Прогулюючись вулицями свого міста, мені частенько доводилось зустрічати давнього свого приятеля. У молоді роки ми разом працювали на будівництві. На моє: «Євгене! – Куди йдеш»? Він завжди відповідав: «На фазенду». (Так після перегляду одного закордонного серіалу, він почав називати дерев’яний будиночок який разом з дружиною збудував на невеличкому клаптику своєї землі, яку отримав коли ще працював). Я наперед знав, що почую у відповідь але з цього зазвичай починалась наша розмова.
Серед тижня, або в неділю, Євген був вдягнутий у теплу сорочку,потерті штани, черевики – відслужили свою службу і дивились не на мене, а у різні сторони. В одній руці він тримав «кравчучку», яку сам змайстрував з поламаного дитячого візочка, якого знайшов на смітнику. В другій руці, зазвичай була невеличка торбинка, на дні якої лежав буханець білого хліба, (з розповідей Євгена, мені було відомо, що чорного хліба він наївся в дитинстві) зварені яйця, шматок соленого сала. Він любив повторювати : «Є у торбі, то з’їси і на горбі». Я знав на пам’ять усі його вирази. При зустрічі ми обов’язково присідали поговорити. Євген любив багато говорити, а я –слухати. Вже минуло десять років, з того часу як померла його дружина – Ірина. Діти виросли та розлетілись хто куди. Йому було самотньо і це відчувалось.
Мій погляд зупинився на його обличчі. Вперше я так близько побачив його очі. Вони були втомлені, але крізь них проходило яскраве світло. Здавалось, що воно пробивається із самої середини його душі. Раніше я нічого подібного не зауважував. В ту мить Євгенові очі розповіли мені більше за його слова.
Віддушеною його життя стала «фазенда». Як у справжнього господаря, біля дому була криниця. На грядках росла городина, і у садку добре вродили декілька старих яблунь. Євген дозволяв сусідам обірвати яблука, бо сам не давав з ними ради. Один, хто чекав Євгена на «фазенді»був кіт – "Васька". Він заблукав і вже два роки, вони були разом. Господар приносив йому молочка, деколи кусочок курочки. "Васька" вивчив графік відвідування, виходив на зустріч і дивився на стежку по якій мав йти Євген. Побачивши одне одного, вони прискорювали ходу. Коли наступала зима, Євген забирав "Ваську" додому, разом їм було тепліше і веселіше. Під час розмови, Євген не залишав без уваги і події в країні. Хлібом не годуй, а дай поговорити про політику. Діставалось усім, - урядовцям, депутатам, для них в нього завжди знаходилось «міцне слівце».
Євген, як ніколи був зі мною відвертим. Поступово наша розмова перейшла зовсім у інше русло. Він зізнався, що носить у серці неймовірний біль та жаль по своїй дружині. Шкодує, що не казав їй теплих слів. На які вона так заслуговувала. Кожного дня він молиться і просить прощення у своєї Ірини.
Для Євгена я був добрим спів - бесідником, бо все слухав його не перебиваючи. Мимо волі згадуючи ті часи, коли ми були молоді і здорові. Самі найкращі роки вже позаду і як стрімко вони проминули.
Просиділи і проговорили добру годину. Я згадав, що маю йти у справах. Ми розпрощались, потиснув одне одному руку. З цієї зустрічі з Євгеном я багато для себе усвідомив. При житті треба робити самі достойні вчинки, дарувати самі найкращі дарунки, а саме головне, не бути скупими на теплі слова і залишатись чуйними одне до одного. До цих думок мене підштовхнула розмова з Євгеном. В душі я був вдячний йому за це. За чудернацьким вбранням ховалась справжня людина, із гарячим серцем і не байдужою душею.
Підходячи до свого будинку, я побачив свою дружину. Вмить захотілось міцно її обійняти і пригорнути до своїх грудей. Промовити слова, на які ніколи не наважувався. Мені стало моторошно тільки від однієї думки, що просто можна не встигнути це зробити і не встигнути це почути…