В одному будинку жив кіт Маркіз.
Жив у розкоші – уся хата й величезний двір належали йому. Гуляй, де хочеш і роби, що заманеться – три рази на день у чарівній мисочці з’являлися хрумкі шматочки.
Отже, Маркіз почувався не те, що маркізом, а справжнім королем.
Найбільше в світі полюбляв Маркіз досліджувати щось нове. Чи то вдома, чи надворі – його цікавило все, що було незвичайним. Тож він вишуковував нові речі і вивчав їх – «знайомився».
Одного разу він зауважив на столі біля вікна цікавий пристрій. Якась чудернацька пляшечка, тонка посередині, висіла між двома трохи масивними колонами, а в нижній її частині було щось жовтувате. Коли з усієї сили вдарити по тій пляшечці знизу – вона переверталась, і оте жовте тоненькою цівкою сипалось ізверху в нижню частину.
Маркіз часто бавився з тією пляшечкою, спостерігаючи, як сиплеться оте жовте.
Якось він сів на підвіконні близько віл пристрою, простягнув лапу… але не вдарив. Задумливо прибрав лапу назад і, продовжуючи вивчати його, став розмірковувати: «Що ж ти таке?»
«Я - годинник», - ніби почув у відповідь власні думки.
«Годинник… але що це?»
«Я для вимірювання часу»
«А що таке час?»
«А ти переверни мене і спробуй, поки сиплеться пісок, щось зробити, наприклад, з’їсти все, що у твоїй мисочці» - пояснив годинник.
Маркіз посміхнувся. Йому сподобалась запропонована гра, і він прийняв її.
Меткий порух лапи, і він – біля мисочки.
Спочатку все було нічого. Поки він жував свої шматочки, пісочок сипався нечутно у своїй пляшечці. Але скоро тоненька цівочка закінчилась, а в мисочці ще залишалось добряче.
Недоївши і не з дуже приємними відчуттями (бо ж їв неголодний), кіт поважно повернувся до своєї позиції на підвіконні.
«Ну як? – запитав годинник. - У тебе вийшло?»
«Ні, але наступного разу вийде обов’язково, і я виграю» - пообіцяв.
Зараз із повним черевом рухатися було важко, та й на сон хилило, але в наступні дні годинник і кіт продовжили змагання. Поки цівочка стікала, Маркіз ганяв у садок і назад, оббігав по декілька разів навколо столу, намагався з’їсти свою порцію із мисочки, але вже на голодний шлунок… Чого вони тільки не придумували…
Але одного разу Маркіз, як завше, заліз на підвіконня, вдарив по годиннику і… наче яка сила повернула його голову до вікна, і він побачив…
Там, у садку, біля яблуньки… у нього перехопило подих… там сиділа найкрасивіша у світі чорна, мов пантера, молоденька кішечка.
Вона була тут уперше і, не знаючи цього місця, роздивлялась навколо. Але як граціозно при цьому поверталась її голівка…
«Ну, що ти завмер? – задирався годинник. – Давай – вперед!…»
Але Маркіз його уже не чув.
Він сповз із підвіконня на підлогу і пішов за двері.
«Швидше, бо не встигнеш!».
Яке там «встигнеш», коли тут таке…
…Вона сиділа біля дерева і граціозно вилизувала свою грудку. Боже, як гарно вона це робила…
Маркіз, не чуючи під собою лап, наблизився до неї й сів поруч.
- Доброго дня. Я Вам не заважатиму?
Вона ще зробила кілька лизів, і глянула на нього…
…Що то за очі!!!... Величезні зелені очі, що дивилися прямо у серце…
«Що ти робиш? Схаменися! – не вгавав годинник. – У тебе ж немає часу!»
А його таки і справді немає…
…Як немає і нічого іншого…
…крім тих величезних зелених очей і широченної щасливої усмішки навпроти…