Не забуду ніколи:
Як вовняна нитка Голосу_спортивного_коментатора
Витягала мене із судомних грипозних марень,
Вела,
Натягувалася дзвінко на «Гол-л-л-л-л-л!»,
Готова от-от увірватися,
Та я міцно тримала липкими від жару руками,
«Не відпустити,
Не розпустити,
бо тоді вже –
все…»
Хапала повітря ватяне,
Як недолуга брасистка – воду,
Бульк! –
Але рятівне коло
Голосу_спортивного_коментатора
Маминими руками витягало з гарячки,
І тато схилявся над ліжком,
А я – щаслива!!!! –
Посміхалась блаженно,
Бо
коли була хвора,
То батьки не сварились ніколи…
Веревечка зимових хвороб тяглася із грудня в лютий,
Голос_спортивного_коментатора шпетив мене ночами:
«Маленька брехлива жертовнице,
Ти нічого не тямиш у цьому світі,
Привозні мандаринки твого щастя такі зелені,
: І – не ховайся, як страус, під ковдру солодких ілюзій!
: І – що написано в книзі долі, того не об'їдеш возом!
: І – пневмонія – дебільний спосіб батьків мирити!»
«Мир–мир–миром, а пироги – з сиром» –
Відповідала скоромовкою,
малювала двох чортиків скособочених
маму і тата,
і себе –
із руками розчахнутими –
між ними.
Дівчинка-линва,
що схопилася міцно-міцно
за берег
лівий і правий,
дитина-місточок калиновий,
що,
перекрикуючи Голос_спортивного_коментатора,
кличе батьків додому...