Світ міняється. Наче багато людей, живуть поруч, бачаться щодня, але… серед облич без виразу важко знайти якесь із співчуттям.
Самотність стала заповнювати собою світ. Її видно здалеку, бо на обличчі читається «нікому не потрібна».
От жила собі одна Самотня у селі. Нікому до неї не було діла. І їй ні до кого не було діла. Сіра череда однакових днів. Чи що тобі болить, чи що порадувало – яка кому різниця? Черговий сірий день заледве дотягнув до спасенної ночі, коли, якщо вдасться, можна забутись хоч на трохи. Відійти в нікуди, розтопитись, і перестати відчувати й думати про свою самотність.
Неподалік від неї жила ще одна самотня. До неї теж нікому не було діла, і їй це також було важко. Іноді вона дивилася у бік тієї першої самотньої, і думала, що всі на світі такі самотні.
Але чому? Чому не може бути інакше, якось розрадливіше?
Чому не можна було б зробити щось разом чи для когось, порадувати когось……….
А й справді, подумала вона, чому?
І взялась до діла – на столі враз під швидкими пальцями стало вимішуватись борошно і яйця, закрутилася по хаті в пошуках найсмачнішого варення…
І прийшла увечері до сусідки, тої, що була такою ж самотньою.
- Ти вибач, що потурбувала. Я тут подумала, у мене свято сьогодні. Хочу запросити в гості.
- А що за свято? – ледь засвітилася в очах ще недовірлива цікавість.
- Та – день народження. – Чомусь не здогадалася вигадати нічого іншого, бо на запитання не сподівалася.
- … Гаразд… прийду, лишень десь через півгодинки…
- Добре…
Через півгодини, як і обіцяла, гостя була на порозі з букетом найгарніших квітів, що їх змогла знайти на подвір’ї.
- Доброго вечора ще раз. А це тобі, вітаю.
Господиня взяла квіти і зніяковіло посміхнулась:
- Ти вибач, але в мене насправді немає жодного дня народження. Просто захотілося знайти якийсь привід для знайомства, щоб не було так сумно.
І посміхнулась гостя у відповідь:
- А знаєш. Нехай тобі це буде день народження нашої Дружби.