Я хочу розповісти про мою бабусю. Вона мене обожнювала, гляділа за мною, як за квіточкою. Шила мені плаття, різнокольоровими нитками вишивала сорочечки. Біленька сорочка з рукавчатками і вся розшита квітками яскравими. Це було в далекому дитинстві, але я пам'ятаю, коли ми з нею йшли на прогулянку, то заходили у хлібний магазин. Там дуже смачно і затишно було. Бабуся купляла мені маленьку, але дуже смачну булочку. Вона була у вигляді підкови. Мабуть, це і є та підкова на щастя. Я щаслива дуже, якщо маю змогу згадувати своїх рідних і матусю, і батька, і своє рідне місто Запоріжжя. Я пишу про них про всіх, я складаю вірші...
Так ось з бабуньою ми йшли до залізниці, це було біля нашого будинку. Там ми з нею сідали на траву і я дивилася, як швидко йдуть вантажні вагони у далеку далечінь. Пам’ятаю, як пролітали на великій швидкості зелені вагони, з вікон яких виглядали люди.
Деякі махали руками, серветками. До нині я це пам’ятаю. Згадую інколи ці поїзди. Як я тоді хотіла на них поїхати кудись далеко-далеко і подивитися, що там за горою.
Колись бабуня мене возила у своє село. В нього дуже гарна назва Велика Білозірка. Там жила сестра моєї бабуні, її брат й багато родичів та подруг.
Я згадую, як ми їхали туди в автобусі з подарунками та гостинцями. Мені завжди одягали ту вишиту сорочечку біленьку, у чорненьки косички вплітали червоні стрічки. Я себе почувала принцесою. У червоних черевичках з біленькими панчохами. Мама все мені наготувала, напрасувала. Спідниця в мене була темно-синя. У селі був рай. Я дуже любила і на городі щось робити, і дідусеві допомагати. В дідуся не було однієї ноги. Він ходив на протезі.
Колись у Вітчизняну він був хоробрим солдатом, одержав поранення і повернувся у рідне село без ноги. Мій дід Іван прокидався дуже рано, щоб зранку допомогти по господарству, а потім вже працювати їхати. Він розвозив бочку з водою трактористам та комбайнерам. Мене катав на своїй бричці. Бричка котилася дуже швидко та я встигала роздивитися усе навколо. Було мені все дуже цікаво у селі, і на полі де пшениця та кукурудза, і на городі де капуста та буряки.
Усюди чекали дідуся з водою. Мене завжди пригощали чимось смачненьким: пирогами з вишнями чи з творогом. Варениками, галушками, навіть борщем, а узвар зі сливами чи яблуками – то найкраще за усяки соки. На свіжому повітрі та на бричці я дуже скоро з місцевої дівчинки перетворилася на засмаглу красуню. В селі у мене з’явилася подруга. Ми з нею бігали на ставок, пасли їхніх гусей. Її матуся пекла дуже смачний хліб. Наша улюблена страва – хліб з сіллю та часником. Бігали ми удвох і в їхній садочок. Сиділи на деревах і мріяли, яким буде наше майбутнє. Її батько працював бригадиром і на мотоциклі їздив на поле. Інколи і нас підвозив на другий край села, де була школа, магазин, клуб. У магазині нам він купляв дуже смачного печива та цукерок. Ми щасливі бігли назад додому. Інколи бабуня ходила до свого брата. Це був ще один мій дідусь. У нього теж було дуже цікаво. Бджоли і мед – життя діда. Він цілими днями займався вуликами та деревами. Я досі згадую, який був солодкий мед, увесь в різних банках, на поличках, різного кольору.
Дід завжди наливав мені меду в тарілку, давав хліба великий шматок і казав: «Їж дитино, це страва Божа». Він розповідав про бджіл, мед різний, а я за обидві щоки та з молоком... Ото їжа була!
Бабуня ходила по садку, збирала яблука та груші. Вже надвечір ми з корзинками рушали назад до діда Івана, а там нас чекала кукурудза ще смачніша за мед.
Чому все було таким смачним тоді?
В дитинстві все буває легко і прозоро. Лише спогади про тих , хто пішов від нас тоді залишаються з нами на все життя.