Думи мої, думи мої…
Т.Г.Шевченко
Думи мої, думи…
С.О.Єсенін
Ю.В. Приліпський
Думи про думи
Колись довелось мені читати чи слухати по телевізору одного автора, який розповідав, що літературний персонаж, якого він вигадав, в якийсь момент ніби розпочав жити власним життям. Цей персонаж несподівано став вимагати від автора, щоб той вів лінію сюжету не так, як спочатку планував автор, а зовсім інакше, так, як нібито хотілося цьому персонажу. Спочатку я сприйняв це як авторський хід для посилення уваги читача до його твору. Але значно пізніше я зрозумів, що таке в мистецтві зустрічається, навіть частіше, ніж ми собі уявляємо. Щоб не ходити далеко, згадаймо, як Вірка Сердючка, персонаж дуже талановитого актора Андрія Данилко, захопила свого творця і перетворила його, актора, в Вірку-смердючку. Інакше сказати не можна, бо ця сама Вірка стала справжньою сумнівною зіркою для дуже багатьох сучасних дикунів, я хотів сказати, тих, хто у справжньому захваті слухають «читу-дріту», або ж такі самісінькі «шедеври-шлягери» актора і, незважаючи на їх відвертий сморід, вважають їх дійсним мистецтвом. Сподіваюсь, що у актора вистачить мужності для звільнення з полону від цього персонажу свого великого таланту і він знайде свою справжню акторську позицію.
Я згадав про це не випадково. Дуже часто ми, бажаючи розповісти якусь історію, робимо зовсім несподівані для нас самих відступи, які заводять нас далеко від первісного задуму.
Саме тому цей відступ від свого оповідання я зробив зовсім не випадково. Справа в тім, що мені спочатку хотілося розповісти тільки про одну небайдужу для мене річ, але спогади перетворилися зовсім в інше. Судіть самі.
…Якось їхали ми з дружиною з Харкова до міста мого народження райцентру Вовчанськ, щоб вклонитися могилі давно померлої моєї мами і провідати родичів. Дорога була знайома і знаходилася в відносно непоганому стані. Тож доїхали ми до селища Старий Салтів швидко і трохи помилувалися чудовим краєвидом, що відкрився перед нами. Неподалік знаходиться досить відомий археологічний пам’ятник старовини так званої старосалтівської культури. А внизу перед нами широчіє Печенізьке водосховище, де не де сидять терплячі рибалки, по водоймищу спокійно пливуть білі вітрила човнів, які чомусь тут називають яхтами. А на тому боці, куди не кинь оком, простяглися хвойні ліси. Переїхали дамбу з містком і неначе пірнули в зелений тунель. Без пригод доїхали до дорожнього знака, на якому був надпис «с. Радянське». Я згадав, що якраз учора по телевізору йшла передача про нашу видатну оперну співачку Євгенію Семенівну Мірошниченко. Журналіст запитав, чому вона вирішила піти зі сцени на самій висоті свого успіху. На це народна артистка Радянського Союзу відповіла дуже мудро:- краще піти на рік раніше, ніж на годину пізніше. Потім, вже розповідаючи далі про себе, сказала, що вона народилася саме в цьому селі, селі Радянське.
А я знав, що народилася вона на хуторі Синельниковім. Цей хутірець стояв трішечки осторонь села, хоча й належав до нього територіально.
…Моїй бабусі дуже не подобався спів Євгенії Семенівни.
- Що це за спів? – запитувала вона. - Хіба так співають: - і-го-го, і-го-го,
і-го-го? - Так бабуся сприймала віртуозне виконання співачкою відомої оперної арії. Слідом за нею і моя матуся кричала мені: - знову вищить ота руда Женька! Виключи негайно радіо!
Слід сказати, що у моєї мами були деякі підстави для таких слів. Свого часу вона також мешкала у тому ж Синельніковому хуторі і була сусідкою сімейства Мірошниченків. Тож вона і запам`ятала співачку рудим незграбним дівчиськом з дуже тонким пронизливим голосом.
Пройшло с тих пір немало часу, мама продала хату в Вовчанську і переїхала жити до нас з дружиною в Харків. І якось одного разу по телевізору транслювали концерт, в якому співала Євгенія Семенівна. Я покликав до телевізора маму, вона хутенько сіла біля кольорового екрана і стала слухати виконавців. Євгенію Мірошниченко мама впізнала відразу.
- Яка ж вона тільки стала вродлива, яка красуня! А який на ній красивий одяг! –здивуванню мами не було меж. Вона уважно дослухала до кінця співачку, яка надзвичайно майстерно співала вальс Штрауса про казки віденського лісу, трохи помовчала, а потім сказала : - гарно співає Женя. А ще через якусь хвильку ствердно добавила: - дуже гарно співає!
І тоді мені спало на думку, що звання народного артиста присвоюють, звичайно ж, в Москві або в Києві, але стають вони по справжньому народними тільки тоді, коли такими їх визнає народ. Якщо моя мати, вся освіта якої завершилася в першому класі початкової школи саме напередодні першої світової, або, як тоді казали, імперіалістичної, війни, яка жодного разу не була не те, що в театрі, а навіть в звичайнісінькому кіно і яка дуже любила пісню, дала таку високу оцінку співачці Євгенії Мірошниченко, то оце і є її визнання народною.
Мабуть, теж саме стосується і творчості поетів. Тільки тоді, коли народ відбере у поета його вірш, можливо, змінить якусь дещицю вірша і перетворить його в пісню, пісня стає народною, а поет без всяких високих указів становиться народним. Поясню свою думку. Скажіть, будь ласка, хто пам’ятає автора дуже популярної колись пісні «Когда я на почте служил ямщиком»? ЇЇ завжди оголошували при виконанні солістом, як російську народну пісню. І, мабуть, тільки літературознавці – професіонали скажуть, що автором тексту пісні є уже давно забутий ярославський поет Леонід Трефелєв. Теж саме можна сказати про пісню «Коробейники». Можливо, навіть не всі виконавці цієї пісні знають, що текст її є крихітним уривком з досить великої однойменної поеми Некрасова.
Як на мене, особливо це стосується чарівної, наповненої натхненими почуттями, української пісні «Ніч яка місячна, зоряна, ясная». Мені довелося чути її безліч разів, її співали видатні співаки, але жодного разу ніхто не заспівав її так, як написав автор. Мабуть, виконавці не були знайомі з чудовим віршем Михайла Старицького «Виклик», а тому й пропустили два найпоетичніші, з моєї точки зору, куплети. Мені хочеться їх тут навести, щоб ви самі в цьому переконалися. Ось вони, ці рядки:
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить;
Он на стрункій та високій осичині
Листя жагою тремтить.
Небо незміряне всипане зорями,-
Що то за божа краса!
Перлами ясними он під тополями
Грає краплиста роса.
…Але повернемося до поїздки. Через декілька хвилин ми переїхали залізничну колію і звернули на головну вулицю міста. А ось і місток через річку Вовча. Колись, років 50-60 тому, купаючись влітку, дітвора з задоволенням пірнала з мосту в річку – хтось стрибав «голівкою», хтось – «солдатиком», або ж звичайною «бомбочкою». Стрибати було цілком безпечно, бо річка під містком була досить глибокою. А моя бабуся розповідала, що за часів її дитинства річка Вовча була такою повноводною та глибокою, що в ній навіть одного разу потонули коні.
Тепер річка занедбана, захаращена, вона вмирає, як і безліч других українських річок, завдяки «господарчій» діяльності людей. Мені згадалося, як я в школі вчив вірш, який починався таким рядком :
- Невтомні люди на землі над всім господарюють…
… Догосподарювались…
Переїхали місток, і я звернув увагу дружини на невеликий цегляний ошатний будиночок. Про цей будинок в місті заговорили після того, як на екранах кінотеатрів з`явилася кінокомедія «Карнавальна ніч». Головна героїня фільму, дуже юна, з кирпатим задерикуватим носиком, можливо, не така вже й вродлива, але надзвичайно симпатична дівчина з тонюсінькою талією стрімко ввірвалася в наші серця і душі і залишилася там назавжди. Тоді хтось в місті й сказав, що в отому будиночку жили дідусь з бабусею Людмили Гурченко, а мала Люся інколи приїздила до них в гості.
…І ось ми вже в центрі міста. Праворуч знаходиться сквер, який місцева влада погордливо називає парком. У цьому сквері знаходився (можливо, знаходиться і до тепер) танцювальний майданчик і літній кінотеатр. Тричі на тиждень, по середах, суботах та неділях сюди приходили хлопці та дівчата потанцювати та поспілкуватися. Грала радіола, а інколи награвав невеликий оркестрик місцевого будинку культури. Вздовж скверу тягнеться маленька алея, яку ніхто не називав інакше, як стометрівка. По цій алеї прогулювалася молодь перед танцями чи перед сеансом кінофільму. Дуже часто на цій алеї чувся спів, бо тоді всі любили співати. В кожному кінофільмі в ті далекі часи обовязково звучала гарна пісня, або й декілька, а вже наступного дня невідомо яким чином слова цих пісень уже були на вустах молоді. Я добре пам’ятаю, як після перегляду фільму «Літа молодії», (можливо, я й помиляюсь з назвою ), вже на другий день на «стометрівці» заспівали пісню про рушник, пісню, яка, мабуть, буде звучати ще дуже довго, бо давно вже стала народною.
Інколи на стометрівці «з`ясовували відносини» хлопці, але це траплялося, на диво, досить рідко.
До скверу прилягає маленька вулиця, на якій біліє невеликий будинок. Колись в цій будівлі знаходилася школа, потім замість неї тут було педагогічне училище, яке, в свою чергу, замінив інтернат.
Будинок цікавий тим, що в ньому колись вчився, а згодом і вчителював відомий письменник Костянтин Треньов, автор знаменитої в свій час п`єси «Любов Ярова», яка була екранізована і викликала великий інтерес у глядачів.
А ось в протилежну сторону, в сторону річки пішла інша вуличка. Для мене вона, мабуть, найрідніша після тієї, де я колись жив. На цій вулиці знаходиться медичне училище, або, як його тепер називають, медичний коледж. В цей медичний заклад в дуже далекому 1956 році я прийшов чотирнадцятирічним підлітком і вперше в своєму житті одягнув білий медичний халат. В цьому училищі мене навчали дуже кваліфіковані лікарі - викладачі, яким я буду вдячним до останнього дня мого життя. Вони не тільки дали мені міцні знання, не тільки навчили мене любити медицину, але, головне, навчили шанувати та поважати людину. Тепер мені неможливо навіть уявити своє життя без медицини. Щира вам подяка, моє шанування і низький земний уклін, мої любі колишні вчителі, а відтепер – колеги.
Проїхавши центр міста, звернув до вулиці, на якій розташована школа, в якій я колись навчався. Напроти школи, в невеликому двоповерховому будинку мешкали в той далекий час два хлопці, два брати. Вони навчалися в іншій школі, з нами не товаришували, але й відкрито не ворогували. Старшого
звали Віктором, у нього був чудовий голос. Тож коли він нерідко співав, повертаючись додому, всі відразу впізнавали голос співака. Не дивно, що після закінчення школи він відразу поступив до консерваторії в Харкові, де і отримав прізвисько «граф», бо мав прізвище Толстой. Якось ми зустрілися (земляки ж!) і він тоді сказав : - у мене баритональний бас.
Я погано розуміюся на таких тонкощах, але вважав, що незаперечний авторитет «графа» в консерваторії був свідченням його таланту. Після того пройшло немало часів, і якось зовсім випадково я знову зустрівся зі своїм талановитим земляком. Він розповів мені, що працює солістом філармонії сусіднього обласного центру, що слухачі його полюбляють і вважають, що як співак він, якщо в чомусь і поступається славетному басу легендарного Штоколова, то зовсім і зовсім небагато.
Від школи до моєї бувшої оселі, як кажуть, рукою подати. Зізнаюсь, що після переїзду мами до Харкова, я жодного разу не побував біля цієї хати. Не можу стверджувати, що мені цього зовсім не хотілося, але я не міг чомусь там побувати. І коли я тепер згадав про рідну хату, то тільки тому, що неподалік від неї стоїть інша хатина. Для мене ця сусідська хата знаменита тим, що в ній народився і виріс мій славетний земляк – народний артист України Володимир Шестопалов.
Ми вчилися в одній школі, тільки я був початківцем, а він – старшокласником. В той рік, коли я поступив до медінституту, він закінчив театральний. Все своє творче життя Володимир віддав праці в Харківському академічному українському драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка. Саме там розкрилося його акторське дарування, там він отримав заслужене звання народного артиста. Свого часу мені доводилося проходити по площі Конституції в Харкові повз будинок, на якому в його честь прикріплена меморіальна дошка. Я неодноразово бував на виставах в театрі, захоплено дивився на його блискучу акторську майстерність. Мені дуже хотілося зустрітися з ним після вистави, але завжди заважала якась сором`язливість. Я думав, а що я йому скажу? Що мені сподобалася його гра, особливо коли він в одній із п’єс виконував роль разом з не менш відомим народним артистом Леонідом Тарабариновим? Чи, може, нагадати йому, що він свого часу, навіть не підозрюючи про це, завадив мені навчитися співати?
…Все своє життя я дуже люблю пісню, люблю співати. Але, на превеликий жаль, співати не вмію. Я пам`ятаю, як я малим, куди б не йшов або не біг, завжди щось наспівував тоненьким дискантом. Особливо мені подобалася пісня про Москву. Вона звучала так :
Первый город всей земли советской,
Слава милой родины моей.
На тебя глядеть - не наглядеться,
Не найти дороже и родней.
Далі слідував приспів:
Нигде нет краше столицы нашей,
Столицы нашей трудовой.
Гордятся люди земли советской
Своей красавицей Москвой.
А потім пісня продовжувалася:
Никогда нигде не отступала,
Никому не кланялась Москва.
У заморских стран не занимала
Красоты своей и мастерства.
Особливо мені подобались оці рядки пісні:
Движет время стрелы золотые
На часах старинного Кремля….
Мама мені казала, що вона завжди знає, завдяки моєму співу, де я знаходжуся. Так ось, коли в школі мені наказали йти співати до шкільного хору, щастю моєму не було меж. Слід сказати, що хор в школі був досить великим, він на сцені розташовувався в три ряди, причому третій ряд стояв на ослінцях. Як зараз пам’ятаю, що розучували ми тоді пісню про комсомол. А в ній (пісня, звичайно ж, виконувалася російською мовою) були такі слова:
Сын великой партии, смена старой гвардии
В битвах закаленный комсомол… І далі :
- Ты сквозь бури грозные прошел…
Оце саме «прошел» і зупинило мою подальшу співочу кар’єру в хорі. Тому, що, як я вже казав, співаки хору стояли в три ряди. І якраз над моєю головою височів Володимир Шестопалов. І саме тоді, коли я разом зі своїми товаришами виводив тоненьким голосом «прошел», баси, що стояли в третьому ряду, громоподібно вторили своє «проше-о-л». Я почув голос Володимира і вже більше не чув нікого і нічого. Я старався співати так, як він, тож не дивно, що керівник хору відразу зупинив пісню. Він підійшов до мене і наказав повторити спів. Я заревів якнайгучніше, так, як мені чулося згори. Всі навколо засміялися, а керівник хору, почувши мій «вокал», здивовано запитав:
- Цікаво, а звідки це в тебе такий солдатський бас? - І велів мені більше до хору не ходити, інакше кажучи, прогнав.
Ось так я і не навчився співати…
… Ми приїхали до міського кладовища, вклонилися могилі, в якій були поховані мої мама, бабуся та моя рідна тітка. Поклали на могилу квіти і зібралися в зворотну путь. Коли ми знову проїздили мимо села Радянське, дружина запропонувала: - давай заїдемо в Графське. Вона мала на увазі не село (яке раніше так називалося), а ліс біля села. Цей ліс надзвичайно красивий. Старезні сосни, невеликі галявини, вкриті пахучою хвоєю, запрошують бодай трішечки походити, подихати цілющим повітрям, а, якщо пощастить, то й знайти декілька білих грибів. Цей ліс є малесенькою частинкою тих лісів, які насадив колись граф Колокольцов.
Постать графа Василя Григоровича Колокольцова здається мені грандіозною. Ще з дитинства я чув від дорослих, що школи в місті побудовані ним, що майже всі споруди в центрі міста побудовані ним, що приміщення бібліотеки та пошти теж збудовані за його вказівкою.
Але в ті далекі часи не прийнято було висловлювати щось гарне про «буржуя», тим більше про графа. Це вже в зрілі мої літа я зацікавився цією далеко неординарною особою.
Коли я вчився, нам, слухачам вузу, дуже натхненно брехали викладачі з курсу історії КПРС про те, якою відсталою та «лапотною» була царська Росія. Неначе й не знали про те, що напередодні першої світової війни Росія знаходилася на першому місці в світі по рівню концентрації капіталу та шостому місці по темпах економічного розвитку. Так ось: в Російській імперії Вовчанський повіт тоді (в 1910-1913 роках) по темпах соціально-економічного та культурного розвитку займав друге (!) місце після Московського.
Такий фантастичний результат мого маленького регіону став можливим тільки завдяки натхненній праці графа Колокольцова. Він після закінчення
петербургського кадетського корпусу мав всі можливості зробити блискучу кар`єру при царському дворі, тим більше, що був дуже багатою людиною. Але вирішив інакше: поступив вчитися до сільськогосподарської академії. Після її закінчення приїздить до Вовчанська і тихому животінню мешканців цього містечка приходить кінець. Граф, якого вибрали головою повіту, неначе тропічний ураган, розворушив все навколо. Він розпочав нечувані перетворення в одно час по різних напрямках. Будівництво доріг і містків, шкіл і лікарень, поштово-телеграфного зв’язку, банку та бібліотеки, різних підприємств – все це його заслуга. Він уважно стежив за тим, щоб річки повіту регулярно очищувалися та не забруднювалися. Він надав такий могутній імпульс для розвитку Вовчанського повіту, що той почав дуже стрімко розвиватися. Одного цього було б досить для того, щоб земляки згадували про нього завжди з повагою.
Але найголовнішою заслугою Василя Григоровича є вирощений ним колосальний лісовий масив. Маючи в своєму розпорядженні величезне багатство, він їде до Парижу зовсім не для того, щоб там розкошувати, а для того, щоб на власні кошти знайти спеціалістів – лісоводів, закупити саджанці і насіння хвойних порід дерев, щоб посадити ліс біля Вовчанська. Бо якихось сто років назад місцевість навколо Вовчанська була схожа на пустелю: вздовж всіх берегів річок жовтіли піски, на яких нічого не росло…
…Значно пізніше, повертаючись до теми своїх знаменитих земляків, я довідався про те, що в Вовчанську народився письменник Орест Сомов, якого його сучасники вважали літературним попередником Миколи Гоголя. Приблизно в ті ж часи тут народився та писав вірші українською мовою протопіп Писаревський, а деякі з його віршів стали народними піснями. В Вовчанську народилися письменники Олесь Досвітний та Ольга Джигурда, яка під час війни працювала військовим лікарем та була в числі оборонців Севастополя. Це маленьке місто було батьківщиною відомих вчених, серед яких була і професор - психіатр Н. І. Стрельцова, яка приймала у мене екзамен з психіатрії під час мого навчання в медінституті.
І тоді я зрозумів, яка ж тільки багатюща моя країна на таланти. Якщо таке містечко, як Вовчанськ, все населення якого навіть сьогодні складає не більше двадцяти тисяч людей, дало світові стільки видатних особистостей, то що вже й казати про всю Україну!
…Думи мої, думи…
Ні, не ті – єсенінські – «золотії казки», а думи Тарасові, які стали на папері сумними рядками.
Чому ж такий талановитий народ, який живе на багатющій землі, так зубожіє? Чому занепадає наша мова, наша споконвічна культура, зникає повага дітей до батьків та й в загалі людей один до одного? Чому вмирає душа народу, та й сам український народ стрімко вимирає?
І ось тут виникає закономірне питання, яким весь час переймалася думаюча частина суспільства російської імперії: - хто винуватий і що робити?
…Повернемось до лютого 1917 року. Вперше в сучасній історії в Росії внаслідок революції відбувся перехід від однієї суспільно – економічної формації до другої мирним шляхом. Перехід від монархії до буржуазно-демократичної республіки пройшов без пролиття бодай єдиної краплини крові! Згадайте, для порівняння, як цей процес проходив в тій же Англії або Франції. Країна отримала можливість для подальшого динамічного розвитку. То що ж їй заважило це зробити? Війна? Але кожна війна рано чи пізно закінчується. То що ж такого трапилося, що вже через декілька років велетенська держава перетворилася на величезну руїну? Хто дав змогу населенню спробувати пожити при комунізмі, правда, комунізмі воєнному?
І чому цей «комунізм» призвів до загибелі мільйонів людей? Хто розпочав безкомпромісну боротьбу з багатством, забезпечивши тим самим постійну бідність населення? Хто закликав грабувати награбоване, забувши про те, що звичка грабувати та красти залишається надовго, якщо не назавжди? Хто знищив хазяїна, господаря в країні, залишивши на десятиріччя питання, звідки ж взялася у нас безгосподарність?
Хто зробив все для того, щоб знищити у людей віру в бога, віру в душу, зробивши тим самим людину бездуховною та бездушною, по суті зомбованою? Хто так люто ненавидів свою країну та презирливо ставився до власного народу, вслуговуючи ворогу під час війни? Нарешті, хто послав майже мільйонну армію для того, щоб військовою силою повернути молоду незалежну соборну державу Україну під владу російсько - більшовицької імперії? Таких «хто» можна продовжувати та продовжувати.
І як могло трапитись так, що ті «полум’яні» комуністи – ленінці, всі ці секретарі партійних комітетів різного рівня, які вимагали від нас, партійних та безпартійних, вчитися жити по моральному кодексу будівника комунізму, в одну ніч перетворилися в хижаків – капіталістів, які почали нещадно грабувати свій народ, нищити мою Україну?
То хто ж винен?
Якщо ви вже знайшли відповіді на всі ці запитання, спробуйте знайти відповіді і на наступні.
Чому за всі роки незалежності в Україні не знайшлося нового Колокольцова, який би зміг попіклуватися не про власне збагачення, а про розвиток держави? Чому всі президенти, обрані народом України, турбувалися, та й турбуються до сих пір не про добробут населення, а про накопичення власного багатства? Хто може назвати суму тих величезних коштів, які були награбовані у народу (безкарно!) та вивезені за межі країни? Хто контролює фактично всю банківську та фінансову систему держави, її інформаційний простір? Чому з екранів телевізорів брудним потоком ллється насильство, розпуста, чути брутальну нецензурну лайку, а в ранг героїв ставлять кримінальних злочинців? Хто створив для населення нестерпні умови не те, що для життя, а й для елементарного виживання? Чому невблаганно погіршується рівень освіти та охорони здоров’я населення, а в країні спостерігається епідемія таких жахливих захворювань, як туберкульоз, СНІД, наркоманія? Невже випадково певними політичними силами проводиться брехлива та нахабна кампанія, направлена на те, щоб протипоставити схід та захід країни? «Донбас годує Галичину» - заявляють вони, неначе й не знають, що жителі західної України до 1939 року спокійно жили без «допомоги» того ж таки Донбасу, жили, можливо й не дуже заможно, але й без голодоморів та страхітливих репресій. Ці антинародні сили прагнуть викорінити в українців навіть спогади про національних героїв, які віддавали життя за здобуття Україною незалежності, імена яких стоять поруч з такими уславленими іменами, як національний герой Італії Джузеппе Гарібальді, національний герой Індії Джавахарлал Неру та іншими борцями за свободу своїх країн. Вони називають Степана Бандеру посібником гітлерівців, неначе їм не відомо про те, що Бандеру німці заарештували та відправили до концтабору вже через два тижня після початку війни з СРСР, що обох його старших братів вони ж відправили в табір смерті Освенцім де і розстріляли, а молодший брат його загинув в бою з фашистами в складі однієї з військових груп ОУН. Невже їм невідомо, що ОУН-УПА воювала за незалежність України як з радянською владою, так і з німецькими загарбниками?
Чи не вважаєте, що за всім цим можна помітити цілеспрямовану кампанію по знищенню України та її народу як таких? То хто ж веде цю війну на знищення корінного населення, на «зачистку» території нашої держави?
Якщо ви знайшли відповіді і на ці запитання, то шукайте відповідь і на останнє: - А ЩО Ж РОБИТИ?
Від вашої відповіді залежить майбутнє нашої батьківщини – України.
…Думи мої, думи…