Над містами і селами від землі до небес піднімались маленькі білі, невидимі для людського ока кульки-хмаринки.
Завтра – 19 грудня, День Святого Миколая, тож сьогодні дітки у своїх вечірніх молитвах посилали догори свої побажання – що б вони хотіли отримати у подарунок від Святого.
На небесах із хмаринок, на яких жили маленькі Янголята, теж іще вище підіймались такі білі кульки. Бо ж Янголята – також дітки, і їм теж приємно отримувати подарунки.
А ще вище на небесах, над усіма ними, була хмаринка самого Святого Миколая, куди й злітались оці білі кульки-побажання.
А Миколай готувався до нічного походу до малечі. І оті кульки були йому дуже в пригоді, бо ж приємно дарувати саме те, чого так хоче малюк.
Але ось прилетіла маленька кулька, така ж біленька, як і всі інші, але пуста – у ній не було бажання. Миколай узяв її в руки, і йому стало приємно на серці – вона була така тепла. Тепла, але пуста.
То була кулька від маленького Янголятка, що жило трохи нижче на своїй хмаринці.
«Напевно, не може придумати, що б хотів отримати», - подумав Миколай. Але кулька була така тепла і приємна, що він сховав її у кишені біля серця.
«Гаразд, - подумав, - у нього ще є час. Іще придумає. А я тим часом – на землю до малечі.»
Але Янголятко сиділо на своїй хмаринці серйозне і замислене. Та кулька полетіла, бо воно думало про Святого. Але побажань не мало.
Воно думало, що ось сьогодні Святий усім розноситиме подарунки, і діткам на землі, і їм, Янголам, а йому ніхто ніколи нічого не дарує. Це ж несправедливо.
І воно намагалося придумати, що б воно само могло подарувати Святому.
«А що, коли я подарую йому рукавиці?, - нараз здогадалося мале. - Він же ходить по землі, а там зима, холодно. Тож йому, мабуть, холодно в руки.»
Але ж з чого їх зробити? Щоб вони були і гарні, і тепленькі.
Янголя сиділо і, задумавшись, теребило пальчиками кінчики своїх крил. І раптом йому спало на думку – а що, якщо надерти пуху з крил – він теплий і гарного білого кольору.
Воно розкрило широко свої крила і прискіпливо оглянуло їх. Так, пуху вистачить, адже в усіх Янголів дуже гарні пухнасті крила.
Тож до роботи. Через якийсь час перед ним на хмаринці лежала чималенька купка пуху, і він узявся сплітати той пух у гарні теплі рукавиці.
Якраз до ранку вистачило роботи. А на ранок, як завше у цей день, Янголята зібрались біля хмаринки Святого Миколая. Він за ніч пороздавав подарунки дітлахам, і тепер настала черга Янголиків.
Миколай усміхався, і радісно і загадково, наче фокусник із мішка, діставав для Янголят подарунки з кишеньок своєї хмарки. Він любив спостерігати, як світяться їхні личка від радості, що отримали очікуваного подарунка.
Але коли залишилося останнє маленьке Янголятко, Миколай згадав, що дістав від нього лише пусту кульку, яка, однак, зігрівала його усю холодну ніч на землі, бо тримав її біля серця.
«Невже ти залишишся без подарунка», - зніяковіло подумав Миколай.
Але Янголятко, щасливе і усміхнене, підійшло до Святого і простягнуло до нього щось гарне і пухнасте.
- Що то? - здивувався Святий.
- Це подарунок для Тебе. Щоб Тобі не було холодно на землі.
Святий узяв подарунок, і усі побачили, що то чудові білі пухнасті рукавиці, якраз на Миколая.
- Які чудові, - мовив Святий і одразу ж одягнув їх. Вони були такі теплі і приємні.
- А що би ти хотів у подарунок? – запитав у малого.
- Не знаю, - зізналося, щасливо посміхаючись, Янголятко. – У мене ж усе є.
Але Миколай вийняв з кишені його пухнасту кульку і поклав її на долоню.
- А давай-но глянемо, що б тобі найкраще підійшло.
І кулька почала рости, і вже Святому довелося підставити обидві руки. А вона росла і росла, нарешті роздвоїлася, і по хвилі всі побачили, що вона перетворилася на справжні чудові білі крила. Таких не було ні у кого, бо ж були вони такими, як носять дорослі Янголи.
Янголята зачудовано дивились на ті крила, а коли Святий зняв з малого Янголятка його власні крила, що тепер були чомусь не такі пухнасті, як у всіх, їх здивувало, що для Янголятка вони не були завеликими. Саме для нього.
- Ти виріс, малий. Твоє серце виросло. Прийми і ти дарунок від Святого Миколая.