Хоч день і ставав довшим, але сутеніло ще рано. Машина зупинилась поруч з колишнім аеродромом, перед тим зробивши кілька кіл по широких асфальтових перехрестях. Аеродрому тут не було років десять, та дороги досі збереглись. Лише місцями у довгих тріщинах попроростала трава. Мотор старенької білої «копійки» знову завівся через хвилину, автівка позадкувала і впритул зупинилася біля стіни вже майже розваленого КПП. Фари погасли. Недавні сутінки швидко ставали темрявою, в якій можна було роздивитись спочатку повільне, а потім швидке розгойдування автівки. Хвилин через десять дверцята водія відчинились і звідти вийшла чоловіча потужна постать. Він неквапно заправив сорочку в штани, вийняв з машини куртку та одягнув її. З інших дверцят машини висунулась жіноча ніжка, на якій розцяцькована каблучками рука застібувала довгий чобіток, потім так само другий, після чого і ноги і руки зникли у машині. Чоловік нахилився до авта, ніби щось запитував, тоді сів у нього. Стояла тиша, яку порушували хіба що далекий гул з автостради та відголоски близького міського життя. «Копійка» рушила за кілька хвилин, так само зробивши кілька кіл. Потім світло її фар зникло у темряві.
Петю давно не цікавило, хто і з ким поночі їздить сюди. Надивився тут такого, що міг би розказувати годинами, бо ж годинами і змушений був сидіти в розвалинах контрольно-пропускного пункту, поки матір не ляже спати. Або і до ранку. Тікав сюди давно, кілька літ підряд, як розпогоджувалось, коли сидіти біля отвору колишнього вікна ставало тепліше. Спочатку тікав, бо татко п’яний бив. Мама же захистити не могла чи не хотіла. Коли татко допився до того, що замерз у кущах біля під’їзду, мамка і собі забухала. До того часу вона все казала, що то батько заливає сливу, а вона із горя та від безгрошів’я пропускає чарку. Та тепер хлопцю здавалось, що п’є весь світ, чи принаймні та його частина, у якій йому довелося жити. У їхньому будинку на сорок квартир купити мутну самогонку чи спирт можна було у п’ятьох. Хлопця туди часто посилали, коли до мами, після похорон стали заходити дядьки. Інколи і кілька гривень на морозиво перепадало. Тоді хлоп’я бігло чимшвидше до КПП, щоб мамка не забрала гроші на ранкове пиво. Тут у нього була своя схованка ще з осені. Із навколишніх городів натягав бараболі, вмостив собі з картонних коробок гарне місце. Була і своя кухня – у старомі оцинкованому відрі багаття та бляшанка для чаю на нім. Татків корєш його ще до школи навчив пити чіфірь, тому була і пачка «Батіка».
Школа. Чого про неї згадав? Ходити в неї було цікаво спочатку, а потім... Дивлячись на хлопцевий неновий одяг, часто брудний, однокласники дражнили, за що отримували кулаком межи очі. Згодом почали обходити, ніби заразного. Батьки інших дітей водили своїх за руки, розкладали книжки на парті, розчісували і цілували. Було заздрісно, мало не сльози на очі навертались Петі. Та згодом таке ставлення до однокласників зробилось відразним, а ці мамійчики викликали бажання бити, бити затято. Мамку до школи викликали часто. Вона приходила, плакала від слів учительки, трясла сина за грудки, на що уже злякана вчителька бралась захищати Петю. Виправдовувала його, щось пояснювала. Мамка опускала руки, які постійно тремтіли, слухала зауваження щодо брудного немитого сина, виправдовувалась, що вдова, що бідна, що роботи нема, що син невдячний... А ввечері била хлопця, матюкалась страшенно і кляка все і всіх на світі: школу, Президента, Верховну Раду, вчительку, яка своїх не має, а вчить її, як виховувати. Кляла татка, сусідів, бабцю. Інколи зупинялась, цілувала Петьку, просила вибачення за щось, вила собакою... Зрештою посилала Петьку до сусідки тітки Наді за півлітрою у борг.
Тітка Надя мешкала на першому поверсі, все літо грабалась на клумбі під вікнами, городила зі старих викинутих на смітник плінтусів та віконних рам паркани, аби ніхто не топтав її чорнобривців. Через день затягувала до хати сина-алкоголіка, коли той падав біла лавки. Приторговувала горілкою, давала її під запис. Петька бачив, як мамка, не маючи грошей віддати борг, винесла сусідці килим, люстру, книжкові полиці... Пила мама тоді страшенно. Двері квартири були відчинені усім знайомим і малознайомим дядькам, які, бувало, приходили з якимись пропитими намазаними жінками. Ті часто залишались на ніч у Петьковому ліжку. Тітка Надя кілька разів брала хлопця спати до себе, давала неймовірно смачний борщ, нагадувала, що хлопець давно у школі не був. Страшила інтернатом, бо мамку за такі гулянки неодмінно позбавлять батьківства. Зрештою змінювала тему.
- А вдома ще той сервіз є, що бабця вам дарувала? – випитувала сусідка, зминаючи вицвілого рушника в руках. – А комод цілий?..
Було то, здається, торік, бо цьогоріч комод і сервіз вже зайняли свої почесні місця у сусідчиному помешканні.
За ці останні три роки матір кілька разів виходила із запою, намагалась виховувати сина, наводити якийсь лад у хаті. Навіть купила нову куртку і чоботи Петрові. Це було після того, як оформила якусь пенсію чи допомогу на нього. Тоді хлопець і до школи ходив більш-менш регулярно, хоч вище трьох-п’яти балів його знання не міг оцінити жоден учитель. Міжзапойні періоди матері тривали недовго. Через пару місяців з кімнати зникали останні пристойні меблі, переїжджаючи на перший поверх. Вона знову матюкалась, водила до хати різну наволоч. Іноді не впізнавала сина.
Зараз був саме такий запой. Добре, що квітень, тепло, ночувати можна просто тут у КПП. Місце не зовсім зручне, але «хлібне» - кілька разів Петьові залишались недоїдені цукерки від вечірніх коханців, шампанське, яке так приємно лоскотало у носі. Раз навіть трапились гроші. Якийсь дядько так захопився своєю дівкою на капоті, що не помітив гаманця, який випав з кишені штанів. Петя кожного разу через кілька хвилин після від’їзду машин виходив зі свого укриття на пошуки скарбів. Гаманець він брати не став, вийняв тільки гроші, яких було аж сто сорок три гривні. Він устиг сховатись у розвалинах, коли автівка повернулась. Дядько з матюками кинувся шарити очима та руками на дорозі. Ставав рачки, пузом лягаючи на асфальт. Потім з машини вистрибунула якась «малолєтка», яка і знайшла портмоне.
- Ти шо, сучка, встигла гроші витягти? – визвірився на неї пузатий.
- Гоніш! Ти ж бачив сам, тільки підняла, – виправдовувалась дівчинка, яка мала такий дитячий голос, що Петрові здалось, що він знає її зі школи.
- От б... ні х... не получиш. – Не сказав, а виплюнув чоловік та пішов у машину. Дівча попленталось ззаду.
Петі було її навіть шкода. Але грошей шкода більше.
Ще раз сюди підрулило одразу кілька машин. Була якась сварка з матюками. Мабуть, за гроші. Потім мордобій. Петя весь вріс у стіну розваленого КПП, коли побачив, що двох хлопців за ноги потягли, кинули до багажників та кудись повезли. Було це того річ. Потім ще довго гуло місто, що зникли два бізнесмени, як тримали точку ігрових автоматів у центрі. Одні казали, що вони втекли від боргів, інші – що їх увбили та кинули тіла у колишній гранітний кар’єр. Петя здогадувався, що саме бачив вночі, але нікому говорити про те не збирався. До схованки не навідувався кілька тижнів – боявся. Та більший страх – бути битим – загнав його на контрольно-пропускний пункт знову.
Тут так добре мріялось: про майбутнє, в якому мамка не питиме, про бабусю, яка після смерті татка, мабуть, забула про онука. Мріялось про вареники, ті вареники, що колись ліпила мама. Далека і дивна картинка виринала перед очима в такі миті: у тумані чи у борошні білі мамині руки та його маленькі рученята. Вони ледь дістають столу, хапають великий, щойно зліплений, вареник і тягнуть до рота. Мамка сміється, свариться. Потім раптом картинка змінюється на іншу: мамка тримає його на руках, а по її обличчю стікає кров, густа, аж чорна...
Прохолодно, зараз би вогню, та сірники відсиріли зовсім. На якомусь уроці в школі говорили про минулий і майбутній часи. Згадує зараз і сам сміється до себе. Минулі світлі плями так подібні йому на неймовірні, нереальні мрії, на майбутнє. Чи його майбутнє? Нарешті сірник запалюється, газета в оцинкованому відрі горить мляво, димить. Та маленькі гілячки і суха трава розгоряється. Налив у бляшанку води, закріпив на хитромудрому сплетінні товстого дроту зверху. Поруч кілька великих палиць. Тепло, світло навіть. Добре, що з дороги цього світла ніхто не побачить. Зараз чайку би, з хлібом та спати. Мамка все одно його не кинеться шукати – у неї сьогодні не просто якийсь алкаш, у неї нині Сашко-ухажор. Петькові він подобається, бо і грошей дасть буває, і шоколадку. Знову подумав про мамку. Дивна вона. Колись сварила татка, коли той перехиляв зайву чарчину, а бач, сама такою стала. П’є та й п’є і сама від того і плаче. Може, то світ такий, що в ньому жити можна тільки тоді, коли п’яний?..
Прокинувся від холоду, гострого, колючого, який пронизував кожну клітинку, заповзав під сорочку та у взуття. Тільки, коли розплющив очі зрозумів, що лежить розкритий і скручений калачиком. Побите міллю пальто, що йому слугує за ковдру десь під ногами. На ньому щось заворошулось. Петька не злякався. Навпаки стало цікаво настільки, що не помітив судом у лівій нозі. Цуценя. Дивно. Ще ж тільки квітень, зграї собак тільки почали тягатись вулицями, а тут, диви, цуценя. Мале таке, чорне, пухнасте. Як сюди потрапило? Чи прибилось із ближнього села Родниківки? Не села навіть, хоч воно ним і є, а частини міста. Хата до хати стоять будинки, одразу і не здогадаєшся, де закінчилось місто, а де село почалось. Знамените воно наркоманськими притонами, такий собі місцевий супермаркет драпу й анаші. Петька сам ніколи не пробував, хоч траплялась нагода. А ось постійних клієнтів бачить щодня. Повз колишній аеродром вони майже цілодобово ходять із міста в Родниківку та назад.
Цуценя прокинулось і дивилось на нього маленькими, ще блакитними оченятами. Кумедне, схоже на Петьку. Підсунувся ближче, взяв на руки. Мале тремтіло від холоду. Які ж вони схожі!
- Зараз, Бобік, зараз, щось придумаємо. Тільки їсти немає, картоплі можна нарити. Бачив, ДОСівські уже відсадились. Не обідніють, якщо ми з тобою пару бараболь вириємо. До мамки не можна, з похмілля вона, ще й не сама. Мабуть, бити буде…
Хлопчина обережно закутав цуценя в пальто та став вибиратись із кутка КПП. Місце він собі обрав шикарне. Тут не лише збереглись стіни і стеля, але й не задував вітер, бо стіни і перестінки були зусібіч. Колишній потужний військовий аеродром розтягнули майже до цеглини. Якимсь дивом контрольно-пропускний пункт лишився. Аби схованку ніхто не знайшов, Петька єдиний доступний вхід до неї завалив величезною гилякою та уцілілим з часів віськових колючим дротом. Щоби було світло та швидке паливо, частенько бігав на порослу травою злітну смугу і вишукував шматки дивного товстого скла. Горіло воно гарно, яскраво, хоч і дуже швидко. Зараз він обережно відсунув гиляку, та, озброєний великим ножиком, пішов до клаптів городів, що чорніли поруч. Їсти хотілося дико. Зводило живіт, ніби хтось цмоктав із середини. Картав себе за вчорашні чіпси. Ото дурень, можна було хліба купити, навіть молока пакет. У нього ще лишались гроші, та витрачати їх Петька не збирався – то на чорний день. Чорний день хлопцеві уявлявся завжди ніби кіно, старе, чорно-біле, про війну, з вибухами та клубами диму.
Тільки починало розвиднюватись. Навкруги нікого, тиша, тільки з траси Київ-Одеса чути рівномірний гул машин. Дістав із кишені великий пакет і почав рити землю. «Врожай» виявився невеликим – зо два десятки картоплин, дві цибулини. Петькові здалося, що на дорозі з’явилась якась постать. Хоч до неї лишалось ще метрів зі сто, та хлопчина встав і пішов геть, далі від КПП, в старий військовий садок, аби про всяк випадок замести сліди до схованки. Повернувся через хвилин п’ятнадцять. Помив картоплю із заготовленої пластикової півторачки, розпалив багаття, почав варити їсти. Настрій був особливий якийсь, адже готував не лише собі, на двох, на себе і Бобіка. Ім’я до цуцика причепилось ніби саме, навіть не роздумував, як назвати кудлате створіння, Бобік та й по всьому..
Картоплю їли прямо із лушпинням, цибулини розрізав навпіл, вмочав у сіль, пачку якої ще торік приніс у КПП. Бобік їв повільно, ледве розжовуючи білу рихлу картоплину. Недобра вона, стара вже, смак із гниллю, не те, що восени, але і так добре, що у животі не ріже. Доївши останній шматок, Петька почав збиратись. Справ багато: пляшок назбирати, картонок натягати нових, - ці ж зовсім відсиріли. Та й пора вже, бо пізніше біля ДОСівських лавок вечірні пляшки повизбирують. Бобік витяг голівку та півсліпим поглядом провів Петьку, зітхнув та ткнувся мордою у рване пальто.
Як же не хотілось іти додому! Та потрібно, аби хоч поглянути, що і як там. Петька не хотів бачити запухле лице матері, та у хату тягло. Двері були зачинені, у квартирі, на диво, тихо. Постукав, бо дзвінка не було (на його місті два дротики) – тиша. Постукав голосніше:
- Мам, ти вдома?
У відповідь тиша. Двері відчинились інші, напроти. Висунулась голова Альбіни Георгіївни, літньої полковницької вдови:
- Петя, Ммаму в больницу забрали. Плохо ей стало ночью. Сердце, вроде бы...
Він завмер, застигла кожна жилка обличчя, руки не могли ворушитись, але ноги самі рушили сходами вниз. Вибіг на двір. Зупинився. Стояв так непорушно кілька хвилин. Щось ніби згадав та повернувся до під’їзду. Подзвонив у двері тітки Наді. Та відчинила раптово, ніби тільки чекала на дзвінок.
- Серце в неї схопило. Допилася. – Відрізала , висунувши саму голову з дверей тітка Надя. Потім голос став м’якшим. – Все добре буде. Ключі в мене…
В квартирі стояв сморід брудних шкарпеток, перегару, блювотиння і ще чогось гидкого. Петька геть забув про пляшки, коробки, схованку і цуценя. Він стояв серед маленької, майже порожньої кухні, ніби бачив усе вперше, намагаючись збагнути, що має бути далі. Не дихав. Найбільше його лякала думка про смерть мамки, про інтернат, про всіх отих алкоголіків, які ніби уже стоять у дверях та чекалють поминальної дармової чарки. Петя підскочів до вікна, відчинив його і нарешті зміг видихнути…
Коли Петро прийшов до палати, мама спала, накрита ковдрою у чистому майже білому, хоч і неновому підодіяльнику. Тиха така, мила і якась інша, схожа на ту із мрій, з туману та борошна.
За спиною виринула молодесенька білява медсестричка:
- Ну що, алкашка прокинулась?
На її слова цикнула жінка у квітковому халатику та очима показала на Петьку. Дівка швидко зникла за дверима.
Хлопчик присів на стілець біля ліжка, на якому спала матір, та ткнувся лобом у її долоню, яка зовсім не тремтіла, як звичайно. Рука була холодна. Блідо-жовте, майже прозоре лице мами було непорушним. Петька заплющив очі. Зі спогадів виринули білі пухкі вареники, туман та її посмішка…
Прокинувся хлопець від доторку чиєїсь міцної руки. Мама спала, відвернувшись від сина до стіни. Жінка, яка збудила його говорила щось про обід, гості, дітей, іграшки, телевізор. Питала про друзів та школу. Єдине, що зрозумів Петя з її слів – вони їдуть в інтернат. Він не пручався, нічого не питав, не заперечував. Чорний день, якого він чекав, настав. Та видався він йому білим, ніби туман і борошно зі спогадів. Єдине, про що попросив Петька нагодувати цуцика…
Ні в КПП, ні біля нього цуцика не було. Петя ще раз обдивився все довкола, витяг зі схованки гроші, початку пачку чаю та попрямував до автівки. Жінка, яка весь час була поруч, лише безбарвно запитала.
- Це все?.. Тоді поїхали…
Умань, 2009(2012)р.