Кмітливість, охайність – ці риси були присутні Іринці, коли вона маленькою дівчинкою потрапила до інтернату. За страшним збігом обставин, батьки Іринки загинули в автомобільній катастрофі. На щастя Іринка залишилась живою, отримані травми загоїлись. В родині всі були поважного віку, і ніхто не взяв на себе відповідальності за виховання дівчинки. Восени вона мала йти в перший клас. Одному Богу відомо як справилось з усім цим її серденько. Протягом навчання в інтернаті у місті Кам’янець, родина не забувала про Іринку. По мірі можливості провідувала, привозила гостинці до свят.
Пройшов час, маленька дівчинка перетворилась в дорослу і дуже гарну. Спокійна, врівноважена – дуже схожа характером на свою матусю. Закінчив навчання в інтернаті, Ірина поступила у педагогічний інститут. По його закінченні, для себе визначилась, що буде працювати за покликом серця і тільки у своєму інтернаті. За роки навчання він став для неї рідним.
Особисте життя склалось. Коли навчалась на педагога, зустріла своє перше і останнє кохання. Хлопця звали – Петро. На вроду він був дуже гарний і поставний. Вони одружились, а от діточок Бог не дав. Виявилось, що отримані в дитинстві травми, стали перешкодою у народженні дітей. Подружжя любило одне одного і підтримувало. Жили вони разом з батьками Петра. Селище називалось –Княже, воно було розташовано поряд з містом, де працювала Ірина. Хатина була не дуже великою, але місця хватило усім. Марія Семенівна та Михайло Петрович, одразу полюбили Іринку та залюбки прийняли її у свою домівку. Ірини чоловік –Петро, дуже любив свій край, свою землю. Він вирішив займатись улюбленою справою, створив фермерське господарство. Ірина, чим могла, допомагала.
Улюбленою справою Ірини – було виховання та навчання дітей. Проробив достатньо років в інтернаті, керівництво освітою, наполягло на призначення Ірини, вірніше – Ірини Василівни на посаду директора інтернату. Чергові збори змінили все. Ірина Василівна стала директором. Вона розуміла, що має виправдати довіру колег, має працювати ще з більшою віддачею…
Пройшло хвилин десять, з того часу як вона прокинулась. За вікном йшов дрібний дощик. Він бив по підвіконні, нагадуючи своїм стуком, барабанний бій.
Вставати з теплого ліжка не хотілось, але свій обов’язок вона ніколи не порушувала. Солодко потягнулась і підвелась з ліжка. Петра в хаті вже не було. Чоловіка чекала робота в полі. Батьки порались на подвір’ї, у кожного було своє завдання. Ірина зазирнула на кухню, поставила чайник на вогонь. Вмить передумала, можливо випаде нагода випити горнятко кави на роботі. За вікном через хмарки, стало проглядатись сонечко. Ірина Василівна взяла сумку і у гарному настрої вирушила на роботу. Від щастя світились її очі. Вона була одягнута в білу сорочку, яку їй вишила свекруха, і у чорну спідницю. Голову обвивала товста, русява коса. З прикрас, на шиї виблискував золотий ланцюжок з хрестиком, на пальці правої руки – обручка. Щоб потрапити на роботу в Кам’янець, їй доводилось добиратись з селища – маршруткою. На дорогу уходило приблизно хвилин тридцять.
Ірині Василівні були відомі усі плюси та мінуси свого закладу. Вчительський колектив підібрався напрочуд чудовий. Всі намагались допомагати у вирішенні нагальних проблем.
А от діти були усі різні, з поламаними долями. Об’єднувало їх одне горе, - вони всі були сироти. До всіх треба було знайти підхід, розговорити. Траплялись поодинокі випадки, коли діти замикались у собі. Не знаючи батьківської любові, вони не знали як себе поводити. З такими доводилось працювати психологам. Вони завжди домагались бажаного результату. Діти змінювались на очах. Головним було не пропустити дитину і не згаяти часу. Ірина Василівна доводила, що зробить все, щоб життя в інтернаті покращилось. Перед очима, як кадри кінострічки, спливали часи, коли вона тут виховувалась та навчалась.
Багато часу витрачалось на організаційні питання. Заступники звісно були, але вона все намагалась тримати під контролем.
Наближалось перше вересня. Підходив до завершення плановий ремонт. У коридорах і навчальних кімнатах інтернату ще пахло фарбою. За декілька днів навчальний корпус буде готовий прийняти своїх учнів. Частина з яких вже повернулась з літнього табору, і в спальному корпусі було гамірно. Побачивши Ірину Василівну, діти бігли одна по перед другу, щоб розповісти що відбувалось з ними на відпочинку. Директорка намагалась всіх вислухати, вони стали їй рідними і до всіх вона ставилась однаково. Ірина Василівна була самою головною мамою в їхньому житті і вона , як ні хто це розуміла…