Химерні химери.
Повість про химерні почуття, та невблаганність людської впертості або історія кохання двох незрілих особистостей.
Частина перша.
Сонце вже підбилося височенько. Проміння сяючи, грало і вистрибувало на долівці. Я встав з ліжка, і з насолодою потягнув свої ще не змарновані анаболіками мязи. Як ви гадаєте, що робить кожний поважаючий себе «тінейджер» віком років так до двадцяти с нєбольшим, коли тільки-но-тільки розплющить очі?
Правильно. Він підривається з ліжка, врубає охуєнний драм-н-бас, вмикає на компі відеоплєєр, і хекаючи як собака дрочить на вранішнє порно.
Вранішнє порно є особливим підрозділом нормального, качественного прону. Воно несе в собі усю бурхливість пережитих нічних, еротичних примар. І також до речі, воно спроможне надати впевненості, законченному задроту-бібліотєкарю, який прострочив фіг знає скока кілометрів собствєнного …гм, ну це себто вже не має значення, хіба що тільки для науки.
Скажу сразу – я не дрочу по утрах. Пачіму, сразу сука запитаєте ви.
Тому що. У мене абонемент до пансіону крилатих дів. Вулиця Сумська, по главній, та за рогом. Їдьте, не проминете.
Це я звісно шуткую. Але якщо вже й справді так кортить знати, то в мене є дівчина, яку я регулярно є…..люблю. Все. Більш не зроню не слова, стосовно мого великого кохання.
Так от, старанно подрочивши, середньостатистичний задрот дико шифрується, і оглядаючись витирає заляпані «предмети мєбєлі, і інтер’єра», вирубає порнуху, і запускає «Мозілу» чи «Опєру». Особливо прошарені можуть юзати також «Інтернет-експлорер». Потім – одразу ж переходить по «закладкє» на сайт «Вконтактє». І шо дальше, запитаєте ви. Це питання обґрунтоване. Дійсно, звідки ж вам – пересічним громадянам знати, чим дихає, і що жере задрот звичайний, Zadrotus Vulgaris.
Я б і сам охоче дізнався, та мені про це не відомо. Вибачте, я не такий. Задротами не стають, ними народжуються.
Я вже був на кухні, і заварював улюблений зелений чай. Кава - можливо комусь і до вподоби, та це не про мене. Чай. Кава то понти. Од кави тиск скаче. А потім інсульт може уперіщити. А там – як повезе. Можна і коняку товкнути. Так що не п’ю я кави. Ібо нє***.
Хлібницю знов забули закрити. Я озирнувся, пригадав що ще вчора всі сімейні поїхали на дачу, а я ні х…чого не пам’ятаю бо приперся о першій, накурений, та набуханий в дишло. Так от, озирнувся собі, потім випростався, і голосно сам до себе промовляю – «Блять, як же ви заєбали! Ну невже так тяжко – закрити довбану хлібницю. Щоб все що лежить усередені – збереглося свіжим, хоча б до ранку». Потім я картав себе, що погано казати таке про свою рідню. Та вже як вишло. Заєбали. Вибачте.
Я націдив собі повнісіньку, під вінця чашку чаю, достав із хлібниці кілька (на диво не встигнувши зачерствіти) плюшок з корицею, і продуктивно почав наминати нехитрий, проте дуже калорійний сніданок.
Мені не страшно за свій стан, та все таке. А от Насті, подрузі моєї сестри, здаеться страшно. Щоб перестати їсти кремові тістечка, які вона сама від себе никала, та потім судомно жерла ночами, попід електроплиткою на кухні, її батько був змушений звернутися до психотерапевта. А згодом, її, навіть гіпнозували. Щоб не жерла.
Цю вкрай таємну інформацію я отримав знов таки від сестри. На біса таке робити, я спочатку подумав що це невдалий жарт, але суворі факти реальності були незаперечними доказами людської незбагненності. На сестрині перекони я не зважав. Це було не звичкою, це було мірою безпеки.
Сестра вже колись розказувала, що інша її подруга, така собі нічогенька Яна не має з ким піти у кіно. І в цілому вона сама, так що я мав змогу «підкотити копита» до неї. Це було давно, і я ще був непідкованих у справах що торкались безпосередньо справ амурних.
Пішов. На «Самий лучший фільм». А чого ні. Яна привертала своєю фантастичною красою, але відвертала тупими темами розмов. Моїх тем вона просто не розуміла. Разорваний і повністю охуївший, я просто і ясно сказав Яно – іди на ***, і незалежно посміхнувшись пішов хуярити пиво у найближчий бар. Яке кіно такі і баби. Мені було років щось так шістнадцять. Так, бридко згадувати, але…
Ввечері коли ноги принесли мене під своє парадне, мене вже чекали. Двоє гомофобів, стрижених дуже коротко, з «грусними єбалами» та якийсь гламурний хлопчина, з виду старший за мене років так на два. Чи більше. Цього я не знав, та й непотрібно було.
Я зрозумів хто це, і чому вони тут. Пєдіка я вже бачив якось з Яною, отже він прийшов «устраївать мнє мєсть в стілє Шекспіра». Добре. Гомофоби мали незнайомі обличчя, тому першого я уєбав того, котрий здавався мені бридкішим. Так. Каюсь, але у шістнадцять років я носив із собою кастета. Саморобного. Виплавленого на дачі, із свинцю, в дерев’яній формі. Гомофоб щось нявкнув, і підсковзнувшись (саме була зима, і ожеледь накрила сходи ) показав як треба падати у разі ядерного вибуху. На жопу, з роззявленим ротом, і з юшкою з носа. Я замахнувся вдруге - гомофоб -2 виставляючи руки перед обличчям, скукожився, та проскочив повз мене, і накивав п’ятами, біг вперед, немов строго по орієнтиру.
Пєдік взагалі кудись зник. Я навіть не побачив куди, і коли.
З рештою розмова вийшла інформативною, та на диво лаконічною.
Засунувши кастета до кишені, я обминув заробляючого простатит дебіла, і зайшов до парадного. Двері зачинилися клацнувши замком, і мені стало трохи жаль тих трьох долбойобів. Але, честь повинна бути відстояна. І я це зробив.
Трохи згодом місциною ходили страшні історіі про «припєздєного» з третього подьєзда.
Вибачайте друзі. Їй богу не хотів робити нічого лихого. Змусили падли. Що поробиш.
Згадки згадками, але с тих пір я інформацію від сестри ретельно фільтрую. Випадок з Яною пішов мені на користь.
В кіно, їй блять піти ні з ким…
Чай вже закінчився, а я замріяно дивився у вікно. Серпень. Ясна пора літнього сезону.
День тільки-но почався, але я вже мав плани на нього.
Час спливає, години розписані по хвилинах. Сьогодні я напевне дізнаюся те що хотів дізнатися давно. Мені було дуже цікаво, як там поживає одна з моїх подруг. Не те щоб подруга, і навіть не кандидат у «фройляйн» (хм, хоча чому і ні?), але в цілому дуже цікава дівчина Аня.
Прибравши за собою зі столу, я пішов голитися. Негоже ж буде до дівчини йти з щетиною. Хоча мені насправді пофіг, та лишень щетина колеться. Треба голити.
Об одинадцятій годині, я , чисто виголений, і з «фірмєнним» рюкзаком Найк вийшов з дому, та примружуючись під сонцезахисними окулярами, діставши телефон, набрав її номер.
Є, визов іде. Добре, значить у мене є шанс.
На шо. Та на всьо.
Свіжість серпневого ранку вичавлювалася полуденною духотою. А в повітрі віявся запах розтопленого асфальту, та пекельний сморід якоїсь забігаловки із шаурмою. Облиште бездомних котів, товарищи хачі! Благаю вас, облиште.
Частина друга.
Зустріч пройшла на диво… паскудно. Ми зустрілися біля пам’ятника Тарасу Григоровичу. Після п’ятнадцяти хвилин розшуку один одного. Вона впевненим рухом вуст виявила в мене ознаки топографічного кретинізму, тому що я ніяк не міг збагнути нарешті де вона є, хоч вона і йшла просто до мене, тільки трохи праворуч. Я не образився, але про топографічний кретинізм почитав таки, згодом, у «Вікіпедії». Страшна штука я вам скажу. Лікуйтеся друзі – нас 52 мільйони.
І от вдалося, ми таки зустрілися очима, хоч і здалеку, мені стало видно наскільки в неї блакитні очі. Щось усередені мене стало наспівувати :
«Вона носила квіти в волоссі, і ними грався вітер щомиті…»
Йобаний в рот! Стоп коні. Які квіти, яке волосся. На мене сунув страшний зомбі керований, прямо з могили, товаришем Зігмундом Фрейдом.
Як я вже казав «та дєвушка каторую люблю» (слова з пісні ) прикольна звісно, і все інше, та кілька міцних задрок проникли таки в її світлу голівку.
На початку нашого спілкування, мене міцно зайобувала стійка пристутність міркувань Зомбомастера (Фрейда), в її власних судженнях. Попервах це було трохи прикольно, але згодом – впевнено остогидло.
Це була таки задрока номер раз.
Задрокою номер два було постійне її бажання здаватись незалежною як Україна після дев’яносто першого. Ні, це звісно добре бажання, але ж не в такій химерній формі.
Ще, я думав що її улюблене слово – «перверзія», бо досить часто чув його від неї, стосовно деяких моїх думок.
Суворо нахмурені брови (досить естетичної форми, скажу вам) та повна відсутність бажання посміхатись, якщо правда легкий рух вуст можна вважати за посмішку, надавали їй потенційно відлякуючого хлопців виду. Здавалося що вона щось знає. Не знаю чому, але мені вдалося не звестися на «архіпуленєпробіваємий бронєжилєт» її невербаліки. Якось так вийшло. Чесно кажучи я не шкодую про це.
Під важкою амуніцією зверхності ховалися чутливість та доброта. Звісно дівоча романтичність, та невідомо звідки – віслюча впертість. Ні не принциповість. Саме впертість. Шкода звісно, та іноді і в кексах з ізюмом трапляються гвіздки, чи гайки, а інколи навіть болти. З лівосторонню різьбою на тридцять два.
Сподіваюсь в мене міцна зубна емаль.
Ми йшли поряд та спілкувалися. Якщо пам'ять не зраджує, то вдягнута вона була в білі джинси, чорні кроси, і чорну куртку.
Мені подобається як вона вдягається.
Так. Згадав. Найбільш мені сподобалися її неадекватні сережки. Квадратного кольору, чорної форми. Дуже стильні. Я ще сказав тоді щось на кшталт - «Дуже кльові, старушка».
Чесно кажучи спілкувалися ми ні про що. Мені хотілося її побачити, а чому прийшла вона я не знаю.
Скаженію згадуючи як я гальмував. Це для мене нехарактерно, проте «звідки взялась ета подстава» я так і не зрозумів.
Ми балакали щось там про драм-н-бас, та про вид на небо над містом, з висоти університетського даху. Згодом дошльопавши до метро «Наукова» ми попрощалися. Я їхав на тренування, вона у далекий кінець галактики. Ми щось казали один одному, але все одно вийшло якось фігово.
Увечері я нахуярився горілкою по самі помідори, від відчуття шаленої пустоти. Щось відпало в мені після цієї зустрічі. Знати б що, і чому…
Паскудство.
Настала ніч, і довго ще я скажено гарчав у садку, забльовуючи клумбу з трояндами.
Частина третя.
«Тюнінг вещь нєпростая, и даже опасная. Будьтє бдитєльны». (с)
Після останнього осмислення сенсу власного життя, я остаточно вирішив – треба еволюціонувати. Моя свідомість вирішила протюнингувати сама себе.
Ну що ж. Сказано - зроблено.
Почав я одразу з декількох параметрів.
Першим було збільшення кількості і часу моїх тренувань.
Дві години як раніше, відпочивали. Близько чотирьох на день, плюс вечірня пробіжка та кидання м’яча на баскетбольному майданчику.
Я почав вивчати жіночу психологію (та і психологію людей вцілому), та кинув наркоманити. Паління відпало само собою.
Я став додержуватися режиму, та більш менш старанно годуватися, щоб бути здоровим, та гарним. Став читати ще більше книжок, незважаючи на те що й так полюбляю читати.
Хороша музика, та хороше кіно, ну а хулі, усе по феншую.
Результати все ж таки проявили себе. І мені було дуже приємно що мені стало вдосталь наснаги змінити себе.
Я навіть став краще грати на ударці, хоча це вміння майже й не «тюнінговав».
Приємно.
Відповідальність та старанність, осі дві останні сходинки в запланованому. Зосталося небагато, і я твердо знав що подужаю їх.
Літо підкралося до мене дуже несподівано. У серпні. Перший місяц літнього відпочинку я старанно проєбав, відпрацьовуючи не здану вчасно сесію. (Це було ще до тюнінгу).
І ось лишень у серпні я дістав змогу якісно відпочити від розумової праці, та патологічної втоми.
Перші дні відпочинку я спав по «стопятьсот» годин. Ну чи майже так. Але годин таки по дванадцять – чотирнадцять спав.
Організм відновлювався.
Коли я відчув що регенерація душі пройшла успішно, враз захотілося з кимось цим поділитися.
Ставити задротні статуси у «Вконтактє» мені не хотілося, то для дітей. Тому я суворо вирішив поділитися радістю в «асьці». Це по дорослому.
Забігаючи наперед скажу що задумане мені не вдалося, через напад інопланетних форм свідомості, які захопили головний сервер «айсікью», і переписувалися зі мною, зламавши акаунт Ані. За їх тверджень, це була чиста, стовідсоткова випадковість.
Я намагався сказати їм, що з наркотою вже зав’язав, а галюциногенів не їв вже трохи не рік, але вони не зважали. Або може й просто не хотіли відмазатися так просто. Хтозна. До речі я точно знаю, що також до інопланетної братіі належить мій кіт Тіма. Він також ні*** пояснень не розуміє. І хоч скільки його я не зачиняв у холодильнику, він знову й знову намагаеться скамуніздіть щось звідти. По любому марсіанин.
Щодо інопланетною переписки з Анею, то вона була повна кривої іроніі, та негативізму. Крім того я дізнався (від неї), що якийсь задрот на ім’я Любко Дереш, своїми творами написаними під накуром, захопив її цнотливі мізки. І шо вабщє він стукає пальцями по клаві крутіше за мене. Ну тут уж *** рєбята, в мене 220-240 ударів за хвилину по клаві, ето фантастіка. Дереш нервово підкурює притулившись до стінки галімого бару.
«Досталі йобані масони» подумав я.
Вона-Він крутий. Пише дуже файно.
Я-Ти гаваріш я дємон, так і єсть.
В-Щоб так писати треба як мінімум народитися у Львові.
Я-А молодого командіра, несли з пробітой головой.
Я-Чи не почати мені писати свої оповідання українською мовою, тобто брудно канати під того ж самого Дереша?
В-не, у тя так не получиться, это надо рродиться во львове, или хотя б в яремче. Так шо, любчику, можешь навіть не намагатися.
Я - Я був впевнений на "стопятьсот" відсотків, що ти щось таке вистрелиш. Окрім того, я певно канати під Дереша не буду. Нафіга ?
От і я так думаю. Е, ні. Під Дереша тільки після п’ятої, або після п’ятої - під стіл. Воно знаєш – первак забирає.
В - треба зауважити, шо в тебе не зовсім виходить. якось воно не так. ти ше не вшарив українскьку.
Я - Енн я українську вшарив років так з 5-7 )
В – нє, не вшарив
Я - А ти бєстолочь
В - та што ти гавариш
Я - Реально, нічого іншого сказати щось не спроможуся. В тебе є чудовий дар - ліпити задроки
Я - в мене є бажання з тобою спілкуватись, а не задроки слухати. Неінтересно якось. Та і не цікавлять мене вони
В - всё сказал? да ну? спокойной ночи =)
Я – Мєтадон, пєрєц, амфєтаміни…
Ось так пройшла моя розмова з інопланетними підарасами захопившими голову Енн. Спонтанно, та досить жваво.
Спочатку я хотів бісонутися, але потім швидко охолонув, та відпустивши доброго срача коту Тімі, який падло, користувався моєю відсутністю на кухні, і комуниздив сосиски з холодильника, пішов на вулицю. Лагодити свій афігенний дьорт-байк.
Проїдуся вирішив я. Треба охолонути. Надвечір на вулиці стає найприємніше. Спека спадає, а дівчата вилазять з своїх тісних хавір, у різнокольорових, квітчастих сарахванах. Мужики ***рять пиво попід дитячими качелями та горкою. Випускниці совхозу імені Совєцького Союзу тридцятих - п’ятидесятих років вже зайняли сторожові пости.
Життя. І хоч часто один день схожий на попередній, воно не стоїть на місці. Життя пливе. А з ним і ми.
24 июля 2010. Далі буде…
Химерні химери – частина четверта, або майбутнє минулого.
Я прокинувся о дев’ятій годині ранку, вікно у кімнаті було відчинене и мене розбудив напевне вітер що грався занавісками. Знову одне и те саме –чиясь зйомна хата, бухло, спорт, тьолки, словом все як треба. Голова моя боліла, руки тремтіли, а всередині мене ще й нестерпно сушило. Лише на силі волі піднявши своє тіло з ліжка я пошкандибав до кухні – треба чогось випити бо розкладуся нахуй на атоми від пекла що горіло в моєму шлунку.
Літня пора приємна тим що якщо ти проспав цілий день в тебе є ще цілий вечір - ніяких тобі робот, навчань, та прочої хуєти, самий тільки фрідом! Але зараз на дворі єбошив сніг, а календар показував ранок суботи. Ну хоч так. Відіспався. По дорозі на кухню зайшов до ванної, вмився, прочистив клики, покоцав щетину на фотографії. Ні, треба чогось таки випити!
Кухня. Я дістав з потаємних нутрощів холодильника «кісонверт» і вилив з нього те що зосталося після вчора. А, до речі, «кісонверт» - це пакет з під соку, «кіс» це «сік» ззаду наперед, а «конверт» це тому що з паперової ємності пакет легко перетворювався на «конверт» - знайомі моїх знайомих возили «дід» у таких пакетах з під соку через кордон з Польщею, час від часу. Але я вам не раджу повторювати, хіба тільки якщо в вас немає непотрібних тисяч шість-десять доларів на викуп своєї не фартової душі з аду міліцейських постанов.
Ніякого «діду» в пакеті я не знайшов і це було добре – зараз мені треба було зібратися і якнайліпше все усвідомити. Ліричний відступ можна вважати відкритим.
На той час пройшов майже місяць з того часу як ми з Анею розійшлися знову у різні боки як негри і ППС. Вже місяць я жив без неї. Ви спитаєте як воно мені наразі? Я відповім. Похуй. А тоді? Тоді ні. Мені не було якось космічно гірко і тяжко, але щось усередині не давало мені миттєво забути її.
Щоб стало трохи ясніше, я скажу декілька слів про наші з нею екс-стосунки.
After літній срач 2010, ми тимчасово припинили спілкування. Тимчасово, тому що трохи згодом, десь через півроку св*язок відновився за моєї ініціативи. Нахуя я тєє робив питається? Але я не жалцкую. Після гостин у неї, ввечері першого січня щось у мені відпало і цю порожнечу в душі миттєво заповнила вона, своїми словами, своїми рухами…собою.
Мабуть мені дійсно було потрібно те все. Тоді мені здавалося що вона найкраща людина яка була поряд зі мною на той час. Юнацький максималізм чи *** його зна що то було, але ідилія припинилася вже через три місяці. Ми знову виїбали один одному мізки та знову розбіглися (Я повернувся до свого лайфстайла, вона до себе в раківлю) тепер вже на завжди. Звісно тоді я ще не знав що назавжди, ні не тому що в мене вже був хитрий план як «повернути» її до себе пізніше, ні, просто десь в глибині мене мабуть мерехтіла наноіскра надії що ВСЕ можна повернути з абсолютно любої крапки деструкції. Тепер я кажу вам авторитетні слова – тільки якщо деструкція не в живому організмі і не в відносинах, тоді можна повернути усе, навіть коліно через коліно. Якщо ж ваше кохання почало гнити, а через рік ви це побачили – ви останній мудозвон і так вам і треба. Та не буду відходити від теми.
Всі ці події зоставили на мені свій відбиток, а я ще був молодим ліричним героєм, і інколи мене заносило навіть у драму, як наприклад зараз. Звісно ніякої драми не було, але відчуття деякої драматичності усієї цієї хуєти все ж таки було трохи присутнім.
Зараз я сидів на своїй кухні, родаки слава яйцям знову з*єбали кудись у гості, сестра з*єбала до свого статевого партнера, а я припершись у третій годині ночі, бухий в дишло зостався спати занурившись у пральну машину, з якої батько зрозумівши що діалогу не буде витяг мене, і переніс до моєї кімнати. «Спасибі тату», - подумав я і підняв вгору чашку з чаєм на манер келиха з вином. Сигарета з файним надписом «Harvest» тліла у попільничці, я самими тільки губами тягнув терпкий зелений чай з жасмином (обожнюю його), а надворі лютувало сонце роблячи тим самим ілюзію літнього настрою. Перший місяць літа, йоб його матір, де ж ти ****ь є, літо, коли я охуєваю від холоду та снігу зимою.
Отже, згадаю все що не згадував. Я не знаю як там важко було їй, і чи було, але я знаю те що я пам*ятаю безліч моментів з нашого сумісно прожитого часу.
Я пам*ятав як ми вперше поцілувалися - це було на розі Пушкінської і ще якоїсь там вулиці, 19 січня 2011 року, о 19.52 – я не псих, в мене просто пам*ять добра. Я пам*ятав як вперше прийшов до неї у гості, це було першого січня о 19.10. Я пам*ятав її гардероб до деталей. Я пам*ятав її рухи, її манеру говорити, я пам*ятав її запах. Я не забув і того як вперше ми стали ближчі ніж просто друзі, це було в ніч з 29-го на 30 січня 2011 року. Я пам*ятав музику яку ми тоді слухали, кіно яке ми тоді дивилися, смак чаю який ми тоді пили. Я все пам*ятав. Навіть її день народження, хоч пам*ять саме на такі дати в мене чомусь слабка. Інколи я забував дату дня народження ліпшого друга, але її – пам*ятав впевнено.
Зараз згадуючи як бездумно все пройшло та скінчилося я всміхаюся і роблю затяжку міцного диму. Це було рік тому.
Зараз є один нюанс який не дає мені з головою порину у безодню спогадів та відчуттів, але про нього пізніше.
На тих вихідних, перериваючи свій письмовий стіл у пошуках однієї книжки я знайшов аркуш з роздрукованим текстом. То було моє творіння, піврічної давнини.
Йобаний в рот, напевно я був під клеєм щоб написати, та ще й роздрукувати таке.
«Я посмотрел на ее фотографию. Она улыбалась, и выглядела счастливой. Откуда мне было знать так ли это на самом деле…
Мы были рядом друг с другом, а сейчас – порознь. И мне не не хватало ее. Точнее - не хватало, но не ее…или ее, но не в том смысле. Было ощущение непередаваемое словами. Когда видишь что-то, потом осмысливаешь увиденное, импульс в сознании рождает наиболее яркие картинки воспоминаний. Как тогда… «Привет, я соскучился по тебе…»А через полгода мы будем ругаться в «аське» после чего я буду чувствовать себя злостно правым и виноватым в одночасье. Что за сентиментальное дерьмо… но в любом случае это то что я ощущаю. Ощущал. Мне не хватало ТОЙ ее, какой она была с ТЕМ мной. Мы созданы для других пар, для других отношений, мы не подходим друг другу, это я уже уяснил. И вот я посмотрел на то, как ее обнимает другой, и хоть мне уже все равно, и мне есть кого любить, мое сердце все равно один раз ударилось сильнее чем обычно. Кто мы? Если бы мы могли быть другими, говорить другие слова, совершать другие поступки, дорожить бы нам сейчас друг другом, так как дорожат только расставшиеся навсегда люди. Это было бы глобальным микродостижением, но цена оказалась выше, чем я ожидал от своих возможностей, хотя если быть честным – желаний. Желания, вот что сука губит нас, когда мы полностью отдаемся им. Попадаем в плен собственной фантазии. Черт, а я все о том же. Мы НЕ БУДЕМ ДРУГИМИ, МЫ ИТАК ДРУГИЕ. GAME OVER. Я подумал еще об одном – может быть я ошибаюсь, но вдруг есть и моя заслуга в том, что замочек висевший на ее сознании до моего появления в ее жизни снят отчасти и моими усилиями. Я хорошо помню тот первый, скомканный поцелуй который «определил» меня на три месяца жизни. И это было чертовски клёво. Хорошо что память не переписать, по крайней мере, пока. И никто, ни она, ни я сам не испорчу ту радость, которую впитал в себя ТОГДА.
Я погасил свет и подошел к окну. Темнота мягко пропитывалась лунным светом. Снег белизной выравнивал контраст с сизым небом. Как давно. Казалось, это все было вчера».
В той же вечір, на балконі, папірець був вжитий як запальничка для сигарети. Коли таке є в пам*яті воно не має права бути назовні, у реальному світі. Досить, це вже заїжджена тема і я не хочу до неї повертатися. А аркуш – він звісно трохи освіжив картинки свідомості, але й цього було достатньо щоб підтвердити правильність моїх рішень.
Коли ми тільки розбіглися, я йшов додому, це було четвертого квітня, наша з нею розмова щойно закінчилася. Я йшов рішуче повний рішучих рішень. Вона зосталася там звідки я пішов. Прийшовши додому я зачинився у своїй кімнаті і за допомогою контр страйку дві години боровся в шаленим бажанням напитися, перемогло віскі, яке зосталося з мого дня народження, трохи більше половини пляшки. За півгодини зробивши собі льоду в формочці, я відніс його до кімнати. Батьки щось дивилися по телеку, у залі, сестри не було в цілому, як классу. Я знову зачинився і почався «кутьож та угар…напрімєр!».
Фіраночку поширше, віски з льодом, «Sepultura» у колонках, і так я заливав свою дурість. Тоді я думав що заливав почуття. Зараз знаю що заливав дурість.
От така ***ня малята, як все почалося так і скінчилося, робіть усе так щоб не шкодувати, думайте що робите і з ким, і не вживайте занадто алкогольні напої. Вічно ваш Я.
Присвячується Анні Усиковій.
Dunhill Maklaud 2010-2012.