Насправді, коли тобі 16 років здається, що навколо тебе стільки лажі, що не вистачить всього життя, щоб її розгребти. Та, мабуть, наше похуїстичне покоління не дуже звертає увагу на все це, продовжуючи ходити з дурнуватим виразом обличчя і дивитися на всіх як на гівно. Ну або взагалі не дивитися. Окремий світ, і якщо у тебе немає перепустки робити тобі там нічого. Тебе там не приймуть.
І ось ти сидиш на підвіконні, обдумаєш всю ситуацію. Да яку в сраці ситуацію?! Просто ***ово все. Я знаю, що це точка зору людини розчарованої майже у всіх «прелестях жизни». Просто буває, що дуже хочеш знайти людини схожу на тебе. По духу схожу. Та, на жаль, там, куди нас кидає наше бурхливе підліткове життя, такої не знаходиться. Мабуть тому, що ця людина взагалі десь за 600 сраних кілометрів лежить на поламаному ліжку, реве в ночі, спить в день і завжди пам’ятає про тебе. І ти не бачив її ні разу в своєму житті, але ти точно знаєш, що вона – це трохи більше. Трохи більше, ніж всі твої друзі разом взяті. Трохи більше ніж все інше. Вона – це те, що треба. Думки дуже швидко змінюються і тому все це важко записати. Потрібно закрити вікно. Потрібно закрити очі. Потрібно декілька мегабайтів музики. Де ж ти… де..
Я тебе так чекаю…
18.28 . 2 вересня 2010 р