- Пізно вже. Чому ти не лягаєш ще спатоньки?
- Бо я хочу розмовляти з тобою. Хочу слухати твій голос.
– Ти – моя красуня сонна. Ти – моє безсоння. І ходить сон-незбуда дорогою до мене від тебе, від тебе до мене. А як би ми були разом, стулили б наші два зболені, люблячі серця докупи, тоді вони не боліли б.
– Хіба? Мене завжди болить серце, коли ти відлітаєш у свій вирій. Мій Журавцю, життя постійно перебиває тобі крила, але ти прилітаєш знову і знов. І відлітаєш... А тепер болить, бо ти далеко десь там і самотня ніч огортає тебе холодною ковдрою і мовчанням.
Ми були такими щасливими влітку. Ці спогади сонячними зайчиками зігріють мене тоді, коли вуличками і полями гулятиме зла і холодна, дощова осінь. Коли вона по-королівськи зриватиме з дерев сухе, пожовкле листя і, мов попелюшка, вітром замітатиме площі, дороги, автостради...
- Я ніколи не забуду про тебе, моя Незабудко! - твої ніжні слова обціловують моє вушко, волосся...Ми падаємо в липневу, нескошену траву на дикому полі, де цвітуть незабудки.
Я маю щастя. Але куди його сховати від чужих заздрісних очей?
- В душі сховати? – пропонуєш.
- Але хто така душа? Це – кишенька? Скринька? Чарівна скринька? Човен? Море? Океан? Небо? Сонце? Хмара?
- Так, у душі сховай і застібни її на всі гудзики, на всі блискавки.
- Ти знаєш, Журавцю, а я хотіла тобі зрадити... Ну тоді, коли ти не приїхав до мене. Хоча обіцяв, що приїдеш. Я так чекала тебе на нашому дикому полі, де росте висока срібна трава і цвітуть незабудки.
- А я всю ніч ...плакав. Бо думав собі, що ти з іншим кохаєшся.
- Мій сумненький Журавцю, не журися. Не можу зрадити тобі, бо дуже кохаю тебе.
- Я повторював собі тоді вночі: «Хай зрадить, тільки щоб кохала мене, щоб повернулася! Але якщо вона закохається в іншого, тоді що робитиму без неї?».
Часто твоє життя схоже на клітку, а моє – на грати. Рідко нам вдається втікати. Аби не шукали нас, ми вчасно повертаємося кожен до свого дому. А скоро ти полетиш у Чехію...
- У Празі багато гарних незабудок цвіте. Знайдеш собі там чарівну Петру і забудеш про мене...- опустила крила душі на землю. – Якщо таке трапиться, я більше ніколи не зможу літати. Відцвіту. Зів’яну.
- Ти в мене королева! Тобі треба дарувати діаманти, возити на гарній автівці, парадно одягати і роздягати, вкладати спатки в шикарну постільку. Я хочу дати тобі все це. Але розумію, що ти заслуговуєш кращого, ніж я.
Натомість уважно слухаю тебе. І ніяк не можу збагнути, чому ти так міцно тримаєшся за свій теперішній шлюб? Адже в твоєї дружини давно вже є інший. І ти знаєш про це.
А мені хочеться стабільності, надійності. Ти навіть не обіцяєш мені цього. І чи любиш ти мене настільки сильно, щоб не спокусився на якусь гарну чешку, коли житимеш у Празі?! Краще не буду думати про твої майбутні зради. Як Бог дасть, так і буде. Я тільки маленька жінка попри волі Божої.
- Мій коханий Журавцю, може, ти відпустиш мене тепер, поки не зробив мені боляче?!
2011