Була чудова пора року – осінь. На дворі стояли погожі, теплі дні. Знаходитись у квартирі не хотілось. Перед роботою Софія вирішила пройтись вуличками свого провінційного містечка. Його можна було обійти пішки, їй був знайомий кожен куточок. Вона народилась і виросла в цьому місті. З роботою було важко. Софія знайшла собі невеличкий підробок. Знайома жінка, запропонувала не складну роботу. Наталя так звали цю жінку, була власником кафе, і туди потрібно було охоронця у нічний час. Саме зараз вона туди йшла, вона полюбляла находитись на одинці зі своїми думками. Займалась написанням віршів, особливими вони виходили, коли зовсім не було настрою і в душі було самотньо.
Софія вже тиждень працювала у кафе. Була десята година вечора, коли вона переступила його поріг. Привітавшись з власницею і обслуговуваним персоналом, вона сіла у куточок, за вільний столик. З цього місця Софія полюбляла спостерігати за відвідувачами , більша половина з яких була постійними. Її погляд зупинився на чоловікові, який самотньо сидів за столиком. Вона вперше його тут бачила, перед ним стояла пляшка коньяку.» Для одного буде забагато» - подумала вона. Софія уважніше стала його роздивлятись. Йому приблизно було років сорок п’ять, на скронях виблискувала сивина. Софії вдалось розгледіти його очі. Вони видались сумними та печальними. «В цієї людини щось сталось»- подумала вона, перегортаючи сторінки журналу, який принесла із собою.
Валентин вперше зайшов у це кафе. Йдучи з роботи він завжди обходив його стороною. Сьогодні якась неймовірна сила потягнула його сюди. На душі було важко. Минув рік, з трагічної загибелі його дружини, йти до дому не хотілось, на нього там ніхто не чекав. Софію він помітив з першої хвилини її появи у кафе. У русі цієї жінки, йому видалось щось знайоме. Вона своєю посмішкою, нагадувала йому колишню дружину. Валентину дуже закортіло з нею познайомитись, він чекав слушного моменту, але він все ніяк не наступав.
У другій половині кафе було гамірно, святкували день народження. Власниця попередила Софію, що закривати сьогодні буде пізніше. Для Софії це немало ніякого значення. Як говорять:»Солдат спить, служба йде». Вона продовжувала перегортати журнал. Не знайомий чоловік сидів, ледь торкаючись губами келиха з коньяком. Їхні погляди зустрілись, вона не помітила, як він вже був поряд. Нарешті цей слушний момент настав. Валентин переборов нерішучість, і попрямував до незнайомої жінки.»Можна скласти вам компанію?»- мелодійним голосом промовив він. Софії нічого не залишалось, вона махнув головою, дозволила йому це зробити. Вони познайомились. За стійкою у кафе, грала тиха музика. Валентин запропонував щось випити. Софія погодилась тільки на сік з морозивом, пояснивши, що вона на роботі. Тепер Валентину стало зрозуміло, чому жінка сидить сама і нічого собі не замовляє. Вони скоро знайшли спільну мову. Складалось враження, що їхньому знайомству безліч років, і після довгої розлуки вони зустрілись знов. Софія відчула неймовірне тепло, яке випромінював цей чоловік. Це саме відчув і сам Валентин. Знайомство і спілкування з Софією повернуло йому віру і інтерес у подальше життя, в думках він картав себе за не сміливість.
Підходило до завершення святкування у другому залі. Власниця оголосила про закриття. Софії необхідно було приймати кафе під охорону. Валентин домовився з Софією про зустріч. Виявилось, що у Валентина є теж таке захоплення як і в Софії, він теж пише вірші. При наступній зустрічі, вони обов’язково познайомлять одне одного зі своєю творчістю. Попрощавшись, в думках, вони продовжували бути разом. Так просто і доволі романтично звела їх доля. Ця зустріч була не випадковою,- і в це дуже хотілось вірити.