Мій терапевт зніяковіло розвів руками: “Хвороба не минула”
Ні-ні, я не забула.
А хіба смак такого вина забути можна?
Можливо з часом, так... Якби не один, здавалося незначний, нюанс макраме життя – сни. Аромат, колір, смак, радість, - усе повстає у них заживо. І...
я - знову носій рецидиву. Знову в іншому вимірі.
Іншому диханні.
З іншим життям.
Мій терапевт сказав – хвороба не минулась.
А я німо дивилася зеленню на його збенетежене обличчя, благаючи, німо-німо, дати хоча б якусь пігулку від пам’яті для ендорфінів, від сну для серотоніну.
- Ви вірите снам, лікарю?
- Ні.
- А чому ж вони змушують прокидатися іншою людиною?
- То підсвідомість, леле, забудь.
...Забудь, леле, забудь...
Дивився у стелю, крізь стіни, свердлив поглядом стільницю, вдавлював лопатки у спинку стільця, вибивав ногами по підлозі звуки там-тамів... і ховав зніяковіло очі. Не минула.
А на моїх вустах, очах, шкірі виступали червоні крапельки вина... Того, аромату котрого забути не вдавалося...
Вино лилося у погляді, в диханні, рухах.. Моментами здавалося, що я перетворююсь у винну субстанцію... Субстанцію іншого світу та виміру:
...І якби мені твої квіти..
Чи не цвіла б я сакурою серед безсніжної зими ?
І якби тобі мої руки, -
А чи не сплів би мені з того цвіту повітряного змія?
І якби мені твої крила, -
Чи не полетіла б до цвіту у цвіті...
Туди...
І якби мені...
Якби тобі..
Якби нам...
“Леле, забудь”
Тихо-тихо йду по твоєму житті скільки часу
Хіба воно лихо – ходити заглядати у шибку твого буття та радітись дитиною?
Певно, що ні...
Беззупину підмовляти-вмовляти ту шибку світити ясніше, не пропускаючи жодного кадру ...
всміхатись тобі і твоєму буттю.
“Лелечко, забудь”
Часто приходжу. Стаю на порозі.
Шепочу усю правду, несказану вголос, заховану, проте щиру
Із чакри, що в грудях,
народжену в мирі та миром
Для тебе про нас...
“Забудь, леле, забудь...”
А іноді...
душею посиджу біля твоєї на старому дивані у батьківській хаті
Почастую кавою, котру несу із собою,
посмакую мовчанку, запитаю в очей що болить, вислухаю,
передам снами відповідь невдовзі та радості кухоль у твоє буття.
То сплелось таємницею,
лягло під печатями звички та нашого пакту...
Для нас поміж нами у закутках наших мовчанок...
“Лелечко, забудь”
І якби мені
Якби тобі
Якби нам...
“Леле...”
Чи не хотів живої води із срібного кухля, що в храмі ?
Чи не хотіла того світла ?
Хотіла-хотів...
“...забудь”
І якби мені твої квіти...
Якби тобі мої руки...
Якби мені твої крила...
І якби мені...
Якби тобі...
Якби нам...
Крапля вина, того, що на серці,
Того що в зіницях,
Що на вустах
Якби проковтнути, змити, видихнути пару? -
Ні, не минеться
Проллється у снах, поміж снами
Для тебе про нас
Від мене тобі
Від тебе мені черговим рецидивом
червоного в серці
для нас...
Та крапля вина,
котра не минає...
...А мій терапевт запише у картці "хронічне" ...