1
Повітове місто Проскурів притаїлося в розлогому рові, не допитуючись уже ні до яких новин, бо вони, ті новини, прибували і прибували... тачанками, кулеметними чергами, а то і незвичним затишком, який іноді спадав на передмістя — Завалля.
То ж ледь не загубилася така новина, як приїзд до Заславського його двох вчених синів.
Ну приїхали. Ну з Петрограда. А звідки ж сюди щодня приїжджають оратори виступати прямо на площах перед великими натовпами? З Петрограда, з Москви...
Приїхали сини? То хай ними собі Марко тішиться, аби на те час... Марко... Від вчора-позавчора? Вихрестився з Мортка в Марка. Хоча для Завалля так Мортком і зостався позаочі. А прізвища не змінював, тепер він Заславський Марко. Хоча крім нього самого хто міг знати, що він Заславський?
Щодо вихрещення, то не було вже куди тягнути. В нього ж два сини. Та й хто їх, іудеїв, мав у Росії прийняти до вищих навчальних закладів? Хіба були такі закони? Далі проскурівського смітника і носа не висунеш. Де еврееве місце? В містечку. Велике місто — зась.
А в тому містечку... шинок.
Чи хтось не знає, що таке шинкар? Правда, правда, то велике мистецтво прикидатися як не хитрим дурнем, то розумним хитруном. І не дай бог виставити себе тим, що ти є насправді. Ніхто б не повірив, що взагалі таке можливе... Та й якби тільки не повірив!
І що? Така доля мала чекати його синів?
Добре, коли чоловік знає, що йому треба приховувати власну дурість. А коли йому доводиться приховувати розум?
Для чого? Щоб приховати власні гроші. Гроші... Та ще й неабиякі!
А розум-то хіба не багатство? Для чогось все життя одне й друге приховувалося!.. Це лише його, Мортковим, синам Петрові й Олександрові здається: для них бажане те, що батькові й не снилося — бути самим собою. Еге ж... Спробуй-но!
За гроші Мортко прикупив клапоть землі в панів Гжебінських, добрячий таки клапоть! І ніколи не шкодував. А корчму продав, правда ще до вихрещування.
Ото ж і довелось ходити і задком і передком перед Гнатюком Іваном з Ружичної, щоб на нього записати ту економію, а не на себе. Коверзує дядько й досі. Все допитується насмішкувато: "Як там, Мортку, твоя пшениця росте на моєму полі?"
Але над ним є теж чого покепкувати: "Що?! Пан? Он який багачі А багатіє хто? Мортко". Ото йому тепер виїжджай хоч куди, прямо до столиці. Але... звідти їхали кулеметні тачанки. Сьогодні тиша? Та чи надовго?
А дядько Гнатюк? Ходив-ходив донедавна, все нависом, а то як крізь землю провалився.
— Щось уже надумав з тією економією, — казав Мортко своїй Хані. — Прийдуть червоні — переписує її на мене, прийдуть інші — не переписує.
— А зараз які? — питала Хана. — Червоні, і вже навіть давненько...
— То ж я кажу, що не приходить переписувати. Щось то воно є...
— А може тобі піти до нього? Бо я давно казала, щоб переписати, а ти чогось тиньгався. Не було б збоку причепи...
— Я таки піду.
— Ну. Я давно казала...
— Не для того, щоб переписувати. Ти знаєш, який він підняв би рейвах?! Ти не знаєш, що зараз робиться? То вийди вночі і подивися, як небо палахкотить то з одного кінця, то з другого. Що то ти думаєш горить?
— Ти мені розказуєш?! Що я — мала дитина? — сердилася Хана. — Не знаю, що горить? Наша економія не згоріла, але що там залишилося? Коні? Плуг та борона? Приходили вже... І землю збиралися ділити, але подейкують, ніби там комунія має бути. Я все знаю без тебе. Але того Натюка можна було збутися. На чорта (боже, прости мене, грішну) він мав тут ходити?
— Час був непевний.
— А зара він певний? Економії нема, а що буде з економом?
— Тобто з економами. Котрого будуть розекономлювати — мене чи Гнатюка? ... Як класового ворога.
— То цить, і хай буде так як є.
— Якби він мовчав!
— Всип йому жменю золота.
— Треба поговорити, чи ще він захоче.
— А що ж йому хотіти? Де вже та економія? Золото є золото. А економія — як журавель у небі. Хай ніби нічия залишається.
— Це ще як скажуть...
— А ти нікуди не йди. Не моя і все. Корчму продав, бо з неї не було ніякого зиску.
— Чи будуть питати...
— Ото й дарма вихрещувалися.
— Не дарма. Люди знаєш коли змінюються? То тільки галасу багато, а земля від цього не розширюється.
— То й що? Признати своєю економію? Переписати?
— Вже... переписали на мене.
— Вони переписали тобі мотузок на шию... Той Натюк...
— З ним треба поговорити. Як ти сказала? Не моя і не твоя. Треба якось певніше домовитися. Бо то тільки починається! Економії нема, але ще є... економи. Ще хлопці наші що скажуть!..
— Ти зараз так і підеш до нього?
— Я піду, але не говорити про економію, а...
— ??
— Я піду його просити в гості. Гануньцю! В нас сьогодні гості! Яйця! Яйця начини вареною печінкою!
— Які тобі гості?! — спитала не здивовано, а злякано, хоч добре знала, що так треба.
— Які гості? А сини приїхали до кого? Га? Ти сама підеш запрошувати попа, тобто отця Тимофія.
— А! Най буде так. А на церкву ти дав?
— То буде в церкві. Що ж ти хочеш, щоб я з свого дорогого гостя та зробив простого жебрака? — питав він, сміючись, і здавалося, що його багатослів'я придумане теж навмисне, щоб за ним не виявлялось те, що поміж слів. — О! Молоді люди горді. їм треба гроші, але не люблять, щоб їм прилюдно подачку робили. І хто тут був би винен? Марко. Принизив молодого чоловіка, ще тільки недавно поставленого на парафію.
— Е! — махнула рукою Хана на ці балачки, як на муху.
— А ти що думала? Почесніше давати, як брати. Коли, звісно, є що давати. Що найбільше принижує чоловіка? Його бідність.
— Ой! Не видумуй!
— Що я кажу? Видумує людина, коли вона живе, а виживаючи — відживає. їй вже ніякі видуми не в голові. І залишається за нею порожнеча.
— Але християнська віра каже щось навпаки.
— Нехай собі каже! Не така вона вже й терпляча. Терпить своїм нетерпінням.
— Що ти мені розказуєш?! Чи хтось тут третій нас підслуховує?
— Про це завжди треба думати. Бо підслуховувати можна і слухаючи. Самому себе завжди треба підслуховувати.
— На пусті видуми все переводиш. Хоч перед хлопцями того не кажи.
— Пора їх будити, готуватись до прийому гостей.
Але то було як не до Хани. Вона все своє:
— Кажеш: вижити? З економією чи без економії? Якби було продати! — не переставала сердитися. — Розумні люди вже давно в Америці.
— До Америки і зараз не пізно, але що скажуть хлопці? Молоді зараз усі большевики...
— І залишити економію?
— Чого? — жартував Мортко. — На плечах за собою винести.
А потім додав серйозно:
— Економія це не корчма, що загорнув золото в мішок, закопав під причіпок і налатуй собі на коліна пролетарські латки. '
— І нашим дітям латки?
— Ніхто ж не знає про золото.
— То що б наші сини проти нас робили революцію?
— А чому б і ні? Розекономити одного — то ж не трьох.
— Я твоєї затії не можу збагнути.
— Бо то все дуже мудре. Наймудріше... Але все-таки ще не зовсім продумане: як вламати Гнатюка, щоб чого лишнього не натерендів де не слід з переляку, а його Марцеліна — з хитрощів. І тоді б усім дісталося, большевікам теж...
— А якби ...
— Чужим розумом ніхто ніколи для себе ще нічого путнього не придумав. Я знаю, що ти хочеш сказати. Де кому бути. Куди йти... От штовхни зараз на свою дорогу, то штовхатимеш до сивих пейсів...
— А як Натюк не прийде?
— Чому б йому не прийти?
— Бо вже щось встиг витворити.
— То ще скоріше прийде. Гнатюка треба знати і його Марцеліну теж.
А може треба спершу з Петром і Сашею поговорити, а потім вже з Натюком?.. Чи краще нехай виспляться?
— Може вже й не сплять. Я їх пошлю за отцем Тимофієм, вони ж так зодружилися минулого літа. Добре його знають. Але... ти певен, що нам треба того попа?
— Ні, не попа, а гостей. І неабияких! Тут і сам пан економ Гнатюк будуть... — Мортко хитро посміхнувся. — Хай собі сидять і сперечаються.
— Таки треба було б все наперед розказати, — кинула, вже знаючи, що Мортко не почує її останніх слів. І не глянула йому вслід, а пішла до великої хати, де спали її сини.
Стояла довго на порозі, розглядаючи їхні тонкі, як дівочі, руки, видовжені, як виснажені, обличчя. Чекала, поки котрийсь з них закліпає очима і почне їх протирати, та, не дочекавшись, вийшла до кухні, бо ж гостей треба буде чимось приймати.
2
Гості сиділи за довгим столом у великій хаті, їли-пили мовчки, хоча відчувалося, що то була напружена мовчанка, тому так надовго затягувалася. Мортко вже пошморгував носом від нетерплячки, щоб не стався вибух. Ну хай, мовчанка, як мовчанка, а де ж обмін усмішками, де похвала господарці за ті догодності, розставлені на столі? Хіба це теж можна замовчувати?
Гнатюк усе наливає і наливає. То може й добре, адже він з-під стола вже нічого такого вибухового не зможе сказати, хіба що посвариться зі своєю Марцеліною.
А Марцеліна? Все потай шкодувала, що існує такий недобрий звичай серед люду — жінкам сидіти в окремому ряду від чоловіків. Бо що звідси вчиниш?
Скільки не кивала своєму Іванові, щоб не напивався, бо діло є, а він тільки широкою долонею махне, наче прикриє все навколо, разом з нею. Ото вже!.. А якби таки сидіти поруч...
Навпроти неї сидів отець Тимофій і очей не піднімав від тарілки. Певно ж все бачив опущеними очима. "Що? — питав себе потайком, — Оце такая революція?" Для нього вона по-справжньому відкрилася тільки вчора. А сьогодні тут наче його слова не було б до чого притулити. Колесо історії закривавлено крутилося і... не мимо. Але якщо підняти очі?.. Хіба вони повинні бути і в священика такими... повними жаху?
Ось Мортків син Петро вправно тримає виделку тонкими аж прозорими пальцями і переводить погляд з сумного отця Тимофія на його дружину, матушку Таїсію, але може це він робив для того, щоб кудись таки свої очі подіти. Від дядька Гнатюка?
Бо той розсідався все ширше, очі його вужчали, брови насуплювалися.
Він відчував тут себе першим і це певно була помста: розумів! Розумів, що всі Морткові викрутаси навколо нього — то покепкування не спійманого на слові. "А тепер? — думалось, — Тепер сам Мортко в нього в кишені. Га-а!"
За ним, час від часу позираючи, стежив господар і помахував головою.
Гнатюк потягнув долонею з широко розставленими пальцями по всьому обличчі, від чола аж до підборіддя і нарешті промовив, звертаючись до Петра і Олександра:
— То що, хлопці? З Петербурга? А як виросли! Мортку! Га? Та то ж зовсім недавно бігали отакими ось... за возом. Пам'ятаєте? І все кричали: "Дядьку, підвези!"
От йдуть літа! Як батогом по воді...
І підхопив цю нереволюційну розмову Мортко:
— Ти ще Івануньцю, не покуштував шинки. Ой добра! Бери, закусюй! А хлопці! Ми теж колись були хлопцями.
— З Петербурга... — відводив розмову Гнатюк прямо до Морткових синів. І брати у відповідь посміхнулися, знизуючи плечима, навіть якийсь порух ледь помічався, щоб руками розвести. Обидва — як один.
— Ну що там? Га? М-н-н... Як ви там? Большовики?
— Ми ще не знаємо, ким бути, — казав Петро, випереджуючи Олександра, а виделка в руках так і вигравала, а очі ледь приховували чортиків.
— Ага!.. — наче щось нагадуючи, несподівано підняв рейвах Іван. — Значить, ви ще не знаєте, ким бути, а ти, дурний Іване, будь поміщиком. Он уже Гжебінських побили-порізали вночі тії в шкіряних кашкетах, як вони?.. То що виходить...
— Івануньцю, — піднявся з місця переляканий Мортко і підступив з-за плеча до Гнатюка. — Ну хто і кому зараз перепише економію? Що переписувати? Я вже, щоб так жив, як прийдуть білі — зразу ж її — на себе. Щоб не було тобі біди...
— Ага! Як прийдуть білі, то нащо переписувати?! Ти ж мені за це якісь пецики даєш!
— Але, — озвався Петро, — дядьку Іване, хіба до Вас є якісь претензії? Щось Вам вже хтось казав?
— Економія пішла до комуни, — обережно вставив Мортко, що так і чекав своєї черги з розкритим ротом, аби сказати, що, слава Богу, нема вже за віщо сваритися.
— Треба думати про загальне благо, — казав Петро, прискулюючи око.
— Воно-то так, — підхопив спантеличений такою відповіддю Гнатюк, — лізти чортові в зуби...
— Ви мене не так зрозуміли.
— Може. Але з економією треба щось робити. Нащо вона мені?
— А що робити? — запитали в один голос обидва молоді Заславські.
— Ну от. Вийшло так, що я пан.
— Тут зараз ніхто не пан, — якось дуже невпевнено промимрив Олександр.
— Ой! Було мені з тією економією! — почав бідкатись Мортко. — Косарку поламали робочі, бо самі пішли косами ячмінь косити. Косіть. Aбo я що? То такого намервили, що сам чорт голову зламає. А ціну яку загилили! Чи з харчами що було... Пекар випік невдалий хліб, то батраки тицяли мені ним у вічі. А як треба булo чимось на перебір буряків привабити, то змушений був щовечора за роботу розраховуватись. Стоять в ряд за грішми в кінці дня. На!
— Знаю, знаю, Мортку, була тобі велика біда, — посміювався "економ". — Така, приміром, як мені зараз? Аякже!
— То ти сам кажи, як бути. Я не перепишу того, чого в мене нема.
— Та мовчали б, — кинув Петро з нетерпінням у голосі.
— Е-е-е! — тягнув, як мотузок, те "е" дядько Гнатюк. — Поміщик. Понімаєте? Попалено всі маєтки, погромлено всі майстерні. То далі, тепер, що робити? Революція вам так і зупиниться? Еге ж! Чекайте! Саме коли цілим зостався ще один поміщик... Що я кажу? Га? Палити його халабудку!
— Та хто вже таке зробить! — здивовано сказав Олександр і аж почервонів. І пройшовся поглядом по очах всіх присутніх, але ніякого здивування не помітив. Навпаки, Петро смикнув усім своїм тілом, наче в думці підступаючи все ближче до Гнатюка.
"Нащо він це робить?" — подумалося Іванові. І тут його погляд зупинився на опущених очах отця Тимофія, на його фігурі, як замороженій. "Цьому нічого не треба казати", — промайнуло в голові і він звернувся до Петра, повертаючись всім тілом:
— Ну як ти це розумієш, горе-юристе?
— Як?! Хіба я вивчав те, як давати поради, щоб позбутися майна? Я вчився давати поради, як добро накопичувати.
— Ну ось! — підхопив дядько Іван. — Хіба мене будуть щось питати? Багатій та й годі. Хіба Гнатюк все життя на печі проспав? Хіба в нього нема чого розбарахолювати? Сувій якогось полотна, якийсь килим, конячина. А вб1ити Гнатюка що заважає? Калак по голові! І ніхто тобі на захист слова не скаже. Ну що? Поміщик, землевласник.
— То треба поговорити. Завтра? І так як ви кажете, — випереджував батька Петро.
— Завтра? А до завтра тут уже може нікого не бути.
— Нехай Бог милує, — проговорила тихо, але чітко Хана. — Нехай Бог милує.
— А ви так не дивіться на мене, — провадив своє Гнатюк, перевівши погляд на отця Тимофія. — Батюшка не дадуть збрехати, хіба я щось не вірно кажу? Ось приїхав до тітки з Києва Дяченчишин племінник. То де він вже?..
Брати Заславські переглянулися, але їхні питання так і застигли на губах. І настала тиша.
Отець Тимофій відірвав нарешті свій погляд від тарілки. Тут чекали, що й він нарешті щось скаже. А він був такий с розгублений, наче хтось застав його зненацька над змотлошеним трупом. Не смів навіть кашлянути.
Хана кинулась заспокоювати синів:
— Мабуть, той племінник чимсь нашкодив новій владі.
Отець Тимофій смикнувся, як вжалений гарячим
залізом, і знову вкляк.
З тривалої мовчанки зміг вивести всіх Мортко:
— То кашкет... Не треба було брати такого кашкета.
— Ага. Ага. Казали, — підхопив Гнатюк. — Кашкет на ньому був з кокардою. Гімназист...
— Ну то й що? — запитав Олександр, і здавалося що він хоче заховатися за мамині плечі.
— Як що? — тягнув слова Іван, — Хтось таке певно тютюкнув, що, мовляв, дивіться: старий мір... А то ж не тільки панські садиби... В кашкеті з кокардою приїхав, то чого фасонитись тим кашкетом? Та скинь його до чорта! Ні. Хіба буде революція дивитися на таке неподобство?! — продовжував Гнатюк, адресуючи все сказане Петрові, наче то був спільник Дяченчишиного племінника.
І здригнулася Петрова голова. Йому хотілося розгадати, чи сміється з нього та хитра мужицька бестія, чи, щось недобре підозріваючи, просто боїться.
— О! На Заваллі хіба нема кому змісити такого кашкета? — продовжував Іван, нічого не підозрюючи — Було б кому руку вперед простягнути, "гуджа!" сказати.
— А таки було, — нарешті вперше заговорив отець Тимофій.
І настала тиша, бо гості чекали, що він продовжуватиме далі. Слово, здавалося, тепер було саме за ним. А він знову замовк, міцно стиснувши губи і опустивши очі, хоча встиг мимохідь глянути дружині прямо в обличчя. А руки заховав під скатерку, щоб не бачили, як вони трусяться.
Тому вже Гнатюкові випало продовжувати:
— Га? Я що не казав? Там отойво...
Тим часом Марцеліна кашлянула. Глянув на неї п'яними очима чоловік і як назбитки продовжував:
— Штовхало його наше Завалля, те таке... І по суші пошморцем тягнули. А кашкет місили, як живу голову. Нічого з того кашкета не залишилося.
— Хто його знає, в чім там справжня причина, — втрутилась Хана від нетерплячки, боязно поглядаючи на синів.
— А щоб мене грім побив, як тут щось хтось напевне знає! Одні здогади, — погодився і дядько Іван.
— Не треба поспішати вбивати, — не сказав, а проголосив отець Тимофій як з амвону, — щоб людина не могла дивитися на небо.
— Ви так кажете, святий отче, — поставивши великий кулак прямо в тарілку, мовив Гнатюк. — А я так: чим бик навик, тим ревіти буде. А вам що вони казали, святий отче? Вам... Вам що казали?
Отець Тимофій почервонів, бо чекав такого запитання і боявся його.
— Я... я з божим словом до них підійшов, бо це було якраз напроти моїх вікон... Я... я з розп'яттям Іісуса Христа... Казав, щоб не ненавидіти не видячи... Треба... треба хрестовий хід не на Голгофу, а з Голгофи. Отрок пішов додому живий, але на другий день його знайшли з простріленою головою.
— Отче, а ви не боялися? — запитав Олександр, як учителя учень з останньої парти.
— Боятися треба сіяти злобу, а милосердіє... Да убоїться Бога чоловік. Його безсилля перед людьми в ненависті. Всесильне безсилля... Сильніше, ніж страх за своє життя і життя своїх близьких.
— А ви боїтеся, — казав Олександр Гнатюкові. — Ну не ваша ж економія. Всім відомо. Економія — наша.
— Що? — мимоволі крикнула Хана і тут таки сама собі закрила долонею рота, її перехрестили насторожені погляди.
— А якби втекти, — мовив отець Тимофій, як з дитинства виринаючи.
— То чого б вам не втекти? — в свою чергу запитав Гнатюк.
— Ну... бачите... в мене нема з чим втікати, одне "Євангеліє" писане для мого люду. Тільки для мого. До кого я вийду з розп'яттям Іісуса Христа на чужині? Я... я…
— Це ви тут всі сміетеся з мене чи що?! — розсердився дядько Іван і навіть хотів стукнути кулаком по столі.
— Ти чого, Івануньцю?! — озвався Мортко. — Втікати в тебе є з чим. Але чого втікати? Якщо треба... Люди виїжджають... Риба шукає, де глибше, а чоловік — де краще.
Гнатюк аж вуха нащулив:
— То це ти мені хотів сказати?
— Ні, не це. Але як ти скажеш, так воно і буде. Я знаю, за мною борг: не розплатився за економію. Тут ми любімося, як брати, а рахунок своє знає.
— Чого втікати в чужі краї, коли тут землю панську роздали?
— Це тимчасове явище, — озвався Олександр.
Але дядько Гнатюк, на відміну від Петра, не звернув на це жодної уваги. Він певно подумав, що то така примовка. Як приміром в нього: "А я що не казав?" Зате отець Тимофій дуже уважно почав розглядати Олександра, очей з нього не спускаючи. Ніби вперше побачив.
У відповідь Олександр тільки махнув головою, стверджуючи цим сказане. Дядько Іван зрозумів, що він тут щось дуже важливе проґавив, але що саме? Він поглядом питав свою Марцеліну, але та тільки потискувала на нього очима і щось показувала на пальцях. Але що саме?
Тим часом Морткові хлопці кинулись з-за столу до малят отця Тимофія. І хлібчик "пекли" долонями, і садили на потилицю, щоб головами прихиляти одне до одного. Дівчатка голосно сміялися, аж кучері їхні позав'язувані рожевими стрічками, трусилися. Отець Тимофій промовив:
"Нехай душі відпочивають".
А потім, наче мимохідь, кинув Олександрові:
— Чого ти сказав: "Тимчасове явище?"
— Ну така мета революції, щоб земля стала державною власністю.
— Ага, — похитав головою отець Тимофій. — Тоді і людина стає державною власністю. Я про це нічого не знав.
Гнатюк міркував про себе: "Що вони? Відгородилися від нього таємницею якоюсь? Як стіною. Це вже щось воно є? Але що? Показати дулю дядькові Іванові? І чого б то піп заговорив про втечу?" І Іван знову ледь втримався, щоб не стукнути кулаком по столі, прямо по тарілках і макітрі, що так і не випорожнювалася. І казав уголос сам собі: "Це так... Щоб Івана зробити дурнем? А він не дурний, Морт- куі Ти знаєш, який Іван?!"
І, побачивши, що вже ніхто з гостей не звертає на нього уваги, підійшов, — і під саме вухо до Мортка:
— Якийсь вихід то треба знайти.
— Ти хіба шукаєш виходу? Ти шукаєш глухого кута, — озвалася почервоніла від злості Марцеліна.
— А ти знайди мою шапку. Розкуткудахкалася. Я що не казав? Додому пора.
Довго шукала Гнатюкова Марцеліна ту шапку, допомагала їй і сама господарка дому, а потім всі домашні і гості. Ну? Земля розступилася перед тією шапкою. І йди знай, куди її засунув той Гнатюк! Вішалка в Морткових сінях, вішалка — в хаті, стіни всі позбивані цв'яхами.
— Ну що тепер буде? — питав сам себе дядько Іван. — Що? Йти містом простоволосо, як справжній поміщик?
— Я тобі свою шапку дам, Івануньцю! — пообіцяв Мортко і зняв з цв'яха картуз.
Рівняв козирок того картуза Гнатюк, тріпав його, б'ючи об коліно, але не поспішав накладати на голову. І з ним же ж, з тим картузом, почав повільно опускатися на підлогу.
Всі навколо тільки мовчки переглянулися. А він, ні на кого не звертаючи уваги, підповз до постелі, просунув під неї руку, витягнув звідти якийсь великий моток павутиння. То була його шапка. І він таки сам не знає: чи пригадав, де вона, чи тільки тепер здогадався й там пошукати.
Марцеліна поглядала то на Мортка, то на його пещених синів, що збиралися проводити додому отця Тимофія і його дружину. А Мортко за Гнатюками — ні з місця. Вона кивнула Іванові, але тому що? Він нічого не зрозумів.
І вийшли в темноту Іван і Марцеліна, а хвіртка так і залишилася не зачиненою.
— Ти — дурло! Ти ще залишишся з тією економією, як з носом.
— Чого? Земля — то гроші. А з грішми скрізь добре.
— А чому ти думаєш Мортко запросив нас у гості? Чому? Зараз саме до гостей? Якраз!
— Знаю, знаю. Запросив на торги.
— Ой, щось він уже надумав! То жидівська голова...
— Ага! Саме зараз торгуватися, коли все йде до чортової матері. От що кажи. Я сам до нього прийду, коли білі повернуться. О! Тоді будуть гроші. А зара що? Фіга? Знайшов дурного! Е! З грішми скрізь добре.
— Тобі має бути добре і без грошей.
— Чого? Що тобі ще треба?
— Якраз! У мене вже все є, — вигравала злістю Марцеліна.
— То що? Вертатися? За капійками, коли нас чекає...
— А я тобі кажу, що нас нічого не чекає.
— То що? Вертатися? А що така ніч злодійська — ти не подумала? Може завтра зраненька піти?
— Побачиш, що то воно ще буде!
— А я і тебе візьму, як ти вже така розумна.
— Я не піду. А в гості нас запросили, щоб усе вивідати. Я тобі палець прикладала?
— Ти собі прикладала, а не мені.
— Піп — дзвін, а чорт — калатало.
— Значить, він продовжує свою гру: продано — не продано... Сволота!
— А ти — сліпий, не бачиш?
— Я його продам! Я його куплю! Е!
— Знаєш, ти тепер куди йому хухнеш?
— Він усе Гнатюка боявся. І зараз боїться. Ти знаєш, Марцеліно, хто твій чоловік? Гнатюк Іван. Га? Що я — не казав?
— Те, що я знаю сьогодні, ти знатимеш завтра, коли припече.
І вже б повернулися так, як надумала Марцеліна, але дощик примочив дорогу, поки вони в Мортка гостювалися. Послизнувся Іван, простягнув посеред сплетіння стежок. Плюнула його половина собі під ноги та й попленталася сама додому. І вже не знала, на кого їй сердитися: на Мортка чи на Івана, бо за столом опріч них вона так нічого й не бачила. Переливалися перед її очима то круги заволочених сльозою очей, то клин дзьомбатого носа, з якого виглядав цілий клапоть волосся. Вона аж почала відпльовуватися, коли все це зримо постало знову перед очима. А завтрашній ранок? Чому вона його не бачила, яким він мав бути? На неї сліпими очима дивилася ніч.
3
Ішли Морткові сини вслід за отцем Тимофієм, і несміло запитав Олександр:
— Ви, отче, щось хотіли сказати? Чи так мені тільки здавалося?
— Заходьте. Ще ж рано. Посидите в нас, — не відповів на запитання той.
— Заходьте, — в свою чергу просила матушка Таїсія.
— А батько? — питав Петро, оглядаючись на Олександра.
— Буде хвилюватися.
— То я до нього пошлю дяка Семенія. Добре? Хочу таки вас розпитати, — казав майже пошепки далі. — А з церквою що ж буде?
— Як юрист я не можу нічого конкретного відповісти, бо сказано про неї дуже коротко: свобода совісті. А як вона буде здійснюватися, коли релігія — опій народу? Церква знає, що таке опій...
— Я думаю, що це не випадково того отрока тягнули за ноги по шосе попри моє вікно, — сумно відповів отець Тимофій.
— Але ж свобода совісті... Самочинство це — одне, а закон…
— Де ви бачите протиріччя в законі? Адже совість свободи ніколи не знала: вона призначена вічно сама себе обмежувати, то найсуворіший самоконтроль. Совість як таку сприймати опріч канонів Біблії — то абсурд. Значить гріховність та... не самочинство. А розп'яття — то не страховище.
— Значить його як такого не повинно існувати. Так я вас зрозумів?
— Саме так, бо совість — то розп'яття душі. Я... я ніколи не зможу собі простити, що не попередив того отрока, не сказав: "Утікай куди бачиш".
— Божеі — зітхнув Олександр. — Та як ви можете себе так картати?! Треба бути справжнім апостолом, щоб за все лихо довкіл відчувати і свою провину. Я так не можу!..
— Чому? — запитував сам себе отець Тимофій, не підвомчи опущених очей. — Певно тому, що мене чекає кара. Во ім'я свободи совісті?
— Хто ж посміє вас покарати, — майже прошепотів Сашко, майже проковтнувши останнє слово: йому стало соромно, наче він пробрехався, і то не за себе, а за свободу совісті.
— Так, так, — кивав отець Тимофій, похитуючи головою. — У всякого сущого свій Єгипет... та ще й з розп'яттям... То вічна історія не тільки всього людства совокупно, а й всякого сущого окремо.
Переглянулися брати Заславські і довго не могли відірвати очей один від одного. І Петро таки зібрався щось заперечити, бо сказав:
— Але... — та молодший похитав долонею перед його очима, як розтирав ще не сказане.
Отець Тимофій це зрозумів по-своєму: Сашко подає братові знак заперечувати святе письмо.
— Припустимо, що атеїст має право вважати його давньою казкою, — промовив Петро, смакуючи кожне своє слово. — Не поспішайте мені заперечувати, отче, але... але та казка вийшла за межі казки і стала...
— Вічною супутницею людства? — запитав господар дому.
— І воно вирішило звернути з божої путі, — в голосі Петра відчувалася якась нотка насмішкуватості, якої він не зміг приховати від брата.
— Не слухайте його, отче, то кручкотвор. Він до такого підведе свою думку...
— Хто? Я — кручкотвор? А історію людства хіба я сам придумав? — продовжував Петро, не приховуючи чортиків в очах. — Як там було, отче?.. Від царя Ірода... Діва Марія втекла в Єгипет з немовлям. Від царя!
Олександр слухав з тривогою і час від часу все повторював: "Не слухайте його, отче!" Казав, щоб не дійшло до сварки чи просто до глухої ворожнечі, щоб не сприйняв отець Тимофій цих міркувань за образу. Тим часом Петро продовжував:
— Без атеїзму як міг Ірод переслідувати діву Марію? І загорнула діва немовля?.. Ну хай буде немовляї В пелену, що дуже скидалася на ешелон особливого призначення... І давай посеред ночі втікати! Ну не в Єгипет. Не в Єгипет. Не буду брехати, не туди, де кордони, а де високі зубчасті мури. Але чого втікала? Бо... бо ангел перевоплотився в Ірода. Так, так. Той самий ангел, що замість колискової пісні кричав на кожному перехресті "Ура! Ура!", раптом перевтілився в Ірода. І чого б ви думали? Здуру? Ні, але і не з великого розуму, а просто від холоду і голоду, що виник з новонародженим. Хіба не станеш Іродом? А коли ще й війні не видно кінця... Від назви війни нічого не могло змінитися.
— Якої назви? — запитав Олександр.
— Ну... коли, наприклад, декретом про мир починається війна.
— То ви вважаєте... — мовив отець Тимофій повільно, слово за словом.
— Я так вважаю, що діва Марія втекла не зі страху, а з, пробачте, хитрощів, щоб в Іродові, який перевтілився, не визнати Ірода. Це було можливим тільки тоді, коли відгородитися муром, якого в Назареті тобто... й... не було. І якщо вважати, що той мур — своєрідна Вавілонська вежа... та якщо до того ж припустити, що вона не зруйнувалася. І якщо вежу вважати як вічне, а все інше — за тимчасове чи навіть краще за таке, що вічно тече, вічно змінюється.
— Чи не казав я вам, отче, не слухайте його! — крізь сміх говорив Саша.
— Але ж таким чином ми можемо себе повністю відрізати від можливості поглянути в майбутнє, — провадив своє Петро. — Тому хочеш чи не хочеш, а треба визнати непорушність Вавілонської вежі.
— Я думав, що він ось добре скаже, — не втихав Олександр, по Петровому скородячи словами.
— Ні, я не тебе питаю. Я питаю вас, отче. Задля мене, свого гостя, поступіться догматами церкви, заради святої істини, — просив Петро вже не як співбесідник, а як персонаж якоїсь незвичайної казки.
— З умовою, якщо прийняти поправку про перевтілення, — відповів на те отець Тимофій, і щось схоже на усмішку з'явилося на його устах.
А Олександр не міг приховати свого здивування. І що йому вже залишалося? Теж пристати, тобто погодитися, бути Персонажем якоїсь казки, яка на його думку ще й не починалася.
— Був цар... Ну як нам його назвати, отче? Цар Негорох? Він... наказав будувати вежу таку, щоб не впала... Стояла вічно. Як будувати? Не в висоту, а в ширину.
— Така і справді не розвалиться, — Олександр не приховував зацікавлення.
— Аякже, — стверджував Петро, — її ж можна було і в Біблейські часи не гнати догори: небо ж починається від самої землі. А ще коли для певності зачепитися за нього зубцями. Вічна вежа задля того, щоб мови не змішалися, бо і так ніхто не міг нічого зрозуміти, крім Озола... Ой, пробачте, крім... І вежа все розширювалася і розширювалася, бо умовою її стійкості було вічне розширення.
— Землі не вистачить, — зауважив Олександр.
— А це передбачено. Тому вона поширювалася не по землі, а в свідомості людей, розполовинивши...
— Але земля — це єдина умова існування всяк сущого, — заперечував отець Тимофій, — і в її вічності...
— Не можна сумніватися? А в вічності тимчасових явищ хіба ні? З цього ми й починали, що єдине вічне — Вавілонська вежа, а все інше — то вічний ланцюг тимчасових явищ і чинників. Наприклад, Ірод зрадив Господа, то зрада його — тимчасове явище. Ніякий Іуда не може себе увіковічнити як Іуда. Не зрозуміло? Ну коли вбивця наскрізь своїм злодійським ножем прорізав серце... не ближнього, скажімо, то його злочин — тимчасове явище. Приміром, його можна вважати як злочинця від деся-того травня до двадцять п'ятого серпня...
— Бо покаяніє перед Богом дає прощення падшим, — продовжив думку отець Тимофій, як з амвону.
— Ви, отче, забуваєте про свободу совісті, — нагадав Петро, а та усмішка чортиками не покидала його очей.
— Що? Земля залишається поза вежею? — запитав отець Тимофій.
— Ні, вона як додатковий чинник, як "безплатний додаток" до людини, до її забудованої свідомості.
— Яке неподобство! — викрикнув отець Тимофій. — Яке фарисейство! Земля — свята! Земля!.. — в нього затрусилися руки від обурення.
Але, крадькома озирнувши присутніх, несподівано він розсміявся, визнаючи цим сміхом, що не витримав, вийшов за межі пропонованої гри. Ай-ай! Такого справді від себе не очікував. Принаймні при Заславських. Разом з гостями сміявся довго, до сліз, аж склянки і келихи витанцьовували на столі. А з-за засклених дверей виглянула матушка переляканими очима: вона зі сну не могла зрозуміти, що сталося. Але до кімнати не заходила, а коли її гості провели очима один по одному, пішла собі назад до дитячої кімнати, не сказавши жодного слова. Зніяковілий господар дому розвів руками, зітхнув. І ворухнулися гості. Але він попередив те їхнє "Що ж? Пора...", твердо мовивши:
— Яз вами не згоден.
— І знаю, з чим саме, — відповів Петро.
— Як не знати? Земля. Земля свята. І її творець... А все інше, то тільки висвячене.
— Свята, — за священиком повторив Олександр. — А яка вона мудра! Як вона неповторно урізноманітнила своїх дітей! Азія породила жовтих, ввропа — білих, Африка — чорненьких, а Америка — червоношкірих. І все ж Біблія передбачае кінець світу...
— Страшний суд? — запитав отець Тимофій майже пошепки. — Але його чинитимуть також... люди.
— О! — Петро підняв угору вказівний палець. — Значить що? Визнати існування двох світів чи одного з них? Двох одночасно...
— Тоді страшний суд почнеться і не буде йому кінця, — зітхнув отець Тимофій, дрібно похитуючи головою.
— І ніяким казкам не залишиться місця?
— Чому? Казка перетвориться в дійсність. Не може ж вона зникнути! — вставив Олександр, розділяючи довгими паузами слово від слова.
— А йому давай казку, — посміювався Петро.
— Ну і що? Тобі не треба казки, ти її приготував для інших? Я вам казав, отче, що то кручкотвор з кручкотворів. Йому судити Вавілон? Йому його оправдувати! При чому оправдувати без слідства і без суду.
Потріскувала гасова лампа на столі, було густо від чаду. А на стелі ледь здригався віддзеркалений квадрат, на якому чітко виступали такі химерні лінії, таким дивнйм плетивом, що серед нього тільки залишається відшукати щось надзвичайне, тільки своє, заховане від всього світу, щоб ніколи не чатувала за плечима порожнеча.
До когось по тому квадратові мчав перевтомлений вершник з засюргучованим конвертом. І тільки простяг той конверт адресатові, як наздогнала його куля і повисла в повітрі мертва рука з живим конвертом.
До когось пішки йшла звістка якимось талісманом, простріленим кулею, і ще одна куля біжить навздогін. Чому? Бо безсмертя лежить між життям і смертю.
4
— Хіба я не казала?! Я ж казала! Чого було заходитися з тим Натюком?! А діти? Все було для них, — а тепер що вийшло? — сердилася Хана аж іскри сипалися з-під золотих зубів.
— А вийшло так, що все проти них, — відповідав Мортко без будь-яких ознак хвилювання.
— А! Ти вже щось надумав? — питала згодом, коли на її гнів не було ніякої відповіді. Навмисне казала, щоб зачепити, а потім виказати своє. Що ж тепер буде? Той Натюк...
— А що Гнатюк? — нарешті озвався Мортко. — Хіба він надіслав сюди тобі народних комісарів для експропріації? Що ти маєш до Гнатюка? Які претензії?
— А до кого ж мені мати претензії? От приїхали діти і змарнілі аж світяться. А тут ще... Бо я казала... Я давно казала, що не треба було з ним зв'язуватися. — І додала як таємницю, що давно вже була не таємницею: — Бо розумні люди вже давно в Америці.
— Яка різниця, коли набиратися розуму? Саме зараз, саме зараз, Гануньцю! Коли ми всі тут разом. А коли ж іще?! Га? Юіунки в'язати треба.
— Як?! Отако? А ти ж нічого не говорив. Ти ж не казав... Той Натюк!.. Та щоб він провалився! Та щоб його грім побив! А хлопці? Де вони там? Хутенько біжи за ними!
— Почекай, Гануньцю, почекай! Ще треба за підводу до-говоритися. А з хлопцями знаєш коли радитися? Не дати їм часу на роздумування. Бо таке видумають! Саша як Саша, а от Петро! То!..
— І що буде, як вони не захотять втікати?
— Не захотять, — підтвердив Мортко якось машинально.
— Ой Господи! То нащо ж тоді та Америка?! — казала, вона крізь плач. — Ти про це думав? І що значить не захотять?! Тотель ти чи не тотель?!
— Ти не таке скажи. Скажи мені: "Мортку, йди і знайди все в нашому господарстві". Я б все знайшов. Ходив би скрізь і навіть не здогадувався, що в мене зав'язані очі. А' щоб так жив — ходив би! То мій дім... І так вже ніде не1 буде навіть з розв'язаними очима.
— Я казала! Я казала не продавати корчми, — зовсім не в тон Морткові сердилася Хана. — А ти?
— Хлопці не захочуть? Завтра може бути пізно. Закриють границю.
— А сьогодні її не закриють?
— Як кому... Обіцяють такі догодності! О, Троцький хитрий, але розум то не хитрість!
— Кому обіцяють? Що ти кажеш?
— Ну хоч кому і хоч що, але не гроші. Людина варта того, що вона має, а як вона всі чого не має, то всі ті Троцького видуми... начальники, переначальники — то тільки тьху!
— А чого? — питала Хана. — Всі подейкували, що Ліндер втік в Америку, а то брехня! Він втік в Москву і тепер там тим... як його.
— Народним комісаром.
— Ага.
— Чекай. Ти ще почекай! Ти думаєш, що то просто так собі все робиться? Кажуть, евреї в ЧК, євреї — в тройках, в комісарах, уповноважених. Виходить, вони й чинять собі, що хочуть? А далі? Буде на кого пальцями показувати... під оплески? Буде ким прикритися? То вони, скажуть, то вони!..
— Ай! Хто там вже буде що казати? — заперечувала Хана.
— Ну... коли не переступається межа здорового глузду, то все можна пояснити і приховати, а от безглуздя... і ще коли воно так і називається безглуздям. Про нього буде балачок і не тільки. Побачиші.. Бо буде на кого пальцем показати. Ось яка то нехитра хитрість!
— І що? Наші хлопці можуть клюнути на той гачок?
— Вони повинні розуміти, що людина варта того, що вона надбала, а про ті цяцьки, що зовні начіплюють, то навіть соромно з них сміятися.
— Нема чого багато говорити, — нарешті спохопилася Хана. — Бо, певно, Моргулес виїжджає, якась підвода
стоїть коло його хати.
— Треба піти розвідати, може й домовитися. Що ж, в Америку то й в Америку. — І вийшов з хати в темряву: правда, правда, стояла підвода коло Моргулесової хатки,
але ніде ніякого світла.
Обминувши ту підводу, Мортко зупинився коло вікна, прислухався. Тихо? А чому ж та тиша наче ворушилася? Наче здригалася кожним камінчиком? Цього він не чув, а відчував. До хати не заходив, бо то треба ж було зразу йти, а тепер? Ніби щось вивідував. Ай!
— Чого ти там стоїш? — запитав з хати несподівано сам
Нум а.
Мортко рушив до хати, майже нічого в темряві не бачив, а все ж зміг промацати очима, що на підлозі лежали зв'язані клунки.
— А де ж твої? — обережно запитав Мортко.
— Вони вже пішли, — відповів той коротко.
— Пішли? — здивовано запитав непроханий гість.
— Чого дочікуватися? На підводу треба ставити барахло. Та ще й Моник своє. Треба до Щепетівки пішки йти...
— До якої Шепетівки? Що ти кажеш?
— А то Моник знає. Це як в домовину: всього з собою не забереш.
— Ти скажи, скажи, Нумо, як нам туди їхати?..
— А тобі чого їхати? В тебе сини чекісти.
— Брешеш. Брешеш. В мене один син дохтор, а другий — слідчий. Так що не бреши, бо та брехня і тобі не на користь. Я ж то й кажу: ким нам до Америки їхати: чи жертвами, чи комісарами мірової революції?
— Сьогодні? Побачимо, що буде завтра, — відповів Наум, піднімаючись з клунків.
— Та завтра буде те, що й нині, до Америки ще мірова не докотиться. І чи ще вдасться знайти спільного ворога та ще чи буде ким того ворога розбарахолювати і розстрілювати. Ну? Виходить, що ми туди ідемо робити мірову революцію.
— Ай!— відмахувався Наум нетерпляче. Було вже зрозуміло, що нема про що далі балакати, але... чого така поспішність? Яка подія це спричинила, — не виходило в Мортка з голови. І він попрямував до Моника. Прямо на світло, від якого очі жмурив: у Моника палахкотіло аж два каганці.
Господар не звертав ніякісенької уваги на те, що ось Мортко прийшов і вже навіть встиг поставити не одне запитання. Моник ніби не чув нічого. Посеред кімнати була розстелена велика пелена, і він на неї складав пожитки: одну річ за одною, не поспішаючи, приглядаючись ретельно до кожної як при купівлі.
— Зачекай, Монику, що я тобі зробив? Чого ти мовчиш? А той навіть плечима не знизив.
— Що? Збирається Троцький закрити границі? — не відступав Мортко. Це в той час, коли господар того дому,який от-от не буде мати господаря, розглядав уважне чайник, промащуючи кожну проіржавчину, і з думок збивався: чи брати його в дорогу чи ні. Він навіть порухом голови наче запитав у Мортка, що робити, але той сприйняв таке як недоречний жарт.
— Ви тут придумали що мої сини чекісти — Мортко намагався розговорити Моника. — То брехня! Брехня!
У відповідь Моник міцно почав зв'язувати клунок двома вузлами.
— Ну добре, виїжджає Наум, бо в нього підсіння, в нього лавка... була, була, а в тебе що? Ковдра попротирана як решето? — напосідав Мортко.
Думав: нехай чує і розкричиться нарешті. Нехай дізнається, що Заславський теж виїжджає. Договоритися треба: за підводу, та тут фурмана десь чорт носить. А пішки до... Скібнево чи до... Шепетівки? З клунками...
І справді Моник нарешті заговорив, але саме заговорив, а не розкричався:
— Наум багач? А ти, Монику, бідний? То чию голову1 залишається задешево підставити під погром? Чию, я тебе питаю? Вони тішаться, що Троцький дуже хитрий. Добре, добре. Я буду Троцьким тішитися в Америці, а тут він на мені не виграє.
Нічого вже далі не хотів запитувати Мортко, тільки зітхнув. А Моник йому навздогін:
— Підвода, віз... повернеться вдосвіта. Чуєш? Віз...
У відповідь Мортко тільки кивнув головою і мовчки перевів погляд з Моникових палаючих вікон на такі ж, але більші за розміром вікна отця Тимофія. А в уяві все бачив свою жінку: як вона сиділа на зв'язаних клунках і плакала. Хіба ж не заплачеш, назавжди залишаючи тут частину свого життя. Сидіти чужому в себе дома... Сто чортів! А сини? Наче зумисне від батька поховалися. Крізь освітлені шибки йому добре було видно обох хлопців: одного насмішкуватого, самовпевненого, а другого? Другий не сердився, а капризував, не хотів сприймати життя таким, яким воно є. І Мортко вже знав, що саме цим треба скористатися: наблизити його розмову з синами до того життя, яке є насправді.
— Гей! — крикнув біля причиненого вікна. — Гей!
— А! Це ти, тату? Заходь сюди, бо ми не можемо розібратися, хто такий цар Негорох.
— Що? — запитав Мортко з порога. — Додому треба йти. Пора спати!
— Але ж справді, — за Олександром казав Петро, сміючись.
— Ви що — показилися?! Їм казочки в голові! І в яку пору?! — почав сердитися Мортко, але, глянувши в насмішкуваті очі старшого сина, наче проковтнув ще якусь певно найдошкульнішу фразу.
Перевів погляд важко, втомлено, на Олександра і опустився на краєчок лави.
— То чого ви тут ще не знаєте? — запитав не синів, а отця Тимофія. Він зрозумів, що йому нічого вже не залишилося, як і собі посмішкуватися. — Мене вчив в свою пору рабин Шмуль і про Негороха не казав нічого. Але казочки казочками…
— Ні, то не казочка, — заперечив священик.
Мортко поглянув на Петра:
— Тебе вчив професор Завадський, а мене — я вже казав хто, — почав зручніше всідатися уже на стільці.
— Казка вийшла за межі казки? — перепитав Мортко. — А куди ж вона вийшла?
— В житіє, — замість Петра відповів отець Тимофій.
— Ви маєте на увазі свободу совісті? — ще одне запитання напросилося в Мортка.
— Щоб в Євангеліє настільки ж вірити, наскільки і в казку? — додав і своє Олександр.
— Але... Але... — рвучко піднімаючись з лави, бормотів Мортко, знизуючи плечима.
— Заспокойся, тату, — уже без усмішки казав йому Петро, — Ми тут головно міркували про те, чому більшовицький уряд втік з Петрограда до Москви.
— Бо там Л у б' я н к а, — не думаючи жодної секунди, відповів Мортко. І розсміялися брати, але ніяк не хотів Петро, щоб таке залишалося як жарт. Та замість нього запитав Олександр:
— А якщо серйозно?..
— Серйозно? — стаючи поперед Олександра, казав Петро, звертаючись може тільки до брата. — Мірова революція! Звідки нею було б зручніше керувати — з Петрограда чи з Москви?
— Казка? Про мірову революцію не переступила в життя? Так ти хочеш сказати?
— На жаль, зовсім не так. Революція стала міровою, але поза Петроградом.
— Чому ти так думаєш?
— Адже я вже казав... про того ангела, що перевтілився в Ірода і чому саме — теж казав.
— Придумуй, придумуй, кручкотворе, свою казку. Не лінуйся! —• розсміявся Олександр, коли настала довга пау за, що здавалася навіть нетактовною.
— От лишень спробуй не співрозмірне минуле вкласти в сучасне...
— Що ти маєш на увазі? — допитувався Олександр.
— Ну хоча б Луб'янка Івана Грозного з Луб'янкою Фелікса Едмундовича. До речі, тату, хто тобі казав про Луб'янку?
— А той... Яцен чи Язен, що приїхав.
— Яцій?! Приїхав? А що він тут робить? — здивовано запитав Олександр і обидва брати переглянулися.
— Хіба я знаю?
— Ну? Ще один доказ, що не можна повністю вкладати в життя казку, так само, як минуле в сучасне, коли між ними стоїть, скажімо, Іван Грозний.
— Та хто він такий? — з нетерпінням запитав Мортко. — Я знаю, що Яцен приїхав сам.
— Подібне було вже чотириста років тому, — примружив око Петро.
— Чотириста?! — протяг Мортко. — То нащо його зняти?!
— Іван Грозний? — запитав отець Тимофій, відокремлюючи в кожному слові букву від букви — То еретик, що заволодів іконою Божої Матері Київської, писаної євангелістом Лукою, і сховав її за видуманою назвою. Вона не Володимирівська ікона, а Київська!.. Фарисейство таке ж, як і в попередника із Золотої Орди.
— Творив державу, а це не тільки територія.
— Державу, — зітхнув отець Тимофій. — Себе творив, вважаючи, що страх сущого за своє житіє непереборний.
— Ви маєте на увазі страх раба? Не згоден. Щоб творити державу, треба спершу раба вивести з рабства треба бути тим Мойсеем мудрим. І Іван Лютий хоч і був лютим, але лють була його єдиною зброєю,якою він володів досконало.
— Раба вивести з рабства? — сам себе питав отець Тимофій, опустивши очі і закривши їх тильним боком долоні.
— А що значить вивести з рабства? — провадив дал Петро. — Це вивести його на шлях не страху за своє житі тя, а протесту проти смерті. Як саме Іван Грозний це зробив? Він дарував рабові одну мить земного царства.
— Чому тільки одну мить? Щоб на всіх вистачило? - підвів голову отець Тимофій.
— Не тільки. А й тому, що одна особлива мить свідомості людини поширюється далі, ніж на століття, б на запитання про її наслідки нікому не вдається даи; відповідь... Отже, то — вічна розгадка.
— Токмо одно фарисейство, — заперечував отець Тимофій.
— Ні, це не висновок, а просто заборона поширювати ту мить. Тепер Ви пересвідчилися, що атеїзм має в свідомості людини куди ширші простори, ніж, приміром, християнство?
— Але ж ці простори розширюються не за рахунок самої особистості. А сущий залишається, як та неорана нива, не сприймаючи терпіння, як такого.
— А! Терпіння? То пасивна зброя проти насильства. Навіть проти власного насильства.
— Ви вважаєте, що сущому предопреділено змиритися з тим, що, приміром, ти сьогодні святий угодник... а завтра...
— Ірод. І бути завжди готовим втекти в Єгипет.
— Я думав, що ти скажеш бути готовим самому стати Іродом. Аби тільки місце звільнилося, — Олександр смикпув брата за рукав, бо помітив тривогу в батькових очах.
Брат відповів, дивлячись собі під ноги:
— А не станеш Іродом? Будеш младенцем, коли з Проскурова тобі треба кудись втікати але куди? Ніде нема вже рятівного Єгипту. Але так було завжди. Хіба Іван Грозний перейменовував свою Луб'янку? Хоча... до перейменовування в нього була неабияка пристрасть: він перейменовував навіть святих апостолів. А може просто їхні імена не поміщалися в його голові: як назве так тому й буть. Хто посміє заперечити? А ти хочеш, щоб Ірод Іродом не став.
— І це теж, хлопці, було чотириста років тому? - запитав Мортко, вже тримаючись за клямку: під ним земля хиталася від нетерпіння. — Оце все, що зараз діється?
— Ні, - як останнє слово сказав Петро, - То було в тисяча дев'ятьсот дев'ятнадцятому році.
— У зв'язку з цим уже и спати не слід? - питав Мортко не в силі вже приховати свого роздратування.
— Бо Ірод Іродом не може стати, — жартував Олександр, штовхнувши Петра головою в груди, а той погладив патлату голову, похитуючись, переступаючи з ноги на ногу.
— Вишпортують якусь непотріб, — почав сердитися Мортко. — Чотириста років, дві тисячі років тому. От чого понавчалися! Ви знаєте, що вже досвіток? А їм аби ляси точити.
— Хіба ми винні, що багато чого так, як під копірку, повторюється? Протокольно, як із зали суду, — виправдовувався Петро. — От якби знову через дві тисячі років хтось про нас захотів так поговорити, то вже йому зась. Бо основні сьогоднішні проблеми вирішуються без суду і слідства.
— Навіщо тоді, питається, юрист? — вдавав здивованого Олександр.
— Навіщо? Сучасність такого питання не ставить. Питання стоїть так: не навіщо, а чому. А це вже роль юриста можете собі уявити яка! Бо передумови створює не він. Ми займатимемося не провиною, а причиною... Уточнюю... не за що, а нащо. Це, між іншим, основна ознака диктатури. Я тобі, Олександре, про це говорив. А що стосується ролі лікаря...
— Таку диктатуру води собі за ніс, кому куди вдумається, — вже з порога сіней казав Мортко.
— Не дуже, не дуже, — заперечував Петро. — Бо це стосується не тільки того без суду підсудного, а й самого судді.
— То їм буде доля батькової економії в голові? — питав Мортко отця Тимофія і сам себе, а не почувши ніякої відповіді додав: - Вони, отче правди все шукають, а чи ж знайдуть, коли треба за нею порпатися на глибину тисячоліть…
— Чому? – запитав отець Тимофій просто так, наче він не помічав, як в його гостя аж руки трусилися: можна було здогадатися, що він дуже поспішав кудись.
— Ось, як бачите, перед нами обстоюють не одну правду, а дві кожний — для себе. Якби в мене було три сини, то людство мало б аж три правди.
— Правда одна і Бог один, — повчально заперечив отець Тимофій.
— Але вона, певно, складається з двох половин...
— Ти всім хочеш догодити, — озвався Олександр.
— Ні, чому? Не догодити, а знайти те, що їх єднає.
— Не "пролетарі всіх країн, єднайтесь!"? — насмішкувато запитав Петро і тут зненацька помітив, як в батька ноги трусяться, як він виразно глянув у вікно й без жодного слова рушив з місця.
— Милосердя не вистачає людям, — кинув навздогін отець Тимофій.
А мені ще й грошей, — все ж устиг відповісти Мортко.
— А то вже протибоже діло – загребущість, - отець ішов провести гостей.
Тільки ворухнули губами брати Заславські, але посміхнутися не посміли. Хоч це не завадило Морткові зауважити:
— Вони сміються. Їм хоч би що! Батько бідкається за них, економія відійшла до комуни. Ви ще посмієтеся!
Та плюнь ти на ту економію, — озвався вже на подвір’ї Петро, а за ним і Олександр підтакнув кивком голови. — Відбувається переоцінка цінностей.
— Ага! — покривлявся їм Мортко, — переоцінка. Чого Петре, переоцінка?
— Усіх цінностей, — відказав йому син.
— Цінності може переоцінювати той, хто їх виробляє.
— Ви говорите лише про економічну категорію.
— А я, як лікар, що можу стверджувати, — знову втрутився Олександр. — Поки будуть війни, доти людське життя не становитиме ніякої цінності. То питання пов’язане з усіма іншими. Насамперед, за людство вцілому іде боротьба, а не за щось інше, наприклад, за землю.
— Як ви не подорослішали, - нарешті з тривогою в голосі сазав Мортко. – Шарпають вас різні правди. А знати треба одне…
— Я знаю що, - посміхнувся Петро.
— Ну. Ну, знаєш, знаєш.
—Ти хочеш сказати, що вся правда в золоті, в грошах.
— Отче, де у вас погана мітла, щоб з подвіря їх повигонити? Ну… Надобраніч
Нарешті направилися додому: два попереду, трохи масивноваті для свого віку, а третій гудзоватий, присадкуватий, тільки плечі звелись лопатками, короткі ноги ступали обережно, і перехилялося тіло то на одну з них, то на другу.
Лише аж дома, де вже все, як то кажуть, було перевернуто догори дном, Мортко мовив, озираюючись на заплакану Хану:
— Ну, хлопці, щось треба думати. Пора й ноги на плечі завдавати.
— Так зненацька, — озвався Олександр, ніби й справді це питання не висіло у них над головою від самого приїзду.
— Якби то було розум! Та продати ту економію...
— Плюнь ти на ту економію, — сердилися сини.
— Помилка! Помилка! — ледь не плакав Мортко.
— Визнаєш? — питав Петро, як на суді, не сміючи посміхнутися.
— Йому все - як горбатому до стіни, — таки вставила своє Хана.
— Чому вас усе на порожню балаканину тягне, не на жарт розсердився Мортко. – Тут ось треба думати, як пішки до Скібнево дійти, поки не розвиднілося. Глянь-но, Олександре, що там Дзигарок показує. І збирайтеся! Збирайтеся! І то не довго, бо що візьмеш із собою? До Скібневого доведеться пішки, а звідти до Гуменців може дасть бог підводу роздобудем.
— Але... але я іду в Петроград, — сказав Петро голосно.
— В Москву, — виправив його Сашко.
— То і мені їхати в Москву? — питав розсерджений Мортко. — Чи для мене вже ніде нема місця?
Мовчанкою відповіли обидва сини.
— Скажи йому щось, Сашо. Як я сина залишу в такій веремії?
— Петре! — крикнув Олександр з пересторогою в голосі.
— Втікати? Але треба мати куди тікати... Ти це, Олександре, розумієш? Життя — то вічна втеча... від самого себе...
— Петре! — зойкнув Мортко з безсиллям у голосі опустився на стілець.
— Батьку! Я тобі привіз Сашка до Проскурова, як ти просив. Привіз у рятівний Єгипет?
— Мовчи! – крикнув Олександр. – Чого ти батька кусаєшь?
— Олександре, - озирнувся навкруги Петро, - я тебе привіз до батька з небезпечної столиці, привіз?
— То чого ти хочеш? — запитав Олександр, трохи пом’якнувши.
— Я дещо ліпше за вас знаю, що діється зараз навкруг? Я знаю, що і в цьому моя перевага. Я просто вийшов з того віку, щоб без оглядки втікати. Хіба це погано, батьку? Ти сам так мене вчив, ти і мамі так казав: кому ким бути... Отож живімо кожний своїми помилками.
— Яз тобою не поїду, — відрубав молодший Заславський.
— Треба мати завжди куди втекти. То вічна історія всього людства і кожної людини окремо, - доводив своє Петро.
…Усією сім’єю глянули на непогашену лампу і вийшли з дому. І пробивалося світло блідою плямою крізь вікна цілий ранок. Спорожнів Мортків двір, хоч зовні видавався він таким, як завжди. Тільки насторожувало виття собаки, що всівся посеред подвір’я.
5
Спалахнула оселя Заславських серед білого дня. Не спалахнула, а вибухнула вогнем зсередини і полум'ям підняло солом'яний дах високо в небо, а звідти розкидало навкруг палаючі сніпки. Ще бог милував, що не було вітру! А то пішла з димом уся вулиця, може навіть і церква. Здавалося, що вирував вогонь тільки одну мить, прямо на очах отця Тимофія згарище осліпло і почало вкриватися чорним попелом.
А він як закам'янів у себе на порозі з повним відром води — куди там було підступитися?!
Люди збігалися на пожежу, а обійстя вже задиміло згарками, недогорілими стропилами, почорнілим стінами.
— Бачили: Заславські погоріли, — похитували головам проскурівчани.
А тут і дядько Гнатюк. І не сумний, як то ведеться на пожежах, а сердитий, як вогонь.
Спочатку він мовчки розмахував руками, наче щось перерубував долонями. На нього не звертали уваги. А колі вже почав кричати:
— Що-о-о?? Втекли? Хіба я не казав? Но-о-о! Обманути Івана? Нє-є-є!
— Куди? — хтось обережно кинув з натовпу, і присів собі, підігнувши коліна.
— Я? Я знаю куди! — все голосніше викрикував Іван. Куди можна втекти? Не знаєте? А я знаю! Драпанули Гамерику або... в ЧеКа.
Прямо так і крикнув перед усім натовпом, на все горло. То не дурний чоловік?
Хто ж тоді від нього не позадкує Навіть його Марцеліна... Була ж тут. І десь пропала в натовпі. Залишилося пожалкувати, яка та Марцеліна бідолашна: ввесь вік вчила-вчила його розуму. А він… Не думає шо йому може бути за таке патяканння.Чека... Чи не краще було б вогню в писок набрати!
Такого не може існувати, бо... Е-е-е!..
Оглянувся навколо дядько Гнатюк, як затравлений звір, і безсило опустив руки. А натовп за ним тільки підглядав. Краще б їм було подумати про ту незагашену лампу, що світилася-світилася і, перегрівшись, розклеїлася. Обгорілих трупів ніхто ж не знайшов? Та ніхто і не здумав їх шукати. Кому ж запалюють хату посеред білого дня? Думки у всіх переключилися на бідного Івана. Може, в такий спосіб люди просто дочікувалися чуда, воно ж творить натовп, з якого так легко розбігтися, показуючи пальцями один на одного. Але, буває, чекаєш чуда, а приходить чудовисько. То ж хіба в такі ночі очікування заснеш хоч на хвилинку?
— Я йду до Кадиївки, — сказав після такої ночі отець Тимофій своїй дружині Таїсії.
— Нехай господь милує, — сахнулася вона пошепки.
— Там село, тихо, люду такого густого нема. Де б йому там взятися? Там такого не буде.
— Щоб палити і стежити? — запитала вона боязко.
Він помовчав у відповідь, а далі став заспокоювати:
— Я піду за підводою, щоб усім нам туди виїхати... до батька. Ще сьогодні вночі повернуся. Чекай і не бійся...
У Таїсії здригнулися губи, але вона не зітхнувши запитала:
— Ти так і не лягав спати?
— Я... я вже зібрався в дорогу. З діток ока не спускай. Чекайте мене. Я приїду.
І не доторкнувся рукою до її чола, не було прощання. І на дітей не пішов глянути, щоб не розчулитися і зайвий раз не хвилювати дружину.
...Багатолюдним став Проскурів, строкатим. І поміж тим людом дорога додому. Здавалося, що найголовніше для власної безпеки — це примусити себе не оглядатися, а йти впевнено і твердо... Тоді ніхто на тебе не зверне уваги: он скільки люду вештається! Був упевнений, що ніхто не помітив, як він з дому вийшов. Здавалося, що небезпеку отець Тимофій не просто усвідомлював, а відчував шкірою. Подія нанизувалася на подію так, що центр уваги (у зв'язку зі зникненням Заславських) міг переміститися на його особу.
Ноги від хвилювання не дуже слухалися, і дихати ставало все важче. Тому, втративши контроль над собою, отець Тимофій оглянувся і... зустрівся поглядом...
Хто він? Шкіряний кашкет, шкіряна куртка, а чоботи, як дзеркало, а кишеня так і стриміла. Чим? Рука в кишені.
Ні, він не встиг побачити тих очей. Здригаючись, почав випрямлювати ходу, руками розмахувати, наче перестрах відганяючи.
А ті очі свердлили потилицю і примушували оглянутися. Отець Тимофій вже не зміг стриматися. Оглядався крадькома, правда, але поглядами більше не зустрічалися. Бо підійти може, заговорити, і тоді вже дороги не буде нікуди.
Чому він просто так не підходить? Хоче запровадити кудись на безлюддя і пристрелити? Ні, ще треба натовп мобілізувати. Щоб іншим урок дати. Певно, вся надія на те, що переслідуваний не витримає нервового перенаважування і почне втікати. Аж тут і якийсь натовп наткнуться. Зовсім не обов'язково, щоб він був багатолюдним. Аби лиш звернув увагу, щоб можна було пальцями показувати: Ага втікаєш? А чому? Рило в пушку? Контра! Кулю йому! Кулю! Дайош!
Так просто, виявляється, створити передумови для надзвичайної події. Творити історію - це творити чудо. Та отець Тимофій був упевнений, що цього разу чуда не буде. Бо діти… діти дома його чекають.
Уже підходили до самих Ярмолинець, до єврейського містечка. Шкірянка навіть руку з кишені витягнула, хода її ставала збайдужілою. Переслідувач, певно, вже і нудьгувати почав, вдивляючись у далину, де чорнів придорожній лісок. Але перед в’їздом в місто знявся якийсь незрозумілии реивах. Що то були за підводи? Де їх стільки взялося, щоб переганяти одна одну під свист і крик. Хто тут за першість змагався? Ніхто нікого не зупиняв і отець Тимофій шмигнув поміж підводи, прямо під кінські копита. Цілий? Перескочив миттю через високий пліт, а далі в кущі, поза якусь хату, поза другу. Лише у високій кукурудзі віддихувався. Ярмолинці він знав добре, звідси до Кадиївки зовсім близько, але… До вечора тут не всидіти, перевернуть, шукаючи його, все догори дном. Треба перебратися в єврейське містечко, а там — все як на долоні шукати його саме там ніхто б не здогадався.
Отак і з'явився на вулицях містечка якийсь зайда. Ніхто його тут не знав. Але хіба співробітник контори заготсировини не повинен дізнатися, хто тут вештається? Хоча, може, нехай собі... Але ні. Таки пильно вдивлявся крізь немите віконечко... А зайда йшов собі вулицею та йшов. Отож Берко вже почав бурчати собі під ніс: "Ходити і читає усі гасла, на стінах повимальовувані. Зацікавився ними саме зараз, коли дощ накрапає". Якби там доскіпувався щось Берко — то інша річ. Він пролетар'ят, підперезаний мотузочком, а штани на ньому тільки штанами називаються. А то диви! В капелюсі, в плащі. В калошах. І йде собі таким розкотистим кроком. Ну? І вичитує, не поспішаючи. Наче він не в плащі, а в шкіряній тужурці, та ще й з револьвером в позаремінні. Ні, щось тут не те! Хіба не мішіген?
Берко на тому б і заспокоївся, дурень то й дурень, але в нього чогось дуже комір високо піднятий вгору, прямо вище вух. І він той комір так цупко притримує рукою, що! ого! Тож як тут всидіти чи встояти за вікном і не піти, неї поцікавитися тим грамотієм? Цікаво, як би тут повівся сам Цундер...
І вийшов Берко на кривобоку вулицю, пішов услід за тим незнайомцем. Так само перечитував лозунги, вже який раз! Всі, один за одним, що стриміли майже з кожної облупленої стіни, чи то просто понавішувані поміж дерев'яними колами. Берко не приховував свого переслідування, хоча відстані він дотримувався бо ж підійти таки не наважувався.
Вони вже почали переглядатися здалеку, і було обом ясно, що зустріч неминуча. Бо ж вулиця коротка. А далі — широчезний вигін, ще донедавна міжнародна торговиця: один день в рік на Петра—Павла тут кишіло всім світом.Тут ходили пузаті купці, крутилася "комедія", кувалися підкови. Лічилися гроші. І не ті "міліони" і "міліарди" соцзнаків, а чисте золото. Тут навколо вигону виростали нечисленні склади, пекарні, різноманітні контори, крамниці…
"Золото — казав Берко сам собі. — Одне те слово зараз стало чого варте! Таке терпке, що і в роті не втримаєш, так і думай щоб ним не вдавитися. Ну його ще можна було прикопати десь, а крамниці? Ні складів, ні крамниць. Все розмотлошено. Революція. Нема вже того, щоб продай-купи Комунізм гряде". Думаючи так, Берко все ближче підходив до незнайомця, і, нервово кліпаючи, підглядав за ним "І що за ревізор заявився?" — знову спитав себе Берко, пильно вдивляючись у ретельно підстрижену борідку. А довге волосся таке непослушне! Якесь пасмо ззаду вибилося з-під коміра, певно ж непомітно для того, що так високо звів комір.
— А-а-а! — вирвалося мимовільно в Берка, і вже подітись не було куди, бо той стояв прямо перед ним, як заморожений.
Хоча очі не смикалися, руки з кишень не витягалися, тільки ноги ніби в землю повстрягали. І Берко спитав:
— Ви когось шукаєте?
— Ні, — відповів незнайомець коротко і втратив рівновагу: смикнув плечем так, що здавалося він от-от зникне серед всього в уламках, що шкірилися, як стара баба жовтими зубами.
І все ж незнайомець не кинувся втікати. Вони стояли один проти одного: новий плащ і сандалі, що раки до них не вчепилися б, фетровий капелюх і мотузочок невдало зсуканий з клаків. А над ними вишкірився лозунг: "Смерть буржуям і їхнім поплічникам!" А "між ними мовчки йшов зговір: чия тут мала бути ініціатива? Беркова. Йому говорити, його слухати, а для цього таке треба видумувати, щоб той зайда аж рота розкрив, незважаючи на всю цю більш аніж настороженість.
— Ні-ні-ні! Тут такого нема! Це брехня! — заторохтів він, піднявши вгору голову і вдаючи, що перечитує лозунг і аж тепер побачив, що в того лозунга, та й в інших, що прочитувались невіддалік, пооновлювано букви.
Його не дивувало, що незнайомець не перепитав: "Чого, мовляв, тут нема і що саме брехня?" А тому вже більш спокійно Берко вголос сам до себе продовжуав: "Чого нема?" "Смерть капіталістам!" — є… "Долой помещиков!" - є… "Час розплати настав!" — є... "Хай живе бідняк!" — є.
А незнайомець усе не питає Берка, чого ж нема? Якби запитав, Берко уже наготував відповідь. Це — серцевина таємниці. Її можна було б одним духом випалити. Вона у гаслі: "Смерть гнилой интеллигенции!" "Це просто брехня, — продовжував він скоромовкою. — Це брехня, саботаж, провокація і... і контрреволюція! Це... це вредітільство!"
Виразно промовляв це уголос з хитрою усмішкою, наче б з лозунга вичитував, щоб слухач оцінив всю складність обставин, як їх сам Берко розуміє. Без хитрості тепер-а ні кроку. Незнайомець ніби води в рот набрав. А Берко хотів бесідувати. Тому вперто продовжував наводити мости:
— Тут було гасло. Правда. Було. Його вже нема, -закінчив він. Але насправді виявилось, що не закінчив, а тільки почав. Бо нарешті той зайда відкрив рота, з острахом питаючи:
— А де ж воно?
Це вже були слова, але Берко не звернув на них ніякої уваги. Це його не застало зненацька і не здивувало, а поставило перед потребою говорити далі:
— Фарбу розведено на тісто.
Але "співбесідник" тільки знизав плечима і скривив губи, крадькома поглядаючи то в один бік, то в другий. В тих поглядах — острах і нетерпіння. "Так воно і мало бути", — міркував Берко. Він добре завважив, як той капелюх здригнувся. Цього достатньо, щоб навернути мовчуна до розмови:
— Ну на тісто. На стіні, значить, мальовано. Але цап... О! То така худоба, що залізе хоч і на голову і там буде... лизати. От і знищив злочинець важливе революційне гасло.
І зупинився таки Берко в своїх поясненнях на хвильку, а далі продовжував:
— З вечора лозунг був, а на ранок — нема. І це ж на Берковій хаті. Тож зрозуміло, кому відповідати головою.Хто контрреволюціонер — цап чи Берко? О! Якби не моя Ціпойра, то за контрреволюцію давно б до стінки поставили. Але Ціпойра — голова. Таки зуміла їм довести, хто винен.
Незнайомець нетерпляче почав смикатися в різні боки поглядами, а Берко просто не міг зупинитися, хоч знав, чого тепер варті його балачки:
— Схоже на анекдот? — запитав сам себе. — Який анекдот... Хто не знає Шаламова? Він був тут. Сам з ГубЧК. Ось тобі й жарти, анекдот. Треба було добренько викручуватися. Бо хто міг бачити на власне око, як той дурноголовий цап з Мониковою козою злизували вночі гасло зі стіни. Робили контрреволюцію. В однієї Ціпойри знайшлися переконливі слова для виправдання.
М'якшали риси обличчя в незнайомця. Він навіть посміхнутися хотів, але тільки скривився, як заплаканий.
А Берко зиркнув на нього, вичікуючи довір'я: "Чого ж ти не відкриваєшся?" Але той продовжував мовчати. І Берко махнув поперед себе обидвома руками і без будь-яких післямов повернувся спиною до свого "співрозмовника" і пішов геть, не оглядаючись, хоча відчував, що той іде вслід за ним.
Так було недовго. Попередній зупинився, побродив пальцями там, де мали бути кишені, і зітхнув. А Беркові увірвався терпець, і він випалив у спину, сам від себе того не чекаючи:
— До Кадиївки треба?
У відповідь — мовчанка. Тоді й було повторено, уже ствердно:
— Треба, треба. Бо я знаю, хто ти. Син Якова. Правда ж? І його знаю, і жінку знаю, вас теж ще з такого малого. Бігав за возом і викрикував: "Голки! Нитки! Голки! Нитки!" Покривлявся міняйлові... Ну? Не правду каже Берко? Та як я зразу не впізнав? Ой гвалт! Яковів син. Хто тут знає про Якового сина?
— Що ви? Що ви? — оправдовувався отець Тимофій, перестаючи бути загадковим незнайомцем. — Вівса дамо, а не якісь там керинки...
— Вівса? — запитав Берко здивовано і якось вже занадто голосно. — Вівсом, значить, торгуєте?
— Овес... — наче виправдовувався отець Тимофій, — може конячину всеодно треба чимось...
— Дурити, — підказав йому Берко. І в тому слові був докір.
Тож нічого не відповів отець Тимофій. Але Берко вже здогадався:
— Конячину, вочевидь, треба. Та візок... А в нього — найбільше рейваху. Нехай Ціпойра змотлошить стару ковдру. І поїде собі Берко до Кадиївки голки-нитки вимінювати на овес. А коли там якась заволока вскочила під онучі, щоб задарма провезтися... Беркові що? їдеш — заплати, а ні — то злазь до чортового тата! Дарма Берко не везе нікого!
— Треба, — казав син Якова, зітхаючи. Сім'ю до батька в село перевезти з Проскурова. Ну... на деякий час.
— Ви розумний чоловік. Ніби справжній єврей. Зараз найкраще пересидіти там, де тихіше, де люди знають один одного. Подалі від лиха, від поганого ока.
Почувши про око отець Тимофій аж здригнувся. І щоб не наробити перестраху, ніяково посміхнувся. І опустив голову низько. І вже не було сказано жодного слова. Та й потреби в тім не було.
— Аж до самої Кадиївки нема чого їхати, коли там під селом не один кущ, а цілий чагарник, — міркував собі Берко. — Діставайся додому, ніхто не помітить.
Берко говорив, а отець Тимофій слухав уже з-під ковдри на возі, з самого дна і носа не показуючи, думаючи, яким чином той візок втримується і яка може бути гарантія щодо його цілості десь там далі на вибоїнах: скрипіла аж гарчала кожна цівка полудрабка, похитувалися колеса, наче доганяли того воза, що кривуляв на всі чотири ноги. Фірман тим часом вів довірливу розмову зі своєю Шимкою, що накульгувала на задню ногу. Нема чого мовчати бо всеодно ж тихо таким візком Ярмолинцями не проїдеш.
— Де, Шимко, твоя підкова?
Всі Ярмолинці дивилися, як прямував чи ж то кривуляв Берко своїм візком через вигін. Всім кагалом питали, підштовхуючи один одного, посмикуючи за рукав, підморгуючи:
— Ти що, Берку, кобилу хочеш вгробити?
Фурманич не поспішав. Щоб дати гідну відповідь, зупиняє кобилу, оглядає зівак уважним поглядом, переводить той погляд на всушений Шимчин зад, а потім на кожне ребро, що стирчало з-під вилинялої шкіри, і повільно, смакуючи кожне слово, каже:
— Ти скоріше здохнеш, ніж собі думаєш. Щоб тебе грім забив!
— От рубає. Як сам Троцький, — жартує хтось з натовпу. — Йому лише трибуну подай.
І зуби... Зуби встав, Берку, — додає інший.
— Добре, що мені ума не треба вставляти, а зуби я вставлю!
— Та то хіба твій ум? То ж Ціпойрин! Диви, як він зробив контрибуцію!
— Яку контрреволюцію? — питав Берко, встаючи на передок і прикидаючись, що не відрізняє контрибуції від контрреволюції. — Уже ж доведено, що то цап злизав гасло. А ти, паршивцю, уже був би радий бачити мене в каталажці? Щоб ти так жив! А може й здох!
— Ти сам щоб здох! — почулося у відповідь.
Але що за диво! В тих перемовках не відчувалося ніякої злості. "Та що це? — думав собі нишком отець Тимофій, — вони зговорилися? Вони все бачили і все знають? Бо ж недаром вирвалося в когось оте — контрибуція. А решта балачок — така собі словесна полова, щоб тільки душу одвести. Таку свару при самому Шаламову можна продовжувати, і який тут чорт толку добере!".
— То не Берко, а товариш комісар! — підкралася шпилька вже з іншого боку.
— А ти, Фельдмане, хто? Ти простим Іваном наставився бути, — упізнав дотепника Берко. — Йди краще своїх малих єврейської мови вчи.
— Вони й так знають те, що їм треба.
— Знають. Тільки в Нюсі язик заплітається. Нюся знає?
— Ні, ти скажи, чому в тебе був Шаламов. З ЧК так просто візит не роблять.
Тут Берко мусив дати відкоша:
— Я пролетар'ят!.. Мені повинно бути уваженіє!
Переглянулися присутні, розступилися, даючи дорогу Беркові. І він рушив далі, як переможець.
Скоро дорога поведе попри ліс. Але ту відстань ще треба проїхати! Хоча що тут до тієї Кадиївки? Чотири версти. Але з таким возом. Треба оглянути, що там твориться з колесами, бо щось прямо гвалт рипілися. В Кадиївці, правда, є шмаровидло, є овес. Та за ними можна заїхати іншим разом. А зараз? Зараз кожний придорожний кущ може запідозріло ворухнутися. І не від вітру. Ні. Отака година. Тому пильнуй, Берку, пильнуй! Бо виїхав з Ярмолинець переможцем, а повернутися можеш людиною на гачку. Та ще й на якому — на чекістському. І йому почало здаватися, що його візок хтось таки бачив наскрізь. Не уник він недоброго ока... "Але давай, Берку, не будемо наперед панікувати", — підбадьорював сам себе. їхали мовчки, хоч дуже хотілося йому потривожити Якимового сина під ковдрою, запитати: чого саме йому довелося втікачем бути аж таким прихованим?.. Може ще кому треба втікати?
6
Обережно ступав чагарником, що проростав після вирубаного лісу. І кожний кущ, здавалося, тільки й вичікує, щоб крикнути: "Стій!" Щоб отцеві Тимофієві без розп'яття бути розіпнутим — кавалочком свинцю. Знав, що втік, але все ще не вірилося. Небезпеку по-справжньому відчуваєш, коли вона вже позаду.
Манівці вели до батькового двору, того ледь живого нині селянина, що поклав усі сили, аби його син священиком став. Жили треба було витягувати в праці, щоб вивчити! Для слави... В простого селянина — син священик. Куди сягнув!
Тепер же той гурт, від якого очікувалися добра заздрість і повага, часто не сходив споперед очей священика зовсім в іншому вигляді: на всіх і на вся розлючені обличчя. А посеред гурту... отрок. Котили ним, штовхали ногами, тягнули за ноги по шосе. А в нього перекошене від страху обличчя, закривавлене, рука звисає, як обламана. А навколо пустка. "Кому ж сам Бог велів розірвати ту пустку? — питав себе отець Тимофій, хоч десь там закрадалася думка: — А може було відсидітися тихо, з опущеними очима, під вікном?" Не втримався, вийшов до юрби. Усовістити хотів... А тепер ось треба піклуватися за своїх ближніх, таких беззахисних. Швидше б досягнути батькового двору... А там хтось поїде підводою. Куди йому їхати!.. Возлютує десь знову ненависть... Як жорстока і захоплююча гра з чіткими правилами. А загинути в ній можуть безневинні діти. Все може залежати від випадку.
Коли тільки і хто не піднімав голос, аби змінити світ, зробити переворот на землі і на небі. На це потрібно було зібрати неабияку силу. А сила — в народі. Лише зумій навернути його на свій бік. Тому священослужителі, церква стояли майже завжди в центрі подій, що називалися історичним процесом. їм не було як відсиджуватися зі своїм "не убий". Веремія в суспільстві викидає гурт на вулицю, розпалює пристрасті... Ось як і нині. Викинула і запитує: "Хто осторонь боротьби за світле майбутнє?! Ану виходь сюди, наперед. Боїшся! Рило в пушку?"
Хто наважиться вийти? Щоб бути розтерзаним і не знати навіть, за що. А заводії підгуджують: "Ви прийшли сюди бити ворога, то не треба лякатися, в страху очі великі. Чого боятися? Ви ж не вороги, а борці за оновлення світу. Ви не вбивці, ми б'ємо ворога!"
Де дорога назад? Залишається стати учасником вбивства. А вбивці ж не бувають тимчасовими: це вже на все життя. Так терор творить вулицю, натовп. А якщо натовпом стає вся імперія? Безстрашшя диктується страхом за власне життя. О! Як ретельно треба буде приховувати той страх! За ненавистю. То завіса надійна! В першу чергу від самого себе. Людина оглядається на себе і доходить висновку, що вона обділена, ображена... От і виходь на вулицю!
— Ха-ха-ха! — возрадуеться купка фарисеїв. — Вони тепер всі наші! Всі! Навіть ті, що проти нас! Бо ми маєма їх ким знищити!
А кого знищити — залишається тільки пальцем показувати. Причому не виставляючи причини для знищення, бо причина — то вже істина, яку треба буде утверджувати суперечками. А суперечки наводять на роздуми, відсовують страх. Іншими словами — можуть "загальмувати хід історії". Тому більшовики й не визнають суду і слідства. Все вирішує той, хто на коні. Йде революція — цим усе сказано. Найближча дорога до мети — через трупи. А щоб звучало не так грубо, можна ще їх назвати трісками.
Немає тут невидячих, то чисте фарисейство. Є ті, що бачать дуже далеко, і ті, що бояться бачити навіть те, що вони бачать у себе під носом. І якби не ненависть та відчуття образи, залишилося б усвідомлення того, як тав звані новоявлені поводирі всіх пошивають у дурні. Хоча ж назад вернутись або нікуди, або дуже й дуже важко.
Згодом ненависть вичерпується, бо людина серцем відчуває, як це почуття її руйнує дотла. Новоявлені "далекозорі", виявляється, не так уже й далеко бачили, якщо не розгледіли у своїх засобах руйнівну силу. Хочеш — не1 хочеш, треба буде зійти з наміченого шляху. Коли людину зруйнували, що ж вона тоді за творець?!
Отак роздумував отець Тимофій, сидячи під кущем. Сидів, бо підійшов до насипу вузькоколійної дороги. Переходячи через нього, можна втрапити і на дурне око. Отож не завадить обережність... До вечора тут треба відсидіти, хоч додому вже рукою подати. Присмерком можна перебігти той насип. А далі буде рів, яким обкопане все село. Колись, певно, був дуже глибоким, а з часом обсунувся, заріс травою і не одне покоління черешень виростив нав-коло себе.
Ще донедавна тут ворушилося сяке-таке життя. Вузькоколійкою возили фосфоритні галки з села Борбухи на станцію Ярмолинці. Затихло. Он звернута боком "овечка" заросла дивдеревом. Революція. І крізь неї загубилася дорога в дитинство. Хоч так само, як колись, тягнуло від села гірко-солодким димом, гавкали собаки, ревіли корови, йдучи з пасовиська. Та й навіщо воно, те повернення в дитинство. Забавляти себе, як мала дитина? Забавляючись, людина втрачає під собою реальний грунт, непомітно сама себе виштовхує з дійсності. І вже не в силі помітити своєї великої беззахисності. Не таким треба бути зараз: он кожний кущ може заворушитися...
Сколихнув якийсь заблудлий вітерець декілька кущів, а з ними ще нижче пригнувся до самої трави отець Тимофій.
Уже в сутінках зітхнув, підвівся і рушив до села. Йдучи, обминав кожну стежинку, дослухався до кожного поруху навколо себе. Направився до двоюрідної сестри Зоньки, бо навколо батькового двору може вже чатують ті... Не простять йому розп'яття, яким намагався вгамувати натовп, не простять.
До батька піде тільки на ранок через городи, кукурудзи високі, соняшники, обминаючи стіжки і клуні.
Тиша. Отець Тимофій розсунув солому стіжка, що пахнув жнивами і якоюсь такою тривогою, в яку вже не хотілося вірити.
І охоплював сум. Перевтомлений, він навіть спробував розсунути солому так, щоб жодного згустка під боки! Щоб розм'якло тіло і заснути на якусь хвильку. Хоч знав, що марними будуть зусилля: до ранку, здавалося, так далеко, а він до своїх найрідніших не посунувся ні на крок. Брови зсувалися на очі все нижче і нижче, чоло наморщувалося. Щоб думати? Ні, щоб не думати.
Біля нього завертілась Зоньчина собака. Впізнала. Скиглить. За стільки літ впізнала! А то нема-нема і гавкне, ніби заговорити хоче. Нудиться, що її не зрозуміють. І він поманив її до себе, погладив кудлату шерсть. Очі сльозою зайшли, став протирати їх носовою хустинкою. Зім'явши хустинку, побачив перед собою... Зоньку. Стояла, як із землі виросла. Сорочка — до самих п'ят, боса, коса розпущена вилискується, помащена маслом, місячний зайчик так і виграє над чолом. Він ще прокліпувався, а вона вже дивилася на нього зовсім не здивовано і, присідаючи навпочіпки, говорила дуже тихо:
— Це ти... Ви отче? А я лежу і думаю: чого мій пес так скиглить, з ким він говорить за стіжком? Бо там на току пшениця.
Зонька говорила навіть з якоюсь гордістю, зовсім без страху, а отець Тимофій тільки голову підняв, і це вже була його відповідь. Однак, сестра чекала, що він, такий нежданий гість, скаже щось виразніше. Хоча... що тут говорити? Варто лише пригадати, що постійно мовилося поміж люди: паном Яків хоче свого Тимошку зробити Паном...
— Зонько, — нарешті витяг із себе слово і замовк.
А вона з ласкою в голосі:
— Чому ти... Ви до хати не зайшов. Я нічого не боюся. Ти не подумай...
— Ось бачиш, — розвів руками. — Дожилися.
— Не бійся, — заспокоювала вона без смутку в голосі.
— До батька зараз не можна, там певно зирник колує навколо.
— А як я піду? — сказала голосно, аж смикнувся всім тілом отець Тимофій і підняв руку з витягнутими пальцями догори, стиснув ними порожнечу?
— Вранці я піду сам.
— Нє, — почала сперечатися Зонька. — Можна сказати, щоб тато сюди прийшли. Я ж не знаю, що там у тебе сталося.
— З Проскурова треба матушку сюди з чадами перевезти. Там біда...
— Перевезти то й перевезти. Що вже таке? Коні є.
Вона здавалася такою безпечною, що мимоволі між ними виникла прірва. Чи ж говоритиме про свого чоловіка, більшовика, де він там зараз, в Харкові? А замість запитання отець Тимофій зізнався:
— Коли я тільки вийшов з дому, за мною почав один зирити... аж до самісіньких Ярмолинець... Чекіст у шкірянці з револьвером в кишені.
Зоньчині очі округлилися:
— А так не можна говорити.
Побачивши, як отець Тимофій тильною стороною долоні протирав чоло, зніяковіло посміхнулася. І все ж повторила:
— Про чекістів не можна. Що вони стежать за людьми і всякі інші пострахи...
Тепер їй здавалося, що треба все сказати: чого не можна говорити. Щоб застерегти брата. А чого ще не можна? Передовсім не можна пісню співати "Ще не вмерла Україна". За це розстріл без суду і слідства. А поза цим? Свобода! Кажи собі, що хочеш, на кого хочеш! Ну на панів, на... попів. Тільки не на нову владу. А так — свобода і рівність. Не буде багатих і бідних, перед паном і підпанком шапку ламати?! Бо він багатий? Тепер не треба буде ніякого багатства!
Але перед нею сидів сумний її двоюрідний брат і, наче вгадуючи її думки, зітхнув:
— А спробуй-но сказати, що в Росії голод...
Та хіба ж Зонька просто так віддасть свої рожеві мрії? Нехай навіть той піп продовжує: і священиком бути не вольно.
Зоньці хотілося на все горло закричати: "Не треба! Не треба осуджувати!"
І замовчали вони надовго, і думала Зонька: "Ну де він взявся той Тимошка?" Чому це він хоче камінь їй на душу повісити? От сидить перед нею і тримається за груди білою випещеною рукою, наче ті груди тут в її стіжку хтось зібрався прострелити.
"А що буде, як справді прострелить?" — з жахом подумала і вже не знала, чим вона незадоволена: своїм братом чи, може, чимось іншим? Що тоді думати, як уб'ють. Як жити, що казати своєму Миколі? Мимоволі відчула, як зникає свобода з її душі, а натомість поселяється страх. Оглянулася на всі боки, наче хотіла втекти від нього. А він тихо:
— То я піду, Зонько.
— Що я, боюся? — запитала майже сердито.
— Мало що може трапитися...
— Я не боюся, — боролася вона за свою свободу. — Хочеш — я зараз...
І замовкла, роздумуючи: "Чи він забрав у неї свободу, чи вона сама віддала її прямо як на тарілочці. Боже мій! І де він взявся?" Але вголос продовжувала заспокоювати:
— А чого ж, Тимошку, — звернулася як в дитинстві, — у нашій церкві служба правиться і отець Григорій... Може, ти щось накоїв, не може бути без причини.
Піп зітхнув у відповідь, а вона чекала на зітхання і, здавалося, вже наперед знала, що вціліють ті її повітряні вежі, бо ж справді скільки свободи! Та не дочекавшись відповіді, сказала:
— Але ж ти не пан. Ти — не пан.
— Хіба пани вчаться на священиків? Вони йдуть вище. Он Орловські... Вацлав у Мюнхені вчився, а Владислав десь аж в Тегерані вже стажувався, бо вивчав східне мистецтво.
— Н-е-м-а-а! — протягнула Зонька перелякано, очі опустила додолу і насупилася, як сова.
— Вбили? — ледь витягнув дух Тимофій.
— Зарізали, — казала так тихо, наче хтось третій міг підслухати.
Затримав подих отець Тимофій, а очі ставали все круглішими і круглішими. Зоньці здавалося, що він ними вже нічого не бачить. Тож вона майже закричала:
— Тимошку! Я... я...
А він повторив:
— Зарізали... Вночі.
Зонька наче почала виправдовуватися:
— Коли ділили панську землю, то в Орловських ніхто з покоїв не виходив, щоб суперечити, чи чого не давати. Бо куди ж проти такої сили! Тільки з-за вікна поглядали і при служниці казали: "Якось проживемо! Хіба всі люди мали маєтки? І живуть же..." Але брати Миндри з Шевченківського хутора почали підбурювати людей: мовляв, пани є панами. І тільки будуть вичікувати такого часу щоб помститися. І підбурили на різню. А тепер що їм буде, тим Миндрякам? Революція. І вони собі ходять хоч би що...
— Тут, у селі — різня. А я хочу сюди свої чада...
І Зонька сама вже не знала, чого б то було їй так розбалакуватися:
— Навіть ті дві старі пані зарізали, що одна з них була зовсім темною. І нічого тим головорізам не буде. Так і присохне. А крові напустили! Перини і подушки всі порізали, пір'я позлипалося докупи, по всьому саду закривавлене висить донині. Ой бандюги!
— Нашествіе, — казав він. — Сліпе...
— Подушки порозрізали — грошей шукали. Ще мало набралися! — далі говорила вже з похололим серцем, бо ж отямилася. "Куди вона цими балачками сама себе спроваджує? Невже прямо в контру? А що скаже Микола, як приїде? Чи ж виправдати все отим магічним словом: р е в о л ю ц і я?"
— У панів забрали маєтки, то вони вже не пани. Навіщо ж вбивати?
— Ну так виходить, — підхопила Зонька. — А ті Миндряки... їх четверо розбишак і ще старий з ними. Хіба їм щось хтось посміє сказати? Підбурювали всіх: "Поб'ємо панів і збудемося клопоту з голови, щоб слокійно людям жилося". Ось так.
— Ні, Зонько, то не самосуд. Скільки народу впало, то що б значили якісь там Миндри?
— А я тобі кажу, що то бандити.
Вона відчувала, як задихається, і хотілося викрикнути захисне слово: революція! Революція! Революція!
— Боїшся окривавлених думок? — запитав він, переходячи на відверту суперечку, хоч і таку зараз недоречну!
— Миндряки — то бандити. Революцією лиш прикриваються.
— І я так кажу, — відповів отець Тимофій поглядом звужених очей.
А в Зоньки? Нижня губа відкачалася аж до підборіддя, а плечі стали такими жорсткими, як з каменю.
— Зонько, Зонько, — казав поволі отець Тимофій, — Нехай Бог рятує від страшного суду до суду Божого. Бо куди не глянь — скрізь проповідується смерть.
— Не просто смерть, — спробувала невпевнено заперечувати, — а "Смерть світовому капіталу!", "Смерть поміщику!", "Смерть..." — хотіла пояснити мету революції. І ще пригадала: "Час розплати настав!"
— Страшний суд до суду Божого, — повторив отець Тимофій. — Замість нього суддями об'явилися Миндри. А в Проскурові є Шаламови.
Зонька напружено обдумувала, що б таке останнє сказати на захист революції. Аж повітря губами хапала:
— Вони були самі. Ніхто не пішов за ними. Ніхто...
— Але ж ніхто й не спробував зупинити, — сказав отець Тимофій...
Обоє мовчали, як зговорилися. Нарешті Зонька спохопилася:
— Ти їсти не хочеш, Тимофію? Ходи до хати. Поїсиш чогось. Миколи нема, а старий свекор Яндрій спить на засторонку. Так пшеницю пильнує. і
Кажучи це, вона вже зірвалася на високі ноги, наче ними хотіла перескочити через усе те, про що говорилося. А про Миколу — жодного слова, що його нема дома, бо в більшовиках, у Харкові.
— А якби все ж до батька? Га?
— Не треба зараз. Небезпечно.
За мною смерть з косою ходить... Без домовини...
— Але в мене тобі ніхто не загрожує, — похвалилася Зонька і, подумавши, додала: — Ніхто ж нічого не бачив.
— Мені? А моїм чадам? А матушці? Хіба вони не частка самого мене?
Зсунувши низько брови, Зонька, може й несподівано сама для себе, випалила:
— Я тобі їх привезу.
Отцеві Тимофієві здалося, що вона тут-таки ж передумає. Але хіба вона могла передумати? Щукай тоді вітру в полі, шукай самої себе і знайди. Де? Тому і сказала нічному гостеві:
— Так не може бути, щоб гинули безневинні люди.
— Ти не віриш, що одні свічі вже тільки залишилося зажечь?
— Ні. Микола казав... — почала і запнулася.
— І не токмо, що існують головорізи Миндри. На розп'ятті нині сама церква.
— Твої діти будуть тут ще до ранку. Ні, на завтра в полудень. Що до того Проскурова? Скільки верств? Правда, за кіньми треба ще йти на Рудку, погнав їх свекор звечора на нічне пасовисько, а сам вернувся додому. Там по черзі стережуть. А якби тільки око спустити з тих коней — де б вони булиі
— Цигани?
— Є тут і без циганів! Вештається люду...
— Зонько, нехай тебе Бог боронить... від ненависті, — мовив тихо, аж заїкаючись. — Не май зла в серці на кожного бездомного.
Вона оглянула його з голови до ніг якось навіть насмішкувато, бо ж чекала зовсім іншого побоювання. Але він не звертав уваги, наче проповідь проголошував:
— Бо вона кидає людську душу в темряву.
— Ага, — відповіла сестра, як малій дитині. — Тут тато корову подоять і свиням їсти дадуть, а полотно, розстелене на березі ставка, хай відбілюється, ніхто його там не згорне. Намочити, правда, не буде кому, а треба, щоб воно під Сонцем не просихало, а відбілювалося. О! Які будуть сорочки! І тобі подарую.
Він тільки примружено глянув у відповідь.
Сестра пішла, а йому чекати. Не лежалося, не спалося, і він прислухався, як тягнувся хвостом за Зонькою собачий гавкіт по селу: пішла аж до Задерніщинського лісу. Небезпечна дорога під цю пору. Чи не ліпше було зачекати до ранку? "І чому не вмовив її, — картав себе. — От жінка. Рішуча. Але що буде, як злодій переступить дорогу: "Стій!".
Зонька тим часом в уяві вже бачила, як приїде з Проскурова, а на возі попадя і попенята. І казати вона братові нічого не буде, хай сам пересвідчиться, що революція — це Зонька і її Микола, а не якісь там Миндри. Хоча в нього, певно, так на язиці крутитиметься: "Зонько, чого людей до рівності треба волочити за ноги по шосе? Тобі подобається рівність, коли вищих за тебе вкорочують на голову? Не принизливо бути рівним з тим, що без голови?"
Вона подумки продовжувала з ним сперечатися і сперечатися. "Я ж тобі кажу, то — Миндряки. З бандитським нутром революціонерами дуже захотіли бути! Поставити себе. А він: "Ти речеш, що це не може всіх людей прихопити? Слава тобі, Господе! Що люд — опріч тої січі..."
Важко дихалося Зоньці, а неприязнь до отця Тимофія наче відгукувалась десь поза серцем, але була вона таки, була.
Адже без нього все було десь там опріч її свідомості, а тепер все змішалося, як вавілонським стовпотворінням. І від того стовпотворіння вона вже не може відгородитися, стала його часткою... Все ж була певна: хай там що над братом нависло, а жінку і дітей вона привезе в село.
7
Тильним боком до дороги стояв Ліндерівський будинок на вулиці Річкоблітній. І була та спина облуплена, крізь потріскану штукатурку вишкірювалася цегла, що почала чорніти від часу. Огорожа навколо садиби іржавіла. За два роки проскурівчани звикли до того спустошення, якш віяло від будинку, де до революції кишіло ЛЮДОМ. Тут жив відомий "майстер фарбових справ" Ліндер. А тепер, коли ватага хлоп'ят забреде до спорожнілого будинку, де кімнатам, здавалося, не було ліку, то з переляку тількі перегукуються, щоб не заблудитися: "кум-кума, пожич полотна!..". Забувають навіть про найпопулярнішу гру в червоних і білих.
Про Ліндера одні і ті ж говорили по-різному. Спочатку ніби він втік до Києва. Коли почала така версія набридати, то казали, що він втік до Америки. Що б там не говорилося, а перевернутих догори дном діжок з фарбою ніхто не піднімав, ніхто фарбами не цікавися. Явір, під який була вилита фарба якимось запопадливим експропріатором, почав сипати жовтим листям посеред. літа: сюди можна було ходити на зустріч з передчасною осінню. Тут навіть лавки з поручнями вціліли, але фарба підтекла під них і тільки зверху затягнулася плівкою. Від неї тхнуло задушливим лаком. Але спробуй вдивитися в той химерний малюнок, де біла фарба вливалася в червону, створюючи різні лінії і плями, наче то були під ногами якісь далекі краї, перенесені сюди на таку своєрідну карту, — і тебе понесуть думки туди, де нас нема. І ти оглядаєшся навкруги, знаходиш ще одну державу, пофарбовану назелено, яка сягнула ледь не на вулицю. Діжки повиставляли свої товсті боки, ліниво вигрівалися на сонці. Там тільки білі ведмеді не ходили в уяві колишніх школярів церковно-приходської чи земської школи.
Найкраще все це сприймалося на відстані. Людина звідси переносилася кудись уперед, обминаючи сьогодення. Похитуючи головою і несвідомо перелічуючи прути огорожі, думала: "Скільки то існує однодумців у створенні цієї пустки!" Треба ж було не полінуватися, викачати з льохів такі баді здоровенні тільки для того, щоб вилити на подвір'я і в сквері фарбу. Лише дивися і дивуйся. Та ніхто довго тут не застоювався: огортав якийсь страх серед тієї пустки. Хоча про це ніхто не говорив. Може тому, що були теми для інших балачок?
На протилежному боці вулиці майже щоденно вирували мітинги, гриміли бурхливі оплески. Колихався натовп, як макове поле під вітром, червонів прапорами і строкатим одягом. Туди нікого не треба було гнати, і дзвони не скликали. Люди йшли слухати дивну новину, що ніякого багатства в житті вже не треба буде, всі будуть рівні, не стане багатих і бідних, а тому людина ніякої зневаги ніколи ле терпітиме. Про неї взагалі люди забудуть.
Залишалось дивуватися: чого ж то треба було так довго чекати такої благодаті? Чи не можна було до цього дійти раніше? Хто проти!
Пани? Та хто ж здумає їх тепер слухати?! Хто тепер ламає шапку перед ними? О, як прозріли дядькиї Тепер... революція! Свобода. І вже дядька ніхто не захвостае. Про це говорили всі без винятку оратори. Не було таких, що проти свободи, вони сюди не приходили. То лише треба було відгадати розумною головою, хто ж стоїть так конспіративно на шляху до свободи. Відгадати і... покарати. Як тут не будеш розглядатися, шукаючи навколо себе ту... контру. І раптом твій погляд зупиняється на лінде- рівському терловищі. Ти спочатку витріщуєш очі, а потім рвучко відводиш погляд і виносиш категоричний вирок: так не може бути.
І вже ніколи туди глянути не захочеш. Чому?
Бо на очах трісне, як мильна булька, казка про благодать. Прямо з кольорової казки спустишся в життя, читаючи: "Смерть поміщикові!", "Смерть буржуям!", "Смерть ворогам революції!", "Смерть, смерть, смерть..." Та хто ж тут поміщик? Хіба на мітинг йдуть поміщики? А де ж вони? Га? І мітинг продовжується. Хоча наперед відомо, що скаже оратор. Відомо всім, але хіба втримаєшся вдома? Ніхто вже не цікавиться, звідки приїхав оратор. То було спочатку наїздили з самої Москви, а тепер, дивись, і свої перейняли премудрість глашатаїв всенародного щастя. Якийсь Атаманець з Нового Села чеше про свободу не гірше московського. Але московському що? Сіяти? Орати? На асфальті? Чи в нього нема часу ораторствувати? Яке кому до нього діло? Не треба йому багатства, то й не треба.
Атаманцеві, виявляється, не треба? То так не може бути! Заговорюй зуби, заговорюй!.. Але до чого не привикнеш! До щастя, що роздається прямо пригорщами, правда, на майбутнє, але ж хіба воно за горами? І як про це не поговорити після мітингу? Тож розходяться люди не так, як донедавна — поспішаючи, а... з ким попаде поволі розбредаються по домівках, уголос все перебалакуючи, і мовчки кожен своє роздумуючи. І каже колишнії робітник ліндерівської красильні Валько знайомій перекупці Федорі:
— Так не може бути.
— Що не може бути? — перепитує вона, випльовуючи соняшникове лушпиння собі під ноги, бо тепер, після мітингу, можна і насіння полузати. А там вона ненароком могла і червону фарбу з губів злизати. То який резон було витрачати ту фарбу?
— Ну... що не треба буде багатства.
— А ти його мав те багатство? — сміялася вона до сліз.
— Ну? Хотів прикупити пару десятин землі, вже і гроші зложив, в село зібрався до діда.
— А тепер ти чого хочеш? Землю роздають без грошей. Бери. Для тебе ж, дурню, революція.
— А я чомусь від тих слів до пам'яті не можу прийти.
— Чого? — запитала Федора, сама собі підморгнувши.
— Розумієш... Говорять, що нічого нікому не треба буде, ну багатства. А самі землю роздають. То це хіба не багатство? Як із землі вони збираються зробити небагатство?
— Ти вже забагато думати почав.
— Думати завжди треба! Он Ліндер голову мав і скільки золота понавидумував!
— Та нема вже Ліндера.
— Так не може бути, — встромив поміж них і свого довгого носа колишній забійник з Литвинової бойні, який чомусь сам себе вважав поляком.
І Федора, хоч і знала вже, про що він провадить, вважала за потрібне перепитати:
— Як не може бути?
— Нова влада все толкує, що не буде багатства, тобто багатих і бідних не буде. Багатству треба хребта ламати. До цього часу я все слухав, що, мовляв, працюйте, люди, і матимете достатки. Працюйте! Хоч на себе, хоч на Литвинова, але давайте! Давайте! А тут піднімається оратель і каже: Не робіть нічого, бо вам нічого не треба буде. Уперше таке чудо чую. Присяйбо! Багато хто вважає, що робота не вовк, в ліс не втече. І влада тої самої. Ні, такого ще не було.
— Де ти таке чув? — відпльовувалася насінням Федора.
— А ти, Капєйка, глуха, не чуєш? Не буде багатих і бідних, всі будуть рівні. А багатство чим твориться? Працею.
Тут і четвертий мітінгуючий підійшов, протираючи окуляри:
— Праця — то каторга. Вона позбавляє свободи. Неволя. А багатство? Хто його понапташував? То ж думай, кого обманути, надути. А як будуть усі рівні, то чого ж зі шкіри лізти? Хочеш — роби щось, а не хочеш — не натужуйся.
— М-ц! — поцмоктував Валько, але вже нічого не хотів казати, бо та Федора! Суворо відмете все, крім соняшникового лушпиння, що скупчилося в неї на бороді.
Але ж вона бачила його настороженість і таки спитала:
— Що тобі ще треба? Чогось боїшся? Ти якийсь поміщик чи капіталіст?
— Бо вони таки чогось не договорюють. А ми, барани, не дослуховуємо, — сказав упевнено якийсь згорблений чоловік.
— Заворожують нас обіцянками, — підтримав його Валько. Чудеса!.. І кожний йде сам собі подарувати чудо. Слухає не стільки промовця, скільки себе.
Федора ледь не забула, що треба ж було розказати, як горів дім Заславських, рівно, як свічка. Про це зараз тільки згадала, а те, що забрели всім гуртом хто зна куди, то й не помітила. Ага. Це вони йдуть по вулиці Річкоблітній якраз мимо колишнього Ліндерівського дому.
Зупинилися, переглянулися... І перештовхнулися ліктями всі четверо: дивись, мовляв, дивись! Куди зникла діжка з-за огорожі? Тільки за одну ніч? І щоб тобі десь хоч одна крапля фарби! Земля розшнурована на клумби і вже напевно щось посіяно, бо і скроплено водою. Що то могло б значити? Такі питання ставились тільки роззявленим ротом і широко розкритими очима. Овва!
Воно то ще б нічого, якби з-за вікон другого поверху не цідилося світло, не чорніли постаті. А навколо дому — ні душі. Зупинилася компанія, переглянулись: дивне враження! Ніби будинок переповнений тінями, бо якби то були живі люди, хіба нікому з них не треба було б сновигати й на подвір'ї? Тим більше, що ще вчора тут нікогі- сенько не було. Федора так і сказала:
— Я точно знаю, бо тут недалеко живе один знайомий. Я його ниньки бачила, але він не казав нічого.
— Чого роти пороззявляли? — раптом голос, а чорт його знає, хто це. І де взявся — як з-під землі. Видно, не тутешній: хіба Федора не впізнала б.
— Слідуйте далі, — додав незнайомець суворо і пішов не в двір, а далі вулицею. Одяг на ньому цивільний, а оте "слідуйте далі" відчеканено досить загрозливо.
Притихли всі, кому було дано "пораду" слідувати далі.
— А кишеня така настовбурчена, — перервав мовчанку Валько. — Придивіться-но.
— Ліворвер, — здогадалася Федора. — А як пішов!.. Чистий тобі хазяїн усього.
— Я аж злякався, — казав колишній м'ясник.
— А я його хотіла зернятами вгостити, — посміхалася Федора.
— Хто такий і куди він пішов? — запитав Валько.
Мовчанка, що запала після того запитання, нічого не могла пояснити, і Федора висловила здогад:
— Напевне то якась власть.
У відповідь було тільки посмикування плечима і головою.
— Я бачив, як якась кістлява рука рухнула фіранкою, звідти, зсередини, — мовив згорблений, як уже з'ясувалося, коваль Сидір.
— Я теж бачив, — пригадував м'ясник, — така суха рука, така кострубата.
— Вигадуєте, — розсердилася Федора. — От я зайду до свого знайомого і все в нього вивідаю.
— А ми думали, кого наша краля вибере, щоб у гості запросити.
— Снилися ви мені, — вдавано сердилася Федора крізь усмішку і повернула, але не до знайомого, а додому. Бо ж там на призьбі сидить... вона знає хто. Васька чекає.
Вона йому і розказала про те чудо за ліндерівським муром і огорожею, але він нічого ще не чув, люди б говорили...
— То що я брешу? — питала вона прискіпливо. — А якби зараз туди піти подивитися, що то воно таке, може то вже друга власть?
— Знаю, знаю, ти хочеш мене відправити. Знюхалася з Вальком?
— З яким Вальком?
— Аз ким ти здиміла з мітингу?
— Хіба я знаю, що він Валько? Мені туди було треба. Хвеня гроші винна. А де її спіймаєш, як не на мітингу?
— Гроші? Які гроші?
— А які ж бувають гроші?
— Якщо керенки, то ними вже можна знаєш що витерти? На них все одно, крім дулі, нічого не купиш.
— Знаю я, за що купувати і продавати... То ти не йдеш? — розсердилася Федора. — Я йду сама.
— Йди, йди, пляшку ставлю чи даю сім мільйонів соцзнаків на четверть самогону, як ти — згодна? У Ліндеровому дворі росте тая.
— Туя, — виправила Федора.
— Ну-ну, вона. От принесеш звідти гілочку туї — тоді й повірю, що ти розказуватимеш. Інакше — ні слову не повірю.
— Та принесу я, принесу, ту, що з цвинтару, — заливалася сміхом Федора.
— Відчини хату, я тим часом посплю.
— Ні, сиди тут на призьбі.
— Не довіряєш? Золото закопала під припічком?
— Я сама золота.
— Ой! Не сміши людей! Скільки років минуло, як ти була золота?
— Ти йди за пляшкою. Він спати хоче втелющитися.
— А не рано відправляєшся на розвідку? Ти ж звечора чогось переполохалася, а вночі? Бери запасні панталони, бо не принесеш гілки туї, то пляшка за тобою.
— Ой, не дурій!
І пішла. Нічний Проскурів плив зеленими вулицями, тиша співала колискову. Як це було не схоже на те, що тут творилося вдень! А тепер вона тут одна на всій вулиці? І йде так відчеканисто, що, певно, й Ружична чує її ходу. Федора скинула черевики і попрямувала боса по теплій бруківці. Підсліпуваті вікна підглядали за нею мовчки.
Брама була зачинена на замок. Але високі вікна жевріли смугами попри фіранки. До туї не дійти, хіба через огорожу залізти. А якби просунути крізь залізні прути руку, можна було б зірвати гілочку. Туя росла в Проскурові тільки в Ліндера. Звідки він привіз сюди таку диковинку?
Федору взяв острах, і вона не тільки повернула назад, тихо ступаючи босими ногами, а й скоро кинулась втікати, бо щось скрипнуло в неї за плечима. Втікати? Її дорогу перетнув той таки незнайомий, який ввечорі "просив" слідувати далі. Вона його одразу впізнала: такий, як Висмоктаний. Тепер він не просив далі слідувати, а прихопив її так цупко за лікоть, що, здавалося, того ліктя вже зовсім нема.
— Хто вас сюди послав, громадянко? — вже в просторій кімнаті питав її кострубатий чоловік, що випирався суглобами з шкірянки.
— Василь, — зізналась вона, бліднучи від страху.
Переглянулись двоє, що сиділи оддалік за столом і пильно вдивлялись в якісь папери. Обоє підняли голови і зацікавлено зирили.
— Адреса, — поспішно запитав кострубатий.
Федора не зрозуміла, чого від неї хочуть.
— Я йшла зірвати гілку туї.
А ті два за паперами знову переглянулися, перевели погляди на Федору і зміряли її очима з ніг до голови. Трохи таки затримались погляди на тій голові, що здавалася дуже масивною для таких тонкощів, як гілочка туї. І замість того, щоб розсміятися, знизили плечима.
— Не брешіть! Вона прийшла за букетом... Ви розказуйте, що насправді вам тут треба?
До кімнати увійшов четвертий співробітник і Федор впізнала в ньому свого "знайомого", що радив "слідувати".
— А! Це ви! — сказав він Федорі і всім присутнім. - Вона вдень тут ходила, а тепер вночі прийшла боса...
— Бо я боялася стукати на все місто і роззулася.
Знову переглянулися товариші і перевели погляди на Федорині руки, в яких тримала пару черевиків, шнурованих, на високих каблуках.
— Ваше прізвище? — повторив кострубатий.
— Прізвище? — здивовано перепитала і поспішно відповіла: — Капєйка.
— Капєйка? — тепер уже здивовано перепитав допитувач.
— Так мене назавають.
— Ви чого придурюєтеся? Ми можемо зараз без вас знайти відповідь, хто ви така.
— Ковтун Федора Іванівна, — відповіла чемно.
— Ну от. Брехати не треба! Не здумайте.
— Я й не брешу. Ви мене прізвище питали, а н хвамілію.
Сказавши це, вона як крізь землю провалилася. Їй стало холодно, бо накотилася згадка про ті льохи, що там, внизу... І вже не пам'ятаючи саму себе, від страху закричала:
— Що я вам тут зробила? Чого ви причіплюєтеся? Відпустіть мене! Я зовсім не придурююся! То ви придурюєтеся!
Жбурнувши долу черевики, вона кинулася до дверей але її втримали цупкі руки. Кинула меткий погляд на вікно: може туди прорватися? Але це могло тільки розсмішити. Звичайно не Федору, яка скоро справді побачила браму, але не ту, через яку її сюди привели, а ту, що вел вниз, по сходах, чортові в зуби.
І зачинилася та залізна брама за Федорою безшумно, наче ретельно змащена. Услід їй полетіли черевики. Темніла густа порожнеча. Федора протягла руку вперед вже взутими ногами обмацувала сходи, щоб не впасти; Дійшовши до самого низу, сіла на кам'яну бруківку. Її вж нічого не дивувало, вона навіть не здригнулася, почувш людський голос. Спочатку ті голоси сприймала як ознаки за якими можна відрізнити людину від інших істот, І згодом стала дослухатися.
— Я — більшовик! Сволочь ти! Я таких, як ти, бив на всіх фронтах! Я... — і закашлявся надовго, а крізь кашель, що рвав горло: — А ти опортуніст. Я прийшов до тебе як до чоловіка, а ти сволочь була і будеш нею! Я в шахмати прийшов пограти!
Федора стала на своїй сходинці на увесь зріст:
— Чого?! — крикнула, аби тільки подати голос. - Чого? Якого чорта?!
Але ніякої відповіді на своє запитання не почула Тож піднялася по сходах назад догори і стала бити кулаками в залізні двері.
— Випустіть! Випустіть мене! — кричала і тут таки опускалася донизу під дверима.
А над самим її вухом у темряві прохрипіло:
— Женьщина, як зветься ваше село?
— Це не село, а город, — відповіла Федора і образа ворухнулася в голосі, що її місто раптом селом назвали.
— То як воно називається?
— Проскурів, — відповіла вже спокійніше і навіть приготувалася до розмови: її питають, вона — відповідає.
Але знову надовго запала гнітюча тиша.
— Розстріляють, — пересипалося хрипотою.
— Не мають права! — здалеку прогримів той самий голос, який чула Федора при вході. — То через тебе все! Ти — контра!.. Я тебе знаю. Терористи чортові, бомбомети!
— Випустіть мене! Випустіть! — знову зарепетувала Федора. — Я... я дорогу до тієї туї забуду і десятому закажу!..
— Не надривайтесь намарне. Ніхто не почує, — почувся поруч молодий голос, прорізуючи густоту темряви.
— А вас хтось почує, що ви й тут мітинги розвели. Кому вони тут потрібні? Я й на майдані плювала на ваші мітінги! А ви ще й тут знайшли місце. Тюхтії! Треба двері бити, кричати, а вони фронтами хваляться. Ніхто вас не почує! — випалила вона і знову розплакалася. А плачучи, все повторювала: — Здохнути тут з вами доведеться.
— Не встигнемо. Розстріляють, — "заспокоїв" хрипкоголосий.
— Тебе варто розстріляти, але більшовики проти тотального терору, — озвався той, що Федора про себе назвала його молодим.
— Значить, нам нема чого боятися? Дуже сумніваюся.
— Гад ти, гад! Нічого боятися!.. Якби не ти...
— Ти хочеш сказати, ніби більшовики дотумкали, що червоний терор не так лякає, як озлоблює маси?
— Я тебе, контро, тут рішу!
— Без суду і слідства? Оце у вашому дусі.
— Ну гад! Якби мені на волю! — рубав слово за словом більшовик.
— Я тебе додому не просив. Ти прийшов сам.
— І тепер — до однієї ями з таким гадомі От плюгавий!
— Привезли, значить, заживо згноїти, — не звертаючи уваги на лайку, сам до себе бубонів той, що хрипів старечим голосом.
— Я все скажу на допиті. Я вимагатиму зв'язку з самим Троцьким! Я — більшовик!
— Замовчіть! — на весь голос залементувала Федора з самої нижньої сходинки. — Замовчіть! — І знову почала бити кулаками в двері.
— Я — більшовик, — проривалося крізь зловісне гудіння заліза.
Федора зійшла знову до самого низу.
— Більшовик? — питала, наставивши церед собою долоню. — Але ж не чекіст? Слава Богу...
— Ви, громадянко, знаходитися в ЧК. То чого так розплакалися? Прославлена ж установа.
— А я думала, що то просто страшні казочки про цю уславлену установу. Як про вовчика і Червону Шапочку…
— Теж якась контра, — лютував Молодий.
А Старий тільки засміявся.
— У чому тебе звинувачують? — почав більшовик, бо певно, зовсім не вмів мовчати.
— А нащо звинувачувати?
— Як то нащо?
— Звинувачувати треба для суду.
— Ти довбня чи шабля? Той, хто веде боротьбу за диктатуру пролетаріату, може розстріляти без суду і слідства. Більшовик має право розстріляти...
— Знаю, знаю, є постанова розстрілювати без суду і слідства, про концтабори, про збільшення місць для ув'язнених...
— Значить, є постанова про концтабори? Це вже крок вперед. Ура! Розстрілів, значить, буде менше? Гуманізм!
— Хіба вони були? — насмішкувато питав Старий.
— Не було б, — твердо відповів більшовик, — але гад на гадові сидить і гадом поганяє. От зараз дивишся на твою морду...
— А ти її не бачиш.
— Ну от... Ще один розстріл без суду і слідства був би тут до речі.
— Буде! Хто й коли додумається узаконити наше перебування в цьому...
— Проскурові, — підказувала Федора.
— Я сюди потрапив випадково, — твердив своє більшовик.
— А я, по-твоєму, через провину перед революцією? - не стерпіла Федора.
— Значить, така постанова? — не вгавав більшовик, не приховуючи радості.
— А ще ж, — насмішкувато продовжував Старий, — про табори, тобто про збільшення місць для ув'язених... Є постанова, підписана Леніним і Дзержинським. Ленін писав, що царська Росія є тюрмою народів, а чим вона стане, коли число бараків і нарів ще збільшиться?
— Ти хотів, щоб класовий ворог катався, як сир в маслі? Так?
— Не хочу я кататися в маслі! Я хочу вибратися звідси.
— Що? — озвалася Федора з верхньої сходинки. — Та ви знаєте, яка тут глибина?
— А ви знаєте? — питав Старий, наче обережно підбирався до якоїсь таємниці.
— Аякже! Це Ліндерова красильня. Тут льохи... Ой Боже! Втекти? Звідси можна втекти хіба що на той світ. А ми вже й так на тому світі, — казала, не перестаючи плакати.
— А підземний хід тут є?
— Навіщо Ліндерові підземний вихід? — мудро запитала Федора. — Від своєї жінки тікати?
— І справді, — погодився Старий. — Хіба Ліндерові треба було мене тут замордувати і тихенько через підземний хід викинути кудись в річку?
— Річка звідси далеко! Ого! Де та річка!
— Це ж тільки царська поліція могла робити такі фокуси. Вони могли б за три дні хоч на допит викликати, хоч морду побити, але дати склянку чаю і тарілку якоїсь баланди. А ми б ще вдавали, що відмовляємося їсти. Голодовку б об'явили. А в мене туберкульоз. Міг би й лікаря викликати;
— Ну і що? — озвався більшовик. — А в мене ревматизм. Шстав на засланні в Тобольську. Там собачий холод.
— Що ти казочку розказуєш? Холод... — почав заперечувати Старий.
— Казка? — з обуренням запитала Федора. — Тюхтії! Вам, як тим дурням, нічого не треба, аби казка... Бийте кулаками в двері, бо ви тут здохнете.
— Навіщо? Здохнути нам так і так. А казку про червоного вовчика... Ось сидить жінка і знає цю казочку...
— Ти опортуніст, — знову починав мітинг той же Молодий. — Ти сам себе так не знаєш, як я тебе знаю. Ми з тобою відсиділи в тюрмі у дев'ятьсот шістнадцятім. Тоді ти був меншовик. Пам'ятаєш?
— Чого ви сваритеся?! Я спочатку подумала, що ви якийсь важливий мітинг проводите.
— А тепер ви так не думаєте?
— Треба головою об камінь бити, кулаками в залізну стіну! Гвалт піднімати. А вони...
— Мітингують? І це вам не подобається? Що ж. Тоді послухайте казочку. Про ЧК. Забрали, значить, одного чоловіка і він — як у воду впав.
— З води він виплив, а от з цієї ями... — шпигонула Федора давши зрозуміти, що вона проти будь-якої пустої балаканини.
— Забрали другого, — не звертаючи уваги на Федорине зауваження, продовжив Старий. — Тихо так: третього, четвертого...
— Увесь мітинг, — розсердилася Федора.
— ... а п'ятий без виклику й арешту приходить сам...
— Як от я, дурна, — знову зауважила Федора.
— ... і запитує: "Куди ви поділи мого батька?" А йому найпомпезніша відповідальна особа каже: "Хто просив, щоб ви прийшли сюди про когось щось питати? Хто ви такий? Ваша адреса?.."
— І хвамілія, — доказала Федора.
— От гади, — сердився більшовик. — Не души таких гадів?!
— Так, приїхав Яцій з Петрограда, то ще не такі казочки знає!
— А де він сидить, той Яцій, я маю на увазі... в якій ямі?
— Де? Ви знаєте, скільки тут льохів? Тут на один і на другий бік фарби в діжках стояли. Хіба так просто знайти когось? А за Яція всі думали: то казочка, що він... Хто? Е! Ніхто не знає цього... А я пішла гілочку зірвати з туї.
— Все люди знають, — відповідав їй Старий.
— І прикидаються, ніби так не може бути...
— Я кажу, що за старого режиму, тюремщики вже шарпали б на допит, ми б якось захищалися... А тепер якщо виведуть, то попідруч, або винесуть...
— Куди вже звідси будуть виводити, — знову почала плакати Федора і знову підбурювати ворогів стати разом на штурм стіни залізної.
— Стукати. Стукати, — переконувала їх, схлипуючи.
— До кого? — запитав Старий.
— У двері, — крикнула Федора.
— У двері — то правильно, але до кого? До Раднаркому чи до ЧК? Однаково не почують. Однаково глухі. Чи товариш більшовик заперечить, а може уточнить, скаже: то Кремль, а то Луб'янка.
— І справді, — Молодий казав якось задумано, — усі важливі документи підписуються Леніним. Під тиском? В силу обставин?
— Я б тебе розстріляв, — казав більшовик якомога спокійніше.
— Ой не стріляй, бо все одно не влучиш. Я бачу, що ти зовсім осліп.
— Тут усім нічого не видно. Якийсь зверху продих є, чи ні?
— Дуже високо, — казала Федора.
— Не встигнеш, — кинув Молодому Старий.
— Розстріляти для історії? Не увійдеш ти в історію згинеш тут, як тифозна воша.
— А череп? То теж вірний свідок для історії. І викопає його хтось колись, шукаючи скарби Ліндерові.
— Три черепи, один з них, правда, буде дуже гудіти порожнечею.
— Ви знову хочете сваритися? — крикнула Федора. - Ви обидва однаково порожньоголові. Ви... Ви...
— Бо з мовчанки здуріти можна, — протяг спокійно Старий, сам собі.
— Я ж то думаю, що він вас так габзує, а вам хоч би що! Це просто щоб не здуріти. А мене хоч би дурною звідси випустили. Хай я б ходила неприкаяною від хати до хати. Я... не хочу тут здохнути! І ніякий розум тут нікому не потрібний, — знову голосно розкричалася.
— Женьщино, може вас таки випустять, — говорив Молодий Федорі. — Я — Найдьонов Віктор Олександрович з Калуги. Запам'ятайте. Найдьонов, більшовик.
— Усі ви більшовики! Усі! — розізлилася Федора.
А той, не звертаючи уваги, продовжував:
— Це тимчасове явище... заходи...
— Не буває тимчасових заходів. Всі заходи стають для тіеї чи іншої історичної формації постійними, — заперечив Старий. — Скажи, хіба могла бути Луб'янка Івана Грозного тимчасовим явищем, коли вона аж через чотириста років знайшла свого продовжувача?
— Якого ще такого продовжувача? — з тремтінням у голосі запитав Найдьонов.
Відчула Федора, що то не гра, щоб не здуріти, то ніяка не гра. І різонула своїм пронизливим голосом, що й не впізнати:
— Щоб ви тут поздихали зі своїми мітингами! Щоб ви провалилися! Та я і слова більше тут не скажу! Я мовчатиму, бо ви обидва... Знаєте хто ви такі?
Вона хотіла їх назвати чекістами, але подумала: марно! Що за люди? Чому для них нічого іншого не може бути. Давай їм мітинги та й годі! І де? В ямі. Навіть у в'язниці.
— Чого ви так розсердилися? — питав Старий, кашляючи і стогнучи.
— А ви не думаєте, як звідси втекти?
— На мітинг? — питав той же, підкусюючи, щоб не дати їй мовчати. Хай говорить, бо завтра може й цього добра не буде. Ослабнуть усі троє. Ну хай вона, як новенька, може ще два-три дні протриматися. І то ні. Хіба в жінки стільки сили, як в чоловіка?
— Ідіть ви знаєте куди... — сердилася Федора.
— Пішли б, якби ми не сиділи.
— Ага! Я вам приділив багато уваги, але не відповів на останнє питання, товаришу Найдьонов.
— Гусь свинье не товарищ.
— Так. Так. Тільки даремно ти намагаєшся толкувати про якихось революціонерів у білих рукавичках. Це ж свого роду угодовство сильному. Значить, ти не більшовик, а угодовець.
— Я — більшовик! Воша ти тифозна! Я — більшовик!
— А хто підписав ордер на твій арешт? Микола Другий? Бенкендорф? Чи теж більшовик. Такий точнісінько, як ти.
— Я вб'ю тебе, гад!
— Ха-ха-ха! — розбрелося по всіх Ліндерівських закутках без луни. — Я знаю, я все знаю. Тобі сниться світова революція, такі небувалі завоювання, а тут випала квадратура в Ліндерівському льоху.
— Мовчи, гаде, бо я розірву тобі горло.
— Ось так. Краще б обіцяв усім нам світле майбутнє, а він...
— Ну хіба не гад? Я б тебе давно вбив, але ти смердітимеш.
Старий заспівав крізь кашель:
Повстаньте, гнані і голодні,
Робітники усіх країн.
Як у вулкановій безодні,
В серцях у нас клекоче гнів.
А після співу додав:
— Усе правильно. Який більшовик без клекочучого гніву?
— Не тобі, гаде...
— Ну добре. Добре. Мітинг? Хай. Ну куди вже від нього? — впала у відчай Федора. — Але що ж то за мітинг, коли ніхто з вас не кричить "Хай живе Ленін!"?
Цим відчайдушним і вкрай небезпечним запитанням вона надовго позав'язувала всім роти.
8
Їхала Зонька в Проскурів посеред ночі, як в світле майбутнє: вигравало місячне сяйво над полями, а в серці лоскітна радість.
Небезпека скрізь могла підстерегти. Але хіба ж радість без тієї небезпеки могла б так розбуятися? Їхала, як крізь саму революцію: випало їй таке щастя...
Віз торохтів по бруківці, а потім по шосе в Ярмолинцях, як у дзвони бив; то не віз, а цілий бронепоїзд: добротні колеса, здавалося — вічні, а коні? Як вогонь. Не свої. Хіба вона б брала з рудки свої коні? Коло них он як треба ходити! А з того свекора Яндрія такий господар, як з псячого хвоста сито. Вважається, пшеницю він стеріг: як зашився на засторонок, то хоч якійсь банді разом з ним все загорни і пропий за одну ніч.
Але все це мимо: зараз вона їхала обстоювати все на своєму боці. Такою вона себе пам'ятала давненько. Тоді як грім тріснув над селом: пожежа! А дзвони не б'ють. Небо палає, біжить старе і мале... без відер і гаків. Горять панські стіжки, вирує вогонь, а люди стали стіною навколо і тривожно поглядають один на одного. Пpo що вони думали, коли сюди бігли? Горить добро, святий хліб, людський достаток марно пропадає. А вона, Зонька, чогось вперше відчула якусь злісну радість, відчула красу пожежі. Чого? Бо ж ніхто не зрушився з місця проти тієї стихії. Вона дивилася на вогонь і слухала, як під ним потріскують пшениця і гречка, дивилась, як на передвісника якогось дива.
І ось зараз по всьому тілі розливається така ж бентежна радість, як і тоді. Людина в такий час стає збудженою, з'являється непереборне бажання щастя, яке очікуєш з притамованим подихом. І нема таких цінностей, щоб бoятися в жертву їх віддати задля нього.
В Зоньчиних очах світився новий світ. Він не погас навіть тоді, коли поповзли чутки по Кадиївці.
Нібито об'явився в Саветиної Маньки якийсь далекий родич. Що далекий, то правда далекий, бо навіть говорити по-нашому не вмів, лише одне твердив: що все треба попалити. Хай згорить все разом з тим старим світом осточортілим і неправедним.
Тоді і Микола пішов у червоні партизани. Революція! Пожежа в душах. Он вже за північ, а ярмолинецький бульвар аж розлягається танцями. Ой! Варто тільки послухати! Кларнет, аж виговорює ойру, дух перехоплює! Хочеться зупинитися і слухати із зажмуреними очима: музика, що долинає здаля, не схожа на музику — вона схожа на якесь подвійне життя, таке, що спалахує пожежею десь там... куди і думкою сягнути не можна, щоб не наслідити. Бо думка — яка вона? Нерідко забруднена якимось страхом, сумнівами...
Та й, зрештою, як тут не боятися? Зонька минає Ярмолинці, а далі обступив дорогу ліс, і чорніє тим лісом ніч, і охоплює душу страх. Коні мчать, а погоничеві здається, що то втеча від страху. Так можна не витримати. Зонька це добре знає, тому стає на ввесь зріст на передку і викрикує: "Т-р-р!" Підвода раптово зупинилася, фірман падає з передка прямо в оберемок сіна, сміючись до сліз. І питає себе:
— Не боїшся, Зонько?
— Ні, я стала, щоб солов'їв послухати.
—- А! Слухай-слухай. На старій груші біля хати один виспівує, а тут — цілий хор.
Дома той спів Лине маминою піснею, що вдивляється в дівоче щастя:
Ой дай мені, моя мамо,
Вишиту сорочку...
Вдарила Буланого батогом — і знову біжать коні. А Зонька? Вона боїться! Не соромно? А коло цвинтару як буде? Не страшно? — питала сама себе, хоч добре знала, що тоді вже буде досвіток, зарожевіє край неба. Яка вже йоже бути небезпека о такій порі? Почне люд вештатися хто куди. Але ж, певно, треба було Зоньці страхом страх подолати. І сягнути далі поза цвинтар, аж до Завалля. Пригадувала, як звуться дівчатка Тимофієві. Старша — Люся, а зовсім ще маленька — Лялька.
Ніч танула синявою і росянистим подорожником, коли Зонька під'їжджала до Проскурова. Цвинтар ховався за розлогі верби і кучерявий плющ, а від нього крута дорога вниз. Зітхнула Зонька, натягнула віжки так само невміло, як і всю дорогу їх тримала. А в її уяві уже все — як на тарілці: і проскурівська квартира отця Тимофія, і церква з банями та високим хрестом, і двоє кучерявих дівчаток з блакитними бантами на голові. О, то панянки! Вони ще сплять. Треба було від отця Тимофія хоч якусь річ взяти, щоб повірила матушка, хто вона така. І як до неї звертатися? Матушка?
А вже як почнуть пакуватися на ту підводу! Вони ж такі, що ні пса, ні кота не захочуть залишити. Може, питатимуть її дозволу, що брати, чого не брати на фіру. Вона ж великодушно заохотить: "Беріть, все беріть, скільки влізе!" Зонька вже бачила кожну річ, що вкладалася. Та раптом глянула на віз пильним оком.
— О! А затильник? Де затильник? Боже! Доїздилася! - вирвалося з грудей. — Як же вона загубила затильник?! Певно тоді, коли їхала по тих каміннях, що тирмосили возом. Що тепер скаже дядько Кіндрат? Коні взяла без спросу та ще й збитку завдала.
Зате як вона тепер проходитиме коло того дуже донедавна пишного попа! Нехай помучить його совість за те, що так страху нагнав. Революція йому погана! А пани хороші? З'явився переляканий, як з-під проваленого неба, ніби другий потоп почався, щоб затопити все навкіл. Нема. Нема ніякого потопу. І я це доведу! Привезу тобі твоїх попенят. На! І помовчи, тихенько відсиджуйся. Чого тоб Ти — не пан. Не пан же?
— Злоби... Злоби насіяно. А пересівати злобу так само не треба, як і сіяти, — вже наперед знала його повчання.
— І пішла з ним суперечка... без нього.
— Потоп? Нема потопу!
— А повсюдне насильство — що по-твоєму?
— Не насильство, а революція. Так каже Микола.
— Умерщвлєніє для чого? Щоб зробити рівність між мертвими і живими? Достойну людину смерть також возвеличує. Так що нерівність від терору ще більше поглиблюється.
— Виходить, що смерть чиниться не для того, щоб утвердити рівність між людьми?
— Воїстину так.
Здригнувся світ в Зоньчиних очах: що це вона? Збирається пристати до думок отця Тимофія?
— Я ж то кажу... Нащо було випускати стільки крові? — вголос продовжувала вона чи то мислі отця Тимофія, чи вже свої власні. — Було дати тим Орловським клапоть грунту десь там на глинистому косогорі, хай би там здобували в поті чола скибку хліба насущного. Пізнали б, по чому кварта лиха. Оце було б покарання. А так і від мертвого треба тепер совісті шукати захисту.
Ось уже й Проскурів. Торохтить віз по шосе, наробив такого шуму! Зонька усміхається, розчервоніла, як з весілля їде. А з-за всіх тинів її обмацують погляди. Здивовані? Скоріше перелякані. Переглядаються, знизують плечима проскурівські перекупки і фляшниці: що за гордячка така? Куди з ночі їде? І дивись якими кіньми! Невже десь там не було кому їй горло перерізати і хапнути ті коні? Щось тут не те! Так не може бути! Бо ж прямо посеред міста гримлять постріли і вночі, і перед ранком. Скрізь сліди свіжої крові. А ця собі їде, хоч би що! Певно, приятелька якогось чекіста. Пре всіма вулицями, ще й посміхається! Дивіться, мовляв, яка я фагосьна!
— Може щось тут вивідує? Була ж Капєйка на язик гостра трохи, а де вона?
— Експропріація, — підказав якийсь грамотій, не відомо звідки з'явившись.
— Самі знаємо! Йди звідси, заволоко! Придумали таке слово, щоб його ніхто не міг дотямити. Якщо ви от такі розумники, то скажіть, куди Капєйка поділася. Ну нехай багатії пропадають. А в Капєйки ж того золота насправді — ні копійки!
Зоньці нічого не залишалося, як смикнути віжки і крикнути:
— Гатьтя!
І бігли коні, як вітер. До Завалля вже було рукою подати, тож усмішка не сходила з її очей. А ті, що залишалися за плечима, все маліли й маліли і робилися смішними в свому перестрахові. Зонька попустила віжки, і змилені на ніч коні стали ступати нога за ногою і навіть поводити головами, поглядаючи обабіч.
В ранкову спеку, коли піднімається роса, подихуе холодком від двох каштанів, що зачекалися вітерцю, кидаючи густу тінь від кучерявих крон. І на той подих попрямували несподівано коні. Заскреготіли колеса по осілих у землю нижніх східцях, бо каштани росли перед входом до великого будинку.
З дзенькотом посипалося на підмостку скло від вікна, в яке врізався дишель. Зонька, навіть не встигнувши налякатися, голосно і дзвінко крикнула: "Т-р-р!" Покотилися колеса вниз по східцях, і вона, піднявши вгору голову, прочитала: "Аптека".
А шиї в коней викаблучені, а підкови викрешують на східцях іскри.
Піднялася Зонька на передку і тут-таки з усього розмаху впала в сіно, закривши очі, чекала чогось найгіршого. "От фірманша!" — сердилася чи не на ввесь світ. Але між тим завважила: — Революція і ціла, неушкоджена аптека прямо посеред вулиці. З непобитими шибками... Смикнувши віжки, вона почала втікати від тих витріщених дверей якнайдалі. А навколо вже проскурівський центр руїнами. Скільки тут всього спалено, розтрощено! Проскуріві Тут жив не один пан!
А ось і Завалля. Що? Тут не було революції? Нічого собі! Хатинки, правда, є різні, але всі ціленькі. Крім однісенького згарища? Важко повірити своїм очам: до Кадиївки докотилася революція, а Завалля собі — боком. Від чого ж тоді втікав Тимошка? Треба було таки вивідати причину, бо Микола... тоді як що до чого, її запитає.
Справді цікаво, що б сказав Микола, якби дома був? Певно б вигнав того попа, в хату б не впустив. І не треба було б їхати, як крізь увесь світ. Бо то таки не жіноча справа, думала Зонька, пригадуючи, як розглядало її про- скурівське жіноцтво з-поза тинів, просуваючи голову крізь головаті соняшники і жоржини. А якби біля аптеки нав-коло її шкоди зібрався натовп, як там... на попелищі? І Зонька відчула, що їй не вдалося б довести, що то теж революція. Хоча, якби хтось запитав, перехрещуючи зловісними поглядами:
— Зонько! То що? Це теж революція?
Вона, не вгаваючись, така розбурхана, відповіла б:
— Що? Не бачиш?
Та замість цих слів на її устах здригнулося: "Т-р-р!" Замотала шлею за стовбурець металевої огорожі, погладила з усмішкою Буланого і Лисого по морді і, відходячи від них, говорила:
— Приїхали. Стійте, чекайте. Ось та брама.
Обсмикала спідницю, поглядаючи на двері, що теж були засклені. І ступила на подвір'я.
9
Синів ранок, і отець Тимофій перейшов від стіжка до хати. Бо люди ж починають вештатися, побачуть... Сів біля скрині, підпер обидвома кулаками голову. Темніли навколо нього закутки, а він мовчки глянув на старого Яндрія і зітхнув. Жодного слова. Хоч знав, що мовчати буде недовго, а йти додому ще рано: він таки тут вирішив вичікувати Зоньку. Здавалося ось-ось застукають колеса, і Яндрух піде назустріч ворота відчиняти. Теж мовчки?
Отець Тимофій боявся Зоньчиного тестя, а точніше, його запитання: "Де ж Зонька, Тимошку?".
Невже він не такий уже сплячий, усе чув і так собі нишком обертатися почав у господарстві: корову подоїв, повигортав гній з-під коня. А Тимофієві вже б тільки рушити, втекти, а він не наважився і думав, що треба сказати, де Зонька. Однак, замість запитання Яндрух сказав:
— Трублять миші просто! Ой трублять!
Отець Тимофій похитав головою і почав підніматися, промовляючи:
— Зонька поїхала до Проскурова...
— У мене Зонька — такої дочки нема ні в кого! — казав, посміхаючись, аж червоніючи від задоволення.
— Але вона поїхала ще вночі...
— Ну то вже доведеться Миколі телеграму бити, як що до чого, — не стривожився Яндрух. — Той як приїде!..
Щось подумавши, запитав:
— А чиїми кіньми Поїхала?
— Я... Я розумію. Посеред ночі, уже от-от вона має приїхати, — так і не відповів Тимофій на запитання.
А Яндрух продовжував:
— Таке кругом робиться! Цигани так і щастають. Вкрали в Юхима лошака; Правда, їх наздогнали, відбатюжили добре, а лошака забрали. Та цигана знайти простіше. Вони всі кагалом, а от від "свого" злодія нічого не сховаєш. Вночі, кажеш, поїхала. Треба було хоч колеса змастити шмаровидлом, щоб не скрипіли.
Певно нічого не чув отець Тимофій, сидів, як воскова лялька, і кидав зрідка погляди на вікно. А далі сказав:
— То я піду.
— Коли Зонька приїде, що їй сказати?
— Скажіть, що я у батьків.
То вже було перед обідом: йти городами, поміж соняшників і кукурудзи? Та й потягти за собою цілу герелицю псів... Побачуть... На сміх людський. Ні. Він піде прямо по дорозі. На нього будуть дивитися всім світом, перешіптуватися за його плечима, зітхати, а може й навіть похіхікувати, але він і не здригнеться.
Вже з-за воріт на нього дивиться декілька пар переляканих очей. То вийшли назустріч домашні. Нахмурені чола, сухі, глибоко в голову западені очі.
Мати тільки руками сплеснула, а плач голосний, без сліз, як за померлим. Оглянувся батько на матір і суворо сказав:
— Цить, Маріє, бо люди почують.
— А що мені люди? Що то воно, Тимофію? Як то так? Там вже щось скоїлось?
— Зоньки тут не було? — запитав він, розглядаючись навколо.
— Або що? — вже геть перелякана запитала мати і перестала плакати.
— Поїхала в Проскурів вночі за моїми і... нема її, і немає.
— А де ж ти був до цієї пори?
— Боявся додому прийти.
— От настало! — знов почала плакати Марія, схлипуючи.
— Білого дня не довелось бачити. Боже! Чого вони хочуть?
— Не знаю. От Зонька поїхала за матушкою і чадами і вже пора, щоб повернулася.
— Чого Зонька? Чого ми нічого не знали?! — посипалося з усіх боків.
— Додому не можна було. За мною зирник в шкірянці, а там... небезпечно.
— Боже! Вчили-вчили, не доїдали, горбом... — плакала Марія.
— На те воля Божа, — відповів отець Тимофій.
— Чого вони хочуть? — питала мати вже в хаті.
— І що ти кажеш? Ти — додому, а він — за тобою? — питав батько.
— І нічого не каже, іде собі та й іде, куди я — туди і він.
— Як мур, — стверджував батько.
— А йому було сказати, — втираючи сльози, мовила Марія своє.
— Кому?! — викрикнули два мужики разом, в один голос. І вона знову розплакалася, не стуляючи повік і сльози текли річкою з широко розкритих очей.
— Що буде?! — питала як у всього світу.
— Зонька... Чого її немає? Посеред ночі виїхала з дому... Я... я сам не міг поїхати, бо то вже так намислено...
— Ти ще й вибрався!.. — казав батько і як уперше житті розглядав дорогого капелюха, темносинього макентоша, дарма, що все це зараз було пообвішуване соломою.
— То що в тебе не знайшлося якогось старого побурноса?
Мати тільки в такт батькових слів похитувала головою і навіть додала:
— Чи капців якихось зашпортаних...
А сказавши це, затрусилась всім тілом і рукою з витягнутими пальцями помахала перед самими очима. Їй було соромно за сказане, але вона помовчала. А далі:
— Що буде? — питала вже який раз, не маючи куди очей подіти. — Зонька? Катнути б до неї. А може вона вже приїхала? Та й як то б воно так? А ми нічого не знали. Запряжеш, старий, коней. Поїдеш і ти. Бо наніч я тебе нікуди не пущу і Тимошку не пушу. Дай боже завтрішного дня, ще з досвітку... Боже!.. Тут в нас нічого ж... — сказала, виразними очима глянувши на Якима. А він тільки головою мотнув, навіть щось сказати зібрався, але... батько-мати говорили мовчки і отець Тимофій вже знав про що.
— Панів скасовано, — мовив по мовчанці Яким.
— Порізали, — додав син.
— То ти знаєш?
Тільки зітхнув у відповідь Тимофій і всі троє низько посхиляли голови.
— Така пішла ненависть між людьми, — сумно казала мати.
— То я піду до Яндруха, — сказав отець Тимофій, батьки тільки переглянулися. — Може Зонька приїхала.
— Бо таки треба було татові сказати. Двом туди їхати що до чого... То ж ніч яка! А розвелося всіляких зайд. Може...
Наступила гнітюча мовчанка, яку порушив згодом батько.
— Але ж в нас отець Григорій і нічого... поки...
Добре зрозумів Тимофій, що каже батько, і важко опустився на лаву, і похитуючи головою, мовив:
— Не розпинати своєї душі? Отрок йшов закривавлений під свист і регіт, а потім тягли його по дорозі за ноги...
Тихо слухали батько і мати, і отець Тимофій запнувся. Тільки тоді мати перепитала:
— Ну і що?
— На розп'яття дивитися людям крізь розп'яття...
— А! — вирвалося з її грудей.
— Вийшов страждаючим в ненависті боже слово донести. Яким похитував головою, а в Марії щось тільки з губів не зірвалося.
— Ішов бути розп'ятим хлопчина в кашкеті гімназиста.
І сказавши про кашкет, Тимофеев! подумалося, що він повторює чиїсь слова. Чиї? Не Гнатюкові?
Він склав обидві руки на груди і думав.
Батьки переглянулися: беззвучне "А-а-а!" було в їхньому погляді.
— Ми ночей не досипали. Ми вчили тебе. Один господь знає, як нам довелося. Один господь...
— До бога доходить все. І мислі.
— Нащо?! Отець Григорій в нашій церкві...
— Я знаю, — казав отець Тимофій, зітхаючи. — Розпинають тих, в чиїх руках розп'яття.
— Але... як тепер буде?
— Воля Божа...
— Але небезпека... — казала Марія, плачучи сухими сльозами, дивлячись вже не на сина, а на чоловіка. — Ми ночей не досипали, жили собі витягували...
— Мовчи, стара.
Та вона не звертала на Якимові слова уваги.
— За старого режиму не йшли по п'ятах, а приходили додому, робили там переверти і як щось знаходили...
— А знайдуть. Знайшли б Євангеліє, — казав отець Тимофій, — І живе розп'ятіє. Тут нема ніякої провини. Тут причина. А провину самому собі треба придумувати.
— Але отець Григорій в нашій церкві...
— Церква гине і отцеві Григорієві її... І не отцеві Григорієві старенькому її розп'яттям заступити.
— Гине церква? А тут орателі розпинаються. Якийсь Новосільський, Атаманець з молоденькою жидівочкою. Мед тече по устах. От... Такого не може бути.
— Глаголят. І слухати треба дуже ретельно, там все є, все, але чогось кожне чує те, чого б йому хотілося, а все останнє відмітає опріч, кажучи, що такого не може бути: кожний сущий відмітає опріч по власному виборові...
— А я думав, що то так собі брешуть, щоб навести облуд на люд, а тоді роби з ним, що хочеш.
— Неправду речуть? От приміром про землю: вся земля — всьому народові. Не тобі, не мені... Отак. Про це ж говорять, то ж треба слухати...
— Але ж так не може бути — без церкви. В нашій церкві в свята стільки люду! Що погане церква проповідує? — питав батько сина.
— Не проповідує ненависті. А церква то не просто люд, то громада, спільнота. Окремо ж кожному на душі можна, не орючи, ненависть засівати. Проповідувати житіє грішників і фарисеїв. Церква... Щоб в церкві — церкви не було.
— Так писалося в Писанії, що брат на брата піде, а син...
— Навпаки, — озвалася з-за печі Ганталай (то насправді був не Ганталай, а Ганка, але що ж коли вона крива на ногу, бо такою народилася, то хто ж її Ганною кликати буде? Ганталай та й Ганталай), — в Писанії писалося, що чортик має стати на престол, але людям буде дуже добре житися при тому чортовому царюванні.
Дві долоні, старі і кістляві, впали разом на Ганталаєві плечі. І вона як вбігла, так і вибігла з хати, зашпортуючись за криву ногу.
— Боже! Я не знав світлої години, — казав Яким, - прости мені, коли я старий, немічний, не те щось кажу, - і настала тиша. Всі четверо прислухалися до неї, коли вона здригнеться, заторохтить віз, а вони повибігають з хати і постоять біля вікна, вдивляючись в дорогу. А там безлюдно? Стоїть пилюка, бо череда пройшла.
І знову одне за одним повернуться до хати. І Ганталай іде заплакана за ними, а вони тільки мовчки оглядаються.
— Моя провина в тому, — казав згодом отець Тимофій, — в чому провина всієї церкви. Як...
— Перед Богом всі люди грішні, — не витримала Ганталай і знову зі своїм словом. І навіть вже за запічок не сховалася, навпаки, зиркнула на лавку, чи ж не сісти їй поруч до ряду. А знала, що дітям зась сідати і думати з дорослими.
Яким тільки глянув на дочку, тільки твердішим став його кулак, але й не поворухнувся.
— За що? — питав сам себе.
— Володарювання над чоловіком то не земна річ. От яка була могутня Россея, а впала. Тільки на те Божа воля.
— Чуєте? — шепнула Марія. — Підвода!
І повибігали Стецькі, як вітром знесло їх з тієї лавки.
Була. Була підвода, але проторохтіла мимо. То поїхав Савка до млина.
І за підводою знову біля воріт простелилася тиша.
— Може, може Зонька додому приїхала вже, — казав отець Тимофій, дивлячись на Ганталая, і ледь помітно ворухнувся, щоб Танка підійшла до нього. Але вона заперечливо похитала головою, кивнувши вбік батьків.
І їхні погляди розійшлися.
— Треба пообідати, Тимофію, бо ти ж, певно, ще з вчорашнього дня нічого не їв. Охлянеш.
А він тільки зітхнув.
— Треба їсти, — наполягала мати і поклала хліба буханець на чистій скатертині, як в свята, полив'яну миску посеред столу і налила борщу, а в макітрі парувала товчена картопля з часником.
— Нічого душа не приємліт, — казав син, але мати не відповіла, не наполягала, хоч зі страхом думала: "Який приїхав! Як з хреста знятий. А таки одна-дві ложки свіжого борщу... Завтра ж з досвідку до Проскурова. Адже ще недавно пішки приходив! Це ж не з Києва. До Києва люди і то пішки ходили".
І йшов час пішки, вже каганець блимав, а густі тіні по стінах поставали як живі.
І за ними спостерігала Ганталай, особливо за своєю, а тінь отця Тимофія здригнулася:
— А може Зонька вже приїхала? Може... Щоб там...
— Не треба її нікуди пускати вночі, — зрозуміла мати його натяк на Ганталая.
А син подумав, що мова йде про Зоньку і перепитав:
— Не треба?
— А? Зоньку? То вітер! Тієї Комунії не чує...
І отець Тимофій запитливо глянув на матір.
— То так Яндрухові прозиваються Комунія.
— Чого?
І знову в балачки дорослих — Ганталай:
— А! То всі говорять, що так не може бути, а дід Яндрій каже, що може бути Комунія.
Душно було в хаті, гірко пахло зіллям, яким було позатикувано вікна, але нікому надвір не хотілося виходити, навпаки, сховатися десь так, щоб і в повний зріст не можна було звестися, а лише в один клубок, і чекати. Наперекір всьому чекати, хоча...
Ледь ворухнувся отець Тимофій, а Ганталай каже, прямо йому в вічі дивлячись:
— Нема Зоньки. Не йди туди. Петько Савків казав мені.
Цілу ніч чатувала вся сім'я Стецьких, все дослухаючись, все надіючись, що до ніякого Проскурова раненько їхати не треба буде, але що ж? Немає Зоньки. Вже за нею поїхав старий Яким і настала така тиша, наче повимирав увесь світ, вона похитувалася ще один день, до самої пізньої ночі. Тепер Стецькі чекали вже не тільки Зоньку, а й фкнма. "Чекали? — питав сам себе проскурівський священик, — Нічого вже не треба чекати. Треба вже ховатися десь від того чекання. Де саме?"
І отець Тимофій зостав себе на тому, що треба ховатися... від самого себе.
Ця думка прямо привалила душу, і вже як невиразною Істотою нависом ходила за ним. Залишилося тільки видумати, де ж саме має бути та схованка.
"Ага! За стіжком, — приходило саме по собі, хоча він пручався, опустивши додолу очі, здригаючись всім тілом і душею. — За стіжком, — повторював, — Але за чиїм? За Зоньчиним чи за батьковим? І там що? Він сам себе не бачитиме?.. поки не приїде Зонька".
І вийшов з хати, не оглядаючись, хоча голова так і посмикувалася оглянутись.
Тільки б присісти, закривши очі та раптом під самим вухом:
— Стій!
І зводилась... Рука?
— Ні-і-і! — крикнув отець Тимофій, не почувши свого голосу. А може він не крикнув? Бо... де рука? Де револьвер?
То зводився тільки порожній рукав шинелі, що заплуталася сама в собі і волочилася полами аж по землі.
Отець Тимофій налякався і не шинелі, а своїх заплющених очей: щоб руки не було? А голос? Знайомий. До чого знайомий голос!
І не встиг запитати: "А рука? Де твоя рука?", як у відповідь розкотився не регіт, а тихий смішок:
— Ха-ха-ха! Не впізнаєш. І добре!
Отець Тимофій зиркнув назад себе, замість відповіді, бо ж поруч могла десь ховатися Ганка, яка щаслива була, якби хоч хвильку посидіти з ним поруч, помовчати, посміхаючись.
— Не впізнаєш, — хитнулося вдруге.
— Згинь, погана сатана! — казав священик, зводячи вверх руки, — А то я в хаті чекатиму Зоньку.
Порожній рукав мовчки вказав, що треба йти туди... до рова, обсадженого черешнями.
— А звідти я не бачитиму, коли Зонька приїде.
— Ха-ха-ха-ха, — у відповідь знову.
— Згинь, погана сатана!
— Т-с-с... — ворухнулося коміром. — Мені твоє тіло не потрібне.
— Душу? Купити?! Не віддам!
І зводився рукав, чорною дірою стримів.
— Душі... Нема вже в тебе душі.
— Розп'ята? Живим розп'яттям проти того, що ти заховав у рукав?
— Не боїшся вже нічого. Переступив страх. А знаєш, куди? Переступив однією ногою...
— Ти! Ти боїшся! Приховуєш свою неподобу. Де кров убієнних? Шинель...
— Не від тебе приховую. Для тих, що переступили страх, не існує таємниць.
— Приховуєш... від спільників.
— А спільників треба примножувати.
— Щоб не знали, хто вони такі. Щоб самі собі не належали.
— Ніхто ніколи сам собі не належить.
— Кому належать убієнні невинно? Торги йдуть не за золото, знаю. Торги йдуть за кров ближнього. Хіба трупом можна замести слід?
— Ти вважаєш, що в чорта мало хитрощів? Приховати хитрощі — то неябиякі хитрощі!
— Не слід замітати трупом, а ближнього змести, того, з розп'ятям, залишити без ближнього. Але ж то не хитрощі, то фарисейство, — крикнув священик, оглядаючись на всі боки.
І хотілося на все горло крикнути: "Такого не може бути!"
Чорт? А досить було заворухнутися якомусь кущеві калини, як він зник, а в голові отця Тимофія гуділо якесь відлуння.
Відчував, що не втримається на ногах, і кинула на втома в високу траву, щоб як крізь землю провалити.
Скільки так часу минуло? Лише одна мить? Поки Ганка з-за того куща дошкутельгала до нього, не закричала голосно і пронизливо, не заплакала.
А він з зажмуреними очима казав:
— То ти, Ганю? Зонька приїхала?
— Нема Зоньки. Там прийшов дід Яндрух сваритися.
І повертався брат з сестрою через город. Вона, вже така велика, на плечах в нього. Де там на плечах! Аж на самій шиї. І не дихне, знаючи, що таке сьоме небо.
— Ну, отче, де моя невістка? — Яндрій їм назустріч, — корова не доєна. А що буде за коні? То ще ж нема комунії, щоб все тобі спільне і які хочеш, такі запрягай.
Почувши слово комунія від самого ж діда, Ганталай ледве приховала усмішку за долонею.
— Вже ж третій день пішов! То не облуд?!
— Чекайте, Яндрію, — як з смертельної постелі казала Марія, — не третій, а другий, і старий ниньки вранці з досвітком поїхав.
— Ага! Вони вже тамички є...
— То що ви хочете сказати? Нехай бог милує!
— Коні, певно, вкрали, і з яким лицем додому їхати? Ой, то допуст! Ніч, хоч вочі вибери! Де, боже, прости гріха, взявся на мою голову той...
— Я сам ледь не... — отець Тимофій з острахом проковтнув останнє слово, і почав переляканими очима розглядатися на всі боки.
Його погляд зустрівся з Ганталаєвим, і теж не менш переляканим.
А дід Яндрух бачив тільки сам себе.
— А тепер де її шукати? То ще Кіндрат буде... Але я його пошлю до вас. Що я, дурний, коні віддавати? Хоча коні... А земля? То одне...
— Чому їх нема, — вибухнула Марія плачем, не втрималася.
— Так не може бути, — казав Яндрух.
— І так не може бути, — озвалась Ганталай.
І на неї було спрямовано декілька пар сердитих очей, але вона встигла вчасно заховатися за плечима отця Тимофія.
— Кіндрат десь незабаром заявиться і запитає, де коні. То таке, що говори і не говори.
— Краще не говори, як він нічого не знає, то буде краще, — знову Ганталай, хоч вже знала, що тут ніяка схованка не поможе. То треба надвір втікати.
— Коні в Кіндрата панські, — казала Марія, щоб на конях так воно і відбулося.
— То ви такі з Якимом чесні були! Не йшли панське ділити. Е! Нероби були пани. Сиділи в народа на шиї.
— А тепер Кіндрат хоче на шию комусь сісти? Завладів...
— Не сяде! На те буде комунія. Будуть всі рівні... Микола так сказав.
— Так не може бути, — Марія не просто сердилася, нею аж термосила лихоманка.
— Як не може бути? А за що ж воюють?!
— Щоб в одних забрати, а другим віддати, — нарешті сказав Тимофій, щоб на тому покінчити зі сваркою. — А яка різниця, скажіть?
— Ніякої різниці не буде. Будуть всі рівні. Щоб не порпалися кожний на своєму клаптику, як ті хробаки, а щоб безмежні поля. Ввесь світ хоче комунії.
— Тай всім бути батраками?
— Якими батраками?! Господь з вами! В кого? Панів нема...
— А що? Тільки в пана можна бути батраком?
— То Микола знає! О! Мій Микола!..
— Чекайте, Яндруху, а... вбивати людей то нащо? казала Марія і зиркнула на сина, і аж задихнулася боячись будь-якої відповіді. — Ввесь світ — велика сил то нащо? Кого бояться?..
— І буде одна велика комунія.
— А! Землю роздали, — з-за плечей мовив дядько Іван, кум Якимів, і, глянувши на ледь живу Марію, запитав: - Ну що? Нема їх ще?
— Нема-а-а, — казала Марія і зітхала, а сльози тільки кап-кап.
А тут Яндрух:
— Послухай мене, дурного. Роздали на врем'я...
— Як на врем'я? — запитав Іван і підступав до Яндруха, наче збирався його набити. Хоча дуже часто сам таке казав. Від когось то він чув!
— Ти послухай мене, дурного...
— Обманули?! Роздали, а тоді що? Ага! Не твоє? Злазь посеред дороги з чужого коня.
— АІ 3 чужого коня не гріх і злізти, — казав Яндрух сміючись і втішаючись своєю винахідливістю.
— Ну да, — за ним Іван, червоніючи від злості. - В тебе заберуть панську землю, а в мене мою! Не тебе ж збиралися збрити. Ти — їхній спільник! Тож разом і заберете.
— А я думав, що токмо кров людська, смерть, творить спільника... — казав отець Тимофій тихо, як вперше.
Але Іван не чув цього, він вже кричав:
— То моя земля! Я її ні в кого не брав!
— Не буде того — твоє-моє, буде — наше.
— А орателі що брешуть...
— Ти послухай мене, дурного... — казав Яндрух, ніскільки не сердячись. — Правду кажуть, а ми? Брешемо самі собі, що такого не може бути. Чого брешемо? Бо...
— Бо боїмося, — казав отець Тимофій.
— То що, я вас боюся? — розсердився Яндрух.
— Ні, не мене, а себе, — кричав в свою чергу Іван. - По тому що буде? Казатимемо, що нас обманули? А ми були такі вже ж розумнії Га? А нас обкрутили навколо пальця якісь шахраї. Ми вже зараз готові дати відсіч! І певно даватимемо її разом. Але кому?! Він каже — орателі, Миколою своїм вихваляється! Та то такі дурноїжджі слухачі. Не твоє, не моє, то це ж не тільки, певно, землі касається.
— А! — як простогнав отець Тимофій, — то в першу чергу людей стосується.
— Чого ж ти, Яндруху, кажеш, що ввесь світ хоче комунії, — питав Іван, знову ж ні до кого не прислухаючись, тільки до себе.
— А то треба, щоб він хотів? — випалив одним духом Яндрій.
— Чого?
— Ну... до комунії, — казав Яндрій, хитро посміхаючись.
— А... А... — застригло в Івановій горлянці, бо кинулися всі з хати.
— Що? — питали один одного і відводили погляди, бо приїхав Яким з порожнім возом, і казала, плачучи, Марія:
— Ой! Не питайте його нічого!
Та Яким і сам нічого не казав. Стояв мовчки проти сина і здавалося, що їхні погляди от-от зустрінуться, і тоді вже не витримати, запитати котромусь з них: "А... а Зонька де?"
Дивився батько на сина, наче впізнавав: волосся на голові скухплавлене, збилося в ковтун.
А погляду? Не буде? Затравленого, переляканого, бо тепер обступило таке передчуття, що в нього залишився тільки той один порожній рукав, а в рукаві?
Тільки зітхнув: "Хто повірить в чорта?"
Люд який! Коли чорта малюють, то так тому і буть, а коли він прийшов, щоб розтоптати душу, то скажуть: "Так не може бути!" Вважати його неіснуючим? Як? Хто ж тоді заволодіє таємницею битія?! Той, кого заживо виштовхнуть з людства?
Тепер йому здавалося, що треба не ховатися, а протистояти, душу відстояти. Як? Коли залишено тирло, коли не існує ближнього?
Він наче шукав відповіді серед тих, що тут зібралися і переглядалися, боячись навіть плечима знизувати. І його погляд нарешті зустрівся з Ганталаєвим поглядом: "Вона знає все про прихід того... нечистого, тому скривилася, розплакалася, одна серед тих, що позастигали в жахові, розтирає пилюку кулаком по чолі".
І не витримує: підбігає до брата, вчепившись за поли, щось кричить, як там, за скиртою, голос пронизливий, з пересторогою.
І отець Тимофій гладить її по голові. І вибухає плач материн.
І він закриває обличчя долонями і нарешті виходить з хати. Не оглядаючись, прямує за стіжок. А Танка — за ним? Ні, вона поглядом обіцяла йому, що вже не підглядатиме ніколи.
Стіжок нащітинився, як мур якимись зубцями врізався в саме небо.
— Заволодів... — сам собі каже священик, — показує знак, щоб йти аж туди, за городи, де прокопано в далеку минувшину глибокий рів.
— Не піду, — вперто сам собі каже отець Тимофій.
— А я підготував для тебе перепустку в чотирнадцяті століття.
— Згинь... на віки.
— Хіба я до тебе йду? Ти мені на п'яти наступаєш.
— Токмо одне фарисейство: ти посилаєш за мною посланця. Страх...
— Га-га! Бо історія людства, то історія вихрещування ідолів.
— Святе письмо рече: "Не твори собі кумира..."
— Але ж окрім святого письма творяться кумири? Одне епоха їх творить, а наступна вихрещує. Мудрує все. Чи я не так?
— Мудрість?! Страчені невинні немовлята, тією невидимою рукою...
— А ти хотів, щоб при них розкладали вогнища? Вогнища мудро розкласти в душі єретика. Тоді він сам згорить в муках душевних.
— Настала пора вихрещувати ідолів...
— Вірно. Але чи будеш всесильним, коли спалиш на вогнищі якогось одного єретика? Чи збереш під свою опіку загал? Він прийде, привалить турмами, але не як прибічник, а як жаждущий видовища.
— Сатана. Сатана заволодів мислями...
— Заволодіти мислями — то давня мрія сильних міра сего, але кому це воістину дано?
— А убієні... то невинні, — твердив своє отець Тимофій.
— Провина? А причина... Коли невинний боятиметься кари, то вже не стане тим, що жажде видовища. Вони ставлять сущого перед вибором без вибору: чи йти через нікуди на смерть, чи через смерть в безсмертя.
— Ха-ха-ха! — нарешті прийшла черга і отцеві Тимофієві розсміятися, — Значить, не покладено чорну печать на мислі! Вони приховані! Вони ще живі! В страхові! Ви не знаєте, де переховуються? Бо переступити страх...
— То зникнути безслідно.
— Проте істина залишиться не прихованою. Той, хто переступив страх, заблудить, але не злукавить.
— Істина, істина... Чи могло б бути фарисейство саме по собі?
— Істина — то святе письмо, його десять заповідей.
— Незмінні віками. Чи знайдеш, отче, таку закостенілість в фарисействі. Виходить, що тільки ним прогресує людство, переходячи з епохи в епоху.
— Прикриваючись ідолами? Тому і святе письмо отріцає ідола... в гіпсі, камені, бронзі.
— Чого б, здавалося, не отвергнути раз і назавжди? Зговорено?
— Поза спиною жертви, — сумно каже отець Тимофій. — Купка фарисеїв знає, що жертву найнадійніше сховати під повердженим ідолом, а то і во жертву жертвам. Переплести убієнного в обіймах з катом. Фарисейство. Юродство...
— А хто винен, що тільки воно є надійним в досягненні будь-якої мети. То ж не так собі фарисейство для фарисейства. Щоб розпалювати пожарища в душі еретика... — повчально каже шинель. — Історія творення епохи — це історія творення спільників і ворогів.
— Ворогів... Вказуючи пальцем без суду і слідства...
— Тобі, отче, мало слідства? Ніхто точніше цього не зробить, як сам сущий про себе. Самослідство? Мудро? Ніяких тобі натовпів повірених, агентів. І все досліджено до точності. Ні, не до точності, а до істини.
— Згинь, погана сатана.
— О! Згинь, погана сатана... А Бог сотворив сатану і людину. Так, що в нас однакові права на існування.
— На існування. А ти сієш смерть.
— Не знаю, хто тут фарисействує. Може, навіть сам Господь Бог, вдаючи, що він сотворив чорта для безперервного очищення миру від гріхопадіння, щоб необхідним стало його прощення. І врешті-решт сам Всевишній...
Здригнулася шинель, а з-під коміра почала вимальовуватися гостренька борідка.
І вже нікому було порушити мовчанку. Довго.
Навколо отець Тимофій боявся розглядатися, бо впевнений був, що тут десь ревно плаче Танка, може знову за тим кущем калини? Вона за ним не підглядає, а стереже його, щоб не випав з людства. То вже не тільки його таємниця. Випасти з людства? Заживо? А-а-а!
Нарешті здригнулася та шинель, навіть кашлянула туберкульозним кашлем, такий легенький був той кашель, як смішок.
— Хіба ти сам не фарисействуєш? Знаю. Вигорнено з тебе все: зло, ненависть, милосердя. А все, що залишилося, то не людське, а надлюдське. Серед миру людського тобі нема місця. В пекло? А чого б? Кровинки б живої не знайти. Смола ж розпечена для тебе не смола. А в рай? Ти сам не захочеш.
— Брешеш, нечистий. Я... я піду до мертвих...
— Смертію смерть попрати?
— Щоб людство поглянуло на жертви своїми очима.
— Воскреснути тілом? — і хитнулася та борідка, як під блискавкою, сміх і кашель, капала кров... До мене хочеш проситися в спільники?
— Згинь... Мертвий вкаже перстом на сатану, коли живий повстав сам проти себе. За що ж так покарано світ людський, коли аж мертвому рятувати живого?!
— Кара? Ти сам так кажеш: значить, не без злочину.
— Помста? За що?
— Чому помста? Це — продовження... становлення ідолів.
— Аж до людських душ!.. Господі! Допоможи мені смертію жертв смерть попрати!
— Втікаєш? Не хочеш так без шуму і гаму здохнути, - здригнулося попри стиснені губи.
— Рукав? Порожній? Лукавиш, лукавий. А вбити двічі ти мене не зможеш.
І здригнувся нарешті знову кущ калини, то пішла додому Ганка, намагаючись бути непоміченою. З ким вона змовилася? Хіба ж не з нечистим? Нащо? Щоб не підійти і знову гірко не розплакатися.
— Ганю! — крикнув він їй навздогін.
10
"Нова інтелігенція. Нова інтелігенція", — це ще треба було говорити пошепки, бо раптом комусь здумається не почути слово "нова" і що з того може вийти? Хто там буде розбиратися, чи так сказано, чи не так?!
"Нове то старе і до того ж не забуте", — знову хтось комусь шепне на вухо і кивне на Доманович-Коллонтай.
Блискуча ораторка? І чим не зразок? Відмовилася від свого класу, віддавши себе справі революції, закохана в молодого моряка в свої п'ятьдесят.
А хто сказав, що закоханому можна бути тільки в дев'ятнадцять?!
І справді, душа людини не старіє ніколи: чого б старіти, коли вона безсмертна? І от приховувати молодість душі? Нащо? Хіба то не фарисейство?!
Але ж не про це говорити на трибуні. Це треба не чути, а відчути і побачити на власні очі.
Та й чого б чекати тієї Доманович аж з Петрограда? Хіба в районі не знайти такої Доманович?
Та ще й не такої!
Ярмолинецька Клара Вул, двадцятирічна красуня, білолиця, з підстриженим прямим волоссям, як пролісок.
А чеше з трибуни не гірше тієї Коллонтай.
З нею Атаманець Петро Олексійович. Новосільський. То вже не чеше, а рубає, таким беззаперечним тоном, що сама Клара здригається, коли він виступає.
Скільки сіл об'їжджено на фаетоні! Скільки сказав промов!
А сьогодні їх чекають Сутківці.
І на подвір'я безверхого фільварку в'їжджає розцяцькований шарабан. Перед ораторами згоріла колишня економія, стримів обгорілий безверхий будинок, а вхідні двері на диво вціліли. І ніхто їх не витягнув з завісів, ніхто не погромив ломом. І дивишся, і дивуєшся: та що то за догодності?! Панів давно нема, а двері так і нагадують про них, тафльовані, засклені візерунковими тафлями.
Інша справа, якби тут чотири дошки, зліплені навкіс якимось уламком докупи, а щілини тільки взимку можна було б позашпаровувати клаками.
Але зараз тобі хіба хтось зверне увагу на двері? Кому вдумається їх відчиняти?
Прямо на широке подвір'я винесено тесового стола, накритого червоним сукном, і ніякого тобі штофа з водою, бо "На що б це було схоже! — посміювалися оратори, — На безрезультатні засідання членів тимчасового Уряду в Зимовому палаці, в недавну бутність, на ті довгі говорільні, де горло пересихало не в одного оратора". А в Клари не пересохне. Не має права. Рівність, братерство! — зараз буде проголошене не вперше з трибуни. Тільки б посміхатися щасливо, розглядатися навколо себе, очима шукаючи однодумців.
До Вольського крізь натовп просувається дід Омелько, хоче йому своє доказати, а той:
— Добре, діду, добре. Панів розбарахолили, а рівності як не було, так і нема.
Ага! Немає йому рівності. Кирпу гне. Все вилізти вище хоче! Он які руки! Як земля. А чого б то пнутися, коли буде рівність і баста?!
— А! Мені що? — казав під саме вухо, похихикуючи. — Я пролетарій всєх стран, з мене нічого потягнути.
— То що, я — буржуазія? — спитав Вольський.
— Ага! Ти мені рота хочеш закрити?
Та тут збоку сестра дідова підслуховує суперечку:
— Чого ти причепився до чоловіка? Йди!..
— То піду, але моя власть! Хто проти моєї власті? — казав дід, червоніючи, як рак, і оглядаючись на дружка Замураного, що виставився на ввесь зріст своєю потороченою шиєю, нема, щоб пригнути коліно; і треба ж так вигнатися чоловікові до самого неба!
Вони підморгують один одному і спрямовують погляди на трибуну.
Так і хотілося ще і ще раз повторити:
— Моя власть!
А баба Оля тільки збоку похихикувала:
— Ну да, дід комісар.
— А ти послухай, що каже ота жидівочка з трибуни, — відштовхував від себе дід Омелько свою сестру ліктем.
— А ти скажи, хто повішав вучителя і вучительку прямо в школі позавчорашньої ночі?
— Чув-чув, самі повішалися, обидвоє, бо не треба, значить не треба!.. — крикнув дід під солодкі звуки Клариної промови.
— Чого не треба?
— Говорити про голод в Россєї...
— А ти добалакаєшся! — знову баба Оля тут.
— Що? Моя власть, — казав знову, далеко не пошепки.
Його з усіх боків почали зацитькувати.
Замовк. Прищурив око. Дивиться, як малеча обступає Клару з усіх боків. Ну чисті тобі будьонівці! Молодці! всім хочеться стати героями!
А вона? Он яка файна! Як з живої казки.
Малі просять переписати вірші, вони теж хочуть так виступати і так строчити впевнено, що аж дух перехоплює:
Вміли ми ворога бити,
Пана носить на списах,
Також зуміємо тримати
Владу радянську в руках.
— Точно такою, як Клара, хоче бути молодь. А чому б ні! Спідничка коротенька, коліна круглі... Нічого, всеодно буде рівність!.. Але чого ж той другий оратель такий набундючений, гордий? І все очима нишпорить. Нехай. Всеодно панів немає.
І сам не знаючи чого, перевів погляд таки на Вольського.
Але як не знаючи? — сердився, бо як не сердитися? Чекає людство нового життя, груди переповнені радістю і, здавалося, як його не буде, того, обіцяного ораторами світлого майбутнього, то просто не можна буде витримати. Бо ж все життя дід пробідував. І тому хто його за що мав?!
А він з якимись вчителями... повітаними. Е! То... І навіть сам собі не сказав "контра", злякався потай цього слова.
А та позавчорашня ніч, як чорна блискавка, перекреслити може?..
Але... хто тут пан?! — думав дід.
А за вчителями плакало все село. І він, Омелько, плакав. Аякже ж! Але разом з тим усвідомлював, що коли людина в мріях своїх сягне такої запаморочливої висоти, то звідти вже її ніхто не зможе дістати. Вона все принесе в жертву, навіть реальний світ. Що принесе? Під ноги кине.
Скільки себе пам'ятає Омелько, стільки мрія і захована за сімома замками, про неї можна було тільки здогадуватися: людина в собі носила мрію як величезну таємницю, на стільки вона певно сягала вище від сьогодення. А тепер?
І гордо глянув на трибуну, як в якусь недосяжну далину, як в напрямку протягнутої вперед руки з затисненим кашкетом.
І вигравало радістю серце, і хотілося самому щось сказати всьому світові. Добре було б бути молодим! Як той новосільський Атаманець. Он як чеше! Гордо.
— Товариші! Наша країна першою в історії людства змела з лиця землі поміщика і капіталіста! Ленін сказав "Классовая борьба пришла не случайно к своей последней форме, когда класс эксплуатируемых берет в руки все средства власти, чтобы уничтожить окончательно своего классового врага!" Не буде поміщика і не буде попа! Буде світле радісне життя. Рівність, свобода для всіх народів світу. Піднімається проти експлуататорів робітничий клас Німеччини, Угорщини, Америки. Наша п'ятикутна зірка сягає по всьому світі!
І "Смело мы в бой пойдем
За власть советов..."
І знову зустрівся Омелько поглядом з Замураним, коли саме музиканти ладувалися "Інтернаціонал" грати.
Тиша. А ніхто і не дихне.
Затягнулася пауза, може тільки на одну хвильку, але дідові вона здавалася вічністю, і він, усміхнений, розчервонілий, додав на все подвір'я до промови Атаманця:
— І, как адін, умрьом!..
— Ш-шо?? — прошелестів перелякано люд всім мітингом.
То як і дідові було не перелякатися? І він додав, як назбитки, не пам'ятаючи сам себе:
— Ура-а-а!
А музикантам? Не було кому махнути рукою, що, мовляв, грайте! Грайте "Інтернаціонал" як ніде нічого не було!
І Омелько зиркнув в їхній гурт.
Та де там! Вони переводили обморожені погляди десь і по стінах, і по стелі, а далі стали непорушно, як турецькі святі.
"Ти що сказав?" — свердлила поглядом діда сестра наймолодша, Камілька.
А жінка, баба Вівдя? Добре, що не було тут жінки!
Пауза стала катастрофічною. Для кого?
Г-га! Навіть і для Атаманця.
А чого б він так почервонів, як рак, і випустив з рук керівництво, владу?
— Ну і товариш дід! — наголошуючи на кожну букву, казав...
Ану, хто там так притаївся на останній лаві?
— Круць, Круць, — звелось воєдино.
Бо оглядатися? Ніхто не оглянувся: Круць не в цивільному одязі сюди прийшов, а в повній формі, петлиці червоні, кубики.
О! То Круць? А заказав себе Круцом називати, відколи в міліції влаштувався.
— То твоя влада, — звернувся до діда таким впевненим тоном, що наче вся земля вмістилася в нього під ногам. — А він...
— Контрреволюція, — на все подвір'я поспішив зробити присуд, останній, певно, Атаманець.
І ще й пальцем вказав, простягаючи вперед руку.
— То... то я... з пісні слово, — булькотів Омелько, нишпорячи поглядом по односельцях, шукаючи підтримки,
Їпереляканий, згорблений, змалілий. Але перед ним стояла мурована стіна, неприступна в своєму страхові. Та стіна не мала ніяких очей.
І хотілося крикнути: "Я... Я — пролетарій всех стран!".
Але він вже знав, що тільки бій, наступ його може врятувати від... смерті? А від чого ж? Хто і коли розкидався такими словами?! Ого!
— Контрреволюція — кажеш, товаришу оратель? — запитав, вирівнюючись.
— А матка боска! То що він собі думає?! — слідком за ним прошепотіла баба Камілька. — То де ж Боже змилування?!
І вже не йшла, а котилася клубком, щоб сіпнути діда за лікоть, але на неї зашипіли з усіх боків і вона присіла, прямо на землю.
— Яка? — питав дід, приступаючи все ближче до трибуни.
Атаманець тільки рукою на нього махнув, зневажливим поглядом міряючи з ніг до голови.
— Чого ти на мене рукою махаєш, товаришу оратель? Як ти сказав? "Смело ми в бой пойдьом За власть советов..." А далі? Га? "І, как адін, умрьом..." Га? То хто контрреволюція?
І тут знову в головні герої вступає Круц:
— То ж умрьом не від власті, а за власть.
Змовчи було дідові, оціни таку вагому підтримку, аж ні Оцінити то оцінив, ба більше — він її переоцінив: він побачив, який в нього спільник вагомий, тому і крикнув і остовпілий натовп:
— Що-о?
— Якого чорта? — була одностайна відповідь, бо осмілів дехто, лякаючись свого страху.
— В шию його! Диви! Йому не наравиться! А землі панської прихопив найкращий клапоть!
— Добалакався! Ага!
І довелось Круцові повторювати: "То ж умрьом не від власті, а за власть".
— Яка різниця?! — розфасонився дід, згадавши, що він таки пролетарій, його власть, але...
— О! — багатозначно протягнув Атаманець. І знову стало тихо.
Лише згодом вирвалося як з однієї горлянки: "А-а-а!"
І вже дідові не під силу було справитися не тільки з самим собою.
І він кинув прямо в натовп:
— Як ви так хочете вмерти, то чорт з вами!
— Такого не може бути, — казав дружок дідів Замураний, похитуючи головою над натовпом, високий, поторочена зморшками шия, худий.
Сказав — і пригнув аогу в коліні, знав добре, що більше нічого не скаже, і заховався.
— Та й що йому тепер буде? — хтось когось хотів тихо запитати, а воно вийшло далі, з тиші, що коливалася, мов маятник.
— А що мені буде? Я — бідняк. Моя влада, — почав дід придурюватися і сльози рукавом витирати.
— Отак йому і треба, — то, нарешті, озвалася баба Оля.
Згадала переорану межу. Коли там ще то було!
Хоча Атаманець чекав репліки не бабиної Олиної. Там віддаля стояли купки... а посередині Вольський.
О! Від тих таке б почути, то була б не просто контрреволюція, а цілий контрреволюційний заколот.
А на діда соромно було дивитися, як він стояв з роззявленим ротом і, плачучи, проказував: "Як то так померти, свобода..."
"Та що він справді не такий недоумковатий, як здається, що сам вліз в контрреволюцію та ще й його, Атаманця, хоче за собою поволокти?"
Він скоса поглядав на Круця. Та як його ненавидів, розпасяного, самовпевненого! Все ж можна було пропустити мимо, якби не він.
З останніх рядів виплив таким розписним!? Чого про свою присутність жодного слова? Таким собі Дзержинським там, за спинами, сидів.
Кожному своє: баба Оля не надивувалася: "Та як то так?" І, здавалося, що може бути тут ще гірше? Нічого.
Ага! Думаєш одне, а виходить зовсім інше.
Нехай таки б вже грали музики той "Інтернаціонал", так ні, поставали всі, бовваніють, ще хтось як щось ляпне!
Так воно і вийшло:
— Держи, діду, свою владу міцно в руках!— таки не витримав, кинув прямо в Атаманця Вольський. А погляд насмішливий, зловтішний.
"Ну? — хвалила потайком себе баба Оля. — Хай той. Що з всього вже взяти? Хто коли його мав за розумного, того Омелька. А цей чого лізе чортові в зуби? Е! Ну-ну... Пісня... Що від пісні? Хіба то ліворвер? І знають же ж всі це добреї Але світ дурний, як пень", — кмітувала баба сама з собою, все нижче зсуваючи хустину на чоло.
— А ви сюди йдіть, на трибуну, — озвався Атаманець до баби Олі, помітивши по її колючих очах, що дістається тому дідові від неї.
Посміхнулася баба Оля, аж красивішою зробилася, розчервонілою, і скрутила добру дулю Атаманцеві під фартушком.
О! Вона не дурніша за того Атамана, хоч він і оратель:
— Та дайте йому в три шиї!
— А кому тепер щось буде? — запитала Камілька.
Ні, то вже були балачки не на публіку, щоб вияснити, чим все це і як для кого може закінчитися.
Говорилося коло самого вуха, а то й зовсім без слів: "Ну? Так не може бути. Сказано ж було слово контрреволюція. Всі чули, як сказав його сам оратель".
— Нехай втікає!
— То все з дурної голови.
— Так не може бути.
— Ха-ха! Його власть... Чекайте! Завтра він говоритиме, що робив совецьку власть з самим Троцьким.
— Ага! Де він буде вже завтра!
Тільки Атаманець не знав, що далі казати. Давати команду музикам, щоб "Інтернаціонал" грали? А про що йому тепер говорити з Кларою? Вона ж могла... Вона все може! Продекламувала б декілька віршів Дем'яна Бедного і зачарувала б слухачів, а вона? Сиділа собі осторонь, помахувала головою то до одного підлітка, то до іншого. А з Атаманцем не перемовилася жодним словом, наче їй до нього не було ніякого діла. А скільки разів доводилося тому Атаманцеві казати: "Це — контрреволюція". "Влада, держава, диктатура, — думав зараз він, вже коли економія залишалася позаду. — То величезна... наука. Неписана? А спробуй опиши! Не промови, ні!.. А недоторканість тих промов. То таке б вийшло! Осмішити все людство? Довести йому, ким воно є насправді? Ні, такого зробити ніхто не наважиться! Ну от... вважай, то була в Сутківцях створена держава, на якусь історичну мить. І впала. Повалена разом з ним".
— От ти, товаришу Атаманець, — казав сам собі, - скажи, які помилки ти вважаєш суттєвими?
— Які помилки? — вже згодом запитала його Клара, коли розтанув лід.
— Політичні. Адже ворога треба обирати гідного самому собі.
— Що значить обирати? Ворог є ворог. Капіталіст, поміщик — ворог трудовому народові. Проти нього і йде боротьба.
— Але ж... боротьба йде за владу.
— Правильно. А влада в кого була в руках? У поміщика...
— В кого, в кого? В того нікчемного Івана Івановича і Івана Никифоровича, про яких писав Гоголь? Та то суще багно. Куди б зайшла Росія за такої влади? Хіба б вона змогла прихопити під свій вплив цілий світ? Так, так. Цілий світ. Бути жандармом Європи, то теж... не просто.
— То Круц!.. То все Круц!..
— Хотів перехопити владу. Не вийшло. А знаєш чого, бо він взагалі дозволив собі ігнорувати наявність ворога, то чим думав згуртувати навколо себе прибічників? Бачиш, тут від прибічника не стільки залежить, скільки від ворога. Хоча прибічника теж треба вміти вибрати, такого, щоб нав'язав прибічництво тим, що і не помишляють про нього. Для чого? Щоб відвести від себе прискіпливий погляд Ну що? З діда того можна було б тільки посміятися і то дуже обережно. Що й казати! Ворога ти вибрав… смішного.
— Вибрав... Вибрав... Він сам що сказав? А там сидів Круп і ще невідомо, хто його послав там сидіти!
— Ну, припустимо. Що значить залякати одного... як його? Омелька? Хіба для цього потрібно цілого мітингу? Це випускання бульбашок. Стріляти ж там ти не збирався! І таки... вистрілив з холостих патронів. Ну то тобі хотілося залякати маси, а цього можна досягти, не сказавши останнього слова. А ти його сказав... на самому початку. І проти нього, як сказати, виробилася масами дуже хитра тактика. І хто був тут попереду? Круць. Хоча і безрезультатно. Правда, правда, він не знає про свою поразку.
— Але ж, Кларо... Ти ще комусь про це говорила?
— Ага! Ти вже почав дрижаки ловити. Так? Ну... Так?
— А справді, чому ти мені таке кажеш? До допитів мене готуєш?
— Ну... я тобі скажу відверто, оціни мою відвертість. Адже з дідом ніхто ж не схоче стати на одну ногу.
— Вибирати, кажеш, достойного ворога?
— Я знаю, що ти хочеш мене запитати: від кого більшовики ставили мету відібрати владу. Так? Правляча Росія, то була воєнна машина, — казала вона, довго подумавши. — ЇЇ політикою була незмінно експансія. І в успіхах такої політики не доводиться сумніватися.
— І все-таки впала...
— Упав правлячий клас, то це ще нічого не значить...
— Я не хочу бути ворогом! Не хочу! Навіть найдостойнішим! Я — більшовик! — знівечений Атаманець відвернувся від неї всім тілом.
Що? Він хотів її переконати в тому, що це був своєрідний жарт. І підняв голову догори. А там!.. І звідси гора, і звідти гора, як в тій пісні співається.
На одній з них височіла церква, старовинна, ровесниця Петра Могили. Не хотілося думати, що от... "старый мир разрушим!.. До основанья..." Бо в боротьбі зі старим світом він... впав жертвою? Він? А за ним підуть інші: "Питання про існування церкви поставлено..." І не виходило з голови все сказане Кларою, хоч його хотілося забути і повернути той, вчорашній, день, такий переповнений надіями! Кар'єра? А що, не з таких атаманців складається вся червона Росія? І от...
Погляд впирається в старовинну фортецю, що височіє з другої гори. Вона дивиться на нього чорними порожніми очицями бійниць. Міцна! За таку вічність не втратила міцності! То ж спробуй відламати хоч щонайменший уламочок від її стін вічних! Не вийде!
А що тут було внизу між тими горами? Колись, в давнину. Люди сіяли, орали, справляли хрестини і весілля, а коли насувалася небезпека, збігалися всі у фортецю, щоб протистояти... І сам не розумів, чого йому в голову лізе та старовина, наче вона, і ніхто інший, в силі його захистити... А-а-а! Не захистити, а сховати?
Там... внизу поміж горами річка тече... і роздвоюється на два рукави, утворюючи своєрідний островок: очерети! Зарослі! Болота... Чи ступить туди коли-небудь людська нога? Певно, тільки тоді, коли мороз вдарить. І то болото пришерхне тільки верхнім шаром, бо прогнилі трави зберігають теплоту.
А птахи! Гамір, крик! Раюють. Скільки їх там!
Він прислухається до того гамору і зітхає. Як хочеться струсити з голови ці думки! І просто так, розсміявшись, сказати... За ким? А не за бабою Олею? Вслід... "Так не може бути".
Нічого на це не сказала Клара, хоч він і чекав... хоч як читала вона його думи. І все ж, перед ним ще було дві дороги. Таки ще не одна-едина...
11
Вже тиждень як отець Тимофій не стуляв очей: сон покинув його посеред лиха.
І якби то можна всю ніч походити-побродити десь полями, лісами і рознести-розвіяти свою тугу, кожному про неї розказати, а тут хіба до того?
Лягає в постіль і нерухомо лежить цілу ніч, щоб призвати від матері своє безсоння, а тим часом відлічувати час за другими півнями.
Коли почався той відлік? Тимофієві здавалося, що він був завжди. Але так віроломно, так підпільно до нього,як зараз, він ніколи не підкрадався, на пальцях, босий.
Стоїть над ним, не дихає, та не посміє Тимофій озватися. Хай не думає! Простягає жорстку руку, дотикається нею до чола і заплющених очей. І отець Тимофій починає глибоко дихати. Хай знає, як спиться жертві! Що вона вже нічого не боїться, тільки... рідних батьків, що відводять від нього тривожних поглядів.
І все ж розплющує одне око і бачить... Ні-ні-ні! То не порожна шинель, то... мати; помітила кліпавку, що ледь ворухнулася. І сказала:
— Що з тобою, сину? Чому ти вже тиждень не заснеш ні на хвильку? Проси в Господа Бога спокою. Хай він тобі мученикові, допоможе.
Під нею трусилися ноги, але вона не плакала, а голос був, як чужий, напружений, здавлений.
Підвів голову син, сів на постіль, впустив додолу босі ноги і похитав всією верхньою частиною тіла. То була відповідь.
— Господи, не дай мені його поховати заживо.
— Не плачте.
— Хіба я плачу? Ти довчиш і тобі тяжко. Розкажи мені, як тебе болить душа. І тобі полегшає.
— Я розказую...
— Кому?! — питала мати, що вже не могла стримати плачу.
— Я сам не знаю, що зі мною робиться.
— А ми з старим говорили... Та Зонька, як в воду впала…
— Було її куди впасти без води, — казав він, затуляючи обличчя долонями, — А якби поїхати за нею.
— Хіба ж ми не їздили? І Яндрух їздив, і Микола вдарив... щось там вдарив, але нічого не чути. У Проскурові нікого не пустили.
— Куди? — вже не один раз допитувався син.
— До квартири в Проскурові. Повернулися ні з чим.
— Треба їхати, щоб не зникла Зонька... Я знаю... я все знаю. Не їде...
— Не їде тато? Він з тобою, бо щось таке робиться.
— Я б вже давно пішов в світи, щоб знав, що ви все знаєте про мій сон.
Зітхнула мати, не сідаючи поруч, а син сидів перед нею, як на сповіді. Її сльози падали на його ноги і застигали, як мертві. Вони знали, що в хаті не спить ніхто, ні батько, ні Ганталай. Не вистачало повітря, двері і вікна були щільно зачинені, а вікна позатикувані зіллям, що пахло аж нудило.
— Я б пішов...
— Не йди... — просила мати.
— Ні, не до Проскурова. Хай він ще для мене залишиться останньою надією.
Мати зітхнула у відповідь, а згодом запитала:
— Куди?! Куди б ти пішов?
— А так, щоб сам не знав куди, щоб за мною ніхто не підглядав.
— Хіба я підглядаю? — питала мати, плачучи. — Я чую, що ти не спиш, я чую, як ти дихаєш. Я слухаю материнським серцем і тривогу, і біду чую. — Я вже не витримаю! Я вже...
І розплакалася голосно в долоні, щоб не пробивався плач, щоб не чув його старий Яким. І хай буде як було, але...
Знав Тимофій, чого мати не посміла йому казати, і це тепер було найбільш болючим, а вона не посміла... щоб не ходив в той рів на балачки з... чортом.
Але як не підеш! Він прийде сюди сам... Тому і сказав:
— Вже нічого не поможе, Бог послав мене на Голгофу без хреста. І увесь світ мене закидає камінням.
— Тобі треба висповідатися в отця Григорія.
— Я сповідаюся кожний час, мій Бог заховав від мене Євангеліє, як від великого грішника і дав мені в руки...
І опам'ятався, злякано опустив очі. І знав, що не скаже, що саме потрапило до його рук, бо розплачеться мати знову, а її сльози закипілі від горя, і згодом продовжував:
— На одного Бога надія, щоб повернув мені Євангеліє. А гоніння, то доля... самого Іісуса Христа. І мучеників святих, що страждали. Боже! Врятуй моїх... рідних, бо мене ти можеш тільки простити.
— Не муч його, стара, — озвався Яким, і мати поспішно відійшла до лавки, де було настелено соломи, покрито веретою. То була її постіль.
І чекав отець Тимофій досвітку, піти з дому світ за очі, попри ту порожню шинель, хоч знав, що нічого не допоможе, що вона знайде його скрізь.
І спитає:
— Євангеліє? Книга битія чи товщина століть? Куди зібрався йти? А йдеш, то знай, що всі дороги пролягають через Третій Рим.
— Куди пролягають? З чотирнадцятого століття в чотирнадцяте?
— В двадцяте.
— Через Рим? — здивовано запитав отець Тимофій. - Хіба ж я не заблуджуся, коли ті дороги протоптував великий фарисей? Чи не наплутав назбитки?
— Головне, що великий. От що суттєве! Не бійся! Я тобі обіцяю ще одне життя, але... певно, цього буде замало.
— На сім смертей, — додав отець Тимофій.
— О! Повелитель Третього Риму хоч і великий, хоч і знав, як умертвити тіло, навіть витрусити його з шкіри, а от душу... Е!
— Хто витрусив тіло? — перепитав отець Тимофій, розглядаючи довгу шинель з плямою крові на полі.
— Першоджерела беруть початок...
— У Третьому Римі? Чи в Проскурові? Як про це...
— Дізнатися? Як? Коли опричники не знають російської мови.
— Що? Переплутали дороги чи століття?
— Початок відліку. Повелитель за повелителем рахували: один, два, три. І таки збилися.
— Бо рахували навпаки? І замість семи смертей вийшло сім мільйонів?
— За одне безсмертя.
— А! Від благодійній безсмертним не станеш. Як добро забувається! Благо? Створено Третій Рим. Возрадуйтесь! Ні ж!
— Возрадуватись? А чим? Душа скривавлена впала, - І глянув на пляму крові, такої свіжої, ще не застиглої.
— Через зло до добра. Народження, смерть... А возрожденіє человека — то боротьба за його безсмертя. Для того і повстав Третій Рим. Щоб не постарів світ.
— Якого человєка возродити, коли немовлята убієнні, невинні душі...
— А хто ж винен, коли визнається токмо наследственность.
— Від святої інквизиції? Тому і Рим... Але...
— Не палають вогнища? Що достойно його преосвященства Домініка, те не може повторюватися. Нове...
— Бо людство вже виробило методи протистояння. Ще тоді?..
— Не токмо. Потрясає душу незвідане.
— А як тоді наследственность довести?
— Її не треба доводити. Навпаки, треба приховувати, щоб вона тільки...
— Пробивалася гострою бородою з-під коміра шинелі? Щоб про неї тільки догадуватися.
— Ну от... яке взаєморозуміння! А розпали вогнище, і кого здивуєш, щоб собі сотворити прибічника? А от з шкіри витрусити єретика в церкві на паперті...
— Вогнищем... Вогнищем кров його преосвященства Філіпа.
— Благо. Благо. Його спроваджено в безсмертя. І токмо в такий спосіб можна утвердити возрождєніє Третього Риму. Входити в історію треба навпаки.
— Не знаючи, куди прямуєш?
— От коли б тебе прогнати посохом по всіх століттях...
— Мені не треба в безсмертя. Мені треба воскресіння убієнних невинно.
— Як свідків? А суду не буде. Без суду і слідства...
— А! Без суду і слідства? — питав священик, осіняючи себе розп'яттям. — То я знаю! Я знаю, хто ти такий! Не прикидайся чортом, бо того тільки малюють страшним.
— А сам зумієш воскреснути?
— 3 Євангелієм в руках, а в мене... Що ти мені дав замість Євангелія?
— Нічого я тобі не дав і не дам! Хоча б положено дати свод циркулярів, але ти там таке вичитаєш...
— Чого зовсім немає?
— Навпаки. Вичитаєш все, що там є. А як треба читати?
— Звіряючи кожну фразу окремо з часом.
— Тоді виникне уявлення, що циркуляр писаний для всіх часів.
— Тільки стосовно цього світу, а той світ не визнавати, як такий.
— Чому? — запитав отець Тимофій, поглядаючи на книгу, що була міцно притиснена до шинелі порожнім рукавом. І прочитав з-під того рукава "Судъбникъ".
— Бо розтягнуть все туди... І добра боярські разом з вотчиними, разом з підданими і з... золотими обручками, — додав він, спрямовуючи гострий погляд на Тимофієві пальці, де поблискувало золото, і смикнув руку назад себе отець Тимофій. — Не ховай, не ховай! Експропріація!.. Разом з власником. Із'ято і передано...
— Куди? Ти навіть про рай зі мною мовив слово. Як мислити собі відсутність того світу?
—Та не відсутністю, а тільки його невизнаванням.
— Як то невизнаванням? Хіба від цього щось може змінитися?
— Аякже. Аякже! Вигнати з раю раба божого існуючого і неіснуючого, коли на те буде воля... народа. Є різниця чи ні?
— Є, є. В неіснуючому... тобто в невизнаному порядкуй собі невизнаними порядками. А як же ж, нечистий, самого тебе канонізувати? Порожня шинель...
— Якою ж вона має бути! Парасити, не паразити, а саме парасити, розтаскали мене на свої писання по шматочках. Нехай пишуть! Діла не стануть богоугодними, коли їх ніхто возвеличувати не буде.
— Богоугодні діла возвеличують, — заперечив отець Тимофій. — Сила духу переважає силу майнову.
— Правду речеш, — несподівано для священика казав той. — Все майно велено прибрати до рук, а дух витрусити. І ніякої переваги не буде. Прибрати майно і всяк сущий стане майном!
— Всупереч святому письмові, — була відповідь, а долоня і широко розставлені пальці мали заступити вихудлий і блідий лик священика.
— Дух творить основа — земля. Забрати її у всяк сущого з-під ніг...
— То тільки основа, — заперечував отець Тимофій.
— Джерело, — не погоджувався той, хто досі не хотів себе назвати. — Недарма ж її довелося із'яти разом з власниками...
— А я думав... А я думав, що токмо фарисейство. Що тих Старицьких, Прозоровських і Батуриних просто не злюбив великий...
— Чого не злюбив?! А як побивався день і ніч! Плакав, замолюючи гріхи. І до того зафарисувався після їхньої смерті, що аж чортики почали йому показуватися. Мене це не перестає дивувати, адже можна було просто визнати помилки і — ніяких чортиків!
— Які помилки?! — отець Тимофій відступив один крок від порожньої шинелі. — Помилка тоді, коли її можна виправити. Сам Господь Бог...
— А! Господу Богу можна було робити помилки, бо в нього існував потойбічний світ. І смерть... не остання кара. Ще можна виправити помилку без галасу, відкривши двері раю.
— А-а-а!
— І чортикам чого б приходити і показуватися? Хоча не прийде, то приведуть, підсунуть, отакого одного… Стецького...
— Як Стецького?! — жахнувся отець Тимофій. — То я і є Стецький Тимофій Якимович!
— Ну і що? Що з того, що ти не вотчинник? Майном вважаєш Євангеліє? Отець Вассіан теж був не вотчинником, але йому вистачило землі, щоб кинути клапоть соломи, щоб сухо було під ним і ланцюг не переіржавів, і не переламався.
— Бога не хотів усуспільнити.
— Та ну! Як так могло б бути?! Угодники ж божі і святі божественні ікони, чтимі в різних колишніх вотчинах, уділах, завойовані, стали однаково чтимі по всія Русі. А Вассіан воспротивився.
— Він хотів, щоб кожний християнин мав свого Бога, - казав отець Тимофій, почуваючи себе вже теж на ланцюгу.
— Тоді не матиме свого житія. Сказано ж, "Наш Бог і наша... матір божія Володимирівська, писана євангелістом Лукою... була привезена нашими батьками із Володимира до Москви..."
— Знаю, знаю, — казав отець Тимофій, — в Соборну церкву Успенія пречистої Богородиці, але Бог над миром і тут лжа не мислима. Християнин мав знати, якому Богові він поклоняється.
— Ти щось дуже мудруєш! Недарма...
— Що? Протиставляю чортові сім смертей і одно житіє?
— Тебе вже чорт взяв під опіку, але який?!
— Усі чорти безіменні, а ти ще й безликий, хоча кажеш... То твої діла — наводити облуд на світ людський. Прикидатися таким праведником після того, коли змінив Євангеліє на свод циркулярів. Фарисействуєш?
— Де ти бачиш облуд? Хіба Божа матір не писана євангелістом Лукою?
— Писана. Але вона Київська, а не Володимирівська.
— А належить...
— Ні, що кому належить, коли запровадити усуспільнення людства? Га?
— Ніякої Божої матері Володимирівської не існує. Є Київська Божа матір, вивезена з Києва Андрієм Боголюбським у Володимир під час його погромної порухи на Київ. Яке фарисейство! Переіменовувати Божу матір!
— Переіменувати? Чому б ні? Коли переходити з епохи в епоху..., взявши її як свою спадщину.
— Ікону Божої матері, — з гнівом казав священик.
— І навіть самого Бога під свою опіку... Для чого ж повстав Третій Рим?
— А потім не признавати Бога. Під опіку!.. Щоб не було кому дарувати прощення.
— Дарувати? Прощення треба купити ціною власного життя.
— Блудиш по віках і наводиш облуду. Хто ти? Я справді думав, що чорт. Я не вірю, що вбивство — проміжний гріх... щоб було велике каяття.
— А то треба вірити? Але ж в страданія ти віриш?
"Милость и суд воспою тебе, Господи,
Жажду принять страдания во имя твое..."
Великія страданія! Бог нічого малого не любить, навіть малих праведників. Ніхто малих не любить.
— Для кого ж тоді писана Біблія? Святе письмо...
— Возлюби ближнього свого? Було б кого возлюбити! Був би той ближній. Писати можна, а немає, щоб тим ближнім забезпечити!
— Возлюби раба...
— Ага! Ти його возлюби, а він тебе зненавидить.
— Бога витруєно з людської душі. Бога...
— Витруєно, — погоджується порожня шинель. І як велику таємницю додає з-за кістлявої долоні. — Як великого рабовласника.
— І залишено рабів божих напризволяще? Без опіки залишено, без Божого змилування, в ненависті одного до іншого. Порятунок...
— Залишилося рабів не визнати як рабів.
— Облуд. Рабів не визнавати як рабів, а рабство залишити, — казав отець Тимофій, піднімаючи догори руки, зведені долонями.
— Ха-ха-ха! Я знав, що ти прийдеш до мене з оним глаголом.
— Не до тебе, погана сатано, а від тебе. З священною Книгою по світу людському і поза світ... возненавидіти рабство: мертвим, невинно убієнним повстати з мертвих, щоб рабство витруїти з душі раба сущого.
— Ха-ха-ха! — зловісно розбігалося над ярами.
І хитнулася тінь від порожньої шинелі, а над нею голова, як кіл.
— Бунт, — каже він згодом. — А де ти візьмеш для убієнних дві смерті?
— Дві смерті? Мені дивляться в очі. Мені. На одне житіє. Я... Я, певно, не достоїн семи смертей.
12
Їздили ще і ще до Проскурова і Яндрух, і Яким, але поверталися не тільки з пустими возами, а й з порожніми головами: не було вже про що думати.
Про що ж? Куди поділася Зонька? А куди поділися діти Тимофієві? Туди, до квартири, міліціонери постові не підпускали навіть близько. А балачки були різні: мовляв щоб слідство йшло по невтоптаних слідах. А що розслідували?
Тільки переглядалися постові, а говорили одне і те ж, фактично мовчали, тільки рукою показували зворотний напрямок.
Ну? А Зонька? Куди поділася Зонька?
Плакав Яндрух за невісткою. А сина як боявся! От приїде, що скаже? Чому відпустили саму посеред ночі? А хто її пускав? Навпаки, коней на пасовиську не давали, а вона... То хіба Зонька? То вітер. Їй давай все і то зараз. Якби Миколі послати телеграму, хоч у селі балачки йдуть, що телеграма вже давно пішла.
Якби пішла! То б вже приїхав. І було б...
Так минали дні за днями. І вже сусіди почали приходити до Яндруха і бестюжити його, казати, що він собі думає, що не шукає Зоньки. А вона як в воду впала.
Була і така гадка: поїхати до Харкова. Може б воно та і було, але...
Яндрій сам, без ніякого нагадування, сорочку переміняв, а по свіжій одежині воші так і шпарять.
Він всівся собі тихенько за стіжком, як від людей сховався, і стріпував ті воші прямо на солому.
І підняв вгору голову, як до чогось додумувався, здригнувся, бо віз заторохтів прямо під самим вухом. А далі — тиша. Він вийшов з-за стіжка на подвір'я і побачив... Зоньку, що відчиняла ворота.
— Зонько! Зонько! — закричав, підбігаючи до воріт, — Зонько! Де ти була? Чого ти пропала?
Зонька дивилася на Яндрія не тими великими сірими очима, що наче жодна хмаринка в них не віддзеркалювалась, а якимось заволоченими блискучою сльозою, прискуленими. А брови? Що то таке зробилося з бровами?! Вони посивіли?
І Яндрух мимоволі провів пальцем по Зоньчиній брові, а потім палець розглядав довгенько: що ж то так заснувало не тільки брови, а й облямівку чола.
І аж рота роззявив, змітаючи з пальця... пір'я.
— Зонько, кажи, де ти була і чого мовчиш? Що я скажу Миколі?
У відповідь Зонька тільки ворухнула губами і смикнула плечем.
Тепер Яндрух, плачучи, пита:
— Зонько, де ти була?
— Я... я, — казала, ледве вимовляючи слово за словом, і здавалося, зараз вона щось скаже найдошкульніше. — Я... була в комунії.
— В комунії? Чого? А де... — питав Яндрух, переключивши тепер всю увагу на коней, яких почав розпрягати, щоб відвести Кіндратові.
Він не спускав з неї очей, і вона у відповідь шарпнула за кінець хустину, а він аж здригнувся від тієї рвучкості, аж очима закліпав.
Знав, знав, що коли дома був Микола, то Зонька не заплітала коси, а закручувала.
Отак вона сірпалась, коли починалася сварка з Миколою. Хустина спадала на плече, а то й на саму землю, а волосся розпливалося золотою хвилею по плечах і по грудях, ледь не до колін спадало, і тоді підходив Микола, і гладив те волосся долонею, і цілувались вони, не соромлячись Яндруха.
Не любить Зонька сваритися, але таки, щоб все було по її, без сварки. А тепер? Хустина так само впала долі, але коса?.. Де коса? То був суцільний ковтун, понатикувний пір'ям, що дико стирчало в різні боки. І вона, закривши очі рукою вище долоні, зігнувшись на ту руку, заплакала, схлипуючи.
Яндрух переляканими очима дивився на неї, і знав же ж, що треба щось говорити, але що?
— Ой! Ай! — плакала вона, розглядаючи босі ноги.
— Зонько, не плач, тут Адольчиха корову доїла, я збираюся молотити...
— Нічого не треба, — нарешті сказала вона, — нічого...
— Ти йди розчешися, бо, може, Микола приїде, — казав він, тримаючи за вуздечку Кіндратових коней і думаючи, що він залишить її саму, щоб відвести ті коні. А вона тим часом відійде трошки.
— Зонько, де ти була? — після довгенької мовчанки ще питав Яндрух.
— В комунії.
— То чого?!
— А! Чого? — відповіла вона, згортаючи пух з тернової хустини.
— А... А тому... сказати, що ти приїхала?
— Хто вас просив? Чого ви душу виймаєте? — відповіла вона і знову почала плакати.
— Ну... Ти ж нічого не винна, — почав казати і осікся на слові.
— Всі винні! Всі, — тепер Зонька викрикувала плачем.
— Тобі треба було тої комунії? — запитав обережно, бо не знав, що буде казати старому Якимові.
Зонька ж своїм приїздом як в дзвін вдарила в Кадиївці. Це ж Яндрух знав.
— Як я могла не знати про... Інокентія Валеріановича, що сидів спочатку в миколаївській тюрмі, а тепер сидить у комуніївській.
— Що ти говориш, Зонько!
— Інокентій Валеріанович мені ні до чого! А от комунія хотіла святкувати день його смерті, але розкопалося, що він від смерті заховався в тюрму.
— То Микола все знає...
— Микола нічого не знає. Ваш Микола! Ой! Що я кажу!..
— Ти йди, сметанки поїж, у слоїку, а Адольчиха хліб спекла, — казав Яндрух, обходячи той Проскурів світ за очі і тільки смикнув за повода, як його погляд зупинився і наче завмер: там, за ворітьми, стояв отець Тимофій, непорушно, як в католицькій церкві святий Антоній в камені. Постоявши ще якусь мить, він відчинив хвіртку, повільним кроком через подвір'я підійшов мовчки до Зоньки і став знову, не дихаючи навіть: він розглядав Зоньчину голову, затикану пір'ям, переводив погляд на її постать, я задубілу.
А вона так і не піднімала очей: вона розглядала пильно хустину, що лежала на землі біля її ніг.
Певно думала прикрити нею голову, але не наважувалась зігнутися.
Яндрух переводив погляд з Зоньки на отця Тимофія, і боявся їхньої розмови: про що вони будуть говорити?!
Але... жодного слова!
Він навіть не зітхнув, повертаючись, і вже намірився йти, як Яндрух не витримав:
— Тимошку! Тимошку! Скажи тій Зоньці!..
— Я нічого, — казав він тихо, — я... я тільки прийшов подивитися на Зоньку. Бога згадати в своїй молитві...
— Ти!.. Ти, — казала вона, потрушуючи сірою головою, але жодної сльози тепер не впало на її груди. — Де ти взявся?! Без тебе... Хто?! Хто тепер мені... Я... Я ненавиджу! Це все ти мені приніс! — казала вона, а та мерва на голові потрушувалась, як від вітру.
— Святі мученики, — казав він, відвертаючи погляд від її перекошеного рота.
— Що? Святі мученики? В Іуди пробираються? Але за що так?.. Чого я була така дурна?! — і аж тоді почала голосно плакати. — Де? Де вже моя молодість. Я її відвезла до твого проклятого Проскурова на цвинтар...
— На цвинтар? — запитав отець Тимофій одними губами.
— А Миколі... — почав казати своє Яндрух, думаючи, що не треба було зупиняти Тимофія. Не треба.
— Ага! Микола? Ми всі дуже хитрі з заплющеними очима. Микола!.. Хай приїде і поверне... — Зонька замовкла на якусь хвильку, не наважуючись сказати: "Хай приїде Микола і поверне мені революцію. Хай... Хай поверне!" Замість того вона знову зайшлася плачем.
— Зонько, покажи мені той цвинтар, дай мені від нього ту одну пір'їнку!.. — він справді підійшов зовсім близько і почав знімати обережно пухові згустки з того Зоньчиного нечесаного волосся і складати їх на виснажену долоню.
Тепер вона думала, що він почне її розпитувати. Ні, повернувся мовчки і пішов, а вона дивилася йму вслід.
А Яндрухові здавалося, що тільки тепер вона скаже все підряд.
Але Зонька не відводила очей від дороги.
Що там було на тій дорозі? Якесь ягня бродило вдалині, похитувалися черешні з-за плотів, а вона все стояла, дивилася, хмурила брови, бо, певно, добре знала, що тепер її не наговоритися з тим Тимофієм...
А Яндрух? То що він не знав своєї невістки? Ні! Він ніколи, певно, нічого не зможе дізнатися.
Зонька зсунула брови на очі: кого їй тепер спитати, де він взявся той... Хто тепер все поставить на... Куди? А! Якби було на що ставити! І треба ж було вдаритися в таку дорогу! Хіба тепер до Кадиївки приїхала Зонька? То зовсім не Зонька, а якась відьма, одним злом переповнена. І воно її поцупило, щоб не було миру в душі... І чого саме її? Як це так?! Горе можна було б перетерпіти, а злість?
— Зонько, що ти си думаєш? Йди розчісуйся, бо завтра до міста, яйця треба продати, солі купити, а ти стоїш...
— Ага! — казала вона зі злістю. — В комунію, щоб нічого не треба було купувати, щоб все видали. В жнива ввечері люди не сплять, як вбиті, а гуляють в парку під соснами... І сидять на ловочках.
— Чого ти потрапила до комунії? Ти ж поїхала до Проскурова за Тимофієвими дітьми? Що то за комунія? Таке говориш?!..
— Поїхала, поїхала, а повертатись було нікуди.
— Хто тебе просив їхати. Он вже йде Кіндрат. Хтось йому сказав! їди до хати, або хоч в хустину закрутися, а то люди тебе будуть боятися.
Зонька повільно, з низько опущеною головою почвалала до хати. Сіла на постелі і довго так сиділа, гойдаючи ногами. Плакати вона вже не могла, бо відчувала себе спустошеною. І дивно, що цю пустоту вона відчувала через відсутність страху. Нічого не боялася, думала, що так само можна сидіти на постелі, як на цвинтарі над ямою, спустивши в яму ноги і дивитися на викачані в пір'я скруцьки.
І не вірила, що так все можна змішати в голові докупи, що навіть цвинтару від комунії не відрізнити.
Нехай хоча б з приводу "смерті" Інокентія Валеріановича суперечка зараз для неї не була смішною.
— Знаю, як і чого ти потрапила до комуни, — казав і не переставав казати згодом свекор Яндрух, — тебе тут чекали... А що було б, якби Микола приїхав? Як ти потрафила до комунії? В Скаржниці?
— А куди ж? Комунія тільки в Скаржницях. Бо де її ще бути? Де не спалено поміщицької садиби?
— Я так і казав. Якщо б в нас не спалили, то теж була б комунія.
— А хто ж спалив?
— Aга! Ти дуже хочеш багато знати! А ти поїхала не додому...
— Бо не було чого їхати, — вперто твердила Зонька.
— Але ж ти нічого не кажеш.
— Бо вже нічого не стало... Я пройшла всі біди. І нема душі... І де він взявся?! — казала Зонька одне і те ж знову і знову.
— То ти хотіла залишитися в комунії, — обережно питав Яндрух, пильно дивлячись десь мимо Зоньчиної голови.
— Батракувати?
— Буде, буде скрізь комунія. Микола каже... І я б пішов, якби всі йшли. Бо то дуже дехто вже в великі розумаки пнеться... Микола каже...
— Микола не знає, що коли забрали до комунії в мене Кіндратові коні, то довелось їх просто викрасти вночі, сторожеві клаки в писок запхати. І втекти додому з тими кіньми. А тепер? Я сама не знаю вже, чиї то коні, чи комунівські, чи Кіндратові. Може за ними тільки не видно того Зар'янова.
— Як?! Як це так? То коні Кіндратові. Хто йому тому Зар'янову їх віддасть? А комунія? Пускає коріння. А вони? Знову почали загортати багатства. Без комунії? То хіба довго треба, щоб не розвелось таких Ворловських? Революція за всіх біднйх, а- вони знову горнути!.. Е! Хай тільки приїде Микола! Він все скаже. Так воно не буде.
— І так не може бути, — сказала Зонька вперше в своєму житті.
— Буде скрізь, — вперто повторював Яндрух.
— Говорити? А там той Атаманець з якоюсь ярмолинецькою теж дуже файно говорить, то й хай би говорив,а він скрізь свого носа суне. Протокол підписувати підсовує, нібито що я коні добровільно здала в комунію.
— О! О! — вигукував Яндрух і перехопив Зоньчин погляд: вона побачила на підвіконниці гребінь. І замовчав, і вийшов з хати.
А Зонька не поспішала розчісуватися, вона тільки шкрябала голову нігтями, потягувала вказівним пальцем ,поза вухами.
Вона щось казала сама собі? Що? Говоритиме сама до себе, як стара баба?
Ой! Якии піднявся шум! Який крик! Одні кричали: "Провокація!", інші: "Контрреволюція!", а треті вимагали суду над наклепником. А четверті? "Розстріляти без суду і слідства!"
Та той товариш перекричав усіх, хоч кричав не дуже голосно і не всіх стосувався його крик. Він собі дуже хитро з усіх вибрав одного:
— Чого ти займаєшся окозамилюванням? Я тебе знав ще до революції.
— І я тебе знаю. Я знаю про тебе таке, що ти і сам не знаєш.
— Ти мене не лякай. Я — більшовик. У мене установка центру. Я відповідальний товариш!
— Говорити про голод у Росії?
— Збагніть мене правильно. Новий етап революції.
— Так-о-го не може бути!
— Уявіть собі!..
— Ну? А тих, що розстрілювали без суду і слідства за такі балачки... Що тепер з ними робити?
— Кого тепер і за що розстрілювати?
І всі ці балачки як проціджувалися через проскурівський цвинтар.
І все-таки не вірилося, що зараз можна буде говорити... про що говорити, не оглядаючись навколо?
"А! Там, в комунії, можна багато дечого говорити! Там з усього світу з'їхалися комунари. Чи хтось туди пішов не з всіх світів? От і Яндрух. И свекор, балакає про комунію, то хто його туди не пускає? Йди. Але то хіба так хочеться йти? То побалакати хочеться... про свого Миколу", — думалося вголос, щоб не натрапити в думках... обминути те, що обстувало...
— Зонько, а може тобі хто наказав мовчати, що ти нічого не кажеш?.. — питав Яндрух тоді, коли вона вже була розчесана, обличчя світилося чистотою. Питаючи, Яндрух понизив голос: — Сама? Вночі... Що ти казатимеш Якимові?
— Поховати, — казала вона, кліпаючи очима, — було страшніше, коли б взагалі заборонили...
— Похорон?
— Який там похорон? Викрадено вбитих, щоб поховати...
— Зонько, а тобі за це нічого не буде?
Вона тільки нетерпляче рукою відмахнулася, надулася...
— А Миколі там нічого не буде? — І хоч на це питання теж не було відповіді, Яндрух продовжував: — А що Ти мофієві тепер? Гора-долина то однаково.
— Ara! Мені дісталося! От кому було здуріти! — казалі вона, як не своїм голосом. — Я не здуріла, але сталося гірше: мені наче світ перевернувся.
— Не плач, Зонько, не плач, бо ти і так змарніла. Що скаже Микола? Він мене з'їсть. Скаже, що я тебе не пильнував, не жалів.
Зонька тільки потягнула долонею по обличчю.
—- А Яким так і не йде. Я й сам не хочу, щоб він йшов. Хоч, може, й нічого не казатиме, але так вміє зітхнути, що без балачок...
— Ви його боїтеся так, як я боялася Тимофія. Так? А тепер мене лякаєте Миколою.
— Бог з тобою, Зонько, чого я тебе лякаю?
— Ні, ні, — начебто покривлялася Зонька.
— А прокопол, — казав Яндрух, ніби не було ніякого покривляння.
— Протокол, — поправила Зонька.
— От грамотна! Але то ж революція! Хе-хе! — казав свекор, наче сам собі.
— Звідки ви знаєте про протокол?
— То ти все!.. Вночі крізь сон казала. Я тільки тоді тебе будив, коли ти починала плакати. Я просто боявся. Треба піти до баби Каськи, щоб відмовила переляк.
— Чого Ви почали знову вірити у відмову?
— Але ж ти так плачеш вночі. Я боюся тебе в хаті саму лишати.
— Вам що, вже немає в що вірити, чи немає в що не вірити?
— Щоб приїхав Микола!
— То що б?
— Хай піде до комунії.
— Я вам прасвідую, що була вже.
— А! То не того, щоб бути, а щоб заступитися за тебе. Чого той... відбирав чужі коні? Що то за влада?
— Все той, новосільський гавкун! Я так думаю: приїхав ораторствувати на мітингу, то й ораторствуй, а він... і впізнав же ж мене. Вони разом з Миколою в червоні партизани втікати думали, а тепер...
— Завладів...
— Ой! Чим завладів?! Дивився Зар'янову в писок — що той, таке і він. Аж встидно було за нього. Чого б то йому так вислужуватися?! ,
— О! Микола служить... Вислужуватися? Може десь привинився. Бо коли земля горить під ногами, то треба переступати з ноги на ногу...
— То я ж кажу, — твердила Зонька без будь-яких розходжень з свекром. — Взявся за протокол, щоб я підписала про добровільну здачу коней Кіндратових в комунію. Я не підписала, а тепер...
— То аж таке?!
— А ви що думали?! Я казала!.. Хіба Кіндрат... А на Мене той кричав аж запінився.
— Як? На жінку більшовика? Як посмів? Та хай тільки приїде Микола.
— Дайте си чисту годину...
— Нє, Зонько, все покидай і їдь до Харкова. То якась... Як там воно?
— А я знаю як? — сердилася Зонька.
— Знаєш ти добре, знаєш... О! О! Нагадав. Контрреволюція.
— А я сказала, не підпишу протокола.
— А Кіндратові про це чи не треба казати? Як ти думаєш?
— Я їм казала: "Що? Кіндрат привів комунії коней з панського двору?"
— А вони що?
— Що? Лякали. І все той Атаман твердив, що владу треба міцно тримати в руках. Хочеш, каже, щоб пани повернулися? Я то знаю, він так собі аби гавкати. Кому б було прощено, якби справді пани назад завладіли? А там такий був, що нікому в писок не дивиться. Каже що? Прибічників собі натворили за панське добро? Отак і каже! Чи купив і заручників, а тепер лякаєте панами. Як знялася буча! Тату! Вони там, в комунії, нічого не бояться!
— А не можна не боятисяі Бо знайдеться і на них клямочка. Знайдеться! От побачиш!
— Яка клямочка?
— А щоб зачинити... А в комунію піде ввесь світ. Так сказав Микола. Над цим думають голови!
— А ви? Ви чого не йдете?
— Ага! Я піду, а той Кіндрат залишиться багатіти і сміятиметься з мене. Ти була в комунії... Тут такі балачки йшли, бо люди все бачать.
— Е! А Тимошко що?.. Як дізнається, як все було...
— Я ж тобі кажу, що з глузду зійшов...
— А я не вірю. Я ж його бачила! А може...
— Зонько, отямся! — застережливо казав свекор, розглядаючись навкруги.
— Я ж мусила вночі коні викрасти!
І все почалося спочатку... Вже в котрий раз!
— А про того, що говорив про заручників, нікому не кажи, бо то таки те... саме... — він не наважився вдруге
І вимовляти слово контрреволюція.
— Я хочу сама собі сказати, — призналася Зонька, — Так хочу, як завжди казала в тяжку годину... маминою піснею. Але що? Я її втратила для себе? Назавжди! Не доведи господи! Щоб заспівати і, співаючи, плакати. Серце стало занадто важким для пісні.
І тепер це знатиме тільки вона?
— А прати? — запитав свекор так, здавалося, недоречно. — Коли ти прати будеш? До зими треба ладуватися. Що ти си думаєш? От-от Микола...
"Микола? — подумала Зонька. — Приїде? Хіба тепе він зможе сказати те, що говорив... раніше? І як? То ы була брехня, чи така собі гра в... комунію?"
13
— Зонько, ми чекали на тебе щодня, а ти не приходила, — казав Яким, як закрадався, до хати не заходив, стояв на подвір'ї перед вікнами, а Зонька — на сінешному порозі.
Яндрух тільки виглянув із стодоли — і назад позадкував, ніби він тут щось винен.
І не запрошувала Зонька Якима до хати. Розглядалася навкруги.
Так можна розглядатися тільки тоді, коли гість зайде до хати, і потрібно знайти місце, куди б його посадити, з відповідними почестями.
Яким мовчки слідкував за її поглядом.
— Може ти підеш трошки до нас? — знову ж як здалека запитав.
— Що я вам скажу?! Що... — казала Зонька крізь плач, показуючи рукою кудись в далину, в напрямку Проскурова.
— Де ти була так довго? Може, якби ти раніше приїхала, то...
— Все звезлося мені, щоб я не переставала плакати!.. Щоб кожна моя сльоза була не схожа одна на одну.
— Не плач, — казав, зітхаючи, Яким. — Стара казала, щоб ти до нас прийшла. Бо Тимофій хоче з дому йти. А куди? Скажи йому, що вже нікуди не треба йти. Ти, Зонько, одна можеш так сказати, щоб він послухав.
— Все Зонька, — казала вона, пильно дивлячись на дорогу.
Оглянувся назад себе вуйко Яким, щоб побачити, що саме привернуло так Зоньчину увагу, що вона аж очі прищурила, а під ними настовбурчилися зморшки, як павутина бабиного літа.
Від тих очей і зморшків під ними Яким переводив погляд і... здригнувся. І не знав вже, що думати: поміж ними стояв його син Тимофій.
Яким аж відступився від вікна, став ближче до порога, і чекав з острахом, щб то воно буде далі.
А тут і Яндрух:
— їздять за революцією, а привозять що...
І здригнулася Зонька: її то здавалося, що свекор так і почне з того, що сказав його Микола десь далеко з прихованою думкою: "Ну? Чия взяла? Микола і Тимофій - ровесники..."
І вже через якусь мить готова була викрикнути: "Як я буду жити?"
— Ти... Ти приїхала... — казав отець Тимофій. — Прости мені, що я прийшов ще раз до тебе, як Іуда дивитися на твої сльози, але я думав, що ти вже не плачеш. Не плач і не кажи мені правди своїми сльозами, бо я вже й так не витримав.
— Як ти все знав, щоб не витримати? — питала Зонька, ламаючи руки і не переставала плакати. Сліз не витирала і вони котилися, як горох по обличчю, не розпливаючись.
Прихопив ковток повітря Яким, нащурюючи губи, бо хотілося щось сказати, щоб не дати Зоньці далі говорити, або хоч знак який очима подати. Але вона пильно дивилася крізь сльози на отця Тимофія і чекала його відповіді.
— Бо ти не приходила до мене, щоб разом прикрити злочин від власної душі. Ти не хотіла мені набрехати. Бо хто знає, що врятує сущого — чи здравий разум, чи...
— Я.. я не знала, що ти... — вона замовкла на одну мить, шукаючи якоїсь відповіді, і раптом сказала (несподівано для самої себе): — Міг прийняти облічіє...
— Облічіє Іуди?
— Нащо?
— Щоб ще раз не вийти з людства, не витримавши. І сховайте від мене Бога, бо я не готовий до святого причастія.
Плаче Зонька. Плаче, але ще не на плечі в отця Тимофія.
Яким уважно дивиться на Зоньку, йому щось таке дике почало здаватися, що Зонька от-от розрегочеться, голосно, глумливо, і він знову відчуває нестачу повітря.
І тепер вже шукає Тимофієвого погляду.
— Але ж Іуда не один, — каже сама собі Зонька.
І Яким починає трохи втихомирюватися в душі.
— Якби він був один, — каже отець Тимофій, низько зігнувши голову, — то хіба б це був Іуда?
— Той, хто крізь пекло пройде, вже не зможе прийти у світ не Іудою. Не в пекло йдуть справжніми грішниками, а з пекла виходять.
— Коли ще хто вийшов з пекла? — питає вуйко Яким і сам боїться свого питання.
— Хто не зможе гірко виплакатися з горя на плечі в ближнього, той не зможе повернутися нікуди.
І внову ж несподівано сам для себе Яким похитує головою в такт Зоньчиних слів.
— Я не буду плакати, — казав отець Тимофій, перехоплюючи батьків погляд, і навіть повторив: — Я не буду плакати.
— Бо крім горя в тебе вже нічого не залишилося? — питала Зонька якось настирливо, а може й суворо.
— А хто почує плач, коли серед дванадцяти апостолів нема жодного апостола?
— Ганталай, — казала Зонька, запинаючись. На неї запитливо глянув Яким, і вона відповіла тільки йому: — Не зобіжайте її.
— Наплакалася, — казав Тимофій одній Зоньці.
А Яким був наче зайвим тут, при балачках про Ганталай. Йому було соромно: бо то ж сказано Зонькою попри нього. І, коли повернувся додому, то як вперше її побачив, таку довгообразу, короткошию, з закушлавленим волоссям. Тепер крізь все де глянув наскрізь, бо хотів щось таке побачити, що від нього приховувалося досі.
Чекав якихось особливих слів, але замість того, очікуваного, вона запитала:
— Ходили дивитися на Зоньку?
— Чому дивитися?
— Вона вже розчесалася.
— А як ти знаєш? Ти ходила до неї.
— Ходила.
— Коли? — поквапливо запитав Яким, — і хто тебе просив йти? Чому Зонька про це нічого не казала?
— Бо вона мене не бачила з-за Гадольчишиного тину.
— То це так ходила, — присоромлював Яким дочку, як дорослу.
— Ходила, щодня, бо Тимошко все думав, що вона приїхала вже давно. Та й що я йому на це мала казати?
— Може йому було так легше думати? — відповів в думці батько, дивлячись уважно на дочку, яка посунулася прямо, як стара, ближче до столу і її ні скільки не здивувала така різка зміна в батьковому ставленні до неї. Наче так воно і було.
— Не легше. То тяжко дуже, — і заплакала.
— Ганю, — вперше назвав її так Яким і відвернувся, з очима, повними сліз. І думав: Зонька... Як сказала… Чого? Бо вони з матір'ю жили кожне своїм горем, а Ганка? Жила горем Тимофієвим.
14
Чим пахне слово контрреволюція? Ага, чим? Не порохом, а димком пороховим, пострілом.
А етапи? Чим? Певно тим, що житимуть поруч двоє людей, як чужі, і з'єднуватиме їх докупи тільки спільна макітра з пирогами.
А те, що роз'єднує^ хай залишиться глибокою таємницею, зав'язаною чорним вузлом.
— Миколо, чому в мене не стало сліз? Де вони?
— А! Ти сама знаєш, де: ти їх загубила. Пам'ятаєш, як колись загубила коло річки золотий кульчик, а я знайшов і віддав його тобі тільки на весіллі.
— Знайди мої сльози, бо мені здається, що я могла б тільки плакати...
— Де? І чого? Чого тобі плакати?
— ... тільки на Тимофієвому плечі. Але він не йде сюди, щоб я не накидувала йому і свого горя. Ти мене нічого не питаеш і не питай. Він приходив на мене подивитися.
— А ти йому — показову веселість! Знай наших!
— Я йому показову злість, щоб не здуріти! А казати... що я не доїхала до Проскурова, на мене вночі напали бандити — і я нічого не знаю.
— А коні? Наші! Наші! — казав Микола замість слова... Якого? Етапи... І Зонька відмахнулася від нього обидвома руками, надула почервоніле лице і не дихне. А далі так захотілося сплюнути! Точно скопіювати, копійка в копійку Миколу. Щоб вийшло міцно і зі злом.
Але вона вчасно опам'яталася, думаючи, на що буде схожою? І здригнулася. Бути схожою чимось на мужчину? То і вимоги до неї зробляться не жіночими. І куди вона тоді посунеться, як жінка? Зійде з колії, як колись та "Овечка" з галками? Тому тільки й сказала: "Ет!" Йому? А собі? "Треба очистити серце від чорної смути".
— А сумувати в армії не можна, — каже Микола, почувши слово смута. — Співати треба, сміятися голосно, жартувати, бо що б то була за армія?
— Сумних розстрілюють без суду і слідства? Ага! Без слідства? Ніхто не знає, за що?
— А! То тільки треба знати чого, нащо... — повчально твердить він.
— Скажуть, треба...
— О! Яку я маю жінку! Ніхто не має такої жінки...
— Бо, — продовжує Зонька, не почувши, що каже Микола, — ніхто не знає, чим починається і закінчується кожний етап?
— Ага! Етапи! Ну то... в армії такого...
— В армії... Яка різниця? Просто в тебе своя революція, а в мене своя. Поверни мені свою революцію-ю-ю! Де вона?
Коли навколо широкі поля і все стерні, стерні!
І котиться ними перекотиполе, обминаючи високі бур'яни, що бовваніли де-не-де серед тих полів.
А де ж вузькі різнобарвні смуги, поперев'язувані перійовими межами? І чому таку далину вона йде пішки? Куди? В комунію чи з комуни?
А іншої дороги нема.
Так сказав Микола. О кому ж він міг таке сказати? Батькові своєму? А їй, Зоньці, що він скаже?
Вона починає уважно стежити за перекотиполем, що зачепилося таки десь там, на роздоріжжі, і чекає її.
За що воно могло врешті-решт зачепитися?
Коня б сюди, щоб кинутися навперейми з перекотиполем.
Продати ті золоті цяцьки... кульчики і купити коня. І на ньому об'їхати все, що в'яжеться чорним вузлом, бо то не горе має обходити сущого, а він його.
А горе? — Зонька переконувала себе, що воно — по людині: хто якого заслуговує.
Обійти горе? Свое? Чуже можна обійти, але не тоді, коли його сприйняти, як своє. Як своє?
І вперше після приїзду з Проскурова вона подумала, що таки стане колись хоч на одну хвильку тією Зонькою, що не задумуючись, погнала коней в пітьму, посеред ночі.
Об'їхати горе. Не своє. А воно цвинтарем озвалося, проскурівським. А далі? Що вона чинила далі? Сиділа на цвинтарі край розкритої могили, опустивши туди свої босі ноги.
І все це мало залишитися таємницею? Несе полями ту таємницю перекотиполе.
А Зонька пригадує казку дитинства, казку тієї старенької бабуні, що вже рідко злазила з печі: жили два брати, разом орали-сіяли, а заздрощі так і точили серце одного, того, дуже на гроші ласого, і підстеріг він в полі молодшого брата і вкоротив йому віку.
Той просився, але не милосердя перемогло, а жадоба до дармового багатства.
Прощався брат з білим світом, а навколо — ні душі. Одне перекотиполе котилося стернями. І він сказав, втираючи сльози: "Перекотиполе, будеш мені свідком".
Засміявся старший брат: "Нема-а-а свідків!"
Минув рік-другий, і питає жінка того, на гроші ласого: "Де то ти береш золото? Золото... золото..."
І не вмістилася таємниця в порожній братовій душі, і він признався жінці, коли таке ж перекотиполе котилося полями, а він собі усміхнувся зловтішно, подумавши: 'Го! Перекотиполе. Який з нього свідок?"
А коли про таємницю дізнається жінка, то це вже не таємниця.
Так перекотиполе стало свідком на суді.
А от ще одне покотилося прямо до Кадиївки. Кому воно зібралося бути за свідка?
А тут Микола:
— Якого ще тобі треба свідка? Ти тільки глянь на цю сорочку! Вона вся подерта на ґонти...
— Де ти був?
— Там! — показував він рукою. — Коні? Я їм дам коні! Я такого там наробив! Я всі папери їм порозкидав, всіх свиней зі свинарника порозпускав по селі! Чорнильні порозбивав!..
— Що ти наробив! Що ж ти наробив!
— Хай люди дивляться, які в них свині! Приходжу я до того Зар'янова, а він, значить, не дам. Я тоді — до стайні. Де тут коні? А сторожі мовчать. Де? — питаю вже з доброю ковернякою. Показує. Оці. Ага! Буланий і Лисий. А ворота заперли. Я до Зар'янова: "Відчини ворота!" А він мені: ^"Відчинити? На бумазі? А ти ж порозкидав, пошматував". "Без бумаги будеш царствувати, а то я живим тебе з твоєї канцелярії не випущу!" А він — втікати з канцелярії. А я — за ним! Револьвера навіть не показав, щоб потім не говорили, що я на них напав. Хай запам'ятають. Я навмисне підняв вгору руки, звичайно, з стисненими кудаками. Набив їм морди! Хай спасибі скажуть, що хребтів не попереламував.
— Але ж то... — заперечувала Зонька.
— Що? — допитувався Микола.
— Ти не переплутав етапів революції? А що буде, коли не втрафив? Га? Бо Інокентій Валеріанович переплутав і сидить тепер в чекістів, в тюрмі. А може вже й не сидить, і лежить... Забрав з собою тюрму на той світ... А теж був червоний партизан.
— То буває... Помилка трапиться... Мало чого ще... викривлення, контрреволюція, саботаж, горлохватство, розгільдяйство, нехлюйство...
— Боже! — казала Зонька, піднявши догори руки і, склавши їх долонями, щоб заступитися від такої прірви слів, бо раптом вони всі або якесь з них не вміщуються в черговий етап революції.
— О! — похвалився Микола. — То хіба все? А ще є... волюнтаризм і шкідництво.
— Боже! — повторила Зонька. — Така прірва слів!..
— Ого! Світ можна перевернути.
— Світ перевернути. А нащо? Чи буде він кращим, коли його перевернути? Я не думаю, бо, перевернувши, можна таке витрусити!.. Але словами... Та ще й коли кожний етап має свої слова. Ти там нічого не переплутав?
— Чого я мав переплутати?! Я в комунії ні разу не вимовив слово контрреволюція.
— А вони що?
— Коні, мовляв, вже заприходувані і ти собі хоч дра бантаса скачи. А я сказав: "Вас на цвинтар заприходувати!"
— Значить, я що? Неправильно казала?
— Кому?
— Ну в комунії.
— Кому? Зар'янову?
— Ні, сторожам.
— А як ти їм казала?
— Негідники. Вони ж не хотіли мені віддати коні однієї ночі, я ж приходила до них ще звечора:.. Тоді довелося чекати...
— Негідники? Ну, ясно, що неправильно. То некласове поняття. Друге діло шкідництво, то зовсім була б інша справа. Ясно і зрозуміло. Розстріл без суду і слідства.
— А! — не могла сама себе за це похвалити Зонька. — Що воно таке негідники? Чому було б не назвати саботаж? І такого б не трапилося... то, може, б не дожилася вона до того Проскурова.
— Зонько! — здригнулося під самим вухом — і вона розкрила очі, прокинулась і чує: — Білий день, а ти спиш?! Хазяйка! Корова не доєна!
Але ж то так було вчора, коли вона проспала сонцесхід. А сьогодні? Ніякого білого дня! Глуха чорна ніч! І ніякого крику? Вона сама прокинулася, як льодом обкладена.
Кого прокліпує очима? Кого? Не свекора?
Ні. То біля самої постелі стояв її брат Іван і тримав вказівний палець на губах:
— Т-с-с!
І крикнула Зонька крізь те т-с-с:
— Іване! Що ти тут робиш?!
— Тихо, — казав він таким голосом, що й не впізнати. — Нічого-нічого, — додав, коли побачив, що вона чогось не перелякалася, а розсердилася.
— Чого ти прийшов посеред ночі? Кажи!
— Тихо, — повторив він, не поворухнувшись.
— То чого ви з мене хочете?! — вона почала плакати.
— Діло є, Зонько, з добра я б до тебе не прийшов так пізно.
— Вдень треба приходити! Вдень, а ти... по-злодійськи? Там було заперто на шуфригу. Як ти заліз до хати?
— Заперте, — казав він з якоюсь іронією і показав кусок дроту, зігнутого буквою Г. То був ключ.
І здригнулися губи для посмішки.
— Ти... ти... Все село аж кишить, — казала вона дуже тихо, але чітко. — Не в своїй ти шкірі ходиш! Вкрали бичка? Змарнували людську працю? Вб'ють тебе, Іване, як злапають, вб'ють. Гамуйся!
— Бичка, — повторив він за нею. — Але рябого. Ти не знаєш, що то рябий бичок.
— Чого прийшов, кажи.
— Щоб спитати тебе, на чорта тобі був той піп? Га? З попенятами... Злигалася?
— Ти? Ти смієш так мене габзувати?! — казала, опускаючи з постелі ноги.
— Я тебе питаю...
— Іване! — крикнула вона так, наче "гвалт, люди, рятуйте!" кричала.
— Що ти згубила в Проскурові?! Я тебе прийшов спитати... Жінка більшовика... Так?
— Я шукала правди... для революції, — казала вона, як сама собі.
— А мені тепер, що з тобою шукати?
— Чого ти чіпляєшся?! Я тебе з собою не брала! Що ти!.. Сволоч і більше нічого, а ще братом називається! Осиротив без худоби бабу з дрібними дітьми, як горох, і ще він прийшов мене лякати посеред ночі. Що тобі ще треба? Переховати в мене крадене? Розум він мені прийшов темної ночі вставляти!
— Зонько, замовки! Як я вже прийшов вночі, то...
—- Як прийшов, Так і підеш! Чого ви в мене серце виймаєте?! Чого вам всім від мене треба?! Я вже не витримаю! — і почала схлипувати, оглядаючись.
— Тебе в Проскурів ніхто не посилав? Ніхто? Ти сама поїхала? А мене?
— ??
— Послали...
— Миндри! — казала Зонька, задихаючись. — Миндри! То чого ж? Розрізай подушку, перину. Чого стоїш?
В її голосі відчувався удаваний спокій: вона над ним знущалася!
— А! — в нього теж спокійно і навіть трохи насмішливо мало вийти, але голос здригнувся і обірвався. — Може ти Миколі хочеш про це розказати? Микола, Микола...
— Тобі Микола не рівня!
— Ай-яй-яй! Цяця! Слухай! Твій Микола, якщо не знає, якими руками робиться революція, то ціна йому один гріш у базарний день.
— Ого!
— Так, так. Робиться... не в білих рукавичках.
— То ти... вбивця?! Ти!.. Ти! Чого прийшов? Ну? — вирвалося з грудей якимось смерчем.
— Нє, я злодій. Я собі такий простий злодій. Вкрав бичка, оббілував у лісі вночі, не сам. І їли-пили всю ніч. Гуляй! Бо такого роздолля душі ніколи може вже не доведеться зазнати! От я хто такий, а про рябого бичка я тобі нічого не скажу. — І, подумавши, трохи додав: — Бо ти дурна, як пробка! Хоч і моя сестра.
— Вбивця, — тремтячим голосом казала Зонька, підбираючи ноги під верету, і лягла в постіль, відвернувшись до стіни, навіть очі зажмурила.
— О! — казав він, присуваючи край лавки до постелі. — Тепер мене слухай, добре, бо біда... Смерть. Чуєш? Смерть.
— Кому? — крізь заплющені очі.
— Тобі, — відповів він і не здригнувся.
— За що?! Боже! Чого ви до мене чіпляєтеся?! То ти справді прийшов мене вбити? А я тобі казала, не зв'язуйся з тими злодіяками, не зв'язуйсяі Вбивці! Душогуби!..
— Вбивці, — погоджувався Іван. — Брата послали по сестрину душу.
Зонька здригнулася і вже навіть рота роззявила, щоб на всю хату крикнути: "Гвалт! Люди, рятуйте! Вбивці! Вбивці!"
Та він долонею затулйв її рота. І владно наказав: "Мовчи! Мовчи!"
І хоч долоня його вже лежала на коліні в нього, Зонька не могла крикнути, їй не вистачало повітря. Вона задихалася.
— Тільки не плач! Тільки не плач! — попереджував, а може і просив. І вже наче друга Зонька запитала:
— Що? За трьох — одного мертвого? Чого?
Тепер до її губів не треба було ставити вказівного пальця.
— В них там своє... Дайош революцію!
— То хіба революція? — запитала Зонька навіть здивовано.
— Чого ти мене питаєш? Іди спитай Троцького чи Леніна...
— Мало їм трупів?
— Ні, їм мало прибічників. От ти поїхала... поховала попівську сім'ю... Думаєш, була така хитра? Викрасти трупи з-під самого носа в ЧК? Ага! Якраз ти б їх викрала, якби їм не треба було кінці в воду сховати! А ти си думаєш, що така розумна. Е! Перехитрити смерть... От вже наробила!
— Дітей взяли як заручників у політику! А мене кому віддали? Я не витримаю! — казала вона, а очі, як заморожені, здавалося, що вона ними нічого не бачить.
— Про це давно треба було знати, — казав він і навіть посміхнувся так, як для нього все рівно, що гора, що долина.
— Ти... Все ти, — казала вона, як прокинувшись і
сну.
— Мовчи, — цідив він крізь зуби.
— Миндри! Негід... — і не доказала слова до кінця, запнулася. — Тебе послали, щоб рідна кров пролилася, ще й рідної крові захотілося. Але хіба про це мав хтось знати?
— Знати... — казав Іван, замислившись. — То так можна повірити і не повірити, а от коли здогадуватися, то вже мозок буде мати роботу! І серце не перестане здригатися, його вже те серце триматиме в своїх руках, той вбивця, як цяцьку. От... Для нього не переставатиме гриміти "Час розплати настав!" Чула, таке співається?
— Боже! Який облудний...
— Я? — запитав він, зітхаючи.
— Боже! А чого ж я цього не знала досі?
— Не знала? Брешеш! Брешеш! Ти прикидалася, що не знаєш. Такою щасливою хотіла побути. Ну скажи правду! Скажи! Ти ж здогадувалася, що твоє щастя то тандита, здогадувалася! І боялася сама собі признатися. Так?
— Чого ти з мене хочеш?
— Кого можна ощасливити вбивством? Але ж я розумію... Я все розумію...
— І ти прийшов з мене випустити всю кров.
— Ні-і-і! — казав він, чогось виставляючи перед нею обидві долоні.
— Але ж Миндри! Я знаю! Я вже знаю! Коли б я залишилася живою, то вони б тебе рішили. Я.. я знаю, що треба робити! То треба бігти до церкви і бити в дзвони на сполох. У всі дзвони! Хай збіжиться ввесь люд, щоб розказати їм про тих Миндрів! Такого ж не може бути!
— Е, Зонько, я не думав, що ти така дурна! Хіба ж ти не чуєш, що я кажу?
— Я... я жінка більшовика! Я... я не хочу, щоб мене вбили! Мене збираються вбити, як контрреволюцію? Так? А Микола...
— Ай! — з нетерпінням вирвалося в Івана. - Більшовики, більшовики... Втікати треба.
— Куди? — спитала вона, і вже головою повертала то в один бік, то в другий, не роздумуючи.
— Ні, я тебе не залишу. Не дам своєї сестри чортові в зуби! Не дам!
— Куди втікати?
— В Польщу. Підеш зі мною, бо вб'ють. Чуєш? — — ЗС Христина, а діти?
— Їм нічого не буде, а тебе вб'ють.
— Не-є, — казала Зонька, більш спокійно, але головою не переставала похитувати.
— А що ж?
— Не піду нікуди! Як я залишу...
— Кого? Того попа? Ха-ха-ха! Ну? Я не вірив...
— Іване!
— Кажуть, збожеволів. Га? Так йому і треба! Пам'ятаєш, коли він вчився в семинарії на попа, яке то було цабе! Там не підходь! А тепер? — Він, якось раптово запнувшись, навіть на якийсь крок відступив від того місця, де було сказане "тепер".
За ним повторила Зонька:
— Тепер...
— Ти мені що? Не віриш? Завтра ж тебе можуть поховати. Га? Сама кажеш, головорізи...
— Такі ж, як ти.
— Давай, збирай торбину, а то коли думатимеш до ранку... А все ж через тебе! Через тебе! Що тобі той піп!
— А ти впевнений, що там, за стіжком, ніхто не пантрує?
— А! На такий випадок в мене є ось така штучка.
І виклав на край лави револьвер з позареміння. А через деяку хвильку — вистрілив у стіну.
— Тихо, — шепнула Зонька, заступаючись від нього долонею.
— А от і ще один. Запасний.
Зонька дивилася на зброю, не дихаючи.
— На, — сказав, — передаю з рук в руки. Може, доведеться відстрілюватися. А що ж? Так і здохнути ні за що? Зара я тобі покажу, як це робиться. То не хитра штука. І не бійся. Пам'ятай, що тепер тебе треба буде боятися...
— А!.. Я знала, що ти злодій...
— Ага! — відповів він, навіть посміхаючись. — О! Може й попа з собою прихопити? Кажуть, що він до мертвих хоче... втекти, щоб вони, повставши з мертвих, витруїли рабство з душ живих. Ага! Витруїш! Якраз... те рабство! Он якою штукою рабство витруюється, — показав на револьвер. — Тією самою, що і насаджується. Рабство буває всяке. Найстрашніше те, коли раб знає, хто він такий, а прикидається, не хоче про це ні з ким говорити, навіть сам з собою... Бо думає, що це відомо тільки йому одному. Ага!
На Зоньці вже була нова сукня, в руці хустина, зав'язана в вузол, хоч і не знала, сама собі не вірила, що треба йти, розглядалася по хаті, а Іван розтасовував зброю в позаремінні, як раптом з-за плеча:
— Стій!
Повільно зводилися руки вгору, в одній з них був револьвер.
— Ха-ха-ха-ха! — розкотилося аж по подвір'ї, — Іване! Що ти тут робиш? А я думав, що в моєї Зоньки коханеї завівся. Ей-бо стріляв би!
Зонька опустила вузол під ноги — і остовпіла розгублена.
— Зонько! Зонько!
— Боже! — казала вона, трохи згодом. — Так можна і померти.
— Чого вмирати? — озвався з-за Миколових плечей Яндрух. — Буде комунія... А цей чого тут? — казав, оглядаючи Івана з ніг до голови.
— То я так... по дорозі забіг.
— Ім-г! — похитав головою вуйко Яндрух. — То з тобою будуть балачки пізніше. Знаємо твоє забігання. Бичок? Ганьбу на сім'ю червоного партизана?
— А що таке? — питав Микола, переводячи погляд на Івана.
— Як ти знав? Як ти знав... коли приїхати! — нарешті розплакалася Зонька, аж всім тілом затрусилася, а на Яндруха замахала обидвома руками.
— Відпустку дали за бойові заслуги, — казав Микола, скоса поглядаючи на петлиці з трикутниками. - Відпустили неждано-негадано.
Іван прискулив око і тільки зауважив:
— Не ждано...
— То ж справді. Чого б я був мило передавав тим Бедратим. Передав тобі аж чотири куски мила.
— А патку мій! Яке мило? — питав Яндрій, — Так, він роздавав тут всій рідні, а ми думали... Яка сволота!
— Ага! То я йому так намилю шию! Поб'ю морду! Де він?
— Немає. Вчора поїхав.
— Знайду. І живим не випущу. — І, обнімаючи, і цілуючи Зоньку, викрикував: — Розсучий син! Я... я тобі передав. Тобі. Ха-ха-ха. Спіймався!
Зонька оглянулася на Івана, і обидвоє знизили плечима.
— А ти, Іване, нікуди не йди, — сказала вона.
— А чого ж йти! Гості будуть зара сходитися, — казав Микола, радіючи, як дитина. — А за мило не журися. Я… Добре, що хустини не передавав! От вона! — І розгортав згорток обережно, .розсуваючи папір і розпростираючи на долонях шовкову хустину. З торочками, квітчасту. Як живу.
Зонька знову перевела погляд на Івана, і він тільки одній їй сказав: "Т-с-с!".
Зонька доторкнулася до хустини тремтячими руками і знову голосно розплакалася, не гірко, а із злістю, а руки сховала за спину.
На неї насувалися два світи, і вони обидва дихали недобрим.
— То те щастя... — казав Микола, оглядаючись на валізу.
"Але чого воно таке облудне?" — подумала Зонька.
— Ану закрутися в хустину, чи буде до лиця, — казав почервонілий від радощів Яндрій, — Та на тебе тепер увесь люд буде заглядатися.
— И-и-и... — озвався Микола, оглянувшись назад себе, Він щось хотів Іванові сказати, але того вже не було.
— Зонько! Чого він пішов?
— Я там знаю... — казала, ступивши крок до порога, здавалося, вона ще роздумувала, щоб крізь сльози крикнути: "Іване-е-е! Іване!"
Переглянулися батько з сином.
— Що в вас тут таке робиться?!
І за господинею виходили на подвір'я.
— Іване! — крикнув за Зонькою і Микола. — Іване!
— Га! — озвалося з-за стіжка.
— Хто? — спитала Зонька в Миколи, наче він все повинен був знати.
— Хто? — перепитував вже той, кого доводилося впізнавати: перед ними проходив широким кроком Миндра... Саливон, високий, незграбний, із скуйовдженим Волоссям, з якого стирчала солома.
— Що? Душогуби?! — крикнула Зонька — і затремтіла всім тілом, — Прийшли по мою душу? Беріть! Беріть! Я... я…
— А потихіше можна? Га? Командир... Не забув запросити на зустріч. З щасливим приїздом. Ха-ха-ха!
— Геть! Геть, головорізи! — кричала Зонька на все подвір'я.
— Я кажу, потихіше не можна? — звернувся він не до Зоньки, а до Миколи. — А, командир?
— Що в вас тут робиться? — перепитав Микола.
І не було відповіді: непроханий гість, з руками в кишенях, повільно повертався до нього спиною, широкою, трохи згорбленою, не ховаючись, пішов прямо по дорозі.
— Не плач, чого ти плачеш? Ти ж мені нічого не писала... Ти розкажеш... Ну? Зонько! Ну, чого ти так... налякалася? Коханця завела?
— Що? Правду тобі розказати? — питала Зонька, не перестаючи плакати, — а ти знайди Івана, може він тобі розкаже правду.
— Ага! Іван втік, — хитро посміхаючись, казав старий Яндрух.
— Втік?? — І Зонька полегшено зітхнула.
— Тату, я ж вам залишав Зоньку, як рідну дочку...
— Залишав. Хіба ж я що?
— Не треба, не треба казати... нічого.
15
Зонька витягала з печі горщик з галушками, як іграшку. Не те, що було в мами! Там сім'я он яка! А горшки? Справжні велетні. Спробуй в гончара добери такі! Та ще й докупись!
А билися як швидко! А мама колись як плакала над тими черепками!
Зонька знала, чого її так думка мучила про побиті горшки і, нишком поглядаючи на Миколу, казала собі: "Не дай, господи!"
І так хотілося плакати!
Особливо тоді, коли він підходив до неї і починав цілувати при свекрові: привіз же ж таку моду з Харкова! Цілуватися прилюдно.
Ага! Прилюдно? А де вони, ті люди?
І Зонька думала, що зовсім недавно, коли хтось приїжджав звідти, люди сходилися до нього зустрічати, розпитати, яке то має бути розкішне життя в недалекому майбутньому. Що, мовляв, стали вони тепер які! Який крок ступили... в лікнеп, хату-читальню! Тепер? Хто посміє дядька уярмити, такого розкованого з ланцюгів поневолення?! Щоб він шапку ламав тепер перед паном чи підпанком? Е!
Гарні то були балачки!
Але як їм не затихнути!!
"Тепер, — потаємно балакала Зонька сама з собою, — їй не треба нікого".
Аби тільки знову не розплакатися!
А Микола? Вимивається пахучим милом, витирається вишитим рушником і все крадькома поглядає на неї. Хіба вона цього не бачить?
Він терпляче і з тривогою чекає, що вона йому розкаже все сама. А-а-а!
— Так? — питає її одним поглядом.
Вона похитала головою, посміхнутися ж треба було, але...
Може він здогадувався, що таки питати її не треба. О! Хіба то не той самий Микола, що знайшов її золотий кульчик?! Коло річки...
А свекор?
Той тільки на поріг стане, тільки беззубий рот розкриє широко, але погляне на Зоньку і замовчить.
Бо то ж він в неї з-під ніг вихопив той вузол, нав'язаний в дорогу. Нехай вона скаже! Але тільки йому. Хоч тут в Саливона б спитати!
Правду кажучи, він боявся за сина. Дуже боявся, а злість так і не злазила з душі, образа. Хоч не покидала надія, що таки до часу збаночок воду носить...
Його Микола? Та в нього "лєвервер"! А в Миндри? Ніж... От і було про що подумати, де тут сором, а де страх. Що б він міг вибрати на синовому місці, бо третього не дано... Залишалося тільки зітхнути на порозі і повертатися назад до стодоли. Та не надовго: думка перебігала думку, і все знову починалося спочатку. Ага! Що б він зробив? Закручував би Зоньку в ту квітчасту хустину і надивлявся б на неї, щоб душа відклякла. І сам би все побачив в її очах.
А зараз в неї опущені очі. Вона вправно ставить макітру посеред столу, обставляє її великими дерев'яними ложками і ще полумисок поливаний. Микола сідає край стола.
А над ним по стелі тінь повертається, далі двері відчиняються, однією щілиною.. То прийшов отець Тимофій, і в Зоньки перехопило дух.
— Слава Іісусу Христу! — привітався і став біля порога.
— Проходь, Тимофію, — казав Микола. — Зонько, постав четверту ложку.
Зонька дивилася на кострубату Миколову тінь на стіні, що ледь помітно ворухнулася, і нею наче щось в її душі зрушилося.
Вона ще навіть очима не встигла кліпнути, як з рук, наче сам, вирвався горщик і, стукнувшись об долівку, розлетівся на дрібні черепки.
— Агій! — тільки вимовила. — Як це так вийшло?! — питала сама себе замість свого Миколи.
— А так, — відповів він за неї. — Тримала за вушка, а вони вже були ледащі і обламалися.
І Зонька здивовано глянула на нього: вона вже знала, від кого доля не дала її втекти. Сама доля. І перевела погляд на отця Тимофія.
— А хіба ти бачив, як я тримала? — питала, вкладаючи в своє питання якийсь особливий зміст.
— А що ж ти навмисне б'єш горшки? — обережно зауважив чоловік і теж глянув на Тимофія, ніби щось звіряючи.
А той сидів на лавці з опущеними очима і потягав долонею по пальцях.
— Не шкодуй, Зонько, — втішав Микола, — витягуючи з нехитрої валізи консерви. — Є в нас що їсти!
— Та й у мене ще є вчорашня мамалига, — казала вона, соромлячись.
А Яндрій тільки мовчки переводив погляд з Зоньки на Миколу, а отця Тимофія наче тут зовсім не було.
Нарешті отець Тимофій підняв очі на Миколу, німо питаючи: "Назовсім?"
— Завтра ж назад! Я й так запізнився. Поїзди набиті людом... Ой! Тут так тихо, що я й не повірив, що десь ще існує така тиша...
— Бо чого вбивати голосно... скрізь? — казав отець Тимофій, обернувшись до Зоньки всім тілом, бо йому здавалося, що тільки так вона його почує і більше ніхто.
— Я нічого не знаю! — майже крикнула зпереляку. За кого вона тепер боялася? За свого Миколу. — Чуєш, отче! Я... Я їхала вночі, а мене перестріли бандити... — казала, а в очах — ні сльозинки!
— Це ти Ганці розкажеш, бо я все її... Вона все знає. Від неї дійде до Бога. Я тебе не прийшов питати. А сама ти не готова до святої сповіді.
— Чому саме Ганці?
— Бо ти не витримаєш так як я. Або втечеш кудись в…або впадеш прямо на дорозі...
— Чого не можна всім розказати? — не змовчав Микола, знаючи наперед, що ніякої відповіді не буде, а головне, що її, тієї відповіді, не треба. І було видно, що батько здогадався, як має бути.
— Я нічого не знаю, — казав він, коли мовчанка стала навіть небезпечною, так, у всякому разі, йому здавалося.
— І не знай, — мовив отець Тимофій. — Яке це блаженство!.. Не зговорено...
— Що не зговорено? — запитав насторожено Микола.
— Ну... розрушити мір до основанья в свідомості всяк сущого, — наче читав з якогось невідомого ще світові писанія.
— Весь мир насилья мы разрушим! — казав Микола, розуміючи, що треба заперечувати, бо він більшовик і це його обов'язок. Хіба ж він сюди приїхав, щоб потакувати... контрі? А-а-а! Чому б не піти тут на хитру (не просту а саме хитру) хитрість і не сказати?!
— Хоч правильно... попи, тобто священики взялися за розум...
Сказав і не піднімав очей на Зоньку, він не передбачав її реакції, хоча знав, що вона не має права, просто не має права забути, що він більшовик, бо це б означало забути все на світі, а в першу чергу про своє існування.
— Ні, не за розум, а за гасла, — казав отець Тимофій, як з ікони сходив. — їх треба читати... Як я з Берком. Читав-чита...
— З Берком? — питав Микола, дивуючись, і тут-таки сам себе посоромився.
— А ти питаєш... Ти розказуй, бо невисловлені думки роз'єднують людей.
— Правильно, — погодився Микола.
— Розказане збирає дві голови докупи... Якби можна все розказати!..
— Що ж вам, отче, заважає розказати?
— Тобі що заважає?! — в свою чергу питав отець Тимофій. — Ти все розказав? А чого ж ваші з Зонькою голови не вкупці?
І не міг злукавити Микола:
— Куля роз'єднує людину з людиною, — казав, дивлячись не на отця Тимофія, а на Зоньку.
— 3-за плеча. Якби в чоло, то тоді жертва і кат — єдині в своїй провині перед зламаним хрестом.
— Не усім бути ангелами, бо ж чортом комусь треба бути, — Миколі навіть усміхнутися хотілося б.
— Ну... чорта самого по собі не буває, він приймає подобу людини... Тож ними світ переживає останню сотню.
— Світ йде до комуни.
— Ніхто нікуди не прийшов без Бога. Нікуди... Як і без хреста... На мені вже нема хреста...
Микола поспішно глянув на груди отця Тимофія.
— .А ти не дивися. Ти в душу заглянь... Своїй Зоньці. Той, хто пройшов крізь пекло, вже ангелом не буде. Шкода мені тебе, Миколо, — і замовк раптом, і з острахом оглядався навкруги.
Зонька вже здогадувалася, що він хотів сказати і, дивлячись на нього, похитала головою.
— Я думав, що все людство разом прийде до страшного суду, а ні... Людей багато і...
— Ну, а що ж ти хотів, Тимофію, — нарешті став до суперечки Микола, — щоб багачі і надалі розкошували, а бідні гнули на них спину?
— Коли ніж крізь серце прорізається з-за плеча, навіть одного, єдиного, то це рана всього людства. Всіх має боліти. Не болить того, в кого вже не болітиме нічого. Бо він нічого не відчуває, в нього померла душа. Вмирає і вбивця, і жертва, за смерть Бог карає смертю душі.
— От чого і диктатура пролетаріату не визнає церкви! — казав Микола.
— Не убий, — відповів отець Тимофій і затаїв подих, наче сховався душею від Миколиних доводів. — Бога, одного Бога сущий всяк убоїться. Так каже церква. А скількох богів їй убоятися без церкви?!
— Але ж, отче, були війни і раніше. Отак воюють між собою дві держави, два, так би мовити, імперіалістичні хижаки, вбивають людей за чужі інтереси, женуть людину просту на смерть, і ці війни освячувала церква.
— Не ножі. Кров, що стікає з серця... Руйнує світ вбивство, а не війна... Церква не війну освячувала, а землю...
— Але ж землю роздали селянам більшовики. І хто не знає, що спочатку земля, а потім вже люди.
— Хіба ви за землю воюєте?
— А за що ж? — питав Микола сердито.
— За душі людські, за душі воюєте, а земля залишаеться не завойованою, — на що Микола тільки знизав плечима.
— Вічне? Що для того вічне, який канув у безвість? — питає Микола про всі незавойовані завоювання.
— В розп'ятті. З розп'яттям до розп'яття йде людство. Така воля Божа.
— То воля народу, — казав Микола, не задумуючись. — Непереможно крокує революція по планеті.
— А може, тихо підкрадається з ножем до серця? Чому до щастя треба йти через руїни? По трупах невинних...
— Знищується апарат насильства.
— Але ж то була держава! Хіба всяк сущого в ній можна мислити як щось поза цілісністю? То ж, я питаю, чи невинне немовля падає жертвою як один з каменів спотикання на дорозі до щастя? Хіба то не фарисейство? Диктатура? Та такої необмеженої влади не мав навіть сам… - отець Тимофій запнувся на слові. В нього ледь-ледь не вирвалося, хто так розчищав дорогу до благоденства ще в не дуже далекому минулому. І добре, що не вирвалося!
Він навіть з-за рукава зиркнув на двері: тепер йому здавалося, що от-от вони розчиняться наскрізь і сюди ввійде п'ятим та порожня шинель і знову брехатиме, що її вміст розхоплено на параситські писання. Бреше! Фарисействує!
Не розхоплено, а витрушено... Саме так знищується апарат насильства? І він стає безликим? Яке ж то місце завжди буває порожнім?
Зонька ж слухала мовчки. За стіл не сідаючи. Її було приємно постояти за Миколиними плечима, і любо-мило дивитися, як він їсть з таким апетитом. Спочатку. А потім? Вона сама не знає, як опинилася за Тимофієвими плечима. Що Зонька?! Цього ніхто не помітив!
І нічим не любувалася? І нікого вже тут не бачила! думала про те, що найжорстокіше може обманути людина сама себе.
А отець Тимофій? Здригаючись, поглядав на двері, щоб вийти геть, бо крутилося в голові однією фразою...
— Настав час змінити світ, — казав Микола, і, здавалося, що на це не буде чим відповісти.
Було. Але то таке, що його слід приховати. Не від Миколи! Слід приховати? Але ж так володіти собою, то хіба не фарисейство? І отець Тимофій випалив всупереч своїй волі:
— Змінити? А що змінилося на Луб'янці?
Здавалося, що цією фразою він видав себе з головою, Ця ж фраза приховувалася найретельніше навіть від порожньої шинелі.
Він був впевнений, що тепер та шинель прийде не пустим місцем і чого доброго перенесе... Луб'янку на тік, за стіжок.
Своєю відповіддю він наче виписав їй перепустку, але…
Ось Микола не пускає:
— Та за такі слова!...
— Що? Голову знімають? — питав отець Тимофій Миколу, як саму порожню шинель. — Нема-а-а, нема вже голови!
— У всякому разі, — признався Микола, — я такого не помітив.
— А треба б! Помітити, що Зонька була в Проскурові. Була. Я перед самим Господом на колінах про це говорив, а вона хай мовчить. Хай Бог береже її душу!
— Вона про це мені нічого не казала.
.— Альбо, то треба казати? Хіба ти сам не знаєш, що світ новий, а ножі? Ножі старі, проіржавілі...
— Ножі старі, — нарешті озвалася Зонька з-за Тимофієвого плеча.
І Микола аж не всидів на стільці, аж піднявся з місця, і Зонька думала, що він підійде до неї і скаже: "Моя маленька, ти мені все розкажеш і зійдуться наші голови докупи".
Але він замість цього сказав: — Але ж про це ніхто не знає. Правда, Зонько? Ніхто.
- Як? — запитала вона, навіть до плеча Тимофієвого доторкнулася, щоб не впасти. — Знає...
- Почекай, — казав він, про все здогадавшись. — Але ж...
— Що? — запитала вона геть обдута. — Контрреволюція? Так?
— Зонько! Зонько! Схаменися! Що ти кажеш! — не гнівався, а просив Микола, задихаючись.
Отець Тимофій дивився пильно на Зоньку і ледь не на колінах просив Бога, щоб змилувався, щоб вона могла розплакатися. Але не було сліз. І він сказав:
— Коли людина ще може плакати, то щаслива... Але ж щастям хіба можна розкидатися?
І пішов отець Тимофій додому. І ніхто його не супроводжував поглядом.
Зонька мовчки сіла на лавку прямо на святковий килим і мовчки погладжувала смути кольорові на ньому, а вони під рукою аж переливалися — червона, зелена, синя, жовта...
То її робота! Сама виткала на верстаті.
Вона питала себе, чи можна заховатися від... всього за ці різнобарвні смуги, за високу гору подушок, які ні жодного разу не відчули дотику людської голови, білі, повишивані, вимережані прошвами, зводилися, а зверху маленький ясичок, розцяцькований, по-під саму стелю.
І думати: в кого ж могли б бути кращі подушки? Хто ще їх так береже, а сам спить на якомусь побурносі, твердому, як камінець.
Не чути було Зоньчиного зітхання і навіть подиху. Вона не піднімала голови? Вона не гасила лампи? А та ж лампа сукала мотузок аж до самої стелі, тож в хаті — хоч сокиру вішай.
А Зонька сидить собі.
Вона що? Чекає, коли Микола сам до неї заговорить? І витече горе з сльозами? А як нічого не чекає? Спорожнів світ, здавалося б, так раптово. Як так могло статися?!
І, сидячи, почала дрімати. Хитнулася, як в небуття, відкрила очі, а Миколи на лавці немає.
Вона закричала з переляку, постояла на сінешному порозі, вибігла надвір. Тихо було навколо, пахло соломою і хлібами.
Зонька ще мить прислухалася до тиші, розглядалася навкруги, де б міг бути її Микола: чи поліз спати на подра в хліві, чи пішов до стодоли на засторонок.
Погляд її перекреслював якісь тіні в саду, щось сколихнулося за ворітьми, і Зонька не витримала:
— Миколо! Миколо-о-о! — крикнула крізь плач.
— Га-а-а! — відгукнувся він під самим вухом і усміхнувся, як колись, наче нічого не було.
— Ну? — запитав він її, доторкаючись до золотої довгої коси. — Зонько, то немає ніякої біди, коли є ти і я. І нічого не треба розповідати... Розказати завжди встигнеш, навіть своєю мовчанкою, а от коли нікому...
— То що я ховалася від тебе, — казала вона, вже плачучи. — Боже! А... А...
— Я знаю, Зонько, знаю, то наш брат... держи язик за зубами, бо ніхто не знає, з ким отак розв'язав ненароком язик... Про це в армії...
— А що ж то за свобода? Га? Миколо?
— Щоб вороги боялися, проти ворогів існує... ГПУ.
— Це ж те саме ЧК.
— ...Ти, щоб посваритися? Я його зробив, те ЧК? Зонько!
— Але ж ти так казав! То так розказував!
— Але ж ти так і слухала. Я що тебе, в мішку залишив?
— Та... щоб Миндри, якісь бандити... творили нам свободу... Іван утік, а ти поїдеш, що буде зі мною? Вб'ють.
— А я піду до них! Піду! Хай хто пальцем посміє до тебе доторкнутися!
— Посміє. Іван утік.
— Знаю, — казав він, важко дихаючи, під саме вухо. - До Петлюри втік. А може, ще не втік? Той вузол, лежав в тебе під ногами...
Зоньці раптом хотілося розкричатися на всю хату: "Що? Приїхав видати брата чекістам?"
Та вона заховала голову в подушку.
— Я завтра виїжджаю і... ти так незлюбила Миндрів… Про це не треба говорити!
— А про що? Про світле майбутнє? Що не буде панів, а наймити так і залишаться?
— Мовчи, Зонько, мовчи.
— Я думаю, що нас ніхто не підслуховує.
— Розумієш? Все життя таке, а ти чогось... — він притих, обдумуючи кожне слово, — саме зараз вимагаєш від мене те, чого в мене нема. Я в кишені не тримаю якоїсь тотальної справедливості. В мене нікого, крім тебе, немає Я це зрозумів там...
— Але ж чому б цього всього та не розказати... всім, не вирватися з такого зачарованого кола?
— Кому? — коротко запитав він, як в строю.
— Ну... кому… Командирові, найголовнішому начальникові... Так не може ж бути!
— Але ж бачиш... там у нас командир такий...
— Ти що, смієшся?
— Сміюся, — відповів він. — Бо смішно.
— Що смішно? Що тобі смішно?
— Тут таке... Розумієш? Хитрість велика.
— Знову хитрість?
— Аякже. Знов. Обов'язково.
— Та й що там за хитрість?
— Ну розумієш... командир, то так собі: опудало горохове. Такий собі... Юрій Коцюбинський. — І Микола подтрусив пальцями біля самої скроні. — Вислужується-висторцовується, не хоче розуміти того, що знано навіть тим, хто стоїть у лаві останнім. І шкода його, такого смішного. І соромно за нього. Дивишся — і очей нема куди подіти. А він вдає, що сам Троцький вимагає від нього, щоб з бійцями говорив по-українському, а він не слухає і так корчиться, коли хто до нього з земляків звернеться рідною мовою.
— А що ж буде? — з тривогою запитала Зонька.
— Ну... командир є, але, то вже те, про що треба мовчати, посміюватися мовчки можна, — казав Микола, добираючи кожне слово.
— То над дурнем хіба так можна знущатися? Ну нащо вже аж таке облудство.
— То пропаганда. Використати ім'я українського письменника Михайла Коцюбинського... Пропаганда? Велике діло...
— Не велике, — не погоджувалася Зонька, — то просто знущання... не над Коцюбинським навіть... Ну хай, коли він просто дурень, але ж над вами...
— Цього ніхто не знає.
— То чого б командирові не бути командиром? Хто він там?
— А! Не можна. Бо то генерал старої царської армії...
— Не вбили того генерала... А чому ж... зарізали... — Зонька замовчала і сиділа якусь хвильку вирівняна, як струна: її вже не можна було нічим здивувати. Вона вже нічого не хотіла питати, але то сам... сам Микола:
— Я вже шкодую, що розказав тобі.
— А ти собі розкажи, що мені?!
— А! Ти зафрасувалася, що не встигли вбити генерала? — запитав він чогось з насмішкою. — Вб'ють. А зара треба використати. А вбити ще встигнуть.
— Та й що? Генерал цього не знає? Що він такий дурний?
— Не дурний. Але коли нема виходу нікуди, до смерті ніколи не треба поспішати.
— Боїться таки смерті!..
— Ні. То хитрий! Певно хоче використати свою смерть, як пропаганду проти більшовиків. Що дивіться, мовляв, я з ними, а вони — кулю в лоб. О!
— Я думаю, — казала Зонька тихо. — Я думаю...
— Що думки теж мають ноги? Мають, Зонько, мають. І можуть так завести куди не слід. А за що? Кажи, за що?
— Але людина думає вже не сама, а з кимось, вже наперед звіряє свої думки.
— Ну то що? Як той дурень хоче бути розумним, а в нього не виходить... Ви з батьком казали, що Тимошко здурів, а я от цього не помітив. І не вірю, що здурів...
— Здурів, — стояла на своєму Зонька. — Це Ганталай знає. Виплакала між людьми таку таємницю, коли побачила, як він за ровами читає анафему кожному лопухові, кожному кущеві...
— Вона так і розказувала? — здивувався Микола.
— Ні, то хлопченята малі підглядали, а Ганталай аж бігла топитися до ставка. Завернули, ще й набили. Здурів...
— Я б не сказав, — твердив Микола.
— Ага! Прикидається теж? То вже було б дуже страшно. Ні, такого не можна пережити! Може, ще найде на своє. А-а-а! Що ще буде? Чи буде остання жертва? І нема кому розказати. То ж армія. Така сила! Можна ж не допустити... Миндрів робити революцію... — казала Зонька вже без жаху, наче в чомусь признавалася сама собі та не до кінця.
— Армія? Не можна там і згадувати про якісь прорахунки. Там що можна? Козачка вибивати, якісь хіхіхоньки справляти, "Запевай!" скомандувати. І гримить пісня після бою. Хто ж тобі вже так сам по собі здумав співати? Але для того є надійні пересувні тили. Вони мають вказівки...
— О! Співати над вбитими? Розумію, розумію... зітхнула, і посміхнулася і низько опустила голову. — То не лопухам треба читати анафему...
— А ти, Зонько, змінилася. Що, не будеш хіба вже такою, як тоді...
— Бо... бо я знаю... твої слова гарні, не довелось мені прошмигнути попри тую, як ти казав, кузню революції.
— Що ж... Такий шлях. Звернеш — пропадеш.
— Прямо в комуну? Бачила я твою комуну! — зло сміючись, казала Зонька. — А та хитрість...
— На хитрість є своя хитрість. Ну то ще воєнний час… На те ЧК теж приходить клямочка. О! Все Серпуховське ЧК вторік було розстріляно.
— А отець Тимофій каже, що найнадійніший сховок для жертви — це заховати її під мертвим катом. Теж без суду і слідства.
— Та ти їм дай суд, то таке може вийти! Не витримають судді, впадуть...
— Ну? Розстріляли з хитрощів?
— Та то і треба, бо пустять коріння... Собачі шкури! Вже до такого докотилося, що побачить він, той, що в шкіряночці, красиву портупею на якомусь польовому і командирішкові і "Вы — аррестованы!"
— Яка портупея?
— Ну яка? Показати тобі, яка портупея? Знаєш ти! Просто не знаєш, як вона називається.
— Тож хоч не чіпляй її коло боку... бо може сподобатися.
— А боятися не можна. Видно ж, хто боїться! На плохе дерево то й кози скачуть.
— Як ти там без мене? Візьми мене з собою, бо вб'ють, побачиш, що вб'ють! — казала Зонька, задихаючись. — Миндри...
— А ти знаєш, що таке жінка в гурті чоловіків? Там їй не дадуть без роботи сидіти, підкинуть "заданіє". А! То не просто повії. І вже до якого воєначальника вона там причепилася, то знай, що хана... Вона ж не просто так... закохалася. В що закохалася? Ну-и, як комусь судилося пов'язатися поділеною таємницею, то це — смерть. О!
— Хитрість, — коротко сказала Зонька.
— Але то вже всі знають, — казав Микола, відмахуючись рукою. — То вже обходять їх десятою дорогою. І з чоловіком вона б тобі ніколи не придумала туди носа сунути. Сама. Така собі з блискучими очима.
— Я тобі прямо не знаю як сказати! Колись люди дуже не любили хитрощів, обходили їх, а тепер гордяться ними. І то ж не своїми, а чужими! Що воно може бути?
— Комунія.
— Бачила я твою комунію. Але ж чи може таке бути, щоб людина коло землі була без землі? Це знаєш хто? Наймит. Була я в твоїй комунії. Коней довелося викрадати.
— О! То ще аж так?
— А там Атаманець... Протокол підписувати, що здаю добровільно. Якби я мала здавати, то нащо б був той протокол?
— Що? Атаманець? Та я його!..
— Тихо! Тихо! — казала Зонька, посміхаючись Миколовою умішкою. — Кажуть, що він вже... туди... Отак йому і треба! Разом з тою своєю полюбовницею. Отець Тимофій каже, що так в писанії пишеться, коли чортові душу продавали фарисеї, то під розписку, кров'ю писаного.
— А ти не боялася! Ти, дружина більшовика...
— Ага! — казала Зонька, наче все починала спочатку. — Ти кажеш, отримав відпустку зненацька?
— Та й що?
— А я думала, що... Думала. Ми тут говоримо, а в мене одне на умі...
І затихла надовго. А він тільки дослухався, чи хоч дихне. Ні.
— Зонько що ти надумала вже?..
— Не я надумала то... то не здумано... Ти? Ти приїхав до мене на похорон?
— Що-о-о?!
— Ти приїхав до мене на похорон.
— Та я... ти знаєш, що кажеш?!
— Знаю. Знаю. От ти не знаєш... І що? Нас з тобою так обманули? Щоб ми навіть чужими самі собі поробилися? А Тимошко каже, що ніхто нікого не обманював... Бо це так: сьогодні ти мене обманеш, а завтра я прозрію. От коли я сама себе обману! О! Тоді про своє прозріння мені не буде кому сказати, бо то вже був би не обман, а щось геть не того... І куди б голову подіти від сорому?!
— Зонько, — сказав якимось чужим голосом Микола. — Я пішов за більшовиками, щоб правда була між людьми, рівність.
— Тоді про що ж ти мені розказував? Про правду хіба та рівність? Сміються ж з вас, тобто з нас! Сміються! Миколо! До правди треба самотужки йти, а не запідруч зав'язаними очима.
— То що ти така одна на всю Россєю розумна? — запитав Микола... Ой, не Микола, а якийсь чужий більшовик, бо ж знав, що не їхав на похорон, а тут виявляється... Чи не виявляється?..
— Ні, я найдурніша. Все взяла на свою голову. А чого? Можна ж було... Ти знаєш, як можна було обминути ту проскурівську ніч?
— Що я один пішов у більшовики? Весь світ... трудовий...
— Наймитувати в комунії? Один на одного поглядати… поки до діла? Все вихитровувати на сьогодні, на завтра…
Десь втрачена вічність під ногами... Вічність десь...
А кому вона прийшла на користь, та втрата?
16
Приїхав Атаманець з Сутківців і знову в Сутківці. Тепер вони його не покидали в думках: як живі похитувалися дві гори, а внизу пливуть качки по річці, що розходиться двома рукавами, викупуються і тривожно перекликаються, щоб непомітними шмигнути в ті очерети, де не ступає людська нога, бо чатує небезпека.
А чого б їй ступати, засмокче трясовина. Хіба що, йдучи, нести перед собою в'язку хворосту, хитро прокладати собі дорогу, переставляючи той хворост... Та ступати обережно.
Взимку та тиша така насторожуюча... А навесні починається справжній вир: тривожні поклики птахів?
Острівець... І все меншою в уяві постає фортеця, хоч все чіткішою.
"То була мрія про волю? — питав сам себе Атаманець. — Чи боротьба з ненависним страхом?"
Йому що? Доводиться вперше так протистояти самому собі? Неправда, не вперше. Той нічого не боїться, хто нікуди не поспішає. А він? Поспішав в нове життя? І перегнав сам себе...
А якийсь Шаламов з ЧК? Ні, нема вже ЧК! Є ОГПУ Щаламова вже немає. Повиганяли стару кадру... На догоду тим, що чекали свого зоряного часу? А тепер Іванов, певно, скаже: "Куди біжиш? Стій! Руки вгору!" Та й що питатиме?
Атаманець в думках вже вкотре переживав ту Сутківецьку трагедію з дідом Омельком, було відпрацьовано сотні варіантів питань і відповідей. І так виходило, що не якийсь там Іванов чекав в ОГПУ зустрічі з Атаманцем, а зовсім навпаки.
А може, все так затреться? А може, таки за все має відповісти той дід? Підкрадалися думки. Підкрадалися.
А життя є життя. Зараз він готовий їхати до Ярмолинець, сьогодні там буде мітинг: от вже як обмине сьогоднішний день, подумалося, то викидай, Петре, все те з голови і не закрадайся з своїми думками. Хоч знав, що так не буде.
А на свою жінку Варвару він просто боявся глянути. Адже вона нічого не знає. Для неї, як і позавчора, він був той самий... товариш Атаманець, тобто радянська влада.
І посміхатися собі в рукав, над колискою, зігнувшись, якби не ті балачки поза плечі, що, мовляв, тепер така пішла мода, що можна розлучатися, а там, в Ярмолинцях, в нього полюбовниця, роз'їжджають собі разом на фаетоні, а ти, Варваро, тут, дома, не знай, що в руки взяти. А батько? Перестав вже сердитися, що всі клопоти перейшли на його голову, а вже ж старий.
Бурчить, але тоді, коли Петро десь в якихось Сутківцях ораторствує. Ось і хрестини справляли, а рідного батька не було на тих хрестинах. Все в нього... радянська влада... Якби не батько, то заросла б та влада в нього на полі по шию бур'янами.
А Варвара мовчить.
Її Петро прокинувся, кулаками очі прошкрябує. Знімає непомітно з очей той сутківецький очерет. І каже собі: "Втекти? Можна, але спочатку треба знати, від чого втекти".
— Петре, — нарешті озвалася Варвара. — Люди кажуть, що та твоя жидівочка груба ходить.
І замовчала, і зігнула голову ще нижче. А відповіді немає ніякої.
На порозі зупинився батько:
— То що? — запитав, ледь стримуючи гнів, — ти їй читаєш речь? А поле не оране, а сіяти треба. Все здав... Чого ти мовчиш?
— Я — більшовик! — казав син татові і здригнувся: налякався своїх слів. Наче хтось сторонній казав за нього. А! — тільки подумав про свою Варвару, вона сидить собі і скапує сльозами, а йому що робити? Хіба ж плакати?1
— Більшовик, — погодився старий Олекса. — Але ж то маєш щастя, що не в приймах! Та тебе б добрий господар і жодного дам б не тримав дома. За хвіст та й на вітер! Він більшовик! Ніхто не знає, що він більшовик!.. Може, ще будеш розповідати, що нічого не буде треба? Бо рівні всі будуть? В чому? В неробстві? А як хтось випадково не доспить і зробить щось більше, то в контри його відправлятимуть? Та я серед людей не маю куди голови подіти. Всі кажуть, байдикує твій Петро, а на нього хтось повинен робити! Ну ти, кажуть, ще живий, Олексо, а як зажмуриш очі? То хто?! Га? Йди та й скажи їм, хто!
Відвернув голову Петро і сам не міг собі розпрасвідувати, чого він так сказав, що він більшовик. Ну, прямо як на допиті в самого Іванова. Тільки ще не сказано з тріумфом в голосі, що революція продовжується з Атаманцем, без Атаманця, яка врешті-решт різниця коли виміри світових масштабів.
А сам хай розуміє, що коли революція продовжується, то це значить, що він не стане останньою жертвою. А хто? Вже. Вже Шаламова... самого Шаламова — по шапці...
І ледь стримуючись, Петро відповів:
— Ну, добре. Сіяти-орати, а революцію що? Хто за нас зробить революцію? Світову. Ви зробите? От зараз має приїхати за мною...
— А чого ж не приїхала, а пішки прийшла? Он вона! Та...
— Хто? — запитав Петро, переступаючи через рушник, бо саме якраз вмивався. І кинувся до дверей не втиканим.
— Ага! Диви, як побіг! — навздогін батько.
Та син встиг сказати:
— Не слухайте нікого. Заздрять і чешуть язики. Нічого! Перестануть...
Це що? Він сам собі сказав, а не батькові? Але той:
— Ага! Ще чого не вистачало.
Ні, достатньо... того, що сталося в Сутківцях з тією контрреволюцією. І тепер він уже знав... Чого Клара аж з Ярмолинець прийшла до нього пішки? Прямо додому
— Що? — питав, соромлячись свого страху.
Вона ж нічого не відповіла, а попрямувала до хати, викручуючись в своїй коротенькій спідничці.
— Куди ти йдеш? — запитав він з тривогою. Очі його тепер були переляканими. Він витягнув шию, але затримати її не посмів дотиком руки.
— До хати. Хотіла тобі за куму бути, та... не доведеться, певно.
— ??
— Зачекай, зачекай, казали явиться, то це ж ще... Боятися не треба, бо...
— Кажи, що? Кажи.
— То потім, — відповіла вже на порозі.
Привіталася і — до дзеркала, губи підфарбовує. Що значить — міська женщина! Варвара перед нею знітилася, зігнула голову. Зітхнула. Хто до кого першим заговорить? Таки Клара:
— То як звуть сина?
— Олексою, як діда, — відповіла Варвара.
І Клара похитала головою і теж зітхнула, чого вже зовсім не чекав Петро. І стояла з опущеною головою і таки чекала, щоб заговорила Варвара, хоч, певно, знала — марне чекання
— Ну, що ж?.. — мовила Клара дуже тихо. — Побажайте нам, щоб ми ще... повернулися...
У відповідь Варвара здригнулася насторожено, і повний тривоги погляд перевела з Клари на свого чоловіка. А сказати? Нічого таки не сказала. Так двоє вийшли з хати, а двоє залишилися дивитися вслід.
І повернувся вже з подвір'я Атаманець до хати:
— Варваро, — сказав, — якщо мене не стане, то пам'ятай, що більшовик. І синові Олексі так розкажи. Так скажи синові.
Вона не поворухнулася з місця, не скрикнула, і він вийшов з хати, низько зігнувши голову.
— Що? — запитав вдруге Клару.
— Хіба я казала втікати? — запитала вона тихо.
— Там... Сутківці з острівцем, де не ступала ще нога людини. Я знаю, як ходити болотами. Ми виходили з оточення біля Золочева, то треба хворост...
— Треба з'явитися, бо втекти нікуди. А Сутківці можуть самі втекти від нас. Я тобі казала...
— Але ж, Кларо, ми — більшовики.
— То ж не будемо брехати, що ми махновці. Але від нашої правди...
— Ти все карти підсуваєш... — почав сердитися Атаманець.
— Шкода мені твого сина, — казала. Хоча й Атаманець не побажав розпрасвідовувати хитрощів знаних: сьогодні король, а завтра? Бита шістка.
Сьогодні треба бути в Проскурові і... явитися.
Їхати поїздом? Досить підняти руку хоч і на перегоні, і зачмихає паровоз прямо під носом.
Дивився Петро на свою руку і не міг зрозуміти, чим ця його сьогоднішня рука відрізняється від позавчорашньої, чому він цієї сьогоднішньої не наважиться піднять. І так будуть йти і йти до самої станції і дивитися-розглядатися навколо: всі зустрічні, як було і позавчора, усміхаються, жартують, кивають головами, вітаючи. Все так само... І тому душа піднімала бунт. Тому хотілося кричати на все горло: "Я — більшовик! Я — більшовик!"
І вже не був страшний той Іванов? Чи хто він там? Був бунт: "Я йому скажу! Я!.. Не дам творити беззаконня! Я..."
І, натомивши свою душу, знову повертався до вихідного пункту, і хотілося запитати Клару: "Яка ціна людини?"
— Що значить людина? — запитала здивована Клара. — Ти скажи, хто вона, та людина. І коли ти здумав вивести її на продаж?
— Ну, Шаламов та людина. Сам Шаламов.
— Правильно. Дали йому вже по шапці, і тепер він коштує ламану копійку в базарний день. Ой! Яку копійку?! Тепер соцзнаки. Значить, що? Сім мільонів соцзнаків.
— А знаєш, Кларо, так ми попадемо в лабети хоч кому... несерйозно...
— Чому несерйозно? Давай серйозно, — не жартувала, а сердилася Клара, — будемо одне одного переконувати, що ми більшовики. І що? Всіх небільшовиків вже знищено, а революція продовжується... — і засміялася якимось надривним сміхом, аж страшним, і здригнулася. А тут тобі співбесідник: хто його просив підслуховувати молодих?!
— Більшовиків? Знищити? І не думаймо! Он які ряди! Необмежена влада! Та такої не мав ніколи хоч сам Юлій Цезар, як зараз має кожний активіст. Правда-правда, володарюй і оглядайся, бо та влада поширюється на кожного і всякого, не дивлячись, хто він такий, хоч би і сам Троцький. А до гурту? Хто більше?
От і кондуктор підходить:
— Ви що, молоді люди, посварилися чи зовсім розлучилися? Бо зара таке... Можна за один день двічі одружитися і розлучитися.
— А ми й не женилися, — відповідала Клара не так вже й сумно.
Атаманець думав, що вона криво усміхнеться і знизить плечима.
А той продовжував:
— Який резон жінці з дітьми кидати чоловіка? Га? То на чию руку ті розлучення? Га? Я вас питаю... А ще кажуть — рівноправність.
А Атаманцеві Кларина відповідь не виходила з голови. Що? Вона його так випередила? Все ж таки жінка, і ремствує, не ламає рук, не плаче. Невже ж таке може бути?
Він поворухнувся і аж відсунувся від неї і думав-думав... А раптом йому назустріч вийде капітан і простягне руку для потискування і запропонує щось цікаве в ГПУ, бо доки ж йому роз'їжджати по селах? Вперед треба! А може... Так іноді бувало, правда, не в житті, а в анекдотах, але...
І згадалася старовинна російська пісня:
Судьба играет человеком,
Она изменчива всегда,
То вознесет его высоко,
То в бездну бросит без стыда.
Від такої думки стало тепліше на душі. І він почав прислухатися, що ж говорять навколо.
Ось навпроти сидять дві жінки і лузають насіння гурбузове і так, наче безтурботно, собі відпльовуються, а послухати?..
— От-от чекала чоловіка з фронту, а тут...
— Ага! Оголосили мир, а тій війні кінця-краю немає.
Ворухнувся Атаманець: так хотілося пояснити, що, поки не загине останній ворог, доти треба не випускати зброї з рук, війна йде до переможного кінця, щоб у наших дітей було щасливе майбутнє. Ой! Яка промова пропала дарма! І за нею, може, щось дуже актуальне, але він побоявся бути смішним самому собі і помовчував, як якась контра, слухаючи такі балачки.
Хоча... Хіба б він не розібрався, хто чого вартий? Ну... щоб подумати, наче то якісь підослані. І ще раз оглянув жінок з ніг до голови.
Правда, його погляд не міг не бути поміченим тими двома, то ж вони повідсувалися одна від одної миттю і надулися, як ті сови.
А він вже переводив погляд з однієї на другу. Аж поки Клара не штовхнула його легенько під бік, начебто застерігаюча; від будь-яких мітингів тут, в вагоні.
Що на цю тему подумали два якихось пройдисвіти, одягнені з претензіями на інтелігентність, коли почали співати:
Извела меня кручина,
Как холодная змея,
Догорай же ты, моя лучина,
Догорю с тобою я.
Слухаючи давно відому пісню, Атаманець не помітив, що поїзд зупинився прямо на перегоні, і вже люди кинулись до вікон, і вже журилися вголос, що терпіння може не вистачити, коли він стоятиме тут і стоятиме. І Атаманець кивнув Кларі, що треба пішки йти, бо тут вже зовсім недалеко.
А співаки, дивлячись їм вслід, викинувши слово з пісні, шельмувато поприскулювавши очі, співали:
Знать, судьба моя с могилой
Обвенчаться молодцу.
I в Петра знову виникло бажання оглянутися і таки зауважити: "Вмерти від нудьги? Невже ж бути такому ледачому розумом?! І не знайти, від чого вмерти..."
— Солідарні, солідарні, — відповідали співаки, коли він таки не витримав і таки виставився з зауваженням.
— Хто дозволить вмерти від нудьги? Хто вам таке дозволить? Хочеш вмерти? Вмирай! Але ж не від нудьги, а від контрреволюції.
І страшно стало Атаманцеві. Дуже страшно. Та невже він перейшов межу, де ми і вони, все тепер сколотилося докупи: вони ж ці... прийняли його за свого.
Він оглянув їх зверхнім поглядом з ніг до голови, як тих жінок, а вони:
— Што? Покупаешь? А тугрики єсть? Ха-ха-ха!
— А ты не толкай его, дамочка, дурака. Учить его только после смерти. Ах, да! Не учить, а изучать...
Атаманець доторкнувся пальцями до зброї, адже в позаремінні револьвер, здригнулося плече. Та в Клари погляд, як блискавка... Знову вона... А що ж тоді залишається? Крикнути: "Ви — білі гади! Я — більшовик!"
Та вони його і тут попередили: переглянутися встигли блискавично, засміятися, як змовлені.
А Клара? В них була третьою? Сміялася теж, здригаючись всім тілом, ходором ходили вузькі напівкруглі плечі, а чорне, як вороняче крило, волосся під довгою гнучкою шиєю, наче підскакувало.
— Клара, — зауважив він згодом. — Це все ти... мене зрадила, виставила на сміх...
— Ні, не було ніякого сміху, — казала вона крізь власний уже не сміх, а якусь напівістерику. — Ми і вони… всього-навсього! Це ж тобі що, багатотисячна різношерстність? Тут розпізнати... розумієш, як хочеться плакати, а не можна.
Помовчали. Хоча мовчанка Атаманця, ой, як відрізнялася від Клариної мовчанки!
"Воно так буде завжди? — питав сам себе таємниче, щоб вона не здогадувалася, — їй надано останнє слово тими пройдисвітами, чи вона сама собі його взяла?"
І знав... і вже знав, що жаху не пересилить.
Як не намагався йти рівно тими, висипаними пісочком; стежками в колишньому ліндерівському саду, і, здається йшов, але то земля! Все земля! Розхиталася...
І як на те, в коридорі довгому не було жодного стільця, ні лавки. І стали Петро з Кларою там, де вказав постовий. І навіть не пахло тим, щоб хтось їм назустріч вийшов та руку простягнув для потискування. Стояли. Довго. І звикатися навіть тут вже було коли.
А навколо тиша! Двері не скрипнуть.
Переступав з ноги на ногу Атаманець не раз.
— От хто тобі, Кларо, наговорив, що нас тут... треба? Не послухатись тебе б!.. Не могли ж про нас забути? Щось таке... Послухав тебе і аж соромно.
Але було тільки варто поворухнутися, ступити крок з настояного місця, як прогриміло суворо і застережливо: стой! А далі все те без потискування руки. Говорив не сам Іванов, та щось не зовсім позарядове, з кубиками на петлицях:
— Значить так... Золочів пам'ятаєте?
І здригнувся Атаманець від несподіванки: хіба він чекав такого питання? Та як же ж можна так дезоріентувати... товариша... Проте ніхто тут і не думав його товаришем називати, він тут "гражданин". І все ж майнула думка з надією: "То про Сутківці вони, певно, нічого не знають".
— Чого ви мовчите? Рило в пушку? Кажіть, як ви займалися дискредитацією радянської влади. Бо ми все знаємо. Ми...
— Я... я один був між ворогами. В мене була дуже складна ситуація, тут йшов полк залишками, звичайно. Могло статися непередбачене, і я вирішив ліквідувати офіцера.
— Точніше, — наказав той, що по другий бік стола.
— Командира.
— Яке ви мали право? — кричав той, з кубиками в петлицях, і стукав по столі кулаком.
— То... то... — казав дерев'яним язиком підслідний.
— Що? В армії світової революції самосуд? І де? В самому лігві лютих ворогів, націоналістів всіх мастей! В своїй автобіографії ви такого не написали, приховали злочин. — І віддихуючись допитувач виложив з кишені револьвер, положив його перед носом Атаманцевим і сказав наче зовсім іншим тоном: — Хвилиночку. — І піднявся з стільця, обсірпав гімнастерку з-під ременя, вже залишилося тільки вийти і...
Атаманець згадав старого Омелька і сказав сам собі: буде так само...
— Ні, — сказав голосно, що аж той здригнувся. — Зброю підсудному ви не маете права залишати! Що? Таким хоробрим себе показати? Офіцера я розстріляв, офіцера, що перейшов на бік червоних. А з якою метою, ви можете сказати? В такій складній ситуації в мене вибору не було. Бо куля в спину означала б повну поразку нашого полку на Залочевському напрямку.
— Ви розстріляли червоного командира.
— Але ж я це вчинив не самочинно, я... я...
— То ж нас і цікавить, хто ваші спільники.
— Мої спільники? Я — більшовик. Мої спільники Ленін і Троцький, — відповів Атаманець таким тоном, що переплутати б можна, хто туг кого допитує.
— Ах ти гад! Його спільники!.. Розстріляти! — крикнув, як в пустоту, допитувач, бо луною рознеслось. І безсило опустився на стілець. Закрив долонею обличчя і віддихувався. А далі підійшов до вікна, розчинив його в непроглядну ніч, а револьвер таки залишив на столі.
На зброю Атаманець вже не звертав уваги, бо знав, що такий задум, де неминуча боротьба, закінчиться його смертю. Але ж там, внизу, м'яка трава газонів, а поверх всього другий. Га? А він, Атаманець, міцний, як молотом збитий, а далі? Все ж ті Сутковецькі верболози. Вони...
17
Зонька не знала, що буде завтра, і не питала свого Миколу, як він її залишатиме з досвітком без Івана посеред Миндрів, як буйволів, головатих, кострубатих, що там десь на висілку Шевченківському здичіли: звідси ліс, звідти ліс, куди не кинь. Отаких диких хитро підібрано. Нема кому від них її врятувати! Микола? Та вона хіба б могла придумати, щоб ще й без нього залишитися?! І що? Після Тимофіевої сім'ї її черга? Ну? Сказати що-небудь Миколі, а далі? "Миколо, та в мене крім тебе нема нікого в світі. Я без тебе б просто вмерла". І таке надумала! Що якнайскоріше треба йому виїжджати, бо загинути доведеться обом.
А ніч робила ці думки ще гіркішими, але попри ту гіркоту поцілунки солодшали. Гарно було дивитися, як Микола очей не зводить з її золотої коси, ось аж головою похитав, наче й йому не віриться, що та коса, як море: ай-яй-яй! Щоб сказати, що його Зонька така вже красива, то не скажеш: в неї якийсь закопирчений ніс, облуплений на сонці, чоло занадто високе, але коса... Такої нема ні кого. І дивувалася Зонька, чому він не просив, щоб сина йому народила. Бо певно знав, що розплачеться і скаже! "Не встигну я народити сина, бо ті душогуби вже, певно, чатують". А життя все щільніше згущувалося, щоб вміститися тільки в одну ніч, бо другої такої вже може бути. А прожити треба все, не повинен залишитися не поцілованим жодний поцілунок, жодний дотик гарячої руки. І мовчати. Мовчати, бо на розмови часу вистачить.
Десь юність бродила поза головою, пахло хлібами, садом, що сколихнувся під вітром, наче стрипинувся від задуму. І здавалося, що все це сходилося в один клубок, не в серці, а в горлі.
А вона вберігала себе від зітхання. Бо то таке, де вже не треба казати останнього слова, воно як сказане, і що? Все треба починати спочатку? Що? Починати з того, як він приїхав до неї на похорон? Але ж він нічого не знав. Приїхав... Починати з того, що вона ледь від нього не втекла, але ж вона не від нього зібрался втікати, а від смерті. Питати його, як він завтра з досвітком виїжджатиме? Але ж, може, сьогоднішня ніч — то все їхнє життя? А далі що буде? Якась пустка? Ой! — ледь не вирвалося, але Микола сказав: "Не треба". І вона надовго затихла, навіть подиху було не чути. А далі вирвався з грудей якийсь сміх, вона не могла його стримати без слів:
— Миколо, я соромлюся тобі сказати, як люблю тебе...
— Соромишся? Ти що збираєшся мені це вперше сказати?
— Ні, всоте. Але тоді було не так.
— Як я тебе залишу? — нарешті сказав він те, чого вона так чекала потай від самої себе. Кажучи це, він звівся, щоб сісти.
— А я думала, що ти про це не згадаєш, — призналася вона.
— Піду. Піду і постріляю ту сволоту! — казав Микола, дрібно хитаючи головою.
— Не пущу! — крикнула вона на всю стодолу, аж з хліва до них заглянув старий Яндрух.
— Чого ви тут сваритеся?! Бичка проспали?
— Якого бичка? А матко бозка! — казала Зонька, і як вітром її знесло з соломи. — О! Бачиш... Їдь, Миколо, їдь ти нічого не знаєш про бичка, — казала вона з острахом.
А Яндрух:
— О! І взули в якісь чапи, щоб не стукав. Сліди є! То вони...
— Навмисне, Миколо, навмисне, щоб ти прийшов, а вони тебе вбили, прямо серед білого дня...
— Але ж хіба я можу їхати в частину, на тебе все сперти? То ж в мене сміятиметься ввесь люд!
— Я не хочу, щоб ввесь люд плакав за тобою. Я цього не хочу. Я не витримаю! — кричала вона на все подвір'я, а перед нею стояв старий Яндрух і похитував головою, нарешті сказав:
— Я піду. Я.
— А старого послати, то хіба не ганьба? — казав Микола, швидко одягаючись.
Зонька вчепилася йому за полу:
— Ну пущу! Не пущу!
— А якби всім піти. Всім.
— Нікому не йти, нікому! — кричала Зонька на все подвір'я. — Знаєш, де вже зара той бичок? Вони його, що? Додому завели? То пастка. То пастка. Маймо розум! А дулі їм, що вони так просто вирішили нас винищити! В нас не пропав ніякий бичок! Чуєте? Не пропав! Ми собі виряджаємо в Харків Миколу!
Переглянулися син з батьком: а може, й так!
— А далі що буде, Зонько, а далі? — питав Микола, розглядаючись на всі боки.
— Може, вони втраплять на... перейдуть на чужі руки? Так довго не може тривати!
— Та де ж така брутальна робота. Такого в армії не могло б бути. Вже ж вони, як на тарілці, все виклеїли, — казав Микола, дивуючись вголос.
— Та що за чорт! — підтакував старий. — Вже б пора їм пришити контрреволюцію.
— Чого ж їх терплять? — питала Зонька, простягаючи руки догори.
— Ще когось вони не зробили. Ш, я таки поїду і зразу подам рапорт командирові... Я подам рапорт російською мовою, а він... Хоч шум підняти.
— Ти ж казав, що він дурний, як пень.
— А! Наше щастя, що... Розумний мовчав би, бо знає, з ким… То не 3 Грицем справа. Треба ж йому хоч де показати свою власть!
— А Миндри? Хай вдавляться тим бичком.
— Може, то ще не Миндри! — казав Яндрух, похитуючись.
І Зонька тут таки подумала про Івана: втік? А може, не втік? Може, то він так вимудровує щось, сердиться на Миколу, може, десь ховається і... прийде в цю ніч, але вона нікуди не втікатиме від свого Миколи. І вже була впевнена, що Миколі треба виїжджати, бо на нього чатує ще більша небезпека, ніж на неї.
— Миколо, ти казав, що виходитимеш зі сходом сонця. Дивися! Вже й люди йдуть, щоб попрощатися. Он Ганталай шкутильгає.
— Я прийшла з Зонькою попрощатися. Мене послав отець Тимофій.
— Я не виїжджаю, — казала Зонька і злякалася своєї відповіді: адже їй не було на кого надіятися. Що вона си думає?! І все ж надія таки була. Але хіба це можна казати Ганталай та ще й при Миколі?
Зонька таки надіялася на Івана: якби він втік, то хіба про це не заговорили б в селі? Хіба б це вже не було знати?
А Ганталай повернулася і пішла з зігнутою головою.
— Ганю! — крикнула вслід Зонька. — Ганю! То чого ти пішла так скоро? Розкажи, як там отець Тимофій!
— А він просив тебе виїжджати, — навздогінець казала Ганталай.
— Виїжджає Микола. Вернися!
— Але то ж треба Тимошкові сказати...
А незабаром Зонька дивилася вслід самому Миколі і не плакала, плакав Яндрух, аж стогнав, а вона його гамувала, стоячи з високо вгору піднятими руками. І тільки Микола зник з очей за невижатими кукурудзами, як вона сказала:
— То... чекайте мене коло воріт.
Одягалася як на Великдень: той подарунок Миколів аж говорив на голові. В кого ще могла бути така хустина? А туфлі? Хіба ж теж не Миколів подарунок? Вона їх не тільки карнабіном намастила, а й суконкою до блиску протерала. І стала посеред хати, а туфлі в руці, та ще й так далеко та рука від постави, щоб не доторкалися до спідниці. Вже б тільки рушити, а тут старий:
— Зонько, май розум! Ти вже ходила. За чим йти?! Он він! Пасеться на рові! Бичок! Прийшов! Ти бачиш? Прийшов! А вона вирядилася, як на Великдень. Ой, Зонько! - казав старий, намагаючись навіть посміхнутися, а замість того розплакався.
— Справді? — тільки спитала Зонька і почала скидати святковий одяг.
— Але ж дома ночувати не треба...
— Я... я буду дома... чекати... Івана.
— Втікати збираєшся? А мені ж тебе доручив Микола! Він же ж мені казав: бережіть Зоньку, як рідну дочку! Та що ж ти собі надумала?! А я точно знаю, що вони не прийдуть!
— Прямо-таки точно, — сердилася Зонька.
— Але ж ти не пустила Миколу до того висілку. Не пустила сама!
— Бо з могили б він вже до мене не прийшов! Ніколи!..
— Нікуди не йди! Чуєш? Нікуди! Ти вже так ледве косу вичесала! Той ковтун... Бо тобі був потрібний той Проскурів?
— А-а-а! — вистогнала Зонька, наче застала на гарячому того свекра, і відвернулася.
І думала, як їй заховатися на цю ніч, щоб видно було, хто буде вештатися в дворі. А що так станеться, то не вкрадався навіть сумнів. Дуже було страшно. А десь поза тим страхом бродило щось тим панським пожарищем, зухвалою зверхньою усмішкою, бродила її юність. І тільки тепер стало ясно, чого вона не поїхала з Миколою, чого вона його не пустила на висілок, бо... не вірила в смерть, сама в себе не вірюючи. Хоч та смерть прямо дивилася в очі, перекліпуючись з вичікуванням чогось особливого, від чого було лоскотно серцеві: воно не слухалося розуму і все робило по-своему.
Зонька дивилася на кущ аґрусу, що так розкішно розрісся під огорожею, а перед ним крислата яблунька звисає вітами аж до землі: там вночі вона буде чекати... під кожухом, може, й не одну ніч. А заснути? Не можна і на хвильку, а так мучила втома, адже цілий день терла коноплі на терлиці.
Довга осіння ніч, хоч ще здавалося довше було її дочікуватися. І от... тільки очі зажмурила, даючи їм перепочити, як крізь сон чує: "Її нема".
"Миндри, Миндри!" — перехопило дух.
Троє... Руки в кишенях.
Ой! Як то втриматися, не піднявшись на ввесь зріст, і не крикнути: "Бандити-и-иі Я вас не боюся!"
А один з них:
— Перекинути все догори дном і знайти!
Зонька притаїлася під кожухом, а собака на прив'язі ні мур-мурне. О! Таких не налякаєшся?!
— Запалити — і вибіжить! Де ж вона може бути?!
— Ну вибіжить, але ж нам теж доведеться бігти.
— А що? Живою залишити? Хай була б не лізла...
— То де ж вона?! Невже з братцем дреминула? Але коли? О! Тепер достанеться від Дєрюнова! З живих не злізе.
— Може, вона коні пасе?
— Але ж вдруге сюди...
— Ти, Василю, що? Жість надоїла? З Дерюновим шуткувати?! А! За такі шутки!..
— Мені теж не подобаються ті шутки... дєрюновські... Куди він нас провадить, не важко здогадатися! Вже, певно, кінці в воду думає сховати.
— Не снидій бо...
— Що, Саво, нема Зоньки, то ти...
— Замовкни! — крізь зуби цідив Сава, рябий, з повищерблюваним віспою носом.
— А я скажу тому... ходили і більше не підемо, — це Саливон...
— Злякалися? То ж чого б? Що Зоньки нема?
А в хліві дивилися, на подрах.
— А ти часом, Василю, не прошукав мимо? То дивись! Сам кажеш, що це діло смердить трупом.
— Бо то ти! — казав Василь зі злістю, аж зубами скрипотів. — Все тобі було мало, а тепер зачепився за кожану тужурочку... Втікати пора! Втікати! От бачите? Зонька втекла. Нема Зоньки.
— Є куди втекти? — запитав Сава.
— Ну... то було б її запитати, — єхидно підкинув жарт Василь.
— Від мене? Ти, Василю, не втечеш. Так і знай. А якщо втікати, то всім, хіба ж залишати заложника?! З Дєрюновим — шутки?
— Вб'єш? Втікати треба! Втікати! Куди очі бачать, бо дуже вже чорним по білому!.. А пам'ятаєш, Саво, як той нам прасвідував, що, мовляв, це має бути під великим секретом. А Зонька той секрет вивернула... разом з нами. Ти хоть це понімаєш, Саво?
— Зонька... Вона нас здала без суду і слідства... А сама дременула, Миколу свого відправила, тому що чокнувся, дулю скрутила, а сама... Не дарма кажуть, що баба — то чорт в спідниці.
"А! — здригнулася Зонька. — Вони наче помирилися? Не прийдуть? Не дати! Не дати їм прийти вдруге! Прийдуть пустити все по вітру... — Вона тепер дослухалася, як ті йшли по дорозі, не ховаючись поміж невижатими кукурудзами, голосно гупали, навіть посвистували... — Га-га-га! Такими парубками, значить, явилися! З досвітків йдуть. Душогуби!"
Зла, а не перелякана Зонька тягнула кожух пошморци до хати. Увійшла, і погляд впав на постіль: похитала головою і сіла край столу, як чужа. Ще думалось? Ще передумувалося? Ні, вона сьогодні піде туди, на висілок, щоб всі бачили і знали, куди вона йде, і знали, чого. Знали чи здогадувалися? О! І Зонька кришила буряк на борщ, кмітуючи зловтішно: "Що? Тепер вони в її руках! Не випустити!"
Борщ кипів в печі, обідали, і про себе тихо так бурчав старий: "От! Що вона вже задумала? Так не може бути, щоб смерть ходила за нею по п'ятах, а вона собі сидить з такими ясними очима, наче дивиться в мірову революцію! Що надумала? Е! Моя Зонька! То пролєтарія всіх стран! Кому б про неї розказати? Миколі, як приїде вдруге! Миколі! О! Яку він має Зоньку! Сидить собі за обідом і як зговорена з тими душогубами".
Думаючи так, сам собі не вірив, бо коли шукали Зоньку, прикинувся собі такцм розіспаним, що й розбудити годі.
А що було робити?! їх троє, таких мутигейлів! А не которгали, не питали, де вона, бо знали, що не скаже... бо й сам не знає... А чи хоч знає, що буде далі? Ні. От вона знову ту хустину викрутила, навіть пацьорки на шию начепила, дорогі ж! І йде...
— Куди? Не пущу! Микола мене розстріляє, як що до чого...
А вона мовчить.
— Чого мовчиш? Я... з тобою. Запряжу коні і поїдемо. Ти думаєш, я не бачив, як вони тут шастали всю ніч?
— А чого ж ви їх не спитали, чого, мовляв, шастаєте? — Зонька що? Сміялася?
— Будуть тобі смішки! Вернися, кажу, бо вб'ють! Я піду сам! Я... їм покажу!
— A! Ще не такі не показали, — відповіла Зонька, ставлячи взуття на долівку біля босих ніг.
— A ти збираєшся показати! Ледве відчуняла від того... Ледве косу вичесала. Що мені Микола скаже, як вони тебе вб'ють?
— Того і приходили, —відповіла вона.
— Зонько! То треба кудись кидатися! Чого йти самому чортові в зуби!
— Куди кидатися?
— Ну в міліцію.
— І що там казати, що вони хотять мене вбити? О! Вони ще не таке втворили і нічого не було.
— Якби Микола був.
— Вони чекали його виїзду.
— Ото розкручуйся з тої хустини і перемотуй нитки, бо треба полотно зробити, миші ж перетрублять прядиво і клаки! О! Там, як коні, бігають. Що з тебе, Зонько, зробилося! Прямо...
— Як в комунії, — казала вона, а в очах — ні смішиночки!
— А що в комунії, сорочок не тра? Микола сказав...
— Значить, чекати, щоб вони прийшли знову? Чого ви думаєте? Вбити? Не знайдуть...
— Ага! Я казав! До холери!..
— …пустять господарство по вітру! Головорізи...
— Toді поїхали...
— Сядьте. Сядьте. Я вже їх не боюся!
— А то чого? Нехай бог боронить!
— Я чула їхні балачки... Я... піду серед білого дня. О! Їм тепер нема волі! Протриматися треба хоч день-два! Може, вони такі хитрі? Може, не за мною шукали, а за Іваном? Все виказати вголос? О! — казала Зонька... сама собі. — Де Іван? Ховається. То ж певно ще не втік... Сволочі. Хіба сволочі бувають такими собі простими? На те воно сволоч, що хлтре! О! Підсунути їм і свою хитрість! Підсунути! Хай тільки писки пороззявляють!
І знала вже Зонька, що її ніхто не зупинить. А свекор? Думав-думав, а далі...
— Зонько, то вони тебе як контру...
— Ні, як саму Клару Цеткін, — зловтішно підскакували її очі, якісь такі, що сьогодні наче сині з зеленкуватим відблиском, а завтра навпаки.
— Де він взявся той…
— Хто? Отець Тимофій? — спитала вона, наче підкралася з зігнутою спиною. Так і повернулася, так і пішла, не оглядаючись, намагаючись нічого не думати. І вже знала, що все можна обминути, а коли обминати саме життя, то це всеодно, що зовсім не жити. І питала себе прискіпливо: Зонько, ти обминала коли-небудь життя? Подумай і скажи сама собі правду! Ти поїхала до Проскурова, щоб його обминути, а... сталося навпакиї А-а-а!
І здавалося, що це її "А-а-а!" підхопила луна, перегукуючись то одним лісом, то другим, а посередині висілок: його добре видно з околиць Кадиївки. Йшла вона попри залізницю, бровкою, обминаючи поїзди, ступаючи по виїмках і насипах, похитувалися з обидвох боків горби. А от і насип. Сходила вона з високого насипу у видолинок, де паслося худоби і худоби! А птиці! Не перелічити! Вона обминала той шум качачий і гусячий, пробираючись з видолинка на вулицю висілка. І йде, впевнено ступаючи, серед буднього дня вбрана по-святковому. Ще й хустина така строката!
Чого б то не вибігати з хатів і не перешіптуватися виселчанам: хто? До кого? Нічого не питаючи? О! То вже! А замість червоної косинки така хустка! А-а-а! Бо де б вона тут така взялася? І вже ввесь висілок не зводив з неї очей. А коли повернула до Миндрів, так і похитувалися голови: О! Ми ж казали! Бандюги-бандюги, а вон куди стежечка привела!.. То говори і оглядайся!
А Зонька? Думала, що застане їх за картами чи такими, що порозлягаються по постелях чи на м'якій соломі, а ні. Штанки позакачувані по самі коліна, місять глину, хлів будують. Побачивши Зоньку і не переглянулися: вона вперед, а вони — за нею попрямували до хати. Старий Миндра запитливим поглядом прасує Зоньку.
— Вуйку, чого ваші сини цієї ночі до мене приходили? — Вуйком назвала, бо ж то її троєрідні брати, ті Сави і Саливони...
— Або я знаю, куди вони ходять? Старі парубки! Казав женіться, а вони як ті вогери.
— А в мене чоловік. Я не відданиця! І як через них він мене покине, то... Чого ви, — звернулася до остовпілих: "парубків", — вмішуєтеся в мою сім'ю? Мене свекор з дому виганяє... Я так терпіти не буду! Я... Що вам дівок в селі мало? Вуйку! То що за допуст?! Хай зара підуть і скажуть старому Яндрухові... Тільки чоловік з дому... і люди що скажуть?! Хіба їм можна позаліплювати писки? І всі, всією комуною! Що? Боїтеся, щоб якого яка не вкрала? Встидовиско! Вуйку! Дайте їм зганеско!
А в "парубків" все ширшали і ширшали очі, вони повитягали з кишень руки, виваляні глиною, і не зводили з Зоньки очей, а вона все говорила і говорила...
— Ха-ха-ха! — раптом як зірвалося трьома горлянками.
— Ой і Зонька! Змія?! Кого ти маєш за дурного? — питав Сава, підступаючи ближче. — Прийшла?.. — І вже кулаки стиснені, а вид червоний.
— Вийди! — крикнув Саливон, налякавшись. — Вийди! Чого прийшла? Буде тобі кришка! Вон! Я... я... — він заклав за плечі обиді руки, наче цим хотів сказати, що тут не разом з Савою.
— Чекайте, чекайте, — не змовчав і Василь під загальний галас, бо тут і мати розплакалася голосно:
— Чого ти прийшла робити в моїй хаті зарву?!
Тільки старий Миндра зметикував, що сварка може до недоброго чогось довести, до чогось дуже недоброго.
— Ну, котрий тут так вже жити не може без Зоньки? А вона ж ваша троєрідна сестра! Признавайтеся, бо повідкручую вуха!
А Зоньці? Як хотілося крикнути: "Бандити-и-и! Ви-и! Йдіть людей різати, а потім сліди засипати пір'ям!". Та знала, що на те і чекав Сава. О! Не дасть вона себе їм! Не дасть!
— Переспав, — каже вона до Сави, — з Франкою Замураного, то ж твоя дитина ходить і кожен нею поштуркується! Чого тобі ще треба?!
— Саво, закрий їй пащеку! — розходився Саливон.
— Ха-ха-ха-ха, — засміявся смачно так, нарешті, Василь. — Ні, Зонько, я тебе нікому не віддам! Не бійся! І тобі нічого боятися, коли ти така хитра, як та...
— Змія, — казала мати, і Василь оглянувся на неї і довгенько не зводив очей.
— Кажи, чого прийшла?.. — підступали до неї з затисненими кулаками Саливон і Сава.
— Дивітьсяі Хай я ще вас побачу в себе на обійсті!
— Що? Знову Миколу визвеш?
— Як мені його визивати, коли и так мене обславили! — казала вона і, здавалося, не зволодіє з собою, розсміється таким істеричним сміхом і доведеться закінчувати при другому кінці.
Знявся галас.
— Сволоч! Вирішила дуже дешево купити!
— Купити? — питала розчервоніла Зонька, що вже зиркнула на двері: саме час втекти б! І в якусь неждану тишу виказала: — Відкупитися.
О! Тепер настала тиша. Одні чекали, другі вичікували, а Зонька ледь не задихнулася, аж очі закрила, чекаючи удару по голові кулаком. І стала мати, заступаючи Зоньку своїми худими, як виснаженими, плечима.
— Не зачіпайте її! Не зачіпайте! Хай вона собі йде! Йди собі бога ради! Йди звідси, Зонько! — В неї був загострений ніс, як в мерця, вона дихала, як потопельник. — В мене і без тебе клопоту повна хата!
А! Тепер і Саливон одумався: той викуп йому не плявдував. Він ліктями розсунув братів і цідив прямо в обличчя Зоньці, але якось без злості:
— Вона переплутала любовника! Роздвоївся! Але він скоро і розчетвертуватися може, — і покрутив пальцем біля скроні. Не в себе, а в Зоньки.
І піднялося з усіх боків: "Не руште її!", "Бийте її!".
— Бийте! — крикнув найголовніше Василь. — Я їй дам! Хитрувати? Насміхатися? — Він схопив Зоньку за плече і, розсуваючи руками тих, що стояли біля порога, жбурнув її в самі двері. — Ха-ха-ха! Ну і Зонька! Не я буду, як не відіб'ю її від того Миколи! — і кажучи, навіть підморгнув.
А регіт так і не стихав: ха-ха-ха!
То сміявся Василь. А тих два гарчали, як звірі: вони ще не знали, чим їм дихати на Зоньку.
Догнав її таки Василь. Він став поперед неї, розставив, широко ноги, вона не намагалася його обходити.
— Ой! Хитра ти! А? Дорогу собі розчищувала... Втікати зібралася...
— Ні, — коротко відповіла вона.
— Братуньо петляє навколо... Комунії не хоче. Давай йому Центральну Раду!
— А ти хочеш комунії?
— А вони там, думаєш, переробляються? В тій комунії... Мітинги...
— А що мають? Батраки?
— Батраки, — погодився Миндра. — Мені б така революція, щоб одних панів ліквідували, а других натворили. А коли всі батраками, то як ти думаєш? І от... За це ще треба воювати...
Зонька здригнулася: адже то сказано про її Миколу.
— Ти що, Василю, хотів в мене щось випитати про Івана?
— Прийде він ще до тебе, твій Іван. Чого випитувати, коли я більше знаю, ніж ти. Можеш в мене випитати, раз цікаво. Може, й з ним доведеться драпанути... Та не повірить. Тоже хитра штука!
— А знаєш? — нарешті сказала Зонька. — Я... я чула, що ви вчора говорили в мене. От якби не ти, то б не наважилася...
— Зонько, мене перехитрити? Ні, ти знову дорогу розчищуєш?
— Я тобі сказала, що ні.
— Не собі, Іванові, йди і скажи йому, щоб... зараз прямо від того попа... Бо вже натрапили на слід. Йди. Йди, Зонько... А ти прийшла... тобі ніхто не повірив. Га?
— А вони не здогадаються, про що ми тут з тобою говоримо?
— А! Зонько, ходимо по бритвах... А тобі не йти, а бігти. Чуєш?
І вона бігла... Через поля, а вітер наче підхопив її й поніс стернями. А десь в затишку соталося бабине літо. Не було віри Василеві. А світ? Розбігається. Людьми? Хто куди встигне добігти? І перестрінуть: стій!
"Ні, — сказала вона і затерпла від страху: навіть не почула дотику губи до губи. Адже її в дорозі застала ніч.
— Ти?.. — казав Іван, виходячи з рова. — Ти... А я тай аж затерп, коли мені Ганталай сказала, куди ти пішла.
— Як вона знала?
— Догадалася.
— До них не вертайся. Так сказав Василь.
Іван здивовано глянув на Зоньку, вона ж для певності похитала головою.
— Я чекав, щоб поїхав твій Микола, щоб забрати тебе з собою, бо тут я тебе не залишу. А Миндри? Хитрі. Втесатися в підпілля українське...
— Не знаю. Не знаю, — поквапливо казала Зонька. — Якби не Василь, вони б там мене рішили. І Миколу... Миколу я не залишу. Ніколи.
— Але ж він тебе залишив?
— Але ж про вузол, що випав в мене з рук, він знав. Зброю бачив в твоїх руках і що? Чоловіки існують тому, що жінки є на світі, а ти хочеш...
— А тим ти що казала?
— Вони вже не прийдуть, бо ввесь висілок дивився, як я йшла, а тепер мене вбити і обкачати пір'ям, то тільки для того, щоб вже поставити себе під кулю. Микола так казав...
— То що він тебе до них послав? — аж загорівся Іван.
— Я сама пішла, а ти туди не йди. Я тобі кажу...
— Зонько, Микола послав тебе до тих...
— Чого ти з мене серце виймаєш?
— Ні, якщо так, а точно, що так: надіятися не було на що, то я завжди буду боятися за тебе.
— Бійся за нього, Іване, бійся за нього. Така йому безвихідь досталася.
18
Гуділи сходи ліндерівського льоху. Йшли... А хто? Чітким вимуштрованим кроком і непевним, як по горілій землі. І старожили того льоху кинулися назустріч: обличчями, зігнутими напружено шиями, затаївши подих, чекали, що їх зараз поведуть на допит. І саме вчасно, бо скільки людина може протриматися без їжі і води? Ну ще день-два — і все. Тим більше, що в Старого — туберкульоз, а в Молодого — ревматизм і мігрень. І зараз вони почували себе не відживаючими класами, а відживаючими людьми. Але досить було дати їм хоч по склянці чаю та якийсь сухар один на двох, і відживання десь пересунулося б далі.
Гостре вухо більшовика розрізняло звуки до тонкощів, то, може, було вухо Шопена, що не встиг себе проявити або проявив, але не там, де було треба. Він і почув, що одні кроки прямують вниз, а ті, чіткі, віддаляються, і крикнув, мобілізовуючи залишки сил:
— Хай живуть більшовики!
Старий і Федора тільки знизили плечима і дослухалися до розмови, що доторкалася вуха геть уже зблизька.
— Сюди йдіть! — крикнула Федора. — Сюди!
Певно, то був день, бо крізь продихи проникало світло і можна було навіть розрізняти постаті.
— Хто ви такі? — запитав Молодий.
— Ми? — відповіла здивована Клара, бо то саме була вона, а поруч Атаманець, що тримав її за руку і витягнутою вперед ногою промацував крутизну сходів.
Наступила тиша, бо Старому було байдуже, хто вони, ці прибулі. Але тут наче з якогось другого світу, де знать ніхто не знає про ліндерівські льохи, озвалася Федора з насмішкою:
— Хто вони? Хіба ти не знаєш? Вони — більшовики.
І не встиг Молодий закипіти і випаруватися якоюсь злістю чи ненавистю, як Атаманець твердо і навіть бадьоро підтвердив:
— Ми — більшовики. Все правильно.
— Що?1 — суворо запитав Молодий. — Ви зараз всі більшовики, а випустити вас, то контра справжня, розстрілюй з заплющеними очима.
— А ви, пане, добирайте слів, — зауважила Клара.
— Хто?! Хто пан? Та я тобі зараз мозок повидовблюю і глаз долой! Та я тебе... до однієї ями з Чемберленом!
— Замовкніть, — владно чеканив Атаманець беззаперечним тоном. — Я вас, пане, попереджую, що ще одне слово...
— Ну і гаді — цідив отруту крізь зуби Молодий.
— Не зачіпайте його! — казала Федора і перевела запитливий погляд на Старого, звертаючи увагу на руки, що стали як подушки. А від Клари пахло чимось дуже смачним і Федора попросила: — Дайте чогось хоч крихточку поїсти.
У відповідь Клара тільки знизила плечима, її здивувало таке прохання, і вона звернулася до Атаманця, якому, певно, не хотілося говорити, а тільки посміюватися, вдивляючись в густу темноту кутка.
— Петре, це той, що я тобі казала, ліндерівський льох, тут...
— Тут має десь бути підземний хід, — поспішно казав Старий.
— Ні, — відповіла, — але десь Смотрич недалеко. Якби пробитись туди, бо звідси дверима не вийти! — налягала Клара на єврейський акцент, видно, перестала ретельно слідкувати за своєю мовою. — Я тут колись була в гостях і знаю цю красильню. Більше нічого.
— Ага! В гостях в буржуя? Я так і знав! З ким доводиться сидіти! Гади! Гади! — додав Молодий безсило і задумано, хоч Федорі здавалося, що він сам не знає, до кого відносилися його слова.
— Не гавкайте! — крикнула Федора. — Бо як ви скажете ще хоч одне слово...
— То що?
— Та нічого, — відповіла вона більш мирно. — В тім той резон, що нічого. А якби звідси, з цього мішка, вирватися... У вас ума не вистачить.
— Куди ти хочеш вирватися?
— Ну?
— Якби до Леніна або до Троцького, щоб все їм розказати.
— Що ж в тебе є розказати? — нарешті озвався Старий.
— Ти ще не здох?
Здригнулися Клара і Атаманець, але не відійшли геть, а так само, як "старожили", розсілися хто куди на клепки дубові від діжок. Довго мовчали. Потім Атаманець почав обходити і обмацувати всі стіни, обложені каменем-дикарем, рахував кожний камінь цупкими пальцями і думав: добра кладка! Але сидіти не треба, треба вихід шукати. Копати? Але чим? Він так і спитав все своє оточення:
— Чим копати підземний хід, товариші?
— Пазурами, — відповіла Федора. — Он які повиростали
— А якби обручі попереламувати, — казав Старий.
— Оце краще, ніж нігті! Тільки б не помилитися! Тільки б потрапити в сусідній двір!
— А не близько? — занепокоєно спитав Старий, наче все уже вирішено.
— Побачити б світ білий, дихнути б ним і вмерти, — казала Федора сама собі. — Нема кому копати цей вихід, вони вже сидять тут тиждень, нічого не ївши, опухли з голоду і я теж...
— Бо якась контра завелася в ГПУ, — сердився Молодий.
— Та задихнися вже ти! Пропади пропадом з своєю контрою! І своїми більшовиками!.. — відповів Старий. — Де він задумав робити світову революцію?! В льохові ліндерівському, на глибині десяти метрів під землеюі І нічого тут йому не давай — тільки контру, щоб розстрілювати!
— А хіба червоний терор не відмінено? — запитала Клара.
На її питання відповів Молодий:
— Ворог не спить. Ворог лютує!
— Якого ворога ти маєш на увазі? — таки Старого розворушило до полеміки. Але відповіді не було, бо, певно, вся ненависть була вичерпана і всі сили стекли від голоду і мокравиці навкруги. Не було сил схопити "ворога" за горло і притиснути до посиніння. І Молодий важко впав до землі і заплакав. Піднявся Атаманець. Пройшовся вздовж і впоперек, від стіни до стіни, і, зігнувши вказівний палець, стукав не об стіну, а об величезну діжку і казав одній Кларі:
— Міцна. І... порожня. Обручі її вже не тримають вцілості, а фарба, що посклеювала клепки...
— Ну тай що? — запитала Федора.
Замість відповіді Атаманець взяв на оберемок більшовика, сухого, як вицмоктаного, і поніс через ввесь простір аж до другої стіни і там обережно опустив в діжку. Він, певно, чекав, що хтось запротестує: бачив, як Старий дивився на нього і без того холодними очима, ще й головою похитував, німо кажучи: ай-ай-ай! Хіба так можна? І якщо можна, то яким чином стали можливі такі вчинки?
— Він просто не дає думати, — оправдувався згодом Петро Олексійович. На що Федора відповіла повною згодою: так, мовляв, буде найкраще, так робота зрушиться з місця і навіть рукою достала до ліктя Старого, а він, той лікоть, був як пампушка. Відсахнувшись від її дотику, Старий казав:
— Я... я вже не роботнік.
— Хіба я цього не знаю? — спитала не Старого, а Атаманця. І думала, що зараз він почне шукати щонайподатливішого камінця в стіні або діжку розбирати, ламати обручі, щоб ними землю гребти. Але такого не сталося: Атаманець примостився на купу клепок, приклеївся до них фарбою, хоч сам цього не помітив, бо вся його увага була зосереджена на те, що там, на висоті метрів шести, є продих, величенький таки, а Клара ж тонка, як осикова тростина, вона б пролізла. За його поглядом слідкували всі, і вже без слів було зговорено, що якби хоч один звідси вийде, хліба шматочок сюди підкине. Думали. Може, діжки одна на одну на купу складати і по них, як по сходах, підніматися? Була і така думка: сходинки зробити в стіні, виколупуючи каміння, дібратися до того продиху, прив'язати там до штаби мотузок і підняти Клару догори, Федора і себе оглядала і казала собі: "Пройде. Там вже нічого на тих кістках не залишилося". І спитала Атаманця, наче б то вже з волею питання вирішене:
— То до кого йти, щоб про вас сповістити? Хто ви справді такий?
— Я — більшовик.
— На, маєш! — здивувалася по-справжньому Федора тільки тепер.
— Ну... — скривив губи в усмішку Атаманець.
— А чого ж ви з тим чоловіком сваритеся? — запитала, бо то вже й так зубів не було чим накрити.
— И-к-е. Так, — протягнув Атаманець і почав себе оглядати з ніг до голови, скинув ремінь, роззувся, довгі онучі рвав на стрічки і зв'язував докупи, за ним мовчки ж робив і Старий. А обидві жінки тільки оглядали себе. На них скоса поглядав Старий і кліпав очима, наче щось пригадував.
— Треба обручі вибивати з діжок і такий ланцюг робити, зв'язуючи їх цими стрічками. Тут не більше як вісім обручів піде. І піднімайся собі як у французькому романі. Хто хоче?
— А-а-а! — зраділа Федора. — Ну да.
А далі мова йшла про молоток, щоб отвір розширити. Тим часом більшовик в діжці гатив кулаками в клепки, мовчки, настирливо, наче вибивав похоронний марш, не вгамовуючись і на хвилину. Тому і двері відчинилися, ті залізні, з великими вохналями, майже непомітно, і увійшло двоє в військовій формі. На них ще навіть тут ніхто не встиг очей витріщити, як вони вже стояли в самому низу.
—Клара Фінкельштейн, на допит. — І зникли, як в казці. І все це здавалося таким неправдоподібним.
Атаманець опустив очі і продих тепер його не цікавив, бо коли, здавалося, Клару взяли на допит, то от-от і його визвуть... Вони з Старим переглянулися мовчки і зітхнули. І сіли поруч, а віддаля сиділа Федора і спочатку прислухалася до кроків, що віддалялися, а потім голосно заплакала: вона вже знала, що ніякої втечі не буде і що там вже з неї залишилося? За день-два втікати буде нікому. Позаздрила тій новенькій: от! Тільки закинули, вже й визвали. То, здавалося, як ні для чого іншого, а для того, щоб випустити. І плакала довго, аж задихалася, примушувала себе не стогнати і не скиглити, щоб навіть сльози падали на камізельку, не справляли шуму. Згодом, вона підсунулася ближче до Атаманця і спитала:
Я вам не заважаю думати?
Атаманець зрозумів, що вона його питає, і відсахнувся.
— Тепер вже його можна випустити, — після довгої мовчанки казав Старий і, не чекаючи згоди Атаманця, сірпнувся, щоб встати.
— Як випустити? Діжка глибока і широка. А фарби засохлої там на дні скільки! Вона важка. Її не перекинути.
— А що робити?
Хіба я знаю що? — запитав Атаманець під здивований Федорин погляд.
А Старий таки рушив до діжки, сів мовчки біля неї і опустив голову. До нього прямо слідом Федора перейшла. Положили декілька клепок одна на одну і, ставши на них, дивилися вниз. І хоч очі їхні привикнути встигли до темноти, а в діжці ж... як під діжкою. І навіть крикнути хотіла Федора, та вийшов якийсь шелест і то тільки в грудях.
— Я вам туди клепки подаватиму, а ви складайте одна на одну та й виберетеся. Ну? Ви чуєте?
— Чую.
— Бо я боюся кидати їх вам, щоб в голову... — подавала вона клепки, банки з-під фарби і ще якийсь мотлох, і Старий допомагав, без жодного слова. Атаманець теж мовчав, не відводячи погляду від дверей. Не було сили зітхнути, десь мимо нього "кипіла" робота: вже голова того виднілася, а далі і груди. Здавалося, що він вже й з тієї діжки міг вилізти, але не поспішав. Стояв на висоті і виголошував гасла: "Хай живе мирова революція!"
Щось ворухнулося в Федориному погляді, і вона повернулася до Старого, зітхнула прямо в обличчя і сіла віддаля, витираючи долоню об долоню.
— Чуєш? — звернувся більшовик до Старого. — Хай живе мирова революція!
— Ти хочеш сказати, що без тебе з нею нічого не станеться? — запитав, щоб подати признаки життя.
— Я скрізь буду більшовиком! Навіть якби мене запроторили в кайзерівські застінки! І душитиму контру таку, як ти!.. Задушити не зможу — загризу! Більшовики сильні духом!
Це вже Атаманця стосувалося. І прорив готувався до нього прямо з діжки. Але, певно, під ногами схибнулася якась банка від фарби, і він знову опинився на дні. Наступила тиша. Нарешті підійшов Атаманець, обмацав діжку, Федора дивилася вже на нього без зацікавлення. Дивлячись, заздрила: та такими пальцями можна щось робити!
Нарешті Атаманець знайшов боковий чіп і порівняно легко вибив його з отвору чи відламав зовнішню частину, а внутрішня сама викришилася. Тепер голос тюремного в'язня було чути, як трубу:
— Ага! Це ти, воша?! Мало одного червоного терору!.. Я... Я...
— Він здурів! — несподівано сама для себе сказала Федора. — Нехай сидить там! Не випускайте!
— Чого ти так думаєш? — запитав ЇЇ Старий і тут таки звернувся до Атаманця: — А ви як думаєте?
— Почекайте, — чогось казав Атаманець. — Почекайте! — ніби він мав дуже щось важливе сказати, але чекати треба, а тут не чекалося.
— Це... це так завжди поводить себе супротивник, коли в нього сила, а от при відсутності такої... засвідчується відсутність будь-якої моралі.
Нічого не зрозуміла Федора і з острахом дивилася на Старого. Вона боялася, що і Старий тут нічого не зрозумів, і опустила очі, чекаючи, яка буде відповідь.
— Безумству храбрих поем мы славу! — зірвалося прямо під Федориним вухом крізь вибитий чіп.
— Ай! — не витримала вона. — Дурного хрести, а він каже пусти!
— Бачте, — казав Атаманець, як пробачення просив, - марксизм став модою. І до нас пристало багато випадкових осіб, так званих попутників.
— Я тобі, контро, ще покажу, хто попутник?! Ти — рило!
Але Атаманець не відповів. Для нього вже не існувало тут співбесідника, крім Старого.
— Як ви думаєте?.. Відкрити першу сторінку світової історії...
— Почекайте, — з нетерпінням зауважив Старий, але Атаманець наче не чув, він продовжував: — Світова революція почалася в Росії, і цим гордитиметься все людство. Німеччина йде по наших стопах, Угорщина — за нами. Ми несемо всім трудящим світло. Тут не до зупинок і роздумів! Бо нас чекає ввесь світ! Завдання грандіозні, і тому ми мусимо бути непримиренними.
— Туди, де сонце сходить,
Рушаймо на борню.
Загине, хто нам шкодить,
Від зброї та вогню! — піснею з діжки заважав Атаманцеві говорити Молодий.
Та замовчи! — хотіла крикнути крізь ту дірку в діжці Федора, але роздумала, бо вважала, що спершу слід було б запитати, але кого?.. Старого? Чи таки Атаманця? І питання ж!
— Чого більшовики в тюрмі в більшовиків?
І таки здавалося, що питати треба не Атаманця. Він тільки фиркнув, а Старий зауважив:
— Ну чого ви? Поясніть народним масам популярно. Голос народу питає, саме той, для кого і спалахнула світова революція!
І Федора вже знала, що то тільки один сміх, те питання. Вона ближче посунулась до Старого і притаїлася, як миша в запічку.
— Народні маси, очолювані більшовиками... — почав Атаманець виправляти політичні неточності Старого.
Почувши слово "більшовики", в'язень заметушився в діжці, пробиваючись "на волю", але і слова не вимовив, бо певно дуже міцно стиснув кулаки. Його так образило, що хтось тут сміє називати себе більшовиком, він тільки стогнав, пробираючись по клепках догори.
— А! Власними інтересами треба поступатися... Задля високої мети, задля щастя всього людства... трудящих.
— Ну коли ми всі почнемо поступатися інтересами власними, то чи зможемо ми не поступатися інтересами ну, скажімо... нашого дорогого товариша, який, певно, підбирає ноти, щоб заспівати "Інтернаціонал"? Впевнений, що нічого з того не вийде, бо ж глухий наш... дорогий товариш, ми вже в цьому встигли з вами пересвідчитися. Ну от, приміром, ви чого сюди потрапили?
— Та вбив одну контру. Ще там, на фронті, але розберуться, — додав Атаманець на оптимістичній ноті, щоб не втратити свого лідерства.
— Ну та й... — шукав Старий найвлучнішого слова.
Та Атаманець не чекав:
— Розстріляв. Розумієте? Без суду і слідства. І
— Ну і що? Хто і кого судив? І не розстрілював? Червоний террор возведено в закон. Сам Ленін підписав... Тут ви вчинили чисто по-ленінському. От справа друга, що вчинок на вчинок не приходиться. Іноді ліквідовують, обходячи хитро причину. То вже вам знати! Ті ходи...
— Що?? — запитала Федора, уважно слухаючи. І от потрапило одне-едине зрозуміле слово "ходи".
— Ні, — казав їй Старий, — то не ті ходи. На Луб'янці ходи!
— Якби тут було, як на Луб'янці! — журилася Федора.
— А-а-а! Тими ходами не виходять! Ними виносять ногами вперед. Мене вже, певно, не треба буде виносити. Тут так і очі закрию.
Вперше заговорилося про смерть. І не так страшно було своєї смерті, як того "ближнього", що розкладатиметься трупом тут... І відчув Атаманець, що вмирати йому останнім, і знову почав розглядатися навколо. Ледь пробивався скупий промінь крізь продих вгорі, долівка була вогка і холодна, але холоду ніхто не відчував, про нього забули.
— Чекаєте, що розберуться? Чи просто жартуєте? — питав Старий, хитнувши головою. — Може. Але то вже буде після смерті. Чого? Бо мертвий вже нічого не скаже, а як скаже, то все проти себе.
— Що ви цим хочете сказати? — раптом суворо запитав Атаманець, чим дуже здивував Федору.
— Знаєте що? — в свою чергу запитав Старий. — Шукайте якоїсь іншої провини.
— Де? — було знову запитання, але вже з діжки.
— Де хочете, — відповів Старий, ніби його питав сам Атаманець.
— Ну я знаю, що я винна, — втрутилася, нарешті, в розмову і Федора. — Я свою провину знайшла! Ну? Ходила гілку туї вирвати в цей... скотомогильник, бо то ж хіба сад? Ну і що з того, як я знаю свою провину?
— Ха-ха-ха, — тремтіло все підземелля діжкою. — Вона знає свою провину! А хрен ти її знаєш! Міщанка! Понімаеш? Обивателька! А хто не з нами, той проти нас! Вона знає свою провину!..
Федора низько опустила голову і аж захрипіла, не від злості, а від безсилля, знаючи, що стільки обивателів в Проскурові! І що? їй одній сидіти тут за всіх? Бо де вони? Га? Ходять, насіння лузають, з коханцями перешіптуються, а ліндерівську споруду обминають десятою дорогою. Про неї, певно, і нема балачок, ніби вона разом з Федорою крізь землю провалилася. Ну нема такої, не було і для нащадків не буде. Буде одна...
— Що буде? — запитала Старого, ще раз втручаючись в розмову, хоч знала, що Атаманець нетерпляче махне на неї рукою і зневажливо викривить свою висунуту вперед щелепу.
— Я знаю, що ми повмираємо, але що буде після нас?
На цей раз Атаманець не відмахнувся, навіть розкрив рота, щоб відповісти, та чогось одумався, навіть того рота долонею обтер.
— Після нас буде світова революція! — викрикнув більшовик.
— Вилазьте! — казала Федора. — Там всього стільки накидано, що вже можна було давно вилізти!
— Хоча б спробу зробити, хоча б ще раз і ще провалитися, — додав Старий. — Вилазь. Не труби!
— Хочеш бути найголоснішим? — запитала Федора.
— А ви що скажете?
— Що я скажу? Буде мирова революція! Зітре робітничий клас буржуїв з лиця землі. До одної ями! Аж трусяться від страху багачі.
За Атаманцем прямо як в одну шеренгу більшовик:
— Чуєш, сурми заграли!
Час розплати настав!
Федора з Старим переглянулися. І як їй хотілося засміятися, але на сміх не вистачило... сили? Ні, не вистачило серця!
— Воістину пророчі слова. Якщо добре придивитися і прислухатися, то всім є за що розплачуватися. Головне, що в боржниках не зостанешся. І є чим розплачуватися. Життям, — казав Старий.
— А ти мовчи, контро, бо здохнеш раніше всіх!
— І поховаєте мене в діжці, і заллєте фарбою, щоб не смердів, — казав Старий, певно, так собі, аби терендіти, бо видно ж, що жити хотілося, аж коліна трусилися. Він навіть запитав, але сам не знав, кого: — Коли людина стає ніким?
— Не людина, а цілий клас, поміщиків і капіталістів, — гордо повторював Атаманець слова свого недавнього виступу... А! Ні!.. Не було такого виступу. То він тільки до нього готувався, але...
— А знаєте, хто придумав той клин між... націями? — запитав Старий.
— А нащо нам нації, то категорія відмираюча... — обурився Атаманець.
— Щось дуже великий цвинтар готується...
— О! — казала діжка, — коли контра свою шкуру справжню показала! Націоналіст!
— Давайте ту діжку закриємо покришкою, — запропонувала Федора. — Чого ми? Он кружок і, певно, точно підійде.
— Але ж знаєте ви, що за такі слова?
Ні, тут уже й з мертвих треба стати, щоб засміятися. В усякому разі так думала Федора. Але ж то з діжки вона могла чути що спаде, а тут Атаманець: боялася-таки сміятися з нього.
— Чого ви не хочете мене дослухати до кінця? Боїтеся? Он бачите? Який хоробрий там в діжці сидить, а теж боїться... — Атаманець кивнув на діжку.
І Старий замовк, зігнувся в три погибелі і ні слова! І так пройшло два дні. Найбільш була здивована тою мовчанкою Федора, адже діжка теж мовчала.
— То ви розумієте, коли людина стає ніким? — нарешті заговорив Старий.
— Коли? — питав Атаманець, думаючи, що то його останні слова.
— Коли вона приречена... І не воскресне. З рабства нема повороту. То страшна справа. Раб — ніхто.
— Але ж на те революція... — заперечував Атаманець.
— То ніяка не революція, то війна за панування у всьому світі.
"Ні, — сама собі сказала Федора, — так не може бути, щоб більшовик промовчав. Не може бути". І почала діставатися догори, щоб заглянути в діжку, що там робиться. А далі, зібравши всі сили, крикнула:
— Він помер! Він...
— Хто? — відповів Молодий. — Бути ніким... — І впав на дно.
— Ага, — Старий озвався. — Я хотів...
— Пояснити про клин? — єхидно запитав Атаманець.
— Ні, деякі думки висловити про мірову революцію.
— Та хватить вам тої революції, — накричала на них Федора. — Мало вам ще революції? Мало?!
— Мы старый мир разрушим до основанья! — Нарешті озвався більшовик.
— Ну от. Може таке бути, щоб людство тисячоліттями жило марно?
— Чого? — питав Атаманець.
— Ну чуєте клич тих, що зазіхають на ввесь світ. То воно і є клин. Зруйнувати націю, розполовинивши її, розігнавши цілісний гурт. І бери її голими руками одну за одною. Подумайте, подумайте, чого ви тут сидите? Людина жива спілкою, що складалася тисячоліттями. Погана то була спілка чи добра, але в неї були спільні духовні інтереси.
— Нічого собі спілка капіталіста і робітника.
— Я хочу тільки одне сказати, що під старим світом розуміється не загниваючі класи, а руйнування нації. Руйнуючи націю, ми руйнуємо справді старий світ, бо зруйнований дуже просто прибрати до рук. Ну для чого ж тоді б антогоністичні класи, класова ненависть, барикади через всю планету, навіть через цвинтар. Оце єдиний спосіб здійснити світове панування. Іншого нема. Але нащо він, коли цей дуже хитрий. Це ж якої треба розумної голови, щоб таке придумати!
— Два контрики зібралися, як барани на вузенькому місточку, — зауважив більшовик, стукаючи об клепки ногами. — Розстріляти б вас! А вони ще панькаються.
— Люди хотять вільної праці, за більшовиками трудовий народ! — це Атаманець.
— Вільної праці як такої взагалі не буває. То примус або самопримус. Отже основа даної теорії точно така, як от ваша провина. А чи хочете признатися?! Бачите? Здавалося б, що? Винен чоловік? Розстріляли. А ні! Він ще сам собі повинен придумати провину. От бачите? Доля однієї людини — це модель долі всієї нації.
— Робітничого класу? — запитав Атаманець і аж зігнувся в знак запитання. — Якщо людина працює сама на себе...
— Яка різниця, чи на себе чи на цілий світ, але якщо виходити з того, що праця — благо, наче б то самоціль. І ось ще одне злидарство на людську голову — аби працювати... Скільки ж для цього треба буде поштуркачів! І всіх їх треба буде нагодувати! І таких ліндерівських льохів давай і давай! А де ж саме можна переконати людину, що праця благо? А додати до цього розруху...
— Да, об'явлена боротьба з розрухою.
— А хто ж розрушив?
— Побив би тобі твою контрреволюційну морду, гад ти! — гарчав Молодий, виставившись з тієї глибокої діжки по саме погруддя.
І зітхнув Старий. Говорити не хотілося, бо ж не було фактично розмови, було нагромадження штампів, якесь бездумне... Ні, не було схожості на психушку, а на що?.. На пустиню в мисленні людини. О! І навіть та пустиня похитнулась під ногами.
"Не дати! — сказав нишком сам собі. — Адже куди, як не крізь пустиню, вів Мойсей рабів з рабства?!"
— Ти! — крикнув Старий, як міг, піднявши голову догори. — Злазь!
— Не ти, а Олександр Іванович. Що там таке? Чого злізати?
— Вареники в макітрі можуть застигнути, — казала Федора.
— Ну-ну-ну-ну! Ти! Вареники! Це що за агітація? Хіба можна на голодний шлунок вареники? А заворот кишок...
— Смієшся, суко! — лютував Молодий.
— А! Я ж казала: він думає, що нас тут хтось підслуховує. І що? Його такого більшовика випустять, а нас замучать голодом. Так? Який чорт тебе тут слухає? Та про тебе сам бог забув, а він... Ну як мала дитина. Один сміх!
— Не те, — не погоджувався Старий, — хоча надія людину не покидає, поки вона живе, але на таке треба мати більше порядності.
— Чому порядності? — спросоння запитав Атаманець, бо задрімав-таки, нарешті, і, може, сам не знав, що питає.
— Це можна доводити тільки на суді після слідства, а ви хочете, щоб я відповів... тільки одною карою. Чисто по-більшовицькому. Я, пробачте, не більшовик, отож тюрма моя, а ви в мене на такому нелегальному положенні, та ще й змагаєтеся за зверхність? Не буде вам перемоги. Я вам просто її не дам! Та й ви хіба гідні перемоги? — розходився, як перед смертю, аж Федора здригнулася, навіть хотіла зауважити, що, мовляв, сваритися просто смішно, посоромити його, але побоялася.
— Ви не відповіли на моє питання, — нагадав Атаманець.
— Ну бачите... Коли людина бачила перед собою завойований цілий світ, і раптом — ліндерівський льох! Що ж? Волею долі — це її світ. І вона починає з того, що цей світ прибирає до рук, натиском, брутальною силою слова, не помічаючи, що той світ ввесь не складається з сукупності таких льохів.
— Ну? То що? — питало погруддя. — Чого хотів?
— Суду. Нас сюди закинули вмерти без суду і слідства. Хіба ж не вправі ми створити власний суд?
— Що-о? — голосно запитала Федора, відшукуючи в рубцеві кишені якесь зерно насіння, що могло там затруситися.
— І так, — мовив Старий, не звертаючи уваги на Федорине зауваження, — ви звинувачуєтеся в спробі самовільно захопити нашу державу. Чи визнаєте себе винним?
— Не визнаю, — сердилося погруддя, — і гада такого задушу все одно.
— Записати до протоколу, — урочисто мовив Старий. — "Не визнаю".
— Я вимагаю, щоб було записано і про гада.
— Обов'язково, але як твердження спільників?
— Які ще тобі спільники! Диви! Сволоч жовто-блакитна. Україну запродати полякам? А німцям...
— Звинувачення відкидається, бо при обшуку не зафіксована по причині відсутності виручки.
— А в мене, значить, знайшли виручку? Ни-и!
— А в звинуваченого виручку знайшли при обшукові, готівкою: він виміняв нашу державу на ліндерівський льох і підсуває нам себе в диктатори, нав'язуючи свою фіктивну ненависть. Отже, звинувачення друге: ви звинувачуєтеся в шахрайстві і в дискредитації самої ненависті. Це дуже небезпечно, коли по слідах ненависті не трупи будуть залишатися, як наявні, а... сміх.
— То що ви хочете, щоб він справді вас вбив? — питала Федора, яка насіння таки хоч одненьке витрусила, але не поспішала його занести до рота.
— Ні, я хочу справедливості, щоб сміх називався сміхом, а не ненавистю. Для історії це дуже важливо, бо людство таким чином перестане говорити від свого імені. А чого б ні, коли є чим замаскуватися?
— Ага! — викрикнуло погруддя в безсиллі і шарпнулося вперед.
Федора тільки встигла ахнути, як воно звалилося прямо їй під ноги.
Атаманець, слухаючи мовчки, відходив до протилежної стіни. Пішов... обмацувати кожний камінчик, а Федора за ним. Вона теж після суду з якоюсь насмішкою почала говорити з Атаманецем, вона вже його не боялася, промацувала камінці як рівноправна.
— Послухайте! Ви... послухайте! Від цієї стіни наче якийсь гамір йде, вона... говорить. Чуєте? Вона здригається.
Атаманець тільки руку підняв, щоб зневажливо від неї відмахнутися, та побачив, як вона скривилася і тільки не підняла своєї руки, щоб, як і він, відмахуватися. І все ж казала:
— Потримайтеся за камінчик так довго, в вас ще ж руки не спухли... Ну от, стіна? Говорить?
А тут Старий підходив, падаючи вже на кожному кроці, теж хотів пересвідчитися, що воно саме так, але не почув нічого, навіть від напруження сам себе перестав чути. Все наче в ньому застигло. Приклав долоню до спухлого живота. І чекав в ньому якогось поруху.
— Колупати треба тут, — показала Федора на дрібний камінець-дикар, що міцно засів в застиглому цементному розчині. Зітхнула і напружено дивилася на цупкі ще пальці Атаманця. І казала: — Через день-два буде пізно. Ви так само ослабнете, як ми.
На що він відповів конкретними справами: в руках уламок обруча. А вибрав найбільший камінь і так, здавалося, швидко облупив його і витягнув. А наступний прямо сам випав, правда, довелось натиснути на нього своєрідним ломом з клепки. І тепер стіна здригнулася так, що це вже без сумніву... До них рачки почав посуватися більшовик і кричав:
— Ге-ге-ге!
— Тихо! — наказала Федора, але він її не слухав, бо відчував, що то його передсмертний крик.
— Ге-ге-ге! — зловісно розбігалося по закутках. А Атаманець казав Старому:
— Я так і думав, що то стіна, а не земля, бо дуже легко торочилася.
Троє кинулися розширювати отвір, Федора оглядала себе, як перед втечею, з ніг до голови, і раптом з другого боку стало чутно зустрічні удари: звідти теж (так виходило) люди проривалися на волю, мовчки, може, навіть і не дихаючи. Вже можна було без особливих зусиль пройти крізь широкий отвір, але людям здавалося цього замало, і вони продовжували громити стіну: було ясно, що товариш Іванов не міг сюди до них пробиватися, бо в нього ключі від дверей.
Нарешті! "Хто ви такі?!"
А голоси! Свіжі. Без хрипоти, як розфарбовані акустикою.
— Ми — більшовики! — казав, піднімаючись якимось чудом з долівки, Молодий і знову впав додолу.
З другого боку... засміялися. Всі. А далі почали оглядатися один на одного, наче б то просили пробачення за такий недоречний сміх. Вони ще не знали, що сміятися треба скрізь, бо сміх так сам по собі не розкотиться і сміх — це відображення дійсності в четвертому вимірі.
— Хто такі? — перепитували після того сміховиська.
Мовчанка і тільки.
— То ви вже не знаєте, хто ви такі?
І Старий пояснив нарешті:
— То жінка потрапила випадково. Ну проходила мимо... Ну от...
— Та ми всі тут випадково, — казав один з тих, що проламався першим. На цьому ще не встигла почорніти сорочка і комірець був свіжим, а руки, як прозорі, з довгими тонкими пальцями. Він тримав їх віддаля, наче б то було б чим помити: от-от на них потече вода. Оглядався навкруги і, певно, боявся зітхнути. А тут більшовик з долівки:
— Ага! Випадково? Контраї От і через вас... Розплодила вас буржуазія. Що з вами робити? Як в новий світ йти з старим коритом? Стріляти! Чого панькатися??
Відступила юрба назад, зітхнув ще і ще кожний: крізь отвір так ніхто і не пройшов. Переглянулися Атаманець з Старим. Зітхнули і почали повільно підходити до отвору, наче підкрадатися, без жодного слова, без поруху голови і почали закладати отвір камінням. А той з долівки: ха-ха-ха! — зловісно, як з-за корча.
Атаманець чекав від Федори "Що ви робите?!" Вона — ні слова! Але від стіни з забудованим отвором не відходила. І чула все: як двері там відчинилися, як виходили заарештовані посеред ночі, то ж не додому їх в таку пору випускалося! І коли все стихло, вона підставила плече і посипалося каміння. Ніхто до неї не озвався, довго вона не поверталася, а повернулася з повним подолком записок.
— Читайте! — казала Старому.
Більшовик теж простягнув руку, але вона сіпнулася, аж записки випали.
— Вони вам не писали, — казала Федора, змітаючи записки назад в подолок.
— То ж не вічно існуватиме цей льох, — додав Старий.
— А чого? — задеркувато спитав більшовик. Він питання поставив Федорі і саме від неї чекав відповіді, а вона наморщувала чоло, шукала в мозку чогось такого дуже мудрого. І глянула на Старого.
— Та просто не вистачить трупів, — відповів він.
А вона аж зітхнула, аж сама собі сказала: то як моїм писком. Тепер і вона звернулася до більшовика:
— А ви чого не пишете записки?
Він здивовано поглянув на неї і це здивування показалося Федорі справдішнім.
Бачила Федора, як розглядається він навколо, а рот закрив долонею. Вона вже не відводила від нього погляду. Тепер сміявся на все горло Старий: ха-ха-ха! І пішла луна повторювати.
— Ну кажи, кажи, що ти хочеш написати в записці? Може, справді, хтось з нас залишиться в живих і піде твоє останнє слово адресатові.
Але Федора стала поперед Старого:
— Кажіть. Ви не маєте кому написати?
— Ну? — озвався з-за плечей Старий. — Написав хоча б "Повстаньте гнані і голодні!" То, може б, адресат знайшовся. А! Нема чим повстати! Ти ще такого не знаєш? Голодний тобі аж ніяк не повстане, в його голові такого місця нема про повстання. Він думає, як шматок хліба розгорити і миску баланди.
— То тактика, то відступ, щоб сильніше вдарити зненацька, — відповів той, переводячи погляд на Атаманця. І подумав: чого він мовчить? Чому його не питають, кому він буде писати? Як вона, та... особа, що тут ще й фарбу з губів не встигла облизати? Дадуть їй тут сидіти, такій красуні?! І запитав зненацька:
— А хто вона, та гнучка, як великодна лоза?
— Вважати ваше питання як відступ тимчасовий, звичайно? — запитав Атаманець. — І... Кому писати? — сам себе питав. Варварі... Але ж він встиг сказати їй останнє слово.
— Ай! — вирвалося з самої душі, бо без нього там десь вирував птаством той Сутковецький островок... Шумів очеретами, спав спокійно неприступним болотом. Обминув його острівець. Обминув. А чого? Він не відчував за собою ніякої провини? Ну і що? Тим гірше! Адже провини бувають різні, і при них можна надіятися на різні міри покарання. А от страшно, коли нема ніякої провини! О, де страшно! Тоді міра одна. Він з-під лоба зиркнув на Старого. Суд? Чого не втік? — буде перше питання.
— Бо поруч була Клара: думати про втечу разом з нею, було б чистим абсурдом.
— А втекти без неї?
— Вона б тоді стала заложницею. От де б не було живого місця в душі!
— Треба ж таке, щоб смерть стала романтикою?
— Треба. Перетворити життя і смерть в таку загадку! Тоді подія не втратить вічності: загадки ж розгадуються вічно, бо завжди залишаються загадками.
19
Багато шкіл знає історія. А не бреше? Хіба шкіл існувало коли-небудь більше як дві? Ніколи.
Одна — навчає своїх учнів по рядках, а друга — по тому, що написано поміж рядками.
Хто ж тобі в рядках наставився викладати мудрість?
В рядках викладається веління епохи. А мудрість хіба може бути наказною? Чи може поширюватися? Саме так, щоб поширювати, а не подовжувати епоху? І то в такі боки, щоб ніхто не заважав... пасторові: сива голова, кучеряві пейси і червона ярмолка. Щоб ніхто не збився з дороги, як той Берко. Ну от... Хто його просив викрасти того попа кадиївського з-під самого носа чекістського референта? Про це йшла розмова з тим Берком, що тільки прикидається таким собі простеньким, бо вкрасти?.. Ну-и, того референта, що проґавив попа, розстріляли. Так йому і треба.
А Берко? Що буде з Берком? Ну хай. Що хоче, те хай буде. Але ж хіба єврей отак одненьким втримався б на світі? Його тримає кагал. Так от. Що скаже кагал? Хоча... хто його буде питати? І Берко вже здогадувався про те, що Фельдмана будуть питати. Що Фельдман скаже. Такий швицар дуже великий! Скрізь він встигає: і до школи в синагогу, і на партійні збори до товариша Звонорьова. Отож в синагогу до рабина Шмуля...
— Ти, Берку, хотів бути дуже розумним. Ну будь, але ж розумним... Чого ти всунувся куди не треба? Ти знаєш, що може бути?!
— Я нічого не знав, — хитрює Берко. — То все вона... Моя Ціпойра.
— Ага! Ти дурний, а твоя Ціпойра розумна.
— Ні. Ні, то не моя Ціпойра, то Ріва Абрамзон так її підмовила.
— Ріву ми вчора винесли на вокописько.
— Ну? Проти богів нікуди не піти.
— А ти йдеш проти богів, — твердив Шмуль.
— То все Ріва Абрамзон.
— Ага, то все Ріва. То ж хвали Бога, що вона померла, бо нам тоді б всім містечком не розібратися б в твоїх фокусах. Ти знаєш, де стали Ярмолинці?
— Знаю.
— Знаю... Ярмолинці між тими, як вони, Якимами і Шаламовими. А ти вже прив'язав себе на мотузку і туди і сюди. Ну? Берку! Навчи ,мене своєї, тобто не своєї, а Рівеної мудрості, щоб я знав, як від неї рятувати наш люд. Ти, Берку, натрапив на камінь... То біда!..
— Не я натрапив, а моя Шимка. Вона ж сліпа на одне око.
— Твоя Шимка, — покривлявся Шмуль. — Поза пазуху твоя Шимка пасеться? Ти зачепився за той камінь, що лежить за пазухою. Тепер ти знаєш, що...
— Не знаю, — казав Берко, готовий дати відповідь на будь-яке питання... поки що.
— А треба знати. Хто такі Миндри? — казав Шмуль так тихо, що тільки по губах можна було щось зрозуміти.
— А хто ж вони такі? — спитав Берко ще тихіше.
— То той камінь... за пазухою. О! Берку! Вони розгулялися! То тобі не референт! І їх там аж чотири. Що вже натворили!
— Що?
— Хіба я знаю? Ти поїдеш і запитаєш в Кадиївці... Тільки ж будь таким дурним! Хитра тільки твоя Ціпойра і баста! Бо хто така Ціпойра? Це жінка. Стара. Обставлена цілою купою дітвори. І більше нічого. І йди знайди, хто хитрий! Розум, Берку, то багатство. А його конфіскувати можна... тільки разом з головою. — І посміхнувся Шмуль, аж фиркнув: — Хай буде мудрою твоя Ціпойра.
— Для чого? — спитав тихо, як змовник, Берко.
— Ти тут заплутався, а нам треба люди. Ти щось тямиш в цьому? Я знаю, хотів, як добре. А вийшло що? Якби ти один, то що? Пролетарій всех стран?! Втрачати нічого. А коли все містечко на твоїй олові? Ти це знаєш?
І вийшов Берко від Шмуля з низько опущеною головою і думав:
"До Соколівки їздив, до Тимашівки їздив, до Сутківців їздив, а Кадиївка, то що? Таке велике місце? Чи не можна до Кадиївки поїхати? Ага! Він обминав її досі, боявся туди носа показати. Але хіба хтось про це знає? Ціпойра не знає, то хто знає? І що ж? їхати то й їхати. Голки-нитки, шпильки, гребні..."
І вже... їхав. Куди? Ціпойра догадується, певно, бо похитала головою то в один бік, то в другий. Що думала? Що в її Берка дуже розумна голова? Ой, розумна! Бо, певно, нічого не тямила в конфіскації розуму. А та Кадиївка! Що скаже йому Кадиївка? І чим більше думав про неї, тим далі віддалявся від неї.
А Шимка? Йшла вперед. І навіть заїржала. Розумна в Берка Шимка! Чує овес! Буде. Буде, а про сім'ю Якимового сина Берко нічого не знає. А як буде балачок, то що? Хіба затикати вуха?
Лякає його Шмуль, лякає. Але хіба може лякати тільки Шмуль? А Берко? Скаже, що вихрещується в православну віру, і хай Шмуль мізгує, де зарито пса. Хоча хитрий той! Може здогадатися, що зараз хіба час вихрещуватися? Люди відхрещуються, а він?..
І тому його хитрість може бути шита... чим? Ой! Берко забув, чим хитрісь шиють! Скільки не пригадував, але крім ниток і дратви нічого не приходило до голови. А такі нитки, як він зараз везе, то ними теж багато не нашиєш, бо струпішіли під дощем: не додивився, а дощ покрапував через діряву покрівлю прямо на товар. А де їх тепер брати? І треба ж! Бо Кадиївка чекає: кому голка, кому нитка, а кому шпилька в коси.
Отож зустріч он яка галаслива! Його приїзд — то неабияка подія. На його крик "голка-нитка!" першими збігаються босоногі хлопчиська, здригається від галасу вулиця. А Берко? Придумний, страшне! Так кивати носом, як він, може хто? А малим тільки того й подай! То вони справлятимуть такий рейвах за возом, якого ще ніхто й не чував.
Шимка рушає далі. Смикнув оком, а Шимці чого поспішати? Он Яким назустріч вийшов, зупинився біля хвіртки і хитнув головою, що, мовляв, здрастуй, здрастуй! І сам не знав, що йому робити. Чи запросити Берка до хати, а конячину його прив'язати коло воріт, чи винести сюди відро вівса і повернутися спиною до іудея, підкреслюючи різницю у віросповіданні, як батько священика: хай всі, мовляв, бачать, що все як було, так і залишилося...
Але тут з хати вийшов отець Тимофій і усміхнувся крізь непроглядний сум, а Берко у відповідь крикнув голосно: т-р-р! Хоча Шимка вже нікуди не йшла. Переглянулась між собою галаслива юрба малих і не розходилися, поки Яким не накричав на них. І стало тихо навколо воза і порожньо.
Берко зайшов до хати, не забувши причепити опалку на дишель для вівса, але товар з воза забрав з собою, промацуючи крізь мішок і оцінюючи, що там ще залишилося.
— Давно я в тебе, Якимцю, був! Може, треба голки-нитки, і мила навіть шматочок є. То я для твого сина знайшов. Ну?
— Ой! — зітхнув Яким і, подумавши трохи, похитавши головою, додав: — Бабів спитай. Вони знають. Я то що?
Отець Тимофій стояв посеред хати і в розмову не вступав.
— Ну що? — питала Марія. — Борщику тепленького наллю, тільки що домлів.
— А чого? Хіба можна втриматися і не проковтнути язика, коли так смачно пахне борщем?
Сідав Берко за стіл, а поруч отець Тимофій, мовчазний, сумний. І зупинився гостів погляд на Ганталай. Його здивувало, що така мала дівчинка, як ті, що за возом бігали, не більша і не менша, а чогось її зовсім не смішив Берків єврейський акцент. Тому захотілося вухом смикнути, щоб розсмішити дівчинку. Він так і зробив, але Ганталай і не здригнулася. Тоді Берко підсунувся до неї ближче і так кумедно потягнув долонею по вусі, ніби воно в нього зсунулося, а він його ставив на місце. Але Ганталай і тут дуже серйозно дивилася Беркові в очі.
— Берку, — казала Марія, наливаючи в тарілку борщу, — правда, що всі ваші збираються в Гамерику втікати?
— Чого наші? А хто вам не дає втекти в Америку?
— А що ж я туди, землю свою понесу на плечах, чи що? — запитав в свою чергу Яким.
— Свою землю, — тихо мовив отець Тимофій, як сам до себе. Яким догадувався, про що сказав його син, похнюпився, згорбився і нарешті мовив:
— Такого не може бути, — і замовк.
— Чого,.кажіть, Якимцю, не може бути?
— А що землю всю повідбирають. Собі держава забере. Та й що вона з тою землею буде робити? Га? Ну що? — питав чогось Яким не отця Тимофія, а Берка.
— Ну, Якимцю, в мене нема землі. А що буде, то треба Троцького питати. — І понизивши голос до шепоту, додав як велику таємницю: — Що будемо робити? Але ж люди теж будуть державними. То такий рейвах. Ой вей!
— Як то? — аж підскочив Яким, а Тимофій тим часом сидів спокійно, склавши руки на коліна, а на тих руках вигравали сині прожилки, хоча долоні були в мозолях: молотити просився, орати.
І Марія вже наче оживати почала, а Ганталай вибрикувала, дарма що нога скручена. Отут вона і заговорила:
— Так не може бути, — свої штири гроші до попівської каси.
Нахмурив батько брови, нишпорив без слів пальцями по поясі, шукаючи пряжки, а очей з Ганталай не спускав. Знав, що скреше зараз їй задок в лахміття, бо бачив добре, що вона не збиралася нікуди втікати. І Берко вже кинувся рятувати малу, а отець Тимофій посадив її на коліна і погладив по голові. Вона здригнулася, але щоб не розсміятися, а розплакатися, хоча ні того, ні другого не сталося.
— Як тебе звуть, малий комсомол? — запитав Берко. А відповіді не було. — Ти що, не знаєш, як тебе звуть? Ай-яй-яй! А велика вже!
— Не знаю, — відповіла Ганталай з-за Тимофієвої долоні.
— Знає вона, знає добре, — казала Марія.
— Ганталай, — відповіла дівчина, ніскільки не соромлячись.
— Як, як?! — запитав здивований Берко.
— Та то вона так, — засоромилася Марія. — Ганя звуть її, Ганя. По-вашому, Хана, — сказала, помовчавши.
— Хана, — погодився Берко, думаючи, що саме час повертати балачки. Бо приїхав все тут знати про... себе. — От. Ти скажи, Якимцю, то що сам Троцький не скаже... Хто то так приховує ті шкіряні тужурки... Нащо? Хіба не наробили лихо? Ай, наробили!
— Хто наробив? — з острахом питала Марія.
— Ну... в мене діти... Якимцю, — казав Берко попри Маріїне питання. — Я сам не хочу про бандитів говорити. Куди від них відвезе мене моя Шимка? .
— А ти, Берку, їдь до Зоньки, — казав, поглядаючи з-під лоба, Яким.
— Зонька була в Миндрів! — казала Ганталай голосно, наче всіх збирала докупи, викладаючи таємниці.
— То ви, кажете, до Зоньки? — запитав Берко, хутенько піднімаючись.
— Я теж з вами поїду! — викрикнула Ганталай.
— Куди?! — прогриміло в два голоси.
— А що тобі треба знати? — запитав Яким, коли вже вівса насипав і Шимку гладив по ребрах.
— Все треба знати, щоб той Шмуль не був таким розумним, коли я завтра з ним буду оворити. А цей гребінь густий віддай свому малому комсомолові...
— Де ти так всього, Берку, набераєш? Ніде нічого нема, щоб купити.
— А в Берка є, — казав він, витягаючи з торби все своє добро.
— Берку, може ви щось знаєте про мою сім'ю? — запитав Тимофій.
— Боже вас борони! — аж крикнула від страху Марія і замахала руками невідомо на кого, чи на Берка, чи на Тимофія.
— А Зонька? Що каже Зонька? — питав Берко Тимофія.
— Зонька нічого не каже, — крикнула Ганталай з сіней.
— А ви знаєте Зоньку?
— А хто тепер не знає Зоньки? В містечку? Правда, про неї так само, як про ЧК, не говорять, а думають...
— А ви щось таки знаєте! — аж трусився отець Тимофій. — Ви б так сюди не приїхали, бо то небезпечна їзда.
Берко оглянувся, шукаючи порятунку то в Якимових, то в Маріїних очах, а ще ж десь аж в сінях Ганталай стояла і тримала язик напоготові. Кому вона думала його показати? Певно, що Беркові, бо тільки він крикнув на свою Шимку, як Ганталай крикнула і собі:
— Голки-нитки, поїхав!
Їдучи, Берко жалкував, чому було чогось іншого не сказати?! Що, мовляв, Зоньки не знати?! Та в неї коса до пояса, а в нього гребінь... не золотий, не золотий, а позолочений. Е! Мудрість — то не проста штука. А вони собі поховалися, думав про Фельдмана і Шмуля, і це, по-їхньому, називається мудрість. Все Беркові треба виставлятися! Йому, як тому Троцькому, потрібний цілий світ! А далі ще й винному бути! Куди сховаєшся? В ліндерівський льох? До Шаламова? Була вже там Клара, а тепер як сховалася, то сховалася! Добре ховатися, коли не шукають! От я з тим Якимовим сином ховався? А Клара? Тху! І зараз, їдучи до Зоньки, сховатися б від недоброго ока, але як?!
Тільки він від'їхав від Якимових воріт, як знову за ним дітиськів як пороху: голки-нитки! Голки-нитки! Повстромляли очі прямо в Беркове вухо, чи не ворухнеться, щоб таки було з чого сміятися, ніхто ж не вміє ворушити вухом, вже скільки не намагалися — нічого ні в кого не виходило. І хоч би він тут до ранку їздив, то крик, як пошук чогось надзвичайного, не вщухатиме. Може, навіть в кого ноги поз'їдалися на осінній росі, та й змастили дома молоденькою сметанкою, пече роз'ятрена шкіра нестерпно, а може, в кого нарив під пальцями і прикласти б кізяка, щоб скоріше прорвав, а за Берковим возом зараз біжать всі і нема ніякого нарива, він вже може тільки об'явитися, коли той різноголосий візок їхатиме десь поза Кадиївкою.
Біля Зоньчиних воріт нема кому накричати на тих хлопчиськів, бо Яндрух в полі сіє.
— Т-р-р! — затарабанило коло Зоньчиних воріт, а вона саме сорочку собі докачувала магільницею і качалкою, а з другого боку свині розкричалися, пора їм їсти давати, якоїсь лободи нарубати.
З тим тр-р вона зиркнула по хаті, чи все тут стоїть на місці. Ага! Он хустина зсунулася з поренччя постелі, вона її підібрала і повішала на цвях і вибігла назустріч таки з переляканими очима, а побачивши Берка, що прямо рушив до хати, здригнулася: може, Івана десь перепинили? Чогось то він йде прямо сюди? Стояла на порозі не дихаючи.
— Дзень добрий! — казав Берко, посміхаючись.
Зонька у відповідь тільки кивнула головою. А Берко до
хати не йшов, опустився на широку призьбу. Вона перед ним зупинилася як з хреста знята і чекала, навіть не оглядаючись. І не думав Берко, що застане її такою переляканою. І що було з нею говорити?!
— Ти знаєш, Зонуньцю, дурного жида? От захотілося найкращий гребінець привезти тобі в твої коси. Бо...
— Чого ви мене нічого не кажете? — запитала з тривогою в голосі.
— Так, так, ну... — сам собі казав Берко, похитуючи головою, і почав підніматися з призьби.
— Що там ви вже знаєте? — наполягала вона.
— Чого я такий дурний? І чого я тоді не поїхав до Проскурова, а до Кадиївки? Не було б такої біди.
— Що ви знаєте? Чого мовчите? — повторювала, підступивши ближче.
І стало ясно, що Шмуль посилав Берка до Кадиївки не про себе там турбуватися, вивідати щось таке, про що містечко і не здогадується, щоб в вузькому колі похитати головами мовчки. Ой і Шмуль! Паскудний! Бо ж видно, що Зонька той Проскурів наче мимо вуха пропустила, значить, за ним є про що стояти як на розпеченій землі. Тому Берко твердо, як саму святу правду, казав:
— Я нічого не знаю.
— А чого ж ви приїхали?
— Я так... Може, мене треба... Бо то пес гавкає, а вітер носить. Може, мене треба, то ти ж, Зонуньцю, знаєш, де я живу. Синьку купувати в моєї Ціпойри. Перед різдвом. О! Я знаю. Я з Якимовим сином...
— Скажіть, Берку, як перед самим богом, хто вирізав Тимофійову сім'ю? Миндри?
— То паскудні люди.
— Ви вважаєте, що їм досить Ворловських?! — хотіла мати точнішу відповідь Зонька.
— Може, не про Миндрів хотіла щось запитати? Хто в них там ще слідуючий? Ой паскудні то люди! І ходити до них дуже небезпечно. Не ходи...
— А хто вам казав, що я до них ходила? — питала Зонька з якимось полегшеним зітханням.
— То малий комсомол в Якима.
— То чого ви її так назвали?
— Бо вона таке мені сказала! Що її звуть Ганталай, то чого ж мені прозиватися!
— Сказала, їдьте до Зоньки? І нічого там більше не говорилося?
— То багато... То і так багато... Ой! Скільки паскудних людей! А найпаскудніший то той Шмуль! Ти хотіла, щоб я говорив? А мені нічого не сказала? От і приїхав я, як той Нухем, нічого не знаючи, і не треба.
— То що, ви приїхали про щось дізнатися, а не щось сказати?
— їхав, то знав, про що, а приїхав і виходить таке... лихо мамі. Але мовчи про то, Зонуньцю! Нікому нічого не кажи! А Миндри? То тьху!
— Микола казав, що їх вже повинні були прибрати...
— О! Микола більшовик... Він знає...
— А хто ж вони такі, Миндри? — несподівано сама для себе запитала Зонька.
— То за пазухою камінь, — повторив Берко Шмульові слова. — Ти до них ходила і що їм казала?
— Щоб до мене не залицялися, бо в мене чоловік.
— Ну? — аж підскочив Берко. — То в тебе ж, Зонуньцю, єврейська олова! От побачиш, що їм прийде кінець. І хай! Бо в мене діти! Ой, Зонуньцю! Як ти добре зробила! На талірочку їм! Бо шушукання поміж собою нічого не допоможе. Тепер мені чого боятися Шмуля? Що він мені зробить? А тобі... я не знаю, кого боятися.
— Чого ви думаєте, що мені треба боятися? — запитала Зонька з якимось підозрінням.
— А я не знаю, — відповів він, покручуючи головою.
— Що так, то впевнені?
— Не все можна казати. Якби щось мене стосувалося, то б сказала. Правда? А я думав, що вони тебе вб'ють.
— Приходили, та не знайшли. Я ж дома не спала. Ховалася.
— О! Ти так вчинила, як сам Троцький! Але ще крім того, що ти натворила? — допитувався Берко. Та Зонька мовчала. — От бачиш... коли починаються балачки, то вони ніколи тільки балачками не кінчаються. А про що можна голосно говорити? А ти їм про залицяння. Ну? То не єврейська олова? Якби я знав, що ти там ще натворила, я б теж поїхав до них, отак перед самими ворітьми крикнув би: т-р-р!
— То що б ви їм казали?
— Я б то їм казав: голки-нитки! Та вони б знали, що посуньтесь до лихої мами. О! Ще позавчора треба їх було обминати десятою дорогою, тепер, Зонуньцю, ЧК нема. Але є ГПУ. То не один чорт? Ну? їх хтось ще тримає за пазухою. А роздавити такого Берка... то плюнути раз.
Зітхнула знову Зонька, бо поза сказаним залишилося таке, про що не можна говорити.
20
Берко ходив по подвір'ї наче щось вимірював, але згодом Ціпойра доглянула, що він нічого не вимірював, просто ходив і думав.
А з сусіднього подвір'я так вже й не добрати.
— Що ти міряєш, Берку? — крикнули звідти цілим гуртом.
— Міряю, — відповів він без тієї усмішки, за якою приховувалася хитрість. Довелося, запідозріло переглянувшись, покликати його до гурту. Гурт розбереться. Бо то тобі не село, що на одному кінці гавкне собака, а на другому вже й питати нічого. Тут вузьке коло. Миша не пролізе, особливо, та, що не знає єврейської мови. Бо чого їй пролазити?
— Давай кажи, що наміряв, — не відчеплявся горбатий Йось.
— Я? — питав Берко навіть якось гордовито, хоча то так тільки могло Йосеві показатися, бо що то за відповідь! Чи чувано таке, щоб на тому "я" отак і стати?! — Треба ж знати, скільки кроків від мене до тебе.
— То ти вчора теж щось міряв, може... скільки кроків від тебе до самого Троцького?
— Що Троцький? їздив по всіх фронтах, — резонно зауважив Берко, — а тепер фронтів трохи поменшало. А Шалимов! О! Там фронтів дальше-більше.
— Твій друг. Е! Нема вже Шаламова? Нема... пішов...
— В контрреволюцію.
— Брешеш.
— Чого брешу? Пішов? А хто не з нами, той проти нас. О! То куди ж йому ще б йти?
— Ти щось наплутав. Дальше-більше — то не про контрреволюцію.
— Не дальше-більше, а дальше-дальше, — підняв голову найграмотніший Мойше. — О! Газета — і читайте.
— То ще позавторішня газета, — посміювався Йось. — Дальше-більше. Де тут ти таке бачиш? Де? — І протерши окуляри, почав розгортати справді газету, але якусь дуже запідозріло зачитану: — "Крестьянское хозяйство продолжает оставаться мелким товарным производством, которое представляло собой чрезвычайно широкую и имеющую очень глубокие корни, базу капитализма". Ленин. То куди дальше? — питав Йось, не зовсім розуміючи, що питає.
Та Мойша не дасть, щоб тут люд так і залишився темним, роз'яснює:
— Дальше-дальше? То що нема куди?..
— З революції в контрреволюцію? — питав горбатий Йось підморгуючи, що, мовляв, побачимо, хто тут грамотніший. — Дальше? Кого буде притягнуто до відповідальності за капітализм?
— А поправді, когось повинні притягувати, коли капіталістів знищено як клас, — уточнив Мойше.
— Революція ж має продовжуватися, то як їй продовжуватися?
— ...коли існує база капіталізму, — все уточнював Мойше.
— А світовий капіталізм ти забув? — питав Берко, посміюючись.
— О! — не втримався Йось, щоб через заздрість не вколоти Берка. — Да! То якраз про це було написано в гаслі, яке злизав твій цап. Яку кару було застосовано до тої бідної худоби? Судив сам Шаламов...
— У-м! Шаламов! То фрампільський жидок Шолом Бенімович. Бо ж... Шаламов! Шаламов! А хто і коли його бачив?
— То контрреволюція! — голосно крикнув Берко.
— Ага! Берку! Що ти натворив знову? — питав Мойше, не скидаючи окулярів.
— Чого ти так думаєш?
— Бо дуже голосно розкричався про контрреволюцію.
— А треба кричати ура, коли ще існує капіталізм? — знову посміювався Берко, а може, й сердився, але в нього така усмішка, що чорта два за нею щось розгледіти. — Хлібом з-під поли торгує хто? Кого розстрілювати без суду і слідства? Хіба не контру? Ту революцію, скільки не продовжуй, стільки і знайдеться тих, проти кого вона продовжується. От слідства нема кому продовжити...
— Чого? — спитав горбатий Йось. — Он Клара казала, що в ліндерівському льосі того слідства скільки хочеш! І суд і мітинги!..
— Ай! Клара! Втекла? А йди знай ким? Чи революціонеркою чи контрреволюціонеркою?
— Як втекла? — запитав глухий Іцко. — Вийшла замуж за Морткового сина, то хіба втеча? То одне паскудство! Тьху!
— Але старий Фінкельпггейн не так каже.
— А! Він не так каже? Хіба то має значення, хто що про себе каже? То дуже важно, хто що про себе промовчує. От тоді тільки його спитають...
— Клару нічого не питали, — озвався знову глухий Іцко, почувши єдине слово "питали".
— А що Кларі думати? Шикарной женьщинє не треба думати, за неї думають кавалери, — підходячи до гурту, казав старий Хаїм.
— А! Хаїме, тобі мало того, що тебе за частушку тягали за пейси? — то мав так лише сказати Йось, але промовчав.
А Хаїмові що? Йому дев'яносто, а син втік в Америку. Хаїм готовий хоч зараз ту частушку співати, тим більше, що якимось чином до нього до першого в містечку дійшла звістка, що революція вступила в новий етап. От тільки слово "етап" не зовсім було зрозумілим. Наче то б треба тепер було боятися самого слова. А частушку? Заспівав би, і хто знає, кому б тепер розплачуватися за Хаїмову хоробрість. Але гурт врятував Фельдман, що теж підходив сюди, заклавши за спину руки. А при Фельдманові? Ні-ні? Та ще що? Таку частушку? Тут її знали всі, крім глухого Іцка. І що ж? Син Йосип втік в Америку, а тут таки залишиться:
А наши комиссары
Товары конфискуют.
А куда девают?
Все б... даруют.
Переглянулася публіка: Фельдман-Фельдман! Т-с-с! Але і тут Іцко нічого не почув, бо сказав те, чого б не годилося при Фельдманові:
— Клара Фінкельштейн? А чого ж було написано в газеті Клара Вул? То що?..
— Партійная клічка, — казав Хаїм. — І треба ж було такої клічки? Люди поназивалися Свердлов, Зінов'єв, П'ятаков, а вона Вул! Але шикарной женьщинє сойдьот все...
Та воно вже так було б, якби Берко не був таким непослухом. Каже своє:
— Втекла? Добре втекти, коли ніхто не здоганяє...
— А тебе, Берку, хто посилав до тої Кадиївки? Хто?
— А1 Ти не знаєш... бідний! Мене посилав сам... знаєш, хто? Ну?
Та Мойше знав більше всіх, куди кого можна послати, щоб найдальше, тому питання не заждалося:
— В якій газеті написано, коли закінчиться світова революція? — запитав він Фельдмана.
І ніхто в колі не засміявся. Але ж хто питав?! Мойше. Якби якийсь Йось чи Іцко, то тут всі б покотилися від сміху.
— У всіх газетах пишеться, — відповів Єфім, хоч не йому ставилося питання, а Фельдманові. А чого казав, бо в кишені була складена газета. Запасна. Це був рятівний круг, бо при Фельдманові... "Зажиточную часть населения нужно посадить на три дня без хлеба, так как они имеют другие запасы продуктов и могут по высоким ценам достать их у спекулянтов". Не довелось дочитати до кінця, бо Фельдман потягнув газету до себе і почав помахувати нею як віялом, склавши вчетверо, перебирати в гнучких пальцях. І оскільки газета знаходилася в Фельдманових руках, то і питання прямо пішло до нього: коли можна буде купити хліба в спекулянта, до його розстрілу чи після розстрілу? То питав Берко, бо знав, що на таке питання Фельдман не зможе відповісти. Йому залишилося б тільки накричати на дурного Берка, але Йось...
— Є, є таке розпорядження, щоб тих, хто торгує хлібом, розстрілювати на місці преступленія. То з ким повинен зговоритися Народний комісаріат, чи з покупцем, чи з продавцем?
— Як то зговоритися?
— Ну як? Таємно. Хіба ж обов'язково треба розпросторікатися, хто з ким зговорюється?
— Ой! Ти, Йосю, як той Іван... — казав Хаїм.
— Який Іван? — запитав Фельдман. — Ще чого не було! Щоб ви тут і про Івана говорили.
— Фельдмане, якого Івана? — обережно, переступаючи з ноги на ногу, питав Берко.
— Іван? Втік Іван в Польщу до Петлюри, — відповів Йось.
— Який Іван? — питав Берко вже ледь теплий.
— А той самий, — відповів йому Йось. Але побачивши прижмурені Фельдманові очі, наче ненароком сказав: — На те і контрреволюція.
Серце Беркове почуло щось дуже недобре, голова все глибше впірнала в плечі. А горб? Наче досі Берко не був горбатим, але... Очі в нього опущені. Хоча і боявся їх опускати. Бо як жива повставала перед ним Зонька, перелякана його приїздом. А тут ще Йось... — Контрреволюція? Це — база революції.
— Тут всі ви дуже грамотні, а як на трибуну? Нема кому сказати від народу, щоб було чути голос мас?
— А що? — питав глухий Іцко. — Вже нема орателів? То де б їх стільки фуло б подіти. Он Клара...
— Я кажу про голос народа, — кричав в саме вухо Іцкові Фельдман. — Ти тут дуже балакучий, Берку, — казав згодом. — От на сцені треба говорити про революцію.
— А я що? Нехай каже Шмуль...
— А! Релігія — опій народу. Не можна.
— Лякаєш? — запитав вже зовсім іншим тоном Берко.
— Бо сидіти за чужою спиною...
— Хіба в мене нема своєї голови?
— Є, є в тебе голова, але садова. Тобі Шмуль все скаже.
— Чого ти від мене хочеш?
— Говорити треба з трибуни. Що говорити? Тобі скаже Шмуль.
— Опій народу? — питав.
— Але до сінагоги ходять всі... От!..
— Але мітинг? В містечку? Мітингують ті, що стоять лицем в лице... революція і контрреволюція. То хто на тому мітингу, Фельдмане, буде контрреволюція? Га? А де буде революція? Хто? А контрреволюцію, я знаю, як ви хочете з Шмулем знайти. Ти думаєш, що я не знаю, що селянина треба захищати від поміщика, а робітничий клас від селянина. Так що кожний виходить сам собі трошки ворог.
— То що ти хочеш цим сказати?
— А те, що коли чоловік сам собі ворог, то роби з ним що хочеш, бери його на голі руки.
— Не в тому справа! А чого ворог? От ти. Хто ти такий? Латками латаний, сандалії стоптані. Пролетарій. Так? А з другого боку? Ти — спекулянт, контра. Продає твоя Ціпойра синьку? Хто дозволив?! А тепер сам скажи, хто ти такий? Не скажеш? Сам про себе не знаєш. А хочеш, щоб Бернштейн розібрався і сказав тобі. Так?
— Чого ви до мене вчепилися? Знайшли, значить, капіталіста-комерсанта? Кажіть прямо, бо смішно буде. Ти знаєш, що таке смішний контрреволюціонер? Це — контрреволюція, — сказав Берко, ще й пальцем вказав прямо на Фельдмана. — Нікого я не боюся. Знайшли, кого здати в контрреволюцію, облатаного латками Берка!
— Але ж, Берку, — казав прямо коло самого вуха Фельдман, — ти ж знаєш, хто такий Петлюра? Ти потрапив в одну компанію...
— Ой, вей!
— Ну? Іван втік в Польщу до Петлюри.
— Я не знаю ніякого Івана.
— Але ж Зоньку і Стецьких ти знаєш? Казав тобі: "Берку, маєш свій розум, то бережи його про запасі А користуйся чужим, тоді ж на чужого можна і провину зіпхати". А так на кого?
— Ой, вей! — паткував Берко, — Щоб ви тут завалилися! Ну? Втікав в Америку Маноля, та й треба було з ним гайда. А я чогось лишивсяі Подумав собі, що Пінь Рубінштейн втік з капіталами, а Маноля, що буде робити з порожньою торбою? Отак і мені! Треба було себе не слухати! Втікав Маноля, і собі втекти! Я казав Манолі: "Ну? То не мішіген?!" А тепер видно, хто мішіген!
— Яку тобі Америку, — висунулась з вікна Руда. — Він в Москві.
— Да-да, в Москві, — підтверджував Мільман з другого відчиненого вікна. — Міністром.
— Кто был никем, тот станет всем? Міністром, міністром! Да!
— Хто? Емануїл Йосипович? — запитав Берко Руду.
— Ага! Да! Артистом, — почала Руда щось дуже напружено передумувати.
— Ну так би й говорила, — перемовлялися містечкові. — Де вже ті міністри?! Брехня! — повторювалося звідусіль.
— Артистом? — перепитував Берко. — Фіглі-міглі? Е! Він це може! Та й капіталів для того не треба. Але що з цього може вийти? Похвалився! В Америку... А сам фіглі-міглі, щоб сміялися. А тут не сміятися треба, а плакати. Дожив такого віку і без розуму...
— Молоді всі пішли в орателі і в чекісти... їм давай революцію і щоб вона ніколи не кінчалася.
— О! — казав Фельдман, помовчавши трохи. — Всім, бачиш, хочеться революції, а тобі, Берку, чогось контри захотілося.
— Бернові? Контрреволюції? — питав Наум навздогін, а за ним і Йось.
— Мені захотілося? — питав Берко і вже знав, що то неминучі жарти за того цапа, але йому хіба до жартів?!
— А, цапові! Та ти ж казав, що його зарізав.
— Який вже відтоді в нього цап? Нема вже того контрреволюціонера, нема.
— А Шаламов побоявся розстріляти цапа без суду і слідства.
— А хто мав вести слідство, коли Моргулес втік в Америку? То ж треба доброго спеціаліста, бо худоба безсловесна...
— А Берко бреше, що він був прив'язаний на довгий мотузок. До дерева. А де ж тут те дерево, Берку? Покажи дерево.
— О! Натворив рейваху!
— Хто? — раптом запитав Фельдман, що мовчав разом з Берком досі.
— Як хто? Цап.
— А Берко?
— Що натворив?
— Його вибрик то куди братися цапові... — казав Фельдман, готуючи собі прибічників.
— Вкрав поперед носа в чекіста якогось кадиївського попа. І залишив того з носом! О! Берко схожий як дві краплі води на свого цапа. То така історія, — ухилявся від відповіді Фельдман. — То така історія.
І похитувало головами товариство, а придумний Наум вирішив, що до цього заклопотаного кола не вистачає Бер- кового цапа. Де він може бути? Отут недалеко в бур'яні і пасеться. Прив'язаний? Але хіба давно не обірвався? Наум відступив декілька кроків у високі бур'яни і покликав: базь-базь-базь! З тих бур'янів справді вийшов цап, з мотузком на шиї. І волочився той мотузок. І заплутувався в нього цап, і розплутувався, прямуючи до гурту, фактично до Берка. Та чомусь ніхто не засміявся, розсердилася Ціпойра, кидаючи на Йося і Наума недобрі погляди. Розхо-дились по домівках, та не всі: Берко з Фельдманом ще не все сказали один одному.
— Треба було думати головою.
— В ліндерівський льох повезеш?
— Чого? На мітинг.
— На мітинг? — здивовано перепитав Берко. — Про попа розказувати?
— Ні, чого? Про революцію.
— А орателі? Що робитимуть орателі?
— Оратори... Що оратор розкаже про революцію? От коли сам собі розкажеш, то чого б не вірити?
— А то треба вірити? Треба боятися. Бумажку будеш писати?
— Ніякої бумажки. Ти повинен покаятися, перед всім містом.
— Самому йти в той льох? Ви дуже хитрі з Шмулем Орателів... розсадили по льохах, а тепер Берку... Ти скажи, скажи, чи сам таке колотиш, чи...
— Та воно б так все й пройшло, якби той Іван не втік до Петлюри.
— То що я його туди посилав?
— Але ж все має свій порядок, це ж не просто, що хочу те і роблю. Все повинно сходитися по бумазі, коли та бумага переходить з рук в руки. І коли в ту бумагу потрапило твоє прізвище, то його викинути хто може? Це як каже Іван...
— Який Іван?
— Не той, не той, що втік. Каже, "з пісні олова не викидають".
І пішов з тим Берко додому і думав: хто вже не скаже, як оратель? Йось не скаже? Наум не скаже? А Берко? Вийде на трибуну і скаже: "Пролетарії всех стран, соєдіняйтесь!" А чого довго говорити? А каятися не буде. Та що той Фельдман, зовсім дурний?! Тут Робертові, кажуть, зуби повибивали — не дивилися, що каявся, що віднікувався від контрреволюції, і таки розстріляли, а ти, Берку, сам просишся в контрреволюцію? То хто ж здумає зубів не повибивати, бо чого розстрілювати не з вибитими зубами? Хтось може потім сказати, що саботажем займалося ЧК, ледарювало.
Як не уявити собі того мітингу? Зійдуться всім містом, посідають прямо на траву. Бо куди? Було там якесь підсіння в Піня Рубінпггейна. Поганий клуб? Але ж непорядок! Єврейський клуб. А де б тоді був інтернаціоналізм? Хто туди не прийде? Руда? Семипудова чи той... як його не викотить на колясці. І Ціпойра буде з всім сімейством. А де б.сидіти Беркові, як пролетарію? Але ж тепер він сам не знає, чи пролетарій чи не пролетарій. То ж сховався десь поза плечима і головами, коли прийшов той день "покаянія". Але хіба сховаєшся від горбатого Йося? Знайде.
— Диви, який швицар, той Фельдман! Де він? Не прийшов? Звалив на тебе, Берку, всю мірову революцію? А як щось не так...
— Хай хитрює, — відповів Берко. — Святі горшки ліплять... Орателів приїхало два.
— Ой, вей! Вони щось дуже не схожі на орателів. Дивився. Правда, що ні на кого не схожі?
— Слухаймо, слухаймо, коли буде сказано "Пролетарії всєх стран, соедіняйтесь!".
— Тоді тобі йти на сцену? Ой! Щоб не спізнитися, йди зараз!
І йшов Берко під здивовані погляди, хоча чого було дивуватися: хто тут чого не знав? Коли знала Беркова Ціпойра, то... Вона як глянула, так і хотілося крикнути: Берку-у! Але її хтось вчасно сірпнув за спідницю, і вона прикусила язика.
А Беркові здавалося, що мало буде коли сказати тільки про з'єднання пролетаріїв, певно ж, треба було ще казати... про що? Про революціонерку Розу Люксембург чи Клару Цеткін? Та побоявся, бо раптом може вирватися не Клара Цеткін, а Клара Бул. То нащо б воно, коли Клара Вул втекла (подейкують таке від вчорашнього дня) як контрреволюціонерка.
І став вже Берко на трибуні, а навкруги представники, уповноважені, рекомендовані і відряджені, а внизу все місто на траві. Багатолюдне, багатоголосе, а ним наче б то мав опанувати спокій, він вже відкашлювався і протирав рукавом рота, як побачив з-за людських голів голову свого цапа, яка наче виросла перед очима і наближалася по тому самому проході, яким тільки що йшов сам Берко: на сцену прямував його цап.
На нього спочатку ніхто не звернув ніякої уваги, бо ж вся та увага була зосереджена на Беркові, це по-перше, а по-друге, то тут навколо паслося і бродило мало там що і чиє! І чим ближче підступав до трибуни цап, тим ширшими ставали Беркові очі і він ледве втримався, щоб не крикнути: це — контрреволюція! Замість того конвульсійно викинув руку вперед з міцно затисненим в ній кашкетом.
— Диви! Берко! Такий Символічний рух! — дивувалися присутні. То де там було бачити цапа?! А тим більше затримати чи хоч мотузок перекинути через хребет, щоб не плутався під ногами. А Беркові нічого путнього не могло прийти до голови, тільки той єдиний викрик: це — контрреволюція! Хоч добре знав, що з контрреволюції ніхто не починає: спочатку має бути революція, аж потім контрреволюція.
— Товариші! — нарешті почало приходити до голови щось путнє, але він вже не міг нічого бачити, крім того самозванця. Його очі, як роги, втупилися в справжні роги, і здавалося, що на цьому мають вичерпатися всі Бернові політичні знання.
Тепер вже погляди маси були зосереджені не на Беркові, а на його цапі, що в напруженій тиші заревів на ввесь пустир. І закрутилися в Берковій голові всі відомі прізвища, де, звичайно, не було місця ні Кларі Цеткін, ні Розі Люксембург. Дурноголова усмішка прийшла до нього некеро- вано, така конвульсійна, як той викид руки з затисненим кашкетом. І рятуючись від неї, він викрикнув:
— Хай живе Шаламов!
Тихо стало на пустирі. А щоб тут хоч одна жива душа знала, що буде далі? Аплодисменти? Але... Хоч руки багатьох були вже складені для оплесків. Не переляканим стояв на трибуні тільки один цап, розглядаючись на всі боки. Чого він не підходив до Берка потерти об його по- бурносик свою морду, так ніхто і не здогадувався. Розумна то була тварина, все розуміла. Вона вже бачила, що справи погані, коли навіть ті, що приїхали замість ораторів, і то переступали з ноги на ногу, пробуючи, чи провалиться під ними земля, чи не провалиться. Хоча ніхто і не думав розсміятися. А оплески? Кого б могли врятувати оплески? Навіть оркестр (якби він був) не врятував би тих... оплесків? Дуже врятував в Сутківцях діда Омелька оркестр? Правда, діда врятували обставини: під рукою був Атаманець, то чого виставлятися з якимось дідом?! Кому тепер належало лічити по пальцях переможців і переможених? Правда, переможців тут вважай не було, а Ціпойра нічого не зрозуміла. Вона то бачила здаля, як Берко розкрив рота, але що сказав? По одних губах не так вже й розбереш. Хана, Йосьова жінка, казала їй під саме вухо:
— Ціпойро, що ти глуха? Що тепер буде? Твій Берко — контрреволюція.
Були ще і ще балачки. Сидів собі на траві спокійно Мошко-скрипаль і так хитро посміхався! Широко і так безпечно розсівся на траві, розглядаючись на всі боки. Ото, певно, тут тільки його вважали переможцем.
21
— Ти б пішов до церкви, — казала Марія синові перед самим Великоднем.
— Я вже до живих не піду. Я піду до мертвих. Мене мертві чекають.
— Що ти надумав? — майже голосила.
— Не бійся, мамо, я не надумав вмерти. Я надумав жити... вічно.
І відвернулася Марія, плачучи: вона не знаходила в його словах логіки. І сама не могла себе зрозуміти. Скільки доводилося в церкві чути про безсмертя, і це що? Сприймалося за віру? Безсмертя душі... До яких мертвих збирається йти її син? То треба було мовчки зговоритися про Скібневські глинянники. Ніхто не бачив їх, не чув про них. Не було таких? А вночі гуділи грузовики? То що вони туди возили від вагонів? Звідки возили? Ні, ні, не з Ліндерівського льоху! Там ніхто нікого не вбивав! За що? А земля, як груди смертельно пораненого птаха, над тими присипаними глинянниками: то піднімалася, то опускалася ще два дні.
Коли ж він туди ходив? З Євангеліє... А тепер що? Зовсім з дому йти? Щоб не дати зговоритися жертві з катом? І при самому Великодному дні. А про тих убіенних ніхто не знає. Чому? Бо не знає, що таке смерть душі: коли душа помирає? Знущаючись сама над собою?
"Що ж? — казав сам собі отець Тимофій. — Подарувати безсмертя душі. То треба бути тринадцятим апостолом".
І не покриється тирлом житіє миру людського, міняючи життя тіла на смерть душі.
Що? Збереться люд на пагорбку коло церкви і, взявшись за руки, співатимуть веснянок, голосніше, ніж будь-коли, до крику, щоб заглушити крик душі? Бо коли душа кричатиме, то все одно ні до кого не докричиться? Лжа. Докричиться до тих, невинно убієнних. В тому і безсмертя цілого народу: душа повинна бунтувати, тоді кат буде катом, а не тим чортом, що маскується в порожню шинель. Яка ж різниця чи на ката показувати пальцем, чи гнатиме його бунт душі.
І от Марія збиралася до церкви на всенощну, скільки вилила сліз! І все повторювала: "Боже! Я ж світлого дня не мала. І от винна перед тобою, у всьому винна, що здала сина свого під твою опіку. І ти забув нас, грішних. І слів не буде".
— Ти що, Ганю, не збираєшся йти до церкви? — питала Марія Ганталай крізь сльози.
— Я піду з Зонькою, — відповіла так, щоб Тимофій почув, і підглядала, як він зблід, як здригнувся, і здавалося, що про Зоньку треба нагадати попри все: може, він її послухає і нікуди не піде. Але мертвота покривала його обличчя, і Ганталай не витримала, з плачем вибігла з хати.
— Ганю, то чого ти так розплакалася? — питав згодом її отець Тимофій.
— Бо... бо не допоможе тут ніяка Зонька! — казала, аж викрикувала крізь злісний плач дівчинка.
— А що вона мала допомогти?
— Щоб не йшов нікуди. До церкви треба йти.
— До живих не піду, — повторював він. — До мертвих, щоб воскресли душі живих. Нехай бог дарує їм сім смертей за одно житіє душі, — кажучи це, він навіть оглянувся: давно до нього приходила та порожня шинель. Ой, давно! А тепер він чекає її сам. Чого? Щоб сказати про смерть і безсмертя душі. Порозходяться завтра всі домашні і буде тільки долинати з пагорбка, що коло церкви:
Ой на горі мак-мак,
А в долині так.
Макіл-макіл макілочки,
Золотії головочки...
А десь там, в колишньому панському будинку, буде хрипіти грамофон:
Товста баба, нету хлеба,
Ох, дана, ох, дана!..
— Ага! — заглянула з-за припічка та зловісна порожня шинель. — То з ким ти? Я... творитиму день воскресіння невинно убіенних.
— Щоб воскресли душі живих? Я вже про це чув. Співає тільки вічно жива душа. Пісня тому свідок. Он як лине! На все село. А ти чогось богохульствует. Вони співають во славу божу.
— Ага! Ти вже про Бога почав говорити, а про праведника забув.
— Якого праведника?
— Голову чию на таці підносив, а бездиханне тіло впало додолу без голови.
— Тож, я стинав голову при всьому мирові людському.
— При мирові? З ножем в руках? Виточуючи кров по краплі з бездиханної душі. Переляканий мир...
— Неправда. Який переляканий, коли пісня "Ой на горі маки" не стихала.
— Фарисейство? Не може існувати такої пісні, щоб від неї впала...
— Хто? Хто тобі за голову рейвах підніме?
— А за що ж... Нечистий?!
— За волосок. От коли я вирву волосок, єдиний, з тієї праведної голови. Ось він. Я його вирвав. То знаєш, що розпочалося! Бунт.
— Геть, погана сатано! Святотатствует? Фарисейство!..
— Брешеш, — безсило казав отець Тимофій, аж закашлявся.
— Ха-ха-ха! Брешу? А як ти думаєш? Де тут собака зарит? Сваритися за голову чи за волосок? То ж ясно: яка свара, така й кара. Про яку ж кару може йти мова, коли всього-навсього волосок треба було не виривати. Що волосок? Така вже цінність?
— Сором, сором. Невже можливе таке фарисейство? Не сваритися б тоді зовсім, чи що? Страмити себе так! А-а-а!
— Чого страмити? — здивувалася та шинель. — Хіба ж можна отак вже лежебоками бути, щоб ні мур-мур?
Євангелія каже, що безсмертя душі в її протистоянні злу. І от тобі протистояння, як то кажуть, "на лицо".
— Боже милий! Тоді ж всяк сущій помре душею і не знатиме, коли це сталося! Проміняє безсмертя душі на живучість тіла.
— І добре, — суворо зробила висновок шинель. — Не буде ніякої суперечки, чи існує душа, чи не існує.
Отець Тимофій перевів погляд на ікону, де "совершалася" таємна вечеря, перерахував всіх апостолів і недорахувався одного, важко зітхнув, дослухаючись, як тремтіла пісня-веснянка десь там, на пагорбку, і хотілося закрити долонями обличчя і розплакатися, але він побоявся, що повернуться з церкви домашні. А мамі? Хіба можна було показати хоч одну сльозу?
А шинель? То гірше слізі І здригнувся від таких думок, і відкрив очі. А-а! То він спав. А Ганталай? Побачила, що спить, і таки пішла до церкви. За нього молитися? І вистояла ж майже на одній нозі всю ніч! І отцеві Ти-мофієві здавалося, що та шинель приходить до нього, але Ганталай... Стає на її шляху і не пускає. Певно ж каже: "Геть, погана сатана!" І наче повстала перед Тимофієвими очима маленька, немічна постать Ганталай, вона теж не зводить очей з образу, де дванадцять апостолів готові по-встати з картини, як вічні душею... Стоїть в церкві не коло матері, а коло Зоньки? Чого? Бо матері не можна буде сказати жодного слова, а от Зоньці?
— Чого, Зонько, в церкві люди схожі на образи? — Зонька тільки здригнулася, але ж не накричала. Переступивши з ноги на ногу, Ганталай знову сірпає Зоньку за спідницю: — Зонько, чого люди тримають в хаті образи? Щоб бути такими, як в церкві? А Тимофій схожий, правда, на того апостола, що сидить скраю, не треба буде образів, як він піде з дому.
— Чого він піде з дому?
— Піде, і ти нічого не поможеш, може, я прийду і його не застану.
— Ганю, то ж треба додому йти, а то справді...
— Хіба апостолам сидіти дома? Ними... Ой! Якось так в сні казав отець Тимофій... Зонько, послухай коли-небудь, як він спить, то все будеш знати. До нього вже тепер ніхто не приходить. Каже мама...
— Христос воскрес! — здригнулося урочистою акустикою.
— О! Чуєш? А для чого воскрес? — питала Зонька, коли вже виходили з церкви. — Апостолів, каже, обезглавлено, як того Івана Предтечу...
— А! — казала Зонька сама собі. — Обезглавлено не тільки Предтечу... Он ще йде один обезглавлений. — То йшов її товариш по пасовиську Фонько.
— Христос воскрес?
— Ай-яй-яй! Жінка більшовика і така віруюча! — казав, посміхаючись, а руки в кишенях, звісно, йшов не з церкви. І вже добре знав, що скаже Зонька: "То всенародне свято. Таке красиве". А він мав відповісти, що сьогодні до нашого клубу привезуть томашівський духовий, труби. Ото буде свято! Традиції ламай! Побачимо, в кого буде краще! Все відживе все одно. Але ж на його подив Зонька дуже серйозно відповіла:
— Треба...
— Що треба?
— Щоб воскрес, бо стільки люду пропадає... Коли воскреснуть?
— Не відживуть пости? Щоб потім обжератися і дизентерія?
— В тебе? Он пика, як галунка! Хто не хоче постити, той не буде.
— А Микола? Як він дивиться на те, що ти паску святиш?
— Фоньку, все наше життя схоже на наше свято. То чого треба, щоб люди так розпиналися?
— Що з тобою сталося, Зонько? — посміювався. — Тільки одною ногою вступила в новий світ і вже... повернула назад.
— Або кудись, не знати куди, — додала Зонька наче в тон.
— А! Понятно. Ти ще собі тим голову морочиш. То туди крутнула, то сюди.
— Крутнути? Можна. Аби не на цвинтар. Ну що, Фоньку, буде, коли ти от так язиком терендітимеш? Не приймуть ні в міліцію, ні в комунізм.
Ганталай засміялася до сліз.
— Скажи! Таки живучий старий світ!
— А! Живе він в кожному. їсти треба, а робити...
— Що? Я бідняк. Мені скрізь дорога. Захочу і піду вучителювати. То тобі не старий режим! — казав Фонько голосно, бо побачив, що Тимофій стоїть коло воріт.
— Старий світ — це багаті? Чи багаті і бідні? Віруючі чи...
І вже б відповісти щось або повернутися і піти тому Фонькові, а він все постоював, чогось вичікував? І Ганталай не витримала і, заховавшись за спину Зоньки, показала йому язика. І не пускала Зоньку додому, запрошувала розговлятися, наче ніхто інший, а саме вона була тут господинею.
І сиділа Зонька проти Тимофія, і похитувала головою. Не хотілося говорити про те, що сказано-переказано, про віру і забобони, про всенародне, не зважаючи на всі утиски, святкування. Не хотілося бути такою, що переповторює все до надоїдливості. А говорити про те, що нікому не сказане жодного разу, не наважувалася, і видно було, що вона от-от розплачеться, бо вже закліпала очима, ворухнулася і, не сказавши жодного слова, почала виходити з хати. А Ганталай? Ледве ногу криву переволокла через поріг
і все бачить, але то хіба треба бачити? Не треба. І вона до Зоньки:
— Що ти си думаєш? Вже пора буде на ягілку йтиі Он як виводять горлато Кульчицького дівки, аж сюди чути:
Ми кривого танцю йдемо,
Кінця йому не знайдемо...
А Я дуже люблю:
Макіл-макіл макілочки!
Золотії головочки.
Тут був мак, тут був мак!
— Що? — запитав отець Тимофій якось збуджено.
І Зоньці здавалося, що від нього треба очі заховати. А чого? Сама не знала. І аж затрусилася. "Що сталося? — питала мовчки сама себе. — Що? їх розділяє лжа? Невже ж стати на коліна і розказувати, що крізь пір'я закривавлене вона нічого не змогла розгледіти?" А потім похитала головою, зрозумівши, що справа складніша.
— Як нам уникнути лжі, Зонько?! — казав він, а губи трусилися, як в неї. — То найбільший злочин, коли сущий сам себе хоче обманути, а що виходить? Пустота. Самому себе обманути — це допустити нечистого прямо в душу, а він там зробить вже без сущого своє чорне діло: витолочить душу.
— А горе хіба не витолочує душу? — обережно запитала Зонька.
— А від чого ж сущий сам собі творить лжу?
— Не тільки від горя, — не погоджувалася Зонька.
— Кому вистачить сили вказати пальцем, де лож? Бо правда буває дрібна і велика, так от лож треба відшукувати за дрібною правдою.
— То чого ж тоді, отче, ти не пішов з... Іваном?
— Бо суща між людьми сила духу і сила зброї, то рівносильні категорії в протистоянні злу. В сильних духом зло і лжа не торжествує.
— Ти йдеш в світ творити сильних духом?
— Я йду від мертвих до живих. Душу очистити від лжі, щоб не померла душа в живому тілі, бути готовому до семи смертей за одне житіє вічне душі... всяк сущого.
А з пагорбка розливалася пісня понад Кадиївкою, і замовк отець Тимофій, опустивши низько голову. Слухав веснянку?
Дівки, молодиці терем збудували,
Терем збудували, вікон не виймали,
Щоби не залітав сивий соколонько...
А Ганталай? Отець Тимофій знав, що вона нікуди не піде, залишавшись, сама виспівуватиме свою:
Весна красна, весна красна,
Зі стріх вода капле.
Молодому козакові мандрівочка пахне.
— Досить тобі дома виспівувати! — казала мати. — Нащо б я ту сукню таку дорогу заказувала шити аж в Кондрихи?! Стільки грошей вгатила, а вона сидить собі дома, як та сова, — скаржилася вже Якимові Марія.
Та він тільки рукою відмахувався. А про Зоньку, що казала, коли сиділа тут за столом, не споминав ніхто.
Де вже та Зонька? Коло церкви, бо то ж не можна сидіти дома в такий день. Люди що скажуть! То до людей треба примірюватися, бо тільки зверни мимо, як вже...
— Зонько, люди кажуть...
А молодиці смикнули за полу ту Ягнішку, що вже хотіла, певно, щось сказати навпроти. Змовкла Ягнішка, і вся увага переходить на вінок дівчат, що почали сперечатися, яку веснянку їм далі співати. Нарешті, зговорилися — і розливається пісня весняними водами, йде луна, переглядаються старі з молодими. Зонька не йде в коло, на неї оглядаються, вона відчуває настирливий погляд Василя Миндри: бачила їх тут, бачила давно. І не ховалася поза спини. А вони всі троє: здорові, плечисті, головаті, руки в кишенях і стоять собі, наче в тих кишенях їхніх не тільки руки. Ніхто їх зачіпати не хоче! Обходять... Де тут закопана ворожнеча? Ким придуманий зачарованим колом кривий танець? І хоч би куди далі! Замикається на Миндрах! Не знати, хто вони такі?! А! Не треба знати! Не треба! Бо тоді про себе доведеться знати багато більше, ніж витримає душа. Ага! Миндри бандити, а чого ж тоді... Всі три дивляться на неї, а коло тільки підглядає. Нема кому підійти до них і сказати: "Чого повивалювали очі?" То ж думалося, що Зонька сама підійде і можна буде її збентежити, насміятися з неї, або вона почне ховатися поза голови і спини, то хіба вони її там не знайдуть! Що ще для неї залишається? Повернутися і піти додому?
Ні, вона стала, як та Марія Магдаліна, виставлена про одну красу. На ній хустина аж говорить, а з-під тої хустини висить на грудях довга золота коса, ледь не до колін. Брови, нахмурені, теж золотисті, хоч здавалося, що вона от-от розсміється. Тільки не каже: хто тут вас не боїться? Хто тут може вам в очі сказати, хто ви такі? Га? Я. Але не скажу... Почекаю... Чого тягнути вас до суду, де є кому оправдати, щоб хтось перший-ліпший сказав: "А! То ми ж були не з ними! Вони — не наші..." І це — найголовніше: таємно відмовитися від самого себе. Не знати, що тут головне, а визнати.
І от... через ввесь вигін, відірвавшись від двох старших братів, не витягаючи рук з кишень, повільно і навіть якось зухвало прямував Миндра наймолодший... Куди? За ним вели сотні пар очей. От він зупинився коло Зоньки:
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес! — відповіла Зонька, дивлячись мимо його очей.
— А я тебе шукав там... в клубі, — тільки й сказав і замовк, став поруч, наче він сюди з нею прийшов, постояв і згодом ближче підсунувся. Все чекав, що вона скаже: "Чого тобі треба?" А вона теж мовчала. їй не було соромно, що він так виставився тут коло неї. Бо вона звикла мати чоловіка, щоб заступався, знала, як треба берегти себе від рівноцінності з чоловіками. А що таке рівноцінність? Коли у взаєминах будуть оцінюватися однаково чоловік і жінка, так воно і буде сприйматися...
— Ну що? — нарешті казав тихо, в саме вухо. — Й тобі казав неправду?
— Я не мала можливості в цьому пересвідчитися, — чесно призналася Зонька, бо й не думала, що тут про це буде йти мова.
— Що, запросиш розговлятися?
— Я не думала, що...
— Не думала... А знаєш, знаєш же добре, що одним миром помазані, — казав, як крізь зуби цідив. — Всі. І одне від одного нам не відхреститися. Це почалося не з нас, а з твого благовірного... Га?
— Брешеш, — відповіла вона одним поглядом.
— Чистенький? В пір'я не обібраний? Як дитина в колисці? А кому залишається брудна робота? Ти не знаєш? І добре.
— То чого ж ти... — казала Зонька і вже кінцем хустини заступилася, бо не знала, чи зможе втриматися і не вибухнути плачем.
— Що? З твоїм братунем не втік? Як він мені не повірив тут, а там здасть...
— Не можна тобі вірити.
— І не треба, — казав він, киваючи головою, щоб відійти від густого натовпу трохи вбік. — Ти собі вір. В тебе очі є?
— Василю, але ж вас знайшли, вас, а не когось іншого... щоб пір'я розпускати. Тебе. Хто на що годиться...
— Ага! А ти годишся, щоб красуватися! Дивіться! Вона жінка більшовика! Велике міці! То з-за чиєї спини ти така фагосьна?!
— Ти!.. Ти смієш мені так казати?! А вбити хто вночі приходив?
— Приходив, Зонько, приходив, бо було б дуже страшно, щоб брат на брата руку псуюжив.
— Тобі страшно?.. Кому ти говориш?!
— Страшно. Дуже. Бачиш? їх там в Проскурові розсортовують куди кого... А нам... втікати нікуди. Вб'ють, то вже висить молоток над головою. А ця сволоч, — казав він, низько опустивши голову, — вони і далі будуть тут так виспівувати, ніби нічого не сталося.
— Але...
— Що але? Зонько! Втікаймо звідси, куди очі бачать. Втікаймо! Без тебе мене ніхто не пустить... Саливон... Бо коли я втечу сам, а вони залишаться, то хитрювати з нами ніхто не здумає. Сволочі ті Іванови-Шаламови! Сволочії А тепер шукають, в чиїй крові руки вмити!
— То ви вирішили здати мене тобі в заложники? Ну от коли повертається втрачена душа до людини, коли їй загрожує смерть. А тоді? Згадай, що було ще вчора-позавчора...
— Нічого ти не розумієш! Нічого. Я тебе нікому не віддам!
— Б'ють! — як вибухнуло десь поза гуртом, а тих, що стояли навпроти з руками в кишенях, не було вже на вигоні. Де вони? Питали ті двоє один одного тільки поглядами.
— Що? Запізнилися?.. — хтось питав когось, і нудно було від запаху крові.
22
Був другий день Великодня, коли Тимофій виходив з дому, з торбиною за плечима, а в торбині Євангеліє.
Плакала Марія, аж трусилася, а на Ганталай страшно було дивитися. Якби то вона плакала! Стояла мовчки, а очі такі непорушні. І все переводила погляд з кривої ноги на рівну, тільки не казала: якби обидві рівні, то пішла б за ним у всі світи.
— Ти що си, старий, думаєш? Ти не бачиш, що воно робиться? Куди зара йти? Чи вони вже там є? — плачучи, казала мати батькові.
— Я йду не до Проскурова, — казав Тимофій вже з-за воріт. — Йду світ рятувати, щоб душі не втратив мир людський.
— Боже! Якиме, скажи йому що! Така лиха година!
— Я переступив вже ту лиху годину, переступив! — відповів Тимофій.
— А ти чого не біжиш до Зоньки? Може, він її послухає? — мовила до Ганталай.
— До Зоньки? А вчора з нею говорив Миндра на пагорбку... — каже Ганталай.
— Боже! То що? Вони її таки вб'ють?
— Не знаю, кого тепер вб'ють... І хто...
— Не пускай його, старий, що ти си думаєш?!
— Не руш його... Не руш. І не плач, — казав, дивлячись вслід не тільки синові, а й Ганталай, що пішла слідом за ним. І не наздоганяла його, і не крикнула йому навздогін, навіть голосно не плакала. Він попереду все йшов і йшов, а відстань між ними все збільшувалася і збільшувалася, і тоді, коли його постать зникла за гЬрбом, Ганталай опустилася на мокру землю, в тій дорогоцінній сукні, що їй Кондриха шила, і голосно заплакала. За нею сюди ніхто з домашніх не приходив, щоб повернути додому.
І вже коли зовсім смеркло і тиша нічна покрила поле, Ганталай крикнула:
— Тимофію! Тимофію-ю-ю!
А з лісу поверталося луною, і вона здригнулася. Довго бродило відлуння в вухах якимось таким: ди-ди-ди! І дивно було, що мати не хапала його, Тимофія, за поли, щоб не пустити. Хіба вона не знала, що буде, як він піде з дому? Вона не знала, що буде пустка, от Ганка (подумала сама про себе) не знала. І боялася йти додому, а коли прийшла, то як чужа розглядала всі закутки розширеними очима. Перевела погляд на батька, що сидів непорушно на лавці під вікном. Згодом він спитав:
— Давіть не оглянувся?
— Їдьте, Їдьте, — казала у відповідь Ганталай. — Може, він повернеться!
— Куди? — запитав Яким як дорослу.
— Додому, — відповіла і сама злякалася своєї відповіді.
— Все пішло марно, — казала мати без слів. — Робили горбом... день і ніч! Світлої години не мали! То нащо було так?! І життя пройшло не знати коли! А! — і сиділа на постелі скраю, наче вже й ніколи не думала підніматися. А чого? Такий труд пішов марно! Чи захочеться ще комусь так впрягатися коли-небудь? Нащо?! — Як живим поховали, — казала нарешті Якимові.
— Не гріши бога, стара. Ти бачиш, він наче свічка скапував...
І слухаючи все це, казала Ганталай:
— Він вже не повернеться.
— Як його Бог навчив. Блудних синів не чекати блудним батькам... Блудити думами, як тими дорогами... Куди? Мовчи, стара, мовчи. Куди Бог йому перстом вказав...
— Він хоч собі хліба в торбину взяв? — питала Ганталай. А відповіді не було ніякої. І вийшла з хати, щоб сісти на призьбу і думати, де ж він сидітиме, на чиїй призьбі? Що? За живими треба так само плакати, як за мертвими?
Дні за днями йшли, а Ганталай думала одне і те ж: так не може бути.
Коли йдуть дні, то за ними приходять і звістки, а отець Тимофій як в воду впав. А вода осіння, холодна і прибиває до берега то якогось колишнього прапорщика-інваліда, то колишнього волосного писаря, то машиніста паровоза.
— Я втратив сім'ю, парафію, я сам себе втратив, — казав отець Тимофій. — А що набув? Скібневські глинянники, мертві, да повстане всяк сущий там з мертвих, щоб в живих не померла душа.
— Шукаєш, отче, приключки на свою голову? Чи не бачиш, що воно робиться? — казав колишній волосний писар.
— А ти що? Поховати себе живцем? Це просто неможливо. Знайдуть, щоб дарувати дві смерті, а за що? За одне житіє, коли того житія ти сам зрікаєшся.
— Знаю, знаю, що знайдуть, похованого навіть сховати не можна.
— Правду речеш, святу правду, от не заховали глинян- ників. Хоча, хіба вони їх ховали? Вони їх просто заперечували. Тим більше убієнним назначено стати з мертвих, щоб живі їх не посміли заперечувати.
— Та як їм стати з мертвих з кулею в мозку?!
— Я не знаю як. Не знаю. Але стати, як на Страшний суд.
— І лава підсудних буде порожньою? — запитав... не колишній волосний писар, ні, а отцеві Тимофієві тільки здогадуватися, хто.
— Я не вірю в тебе, і тобі зникнути, — казав отець Тимофій.
— Знаю. Не віриш. А чого ж тоді жертва не вірить в свою жертву? Здає з рук її, а сама прикидається такою ненавидячою... За кого вона ховається? За свою фальшиву ненависть чи за ката, якому вона здала з рук житіє душі?
— Жертва не вірує в жертву? Між живою жертвою і катом існує недомовка чи домовленість? Так ти хочеш сказати?
— Саме так. Первородне — то пожертвування, а кат знайдеться, коли голову покладено на колодку.
— Коли всяк сущий втрачає душу?
— Як то втрачає?! Хіба душу можна втратити? Її можна тільки виміняти за смерть...
— Чому тільки за смерть? Бо в ненависті нема душі, нічого немає, крім іржавого ножа. Закривавленого... А ката здати в жертву? Це вже не ненависть. Це — фарисейство. Сховати жертву під мертвим катом? А живим кинути кістку: жива жертва кинута в обійми суперечок, що з таємного стали явними. Фальш проти фальші? Як насміятися з всяк сущого! І во ім'я чого?
— Як то во ім'я чого?! Во ім'я світлого майбутнього!
— В Скібневських глинянниках?
— Ага! Спробуй туди доберися, до тих мертвих! Ходили вже на поминки тай... не повернулися. Там сидить такий... з кулеметом, щоб з таємного не стати явним, і тільки голову туди покажи... Так що, отче, полягли твої мертві мертвими. Не йди туди, бо пропадеш. — То говорив колишній волосний писар, а отцеві Тимофієві здавалося все це таким неправдоподібним: "І чому та шинель не шукає колишніх волосних писарів?"
— А в Києві що робилося! Скільки там приховано таких глинянників? — говорив писар. — Приховати не можна — заперечити, коли всяк сущий похитує головою. Не зі страху, а з хитрощів. А хитрощі час по шлунку вивідують. Непостижимий всяк сущий! Мозок його устремляється до Бога, а шлунок — до нечистого.
— То що ви, отче, хочете зробити?
— Сказати не убій. Хай це скажуть мертві живим. Кажуть, що смерть найсправедливіша, то хіба можна буде після такого казання фарисействувати і прикидатися, що нічого не сталося, що все це робиться саме так, як вони думають.
— Ну от знову ж таки... живим, — мислив по-своєму колишній волосний писар. Живий живому не рівня. Ви і самі так кажете, що жертва переадресована, тут сам чорт не розбере, до кого йти!
— Але ж не кожний сущий фарисействує сам з собою.
— Значить, йти тільки для того, щоб сказати: що ж ти, подлий, прикидаєшся? Похитуєш головою на кожне вбивство. То хоч скажи, з якою метою. Чи колись хтось прийшов до світлого майбутнього по трупах? Чи колись вбивця переставав бути тим, ким він є, бо вбивсво він звершив ще вчора чи позавчора?
— Воскресіння душі, душі воскресіння, а смерть її наступає з різних причин.
— Люди просто перелякані. Чого сунути свою голову в пащу лева? Непевний час, отче, війнам кінця нема. Коли буде кінець цим, здавалося б, нескінченним війнам?! —• то питав машиніст паровоза. — А якщо ви кудись хочете їхати, то я до ваших послуг. Хоча... скільки я вам зможу служити... Правда, правда, то більше розстрілюють начальників станцій, а не машиністів, але... Ну то що? До Києва? Всі туди, війна розпочалася з Польщею.
— Мені не туди, — відповів отець Тимофій.
— А щодо мертвих... То ти, отче, хочеш, щоб вони піднялися до живих? Дивись, щоб твої мертві не полягли ще раз! — і мовчки показав рукою. Куди? Там станція, а далі? Отець Тимофій похитав головою, що, мовляв, все розуміє, і пішов далі по колії.
Стемніло, а під ногами перервана колія. Позаду станція в темряві, попереду поле. За високим насипом ще насип. А там виїмка, де шум незвичний, безшумний шум. І раптом заревіли мотори, витягуючи з болота буксуючі колеса. Тільки паровоз стояв мовчки, чорніли вагони, і ніякого люду! Пусто. І насувалася ніч дрібним дощем. Отець Тимофій зійшов з колії, розсуваючи навпомацки чагарник, а навколо така пітьма, що, здавалося, взагалі в світі світла не існує. Заворушилася темнота якимись загадковими істотами, замовкли мотори машин, тільки болото квакало під ногами тих істот: вони щось дуже важке носили з машин в вагони, під ногами вгиналися трапи, аж потріскували, і здригнулось, нарешті, поле кулеметною чергою. Ожив паровоз, зітхнув парами, не освітлений, як ніч. Нарешті! Отець Тимофій чує голос людський, чіткий, беззаперечний тон:
— Значить так. Слідує поїзд, вантажений великою рогатою худобою. Ти, товаришу Смірнов, понімаєш, що везеш? От тобі документ за підписом самої товариш Бош. Щоб ніде ніяких затримок на станціях. В тебе особливі уповноваження. Ти поняв? — У відповідь тиша. — Ти — червоний боєць революції. Кінцевий пункт... міст через Дніпро.
— Але він зруйнований, — була нечітка відповідь. І отець Тимофій аж здригнувся: то ж голос знайомий який! Чий?! Чи так здавалося?
— Ти — солдат революції!
— І ніхто не повинен залишитися в живих? — І не було відповіді довго, наче питання пройшло як велика недоречність. І от що з ним робити? Може, пропустити без уваги? А товариш Смірнов, певно, це зрозумів ще глибше, ніж отець Тимофій, бо щось хотів сказати, наче назад в кишеню сховати, те своє питання, і тільки мимрив щось нечленороздільне. Нарешті послідували пояснення:
— Це розглядатиметься як контрреволюція. І вибирай, чи тобі бути мертвим революціонером... чи... и... мертвим контрреволюціонером. Ти ж знаєш, що на фронтах тимчасова перевага військ білополяків. З дня на день вони можуть захопити цю... рогату... худобу і великий рейвах навколо неї зчинити! Це ж може мати негативні наслідки в розгортанні непереможної ходи мирової революції. Ти думаєш, що ворог спить? Ніхто не знає про Скібневські глинянники? А тепер, в разі успішного проведення даної операції, можна буде твердо заявити: це наклеп спочатку і до кінця; Скібневські глинянники спорожніли. Ніяких масових розстрілів не було!
І не покаявся товариш Смірнов, або виявився таким некомпетентним, що знову виставився з зауваженням:
— Станції переповнені ешелонами, що йдуть на фронт, буквально забитий шлях зустрічним потоком.
— В тебе пропускний літер.
— Велика рогата худоба? Смердітиме... Треба, певно, додаткових уповноважень.
— А от вони, уповноваження, — казав, посміхаючись, той невідомий товариш і кивнув на маузер. — Доба в твоєму розпорядженні.
— Ну що ж... Прощай. Не знайшов ти мені чогось... іншого, щоб не так смерділо після смерті.
І здалося отцю Тимофію, що повинен послідувати постріл, він аж очі прижмурив, вважаючи неминучим... ще одне падіння мертвого тіла в безпросвітну темноту ночі. Та не було пострілу, а що було?
— Я чесний більшовик? Ким мені ризикувати? Хіба я маю право на когось першого ліпшого? Що? Вигороджувати друга? А де ж тоді відданість справі революції?!
— Так треба розуміти дружбу.
— Бо то справжня дружба, а не буржуазне слюнтяйство. Дружба — це велике довір'я. Кому мені вірити? Не. другові? Я в твоїй порядності ніколи не сумнівався.
— В порядності... — Смірнов навіть не зітхнув.
— Але що там таке? Чого ми ще стоїмо? Тобто ти... Я повертаюся в місто. Що сказати тій симпатичній в червоній косиночці? Загинув як герой на польському фронті?
— Косиночка... Смішна буває чужа смерть... Тоді вона ще страшніша... — І пролунав на останньому слові якийсь тріск незвичний, важко було здогадатися, що то саме постріл, але по тому, як щось падало біля коліс вагона, наче якийсь мішок, наповнений рідиною, можна було не сумніватися. І знову метушня коротка... навколо того, що впав, скрипнув засув вагону, куди волокли вбитого.
Тепер отець Тимофій слухав ще раз про призначення особливого поїзда. Розпорядження отримував новий начальник ешелону: поїзд мав безслідно канути в Дніпро з усіма своїми таємницями.
— Ти, Петре Марковичу...
— Петре Марковичу?! — спалахнув отець Тимофій. — Петре Марковичу... — Отак і випало з свідомості декілька фраз.
— Ми не маємо права самі себе скомпроментувати. Понімаєш? Не маємо права. І тут ти вирішуєш долю всієї мирової революції, вважай, долю всього людства. Що?? Рукавички тобі біленькі подарувати? А Ленін що сказав? До справжнього терору ми ще не дійшли. А чого, я тебе питаю, не дійшли, товаришу Смірнов?
— Я... Я Іванов.
— Ага! Іванов. Так от, товаришу Іванов. Бо ми жертвуємо найкращими своїми революційними силами.
— Ти хочеш сказати, що я саме така сила, якою теж треба пожертвувати, може, навіть прямо зараз?
— Но-но-но-о! Твоя задача при вході на міст знешкодити машиніста і кочегара. І повний вперед...
— Як то знешкодити? — запитав так просто, наче ніякому літерному не загрожує небезпека. І що може значити життя якогось там машиніста чи кочегара в порівнюванні до проблем світової революції?
— Дуже просто знешкодити, ,бо вони ж можуть побачити, що міст підірвано з протилежного боку.
— А-а-а! — тільки й вирвалося.
І здавалося отцеві Тимофієві, що от-от послідує тріск і знову наповзе якась темна мовчазна маса волочити... Петра Марковича за ноги, по болоті. 01 Тільки тепер він відчув, що світ пошматований на лоскути, і кожна шматинка намочена кров'ю. Як? Кров одного і того ж кольору?! А від кого ж залишиться порожня шинель? Прострілена, закривавлена. І найголовніше, здавалося, питан- ня так і залишиться без відповіді: чия кров на шинелі? Кров'ю кров затоплена? І зітхнув, наче дома під стіжком... Чи такого тріску ніхто не почує, бо поїзд важко зітхнув, вагони відгукнулися один до одного передзвоном, і здригнулася, нарешті, темрява. Поїзд рушив... в мирову революцію?.. Вагони продовжували свій передзвін, все, здавалося, проходило мимо, крім сходинки в останньому вагоні, що вела до тормозу. Хтось ступив на ті сходинки, притаївшись, під чорним плащем, на підлогу тормозного посту, здавалося, без подиху.
А ще мить... міцна рука вхопилася за поручня. Хтось сів зверху, зітхнув.
І настала тиша, бо перестукіт вагонів вухо не могло вловити, занадто воно було великим в кожного пассажира тормозного поста.
Сидів верхній на нижньому довгенько, розтасовуючи по кишенях документи.
М'яко і тепло сиділося. Та нижньому було від чого з'їжитися душею; прямо в шию впирався маузер. Нарешті тягар зсунувся з живота і грудей, і рука отця Тимофія прямо вказівним пальцем досягала до того маузера... Рука, що не володіла зброєю. А викрасти револьвер не вистачало сміливості. Можна ж було.
І обливаючись холодним потом, сказати вже обеззброєному: "Петре, це я, отець Тимофій з Проскурова! З Завалля твого... Нашого Завалля", — і не боятися одвітного пострілу зненацька.
Та тут нечуваною нахабністю шинель порожня в саме вухо:
— Людей висвящувати в богів?
— Згинь, погана сатано, — відповів отець Тимофій, доторкаючись вказівним пальцем не до маузера, а до Євангелія.
— Висвящувати, — не здригнувшись, продовжувала порожня шинель. — Живих чи мертвих? Надіючись на чудо...
— А існування семи смертей це не чудо? — відповів отець Тимофій.
Замість того, щоб повторити: Згинь, погана сатано. — Куди веде ця дорога, щоб поставити останню жертву в перший ряд?
— Ну... якщо останньою жертвою буде остання людина на землі...
Кожний, не вірячи в чудо, все ж чекає того чуда.
— Але ж хіба це не чудо, вірити в чудо? — запитав отець Тимофій, чогось подумавши: "А чи не зговорився він так потаємно сам від себе з шинеллю. Про що зговорився? І чому саме зараз? Бо знову повстало питання про її вміст? Хто витрусив? Живим чи мертвим? І коли?"
Жодного разу, думаючи про це, в отця Тимофія не було однозначної відповіді. А про що б наче зговорено? Про жертву, що жертвуе не собою, але задля себе. І тому готова взяти на себе всі витрати за життя і посмертно, розуміючи, звичайно, що такими витратами може бути і власне тіло... Тому і сказав:
— А в чудовисько хіба ніхто не вірить? Знати і не
Визнавати...
— Про що? Про те, що ешелон прямує в пекло? Ха-ха-ха! — заіскрився чорт своїми червоними очима, що чогось були порозкидувані по коліях.
— Пекло теж треба заперечувати? — спитав отець Тимофій, бо ворухнувся той, що сидів зверху, і наче почав зводитися. І той, що знизу, завмер від сраху.
— А чим його можна заперечити?
— Бувають такі високі насипи, де колія проходить, і там буває розірвана рельса. Куди покотиться жертва?
— Разом з паровозом? Ха-ха-ха! І з тобою... і зі мною.
— До людей, до живих, явити чудо...
— То ж не воскресіння душі буде, а повернення свідка.
— Але ж його свідчення не можна буде заперечити. І доведеться повстати на суд разом...
— Втопити мертвого свідка? Дві смерті явити... тільки дві. А ти кажеш про сім смертей. Нащо тобі аж сім? Я, правду кажучи, і в дві смерті не вірив, а тепер...
— Ти і в свою смерть не вірив, а от довелось повірити.
— Може, ти зовсім не чорт? Морочиш голову.
— Як то не чорт? А на чорта я б тут з тобою мокнув під дощем? Ти все холоду не відчуваєш, бо стоїш вже однією ногою в пеклі.
— Ти хочеш, щоб я був творцем чуда разом з нечистим? В змові з чорним дияволом?
— У всякому разі нечистого тобі не обминути. Хай то буде не чорний диявол, а жовтий.
— Золото? А де ми візьмемо золота для того, щоб явити чудо? Хоча... хоча... Що таке велика рогата худоба, коли поїзд особливого призначення?! Це, звичайно, не золото, але ідея сама по собі золота. Білим по чорному "Золото". Крізь станції, перегони, поля, насипи і виїмки. "Золото". Нехай чудо творить жовтий диявол.
А чи може бути диявол без дияволят? Та їх повно на кожному полустанку, не кажучи вже про великі станції. Як поширюватиметься таємниця? Кожний ешелон — таємниця, а всяк сущий — створений для того, щоб розкривати таємниці.
— Чим написати на вагоні "Золото"?
— А! Такий вагон є, не пофарбований, не почорнілий від часу, не встиг почорніти і писати на ньому... кров'ю.
Хоча... вагони могли б скотитися і з великою рогатою худобою, але швидкість буде не та. А поки вони котяться справно, без будь-яких зупинок, і навіть не треба розстрілювати начальників станцій.
Отець Тимофій вже геть не був впевнений, щоб шинель давала такі слушні поради, то скоріше був колишній прапорщик-інвалід.
Як він сюди потрапив? Хіба ж треба потрапити?! Коли світ став таким багатозначним, що кожний стовп може беззаперечно зійти за прапорщика.
Станції. Полустанки. Перегони. Грізні окрики, револьверні вистріли. Розминалися фронтовики з тиловиками, обмінюючись багатозначними поглядами. На фронт йшли агітпоїзди, газети, фронтові самодіяльні театри. Кого тут цікавило золото? Але ж хто здумає говорити про золото в такому Вавілоні? Про нього треба говорити тихо, показуючи тільки рукою на той напис...
Але як показувати? Шукаючи собі спільника? А-а-а! Можна таке знайти!.. Не дуже бо й треба шукати. Он вони! Йдуть між составами, злодійкувато оглядаючись, не схожі на тих, що обперезані кулеметними стрічками вздовж і впоперек. Відгодовані пики, віддуті кишені.
Треба привернути їх увагу, і вони виконають те, що він задумав. Отець Тимофій зіскакує з тормозного пристрою, притримуючи рукою хрест на грудях. І не намагався виструнчитися, бо все одно б не здолав такої премудрості, і міг себе не просто видати, а віддати. Кому? Отим пихатим? Тож і сказав, як суто цивільна людина:
— Товаріщі, хто з вас товаріщ Іванов?
Переглянулися відгодовані червоні пики.
— Ви не бачили товаріща Іванова?
— Чекай, чекай, який Іванов? — запитав найнижчий і поклав руку на кишені.
— То що, ви не знаєте товаріща Іванова? — із здивуванням в голосі питав отець Тимофій. — А що ж мені робити? Ешелон особливого призначення. Я не воєнний, я тільки спеціаліст. Халатність яка! Розхлябаність! Веземо золото, щоб часом не досталося білополякам, міровому імперіалізму... А ви тут...
— А чого те золото таке смердюче?! — вигукнули всі троє, знизуючи плечима.
— А! Маскіровка... Хто ж вам не проявить пильності? Щоб кулю в лоб? Але як мені знайти товаріща Іванова?
Не встигли ті зміряти отця Тимофія очима з ніг до голови, як під самим вухом у нього прогриміло: "Стій!"
Троє невідомих пригнулися низько до землі і як вітрам їх знесло за важелями стрілок. А далі постріл. Здавлений крик.
— Хто такий? — запитав грізним голосом обвішаний кулеметними стрічками у морській формі.
— Супроводимо велику рогату худобу...
— Куди?
— А це військова... компетенція начальника поїзда товариша Заславського.
— На фронт? — більш м'яким тоном запитав матрос.
— Навпаки, з фронту, — казав отець Тимофій, згинаючись в гак. Бо не витримав нервового напруження і вже здавалося, що досить тільки ще одного запитання, і він з криком побіжить поміж вагонами. А це вже б кінець.
Караул зміряв його пригнічену постать з ніг до голови і КйЖв!
— А ти не брешеш? Бо як тільки що, то душа з тебе вон, а кішкі на телехвон!
— Документи! — рух плечем, простягнута рука.
Про втечу тут і думати нічого. Він запускає руку за борт плаща, і намацує пальцями Євангеліє: то мали бути документи. А ноги почали підгинатися, як після пострілу. І тут справді прогримів постріл з другого боку ешелона, і побігли троє караульних, пригинаючись, попід вагонами.
Отець Тимофій зітхнув, присів до землі.
Вагони його поїзда здригнулися один по одному і, здавалося, от-от пробіжать мимо, але він встиг схопитися за поруччя і сісти на насиджене місце. Стало так спокійно на душі, що аж усміхнутися захотілося.
Прислухався. О! Він не помиляється? Знайомі голоси:
— Щось не реве та велика худоба. І їсти, і води їй ніхто не носить.
— А пропускають сквозняком, як літерний. Знайти б того тілігентика, притиснути до стіни — хай скаже, в якому вагоні золото.
— А! Як його знайти? Може, йому вже жаба цицьки дала?
— Ну? Чого?
— А щоб кінці і воду.
— Бачиш? Не поспішають з хлібом на фронт. Он той, що на запасній колії, вже тиждень не може вирватися, а золото...
— Ти кажеш — вагон? Грицько! А там отаких зо три матросики... І кулемет!
— Думайте! Спустити состав з високого насипу і покотяться матросики...
— А як це зробити?
— Як зробити? А там круг. А ми на тачанці через поля махнемо навпрошки. Через годину будемо вже на Черниводському насипі, ще затемна. Гайда, хлопці! Золото везуть не кожний день.
— Ти, Федьку, здурів чи що? Там на кожному кроці чати. Чекісти...
— А ми хто? Ми надзвичайні уповноважені. Га? Ха-ха! Нам наказ самого... Кажи, Грицько, кого. Самого Іванова розірвати путь, бо от-от поляки.
— А документи скажуть показати. Такий ти хитрий!
— Документи? Питайте, скажемо, в самого товариша Іванова, в такому тонкому ділі документи на руки не видаються. Кулеметні стрічки — через груди!.. Не положено документи. Так.
— І повірять? Ага. То чортові в пащеку...
— Га? А ти тільки-що не з чортової пащеки вискочив? Золото не кожний день возитимуть. Так я кажу?
— Але ж там чисте поле. Що до чого — не можемо втекти, як тут.
— Не зможемо, то правда, але втікати не будемо. То аби розговор зав'язати, а там вони будуть наші: калак по голові... по тім'ячку.
— А! Хіба... — розмова загубилася за перестуком вагонів.
Біжить змійка вагонів, лишаючи за собою чорні поля, покриті туманом, що похитуються, пререступаючи з ноги на ногу, і біжать в протилежний бік, не поспішаючи, підтюпцем на місці. І тільки стукіт вагонів нагадує, що час таки йде. Тривожний відлік: один-два-три... Набігає хвилею страх, що перевершує сам себе, і відлік знову починається спочатку — від одного. Аж поки не здригнеться довкілля, зупиниться той нудний біг, стануть придорожні кущі, що як назбитки порозкидані чи порозгублювані поза вагонами, і спитає: "Чого стоїмо? На перегоні?"
То сама смерть запитає, голосно, зловтішно: "Ти! Ще живий?" А по вагонах, перескакуючи поміж зчепленнями, йде патруль. Прямо до тебе...
— Втікати вже нікуди, — озвалася раптом порожня шинель.
Отець Тимофій міцно затиснув долонею очі. Тільки згодом озвався:
— Від самого себе? Творити в душі цвинтар? Разом з тобою...
— Не буде тобі безсмертя, — зловісно ворухнулася шинель.
— Нехай, — мовив отець Тимофій. — Мертвим буде. Вони... всі мої і разом з вагонами, і з тим високим насипом, де чорне сонце заблудить на колії... Вагони без передзвонів заглядатимуть в прірву, без переклички.
А перекличка таки розпочалася.
"Як?! Зупинка? — з жахом сам себе запитав отець Тимофій. — Посеред поля? А крайнеба вже почав рожевіти. І час може застигнути під колесами, заплутатися в порожній шинелі".
А та нашіптувала: "Мертві..."
— Невинно убієнні, — заперечував отець Тимофій. — Воскреснуть і вже ніяким мертвим катом не прикрити їх умертвління. Суд буде праведний і свідки намислені. Суд над катом...
— Ха-ха-ха! — смачно сміялася порожня. — А не проведено межі між свідком і катом. Що таке безсмертя? Це вічне переосмислення содіяного. Чи ж врешті решт свідок з катом не будуть намислені в одній особі? Знищити ката, показавши на нього пальцем, — це не тільки прикрити жертву його трупом. Це мистецтво роздвоєння жертви.
— Знаю, все знаю, — твердив отець Тимофій. — Коли живий не йде до мертвого на власний суд, а тільки на мовчазний осуд, то мертвому сам Бог велів йти до живого. От вона... межа. І якщо б її хтось надумав стерти з лиця історії, то йому теж потрібні будуть свідки, багато свідків. Може навіть і цілий світ.
— Свідки, свідки, — сердилася шинель. — Було б чим платити... Восторжествує істина. Восторжествує.
— З важким тягарем на душі?! — зловтішно посміхається отець Тимофій. — А якщо тягар прибрати, той важкий... розуміється разом з... душею? Не усвідомлюючи гріховності, і стати праведником.
— Ха-ха-ха! — посміювалася шинель. — Праведник!.. Чого ж тоді всю дорогу передумував, вигадував. Золото?! Замість того, що було надумано, коли твоя нога вперше ступила на тормозну підніжку. Я знаю: ти хотів суд чинити...
— Тільки словом, — погоджувався отець Тимофій. — Перед всім миром, коли сходитиме сонце. Бо на більше б часу не вистачило: куля б пробила серце.
— І плакати, кажеш, треба буде над твоїм трупом, правда, згодом, каятися. Ну? Аж так! Пекло не вважати за пекло...
— Вихвалятися? То ж не від свого імені, і не від своєї душі. Вихвалятися. Хіба істина від цього не буде закривавленою? Як те сонце.
... І здригнувся отець Тимофій при згадці про сонце, і сам себе запитав з тривогою: "Я задрімаю? Сонце вже тільки одним краєчком трималося землі. А зчервонілі вагони крутили своїми колесами, вистукуючи: "Золото, золото, золото"...
І обірвалося на мить щось у свідомості, хитнувшись вагоном, як вмираючий поранений, якому нікуди впасти. Поза свідомістю залишався високий насип, а навпроти на горбі — село, осяяне сонцем, що чогось теж хитнулося і тріснуло, як мильна булька. А ще за мить стало ясно, що то не село зникло з горба, а з насипу вагони побігли в прірву, переганяючи один одного, з тріскотом розбиваючись один об одного, тріщали дошки, з неймовірною швидкістю крутилися під цим таровиськом колеса, висмикуючись, щоб докотитися якнайдалі.
Вагони розбігалися один по одному, починаючи від паровоза, і коли дійшла черга до останнього, то він теж похитнувся в обидва боки і, наче з острахом глянувши вниз, обірвавши зчеплення, так і не пішов навздогін.
І здригнулося село тривожним криком, і покотилося з високого горба назустріч з широко розкритими очима, задихаючись. "Рятувати! Рятувати!" і відчути себе як частку в тому, що оточувало кожного. Та хоч одного кого б побачити живого і неупікодженого. Та й зупинився натовп перед... натовпом: з одного боку круглі викочені очі, жах розкрив широко роти і позсував з голів хустини. А лікті об лікті загороджували відхід назад, ноги не слухалися. І жодного звуку! Жодної сльози!
Перед ними з потрощеного, перемішаного руйновища постав другий... натовп. То був таки натовп: він дивився порожніми впадинами очей, почорнілими, аж синіми, чолами, простріленими головами і проламаними ключицями. Хто в білій сорочці з краваткою, хто в вишитій сорочці, а хто зовсім голий. І жодного взутого! Натовп мертвих вставав перед натовпом живих.
Та, певно, чогось не вистачало тому живому натовпі, якогось мудрого слова, щоб за нього заступитися, того... "Так не може бути!"
Ніхто з живих його не насмілився сказати мертвим, непорушні очі бачили, як продовжувало з розгону крутитися колесо вагона, зачеплене за придорожний кущ, і прихопило під себе посмертно якусь жертву, розчавившись так, що з-під нього виднівся тільки білявий чуб. Передні ряди живих вже не мали куди поступатися: на них напирали задні, і жах відступив перед гнівом, перед твердими ліктями і наїженими плечима. Почали прориватися якісь вигуки, розуміючи, що тут треба насунути низенько на чоло хустину і тільки собі, тільки собі сказати: "Щось то воно вже має бути!" І ще тихіше здиміти звідси, непомітно, і, як що до чого... вперто відповідати: "Я нічого не бачила! Нічого".
Тільки ті найближчі, що тут порозкидувані по натовпу, не допускали такої втечі: їх ще треба було очима відшукати, а потім міцно вчепитися пальцями за рукави і, плачучи, потягти додому.
Кому першим рушити звідси? — переглянулись передні, а далі просто нема куди подіти очей, все ближче посувалася жива маса на мертву: залишалося змішатися в єдиний натовп, серед якого можна не тільки загубитися. Нарешті живі почали уважно оглядати один одного, щоб в кожному побачити все таким, яким воно є, не прикритим, роздягненим догола.
Та всю увагу захопила група з чотирьох: переперізані кулеметними стрічками. Тут таких досі ніхто не бачив: квадратні голови, перепаковані салами плечі. Червонопикі. А руки в кишенях. Знову на них застигли сотні пар очей, чекаючи звичного: "Разайдись, толпа!"
Та нічого такого не сталося: вони всю свою увагу зосередили на високому насипові, позадирали голови, а за ними і все тут суще. Що там? Якась цятка почала ворушитися і все більшала, і все більшала. А далі зовсім переросла в зігнуту до самих грудей голову, під якою переливався золотий хрест на чорному плащі, а попереду на розставлених долонях розкрите "Євангеліє".
— А-а-а! — вирвалось беззвучно замість того вічного, незмінного: "Ставати на коліна чи підніматися з колін?"
Месія? До мертвих і живих постало запитання, ще не сказане ніким. Але переперізані кулеметними стрічками незнайомці не ворухнулися, не відповідали своїми поглядами на ті запитливі погляди присутніх. Месія... Одні з страхом вичікували якогось остаточного слова від інших. Саме слова. А погляди незнайомців уже блукали по насипові, спрямовувалися туди, де з'явилася ще одна цятка і почала стрімко рухатися вниз: наведений револьвер в витягнутій руці.
Тут і почалося! Зойк... Простягнуті вперед руки до тих, що десь порозгублювалися: живі з розгону падали в обійми мертвих і з плачем та істеричним криком сахалися.
А витягнута вперед рука з револьвером все наближалася і наближалася і стало ясно, що той зойк має тріснути, як мильна булька, від пострілу. І вже очі на мить позажмурювані, чекаючи неминучого.
Револьвер разом з поглядом його власника владно піднімався — від Євангелія до... очей отця Тимофія.
Вже дивилися очі в очі: очі Заславського Петра і очі Отецького Тимофія. Здригнулася рука з револьвером, разом з тим поглядом... одним спокійним, як на праведному суді. А другий? Здивований? Якби! То був погляд... приреченого на втечу.
І саме по собі вирвалося: А-а-а!
Тоді, коли охопила натовп миттєва тиша перед очікуваним пострілом. А за ним ще одне багатоголосе "А-а-а!" — як покаяння приведених на розправу без суду і слідства. Залишилося тільки зітхнути, повіривши, що пострілу вже не може бути. Та він несподівано пролунав, здавалося, так тихо, що жертва його не могла б злякатися, він сприйнявся як неправдоподібний. Постріл... Про нього можна було б швидко забути, але ціль... Що? Стрепенулася і продовжувала стояти непорушно. Тільки з рук скапувала кров на Євангеліє, що лежало прострілене на землі. А з-за плечей до двох проштовхувалися крізь тісне коло ті четверо. Вони?.. Переводили насмішкуваті погляди з Заславського на отця Тимофія. Один з них зігнувся. Підняв з підкресленою обережністю Євангеліє і голосно прочитав, таким вдавано урочистим речетативом: "Воззови ко Мне — И я отвечу тебе, покажу тебе великое и недоступное, чего ты не знаешь".
А з-за плечей йому прямо в обличчя отця Тимофія:
— Чого я не знаю? Ми чого не знаємо? — казав, нишпорячи очима по священикових грудях. Казав аж пригинаючись, наче підповзав. — Не знаємо?.. Брехуні Не вірте йому, не вірте! То піп! Брехав? Ти ж казав, що в вагонах золото. То де воно? И-и-и! Брехав...
Голова похитувалася на плечах без шиї, очі кліпали. Казав, передаючи Євангеліє прямо в закривавлені руки священика. На розгорнутій сторінці пляма крові, саме там, де рече святе письмо: "Затем начался трудный период странствования по пустыне Синайской. Впереди народа двигалось величественное облако, столп, поднимающийся к самому небу".
23
Сидів Берко в колі своєї численної малечі і навіть надвір не виходив. А спробуй вийди! Тут від тебе позавертають носи. Навіть хто? Той мішігенуватий Іцко, не кажучи вже про Йося. Йось взагалі обминав його підкреслено. "Що буде?" чекав і не дочікувався запитання від своєї Ціпойри, бо думав, що не витримає такого хвилювання на самоті.
А вона? Мовчить. То вже щось дуже страшне, про що певно знають всі Ярмолинці крім його, Берка. Як примусити Ціпойру говорити? Дочекатися від неї того слова, що ріднить людину з людиною, яке б там те слово їдке не було.
І Берко вийшов на вигін, де паслася його Шимка, погладив свою худобу по шиї, веде додому. Хай Ціпойра думає, що він до Кадиївки збирається. Хоча... До Кадиївки? А куди б то ще, де б так його розуміли! Але він просто боявся навіть про це думати.
Та щодо Ціпойри, то так воно і сталося:
— Берку, мені вчора казала Йосьова Клара, що тебе хотять віддати до якоїсь там школи.
— Віддати? — прикинувся таким нетямущим Берко. — А хіба в Ярмолинцях нема школи? В Шмуля?
— Якої там тобі школи?! То так називається... І ще й посмішкуються, що цапа нашого треба буде теж... як той... Як його?..
— Контрреволюцію?
— Ага-ага... Наговорив на свою олову. То так називається зараз тюрма, — додала згодом. — Що буде? Казала Клара, що Йось має сам прийти до тебе...
— А що таке Йось?! Велике міці — Йось? Я його не боюся! — виривався як міг Берко з клещат страху за той завтрашній день, що прийде разом з Йосем. От що таке слово!
А Ціпойра знову замовкла, і не заплакала, стояла перед ним, як камінь. А тому довелося Беркові говорити і говорити!
— Бачив я такого Йося! Він папку поклав під паху? Бугатер? По заготівлі утільсировина? А хто такий Берко?! Хто заготовляє утільсировина? Га? Йось? Затіявся бугатером і вже не кажи йому Йось, а товариш Рихлик. Я — утільсировина... І можу теж об'явитися таким товаришем
Гориштейном. А! Не тільки Гориштейном, а навіть самим товаришем Івановим чи Шаламовим. — Почувши останнє Беркове слово, Ціпойра з криком кинулася з хати.
— Я? Я йду до Йося! Хай він скаже, що має казати! Все ти робиш на свою олову. Ніхто! Тільки ти! Сам собі... Так тобі і треба!
— А що мені треба? — боязко запитав Берко.
— Йось знає. Він знає. І йди його спитай.
О! На маєші Він іде сам. Сюди.
— Ну і що? Що таке Йось?! Таке велике міці? Саме більше міці то моя ПІимка. Утіль... сировина.
— О! Так, так, утіль, — сказав з порога Йось. — То може в контору підемо? — І помахував старим портфелем. Бо хто б наважився купувати новий? Зараз? Не! То сприймалося б як інтелігенція, ну прямо вважай контрреволюція. То чого б носитися з новим портфелем.
— Хай іде в трісця! — сердито казала Ціпойра, а подумавши одну мить, додала: — Ну? То цап — контрреволюція? Чи не можна б було, Йосю, зарізати того цапа чи віддати до тої школи, а мій Берко... Ти знаєш... Все ж почалося не з нього.
А Берко:
— Як треба, то треба. їхати? Утільсировина?..
— Є один вопрос... — сказав Йось, не перериваючи Бер- кових балачок, хоча той відчув, що слово "вопрос", то не просте слово. І в ньому якийсь пес заритий. Треба ж було ще й чути, як воно, те слово, було сказане! А тому залишити його без уваги Берко не міг.
— Я... Я — пролетар'ят, — казав, оглядаючи себе з ніг до голови, і був задоволений цим оглядом, бо навіть переможно посміхнувся. Але певно, що завчасно, бо Йось ще й рота не розкривав, як Бернові вже стало ясно, що пролетаріату йому буде обмаль. І треба буде ще чогось дочинити. Але чого?
— Почекай, почекай! — казав похмуро Йось. — А Шимка? Знаєш, що це таке?
— Візьми собі ту Шимку! — голосно закричав Берко, і наче підібрав сам того не помічаючи, голос своєї Ціпойри.
— А! Хитрий який! Тепер? Її ніхто не візьме. Бо... бо дрібно-буржуазним власником кому охота бути?!
— А в тебе — портфель!
— Не! Це інвентаризовану! То належить утільсировина, — брехав тут таки Йось і вже кляв себе нишком, що зв'язався з тим портфелем.
Берко зразу смикнув, що хоч на одному його взяла, і продовжував насідати:
— Ти, Йосю, не теренди! Хто ти? Учот? От і щитай, як буде що. Тобі дали рахівницю? Так чи не так?
— А ти читай закони.
— Свобода! А які можуть бути закони? Закони ж не розширюють свободу, а обмежують її. Ну?
— А де вже зара взяти поміщика і капіталіста? Ти, Берку, можеш мені відповісти на такий вопрос?
І знову той "в о п р о с"! Берко почав втрачати рівновагу.
Він боявся, що не тільки не знає, чим закінчиться його суперечка з Йосем, а й поняття не має, чим вона почалася.
І тоді довелось виясняти:
— Ти, Йосю, не дурій. Я вже все знаю. Ви хочете одним Берком відіпхатися від контрреволюції, такими большевиками стати?! А в Берка, значить, Шимка... Та я до Троцького дійду! Я... Я...
— Ніхто тебе до Троцького не пустить. І чого б то так далеко йти... до Троцького, коли Іванов тут під боком.
— А-а-а! — Берко підняв високо вгору кривий палець і зловтішно посміхнувся.
— Але ж, Берку, кому йти до школи?
— Знаю я ту школу! Знаю! То тюрма.
— Що? Ти знову... контрреволюцію?! То ж кому? А школа так і називається — школа труда. Там, виявляється, є вільні місця. І хто туди піде? Вже капіталісти і поміщики заказали довго жити.
— Залишився, значить, ще один Берко. А ти то, Йосю, при чому? Хто ти такий — Шаламов? Іванов?
— Як? Наша контора...
— То як ти кажеш? Дрібна буржуазія... з дрібними дітьми.
— Ну ти сам, Берку, понімаєш. Що ми будем в дурачка бавитися? Побавилися, і досить. Але ти повинен знати, що прибути до школи контрою і дрібним буржуа — то є різниця.
— Ага! Такі благодєтєлі! Кажи! Кажи вже, чого ти з мене хочеш! — крикнув голосно Берко і аж шию викручував тими синіми жилами, що до них вже й шкіра не приставала, ніби хотів позбутися навіть того коміра з сорочкою. Мовляв, на! Бери! Тільки відчепися!
На що Йось відповів:
— Революція, Берку, революція!
— А мені то чого тим голову сушити? Є Ленін...
— Ні, ти говорив про Троцького. І зрозумій мене правильно.
Берко відчув, що це вже і є кінець розмови, а підтвердженням того була така кінцівка: "Хіба я що? Мені наказано казати..."
— Не дурій.
— Але школа труда...
— Я розкажу все... Ленінові. Поїду прямо в Кремль.
— Та й хто, ти думаєш, Ленін?! Ну? Берку? Ну...
— Ну?
— А голова... труда і оборони. Ну? А ти кажеш... Я то що? Все придумав Шмуль.
— Який Шмуль?! А в школі що він каже?
— В школі то що? Як малим дітям, а ми з тобою говоримо як дорослі.
— Хай сам йде до тої школи. Я знаю, що то за школа, то просто концтабір!
— Зрозумій мене правильно...
— Та хто ти такий, щоб я вже так розумів не себе, а тебе? Я знаю, що таке концтабір.
— Але зараз це тюрмою не називається.
— Як же ж? Курорт? Озеро Ріца чи Куяльницький пляж?
— Школа труда. Ти не сірпай шиєю... Я, Берку, винен? Я винен? Мені сказали...
— А чого ж ти придурюєшся? Так і говори, — твердив Берко, ніби не розуміючи, що воно так і говорилося з самого початку. — Я ще скажу... Я скажу...
— Мовчи, Берку, бо ти ще договоришся! Ти вже наговорив на свою голову. Ти вже заліз за пазуху до самого Шаламова. То куди ще тобі?!
— Брешеш! Де він твій Шаламов? — кричав Берко якимось хрипким голосом, що в горлі дерло не тільки в Берка, а й самого Йося.
— А-а-а! Ти он чого хочеш! Щоб тобою займалися прямо з самої Москви! Хто ж ти такий! Ну? Спірідонова? Плеханов? Ну? Микола Другий? Чи може самому Ленінові тобою займатися? Мені сказали...
— Хто? Фельдман?
— Берку, ти нічого не знаєш, бо знаєш, що краще нічого не знати. А я тобі нічого не говорив.
— Про що? Про школу?
— Май розум, Берку. І головне, щоб ніхто і не догадувався про твій розум. А ти ж так не можеш! Ти з ним носишся, як дурень з ступою.
— Чого ти так овориш? — навіть з деяким здивуванням запитав Берко.
— Вкрав з-перед самого носа в чекістського агента попа? Вкрав. Ото воно і є дрібнобуржуазна власність... твій розум. А той піп знаєш чого натворив?! Добрався...
— До самого Троцького?
— Чого до Троцького? До неба добрався. І сходив вниз... творити Вавілон.
— Що творити?
— А! Що? Що? Каже, що суд творити над живими.
— Над всіма живими? А кому творити?
— Мертвим. О! Насипав стільки суддів! З вагонів... з кулями в голові! І отак око в око живий дивився на мертвого. А він з розкритим Євангеліє.
— О! То я! То я!..
— Ти, ти. Якби не той суд, то сидів би собі і пас цапа в бур'яні та Шимку запрягав, не треба було б ніякої школи. Біда, Берку, бідаї — казав Йось зовсім тихо, наче б не Бернові, а йому йти до школи.
— Але... але таки був суд?
— Чого ти радієш? Добре буде, якщо тільки школа!.. Хто ж тебе просив сунутися, куди не слід? То суд? Мертві все одно з мертвих не встали.
— Ой! Молодець! Ай! А я думав... Що всім нам дурнями прикидатися! Де ж він взяв тих мертвих?
— Кажу тобі, посипав з вагонів.
— Почався суд... — казав Берко, не слухаючи Йося. — Кого за що судити... Коли є замучені, то винні всі живі. Всі. І не прикидайся, Йосю, не прикидайся, що, мовляв, а я що? Мене послали, мені сказали... І нічого більше від мене не чекай.
— Ой, Берку? Не тішся тим судом! І не здумай викинути якогось фокуса. Коли до тебе прийдуть міліціонери, оті хлопці з Сутковець — Круц і Кунделовський, і питатимуть..."Ваша фамілія?" То ж і казати фамілію, не відповідати чорт знає чого. Бути розумним... — Я не хочу бути розумним... Хай він вам повсихає... Щоб вам холера!
— То не моя видумка!
— Видумка?!
— А! — втішав Йось Берка. — Пролетарієві нічого втрачати, крім власних цепей.
Так він хотів показати свою політичну грамотність. Не перед Берком. Хто вже тепер той Берко! А сам перед собою. Пора б кудись вище піти, вгору, бо що то — утільсирована?!
— Ага! То ти вважаєш, що державні ланцюги кращі від власних?
Настала тиша: хто тут кого мав перемовчати?!
І Йось не витримав:
— А я що? Мені сказано... То не моя видумка.
— І твоя, Йосю, і твоя.
А Ціпойра все мовчала. І Йось давно вийшов з хати, а вона мовчки взялася витирати долонею Беркові сандалі, тріпати побурнос, розрівнювати сорочку, в якій колись вони ходили до рабіна. А далі сіла коло стола як чужа.
Берко мовчки спостерігав за нею і тільки зітхав.
Довго мовчали, десь до півночі. Важка мовчанка.
І кому її порушити? Сказати так, наче все мовчки договорено: "Треба втікати".
Тепер саме б час запитати Ціпойрі: "Куди втікати, Берку?"
Та вона вичікувала, і довелось самому питати себе... для неї: "Куди втікати, Берку? В Америку?" А відповіді не було. Бо про це вже не раз говорилося, що втік в Америку Пінь Рубінштейн... З капіталом. А з чим втікати Беркові?
І знову настала довга мовчанка.
— Куди?
Невже ж він так і вийде з хати, не сказавши цього навіть самому собі? А як же ж скажеш, коли... про Манолю, що спинився в Москві... Сам Берко не дуже церемонився, як доводилося говорити, ким він там, той Маноля. А! Фіглі-міглі? Ну, а куди ще? Туди ж, де збіговисько, яке б там не було. Треба дістатись туди... Хто його буде там шукати?
І знав, знав, що втікатиме відтоді, відколи говорилося про суд: здавалося, що варто втекти, бо крім тої "школи" є ще й кому постати до суду.
І подумавши, таки сказав, похитуючи головою:
— До Манолі треба...
— А ти хіба можеш ті... фіглі-міглі? — запитала Ціпойра без будь-якого здивування.
— Еа-а! Ціпойро? Хто з нас не фігляр? Хто, я тебе питаю? Йось? Він себе щитає таким великим міці? А прислухайся до нього, придивися, то сама скажеш...
24
Ліндерівський льох поповнився ще одним в'язнем, що з самого порога, не дивлячись на сувору варту, кричав в пустоту: Поляки! Поляки йдуть! І був впевнений, що хтось відгукнеться чи попереду, чи за плечима. А відгукнутися було нікому, бо троє вже нічого не чули, а четвертий... Атаманець ще не зовсім усвідомив так зненацька, що пристати йому вже нікуди, наче то не якийсь Іванов, а цілий світ викинув його в цей льох, і тут йому померти... і раптом — поляки йдуть... не до нього... І звівся на повний зріст.
До нього ж попрямував той новоприбулий, повторюючи: Поляки в Золочеві.
— Ну і що? — була чітка відповідь. — Будуть биті польські пани! Хто б дозволив, щоб якась купка білополяків стала поперек горла світової революції?!
— А то ще треба дозволяти? — запитав той, що тут таки назвав себе Яцеком, і хизував польським акцентом.
— Комінтерн, — відрубав Атаманець з останніх сил. — В Москві створено польський уряд, робітничо-селянський, у складі Комінтерну. Росія — це тільки крапля в морі, це тільки одна територіальна одиниця в складі Світової Радянської Соціалістичної Республіки.
— Яке відношення Комінтерн має до Польщі? — питав Яцек, ніби зовсім нічого не розуміючи, бо він чекав зустріти тут свого однодумця. І зрозумівши, що то якийсь дуже страшний ухил (а в який бік?), додав: — уряд той, що може воювати, а не провокувати війни.
— Провокаторів багато! Зрадників теж, — загрозливо хрипів Атаманець, — Хто ти такий?! Ми таких били!
— А-а-а! — вирвалося в Яцека. — Ми б'ємо, нас б'ють... Комінтерн. Ви знаете, що таке Комінтерн? — запитав вже якось сміливіше, — це... це політичний продукт, зосереджений в готелі "Асторія". Бачите, вони дарма хліба не хотять їсти, а ще як врахувати, що в більшовії голод за голод тримається... Через них ще буде лиха. Війни...
— Робітничий клас Польщі стоїть в перших рядах світового пролетаріату, — казав Атаманець прямо як з трибуни, готові відпрацьовувані фрази так і сипалися.
— Так. Так, в перших, — посміхаючись зловтішно, казав Яцек, — бо межує з Росією. А хто там вже новоспечений Голова Народних Комісарів? Ага! Ви тут давно сидите і ще нічого не знаєте! Так от я вам скажу хто. Ваш дорогий Дзержинський, Фелікс Едмундович. А ким йому тепер бути? Скажіть... не мовчіть. А ким завтра? Це...
— То залізний лицар революції, — перебив його Атаманець.
— Ні. Я не за лицарство, я за те, що він вже був білорусом, був і литовцем. За такий короткий час! А тепер, значить, йому партія наказала бути поляком. І здавалося б... большовики, інтернаціоналісти, то... Хоча! Який я дурний! Інтернаціоналісти? Треба, значить, бути всім, у шкурі всякого побувати, і білорусом бути, і литовцем, і поляком, але ж чому жодного разу не тим ким є насправді? От що ви мені зпрасвідуйте!
І замість полеміки шквал: будуть биті польські пани! Світовий пролетаріат не вложить меча в стремено до того часу, поки радянська Росія не включиться, як одна з ланок, в Федерацію Радянських республік всього світу. А що польські пани напали на робітничо-селянську країну, це нечуване нахабство!
Довго ще чекав Яцек, щоб хоч своє одне слово вставити, те одне "але ж...", та дарма! Не було таких проміжків. І він махнув рукою, відвернувся і пішов геть. Та хіба Атаманець мав право йому таке простити? Він таки наздогнав Яцека і вже мовчки чекав того...
— Але ж, — сказав і розгубився, і замовк.
— Ну то що "але ж"?.. Кажи, бо буржуазна пропаганда пустила свої щупальця глибоко і треба терпляче роз'яснювати темним затурканим масам.
— Ну Комінтерн... — казав Яцек, мобілізувавши все своє красномовство. — Польський уряд не в Польщі, а в Москві. То що це таке? Хіба не об'явлення війни?
— Робітничий клас всього світу бере в свої руки владу. Це історичний факт. Колесо історії не зупинять якісь там два Яцики.
— Два Яцики?! То — Польща! То — нація. І вбити клин такими нехитрими фокусами... Основу людської спільноти складає нація. Історія людства то є історія існування націй. Робітничий клас... Робітничий клас! А всіх останніх — в Ліндерівський льох?! То просто різні способи за- гарбнидтва, і ваше тут перебування то підтвердження. Вбити клин в націю — це повністю її обезкровити! Не хитро, не хитро, що і казати, але... І хитро. І які б там безапеляційні тиради не придумувалися , все одно окупація — це окупація. Я вас питаю: ви — большевик?! То чого ви сидите в їхній тюрмі? А он ще хтось чорніє, то напевно вже пройшов крізь всю мирову революцію.
Атаманець прямо-таки не чекав від того Яцека подібного опору і вже геть спокійно казав:
— То не твоє діло.
— Як не моє діло?! А що я скажу, коли вийду на волю?
— Вже... повиходили тут, — цідив крізь зуби Атаманець. — Ви просто не читали відозви, ось вона, та відозва Комінтерну, що війна проти польських панів, то найспра- ведливіша війна від всіх воєн, які знає світова історія.
— То були, виходить, справедливі війни, а ця вже най- справедливіша. А ще ж Росія в Німеччину збирається, то яка вже там війна буде, коли ця досягла апогею, як то кажуть, в своїй справедливості.
— Війна йде не проти Польщі, а проти польських панів. Хіба ви пан?
— Але ж в Польщі всі пани. Ти хоч май собі один собачий хвіст на обійсті, а до тебе треба звертатися пан. Ну, хоч би так — пан Міцкевич. Я от пан Олішевський. Так мені казали всі, і війна — проти мене. Що ви на це скажете, пане-товаришу?
— Вас просто одурачили, завели в оману. А світовий пролетар'ят не дрімає і стає на захист всіх знедолених і пригноблених всього світу, — не міг і на хвилинку змовчати Атаманець, а тим більше відчув, що його таки уважно слухають. — Ай-яй-яй! Яка темнота! Яка агітація серед найвідсталішої верстви населення! Найбідніший став з колін, щоб...
— То бідність сама по собі — темнота, — заперечував Яцек, — і такого бідного ви ніде в світі не знайдете. Хто б шукав бідності, чи якогось зиску в бідності. Кожний бідний намагається бути багатим. А якщо вже так хоче бути ніким, тільки бідним, то — лайдак.
— Ворог підступний, — затикав таки рота Атаманець Яцекові, хоч той його тут не боявся, поки не спав. А як засне?
Отож довелося самому собі казати: "Мовчи, Яцеку, бо тут сидять люди, яким вже йти нікуди, ніхто вже їх ніде не прийме, вони це добре знають, і вирішили діяти від протилежного, що, мовляв, це вони... роблять історію скрізь, навіть в ліндерівському льоху".
І вирішив спочатку лічити до ста, а потім до тисячі.
А тим часом Атаманець шукав таких магічних слів, як той алхімік, що слово мало сприяти перетворенню каменя в золото, в Атаманця ж слово мало вивести з мовчанки того новенького, повного сил.
— Які там з поляків вояки? — казав під самим вухом.
— Так, — вперше погодився Яцек з Атамандем. — Ми гарно мазурку танцюємо.
— Мазурку... — передражнив Атаманець.
— Музики наші зачарували ввесь світ.
— А війну? Забув... з козаками.
— Коли прийшов Наполеон, то вся Польща танцювала мазурку разом з французами.
— Нема твого Наполеона. Ми... — і запнувся на тому "ми".
І вперше відчув, що... десь наче притаїлося таке слово,
може, те, про яке в середньовіччя мріяли алхіміки, і нічого до голови не приходило, ніякого слова, крім... "в о н и". І хоч добре знав, що не можна такого слова загубити ніде, бо воно як прилипло, то ж певно доведеться вести суперечку опріч того "в о н и"...
— А що тобі Комінтерн? Контрреволюція?
— Я не знаю і знати не хочу, що таке революція і що таке контрреволюція. І впевнений, що й ви цього не знаєте. От я знаю, що люди повинні жити як люди, не голодувати і йти на работу, знаючи, що над ними тільки сам пан Буг. Отже ж, як в нашій пісні співається:
"Лєпше вдому в поле ораць,
Як на войне маршироваць..."
— То вже були такі, що революцію хотіли робити в білих рукавичках.
— Революцію — можна, а от орати в білих рукавичках... Що буде робити моя матка, коли мене не випустять? А у вас там хто сіє-оре? Оруть носам он ті... ще живі, — показував пальцем Яцек на тих, що вже неспро-можні були сказати жодного слова, — якби їм зараз бульйону курячого. Бо від хліба вони повмирають. Там вже не кишки і шлунок, а цигарковий папір.
— Тут в мене є кусок пляцка. Такий добрий пляцок! Ой пляцок, пся крев його маць!
У відповідь Атаманець мовчки широкими очима дивився на Яцека і переводив важкий погляд в куток на купу кісток, що заворушилася, почала зводитися і з широко розставленими ногами, без жодного звуку рушила прямо на Яцека. А він переляканими очима дивився на те, що не було схоже на живу істоту.
— То — Федора. Вона ще жива... — сказав Атаманець.
І тоді здавалося, що та Федора просто піднялася з мертвих, з того світу і от-от рухне туди назавжди, але вона ожила при згадці про пляцок і зацлакала, не вірячи, що хтось його так їй простягне і ніхто не посміє перехопити.
Вона стояла перед Яцеком і плакала без слів, простягуючи обидві руки туди, де лежав Старий.
— Нас незабаром випустять! Ви чуєте, що нас випустять, — крикнув голосно Яцек, відламуючи їй шматок пляцка.
Вона у відповідь не встигла похитати головою, а обережно, безсило почала опускатися додолу. А Атаманець? Спитав тут таки щось зовсім незрозуміле:
— Куди?
Цим питанням Яцек довго бавився, як цяцькою, крутив його в голові і сюди, і туди і не посмів таки Атаманцеві відповісти: вас нема куди випускати? А-а-а! То трагедія...
— Я до самого Леніна піду! — казав Атаманець злісно і настирливо.
— То треба буде пересікати лінію фронту.
Не звертаючи уваги на те зауваження, Атаманець продовжував:
— Я буду звертатися особисто в Комінтерн.
— Ну? Ви просто... Що таке Комінтерн? Це царі без царств, це... це міністри без портфелів, що їм скажуть, те і буде. Вони то хотять світової революції. А чого не хотіти? Дома лепше...
— Але ж фінський Центральний Комітет в Москві проводить таку роботу! Я особисто знаю товариша Авіжюса.
— Вбиті. Всі до єдиного ті підставні фінські царі. Прямо на якомусь засіданні. Жодного не залишилося! Я так чув.
— То брехня!
— А Єзус Христус! Чого мені брехати? Вбиті.
— Хто ж їх повбивав? — питав Атаманець, задихаючись.
— А то вже не знаю. Але тепер війни з Фінляндією не буде, бо той... ну? — казав Яцек, оглядаючись на всі боки і не наважуючись вимовити слово уряд, — покотив роги.
Хоча за уряд нікому нічого не треба платити. Це так... його можна скрізь створити, а... І не встиг довести до кінця ще якоїсь власної істини про уряд, коли довелося напружити слух: там, за дверима, почулося щось схоже на тупіт. А-а-а! І гримнули приклади об залізні двері. І почулися голоси.
— Га-га-га-а! Ми тут! Відчиняйте! — кричав Яцек на все горло.
Насторожилися в'язні, а він їм:
— Я ж вам казав! Я ж вам казав!
Та раптом шум за дверима затих, наче крізь землю провалилися ті, що хвилину-дві, здавалося, не відійдуть від тих залізних дверей, що навіть не здригнулися від важких ударів.
Яцек завмер. Тільки Атаманець важко опустився на долівку. Йому зараз здавалося, що коли про них там, за дверима забудуть, то він вже ніколи не зможе піднятися, йому так і сидіти... Він ще глянув на той продих вгорі, що крізь нього хотів ще тоді, будучи при силі, Клару випустити. І труснуло ним щось. Він бачив, що Яцек ворушить губами, але нічого не чув. "Оглух?" — подумалося з жахом.
— Яцек, — сказав нарешті, щоб дізнатися, чи почує він власний голос.
— Га, — відповів той і він виразно почув його відповідь.
— А що ж таке? — питали один одного.
— А! То я так говорив на міги, щоб чути, що там... робиться. Я не кажу на волі, бо для вас... Ви самі розумієте...
— Навпаки, то ти не знаєш, що таке воля.
— Може. Тим краще для мене. Бо ось ви. Що з того, що ви знаєте, що таке воля, коли нема у вас волі. Ніде. Не те що волі, вам просто нема місця на землі ніде...
— Брешеш! Я ще докажу тим фальсифікаторам! Плювати я ходив на польських панів! І взагалі на всіх панів! Я — більшовик! І якщо мене зрадила жінка, яку я любив...
— Ви любили жінку? — здивовано запитав Яцек.
Останнє слово потонуло в гудінні і стуканні, але Атама-
нець не піднімався з долівки і не йшов з Яцеком до дверей, що, нарешті, колихнулися від сильних ударів і зі скреготом почали падати прямо на сходи.
— Виходьте! Ви вільні! — крикнуло декілька голосів.
Яцек оглянув натовп, що наповнював коридор, і чоловіків не побачив. Самі жінки? І здолали такі двері? Ой!
Він піднявся вище лише на одну сходинку до натовпу.
— Там люди вмирають! Там! їх ще троє! Вони... Вони, — і показував обома простягнутими руками вниз, і ще й головою кивнув, бо затамувало дух і здавалося, що він говорить, а тут його ніхто не чує. — Вони самі не зможуть вийти!
— Хто не зможе вийти! — з якоюсь зверхністю в голосі запитав Атаманець.
Яцек тільки знизував плечима, знітився і подумав: хіба ж тут до сміху?!
— Виходьте! Ми вас відпускаємо! Ви — вільні! — казали прибулі.
— Я — більшовик, — відповів їм Атаманець.
Здивовані погляди повернулися до Яцека, а він знову ж
не міг нічого іншого придумати, і тільки здригнувся і намагався вести поглядом людей туди, до тих, що не могли піднятися і, може, вже й ніколи не зможуть.
Яцек з жахом подумав, що... як то... звільнити не живих, а мертвих. Звільнити... А-а-а!
Він почав опускатися вниз з якимось острахом: йому здавалося, що от-от знову зачиняться двері, ті залізні, разом з тим натовпом, що йшов за ним, обминаючи Атаманця. Перегукувалися в темряві. А далі вели і несли догори останніх.
І клали один коло одного прямо Атаманцеві біля ніг. А він ще раз відвів погляд від тих немічних і сказав якомога голосніше:
— Я — більшовик.
— То що, ти хочеш, щоб ми тебе розстріляли? — запитала насмішкувато якась, певно, найхитріша. — А в нас нема чим.
От і сталося те, чого найбільше боявся Яцек: натовп розсміявся таким веселим сміхом, що роздалося ліндерівське подвір'я! А що то долинало здалеку? Десь там з вигону? Сміх. Рипання губної гармошки. Там хіхікали дівчата і польські військові.
А Атаманець не вірив своїм вухам, дослухаючись до тих веселощів, і просто не тямив, що то воно робиться з світовим пролетаріатом.
А тут підходить жінка середніх років з шматком хліба і закрадається: вона не сміє йому простягнути той хліб. Вважає, що спершу треба щось таки сказати:
— Дівчата... Що ж? Молоді. Побачило хлопця, та й шкірить зубки. Молоді люди краще розуміють один одного... А ми вже що? Старі. Нам на піч, — сказала, дивлячись на Атаманця і не помічаючи на ньому слідів молодості. То був засушений, старий, сивий чоловік, ще й якийсь кособокий. Довгі руки звисали аж до колін, проте брови войовниче настовбурчені, а очі колючі: і змовчати б, хай, мовляв, переходить на другі руки, то ж ні, треба посміятися над людиною, що стільки зазнала!.. Знаходяться ж такі:
— То що? Він хоче, щоб його розстріляли?
— Ну... Хоче. Бачиш? Одне твердить, що він більшовик, а це тільки дай в зуби полякам! Ти не дивися, що вони навколо кожного куща мазурку танцюють. Ще весілля будуть справляти, як в батька Махна, а війна є війна. Чи він цього не розуміє?
— Ну бачиш. Йому не можна, бо не розстріляють тут, то там розстріляють.
І тоді зацікавлені підходять ближче і голосно, як до глухого кричать:
— То чого ви хочете?
— Як ви хочете, щоб вас розстріляли, то он — поляки. А ми то що? Чого нам когось розстрілювати? Вже на- розстрілювалися... Навалили! — а дикуваті усмішки так і виграють.
Добре бачив Атаманець, що з нього сміються, а тому виструнчився, як на трибуні:
— Це... провокація! Це... саботаж.
— Ага... А де ж мої обидав? — спитала старенька жіночка, згорблена, засушена, що досі мовчала, плачучи. — Люди говорили, що в ліндерівському льоху, а їх тут нема. Де вони? Ви не знаєте? Чи живі? Бо... бо нема.
— Нема, — казав Атаманець. — Самі бачите, я не брешу.
А тим часом до гурту підходила група військових, на високих ногах, з тісно затисненими ременями і високо вгору піднятими плечима. І не для того підходили, щоб і собі глянути на довгожителів льоху. Підходили, щоб запитати, чи далеко до Кийова.
— O! Геть близько, — казала та, що говорила найго- лосніше.
А коли вони відійшли геть, то не проминула таки якась зауважити:
— Геть близько? І чого б то брехати?
— Ага! Мені вже хватить. Бачила, як якась баба сказала, що далеко. Х-г! О так набили! Вони хотять, щоб їм Київ був коло самої Варшави.
— А дулі вони не хотятьі — казав зовсім не Атаманець.
— Та з них вояки слабенькі, то люди панські. їх ще так поженуть назад!
Насміхався натовп багатоголосо.
— Порозпускали язики! — десь звелась пересторога. — Бачите? Цей чоловік зовсім молодий...
— Правда ж? — звернувся до Атаманця якийсь інтелігент неінтелігентно вдягнений. — Бачите, що зробила катівня?
— Я — більшовик, — повторив Атаманець, що багатьом довелося оглядатися навкруги. Бо тут хто? Більшовики? Поляки. І можуть так загорнути докупи і большовиків, і не большовиків. О! Тут кожному може увірватися терпець:
— То чого ж? Якого чорта ваші більшовики викинули вас на смітник здихати? Ohr хай мене тут грім заб'є, я не піду звідси, поки не дізнаюся, чого більшовики більшовиків кидають в катівні? — уже не на жарт сердився той неінтелігентний інтелігент.
— А це не твоє діло, — гордо відповів Атаманець.
— Я знаю, що спроста це не робиться, до чогось воно мається. Ти думаєш, що я дурний?
— А що ж, розумний? — насмішкувато перегукувалося десь з другого боку. — Ув'язненим хтось повинен безперервно колотити мозок? А це можуть робити тільки фанатики або просто негідники.
То не фарисейство, то щось гірше. Ти дивись! Він більшовик! Весь світ розпланували собі, а тюрма? І тюрму собі.
— Куди сягнули! Душогуби! — знову той інтелігент. Якась жінка почала шарпати його за рукав, і сказала:
— Тобі треба його зачіпати? А може то чекіст? І що тоді буде?
І здригнувся натовп, і відступив якийсь крок назад, почувши вголос слово те, що слід його було вимовляти пошепки, а Атаманець все напирав, посуваючись за ними широко розставленими ногами, щоб не впасти і може несподівано сам для себе сказав:
— Хай живе третій Інтернаціонал!
— Ха-х-ха-ха! — хлюпнуло таке веселе у відповідь, що всі аж покотилися, сміючись.
— Знюхалися з ворогами, з білополяками, — озвався знову Атаманець, ніби цідив слова крізь зуби і розпухлі десна.
— Ой! А тобі вже, небоже, нема з ким знюхатися, — казала якась товста баба, поцяткована віспою. — Поляки тоже добра штука. Вони, то правда, щелепів так злісно не стискають, як ось ви, а посміхаються собі, як весільні гості. Але...
— То ще не так буде! — загрожував Атаманець.
А навколо тих, що вже не стояли на ногах, було люду ще більше. Несли туди молоко в гладущиках і хліб.
— Ці що? Теж большовики? — питав той таки неінтелігентний інтелігент, цікавлячись, чим займається і це згуртовисько.
— Ц-с-с! — зацитькували його жінки. — Чого ти! Бачиш, які вони?
І покачуючи головою по землі, щось дуже хотів сказати той Молодий, але не можна було розібрати слів.
Ніхто не допитувався, звідки вони, ті троє, і розглядали їх з острахом. А ті намагалися їсти мовчки, в блискучих опухлих руках хліб здавався таким цінним, що навіть жодної крихти не можна було випустити з рота. Роти в них погано закривалися, і вони намагалися їсти, не розту-ляючи опухлих губів. їли як самі себе ковтали.
Деякі стояли навколо, все вичікували, щоб розпитати про тих, що зникли в якусь лиху ніч і нема їх тут. Де вони?
Ось підійшла сухесенька бабуся і прямо в рот дивиться Федорі, коли та перестане їсти, і тільки, як та свічка, сльозами скапувала.
Нарешті й можна було запитати:
— Хто ви такі? Звідки?
— Я — Хведора. З Завалля.
— А! Я... я її знаюі То Капєйка!
— І я знаю! І я!..
— Та й чого во це во?.. — видихнулося всіма грудьми.
— Чого? — запитала Федора самими порожніми очима і розплакалася.
— За спекуляцію, — казав хтось як з-під поли слова.
— Чим вона спекулірувала?
— Та то ж Капєйка! Перекупка.
— Хіба за спекуляцію садили е тюрму? За спекуляцію розстрілювали без суду і слідства.
— Що ти, Федоро, натворила? — питали жінки, відчуваючи, як в них від того самого питання порожніють очі.
— Що я натворила? — відповідала їм Федора одними губами.
А навколо головами похитували: так, мовляв, так, що натворила...
— Ви ще всі такого самого натворите, — чітко вимовила Федора, слово за словом, переводячи погляд на Атаманця.
Ще мить і вона дивилася на той люд, як в пустоту, а далі оглянулася на всі боки і... почала втікати рачки... додому.
Перед нею розступалися, ніхто вже її нічого не питав, ніхто не допомагав звестися на ноги. Ніхто не заплакав: не де плачу було.
25
"Чи далеко до Кийова?" — запитував, посміюючись, Тухачевський Даватора, коли армія Пільсудського покотилася назад в Польщу.
І до Варшави, здавалося, було зовсім близько від Москви.
В "Асторії" вітали, поки що нишком, товариша Ганецького з високою посадою, бо голосно вітати поперед товариша Дзержинського було б якось некоректно.
А тим часом Москва з Варшавського вокзалу котила на фронт ешелон за ешелоном: оркестри грали "Варшав'янку", гриміли нескінченні оплески, цвіли тріумфальні усмішки. А вслід за гарматами і кулеметами мчали театри, яких в Москві наплодилося, як грибів після дощу.
Отут то і шукав Берко Манолю і не міг надивуватися і сам допитатися до себе серед такої маси народу: ну раз, ну два, — думав, — отак поплескати в долоні, покричати крізь усмішку "Ура!" А далі? Мене б таки, думав, з дому ніхто б не вигнав... безперевно святкувати. Хоча нехай святкують! То серед цього багатолюддя хіба когось можна знайти?! Ага, знайдеш! Як голку в сіні.
Отож почував себе в безпеці і походжував, а якщо точніше, то пробивався крізь скопища люду, заклавши руки в кишені, не опускаючи голови. Отож, ходячи, і запитав такого як сам:
— Неймовірно... таке безперервне свято? Не! Від нього просто можна спорожніти не тільки душею, а й тілом. Не сидиться чому дома?
— А хто, ти думаєш, тут плеще? — запитав замість відповіді той. — Буржуї... колишні.
— Як? — запитав Берко, оглядаючи того з ніг до голови.
— А де ж їм подітися? Вдома сидіти? Довго б насиділися!.. Поки чека не постукало б в двері і забувай, як звали. А тут? Серед цих усмішок питати "Ваша фамілія?"... над чека може бути ще одне чека...
— То що, вони тут ховаються від арештів? — запитав Берко, не перестаючи дивуватися, але згодом додав: — Може й так, бо я бачу, що вночі тут справжній Содом, таки вночі... І плещуть, і плешуть, і плещуть, як в театрі. І театри тут їдуть, їм теж плещуть, а мого театру нема.
І на здивований, а може і насмішкуватий погляд співбесідника відповів:
— Аякже. Я — артист. Чекаю свого театру...
— А-г-га! Та тут всі поставали артистами, заводи погромили, то ким будеш? Артисти... Прямо на вулицях йдуть вистави. Самі складають п'єси, самі показують. От зовсім недавно я бачив п'єсу про те, як загинув боєць в бою. То вже тепер театр: не просто збіговисько. Польщу воюють і модно стало називати по-польському... "Варшав'янка"! Ну? На коні, правда, треба було вчитися їздити...
— Кому? Тобі?
— Та ні. Тому, як його? Така якась фамілія? О! Нагадав. Пліх.
— Що? — з несподіванки викрикнув Берко.
— Щоб я так жив. Пліх. Чи ж не дурний чоловік, хоч і талант. Нащо йому той Пліх? Мало б йому Іванова чи Фролова. Не, він Пліх і хоч би що!
— А де ж він? — запитав Берко ледь чутно.
— Ти до нього? — безтурботно дивлячись поверх голів, питав той. — Не прийме. Штат в нього заповнений.
— Та як ти знаєш?
— А чого мені не знати? Все ж таки в театрі якась пайка хліба припаде. І що? Так вже б і пройшов туди стрічний-поперечний...
— Але ти покажи мені того Манолю! Як його знайти? Бо... не я знайду, то мене знайдуть, — казав, ледь не плачучи, хоча сам не вірив своїм словам.
— Я бачу, що сандалі в тебе непогані. Обміняємось, і буде тобі Пліх.
І пішли двоє московськими вулицями, теж густо заторе- ними непрохідними натовпами, обвішаними червоними прапорами, лозунгами на червоних полотнищах.
Нарешті той, може, в майбутньому й історичний, підвал, де тимчасово проживав директор новоствореного театру, що мав статус прифронтового. Театр "Варшав'янка".
Сидів за столом, обставлений паперами, і певно, тільки-но зітхнув з полегшенням, протягнув довгі руки по тих паперах, як тут і Берко Гориштейн. Що з ним робити?
— Я до тебе прибився, бо нікуди йти... А моя Ціпойра казала...
— Кажу. Кажу тобі, що штат укомплектований. Я головою отвечаю за кожну голову перед отвєтственними ліцами... Тут вже і миша не пролізе...
— То здай мене Шаламову, бо мені йти нікуди.
— Якому Шаламову? — запитав земляк і аж грудьми пригнувся до паперів: — Якщо е тут такий Шаламов, що тебе прийме...
— В ЧК? Га? Маноля!.. Воно всесуще. — Казав, як виказував велику таємницю, пошепки, та ще й рот прикрив долонею.
— А-га-га... Ну-ну. Що буде? В мене нема...
— Нічого, крім Шаламова? — запитав Берко знову крізь долоню.
— Контрреволюція? Берку! Та тут ніхто б з нами бавитися не здумав, — казав голосно Маноля, та ще й пальцем помахав коло самого носа.
— Тобі не треба артиста? — нарешті запитав Берко, даючи цим зрозуміти, що балачки тут не мають ніякої сили.
— Берку! Май розум!
— Ну? То я сам піду в ЧК і скажу, що ти мене не приймаєш. А що мені робити? І кому я що винен?
Настала мовчанка, що здавалося їй не буде кінця. Берко підглядав за товаришем Пліхом, як той нервував, совався на скрипучому стільці, поглядав на двері. І нарешті зітхнув. Було ясно, що зараз він скаже останнє слово. Нехай каже, як не боїться, бо ж все одно його треба буде відсунути з останнього.
— Чого ти, Берку, до мене причепився і ще й видумуєш чорт знає що! Контрреволюція... Не дури!
— То цап. Щоб я так живі Хіба таке міг здумати! Щоб паскудна худоба полізла в контрреволюцію? Злизав гасло на стіні. Гасло...
— Не може бути! Ти вже щось натворив, — розсердився Маноля.
— Не я натворив. Щоб я так жив! — виправдовувався Берко.
— Гасло. Цап. Як це називається?
— Хто як називається? Цап? Так і називається — контрреволюціонер.
— Ти не винен? А те, що ти розказуєш про свого того... контрреволюціонера, то хіба не контрреволюція?!
— Майн Гот! В вас тут що? Ще більше контрреволюції, ніж в Ярмолинцях? Та тут же ж голці ніде впасти, ніхто нічого не знатиме.
— Де не знатиме? Ми зараз з театром виїжджаємо на польський фронт.
— Ми? На фронт? — запобігливо піддобрявся Берко.
— Не всі, — була відповідь, що льодом обкладала. — їдемо в Польщу з виставою.
— Про червоного бійця?
— Про червоного чекіста, — казав, як признавався, Маноля.
— Ви що? Подуріли?! Та такого слова не можна вголос вимовити! Бо за це... Той цап то фе! Що цап? А коли я з трибуни казав про Шаламова... А ви хочете зі сцени? Ой! Куди мені подітися?!
— ЧК розпустили, — не казав, а написав на папері Маноля, щоб часом ніхто не підслухав. І той папір тут таки зім'яв у цупких пальцях. — І тепер...
— Що? Розігнали? І тепер можна йти мені додому, до своєї Ціпойри?
— Почекай, почекай! То є ГПУ.
— Ну то чого бавитися? Про ГПУ можна голосно казати?
— Не ризикуватимеш, то не прославишся. Ми хочемо в перших виступити. Театр існує заради слави. Ти уявляєш, що таке прямо на сцені сказати те, що так і крутиться...
— На язиці?
— Не, на язиці не можна, бо як зірвалося б ненароком, як бабахнуло б! Крутиться в голові. В театрі ж ніхто не знає, чи ти артист чи гепеушник.
— Ну? — сказав Берко з неприхованим оптимізмом, приховуючи звичайно його штучність. — То чого ще треба?
І почав роздягатися.
На нього запитливим поглядом, таким довгим, дивився Маноля і казав:
— На вокзал, Берку, треба мені йти, на вокзал.
— Ну? Як треба, то треба. Або я що? Куди тобі, туди і мені, — відповів Берко.
І вже б в розпачі викрикнути, сплеснувши руками: "Чого ти до мене причепився? Я що? Сам Троцький тут, чи хто, ти думаєш?"
Та знав, що все марно, бо його земляк перехитрить все одно: він скаже. Він таки скаже: між нами таємниця? Немає ніякої. То хто тепер розбереться, котрий з нас контрреволюція?
І йшли вже прямо до агітпоїзда. Крізь ті ж самі безперервні бурхливі оплески, виголошення здравиць в честь вождів, під звуки "Варшав'янки", відправлявся ешелон за ешелоном, ешелон за ешелоном...
Кращі світочі класичної музики стояли посеред натовпу бійців і вивчали разом з ними пісню часу "Даешь Варшаву, даешь Берлин!". То була пісня переможців, бо не сьогодні-завтра...
І Манолин театр вже похитувався на колесах, з усіх його вікон виглядали артисти одними усмішками, бо без усмішок не буває театру, та ще й якого театру — робітничо-селянського!
По всіх вагонах порозклеювані портрети, портрети і портрети під червоними прапорами, поміж гаслами. "Варшав'янка" їде в Варшаву на гастролі.
А Манолі? Що? Не було? Він затримався, і самому стало ясно, що значить театр без його директора, ще й в такий відповідальний час.
Тільки те і врятувало, що скрізь усмішки... Це вже таке: або усмішка або гримаса дорікань і попереджень. Від кого?
І довелось уважно передивитися ввесь персонал: на кому був його погляд найдовший? Хто знає? Товариш Пліх? А! Якби!
Він оглянувся на Берка і тільки рота розкрив, як стало ясно, що не підготовлений представити нового співробітника штатові, і ледь не ойкнув з досади, а може і з переляку.
Але Берко? Міг тільки визначити своє місце саме зараз, порівнюючи, кому ким тут бути: як представник пролетаріату в театрі, — відрекомендував себе, простягаючи кожному артистові руку.
Здравиця! Здравиця! В честь Манолиного театру. А що було б, якби він ще затримався? Варто над цим задуматися. Варто.
Та й що з того, що він з'явився в такий тріумфальний час?! А де усмішка? Де обидві вгору підняті руки, щоб ними вітати отвєтственних товаріщей?
А як ти будеш усміхатися, коли такий скандал?!
Ну? Ще сьогодні зранку висів портрет товариша Рикова над вікном вагону. То де він? Хто і коли наказав його зірвати?
А тепер? Подумати... Адже в його п'єсі... не зірваний Риков? От. Що думати? Кого питати?.. на свою голову?
До нього тільки як з-за стіни чулося: "Театрові "Варшав'янка" випала велика честь.
У визволеній Варшаві від-крити перші гастролі робітничо-селянського театру! Дайош культуру відсталим народам!"
Звільнена Варшава — як доконаний факт! Будуть биті польські пани!
І серед такого тріумфу... товариш Пліх з квасною фізіономією.
За ним підглядав Берко з тривогою і переводив погляд на агітпоїзд, що посміхався потретами Леніна, Троцького, Коллонтай, Дибенка, Ворошилова, і почав помалу, майже урочисто, віддалятися.
І запитав таємно, як і належало представникові робітничого класу, Берко Манолю: "А тобі нічого не буде, Ма- ноля, що ти не смієшся?" Але товариш Пліх не чув нічого, бо його серце щось стало дуже важким: а чого йому бути легким?
Тільки тепер він в своїй голові почав розставляти все на свії місця. Так, жодного портрета Дзержинського?! А п'єса "Червоний лицар революції"? Чим вона може закінчитися? Хто може дати якусь гарантію? Останнє слово на пероні мав сказати товариш Артюхов? Так? А його не було, та й з його портретами ніхто б, звичайно, не думав виставлятися.
"От і думай, думай, товаришу Пліх!" — казав сам собі, не звертаючи уваги на земляка, що стояв і вперто чекав відповіді. "На фронт їдеш, товаришу Пліх! На фронт!" — казав сам собі і зітхнув. Так і розраховано, що в твій театр повалить вся Варшава: не портретами відомий її головний герой.
І що? Товаришеві Пліху вперше в історії театру більшовицького показати на сцені одного з вождів революції? А до цього ж, як вогню за пазуху!
То не були герої для сцени!
От так... чатує контрреволюція на Манолю. Війна на культурному фронті: в його театр, твердив про себе вдруге, мае повалити вся Варшава... зговоритися з ним проти... А-а-а! Де закінчується мистецтво і починається політика: хто-кого... кому в жертву, так хитро, що це можуть зрозуміти тільки вороги революції. А ти, Маноля, іграшка в руках тих, чиї портрети скинуть завтра! Тебе туди скинуть? Самого? До директора театру підходить виконавець ролі запеклого ворога пролетарської держави Поставнова і, наче читаючи його думки, каже:
— То де ми будемо ставити свою п'єсу? Не серед бійців, а самим польським панам. Тут треба думати...
— Нічого я не буду передумувати, п'єса перевірена ви- щестоячими органами і схвалена. Я — артист!.. .
— Дивись, товаришу директоре! Тиі.. Ти слави хотів, але якої?
— Славаї — відповів Пліх. — Я вже пройшов вершину слави. А знаєш коли? Як пожежа палала на Таганці.
— Та вона хіба не палала цієї зими щоночі? Собачий холод, а палити нічим. Ото пожежі і рятували люд від холоду: запали собі тихенько якусь халабуду чи навіть казарму, та й грійся! Цілу ніч горить...
— То я ж і кажу, коли горіла бібліотека на Таганці, а ми не п'єсу ставили, а тільки проводили репетицію. А люду зібралося! А оплески нескінченні.
— Тепер куди не повернись, всюди плещуть. Раніше плескали тільки у театрах, — майже сердився товариш Беляев.
— Ти знаєш, що я надумав? Добре буде, коли головну роль виконуватимеш ти.
— З чим це зв'язано? — запитав Беляев з деякою підозрою.
— Тут головне — показати високу культуру Фелікса Едмундовича: адже дія починається в Дзержиново... Розумієш? Син поміщика, хоч і небагатого, — революціонер. В колі однодумців і в колі ідейних ворогів. Він попереду зі своїми вишуканими манерами: за столом, орудує ножем і виделкою, що позаздрив би сам пан Потоцький. А бесіда за столом?.. То треба високої культури! Хай дивляться польські пани і думають, кого хамами називати!
— Ти, Емануїл Йосипович, не вмієш брехати, то і не берись. Скажи. Злякався? Отож. Не подобається мені все це... Історія занадто заплутана. Ти думаєш, що це тільки до твого ума дійшло?
— Ну, і ти вже кажи правду до кінця: драпанути захотів?
— Куди? — а очі дивилися мимо, як в пустоту.
— То-то ж, що нікуди. Але ж недарма є приказка, що переможців не судять. А ми з тобою переможці чи не переможці?
— Це буде залежати від того, ким бути самому головному героєві.
— Воно що правда, то правда: пахне тим, що не заважало б звернути все, пов'язане зі здійсненням червоного терору на одного, але...
— Документи... Підписи під ними... От справді, якби була можливість зіграти роль... самого себе в такій ситуації, що б, ти думаєш, вийшло?
— Одному це було б не під силу, — відповів Маноля, думаючи, що йому сьогодні не доводилося жодного разу посміхнутися.
— Чому ти так думаєш?
— Чому? Бо людина сама перед собою постала б великим брехуном. То темний ліс... Та хоч що, вона тобі не видасть таємниці! Так навихваляється! І не тому, що хоче бути тим, ким не може бути, а тому, що її душа — то відбиток життя. А воно бачиш яке багатогранне, що не вистачить площин, аби його спроектувати на якусь роль.
— Ха-ха-ха! Я сам не знав, що ти вважаєш мене великим філософом. Дивись, цитуєш дослівно. Ну? Визнаю, визнаю, що в теолого-філософському середовищі в мене рідко були такі талановиті учні.
— О! — тільки вимовив Пліх і без жодної передмови вирішив різко змінити тему розмови. — Афіші не будемо поспішати розклеювати.
— Чому? Ти думаєш, що може прийти розпорядження не ставити вистави?
— Ні, можуть знайтися такі хитрі, що говоритимуть: "Ага! Хліба на фронт не привезли, а привезли чекіста в шкіряній тужурці". І знову ж хто, ти думаєш, буде винен? Емануїл Йосипович.
— Чого хліб возити в Польщу, на Україну? І звідки возити? З Москви? Там все ніколи: люди готують один одному щасливе майбутнє, хіба до хліба.
І згадав при цьому Емануїл Йосипович, що Берко... Берко скаржився, що голодний, та й всьому театрові пора б щось полибедати.
Оглянувся навкруги і побачив представника пролетаріату в театрі, що той, жестикулюючи, щось розказував. Здригнулося серце в Манолі: невже ввесь театр знає про його Контрреволюціонера? Ой вей! Що буде?! І помалу почав підходити ближче до гурту, прислухаючись.
— З поляками треба вітатися виключно: "Hex бендзе похвальоний Єзус Хрістус", — казав Берко, повторюючи привітання ще раз і ще раз.
— Але ж чекайте, — зауважив виконавець ролі старого революціонера-меншовика, якого тепер треба називати контрреволюціонером, Зорич, — Ми інтернаціоналісти- атеїсти і раптом — Єзус Хрістус!
— А! То треба ж вітатися неголосно. Хто казав кричати ґвалт?
— Ну і що? Яка різниця? — настоювали на своєму всім театром. — Ми — атеїсти.
— Але ж ми туди йдемо, щоб звідти не вийти. Живими я маю на увазі. Контрреволюція вона велика, але ж менша ніж вся Польща...
— А-а-а! — так схвально загомоніли навколо, що Бернові захотілося розказати про свого паскудного цапа: він відчував високе довір'я до свого оточення. Але вчасно підійшов товариш Пліх, дуже вчасно і шарпнув товариша Гориштейна за рукав саме тоді, коли той почав: "Хоча в Ярмолинцях там... такого не скажеш. Там навіть та паскудна худоба і то пішла в контрреволюцію"...
— Товариш Гориштейн, — під самим вухом попереджував балачки про цапову контрреволюцію Маноля, але той навіть вухом не повів, бо хто і коли називав його так чемно?
— Ну? Засудити худобу до смертної кари... Але що я кажу? Чого саме засудити, коли можна покарати без суду і слідства? — ще встиг вимовити Берко, посміюючись, і дивувався, чого саме тільки йому одному смішно. Маноля попередив його вдруге. І так чогось запала йому в голову та ярмолинецька історія контрреволюції, що аж приснилася вночі.
Їхали цілу ніч. Йшов дощ. А у вагоні, як в колисці. І снилося Манолі... під стукіт дощу, постукування коліс, що прийшло розпорядження по телеграфу на цілу стрічку не з Москви, а з Ярмолинець, що п'єсу треба поставити не про революцію, а про контрреволюцію.
Ну? А якщо так, то кращого контрреволюціонера, як Берків цап, хіба знайти?! І кому має випасти така честь грати головну роль, причому єдину, коли в театрі чогось залишився тільки один артист?
Почалася вистава, але замість того, щоб називати буквально все своїми іменами, було чогось наказано, що про цапа не може бути мови, бо існує в світі тільки козьол... отпущенія. Правда, йому зате надаються ширші права: він може бути і революціонером, і контрреволюціонером. Тому надавалося право співати або "Варшав'янку", або "Дайош Варшаву, дайош Берлін!" І він почав голосно співати... "Винтовочка, бей-бей!"
Вже розбудив його Берко, і вже він сидів на лавці зі спущеними додолу ногами, а пірня якось сама по собі продовжувала будити театр своїм:
... "красная винтовочка..."
— Що? Приїхали? — запитав нарешті.
— Де там приїхали, — журився Берко, — чогось поставили на запасну колію.
— Як? Поїзд особливого призначення? Та я телеграфуватиму самій Коллонтай: де той начальник станції? Та з нього зараз тільки блін залишиться!
— Ой, Маноля! Помовчи, бо...
— Що? Ти вважаєш, треба "Марсельєзу" співати чи то б "Варшав'янку"?
— Що, що? Де співати? В Варшаві! А ми чогось застрягли в Золочеві. То хіба треба собі голову наморочити? Добре буде, як тільки наморочити. Покотитися може голова.
— Може, — погодився Маноля. — Може.
Та, нарешті, зітхнув паровоз і з полегшенням зітхнули надзвичайні пасажири: поїхали!
Хоча після такої затримки нікому не хотілося говорити, проте ще ж мала бути остання репетиція. Та про неї чогось Емануїл Йосипович мовчить.
Всі розуміли, що страху не було, хоча війна є війна. Та ще й де! А страху наче зовсім не існувало: була якась нудьга. Не вичікування, а саме нудьга. Поза вікнами монотонно відсувалися назад хатки і густі ліси, розбігалися з агітаційним поїздом. Часом зненацька докочувалася стрілянина, але то хіба стрілянина? То якась тріскотня. І дивно було, чого тут нічого не нагадує про війну? Наче б в Москві її більше, ніж тут. Навіть тоді, коли знову зупинився агітпоїзд, стало легше хвилюватися, ніж нудитися.
Так минули два дні: затримки, слідування, невідомість.
І сніданок був із запізненням.
Ранок дивився в вікно якимось сірим дощовим небом. Так і хотілося прорватися крізь ту сивину. А куди? Просто вийти, постояти коло вагона, навіть змокнути, може, щось розізнати про сніданок.
Хоча було попереджено, щоб з вагона і носа не висувати. І наче само собою розумілося, чому.
А далі? Ще коли минув один день, почала закрадатися думка, що про агітацію і пропаганду просто забули. Не нагадувати ж, а просто попри заборону вийти і, ризикуючи життям, прояснити обстановку, бо є стрілянина. Яка там стрілянина?! Така собі іграшка... через одне.
І не вговорюючись, артисти висипали з вагона, сміливо розглядаючись навкруги.
Та перше, що побачили, це паровоз, що лежав боком на землі.
Переглянулися тривожними поглядами артисти, не повіривши своїм очам. Замість будьонівок з червоними зірками перед ними сновигали конфедератки, не звертаючи на них жодної уваги.
Позгинали голови низько артисти і хутенько рушили до вагона. їх ніхто не перепиняв, наче все варшавське передмістя дивилося мимо них. І так пройшла ще одна доба.
Нарешті оточено військовими вцілілі вагони і дано команду: "Виходь! Хто там, в вагонах?! Виходь!"
Емануїл Йосипович вийшов до відчинених дверей першим, піднявши вгору двома видовженими пальцями свій
протертий старий капелюх, сказав, посміхаючись, як людина, котра сміється:
— Дзень добрий, вельмишановне паньство! Ми — артисти.
Він сподівався, що група польських солдат відповість на його жартівливе привітання оплесками, але цього не трапилося. Навпаки, навіть не офіцер, а рядовий якийсь задирикуватий полячок сказав:
— А ми вас зараз порозстрілюємо.
Перелякався Емануїл Йосипович, як і належить в такій ситуації, викрикнув:
— Не маєте права!
У відповідь розкотилося, що і зупинити було годі:
— Ха-ха-ха-ха!
Емануїл Йосипович дивився по головах тих, що сміялися, і аж відступив з жахом назад на один крок. Його огорнув холод, і він перебирав у своїй голові всі варіанти порятунку.
І якби то нічого не знаходив! Знаходив, але все таке, що навіть не вміщувалося в подертий мішок.
— Ха-ха-ха? — запитав нарешті і похитав головою, що йому ніби все ясно.
Тепер на нього дивилися не злі, а насмішкуваті очі, які явно чекали якоїсь витівки, щоб ще раз розсміятися, але на цей раз без гіркоти і злості.
— Гжечне паньство! — казав він, підморгуючи найближчим. — Нашу програму концерту веде Емануїл Йосипович Пліх — найталановитіший з усіх відомих талантів, таких як Васінштейн, Гориштейн і навіть Беренштейн.
— Ха-ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — у відповідь, і закрутилися носи, бо очі шукали в очах поради, чи можна тут аплодувати, чи ні.
А публіка з-за вагонів не примусила себе довго чекати, за якусь мить зібралося чимало люду.
Тепер він знав, що його життя і життя трупи в його ж руках, і здавалося, що того "ха-ха-ха!" не вистачало в його п'єсі. Тепер її можна було б переписувати в остаточному варіанті.
Але хіба тут не можна зараз казати? "Хоча, — подумав він, дивлячись прямо в роти тим, що обіцяли розстріляти і цим обіцянкам можна щиро вірити. — "Хоча... зараз можна казати все, бо публіка вже готова знову розсміятися, з чого б там не було" . І він, піднявши руку вгору, виголосив з пафосом:
— Мистецтво не знає границь!
А навколо запанувала якась непорушність, так неочікувано і раптово. Чого? Ага! Прибули сюди нові сили: щось дуже визначне, може, від самого Пільсудського, бо всім полякам стало не до трупи.
— Хто такі? — суворо запитав, труснувши довгим білявим чубом новоприбулий.
— Артисти, — відповів не тільки Емануїл Йосипович, йому вторили всі навколишні.
— Яку п'єсу їхали ставити? Признавайтеся!
— Яку п'єсу? — запитав Емануїл Йосипович і аж поменшав на зріст.
— Так, так, яку п'єсу?
— "Шагренева... тужурка", — відповів сам автор п'єси.
— Та. Приїхали в театр варшавський імені Адама Міц- кевича, — вигравало в голосі злістю, аж шипіло в того світловолосого.
І що залишалося Емануїлові Йосиповичу? Знизити плечима.
— Ага. "Шагренева тужурка"... А не брешете? Оце вона і є? Чим доведете? — вказав револьвером на розвішані по вагонах прикраси.
— Може, "Шагреньова шкіра", — якийсь тому прошепотів під саме вухо. Теж, певно, якесь воєнне світило, але меншої величини.
— Нічого, — відповів йому світловолосий, а злість так і вигравала в очах, — Будете. Де вона та... як її, "Шкіряна тужурка"? На гастролі... Так і бендзе.
Емануїл Йосипович почав рвучко смикати головою то в один бік, то в другий. Йому здавалося, що не може бути такого безвихіддя. Бо де він, той вихід? А хоч би мишача дірка! Знав, знав, що тільки втеча може бути порятунком нехай уже не всього агітпоїзда, але хоча б одного його, Емануїл а Йосиповича.
Світило помітило його ліквідаторський рух і усмінулося, чи скривилося — то вже важко сказати, а вголос додало:
— Не бійтеся. Ми — поляки.
— Ну? Та й що, як поляки? — запитав Емануїл Йосипович.
— Любимо мистецтво, — а в голосі зла втіха.
— Ні... Ми... — плутався у власному язикові гастролер.
— Без розмов! Розумі? Всі за мною. В театр.
— Але... але... — вже по дорозі, підбігаючи до самого вуха того білявого, намагався щось пояснити Емануїл Йосипович. — В нас в Москві декорації...
— Все дамо. У нас? В театрі імені Адама Міцкевича? Все буде! Та ми вам чорта на роги, пся крев його маць! — казало світило, явно забавляючись Емануїловим страхом.
І поспішати за ним було не так просто — довгоногий, швидкий. Бігли, їхали і вже стало ясно, що говорити навздогінці, то просто смішити жовнірів.
А в театрі? Там ніхто не чув ніяких балачок: там, як на війні, давалися розпорядження, і ніхто не хотів нічого слухати, ніяких "ні" і "але"... Нічого вдруге не повторювалося. І тільки через якийсь час артисти "Варшав'янки" почали звикати до того польського стилю роботи в театрі.
Справами театру відав пан Болеслав, так у всякому разі він відрекомендувався.
Спочатку вирішили зволікати, не допустити ніякої постановки! Бо з Москви до Варшави не так вже й далеко, достануть і порозстрілюють. Або тут зроблять таку ж аферу відразу ж після спектаклю. І все твердив Емануїл Йосипович панові Болеславу:
— Треба п'єсу перекласти на польську, а на це піде не менше року...
— О! В нас є такі спеціялісти, що перекладуть за тиждень.
— А вивчити слова? Га? За рік?
— Куди вам поспішати?! — мудро зауважив пан Болеслав. — Встигнете на той світ... Туди ніколи ніхто не запізнювався.
От коли постало питання перед Емануїлом Йосиповичем про втечу! Він про себе повторював те Болеславове: "Встигнете на той світ". І подумалося: а може, вдасться обробити пана Болеслава, щоб мати спільника, бо... фактично тут не було з ким втікати...
От і Берко казав сумно: "Та що воно? Світ так звужується, що нема куди і ногою ступити... Ще є Америка?.."
— Ми представники двох світів, — казав обережно панові Болеславу.
— Я... я той світ добре знаю... Доводилося там бути... Так що, як в тому світі, то ви можете числитися як мертві. Хочете втекти? А вам втікати нікуди.
— Мене візьме під свій захист Третій Інтернаціонал, — сказав Маноля вже без будь-якої певності.
— То збіговисько? Хай вони хоч себе захистять. Вони були великі цяцьки, коли на них був попит, а коли поставила заслон... Польща, Фінляндія, то кому вони потрібні. О! Їм світ, правда, стає, що ступити нікуди, вони ще вам заздритимуть. Побачите! Готують спільну батьківщину? Була. Була вже така для поляків в Саянах.
— Пане Болеславе, то ж був царський уряд. Хіба ви не розумієте? Тепер вже нема того, що росіянин там, чи єврей, чи поляк. Бо то з тими... чорт голову зламає. Тепер так: багатий і бідний.
— Та в театрі все можна показати, а я знаю як було.
— Ну, як було? Царизм... Он сам Ленін пише, що царська Росія була сторожевим псом на Сході, замкнута ланцюгом — на Заході. А хіба російський народ ворог польському народові? Хіба ворог? Ви мені ворог?
— Все правильно, — погоджувався лан Болеслав. — От лежить цей револьвер в кишені, то що він сам вистрілить? А от коли я його візьму в руки... — і справді витягнув з кишені зброю і почав нею бавитися. — О! Тоді... Хто ним стріляє? Га? Я вас питаю, пане Емануїл, хто ним стріляє на війні? Хто хоче йти на війну? Ніхто...
— Ото й я так кажу.
— Але ж іде, але ж стріляє... Хто?
— То все царський уряд... Вони і євреїв притісняли...
— Уряд? А хіба уряд може згопкати таке, що на нього явно не вистачить сили? Зможе? Він таке робить, бо має з ким зробити. Він знає свого підлеглого: на що той здатний. Так що тут відпиратися якимось загальними категоріями... то не є добре. Але нащо нам та пропаганда?! Нам — "Шагренева тужурка" і більше нічого.
— Але ж, пане Болеслав, та "Тужурка" написана... переможцями для переможених, і тепер вона...
— Злиняла? — запитав пан Болєслав, сміючись. — Того воно так склалося, що її треба показати польському глядачеві, саме тому, що вона не просто злиняла, а розлізлася...
— Чого ви так думаєте? — з пересторогою в голосі запитав Маноля. — Одна перемога — це нічого ще не значить.
— Для вашої "Тужурки"? О! Там товариш Дзержинський мав такі повноваження, що польська публіка буде тільки покочуватися від сміху... О! Пане Емануїл! Ви великий драматург!
— То... то, — заторохтів той у відповідь і подумав, що треба якось рятуватися від тієї "Шагреневої..."
— Ви кажете: одна перемога, але ж то початок нової історії, саме тут початок, в Польщі, в Варшавському передмісті. А якщо точніше, то історія не одного світу, а двох світів. Чим вони відрізняються один від одного? З одного боку, в основу існування ставиться нація, як спільнота з певною культурою, традиціями, і земля. Земля як простір, в якому все це складалося віками. А з другого боку, заперечення нації як такої. Отже, інтереси нації окреслюються певними межами, як заслон будь-яким посяганням з боку інших народів — націй мається на увазі. А заперечуючи націю, той, другий, світ ставить питання про всесвітню експансію. І що казати! Зброя в нього мо- ґутня, не просто так собі теоретично заперечувати, нищити, вбиваючи клин, що сприймається як ідеологія розриву нації, її суб'єктів за майновими ознаками. То просто йде боротьба на знищення націй, як заслону до всесвітнього загарбання життєвого простору.
— Але ж, пане Болєслав, знищується клас капіталістів і поміщиків, до рівності, виходить, йде людство, до рівноправності. А ви кажете націю...
— То хто ж вам так правду і скаже?! Коли б це було так, то чого ж в Росії не створити рай, а потім хай пересвідчаться інші народи, куди їм йти. Але ж все робиться навпаки, поширення простору. То хіба не все одно, якими гаслами заступатися? Гасла міняються, а суть одна — життя і п р о с т і р. То ж як по правді, то не існує двох світів, існує один, але методи боротьби за існування традиційні в кожного народу. Існують різні види агітації, але всі вони пройдені людством, і нічого їх боятися, треба протистояти. Ідеологію проти ідеології!
— Спростуванням однієї з них? — запитав Пліх.
— Ні, не спростування, а причину її виникнення. Я знаю, ви приїхали сюди як переможці... І нам зараз дуже потрібна ваша агітація. Так я кажу, пане Емануїл, саме агітація?
— Щоб спростовувати?
— Ну побачимо, чи таке нам під силу, а що кулеметами було спростовано, шаблями, то це факт, — гордо відповів пан Болеслав.
І було чого нашим артистам хвилюватися після такої розмови!
— Що будемо робити? — питав він своїх.
У відповідь довга мовчанка, навіть без подиху жодного.
— Вони щось таке затівають, що сам чорт голову зламає, — сказав Емануїл Йосипович. — Але сам Болеслав пообіцяв, що зразу ж після постановки нас відпустять на всі чотири сторони.
— Ага! Хитрі, — казали артисти. — Хай відпустять тепер! Думають, тут нас обсміяти? Вони відпустять, коли нам ніде не буде місця! Уявімо собі, що станеться, коли ми вдаримо оркестром "Дайош Варшаву! Дайош Берлін!"
— Не буде нам туди повороту, — підтвердив Берко.
— То так вийшло випадково, — примітив хтось.
— Ну да, нас могли б і розстріляти там, під тим муром на станції.
— Ну то не чорт з тією п'єсою?! Треба з нею тягнути, може, їм набридне, а може...
— Я знаю, чого вони хотять, — знову зауважив Берко. — Вони хотять, щоб нас розстріляли свої.
— Ага! Тягнути, — казав Беляев, що вперше подав голос. — А ставити... не те, що ми сюди привезли. Ставити таке, щоб і миша не пролізла!
— Що ставити? — запитало декілька голосів.
— А от. Агітпоїзд так і лежить собі на бочку? Зо всіма директивами, розпорядженнями, указами. І нічого видуманого хай не буде в тій виставі, а все ленінське, дзержинське. І ні до кого не зможе виникнути ніяких претензій.
— На це скільки треба часу?
— Один день! — рибухнув Беляев. — То що це вже для гумору?
— А що, не правда? Уявіть собі, що ми тут прославлятимемо того... дорогого Фелікса Едмундовича серед ножів і виделок за столом, перед добрячим куском м'яса, а м'ясо ж буває варене, жарене...
— Буває, ну, а яке ж ще? — запитав здивований Берко.
— Буває... І сире м'ясо... І вийде так, що ми його вже привезли, такого прославленого, за м'ясом, щоб відсунути, значить, їм сюди його в народні комісари, як огірочка, значить. А тут — дулі... Га? — от які вони перевертні можуть викинути, ті польські пани! Від них чекати добра!.. — додав, іронічо посміхаючись.
— Почекайте, товаришу Беляев, що виходить: треба змінювати дійові особи? — запитав Емануїл Йосипович.
— Чого змінювати? Просто доповнити... Леніним, Сталіним, Тродьким... А в нас другого виходу нема.
— Але чого ви сказали, що де займе всього один день? — в Емануїла Йосиповича були широко розкриті очі. Що очі? Рот широко розкритий!
— А от вона! — підняв вгору Беляев пошарпаний рукопис. — Я все передбачив.
— Але ж... Але ж заборона на сцені показувати... Ну, то такий збіг обставин з тим... Дзержинським.
— Та що ж скаже пан Болеслав?!
— Ото здивується, не так він, як той опікун, до якого він бігає. А що...
При цій мові Беляев не опускав піднятої вгору руки, в якій погойдувався рукопис, і раптом... випав на підлогу. Розлетілися аркуші, а він і оком не моргнув, щоб їх позбирати. Збирали артисти і перечитували, поглядаючи один на одного, оцінюючи, кому з них має припасти яка роль.
Спочатку це сприймалося, як своєрідна гра, але Емануїл Йосипович мовчав, низько опустивши голову, а Беляев все повторював:
— В нас нема другого виходу. Документально... Документально...
— П'єсу треба перечитати вголос, — нарешті майже погодився товариш Пліх.
— Кому?
— Та кому-небудь, навіть тому, хто нічогісінько в мистецтві не розуміє. Так подвоюється відчуття відповідальності. Отже, сьогодні репетиція.
26
2 серпня 1920 року можна вважати історичною датою: того вечора розпочалася репетиція п'єси... не "Шагренева тужурка", ні. Назву вирішено було не змінювати, залишити "Червоний лицар революції". Автор п'єси Емануїл Йосипович Пліх, бо Беляев від авторства відмовився. Дія відбувається в Москві.
Отже: Москва. Кремль.
— Ага! — оглядаючись на всі боки, каже Емануїл Йосипович з тривогою. — Де Беляев? Беляева нема, а йому ж виконувати роль Володимира Ілліча. Невже втік? — питав він пана Болеслава.
— Як нема? — питає Беляев, відчиняючи двері. — Але ви можете мене розстріляти хоч зараз, я не буду грати ніяких ролей, я дійсний автор драми.
— Чого?
— Бо ви собі вже в Америку наставилися, а мені треба додому.
— Ти вже що? З кимось зговорився? Вже хтось тебе тут знайшов? — питали артисти з острахом.
— Нехай, — кинувся між них Берко. — Я буду грати ту роль. Я бачив кіно... Ну? Хай іде...
— Ні, — сказав пан Болеслав. — Я змушений вас заарештувати.
"О!" — вирвалося з десятка грудей, коли тріснув постріл, а за ним переляканий Емануїл Йосипович перечитував:
— Дійові особи:
Володимир Ілліч Ленін.
Фелікс Едмундович Дзержинський.
Павло Сергійович Риков.
Озол — латишський стрілок.
Олександра Михайлівна Коллонтай.
Йосип Віссаріонович Сталін.
Лаціс — представник з Третього Інтернаціоналу.
Лев Давидович Троцъкий.
ДІЯ 1.
ЛЕНІН: Тимчасовий уряд скинуто. Вся влада Радам! Партія більшовиків проголошує створення нового уряду — Ради Народних Комісарів як представників робітничого класу.
РИКОВ: Володимир Ілліч, чи не можна було б проголосити наш уряд як представника більш широких верств населення Росії?
ЛЕНІН: Яке населення, батенька, ви маєте на увазі?
РИКОВ: Стара царська Росія була однією з найвідсталіших країн світу. її робітничий клас ще в зародковому стані. Він малочисленний. І ми з своїм урядом можемо виявитися в ізоляції.
ЛЕНІН: Від кого в ізоляції? Від поміщиків і капіталістів?
РИКОВ: Чому? Ми з ними ведемо війну. То не ізоляція, а своєрідний контакт.
ЛЕНІН: А кого ж ви маєте на увазі? Яку саме ізоляцію? Від Плеханова? Батенька мій! Це ж архіправильно. Нам треба бути в ізоляції від Установчих Зборів, есерів, меншовиків, офіцерів і юнкерів, поміщиків і капіталістів, куркулів і їхніх підголосників, монархістів і анархістів, дрібнобуржуазних обивателів, гнилої інтелігенції. Це все наші вороги і ми приступаємо до жорстокої боротьби з ними.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Ви, товаришу Риков, не вірите в нашу перемогу?
РИКОВ: Зброї в нас занадто мало для такої маси ворогів.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Я не ту зброю маю на увазі, про яку говорите ви. Я маю на увазі караючий меч революції.
ЛЕНІН: Виконувати накази партії багатогранністю засобів, ні на крок не зупинятися перед жертвами і... Нам необхідно впровадити червоний терор. Це обов'язково і необхідніше, ніж будь-коли.
РИКОВ: Мені теж дуже шкода Мойсея Урицького, але... На білий терор ми відповідаємо червоним терором. Мир хатам, війна палацам. То війна, на яку не йдуть в білих рукавичках.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Анархісти роззброєні, Володимир Ілліч, до них застосовується червоний терор. Масовий.
РИКОВ: Але ж... владу в руки брала коаліція більшовиків, анархістів, есерів. І раптом терор.
ЛЕНІН: Влада належить партії більшовиків. І зволікання тут смерті подібне. То були наші тимчасові союзники. Другого шляху до звільнення від експлуатації нема. Придушення всіма засобами експлуататорських класів, цим і займатиметься ЧК, в цьому і її заслуга перед робітничим класом.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Ліквідовано ворога разом з його логовом.
РИКОВ: Ви маете на увазі чотири тисячі юнкерів?
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Я маю на увазі ворогів пролетаріату, і юнкерів, якщо хочете, разом з ними, і разом з їхнім училищем, ліквідованим у Петрограді.
РИКОВ: Але цим ворогам було всього-навсього по п'ятнадцять років.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ (не звертаючи уваги на контрреволюційну репліку Рикова): Ворога ліквідовано.
ЛЕНІН: А чому такий архіспокій по відношенню до кадетів?
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Кадети об'явлені контрреволюційною формацією і караючий молот революції стереже кожного з них на кожному кроці.
(Кадети з-за гратів, падаючи: Ха-ха-ха!)
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Володимир Ілліч, сили контрреволюції незліченні. І тут ні в які рамки не вкладається м'якотілість і лібералізм.
ЛЕНІН (перебиває Дзержинського): Гнилий лібералізм, батенька, а іншого лібералізму не буває.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ (повторює): Гнилий лібералізм. Ворог зачаївся, він підлий, до рук сам не йде, його потрібно викривати і знищувати, бо хто буде відповідати за всі наші промахи? За те, що ворог чатує коло горла першої в світі батьківщини робітничого класу?
ЛЕНІН: Ліві есери? Меншовики? Вигнати з Раді Заборонити їхні партії!
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Контрреволюційній путч есерів — це вже не таємниця. Ліві есери і меншовики будуть ліквідовані іменем Республіки Рад!
ЛЕНІН: Робітничо-селянської, батенька, влади.
РИКОВ: Чи щось змінилося, шановний Володимире Іллічу, в ваших поглядах щодо селянства, чи так і вважати, що селянин — фундамент капіталізму?
ЛЕНІН: Я тут не маю на увазі найбідніше селянство.
РИКОВ: Але... селяни розділили поміщицьку землю і реманент, тяглову силу, то тепер тих найбідніших треба буде довго шукати. Вони трудящі селяни...
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: В мене питання більш актуальне. Як вважати продзагони: чи караючим мечем революції, оскільки селянство — фундамент дрібнобуржуазної власності, чи це має бути в формі змички? Чи потрібні спецза- гони ЧК при продзагонах? Тамбовські контрреволюціонери...
(Тамбовці з-за ґрат злісно: Ха-ха-ха!)
ЛЕНІН: Чим більше пролетар'ят давитиме буржуазію, тим більший опір вона чинитиме.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Викрито організацію монархістів.
ЛЕНІН: У відповідь на підлі підступи представників старого світу, підсобників експлуататорських класів старої царської Росії і всього капіталістичного світу розстріляти царя і його сім'ю. З коренем вирвати монархію. То наказ. Виконати його, як диктатуру пролетаріату в дії. Архі- негайно. І доповісти.
ОЗОЛ: Кому доповісти?
ЛЕНІН: Робітничо-селянському урядові. А ви доповідатимете мені особисто.
ОЗОЛ: Там ходоки. Селяни до вас, Володимир Ілліч.
ЛЕНІН: Палити поміщицькі маєтки. Палити. А землю ділити.
РИКОВ: Вони вже все попалили.
СТАЛІН: Як попалили?! Держава ж залишає за собою 65% панської землі, то хіба палити знаряддя її обробітку? Заборонити.
ЛЕНІН: Заборонити? Це ми ще встигнемо. Ви що, батенька, хочете порушити змичку між селом і містом? А як треба, то селяни приймуть відповідне рішення.
СТАЛІН: Я не сумніваюся, що вони його приймуть. Об'язателно приймуть.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ (до Сталіна і Рикова): Пробачте, але...
ЛЕНІН: Що але? А! Ваш доклад, батенька...
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Викрито обласну Спілку звільнення Росії в Петрограді.
Викрито змову білогвардійців.
Викрито українських буржуазних націоналістів.
Викрито вилазку саботажників на Південно-східній залізниці.
Викрито організацію жінок, які готували страйк в Петрограді на фабриці "Красная нить".
Викрито…………….
СТАЛІН: Викрито?
РИКОВ (про себе): Самому створити, то й для викриття не треба багато мудрості, головне — створити на пустому місці.
ЛЕНІН: Викрито, товариш Сталін, і ліквідовано. Інакше, навіщо ж було б викривати? І далі... далі і далі в слідуючий етап переходити. Як? Наказом за номером 308 "Про збільшення місць для ув'язнених". Розгорнути широку роботу для правильного розуміння цього наказу, бо такі можуть знайтися (багатозначний погляд на Рикова), що скажуть: Ленін називав стару царську Росію тюрмою народів. Так от не дати приводу для різних контрреволюційних теревенів, треба послідовно проводити в життя політику партії. Створювати концентраційні табори як школу труда.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Викрито ще одну вилазку диверсантів в Україні.
ЛЕНІН: Комуністам українським довіряти не слід.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Створити ЧК при профспілках.
ЛАЦІС: А при інших установах? Масово. Товариші! Облиште дивитися на ЧК, як на пугало!
ЛЕНІН: Наказ № 308 "Про каральну політику оранів ЧК" не обнародувати, на вашу думку, товаришу Лаціс? За підписом Голови Ради Праці і Оборони. Але наказ про відміну смертної кари...
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Ще не всіх ворогів знищено. Чи не передчасно, Володимир Ілліч, робітничо-селянська держава відміняє смертну кару? Демонструє свою нежиттєздатність, таким чином, дає в руки ворогів могутню зброю — віру в життя.
ЛЕНІН: Ви забуваєте, Феліксе Едмундовичу, про Ревтрибунал.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Знешкоджено контрреволюційний так званий тактичний центр органами ревтрибуналу (усмішка ).
ЛЕНІН: Обнародувати архітерміново наказ № 103 "Про кропітку перевірку осіб, що притягнуті до відповідальності за наклеп на ЧК". Товаришу Дзержинський, як ви сприйняли цей наказ?
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Після відміни смертної кари? А за дії Ревтрибуналу ЧК не несе ніякої відповідальності. Тоді про наклеп саме вчасно. Добре.
СТАЛІН: А що скаже робітничий клас?
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Робітничо-селянська влада розкрила змову так званого "Національного центру".
ЛЕНІН: Лютує ворог і буде стертий з лиця землі. Боротьба ще попереду. Жорстока, безкомпромісна.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Заарештовано і знешкоджено...
ЛЕНІН: Виконувати архітерміново наказ № 311 "Про перевірку всіх тюрем і концентраційних таборів", де сидять робітники і селяни. Ізольовувати їх від капіталістичних елементів, які проводять там антидержавну, антипролетарську пропаганду. Селян і робітників можна навіть брати на поруки.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: А за пропаганду проти влади Рад...
ЛЕНІН: Ліквідовувати, батенька, ліквідовувати.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Міра покарання як розстріл без суду і слідства застаріла, Володимир Ілліч. Це нам диктує історія. І я згоден з вами щодо ліквідації, а не розстрілу.
ЛЕНІН: Ліквідація! Де існує такий суд, який би беззаперечно не оправдав тих, що не з нами? Але ж хто не з нами, той проти нас.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: А яка форма ліквідації? Про це має бути колективне рішення робітничо-селянської влади.
ЛЕНІН: Є таке рішення — Наказ № 208 "Про облік спеціалістів і осіб, які мають бути успішно використані, як заложники". Проводити в життя таку форму боротьби. Але всіх заарештовувати і ліквідовувати нерозумно. Нерозумно і п'яниць заарештовувати на кожному кроці і об'являти контрою. Нові форми потрібні, нові форми, товариші! З такою величезною роботою ЧК не справиться, коли в неї не буде зв'язку з партійними профспілками. Схопити за руку весь злочинний елемент на даному етапі одним ЧК — це немислима річ.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Один етап боротьби ми пройшли.
ЛЕНІН: Партійні директиви — вище всього.
СТАЛІН: Не ігноруючи думкою мас.
ЛАЦІС: В нечесності тут нам ніхто не зможе дорікнути: при обшукові конфісковуємо, а не присвоюємо.
ЛЕНІН: Архіправильно. Радянська влада успішно громить внутрішнього ворога, захищаючи інтереси робітників і селян. І цю роботу ми доручили ЧК. Хоча і є зловживання. Декілька високопоставлених чекістів стверджують, що на Україні ЧК зробила багато зла. Вигнати тих, хто примазався! Тут ми маємо в руках зброю, не обов'язково зброю в прямому розумінні. Форми є різноманітні: позбавлення карток на продукти, оголошення контрреволюційним елементом, арешт, Оголошення заложником...
СТАЛІН: Правильно, товаришу Ленін, ЧК недостатньо твердо стоїть на ленінських позиціях.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Чому?
ЛЕНІН: Треба, щоб покарання давало плоди, а не просто для покарання. Частину спеців нам треба буде використати в народному господарстві Країни Рад.
РИКОВ: Але ж... Володимир Ілліч! Суворі заходи створять сувору дійсність не тільки для переможених, а й для переможців. Масовим розстрілам, я вимагаю як член уряду, покласти край, бо наш уряд може себе скомпрометувати.
ЛЕНІН: Перед ким, батенька? Перед поміщиками і капіталістами? Перед світовою буржуазією? Чим більше ми себе перед ними скомпрометуємо, тим краще. Досить довгий час вони себе компрометували перед пролетаріатом. Тепер в нього надійний захисник — РСДРП(б).
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ (уточнює): ЧК.
ЛЕНІН: Партія більшовиків.
СТАЛІН: Авангард робітничого класу, тісний блок комуністів і безпартійних.
ЛЕНІН: І ми маємо за собою мільйон голосів населення Росії. А це нам дає змогу бути непримиренними до наших ворогів. Ворог змінює своє забарвлення, стає відверто на злочинний шлях. І ми готові дати йому відсіч. За торгівлю хлібом розсрілювати без суду і слідства на місці злочину. З перших днів існування нашої влади боротися проти дрібного товарного виробництва, і поставити перед собою завдання перевести сільське господарство на соціалістичну основу.
РИКОВ: Але, Володимир Ілліч...
ЛЕНІН: Що там ще таке?
РИКОВ: Другий з'їзд Рад виступив проти одержавлення землі.
ЛЕНІН: Ми пішли далі. Ми передали селянам землю в тимчасове користування. Земля — всенародне багатство. А мета революції, я вас питаю, яка? Диктатура пролетаріату? А яка матеріальна основа диктатури? Ліквідація приватної власності. Яка маса спільників у більшовиків? Та ви що, батенька?! Ким себе вважаєте? Знову хочете вийти з уряду? Ну... що? Дорога скатертю, коли ви вважаєте, що за торгівлю хлібом не треба розстрілювати.
СТАЛІН: Хліб — то політика. Не основа політики, а сама політика.
ЛЕНІН: Направити в село надзвичайних уповноважених по боротьбі за високий урожай. Майбутнє — це наше соціалістичне село. Бо до того часу, поки селянин буде дрібним товарним виробником, доти в нього не буде соціалістичної психології, а капіталістична. Цю основу капіталізму з села треба вирвати з коренем. Наша влада має мету захищати селянина від поміщика, а робітничий клас — від селянина, поки в нього дрібнобуржуазна психологія.
РИКОВ: Дуже складна класифікація суспільства.
ЛЕНІН: Дзержинський розбереться.
СТАЛІН: Об'язателно розбереться.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Всіх ворогів — на облік. Володимир Ілліч, нам не вистачає закону про заборону провозу по залізниці хліба приватними особами.
ЛЕНІН: Такий наказ є за номером 222.
КОЛЛОНТАЙ: Володимир Ілліч, я хочу з вами особисто порадитися про свій наступний виступ.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ (перебиває): Перед моряками Кронштадта.
КОЛЛОНТАЙ (посміхається): Перед товаришами з Третього Інтернаціоналу. Перевірте правильність таких основоположних... не можу поки без вашої перевірки сказати... істин в моїй доповіді. Ну от: "Диктатура пролетаріату — це найвища форма демократії".
РИКОВ: В середовищі диктаторів.
ЛЕНІН: Архіправильно, товаришу Риков. Ми захищаємо інтереси трудящих всього світу від експлуататорів. Ви що, батенька, хочете, щоб ми захищали інтереси буржуїв? Всі партії, крім нашої, більшовицької, ми оголошуємо як ворожі, а їх членів поза законом.
РИКОВ: Тут багато можна сперечатися.
ЛЕНІН: І залишити владу в руках буржазії? Віддати владу таким як Керенський, а не більшовикам? Це значить, відчинити навстіж двері з одного боку голодові і неминучій господарській катастрофі, яку капіталісти навмисне прискорять, а з другого боку — воєнній катастрофі.
КОЛЛОНТАЙ: А ще одне положення, пробачте, Володимир Ілліч, про те, що історію творять не окремі так звані історичні особи, а народ.
ЛЕНІН: Я вам скажу те, що ви вже давно самі знаєте: н е людина для суботи, а субота для людини. І хоч правильно, що нашу історію творить народ, експлуатований, безправний в минулому, але під керівництвом нашої партії більшовиків.
РИКОВ: Москва мерзне від холоду, Володимир Ілліч. Що робити? Он які вогнища палають щоночі! Люди запалюють будинок за будинком і виходять всією Москвою грітися вночі на пожарища.
ОЗОЛ: Володимир Ілліч, вжито заходів, Кремль не згорить.
ЛЕНІН: Ще одна вилазка контрреволюції, Феліксе Ед- мундовичу? '
РЙКОВ: Фелікс Едмундович має можливість заарештовувати буржуїв прямо на тих пожарищах.
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: Я вже цим питанням займався. Нема там буржуїв. Вони всі наклепали собі таких печей, як горшки, і палять там все, що горить: сімейні архіви, меблі старовинні, паркетні підлогб. А ті горшки в народі так і називають — буржуйки.
ЛЕНІН: Виходить, що Москву спалює будинок за будинком біднота. Що ви на це скажете, Феліксе Едмундовичу?
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ: А чи є тут різниця? Злочинний елемент. Якраз з ним ми маємо справу, і хоч це звичайно не функція ЧК, а органів міліції, але треба діяти спільно. Друге діло, щоб Москву палили буржуї... Не можемо ж ми холодного пролетарія проголосити контрреволюційним класом! Тут треба щодо цього питання вашої трактовки, Володимир Ілліч. І все-таки в першу чергу подбати про збільшення місць для ув'язнених. І ніякого лібералізму!
ЛЕНІН: Гнилого лібералізму.
РИКОВ: Але ми не можемо збільшувати армію ворожих класів... І одна справа спалити будинок, то Москва велика, і ще не виникає питання, що палити далі, а от що видавати по картках?! Хліб не сьогодні-завтра буде зі складів виметений до останнього зерна.
ЛЕНІН: Це — саботаж! Фелікс Едмундович! Архітерміново вжити заходів! Хліб в селян є, але ми маємо справу зі злісним саботажем. А що нам скаже товариш Троцький?
ТРОЦЬКИЙ: Йде успішна боротьба за Країну Рад на всіх фронтах.
ЛЕНІН: Але я одержав щойно повідомлення...
ТРОЦЬКИЙ: За Країну Рад (повторив твердо і непохитно). А на фронтах світової революції передишка. Коротка, звичайно, бо тут ще не вирішені ідеологічні питання.
ЛЕНІН: Які саме?
ТРОЦЬКИЙ: Національне питання. Я не згодний з прихильниками права на самовизначення націй. Це... це гнилий лібералізм.
СТАЛІН: А ми зробимо так, щоб взагалі нічого не встигло згнити. Як у нас в Грузії...
ЛЕНІН: Ми, партія більшовиків, діємо в інтересах робітничого класу, і політика наша повинна бути гнучкою, відповідати його інтересам. Не треба ображати релігійних почуттів і також національних. Вони живучі. І... боротьба з ними ще попереду, як з негативним явищем.
ТРОЦЬКИЙ: Значить, самовизначення? А за що ж тоді ми боролися?! Повиходять всі зі складу Всесвітньої Соціалістичної республіки...
ЛЕНІН: Ми боролися, то й не вийдемо. Існує маса методів, щоб боролися не тільки ми. Боротьба коли закінчується повною перемогою? Коли вона не сприймає ніяких застережень в досягненні мети: такою має бути наша боротьба, щоб не було дороги до відступу. І не тільки у нас...
ТРОЦЬКИЙ: Я б хотів, щоб теорія і практика не вибивали одна одну з колії.
ЛЕНІН: Чим відрізняється троцькізм від ленінізму?
ТРОЦЬКИЙ: Знаю, знаю, що я Іудушка Троцький! Але чому, коли теорія про самовизначення націй належить не мені?
ЛЕНІН: У нас перехідний період.
ТРОЦЬКИЙ: У зв'язку з голодом?
ЛЕНІН: Є багато методів і доріг для тимчасового відступу. Є багато нових ідей, але вони зв'язані з небезпечним для соціалізму розвитком подій.
ТРОЦЬКИЙ: В силу їх тимчасової дії?
ЛЕНІН: Саме так, питання стоятиме хто — кого.
СТАЛІН: Соціалізм — то мистецтво, а в мистецтві таке питання ніколи не знімається з порядку денного. Хода в соціалізм повинна бути твердою, без зупинки перед будь-якими жертвами.
ЛЕНІН: Архіправильно, товаришу Сталін. Архіправильно.
Завіса
Емануїл Йосипович дочитав текст і запитливо дивився на присутніх. Всі мовчали, наче заніміли. І раптом тиша ніби вибухнула.
І піднялася буря!
Півтораметровий Стоянов кричав голосніше за всіх:
— Ви знаете що це таке?! Ну ти, Маноля, ти драпанеш в Америку, а в мене в Бердичеві сім'я залишилася! А ти, Беляев? Контрою такою тут зашився! Тобі хоч під сокиру, аби по-твоему! І якби ще справді по-твоєму, а то чорт знає по-якому! І головне, що сам бочком-бочком!
Кричав, не звертаючи уваги на те, що його ніхто не слухав: кожному тим часом своє треба було викричати: "Хитрий! А на Луб'янці хитрувати!" — багатоголосо кричали вже всі. Тільки Беляев мовчки посміхався, але то не була усмішка переможця. Хоч і Маноля стояв поруч і теж мовчав, як мур.
І мало-помалу почав спокій повертатися до автора п'єси, а з ним і пошук правильного виходу: він, і оком не моргнувши, з рук в руки передав рукопис Манолі, а сам поза спинами дременув на свіже повітря.
— Що ти си думаєш, Маноля? — нарешті запитав пролетарський представник.
— Я так думаю, — відповів той. — Значить, "Червоний лицар революції"? Що йому? Його сім'я в капіталістичній Женеві. Йому сказали — посунься? І ми ще не знаємо, куди. Не знаємо? А ми куди посуваємося, хоч про кого і яка б там не була та вистава? До біло поляків посунулися. Так? Так. Як їхні вороги. Бо зараз ви можете сказати, куди дивиться, в який бік той наш лицар? Тим більше, що чогось він тут так дуже потрібний на сцені. Щось прояснилося?
— То ж одненького критикувати... ну так, крізь погляд поляка. А то всю Раду Народних Комісарів!
— І я так кажу, — цілком погодився Маноля. — Вже коли бути з білополяками заодно, то кого поставити проти себе? Ну?
— Та вони нас раздавлять, як муху!
— За що? Документи... Документи... — казав директор театру "Варшав'янка", ніскільки не хвилюючись і вдаряючи перевернутою долонею по рукопису, — Ленінові виступити самому проти своїх декретів?! Ну? Нехай виступить. Але то вже буде на виду у всього світу, бо такий зміст вистави.
— Нам додому треба, — широко жестикулюючи, хвилювалася трупа.
— Та зрештою... Де ви тут бачите критику? Де? Все виписано з документів. І коли вже ризикувати...
— А! — не вгамовувався косоокий Співак. — Тобі все слава не дає... жити.
— То не моя слава, то Беляевська...
— Ну, ну, а сам дременув! Де він!
І крізь відчинені двері всі артисти рушили до Беляева, аж тут і пан Болеслав: стоять, кивають головами.
Болеслав мовив, знизуючи плечима:
— Є таке розпорядження: якщо вистава не буде готова через тиждень, то наказано...
Десяток полонених, затамувавши подих, чекав вироку...
— То вас наказано передати, як полонених. Я розуме, що ви в таких лещатах з обидвох боків, як моя Польща, то я вас розуме. Тільки будемо передавати всіх разом, не вольно хто куди...
І ще довго дочікувався відповіді пан Болеслав, перегля даючись з Беляевим. Нарешті вирвалось щось незрозуміле: "Як??"
То питав представник пролетаріату.
А за цим питанням ще питання: "То Що? Треба починати репетицію?"
— А чого б ні, — на те відповів пан Болеслав, — і чим краще... Чим скоріше, тим краще. Я так думаю... Я так думаю...
— Але нам потрібно сто червдноармійців для масової сцени, — казав Емануїл Йосипович.
— Аж сто жовнірів? — здивовано запитав пан Болеслав.
— Ну? Можна дев'яносто дев'ять.
— О! Я бачу, ви... справжній артист. Можна сподіватися, що ваш театр чекають гастролі в Америку, а звідти ви б вже повернулися не полоненими. Розумієте? А сто жовнірів у нас є. Дамо як треба.
Він вже повернувся спиною до артистів, коли там визначали, кому яка роль... на сцені...
Болеслав пішов до пана Казиміра, працівника органів безпеки, одержати подальші настанови. І казав йому сумно:
— Той театр... як наша Польща...
— А! — посміювався пан Казимір. — Тобі вже їх шкода. Розуме. Але ми — поляки. Ми робиму Польщу. Польську.
— Не розуме, — коротко відповів пан Болеслав.
— Розумєш, розумеш! Ха-ха-ха! Націю треба творити безперервно. Націю! А засобів для цього не так багато. Я думаю, що зі сцени вони нам скажуть більше, ніж ми самі собі кажемо з трибуни і навіть з поля бою.
— О! — вирвалося в пана Болеслава.
— Мистецтво! — не переставав посміюватися пан Казимір. — То сильна зброя.
Пан Болеслав розумів, що репетиції повинні проводитися без наглядача. Бо що б то був за творчий процес?! А сам ходив варшавськими вулицями, переповненими святковими натовпами: поляки святкували перемогу. Не тільки свою. І розумів він, що до його перемоги ще цілий тиждень. Але чи до перемоги? Він не знаходив собі місця, і навіть не зчувся, як сам себе застав на порозі театру. А там репетиція.
Присів тихенько за лаштунками. Але так було одну мить. А далі? Хіба ж не почуватимеш себе в самому Петрограді на зустрічі великого вождя пролетаріату товариша Леніна, коли тут, на сцені, все таке правдоподібне?! А броньовик! А контури Смольного! А Ленін! Ну і молодці! Живий Ленін! Справжній! Але... Здригнувся віддутими плечима і грудьми, пульсує енергія, випинається переривистим голосом, як крізь великі перешкоди: "Товагішті!" І пан Болеслав терпкими, як застиглими губами питає сам себе: "Що?!" І пропустив мимо уваги конвульсійний викид руки, що з розгону здерла з голови картуз і, зім'явши його в цупких пальцях, здавалося, кинула прямо в натовп.
Чому пропустив? Бо оглядав з голови до ніг того Стоянова в метр двадцять ростом, і наче вперше його бачив.
Пробігла по губах єхидна усмішка: "А Пан Єзус! Цо бендзе?! — подумав, прикриваючи ту усмішку носовою хустинкою. — Та хіба, побачивши на сцені такого вождя, варшавська публіка... Що? Має розсердитися? Та вона... розсміється. А таке хіба передбачалося? Фарс? Треба негайно бігти знову до пана Казиміра, хай він каже, бо то нащо... Я це казав з самого початку", — пан Болеслав хвилювався. Думка думку переганяла.
Він вийшов на сходи і як чужими очима дивився на усміхнені молоді обличчя, на вулиці, на все оточення, і не міг ще позбутися враження від побаченого на сцені, від настрою публіки... Яка разюча різниця. Хіба ж давно? То московська публіка, а це — польська! Хіба глядач не зрозуміє? Пан Болеслав трохи заспокоївся.
І все ж підійшов до Емануїла, Йосиповича:
— Пане Емануїл, то ж — вождь!.. Так ви хотіли показати?
Директор театру все зрозумів:
— Почекайте, я знаю, що ви хочете сказати. Але почекайте. Скажете після репетиції.
Нічого не відповів пан Болеслав, а знову тихесенько всівся за кулісами. Далі не втерпів:
— Пане... А... товаришу Стоянов, може не треба так картавити?
— А чого? — спитав в свою чергу Емануїл Йосипович, посміюючись як та бестія.
— Так виходить, — казав не Емануїлові, а саме Стоянову, — що ви вождь не світового пролетар'яту, а тільки якогось одного народу.
— То ви хочете, щоб Ленін не був Леніним? — запитав Беляев, — а якби справа дійшла до вас особисто?
— Але ж то мистецтво, — заперечував пан Болеслав.
— Мистецтво? — не погоджувався Беляев. — Мистецтво бути самим собою, а в людей так багато спільного і вони знаходять себе в іншому, чи на сцені чи в житті. Тоді для кожного глядача знайдеться герой, саме герой, чи то ж любимий, чи то ж ненависний, в якому він вбачатиме мотиви власного інтересу.
— Що ж, не буду заперечувати, певно, ви маєте рацію.
І Беляев, як виконавець ролі Сталіна, запитав наче між іншим:
— Скажіть, а щодо виконання ролі Сталіна чого в вас немає .ніяких зауважень?
— Ну знаєте... пройти мимо вашого своєрідного акценту, мимо усмішки такої багатогранної, особливо коли ви вимовляєте слово "об'язателно", глядачеві, я маю на увазі, просто було б неможливо.
— Але... — казав Беляев замість пана Болеслава, бо ж таке "але" саме і мало слідувати.
— ... за акцентом Стоянова воно просто загубиться.
— Його польський глядач не помітить?
— Так само, як не помітив і російський революціонер, — казав той, не посміхаючись, проте Бєляєв сміявся аж до сліз.
Так проходила репетиція за репетицією. І тільки згодом Болеславу спадало а думку, що він грає всі ролі в... А! П'єса? Тепер вона має іншу назву? "Шагренева тужурка", бо так було сказано ще там, на вокзалі.
А ось і Фелікс Едмундович! Шинель волочиться по підлозі, він довгими ногами виплутується з неї, а погляд такий непорушний, як голос в Володимира Ілліча, коли перелічує незчисленні товпища ворогів. Перелічує, аж задихається від нестачі простору, саме простору, а не повітря. Все те таке правдоподібне! Може, тому хотілося привести сюди пана Казиміра на репетицію. Хай подивиться... Очима глядача? Певно тому, що він в житті не був артистом, такого висновку дійшов пан Болеслав, коли настав час розклеювати афіші.
Афіші розклеював представник пролетаріату Гориштейн. Ну, розклеював. І тут його знайшли! Хто б, подумати? А малеча. Вона тут, як виявилося, нічим не відрізняється від кадшвської.
Він — вперед, а вони галасливою ватагою — за ним, досить було зробити спробу вухо змести долонею з голови, а потім підморгнути тим вухом. Ніхто їм не казав, як звуть того цікавого розклеювача афіш. І треба ж! Підкачати одну пгганку, роззутися. Ну? Пролетар'ят.
А хлопчаки собі те саме. Правда, ніколи було так вже до точності додивитися, що саме одну холошу треба підкачувати, а не обидві, хоча ніякого дощу і не передбачалося при ясному небі.
— Пустите нас в театр? — питали з усіх боків.
— Якого вам ще театру? — запитав якийсь зігнутий на палку дід, певно, колишній учитель. — Хіба вам буде там цікавіше, ніж тут? Найкращий театр там, де між глядачами і артистами немае ніякої різниці.
— А ми хочемо в театр, — наступали маленькі вимагачі.
— Там без вас голці не буде де впасти.
— А чому? — виникла зацікавленість між дорослими.
— Там, — відповів дід, — можна буде по-справжньому відчути радість перемоги, коли вони співатимуть "Дайош Варшаву! Дайош Берлін!", сидячи навпроти з дулями в кишенях.
— А чого з ними так церемонитися? В кишені тримати...
— Того, що туди прийде... Варшава. Розумієте? Варшава!
— О! А все паньство для того нові убори позамовляло. То зовсім сидів без роботи той Дрейфус, а тепер закидали його замовленнями, що день і ніч світло горить. Як показилися.
— Справді показилися! — підхоплювали ті, що підходили, ще і ще своє слово хотіли сказати, переглядаючи афішу і питаючи Берка:
— Що? "Шагренева тужурка"? А часом не червоний плащ ката? Переможені переможці, поїдете!..
— Їхати нікуди... — сказав Берко, оглядаючись на всі боки.
За ним оглянувся ввесь гурт, а потім почав переводити погляд на Берка, але нічого ніхто не допитувався, тому довелося повторити: "їхати не буде куди".
Запанувала така тиша, що навіть було чути, як пошморгували носами дітлахи за плечима, притихлі, як ягнята. І мовив старий, що з ціпком: "Варшаву завоювати театром? Е! Коли вона втримала свою свободу на полі бою, то..." І помахав пальцем, і похитав головою, переводячи погляд на якогось незнайомця, що давно стояв тут мовчки, але хоч би тобі слово мовив! Застромив очі в афішу і міркував, певно, щось про щось своє.
Розцяцькована була та афіша. Загримовані артисти дивилися з портретів на варшав'ян поверх голів.
— А ви чого мовчите? — звернувся до нього Берко.
— Не бачитиму вашої вистави, — відповів той без суму, але і без злості. — А шкода! Адже перемога прийшла до нас так зненацька, і хочеться... так хочеться, щоб серце вигравало нею вічно, щоб воно не звикало до свободи, як до чогось буденного. Серце хоче вічної тривоги... І мені здається, що саме театр, саме ця ваша вистава скаже багато про нас, поляків.
— То ви певно перебільшуєте, — допитувався Берко.
— Чого? Я чув, що вами зацікавилися "там"... Театр — то велика сила! Він відтворить саме той час, коли нас наставилася Москва проковтнути в котрий раз! Прямо роти вже були пороззявлювані, а тут вирішальний бій. Варшавське передмістя поставило барикади... Стуй!
— Проковтнути, — повторював Берко.
— Хоча проковтнути можна і здалеку, — казав, похитуючи головою той: білявий чуб звисав на самісінькі очі, довга, як дівоча, шия здригалася разом з головою, а руки наче не пасували до стрункої постаті. І він це розумів, бо заховав їх в кишені плаща, але звідти вони випиналися кострубато.
— Театр? — запитав Берко, наче щось пригадуючи. — Ну? То це так далеко? В Польщі... То ж не в Америці.
— В Польщі, в Польщі, — казав за Берком Лех, так він себе згодом назвав. — Пішов би той в тужурці, і не було б йому спину, то вже ж кіннота Даватора пересікла границю Німеччини. А Польща... Стуй!..
— Ви хочете бачити нашу п'єсу? — запитав Берко.
— Аякже! — вихопилося в Леха. — Але я розумію, що там має робитися: голці не буде де впасти.
— Ну і що? — запитав Берко. — То вже таке міці? А як я вам дам контрамарку. Може стояти десь на проході доведеться?
— Приходити? — чогось без будь-якого здивування питав той.
— Я вас проведу. Завтра ввечері. Аякже.
І таки прийшов в призначений час і примостив його Берко десь там за лаштунками, бо в театрі ніде було голці впасти. І не тільки в театрі, а й на площі перед ним: то був справжній огляд дорогих кульчиків, золотих з діамантовим камінням, довгих золотих кіс, в яких переливалися невловимим промінням дорогі шпильки, старовинних фамільних підвісок.
Палаючими канделябрами дивився театр на окрасу всього світу — польське жіноцтво, що знає краще ніж будь-яке інше показати свою красу крізь гонор.
Піднялася завіса: сам директор театру "Варшав'янка" і виконавець головної ролі, а саме ролі Фелікса Едмундовича Дзержинського, товариш Пліх, дивився зі сцени прямо на глядачів поглядом, повним самоповаги і навіть гордості, правда, сам того не відаючи, на скільки її, тієї гордості вистачить. Стояв віч-на-віч з тими вишуканими глядачами. А з-за лаштунків долинала пісня: "Дайош Варшаву! Дайош Берлін!" Передній край освітлений, а з глибини сцени прорізалися тільки (як з-за темносинього скла) контури тих, хто мав прославити варшавську сцену, не на сцені, а саме в партері і на гальорці... Так мало бути?
Зараз. Зараз тихо шелесне суфлер рукописом п'єси, вийдуть артисти на передній край сцени і дійство розпочнеться з тієї похваленої паном Болеславом масовки: "Товагішті!" З цим першим словом з бокових дверей партеру вийде ще один герой... твору драматичного в живій плоті. А якщо ні? Вийде, відкривши нову сторінку в історії драматургії, де артист має право вийти на сцену не тільки з-за лаштунків, а із-поміж рядів глядачів.
Так він і йшов, вимахував довгими руками в такт "Варшав'янці", що гриміла з-за лаштунків, наближаючись все ближче і ближче, як походом. Шкіряна тужурка була защеплена тільки на два верхні ґудзики і настовбурчена кишеня робила всю постать якоюсь кривобокою. І це ніяк не в'язалося з строєвим кроком. До нього мало хто б здумав приглядатися, а якщо навіть так, то в очі впала б висунута наперед щелепа, що ніби сама йшла попереду. Правду кажучи, таки його ніхто не помітив, хоч пройшов він всю відстань від дверей до самої сцени. Не бачив з-за постаті, що проголошувала промову з броньовика, конвульсійним рухом зірвавши картуз з голови, а також з-за оплесків, що гриміли не з партеру, а зі сцени.
То плескали соратники — так майстерно загримовані артисти, яких, здавалося, не відрізнити від оригіналу. Тут і Троцький, тут і Риков, Дзержинський, Сталін, Коллонтай, і...
От і, як інкогніто, Шкіряна Тужурка зупиняється посеред сцени і, витягнувши маузер з кишені, націлюється прямо в груди вождеві світового пролетаріату. Пролунав постріл, потім другий і... почали падати один за одним Ленін, Троцький, Дзержинський, Сталін... А наступні постріли злилися в один протяжний звук. Десять пострілів.
Зловтішні усмішки зникли з уст вишуканої публіки: вони не чекали такого початку п'єси, у всякому разі... Драма і мусить бути драмою.
А як можна ще було думати?
Коли розвіявся дим, перед зором постала страшнакарти- на: всі артисти лежали на підлозі в калюжах крові, з розтрощеними головами.
Всім наче заціпило. Глядачі піднялися з місць, наче присоромлені, мовчки, з широко розкритими очима. Вони ще чекали чуда?
їм було не до Тужурки, що зникла, забравши з собою рукопис.
— То колективне самогубство. Неймовірно! — першим серед занімілого кола глядачів заговорив пан Казимір.
— А Тужурка де? — запитав в свою чергу пан Болеслав. — їй би теж лежати, та вона зникла.
— Всіх постріляно, всіх, — незважаючи на Болеславове зауваження, кричав, хвилюючись, начальник служби безпеки.
— Ні, не всіх. Залишився один — той, що не виконував ніякої ролі.
— Я знаю, Я вже дав розпорядження відправити його в тюрму.
— В тюрму? — здивовано запитав пан Болеслав.
— Диверсія? — в свою чергу запитав Казимір. — А ви ніколи не бачили тієї... Тужурки? Ну... на репетиціях.
— То допит?
— Чого? То просто один сміх... Кругом Польска. Пся креві Як так могло вийти? Колективне самгубство, організоване?..
— Нехай милує нас Пан Єзус! — дивлячись на спантеличеного Казиміра, казав художний керівник театру.
— А що ж? Або диверсія. Одне з двох. Нехай Пан Буг милує, кажете?
— Від такої найкоротшої п'єси в світі. Який від неї може бути наслідок?
— Розуме, розуме, вона чим коротша, тим цупкіше прихоплює мозок. Захоплення від неї таке, що не відірватися.
— Драма, — казав, не перестаючи труситися від хвилювання, пан Болеслав, — Шкода просто, що я в неї не вірю. То таки диверсія.
— А хотілося б вірити! Адже їм, як виявляється, повертатися було нікуди. А п'єса вийшла на славу! Ви б могли таке придумати, скажіть, чи ні?
— Не зміг, і не захотів би, — признався пан Болеслав, — бо в мене таке враження, що ми хотіли... ну такого ефекту, ПОСИЛЕНОГО для нашої публіки, а вийшов не якийсь там урок своєрідний для нації, а просто удар молотом.
— Ну? Серед такої маси народу! То "не пся крев?! Я відправив до тюрми того, як його, Гориштейна?
— Ну. Ну, він, він.
— Але відправив, щоб і його не було вбито, бо це ж єдиний свідок. Його треба спитати, чи^бачиб в'н коли- небудь ту сволоту з револьвером, бо ви мені так і не відповіли.
— Не бачив. Ніколи.
— Але...
— Я знаю, знаю те але. Мені просто не хотілося бути наглядачем, пшепрашем, мені хотілося бути художнім керівником.
— Ну то ви... геніальний керівник. Я серйозно. Такої вистави, певний, що ніхто в Польщі не бачив ніколи. От текст треба знайти, хоч здохнути, він може щось прояснити. Може там справді тільки одне слово, те "Товагішті!" У вас копії нема? Крім рукопису, прихоплено ще й спільника, — казав пан Казимір, як на пальцях підступав.
— Якого ще спільника? — видихнув розхвильований пан Болеслав.
— А! То ви і спільника ніколи не бачили? Тоді чого ж він там сидів за лаштунками?! Хто його там посадив?
— Пан Єзус! — спромігся тільки вимовити той. І вже дивився зляканими очима кудись попід ноги, не знаючи, яка несподіванка ще його вичікує.
— А скажіть! — посміюючись, мовив пан Казимір. — Як вони обвели нас навколо пальця! Серед такої публіки діє диверсант, та ще й зникає. Яка ганьба нам з вами. Про що говоритиме наш поляк після такого скандалу?!
Таких розмов було немало і, здавалося, все можна було пояснити, крім зникнення того диверсанта. Ну, як у воду впаві
Було оточено негайно театр і суміжні вулиці, перетрушено все, і все безрезультатно. Хто міг його заховати? — думав пан Казимір, а питати було нікого. Бо хоча б Бернові... Чого йому було знати про якогось Леха, коли про нього нічого не знає сам Казимір? Знайшли, але теж застріленим, тільки вже не в театрі, а далеченько поза ним.
А пан Болеслав? Йому дозволено побачення з Берком.
— Скажіть, ви з паном Емануїлом земляки. Може, він вам що казав перед... виставою? — питав пан Болеслав, похитуючи головою.
-— Нічого не казав. А що скажеш, коли в Польщі нема Польщі.
— Як то нема Польщі! Та ви хоч такого панові Казимірові не кажіть, бо...
— Розсердиться і не випустить з тюрми?
— А! Випустить! То аж такого вам треба чекати? — запитав пан Болеслав тихо-тихо та ще й оглянувся навкруги, де не було ні душі.
— Що там вже? — питав Берко пошепки. — Школа труда добирається?
— Школа труда? — перепитував пан Болеслав.
— О! — вигукнув Берко. — Ви кажете, що в Польщі є Польща. Ага! Приходить якась... Тужурка. І куди приходить! Як до своєї хати і бах-бах-бах! Прямо як в самій Москві. Скажу вам під великим секретом, що в Америці скоро не буде Америки.
— Як то? — допитувався пан Болеслав.
— Ну? Ви хочете, щоб я втік з тюрми. Так? А чого б, здавалося, коли тут таке надійне місце? Ніхто сюди не достане з Москви? А як достане? То хіба не вийде те, що я казав? О! Ще й як вийде!
— Ні, ви мене не так зрозуміли! Хіба ми можемо тримати в тюрмі артиста такого видатного театру? А Єзус Христус! Та хто б собі таке дозволив в цивілізованому світі?! А хоч випустити вас, то Москва зразу заявить свої права і...
— Школа труда? — запитав, зовсім не думаючи посміхатися.
— От і берегти треба вас, а Польщі хіба не вистачає свого клопоту? І самому треба думати, як воно має бути... Залишається тільки одне...
— Щоб я втік. Куди? Щоб я так жив, що нема куди втікати!
— Пане Берку, світ великий, — казав гість, втрачаючи терпіння.
— І я так думав! Щоб я так жив! Мій великий світ був Ярмолинцями. А я хіба таке знав? Я думав, що світ великий Москвою, коли довелося втікати від... школи труда, і побачив стільки люду в Москві, наче збігся туди ввесь світ плескати в долоні і кричати "Ура!" Та що вийшло? Хіба треба розказувати?
— То вам доводилося втікати?
— А! І досі не знав би нічого про той світ, якби не та паскудна худоба... Цап. Контрреволюція. Злизав з стіни лозунг вночі.
— Який цап?!
— Ну який? Козячий. Вночі з Мортковою козою злизали гасло. Контрреволюція. І я поїхав до Москви. Думав, що світ покоротшав тільки на мої Ярмолинці. А там в мене сім'я. Коли я їх побачу? Чим далі я їхав, тим світ ставав все коротшим і коротшим. Ну? Коли рукою можна дістати... А-а! Пане Болеслав, я боюся. Коли мені б довелося їхати до Америки, то куди і на скільки має покоротшати світ?! Ногою не буде де ступити.
— То ж свята правда, пане Берку, то свята правда! Ми, поляки, стали стіною, щоб не покоротшав для нас світ на цілу Польшу. І про це треба думати всім кожну мить. От де ми знайдемо ту Тужурку... шагреневу, щоб для когось ще завчасно не зник цілий світ. Десь вона є, десь шастає, хтось її переховує! А чого? Бо прийшла, як до себе додому, і так, як ви кажете: бах-бах-бах!! Що скаже поляк? Ай! Як проґавили! А попереду ще бої і бої!.. Що буде! А то були не просто постріли і вбивство театру, то була демонстрація всюдисущності... Де вона?.. Хто переховує ту сволоч?
— То цим хіба треба так сушити собі голову? — здивовано запитав Берко. — Треба зробити, як сам Троцький. Хоча не зовсім так...
— А що зробив Троцький?
— Ну, він Тужурку знайшов. То її хіба не можна пошити? Ще кращу. Під примірку. Бо на тому було просто тьху! Висіла на випертих лопатках як мішок.
— А ви його так близько бачили?
— А чого не бачити, коли він дивився на мене, як от я на вас?
— І не вистрілив?
— Одненького залишив. Аякжеж! Щоб його підозрювали, допитували, розстрілювали. О! Хитрувати є кому і без Троцького.
— Ну і пошили...
— Що пошили? Ага! Тужурку. Шкіряну. А в неї можна вдягнути хоч кого і... знайти сокирку під... чим?
— Під лавкою.
— Під лавкою, — повторив Берко. — Ну, я не кажу, що вас чи мене знайти.
— І це так точно було в Троцького? — запитав пан Болеслав не сумно, а збентежено.
— Не, не так, не бійтеся! В Троцького хитрість його бентежила серця. А в Польщі? Хіба хтось сміє подумати про хитрість?
І настала мовчанка, довга, нудна.
Беркові здавалося, що його гість піде, не сказавши жодного слова, наче між ними земля провалилася, а сам починати все спочатку не наважився. А той не виходив, склав долонями руки на колінах, опустив голову і забув про все на світі.
Вони продовжували розмовляти подумки. Навіть тоді, коли пан Болеслав сам йшов берегом Вісли, а навколо верещали діти, бігаючи за голубами.
— Що? Самих себе завойовувати... починаючи з душі?
— Але ж, — казав уявний співрозмовник, ясно, що не Берко, а хто? — Ми пройшли півсвіту.
— Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся.
— Нам не треба повертатися. Нам вперед і вперед! В тім і різниця, що не треба повертатися... Революція м і р о в а ... і повертатися буде ніколи. В тім і різниця, — повторив "хтось", хитро посміхаючись.
З такими думками страшно було заходити до Казиміра, розказувати йому, що якийсь уламок відірвався від серця, щось, може, найважливіше, пройшло мимо.
— Мимо тебе? — запитував згодом Казимір, — то ж не треба, щоб воно пройшло мимо Польщі!
— Не треба, — погодився Болеслав. — Але де вона, та холера в тужурці? — питав, приховуючи за цим питанням свої думки сумні.
— Спершу п'єсу треба розтлумачити, може, там що сказано. Так не може бути.
— І я так думаю, — погоджувався Болеслав.
— Я думаю, що у вас е копія. Як? Нема? А чого?
— Вони змінювали її по сто разів.
— Ну от. Але прикмети того ви можете розказати. Який він?
— Молодий, але виглядає як старий. В старого таких очей не може бути. Нижня щелепа надмірно широка і висунута вперед, як у бездумної істоти. Але й чоло широке і високе. Створюється якесь суперечливе враження.
— А якщо я вас це запитаю завтра?
— Нащо? Чи я не брешу?
— Ну... сам собі, — казав Казимір, заплутуючись у власному язику.
— А п'єсу таки треба поставити, — казав Болеслав скоромовкою, ніби боявся, що тут йому не буде можливості договорити фразу до кінця.
Говорив чітко, але тихо, сам для себе.
— Нащо? — ще тихіше запитав, певно, здивований Казимір.
— Бо я просто вже її бачу, того вождя пролетар'яту на броньовику...
— А Шкірянка? Одинадцятим героєм?
— Е! Ви ігноруєте головного героя, тобто режисера. Адже то не буде на сцені вистава, так би мовити, а тільки її репетиція.
— Нічого не знаючи про Шкірянку?
— Тим краще, тим краще, ми не будемо зв'язані конкретикою, в нас буде широке поле вибору.
— І репетиція закінчиться розстрілом?
— Я вам хотів сказати, чим вона має початися, а розстріл — то тільки кульмінаційний момент.
— Видумувати? — з недовірою в голосі питав Казимір.
— Чого видумувати? Давайте продумаємо все крізь власні особи.
— Давайте. Згоден.
— Значить, диверсант... проходить зухвало на очах всієї Польщі так, що нікому не спадає на думку його зупинити. Навіть вам, пане Казимір. Так? Так. Міг він сподіватися на втечу? Не міг, бо того, що запідозрювався, білявого, ви знайшли з простріленою головою.
— Особа його встановлена.
— Тим більше. Значить, зв'язків не було, а могли б бути через такого компанійського Гориштейна. Так? Так. Тепер. Хто б міг послати його сюди з таким брутальним дорученням? Офіційно, я маю на увазі. Ну ви б послали? То не просто ризик, то... безглуздя. Тільки приголомшена такою історичною перемогою Польща могла собі дозволити з цього безглуздя зробити, якщо хочете, таку романтику. Я і ви в тому числі. Так? Так. Отже, то його власна ініціатива, як безумство хоробрих. Ця нижня щелепа... А далі? Далі...
— Видумувати?
— Література має право ширше, ніж життя. Що значить видумувати? Творити.
— Як?! Не займайте історії! Це ж не в ваших інтересах, як історичної особи в даному випадку. Історія і більше нічого! То наша історія!
— Розумієте? В літератури свої закони, а розстріл аж ніяк не може бути розв'язкою, бо й я певний, що так в житті не сталося. Отже, то кульмінація твору, а далі... агітпоїзд.
— О, Пан Єзус! Та хто ж його має пустити в поїзд?! І чого?
— Бачите, поза п'єсою ще одна п'єса, драма того з висунутою щелепою. Ви, значить, залишилися без розв'язки, бо не знайшли слідів, а чого мені залишатися без розв'язки? Маючи такі широкі можливості... і вона наступить в агітпоїзді.
— А ваша, пшепрашам, яка тут роль? — спересердя запитав Казимір.
— Моя? Режисера на репетиції! Та моя роль основна — виправити виступаючого з броньовика: пане Стоянов, пане Стоянов, пшепрашам, товаришу Ленін! Ви вождь світового пролетаріату, чого б вам так здирати той картуз з голови, як гідру?! Та й картавити в конвульсіях.. Пам'ятайте ж, що у вас і зріст всього метр двадцять. Ну, це хай би! А той кидок прямо в натовп?.. Пам'ятайте, що ви не на московській сцені, а на варшавській! І уявіть собі, як сприймуть цей артистизм! Епопею перетворити в фарс?! То... небезпечно не тільки для вас, а і для Польщі... як центру світової культури.
— Знайти б його.
— Але ж для п'єси це не матиме ніякого значення. — Казав і думав про останню розмову з Берком, тому запитав так зненацька: — А ви його шукали в агітпоїзді?
— Шукали скрізь. Пошуки продовжуються. І добре, хай так, але чого б він (нехай буде я або ви) зважився б сам собою піти на такий ризик?
— Ну, чогось надзвичайного добивався чоловік або від чогось відбивався, від якоїсь смертельної небезпеки. Може, чим проштрафився, та й треба було віддати належне.
— Але та розв'язка ваша мені чогось не подобається.
— Я знаю, чого. Бо глядач сприйме все, як історію, хочемо ми цього, чи не хочемо. І от ще один промах, куди екстравагантніший ніж перший: уявляєте, як із згортком за пазухою диверсант пробирається до агітпоїзда, якого ніхто не стереже. Так? Чи не так? А його таки там ніхто не стереже, — зауважив з слизькою усмішкою Болеслав.
— Сховатися в агітпоїзді...
— Чи була вже така потреба ховатися, коли виявишся напівдорозі до... ЧК, якщо хочете? Адже туди певно призначався рукопис! І з якоюсь метою... Так чи не так?
— О! — тільки вигукував Ка'зимір.
— То ж треба було б з'явитися у всеозброєнні, бо могли б не визнати подвигу, мало того, могли б... О! Багато могли б!.. — зітхнувши, казав Болеслав, з-за долоні підглядаючи за Казиміром.
— Я вас просто не впізнаю, — признавався Казимір, примушуючи себе голосно засміятися. — Що з вами сталося?!
— А! То я зробив відкриття такого світу, якому завжди і все треба залишати позаду... А існує ж такий світ! Ніколи не повертатися назад.
— І коли ви зробили таке відкриття?
— Я не хочу в цьому признатися не тільки вам, а й самому собі. Наче й сьогодні все це прийшло до мене, хоча наступало мені на п'яти багато разів. А рукопис я б... ну, якщо хочете, я б розклав по підлозі агітпоїзда всі маніфести кремлівські (вони там є!), всі декрети, все те "Всім! Всім! Всім!..." І не всім! І водив по них вказівним пальцем, переводячи той палець на рукопис і повертаючи за ним голову то в один бік, то в другий, тихо казав би: "Так? Так. Так? Так". І дійшовши до останнього аркуша рукопису, в розпачі вигукнув би:
— Та тут все сходиться! Все сходиться!..
І піднявся на ввесь зріст стрункий не по літах Болеслав, і вже, як на сцені, згортав уявні зіжмакані аркуші в клубок. Далі підняв їх вгору і з розмаху кинув знову на підлогу, а потім, вдаривши по них перевернутою долонею, плачучи, сказав: "Ну? То не сволоч той Маноля?! Хитра, підступна сволоч! Ніхто ж такого не міг придумати!" І засміявшись, втираючи вимушені сльози, безсило опустився на стілець Болеслав, а Казимір дивився на нього широко розкритими очима. Помовчали.
І згодом, вже сидячи, режисер продовжував. Текст п'єси ще раз зіжмакав в руках і знову злісно кинув на підлогу.
Нарешті самозванний Чекіст сам всідається на підлогу, прямо на порозкидані аркуші, широко розставивши ноги і розвівши руки, зі злістю каже:
— Сволоч. Маноля сволоч. Що ж тут можна придумати?! Як там довести, що то контрреволюція?!
1987 р.