Мудрість приносить наступні три плоди: дар гарно мислити, гарно говорити та гарно діяти (Демокріт).
Що таке філософія? Для одних – майже синонім слова «базікання». До того ж – безпредметного.
Для інших – щось, зовсім необов'язкове для «нормальної» людини; те, без чого спокійно можна обійтись у своєму власному життєвому поступі і поготів – у житті повсякденному та повсякчасному.
Для когось – марне гаяння часу для вкрай неконкретних інтелектуальних вправ...
Подібну «колекцію» вельми розхожих «характеристик» можна продовжувати як завгодно довго: адже відомо, що у глупоти меж немає. Тут діє єдина формула: «Я так гадаю». «Я так бачу». «Мені так видається».
Не буду полемізувати, не буду намагатись розвінчувати і т.д. По-перше, для полеміки з подібними опонентами здоров'я треба більше аніж розуму; по-друге, універсальну протиотруту (антидот) від подібного інтелектуального невігластва та нерідко – войовничого й агресивного жлобства вже давно винайшли у моєму рідному селі: «Ти так бачиш? Хай би тобі повилазило». Ну, звісно, це коли хтось свідомо і до того ж вельми енергійно намагається видавати чорне за біле, зло за добро, брехню та кривду за правду, потворне за прекрасне тощо.
То що ж вона є: філософія?
...Враховуючи, що філософія – то є в буквальному перекладі «любов до мудрості»; не просто до цілком певного типу та стилю мислення, але до мислення найвищого гатунку: саме до мудрості («мудрість – то не лише звивини, але й зморшки»), спробую лаконічно відповісти на це питання («що є філософія?»); послуговуючись особистим життєвим досвідом. Вже й звивин «філософських» трохи є: їй віддано понад 35 років свідомого служіння, та й зморшки не за горами: у цьому році мені виповнюється 64... Отож, маю і фахове, і моральне право відповідати на поставлене питання від власного імені. А не від імені когось. Відповідати і нести за те відповідальність повну.
Коли, як і головне – чому це починалось? Відбувалось? Вибір філософії як професії, як життєвої долі?
Думаю, деякі деталі, на перший погляд, неістотні, пов'язані з відповіддю на ці питання, допоможуть і відповісти на головне питання: що є філософія? Що? Звідки? Куди? Як? Для чого?... Відповісти хоча б у першому наближенні. Особливо ж – з огляду на те, до якої аудиторії я звертаюсь...
Так от. 1964 рік. Мені тоді стільки ж, або майже стільки, скільки нині основним читачам журналу «Країна знань». 16 років. 9-й клас Фастівської с/ш №1. Чому саме 9-й? Бо саме тоді, на уроці «суспільствознавства» (вела його наша шановна класний керівник Валентина Олександрівна Кірейчук) відбулось перше «інфікування» філософією... До слова, «суспільствознавство» – це дівоче прізвище навчальної дисципліни «Людина й світ», що вона ще донедавна викладалась у нашій середній школі. Щоправда, з 2007 року була свідомо знищена високими чиновниками від освіти. Вважаю, це «подвиг» з розряду геростратівських... Скажіть мені на милість: звідки може зачерпнути хоча б первинної, хоча б побіжної інформації нинішній школяр наш про філософію, екологію, демографію, політологію, культурологію, політичну економію, соціологію, мистецтво, мораль? Втім, хіба ж тільки це паскудство і ця наруга вчинені і вчиняються над нашою школою загалом і середньою – ближчим чином, за останні два десятиліття?!!
...Як зараз пам'ятаю, тема уроку була: «Основні закони діалектики». «Зачепила» мене незвичність формулювання одного з них: «закон заперечення заперечення»... По дорозі додому (в с. Веприк, що на Фастівщині) зайшов до книжкового магазину у Фастові і купив... «Філософський словник». Треба ж було розібратись, що це воно за закон такий: два слова одного роду, відмінка, числа... Читати словник став так, як зазвичай читають белетристику: від сторінки першої до сторінки останньої... А починався він, словник, не з літери «З», а з літери «А».
Абеляр. П'єр. Цікавий, захоплюючий життєпис цікавого, повного несподіванок і небезпек життя філософа доби Середньовіччя. Але: лапідарний. Максимально стислий та лаконічний. Словник же. Різновид довідкової літератури.
Захотілось взнати більше про Абеляра. Де шукати – знав: серія «Життя видатних людей» (рос.: ЖЗЛ, «Жизнь замечательных людей»)... Принагідно хочу сказати сьогоднішнім юним: по-перше, варто – і не просто варто, а вкрай бажано – знайомитись з життєписом видатних (власне: нормальних) постатей нашої, загальнолюдської, культури.
Нашої історії. І вітчизняної, і загальнолюдської. І в цьому сенсі започаткована у 1930 році О.М. Горьким в СРСР вищеназвана серія – це унікальне за своєю значущістю і цінністю видання. На ньому, без перебільшення, виростали цілі покоління в нашій країні. Неоцінима її значущість у справі самовиховання та самоосвіти постаючої людини. Юнака і юнки. Коли вирішується уже суто філософського сенсу та масштабу питання: «ким бути?», «яким бути?», «з кого робити життя?» і т.п. Адже за наростаючою силою ці питання цілком можна ставити поруч з силою перших юнацьких почуттів і головного з них: кохання.
Зазначу, що я до своїх 16 років перечитав більшу частину книжок, що вийшли у вказаній серії (десь біля трьохсот). Продовжував це і в наступні шкільні та пошкільні роки.
І по-друге. Я дійсно читав багато. Скрізь. Завжди. І – все. Повністю «вичитав» нашу шкільну бібліотеку. Практично повністю – сільську. Зі вдячністю безмежною згадую та пам'ятаю шкільного бібліотекаря Ніну Павлівну Бідненко та сільського – Катерину Сергіївну Смовж, які, як справжні інтелігенти, як справжні творці та берегині справжньої духовності та культури, прищеплювали смак до читання, поштиве, майже трепетне, ставлення до книг – цього вікна (а, чи, може, дверей найширших) у культуру минулу, нині сущу. І – в прийдешню. Адже,- «чим більше пізнаю, тим менше знаю» (Й. Гете).
..Дійшла черга й до міської (Фастівської) бібліотеки.
Я за все і безкінечно вдячний своїм батькам. Себто – як, власне, і повинно бути. Матусі моїй, вчительці початкових класів у веприцькій школі – Марії Терентіївні, і батькові – фронтовику, колгоспному бригадиру, комуністу – Володимиру Кириловичу. Він мав 4 класи освіти. Але мудрішої, працьовитішої, добрішої, розважливішої людини я не стрічав у своєму житті. Може, таке відчуття ще й тому, що я вже пережив свого татуся на багато, багато років...
Так от: я вдячний їм за все, але особливо вдячний за три речі: вони всіляко заохочували мій потяг до спорту; вони завжди рахувались з моїм вибором: професії, дружини, друзів, ворогів і т.ін.; вони прищепили мені любов та повагу до книги.
Хто народивсь і жив у селі, той знає, що це означає: заохочувати до читання, створити в домі ледь чи не культ книги. Адже в тому селі роботи – від світанку до захід сонця. А ти ж – перший помічник батькам своїм у тій роботі (сестричка була ще малою, та й що візьмеш з того дівчиська...).
Копати садок, садити город, полоти, підсипати, косити, носити воду, пиляти та рубати дрова, пасти корову, йти за пашею для свиней, для кролів, для... Словом: це село. Це земля, їй не збрешеш. Їй міфів та локшини на вуха не навішаєш. Скільки разів їй поклонишся – стільки разів вона тобі віддячить. Або ж, як казала моя матуся, царство їй небесне: «взувай, сину, чоботи, йди приберись у корови і свиней, бо якщо воно тобі не смердітиме у хліві, то воно ніколи не запахне на твоєму столі».
Це – життєва мудрість. І вона супроводжує нас від народження і до фінішу життєвого. І в селі. І в місті, звичайно. Так от, закінчуючи думку про роль та місце книги. Роль – визначальна. Місце – першорядне. І тоді. І зараз.
Що б і хто б не казав. І тоді було радіо. Було кіно. Був театр. Вже в 60-ті масово з'явилось (щоправда – чорно-біле) телебачення. Щоправда, не було інтернету. Ну й що? Тепер є.
Але книга – то є книга.
А вчитель – то є вчитель.
А батьки – то є батьки.
А друзі – то є друзі.
Вочевидь, масив сприйнятої з книг інформації склав ту критичну масу, яка (спрацював закон взаємопереходу кількості та якості) визначила вибір долі. Адже прийшло загострене відчуття суперечливості між скороминучістю окремішнього людського життя та вічністю і безкінечністю, – як співвіднести!? – буття. Одних наук вже нині існує понад 3 тисячі. А професій та спеціальностей – понад 60 тисяч. Що можна встигнути? Як долучитись до всього: що було, що є і що буде?
Виявляється, є така можливість. Є одна-єдина наука, що має своїм предметом не шматок, фрагмент буття і не масив його, а – все буття і небуття. Все суще. Бо, як вже мовилось, стихія філософії наукової – то стихія всезагальності...
Зрозуміло, що в журнальній статті, та ще й популярного видання, та ще й для юнацтва – не відповісти вичерпно на питання: «Що є філософія?» Але ж будь-який шлях починається з першого кроку. Відтак, продовжимо. Себто: рушимо у путь.
...Коротше кажучи, поки я дійшов у «Філософському словнику» до літери «З» («Заперечення заперечення закон»), то вже знав напевне: філософія і лише філософія. Ось та справа, котрій буде присвячено все моє життя. Без залишку.
Звісно, що з моменту прийняття такого рішення зміст та характер читання мого (до того – безладного, масового та несистемного) стали в т.ч. більш цілеспрямованими. Я почав більш селективно (вибірково) ставитися до літератури, намагався читати в т.ч. і твори справжніх професійних філософів. Класиків жанру. Адже за 2500 років від моменту виникнення філософування розумні люди дещо встигли і осмислити, і написати...
Відразу ж зазначу, що не розумів я в тих творах ...анічогісінько. Але підсвідомий інтерес та потяг лише наростав та зміцнювався. Адже незрозуміле та втаємничене так притягує та вабить... Коротше кажучи, вже в 11-му (випускному) класі я знав напевне: вступатиму на філософський факультет (тоді він ще називався і був історико-філософським факультетом) Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.
Ну, прийняв рішення, сказав, зробив.
У сенсі: в 1966 році... почав вступати. Пролетів над мрією, як «фанера над Парижем». Не пройшов за конкурсом. У 1967 – знову. І знову, на вечірнє відділення – те ж саме. А життя ж іде. Працював шліфувальником на Київському заводі «Комуніст». Восени 1967 р. призвали до армії. Служив у Групі Радянських Військ в Німеччині. В 1969 р. звільнився в запас. Мені вже 22 роки. Але мрія про філософію, і, відповідно – про філософський факультет – лише зміцнювалась. Бажання долучитись – лише наростало. Але: не можна ж бути «вічним абітурієнтом». Словом, думаю: «ну ще раз, 4-й. А там...» А що там? Та хто ж його знає. Тільки знаю я напевне і не з книг, як ріже, як рве душу, коли 3 рази поспіль постійно ...пролітаєш мимо мрії. Зверху. Ззаду. Збоку. Але: мимо.
Отож 4-та спроба. Вступив. І – як прокинувся. І – до цих пір заснути не можу.
Он вже й своїх книг – понад десяток. А всього видруків – за три сотні перевалило. Та ще ж наче і не вечір...
Коли воно приходить: бажання і потреба долучатись до того, що є філософія? У когось – легенькі. У когось – непереборні. Нездоланні.
Не знаю. Вочевидь: у кожного – в свій час. І у людства в цілому. І – у окремішнього індивіда – так самісінько.
У людства це відбулось десь з районі VIII-VIІ століть до нашої ери, у людини зазвичай відбувається – між 16-20 роками.
Одні «інфікуються» на місяць. Інші – надовго. Дехто – на все життя.
Що є філософія? Це, по-перше, рівень розвитку свідомості.
Це – цілком певна культура та організованість людського духу, почуттів та практик.
Якщо умовно (в розрізі) уявити собі рівні розвитку свідомості, це буде: мислення одиничними формами; мислення загальними формами; мислення всезагальними формами. Або ж: категорійне мислення. Або ж, що є те ж саме: філософське мислення.
Отож, стихія філософії – то є стихія всезагальності. Або ж так: специфіка філософії полягає в тому, що вона геть-чисто позбавлена специфіки. Іншими словами, час філософії пробиває там і тоді, де і коли питання (і варіанти відповіді на нього) формулюється: що (хто) є все? Чому? як? звідки-куди? навіщо?
З'явилось питання – будуть відповіді.
Уперше подібного масштабу та ґатунку питання були висловлені представниками (якщо брати давньогрецьку, – античну, – філософську традицію) мілетської школи Фалесом, Анаксіменом, Анаксімандром. Йшлось про т.з. архе. Першопочаток. «Із чого все і що є все?». Про прасутність. Про те, що наявне у всьому.
Перший сказав: вода. Другий: повітря Третій: апейрон.
Геракліт – «вогонь». Піфагор – «число». Платон – «поняття». Емпедокл «і вода, і вогонь, і земля, і повітря» (4 начала). Демокріт – «атом».
Це – антична (давня) філософія. Колиска т.з. західної культури. Приблизно в той же час зародки давньої філософії виникають у давніх Індії, Китаї, Єгипті, Вавилоні, Шумерах. Це т.з. орієнталістська філософія (Орієнте – Схід). Постановка питань та характер відповідей тут, в цілому, кореспондувались з тим, як це мало місце в філософії античній.
Ну, а на загал, розвиток світової філософської думки відбувався у таких послідовних формах: Антична (давня грецька та давня римська) VIII до н.е. – V н.е., філософія доби Середньовіччя (V-ХV ст.): філософія епохи Відродження (ХVІ-ХVІІ ст.); філософія Нового часу (XVIІ-XVIII ст.): німецька класична філософія (кінець XVIII – середина XIX ст.); філософія марксизму (друга половина XIX ст.), ленінський етап марксистської філософи (перша третина XX ст. – по теперішній час): сучасна західна (немарксистська) філософія (середина XIX ст. – по теперішній час).
Така лаконічна (звісно, більш ніж стисла) біографія світової філософської думки. Тепер кілька слів про якість людської свідомості. Або ж: інтелект у «вертикальному розрізі». Здоровий глузд («скільки бачу, стільки знаю»); розсудок («чорно-біле мислення»); розум. Розум – це і є повноцінний, «добудований до верху» інтелект, діалектичне мислення, мислення взаємопроникаючими, взаємоопосередкованими протилежностями. Мислення як здійснювана діалектична суперечність. Розум – це мислення, яке спроможне відображати і одиничне, і загальне, і всезагальне. Це, повторюю, повноцінне мислення.
Мислення як аналог мислимого. Себто, мислення істинне, мислення, спроможне осягати (відображати) сутність. Мислення, яке відтворює, відображає у формах руху себе самого форми і зміст руху всього сущого. «В сутності все – відносне» (Гегель). Бажаєш знати на рівні сутності – вчись мислити діалектично, вчись співвідносити протилежності однієї сутності у здійснюваній суперечності. Що таке форми мислення? Вихідні, з яких розпочинається життя свідомості: поняття, судження, умовисновки.
Більш складні: теореми, леми, закони, принципи, категорії, правила, ідеї, вчення тощо.
Основні принципи наукової філософії.
Базові, засадничі утворення. Серед них: принцип субстанційності матерії; принцип розвитку; принцип відображення: принцип взаємодії всього з усім: принцип сходження від абстрактного до конкретного; принцип історизму; принцип практики; принцип збігу онто- та філогенезу; принцип збігу історичного та логічного тощо.
Основні закони матеріалістичної діалектики.
Закон взаємного проникнення протилежностей («Чому?» Про джерело розвитку всього сущого. Розуміння розвитку як саморозвитку).
Закон взаємного переходу кількості та якості. («Як?» Про взаємодію зовнішньої (кількісної) та внутрішньої (якісної) визначеностей буття).
Закон заперечення заперечення. («Звідки-куди?» Про ритміку, архітектоніку, спрямованість буття).
Закон дійсного гуманізму. («Для чого?» Смисложиттєвий вимір людського життя. Ствердження людини як цілі, як абсолютної самодостатності). Кожного, багатьох, всіх.
Категорії наукової філософії (неосновні закони).
Причина – наслідок.
Зміст – форма.
Сутність – явище.
Одиничне – загальне – всезагальне.
Необхідність – випадковість.
Буття – небуття.
І: так далі.
Основне питання філософії: про відношення матеріального та ідеального. Матерії та свідомості. Два підпитання (дві сторони): що первинне? чи є світ пізнаваним?
Відповідно до пропонованих рішень: матеріалізм та ідеалізм; признання (ствердна відповідь) можливості пізнання та його заперечення (агностицизм). Себто: чим складніший зміст мислимого, тим складніші форми мислення. Бо: не буває форми беззмістовної, а змісту – неоформленого.
Філософія (як, зрештою, і будь-яка інша форма життя духу) може бути науковою і ненауковою. У свою чергу ненаукова: донауковою і антинауковою. Перша – не може. Це – не вина і не біда її. Це об'єктивний стан речей. Ну, не може дитина в 10 років того, що може доросла людина.
Друга – не бажає. Це: і біда, і вина.
Бо: вже є наукова. Йди, бери, користуйся.
Але: «не так все однозначно...». Є сили, є люди, є такі, що не збігаються, а є і – протилежні устремління та інтереси. Звідси – різне ставлення до філософії. І – різні «філософії». Себто: є філософія (наукова), і є «філософії». Безліч. Бо, повторюю, у дурості, у глупоти меж немає.
Є люди, є спільноти людей, які геть зовсім не зацікавлені в тому, щоб наука загалом і наукова філософія ближчим чином стали та були надбанням кожного, багатьох та всіх. Бо наукова філософія, то: «схоплена думкою необхідність». Всіляка необхідність: природна, технічна, суспільна. Будь-яка. Бо наука: то рафінований людський дух. Їй (науці) до снаги бачити те, що закрито простором і часом. Бо, окрім іншого, має таку властивість, як антиципація – випереджаюче відображення. І вперед. І назад. І в майбутнє. І в минуле. А пізнана адекватно, науково, істинно необхідність та можливість діяти практично на засадах такого пізнання і знання є свобода. І її, – свободи, – суб’єкт: людина, людство є вільними.
Наразі, будь-яка наука, включно і наукова філософія, покликається до життя з однією-єдиною метою: бути об'єктивованою. Матеріалізованою. Уречевленою. Втіленою.
Тому, спочатку – пізнання т.з. першої природи. Потім її (природи) практичне перетворення. Людьми. Суб'єктами діяльності та творчості. Через техніку, через технологію. Створення артефактів. Себто: створення предметів матеріальної культури. І водночас: формування культури почуттів та культури власне духовної (включно і філософської). Людини. Людей. Людства.
Потім стає нагальною проблема адекватного (наукового) осягнення «природи другої»: світу суспільних відносин. Світу суспільних інститутів. Економічних, політичних, соціальних, духовних, і т.д. і т.п. Осягнення і освоєння. Щоб ця природа не домінувала над людьми, не пригнічувала, не знічевлювала, не перетворювала і не використовувала як засіб, як товар серед товарів. Не експлуатувала. Не робила людину тотально відчуженою. Від усього та від усіх. Але: була умовою та засобом поставання та буття кожної людини – в якості цілі (цілісної людини), в якості, зрештою, нормальної людини – генія.
«Геній – це нормальна людина. Всі інші – відхилення від норми». Професія нормальної людини – її ім'я (Маркс – марксизм; Ейнштейн – відповідно...). Спосіб буття нормальної людини – творчість: найбільш розвинена форма розвитку. Спосіб буття дійсного гуманізму. Суспільний стан, базований на свободі та творчості – дійсний гуманізм. Коли розум існує в розумній формі і до того ж – у формі практичної всезагальності.
... Звісно, що від того не вмирають, якщо не долучаються до філософії – скаже (або подумає) «простий обиватель». І – категорично помилиться. Бо: які думки, такі почуття і точнісінько такі – діла (справи) практичні. Якщо в голові – неправда, то в серці – ненависть, а в руках – зброя. Не мною сказано, але чистісінька правда: чим далі від істини – тим ближче до крові. Бо ідеї (які б вони не були: донаукові, наукові, антинаукові), якщо вони оволодіють людиною (а іншого призначення у них просто немає!) стають матеріальною силою. Стають уречевленим, практичним пізнанням та знанням. Об'єктивованою (втіленою) свідомістю, матеріальною культурою (а чи то – антикультурою) стають. Ну, а вибір – за людиною. Бо з вибору починається – свобода.
От такими думками мені хотілося б поділитися з нинішньою юнню з приводу питання: «Що є філософія?».
З повагою, Б.В. Новіков, заслужений працівник народної освіти України, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії, декан факультету соціології і права НТУУ «КПІ».