Червоне

ЧЕРВОНЕ
Усе було червоне на дівчинці Павлині — від бантика у косах до черевиків. Вона патологічно любила цей колір. Тому вороже сприймала будь-яку спробу одягти себе в інші барви. Матері це набридло, але нічого не поробиш — балувала, догоджала, шила, в’язала, вимінювала у людей і навіть перефарбовувала новий одяг в червоні кольори. Супроти бажань дочки не варто було ставати, бо в гніві та падала на підлогу в істериці.
 
Минули роки, дівчинка Павлина перетворилась на дебелу, грубувату дівку і вийшла заміж за сором’язливого хлопця, трохи заглибленого в себе. Кольорову гамму свого вбрання довелося злегка розширити, бо Тихін їй таки подобався, але швидко запротестував. Йому хотілося м’яких, заспокійливих тонів. Мав багату бібліотеку, захоплювався історією великих цивілізацій, міг годинами розповідати дружині про давні поселення корінних жителів американського континенту. Особливо захоплено і якось затято Тихін говорив про неперевершене вміння індіанців розрізняти до двохсот кольорів і, що кожна дитина у них знає назву кожного відтінку. Павлина тонкі натяки чоловіка пускала повз вуха, прикрашені червоними сережками.
 
Сама не любила книг, як вийшла заміж, так нічого й не прочитала. Безкінечні телевізійні серіали, особливо з кривавими бандитськими розбірками, гра з подругою в карти до першої образи-поразки, розкладання пасьянсів. Чоловіка пригнічували червоні тарілки, чашки, якими доводилось користуватися. Такий посуд не давав можливості оцінити природність страви. Це все одно, що їсти з заплющеними очима, смак уже був не той, травлення порушувалося. Щоб якось порятувати становище, тихенько придбав собі мінімальний набір білого посуду. Це викликало у Павлини велике роздратування.

- Ти що, гидуєш їсти з моїх тарілок? – нависала над столом грудьми .
- Зовсім ні, люба, просто подобається білий колір. Не переймайся.
- Ні, гидуєш. Я бачу... Може і я не така? Ти ж нікуди не ходиш зі мною!

У руках Павлини великий кухонний ніж розсікав повітря. Атмосфера загрозливо електризувалася, неначе перед блискавкою.
 
Так у сімейному кораблі з’явилася перша темно-червона тріщина, через яку влилися недовіра та підозри. І хоча сиділи на одній палубі - гойдалися кожний на своїй хвилі. Далі — більше. Тихін завів невеличкого песика, віддалено схожого на болонку, і переніс на нього свої тонкі почуття: жалі, ласку та тепло. Дружина вже ледь стримувала себе, бачачи, як він ніжно говорить до пса Біла, які незвичні слова злітають з його вуст. Так тривати довго, звичайно, не могло. Якась незначна причина була знайдена, і червоне полум’я, що так довго жевріло в сутінках Павлининої душі, вибухнуло назовні. Несамовитий крик, лайка, розчервоніле обличчя, розмахування рук…
 
Усе, що стримувалося, приховувалося, бурхливо полізло назовні, було таке незвичне, несподіване для чоловіка, що він заціпенів. Мовчання ще більше підсилило гнів дружини, традиційного падіння тіла не відбулося. Павлина вискочила з хати, і її ошалілий погляд зупинився на Білові. Ось хто заважає жити! А далі вже повне розпружинення, обвал, сокира, що потрапила під руку, різкий її порух — і Біл пофарбувався у червоне. Відтак настало полегшення та якесь отупіння…

Наступного дня у голові жінки чомусь залишилися незначні епізоди вчорашнього, вона мало що пам’ятала, ходила мовчазна й навіть посміхалася. Тихін важко видихував смерть болонки. Щось дуже важке всілося на плечі та не хотіло злазити.
 «Моя дружина слабує на психічну хворобу, — потерпаючи душею, думав він, — істеричний невроз чи психопатія?» Губився думками, гортаючи довідник фельдшера. Знань з психіатрії не вистачало, діагнози в клінічних проявах були такі схожі, що через деякий час у голові все переплуталось, а порадитися з чужими людьми не наважувався.
 
Чоловікові здавалося, що вже не склеїти розбитого сімейного глечика, навіть важко стулити його докупи. Залишалися короткі миті в стосунках із дружиною, коли Тихін почувався впевнено та комфортно. Це коли довгі червоні сережки ритмічно й приречено совалися на ліжку, а потім - усе швидше і швидше...
У такі хвилини володарювання тішився власною силою. Слухав приглушений солодкий стогін... Здолав, переміг... І ось Павлина, ще недавно грізна – тепер зволожена, заплющена, розм’якла... Чомусь панічно боявся втратити ці відчуття. Та новий день приносить і нову втіху.
 
Як тільки порожню будку заселило сірувате, гавкаюче створіння, Тихін з новою силою забажав опікуватись ним і радіти.

У Павлини інакше. Вона звикла, щоб оточуючі слухали і вихваляли, як оту червону дівчинку-школярку, що була завжди в центрі уваги. Світ має крутитися навколо неї. Жадала цього постійно. Проте новий день проносив розчарування, брутально порушував дитячі забаганки і звички, сірістю своєю вимазував кольори Павлининих мрій. Людський поголос про зарубаного пса робив свою справу. Уже ніхто не усміхався, побачивши її, люди перешіптувалися і мовчки розходилися при наближенні. Бабусі потай хрестилися й казали, що п’є свіжу кров, тому в неї червоний посуд, називали Вампіршею.
 
Щоденне споглядання закам’янілих облич, відведених очей було нестерпним. Удома чоловік дивився якимось вивчальним поглядом і злякано. Розчарування, невдоволення знову накопичувалося й не мало виходу. А тут ще постійно гавкаючий Туман виявився звичайнісінькою сучкою, яку Тихін перейменував на Тумку. Як тільки подруга підросла, так і настала ота лиха година.

Літнього вечора двір заполонила зграя кудлатих, сідлистих, з повідриваними хвостами і без нашийників собак. Їх було так багато, що біля сучки розпочалася справжня гризня за визначення домінантних генів. Тихін вискочив з хати на ґвалт і ледь не зімлів: якийсь кудлатий здоровань, весь у реп’яхах, з прокушеним вухом, осідлав Тумку.

Скільки зусиль потрачено на виведення у сучки бліх! Які дорогі псячі шампуні! Чоловік майже фізичну відчув, як тисячі цих паразитів зараз скачуть на ніжне тіло його улюблениці. Відраза та обурення були безмежні, неначе блохи побігли по ньому самому.
Відважно розігнав зграю й забрав сучку до хати. Що робити далі? Незабаром прийде дружина і буде гніватися. Так, це запах приваблює самців, треба його знищити. Як? Набрав повні жмені духів, дезодорантів, навіть лаку для волосся і все те швидко вихлюпав на Тумку. Кімнату заполонив «термоядерний» аромат, сучка скавчала та чхала.
 
Трохи заспокоївшись, Тихін згадав про товариша, який мав клопіт із сіамською кішкою, дбаючи про чистоту породи. Нинішньої весни говорив про якісь антисексуальні пігулки. Треба негайно їхати, допоки парфуми діють. Прив’язав Тумку і мотоциклом помчав до сусіднього села…

Роздратована Павлина поверталася з роботи. У власному дворищі перед нею постала геть незрозуміла картина. Кілька собак оточили будку, куди якимось чином заліз і уклався здоровенний пес, гордо висунувши кудлату голову. Всі інші крутилися навколо і гавкали. Тумка з натягнутим ланцюгом стояла осторонь. І тут до жінки долинув різкий запах від сучки. Що це? З ніздрями, розширеними від запаху, гніву і поганого передчуття, молодиця вбігла до хати. Навколо лежали упаковки, стояв нестерпно важкий дух.
 
І знову оте знайоме червоне світло перед очима — і цілковите збурення, розпружинення гніву. Його було так багато, що хлинув рікою, і в цьому була своя насолода, полегкість. Земля пливла під ногами, рух швидкий і впевнений, ніщо не зупинить його…

Вже починало сутеніти, коли повернувся Тихін. Повз ворота прошмигнув зляканий пес з піджатим хвостом. Мертва тиша. У передчутті непоправного зайшов до двору. Закривавлена Тумка лежала біля воріт зі шматком металевого ланцюга. Будка була порубана разом з кудлатим ватажком, що не зміг вчасно вибратися. Тут же недалеко валялася пощерблена сокира. І всюди кров. Той ненависний колір робився у сутінках темним і майже непомітним. Та чоловік знав — настане день і все буде видно. Оте „завтра” ще треба пережити. Лікувати дружину, слухати пащекування сусідів. Важко опустившись на дривітню, Тихін подумав про жорстокість світу.
 
… Людське око за сотні тисяч років так сформувалося, що сьогодні кожна людина має ніби два ока в одному. Одне бачить вдень голубе небо і червону кров, інше — пристосоване для ночі, коли все червоне зникає. У сутінках найбільша чутливість зміщена до голубого і подалі від червоного. Чому так? Скільки часу було потрібно для формування «вечірнього» ока людини? Певно, в цьому закладено потаємні бажання мільйонів людей, адже вони тисячоліттями хотіли бачити перед сном у сутінках свого житла світле голубе небо, а не страшний морок ночі і кров загиблих...

«Око змінилося, — думав він. — жоден звір не може похвалитися таким оком. А світ жорстокий, кривавий і сьогодні».
Чи не вперше за життя Тихону захотілося, щоб завтра не розвиднялося, щоб сутінки тривали вічно.


Рецензии
Дякую шановний друже!

Як по суті, то: " У всякого своя доля і свій шлях широкий".
Цікаве твердження про "два ока". Думаю, що значно більше. Все залежить від обставин місця та часу.

З пошаною.

Виталий Полищук   01.03.2015 20:43     Заявить о нарушении
Доброго дня, Віталію!
Звісно їх більше ми носимо в собі.
Дякую! І нехай щастить Вам!

Петро Домаха   02.03.2015 13:49   Заявить о нарушении
На это произведение написано 8 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.