Чи бачив ти колись розлюченого Кабана? І як тобі це явище, якщо бачив? Моторошно навіть уявити! Але, виявляється, не всім моторошно…
Я маю на увазі Білочку. Краще все по порядку.
Живе Білочка у дуплі великого міцного дуба. Ніхто там їй не страшний! Звісно, такий сильний дуб – надійний захист для будь – кого.
Ось і Білочка почувала себе захищеною у своєму затишному житлі.
Одного разу у лісі сталася страшна негода – буревій. Та такий сильний! Дякувати Богу, Білочка у цей час як раз відпочивала у своїй теплій захищеній хатинці.
Коли вона почула якесь страшне завивання, то виглянула зі своєї хатки… й не впізнала свого рідного лісу. Що тут коїлося! Вітер гудів, як чудовисько. В лісі стало темно, наче вночі. Мабуть, Сонечко також злякалося й сховалося за хмару.
Раптом Білочка зрозуміла, що їй так тепло і затишно, що вона зовсім не боїться. Та що там «не боїться»! Їй навіть стало цікаво спостерігати за всім цим зі свого укриття.
Блискавка прорізала темне небо, а за нею вслід – страшний грохот та гуркотіння. Буря ламала гілки дерев. Звірі й птахи поховалися. Тільки дуб стояв непохитно та Білочка продовжувала з цікавістю спостерігати за всім цим страхіттям.
А ще вона відчула, що не тільки будиночок її захищає. Десь всередині неї теж є таке тихе й затишне місце. Наче це ще одна тепла схованка від негараздів з’явилася у Білочки.
Правду казати, ця чарівна схованка завжди була там, в середині. Просто Білочка раніше не помічала її. А тепер помітила. Це було схоже на щастя.
Ну, а тепер про Кабана.
Багато хто бачив, як він мчався прямісінько на Білочку, яка в цей час спокійно готувалася до зими.
Тільки – но вона зібралася стрибнути з горішком у дупло, як раптово перед нею виросла ціла гора, яка загрозливо ревіла й рикала. Білочці залишалося зробити всього лише один стрибок до рятівного будиночку, але …
Перший погляд на цю розлючену тварину на мить викликав у Білочки страх!
Для Кабана ж було байдуже, хто йому потрапив на очі. Зараз він шукав будь – кого, щоб пошматувати.
- Ага – а! Попалася! Ось, я зараз з’їм тебе! – заревів він.
Тут Білочка згадала за свою чарівну схованку. І вона почала спостерігати за Кабаном так, як раніше - за буревієм. Страх зник. Десь всередині залишилося тільки тепло внутрішнього затишку її чарівної схованки.
Білочка дивилася на Кабана й чекала, коли він припинить ревіти. Вона знала, що, якщо хтось дуже злиться, треба почекати, коли припиниться крик. Отже, ще деякий час вона тихенько дивилася на Кабана, а потім співчутливо запитала:
- Кабане! Ти що, хочеш їсти?
- - Ррррр! – знову заревів Кабан, але вже не так впевнено, - Ти чого чіпляєшся до мене?!
І знову співчутливий погляд Білочки та її тихий голос:
- Хочеш, я допоможу тобі назбирати цих смачних жолудів? Дивись, які вони чудові! – Білочка простягнула Кабанові два жолуді (більше в її лапці не поміщалося).
Кабан замовк і здивовано дивився на Білочку. Потім щось заплутано відповів:
- Та я… ні, не треба… Я їсти не хочу. Просто… В мене якимось чином потрапила злість…
- Нічого, так буває. Хочеш, я навчу тебе, як відшукати чарівну схованку в середині себе?
І Білочка навчила його.