Цуциковi сльози, та Остаповий досвiд (оповiдання)
Собор в той день весь сіяв, сонячний день того що. Зупинився, перехристився як знаю,та йду собi далi.Але ж тут бачу - назустріч Остап, давній мій приятель, теж перехристився. Привітались, як годиться. Здивував вiн мене дуже, навiть занадто.То такий життелюб, що треба було ще пошукати! Але я вперше побачив Остапа таким пригніченим. Невеселе лице його було в шрамах, і відтак здавалося воно ще сумнішим.
Багато хто говорить: бережися людини, якщо усмішка їй не йде, але ніхто не каже, як ставитися до вічно усміхненого, коли він сумний...
Остап - добрий, щирий і роботящий чоловік із "золотими" руками, який ніколи і нікому не відмовляв у допомозі, за що й мав велику повагу від людей. Коли ж робота була зроблена, він завжди, посміхаючись,запитував:
- Може, вам ще чимось допомогти?
Тому зараз, побачивши зажуру на його обличчі, захотілось якось розрадити товариша, втішити, тому запитався:
- Брате, а що ти якийсь такий сумний та невеселий? Хто нам може зiпсувати це життя, як не ми самi! А-ну, скаржся!
Вiн не довго думаючи:
- Толя, нiкому б це не сказав, а тобi я вiрю. То слухай, якщо маєш бажання. Працювали ми з дужиною на заробiтках у другiй державi. Мене попросили звiльнитися - не вгодив чимось. Дружина каже, змирися, ондого ще робота є. Я не послухав, та й приїхав додому. Ось вже тиждень мучусь, не знаю, що робити, та як жити далi.
Бачу, вiн такий збентежений, що аж руки трусяться, говорю:
- Остап заспокойся, шо за нiсенiтниця, а ну но скажи менi, чого ж ти дружину не послухав?
Вiн подивився в очi мої, та промовив:
- Зазвичай вона мене завжди слухае, а не я її...
Хвилиночку помовчали, й вiн продовжив:
- Анатолiю, дивно: ти менi оченята вiдкриваєш, навiть в голову не приходило послухати жінку. Оце да, яке ж я телятко виходить, стидоба! Може, то Бог свою волю через неї говорив? А я весь у розпачi... Що ж тепер менi робити, якщо так!?
- Остапе, заспокойся, зайди в собор, помолись, та й Пречиста все управи.
Подарував йому малесеньку iконку Богородицi, яку мав при собi; вiн поцiлував її, та й попрощались.
Відтоді пройшов не один місяць...
Через деякий час знову зустрічаю свого приятеля, він і розказує:
- Пiсля тої бесiди з тобою, мені якось ніби розвиднілося! Змирився. Стало зрозумiло, чому ц в мене все так трапилось. Повернувся я назад до жінки, та й робота знайшлася. Заробивши деякi кошти, повернулись разом із нею додому у вiдпустку. Спочатку все було добре, на мої прохання до дружини, що давай якось будемо з Богом жити, молитись, в храм ходити, вона невiдповiдала, мовчала. Але ж я кохаю ii, тому не можу давити на неї. Дружина всe бiльше мовчала, а я хвилювався. В один день вона поiхала на роботу без мене, не попередивши. На мої дзвінки вiдповiдь в неi одна: "Ні про що не питай мене..." І менi стало ще гiрше чим ранiше: почав палити, випивати iнколи. Відчуваю, що все моє життя, все воно котиться кудись. Поїхав до неї - й слухати мене не хоче, нiчого не каже, що сталося.
Тут пояснив я йому - як знав, як міг:
- Остапе, зрозумiй, ворог роду людського бореться там, де є любов, тут немає нiчого нового. Ти сприймай це як випробування.А за дружину молитись треба. Тодi якось Бог все управи, побачивши яке в тебе серце, думки, бажання.
Бачу - лице змiнилося, очi cтали чистими, немов якась надiя з"явилась в нього вiд розмови. Остап промовив:
- Нiкому я про це не розказував, а з тобою хочу подiлитись, щоби тягар із душi якось забрати. Бачив я, що нiяк розрулити своє життя нездатний. Все, що далі вiдбувалось зі мною в цій iсторiї, привело до думки про самогубство, пропало бажання жити. А якщо так, то навіщо те житття? Вирiшив я повіситися. Все в хатi приготував, мотузку прив"язав до стелi... Наступив вечiр. Цигарку поморочивши, став на стіл, потiм на стілець, накинув петлю на шию. Подумав: зараз я зроблю все швидко,цяцькатись не буду. Але ж тут... на подвiр"i заскавлiв мiй цуцик Кмiтливий. В мене все перевернулось в душi! Це було початком. Злiз я з тієї "конструкції", - захотiлось погодувати його на прощання. Взяв не одну тарілку їжі, вийшов у двір, поставив перед будкою, а сам думаю: хто ж буде його годувати, як мене не стане? Взяв відв"язав песика, щоб вільний був. Але ж бачу - їсти в нього бажання немає: вiн лiг перед мисочкою, голівоньку положив на переднi лапи та дивиться менi прямо в очі. А з його собачих очей сльози горохом котяться! На всi моi прохання з"їсти хоча б щось, вiн не реагував. Мало того, ніби говорив до мене очима: бери сам їж, розумнику! - Вперше в житті у мене так ясно почала пробуджуватися совість. Думати почав, шо ж це я роблю?! Невже Бога немає, й Вiн не приготував для мене іншого шляху в життi?
Як тiльки цi думки з"явились, то сльози у цуцика перестали текти. Вiн пiдповз до мене, почав тертися, ластитися. Після того почав їсти, так ніби його до цього довший час не годували. Потiм радісно бiгав, стрибав по всьому подвiр"Ї!
От я тобi розказав, і якось дивовижно легко стало на душi...
- Остапе, здивував ти мене, друже! Ти тiльки подиви, як тебе Бог любить, що через собаку показав волю свою! Це ж знак, що Вiн завжди з тобою!
Ми з ним ще трохи поспілкувались, посміялися, що такє кумедно-знакове закінчення в цій історії, та й попрощались...
Восени зустрiчаю Остапа із дружиною разом. Обличчя, як у святих. Пiзнiше бачив їх якось у храмi. Зрозумiв, що коли вони з Богом, то й Бог з ними! А сам думаю: нам здається, коли ми молимось, Вседержитель через людей говорить волю свою, і ми не завжди чуємо. А цьому через цуцика, все життя змiнив!
Як мати моя покійна казала, царство їй небесне: "Де ж б"є як не в голову!"