі. «Дяхтерь» в нього змінився на РПК – точно такий, з яким він воював в Афганістані.
- Віва, Бульба!!! – захоплено закричав один з пластунів, здіймаючи до неба руку, в якій був затиснутий трофейний АК-74.
- Віва Бульба! Закричали партизани і поставили на імпровізовану трибуну, якою став капот розстріляного бронеавтобуса. Обличчя ватажка сотні повстанців засяяло щасливою посмішкою-Тарас Бульба відчув себе другим Че Геварою, другим Спартаком. І він, як на мене, заслуговував відчути себе таким. Короткою чергою в повітря Тарас закликав до тиші своє військо. І набравши повні легені повітря звернувся до свого воятства:
- Друзі мої, патріоти рідної землі. Ми, багаті нафтою і газом, після розпаду СРСР свято вірили: автокефалія принесе нам щастя та багатство! Проте колишні базарні бандюги, захопивши нашу економіку стали нашою владою і бізнеселітою! Перетворюючи нас на рабів, а з країни створюючи «бананову» республіку олігархат відвертає від нас цивілізований світ! Нас ніде не хочуть знати... Дожилися до того, що Україна надсилає в ПАР гуманітарну допомогу! Також Росія і Білорусь... І ми повинні відвоювати своє або загинути!!! Воюймо - і найкращі правоохоронці, військовики стануть у наші лави!!!
Перший справжній і вдалий бій посилив у душу Тараса віру в перемогу, натхнення. Натхнення з його промови передалося слухавши повстанця.
- Віва Бульба, Віва!!! Закричали повстанці поліському Че Геварі.
На імпровізованій трибуні отамана змінив Ілля Федорович Оніщук. Трофейні окуляри в оправі з білого золота зробили його лице схожим на гарвардського інтелектуала. Трофейний камуфляж, автомат АК-74 надали йому іміджу військового інженера.
- Друзі! – звернувся він задушевно і натхненно – Історія минувшини показує нам, що геноцид можна творити холодною, стрілецькою, хімічною, атомною зброєю! Сьогодення з деспотизмом олігархії ясно вказує:геноцид можна робити економічними і моральними засобами...Забери в умовах міста в людини можливість мати тисячу франків на місяць, щоб оплатити таке-сяке житло, таке-сяке харчування і через місяця 2-3 вона є мішком деградуючого м’яса! За допомогою серіалів знищ в дівчині повагу до чоловіка – і вона не зможе відбутись як дружина і мати! Сплекай в душах хлопців за допомогою телеотрути бандитську романтику-і він не буде розбудовувачем Вітчизни, а її ґвалтівником, кіллером і руйнівником! Якщо так і далі піде, згідно даних ООН – до 2025 року від нашого народу залишиться половина, дай то далеко не найкраща! Справжнє Зло, браття і сестри, воно витончене. Воно не стукає грубо у наші двері, а приходить у наше життя ніби між іншим, тихо і делікатно...Сучасні подвижники Афону говорять,що ми на порозі армагедону. Тож дамо гідно бій Злу, братців!!!
Короткі черги в повітря були замість аплодисментів.
Владно тримаючи РПК у руках Тарас повів загін у лісові нетрі. Йшли індіанськім ланцюжком. Замикаюча пара «афганців» сипала на сліди загону тютюн для собак ставила і маскувала «розтяжки». Високий, білявий шатен, студент артист на призвісько Барон заграв на любимій гітарі. Співав з майстерною «хрипотой» пісню Висоцького:
Если путь прорубая,
Отцовским мечом.
Ты солёные слёзы-
На ус намотал!
Если в жарком бою-
Испытал, что почём?!
Значит нужные книги –
Ты в детстве читал!
Епілог
Було б не правдою, дорогий читачу, повідомити тебе, що загін проіснував більше двох місяців. Озброєні супутниками, спецтехнікою карателі Масізви знайшли базу загону, блокували табір. Розбомбили і знищили в двогодинному бою. Проте перемога «спецназу» Масізви була пірровою – за знищення роти Бульби карателі заплатили батальйоном. Також «Бульбівці» перемогли морально – породили наростаючий повстанський рух, навчили пригноблених боротись і перемагати... Земля їм пухом і нев’януча у віках козацька слава!
Від автора
«Повстанці назавжди-3», як і попередні частини, є свого роду посланням політикам, бізнесменам і ітелігенції пострадянських республік з деградуючою економікою. Про те що може трапитись в найближчі часи. Ми повинні прикласти усі зусилля, щоб моя творчість так і залишилася фантастикою.
Листопад 2011-го року
Микола Панько
м. Сарни.