Ти був грiшним земним богом. Там, у світлі софітів я не зводила з тебе очей – з такого божественного мого демона. Спостерігала за тобою мовчки так, ніби все життя була німою. Билося тільки моє серце. Воно щосили гупало, мов перелякане – ніби летіло у прірву. Мені забракло повітря, і я вийшла на вулицю прогулятися. Закортіло побути трішки подалі від тебе, твого концерту і твоїх скажених фанатів. Маєш талант маніпулювати публікою. Вона ж бо у тебе на відкритій долоні. Достатньо тобі затиснути долоню в кулак і нікого не залишиться. Але ти ніколи не підпишеш своїм шанувальницям смертельний вирок. Насправді робиш гірший вчинок: закохуєш у себе і жорстоко кидаєш і самотніх, і заміжніх жінок. Граєшся ними, мов іграшками, обіцяючи кожній і сум, і надію. А вони обожнюють тебе і ненавидять мене. Нервами відчуваю їхню ненависть. А ще вони готові померти заради твого кохання чи бодай однієї ночі з тобою. І смерть для більшості з них – блаженна нірвана...
Я довго сиділа на лавиці й думала, чому не можу піти від тебе? Я ж не сліпо закохана в тебе. Знаю всі твої недоліки, але чи люблю їх у тобі? Тим більше, ти щодня обіцяєш змінюватися, а зі старим своїм життям ніяк не покінчиш. Скільки років чекаю змін. Моє чекання теж колись закінчиться. І що робитимеш тоді без мене – і гадки немаю. Тоді мені це буде байдуже. Та нині болить, що ти не відпускаєш від себе. Я не знаю хто ти насправді: бог чи демон? Але інколи хтось мудрий у мені говорить, що ти – змій.
– Кохана, чому ти втекла? Хіба тобі не сподобався мій концерт? Бачиш, я втік від божевільних фанаток до тебе.
Ми сіли в авто, бо попереду нас чекала довга дорога додому.
– Я не люблю пам’ятники. Ані мертві, ані живі. Мені подобаються незалежні й недосяжні чоловіки, – я вперше не впізнала свого голосу – він звучав втомлено й апатично.
– Ти знову ревнуєш мене?
У твоєму питанні було стільки мазохізму і самозакоханого гонору.
– У моїй душі немає ревнощів до ідолопоклонства, – я не впізнавала саму себе. Бо у слів моїх більше не було аритмії, не бився шалено пульс. Намагалася зрозуміти - чому? І, здається, розуміла. Я сиділа поруч тебе на відстані подиху, а ти, впевнений і щасливий, крутив кермо і не викликав усередині мене більше жодних ознак життя. І навіть не помічав, що я вбита тобою віднині назавжди. Ти весь зітканий із міфів. Ти сповитий у них, немов у Туманність Андромеди. І я вже не знаю, де правда, а де – брехня.
– Я кутиками очей спостерігав за тобою. І дуже перелякався, коли у натовпі не міг знайти тебе. Відразу думка-голка проколола мозок: що я зробив не так?
– Ні, ти все правильно говорив. І поводився теж пристойно. І співав гарно. Але мені стало зле. А що це за ритуал у тебе такий: після концерту цілуватися з усіма своїми шанувальницями в губи? Це всі співаки так роблять?
– Ти знову ревнуєш?
– Я гидую! Тому більше ніколи не цілуй мене.
– Ну, це на тусовках так прийнято. А що тут кримінального?
– Криміналу нема. Але мені гидко після тих усіх жінок цілуватися з тобою. Це для мене все одно, що їсти борщ, в якому плаває муха!
…У салоні твоєї автівки розлився аромат троянд, якими тебе засипали на концерті твої фанатки. Весь час у дорозі я мріяла про те, що ти подаруєш мені бодай один букет. Дуже сподобалися великі червоні троянди. Я всіляко навіть натякала тобі про них. А ти або справді не чув мене, або клеїв скупого дурня.
– Вибач, не можу тобі подарувати квіти. Бо не звик дарувати комусь те, що подаровано мені. Немає значення що це. Я хотів би, аби ти зрозуміла мене правильно.
Мені відняло мову. Не знаю, чи взагалі дихала. Пронизувала простір очима повними сліз. І…розплакалася.
– Я…я ніколи, повір, не взяла би твої квіти. Бо в мене вдома ревнивий чоловік, і букет троянд вилетів би через вікно. Я хотіла їх обійняти, як немовля, і повернути тобі. Нарешті усвідомила, хто з вас двох любить мене щиро, серцем. Нарешті зрозуміла, що кохання проявляється не у хизуванні гарною жінкою в музичних тусовках чи у ванільних зізнаннях. Кохання – це коли чоловік віддасть тобі свій останній кусень хліба, знаючи при цьому, що сам від голоду помре.
Мій мозок відмовлявся сприймати будь яку іншу інформацію. Надворі була глуха ніч. Я вийшла з твого авто й акуратно закрила за собою дверцята. Ти не провів мене. Хоча добре знав про наркоманський під’їзд будинку, в якому мешкаю. Ти ніби так поспішав додому, але довго чомусь не міг зрушити з місця і поїхати…
2012