«Святий діду Миколаю,
принеси мені із раю:
ляльку Барбі, з нею Кена,
мандаринки, фотік «Кенон»,
шоколадки, модні лашки,
кицю, ноутбук, фісташки,
братові – спортивний вєлік,
тату – телефон і тєлєк,
мамі – фен і сині буси…
Всьо.
Ще капці –
для бабусі».
Прочитала доччиного листа «до замовлення» –
і пригадала свій власний список, з дитинства уже далекого,
що його Миколай заникав поміж аркуші пожовклої ЖЗЛ-ки:
там такий самий кострубатий почерк і загребущі бажання
«усе-та-зараз».
Заразюка семирічна,
що з великого пирога щастя
бабці капці також лише вділила...
...а потім,
коли роки минули,
коли сиділа моя бабусенька у візочку,
як замордована курочка на жердинці,
і ампутовані нозі боліли їй, немов живі,
капці –
чергові!
новенькі! –
стояли під ліжком
німим докором Миколаю...
...а ще – зрозуміла, що її не стало
не того ж дня, і не за сорок днів, і не за рік,
а якогось вечора, потім,
коли не мала кому плачі свої виплакати,
коли автоматично, тремтячими пальцями,
набрала номер уже чужої квартири,
і механічний голос констатував у слухавку:
«набраний вами номер не існує».