Емпат, спогади душевно нормального або 31

               
    “Тепле осіннє повітря легенько розкуйовджувало неслухняне волосся. Терпкий запах спаленого горіхового листя метався сутінками того вечора як ненормальна мара. Слизькі залишки листя на вітті сиротливо і сердито, якось занадто по-людськи шепотіли казки на ніч.
Ніздрі приємно роздимались, густе, з першими нотками прохолоди повітря лоскітно торкалось незахищеної шиї при кроках. Нічні вулиці вели кудись так швидко, все сповнене енергії рухалось невпинно і стрімко, неначе попереду була ціль. Насправді це була звичайна сутінкова прогулянка. Вечір висмикував на вулицю, розширені зіниці темніли, наливались двома темно-кривавими обсидіанами, сповнюючи очі. У скронях починало стукати, серце билось швидше. Передчуття чогось нового, що не ставалось, аж ось кілька місяців. В день сіра засуха або мокротиння сірої мряки, сон і флегма. Ввечері ноги несуть крізь вулиці у темінь до скону сил.
     Місяць визирав з-за хмар як великий щербатий зуб бога. Бліде, хворобливе світло проливалось на нічний парк, ледь проникаючи крізь весільні сплетіння тонких пальців, що схожі на віття і простягнені в заклику до неба руки. Стоптані доріжки і використані разові вироби хвилин, прожиті та змарновані тут вдень, стелились жорстокими слідами на шляху. Хтось  плакав на лавці, інший шаленів від щастя під тими деревами, хтось байдуже дивився у воду, мріючи лиш опинитись під водою. Візерунки уривків нормальності повсюдно – ми всі трохи хворі, від кінчиків нігтів, до унікальних візерунків зіниць, усі ми щось полишаємо за собою не маючи навіть гадки про завтра, про слово і спогад, які мішаються у танці серед пожовклого листя у парку.
      Темні тіні поміж дерев танцювали і бавились тим що полишили їм тут сьогодні – крапелька кохання, склянка злості і чаша байдужості. Всі вони химерно стрибають серед невидимих і ненормальних що споглядають нас крізь наші слабкості і бажання. Я їх бачу лише зараз, тримаючи в руках горизонт і не маючи напрямку бажань, їх немає при світлі, коли я теж лишаю їм якісь забавки, якісь непотреби свого емоційного посліду, коли прогулююсь тут, або намагаюся намалювати музу сидячи під центральним деревом у задусі і задумі. Її обриси вимальовуються щодня іншими, чарівнішими і неймовірнішими, незбагненними вадами і тонами гармонії. Малюнок стає ескізом тіней, але обличчя музи так і не відкривається, вона ридає десь поряд, змиваючи сльозами роси своє відображення в повітрі. Малюнок і недогризок олівця завжди із собою, щодня нова лінія віддаляє мене від шедеврального хеппіенду.
      Кроки несли вичовганими доріжками, що тьмяно мерехтіли в місячному світлі. Приємне збудження, яким просякнута щоденна прогулянка починало переходити у нервове хвилювання, що близьке до істеричної депресії із постійним ненормальним реготом. У парку крім мене та тіней більш нічого, навіть листя на деревах майже не лишилось. Але нервовість не припинялась, просто рухає далі, в голові приємна пустка. Не було страху, лише якась буйна радість, сльози нагортались на очі, хотілось робити щось у найсамотнішому місці у цю пору. Так як ніби під чимось.”
     Олівець зламався від тиску на папір і вилетів з пальців, що здавались зробленими із цукрової вати з ваніллю. Гулко покотившись по дерев’яній підлозі залетів десь далеко. Кожен рух п’ятигранного стержня по підлозі відзивався болем у лівій скроні. Олівець шукати не став – єдиним освітленням в кімнаті було світло місяця, що проникало крізь вікно, все інше викликало нестерпний біль, очі закривались не в змозі дивитись на найм’якше світло. Нахилятись теж було неймовірно боляче – розколювався увесь череп від потилиці до лоба. Головний біль не покидав в дні, коли місяць був у повні ніколи, з п’яти років. Він здавався молотком, що від удару застряг у проламаному черепі і біль просто входив як повітря сповнюючи цю надувну кульку.
    Щоденник. Засіб від безсоння. Спогади того вечора лягали на папір партитурою печалі минулих днів, що були так потрібні. Солодкий сік засохлих солодких мумій, маленьких скелетів в шафі. Листки списані лаштунками спогадів, снів і вражень, просякнуті легким парфюмом ностальгії. Пальці сплітаються, зелені кола перед очима багряними вкрапленнями розпливаються відтінками болю. Мій щоденник. Свідок і критик, папір, і нерви, жах і шок. На сторінках я, увесь списаний до краплі, неповторна одиничка в наборі одухотворених бітів. Що ж не так? Чого я так боюсь? Що приносить із собою ця сутінкова мігрень, коли слабке, зрадливе проміння місяця освітлює кімнату і списані сторінки? Шукаю себе.
    “Страшенне перезбудження і легенький шал, все котилось жахливим буревієм змітаючи сигнальні вогні, руйнуючи захід сонця і нищачи серця. Крилата тінь радості проминула переді мною, щораз дзвінкіше сплітаючись в безумному танці розмаїття запахів і вражень, емоцій і відчутних поштовхів крові у скронях. Спогади набували форми сплітаючись у фігуру музи, що так сильно прагла єднання зі мною. Чарівний легіт вітру що легко лоскотав ніздрі й куйовдив волосся сповнювався обрисів і силуетів. Краплини моєї пам’яті що намагались відновити такий далекий втрачений сон. Зотлілі хвилини ніби повертались до життя із далекого сну сповнюючи простір осіннього парку круговертю піщинок, що поступово набули того обрису. Я згадав той сон, химерне видіння 31 жовтня. Це була жінка.”
   Мігрень дедалі сильніше тисла на втомлені очі. Повіки самі собою закрились і тяжкий сон переміг.
   Світло дня повернуло здоров’я проте лишилась втома в кутиках розчервонілих очей і темних колах під ними. Холодний вітер осені ніс назустріч життю з безжалісною точністю нового дня що нищить чари ночі і людські плани, холодний вершитель маленьких доль. Обличчя змерзло, маленькі краплі лишались на шарфу, що ледь визирав з-під застібнутого пальто. Змерзлі руки ховались в кишенях. Ось, тепло кав’ярні. Каву будь ласка, і впишіть щастя до рахунку. Чекаю її. Легенько дзеленчать двері впускаючи тінь осіннього вітру і її парфуми. На розпущеному шовковистому волоссі застигли крапельки. Розчервоніле від холоду миле обличчя лукаво посміхається. Короткий цілунок, її ніжна щока, що пахне холодом осені і вчорашнім танцем. Торкаюсь її милої щоки, тендітна рука в шкіряній перчатці торкається моєї долоні. Треба лишити чайові, подали щастя до кави.
  Серце осіннього парку, її обійми і легкі розчерки олівця малюнком у щоденнику. Муза ще шукає форми, її обличчя то наближається то віддаляється. ЇЇ цілунок, холодні вуста торкаються шкіри за вухом, тихенький сміх, тендітні пальчики куйовдять волосся на потилиці.
“Вона спитала мене коли закінчиться мій малюнок. Тоді коли і моя любов відповів я їй, лиш сміх і ніжність, вона сама чарівність. Ми попрощались і ще один сірий осінній день закрутив мене серед чорторию турбот і потреб чужих емоцій і відчуттів. Легенька втома і тьмяне світло ліхтарів в краплях мряки. В темних сутінках квартири знову в скронях починає тиснути. Намагаюсь втішити себе теплим чаєм біля каміну, в маленьку мансарду починає проникати холод осінніх втрат. Щоденник не покидає моїх пальців, потоки слів лягають на папір немов ескіз майбутнього шедевру що буде відкритий світу з часом. Поміж метушливою роботою увесь час думав про той дивний сон. Такий химерний сон першої холодної ночі цієї осені, 31 жовтня, що принесло в мої руки малюнок музи а у відчуття дивне сум’яття чужих думок і почуттів. Він неначе відкрив щось нове в мені, не даючи про себе знати, лишивши лиш мимовільну тінь, що так турбувала мої думки і тримала душу в солодкому передчутті чогось великого”.
   Очі, що невідривно дивились в палахкотіння у каміні, розімлівши від тепла самі собою зімкнулись не лишаючи сьогодні болю і безсонню шляху.
   “Я спав, але відчував це і бачив наяву, сон був лиш провідник між моїм втомленим тілом та неспокійним духом. Камін майже затух, сповнивши мансарду химерних тіней що тьмяними арабесками сповнили кутки і стелю кімнати. Від чашки приємно пахло м’ятою і зеленим чаєм. Я був щасливий і спокійний, гедонізм моменту досяг свого апогею, сповнюючи мої почуття сум’яття і легенького хвилювання. Кімната сповнена тьмяної напівтемряви неначе на мить зажила новим зовсім іншим життям, неначе стала на якусь космічну секунду притулком Майстра. Але мої думки були чисті в них не було ні сліду марень що присилає непостійний кульгавий Морфей.
   Мій малюнок. Муза яку я так довго шукав неначе стала перед очима. Спокуслива дівчина дивилась прямо мені у вічі, чорні коси шовками спускались на округлі плечі, зелені очі неначе глибокі колодязі манили до себе з усією небезпекою спраглого у царстві фата-моргани, бездоганні риси, неначе вирізані із мармуру, лукава посмішка на повних губах, довершені форми що так манили доторком до привабливого тіла. Хто ти музо?
   Називай мене Суккуб. Невже це ти дала мені відчути, що відчувають інші? Що ж відчуваєш ти? Я так хочу це осягнути.”
   А далі лиш відчуття і тепло її тіла. Малюнок завершено.
                Із щоденника, забутого в кав’ярні.