Свою дорогу і кохану людину вперше побачила, проходячи вулицями нашого міста. Ми зустрілися очима – цьому я не надала ніякого значення. На другий день побачили одне одного знов, на третій день знов.
Так продовжувалося біля місяця. Хочу зауважити, що зустрічі відбувались
у різних куточках міста і в різні часи. Мені це було дуже дивно. За цей час я
добре його розгледіла. Це був дуже охайний, симпатичний чоловік, на скронях якого виблискувала сивина. Його сивина говорила про те, що він
старший від мене роками.
Пора року була – осінь, можна сказати – золота осінь. Було тепло, дерева стояли у барвистому вбранні.
Так сталося, що виходячи з дому в магазин, чи в інших справах почала ловити себе на думці, що не зустрів його дні два – мені ставало не
по собі. Коли побачила його знов, на моєму обличчі засяяла посмішка, на його – теж… І як багато разів поспіль, ми знов обминули одне одного.
Усе це добре пам’ятаю, спогади зігрівають мою душу, заставляють з прискоренням битись моє серце. На ранок, так це був ранок – ми побачили одне одного знов. І вже тоді я не змогла стриматись і сказала йому :«Мужчина! – щось ми так часто з Вами зустрічаємось, щоб це могло означати?» У відповідь він, обережно дивлячись мені в очі, промовив:»Можна з вами домовитись про зустріч ввечері?» Я була шокована від несподіваної пропозиції , але не змогла йому відмовити, в моєму серці вже щось таке зароджувалось…
Йшла до нього на побачення,(ні це не те слово) я – летіла! Побачивши його ще з далеку, в душі відчувала, щось таке, чого не відчувала ще ніколи.
Коли він торкнувся моєї руки, по моєму тілу пройшов «електричний струм», - в той момент я була така щаслива, що не можу передати словами свої відчуття до цього зовсім не знайомого мені чоловіка.
На другому побаченні він мені зізнався, що дуже давно мене знає з вигляду, але не міг наважитись заговорити до мене.
І я його полюбила! Водночас стала щасливою і «нещасною» жінкою.
Так, не дивуйтесь, таке теж буває. Нічого не можу сказати, - залицявся він дуже гарно, приділяв мені увагу, робив усе можливе і не можливе. Наші зустрічі тривали цілих п’ятнадцять років…
Були в нас мрії одружитись і мати власне житло. В ті часи я стояла у черзі на квартиру, в мого коханого були збереження, на які ми планували купити меблі. Усі наші плани зруйнував розпад «союзу».
Підприємство, де я працювала, працювати перестало, черга звісно пропала. Про квартиру ми мріяти перестали, на ті гроші, що заощаджував коханий, придбали велосипед (який і досі служить «вірою і правдою»).
Не дивлячись ні на що, ми зоставалися разом. Прогулюючись вечорами нашим містом, задивлялись у вікна людей, які жили разом. І такий відчай і смуток охоплював душу…
Пройшов час. Збулись наші мрії. В цьому році виповниться тринадцять років, як ми придбали власну оселю і живемо разом. Мій коханий пролив не мало поту, щоб її придбати. Коли зайшли в наше помешкання, я, опустилась на коліна і почала цілувати стіни, на очах забриніли сльози щастя… Молюся Богу і дякую йому за те, що тоді серед натовпу людей, наші очі зустрілись і ми не розлучаємось по нинішній день. По натурі я – романтик, а мій коханий реаліст, але ми добре розуміємо один одного. Жаль тільки, що п’ятнадцять років довелось жити нам окремо, молоді роки не повернуться… Але я ніколи і нізащо не погодилась би змінити своє життя, я йому вірила, відчувала, що наші стосунки стають ще міцнішими. Разом ми майже двадцять вісім років, попри все душі в нас молоді, і ми не збираємось старіти, бо між нами є кохання, хоч голова мого коханого вкрита срібним інеєм, і я вже не та, якою була тоді…