Про сороку та сову

ПРО СОРОКУ ТА СОВУ


На території старого міського парку жила сорока. Звела там кілька гнізд і зазвичай навідувалася до одного з них, щоби принести усяку блискучу дрібноту. Різнокольорові скельця, загублені монети, фольгу, обгортки із цукерок та жуйок. Але найбільшу втіху сорока мала, коли знаходила шматочок люстерка. Тоді всідалася перед ним, задоволено цокотіла, розглядала свої білі плечі й черевце, крутила головою і милувалася чорним хвостом.
 
– І чого б ото? – запитаєте ви. – Чи й не красуня. Чи й не райська птаха!

І помилитеся, якщо так подумаєте. Бо сорока – єдина птаха, яка пізнає себе у дзеркалі. Вона не сердиться, не панікує, не клює своє відображення, отого клятого кривляку супротивника. А якщо уважно придивитися – то направду гарна в біло-чорному вбранні. А ще фіолетовий відтінок на чорному заворожує, переливаючись на сонці.

Спокійне, розмірене сорочине життя тривало доти, поки ватага хлопців, ідучи зі школи, не побачила модні чорні окуляри, які поглядали на них із гнізда. Залізши на дерево, найсміливіший школяр знайшов, окрім окулярів, ще золоті дукачі, орден «Материнська слава» другого ступеня і 15 копійок СРСР. Після цього сорочині гнізда у парку методично «вичищалися». Сороці залишалося тільки розпачливо літати навколо дерева, де причепився черговий шукач скарбів. Птаха голосно кричала, навіть імітувала голоси людей, крик пугача, скрип дверей, але це не допомагало...

А на території покинутого людьми заводу жила сова. Колись тут усе гуркотіло й тряслося, всюди був цементний пил. А тепер повне запустіння, здичавілі яблуні та абрикоси під парканом і така приємна для чутливих вух сови тиша. У зарослому бур’яном скверику з облізлими кам’яними підставками для квітів росли пірамідальні ялини та берези. Сова ховалася від стороннього ока під хвойними гілками-лапами. Сюди не попадав ані дощ, ні сніг, не долітав вітер. І навіть сонце проціджувалося зеленою кроною, перетворюючись на рідкі й тоненькі промінчики світла.

Кожного ранку, вертаючись із полювання, сова всідалася стовпчиком на гілку ялини, ближче до стовбура. Потім закривала очиці повіками і дрімала. На маківці настовбурчувалися пучечки пір’їнок, що були схожі на ще одні вуха. За це сову і називали вухатою. Але справжні вуха ховалися в неї під тарілками-локаторами на «обличчі».
 
– То для чого такі складнощі? – запитаєте ви. А щоб не виділятися на дереві, щоб бути схожою на товстий сучок. Сірувато-буре забарвлення сови точно повторює колір і фактуру кори дерева у тріщинах.
Сова та сорока зустрілися на початку зими, коли берізки відпустили у вільний політ останні пожовклі листочки. Сорока з шумом усілася неподалік і, розмахуючи хвостом з боку на бік, почала скрекотати:

– Ну що це таке! Шосте гніздо спустошили, все шукають скарбів. Невже тепер школярі будуть жити на деревах... Чек-чек-чек... Другий рік не можу висидіти сороченят. Неподобство!

Сова спокійно відкрила очі, покрутила головою, вивчаючи сороку і промовила:
– Чого так обурюєшся, Довгохвоста? Зізнавайся, скільки ти сама спустошила гнізд у співочих птахів? А тепер тужливу пісеньку завела. Запитай у солов’їв, дроздів чи жайворонків, що вони про тебе думають?
 
Сороку заціпило. Вона зіскочила на землю і нервово сновигала під ялиною, кумедно піднявши хвоста. Сова залишалася спокійною і незворушною. Потім сорока знову підсіла до Вухатої та й каже:

– Хай я така погана, але ти і твоє плем’я постійно проганяєте нас, сорок, із власних гнізд і висиджуєте там свої яйця.
– А я сприймаю критику. Я не суперечу, бо не вмію будувати гнізд. Поглянь – лапи у пазурах, та й дзьоб-гачок не для будівельних робіт.
– Знаєш, – мовила сова, – ми тут маємо добру схованку. Ти – від школярів, а я – від воронячих зграй. Не дають навіть подрімати вдень, не те що висидіти яйця. Назлітаються й репетують, неначе я найбільший ворог. Я ж не пугач, я тільки схожа на нього, така собі маленька копія...

Сова трохи помовчала, щось думаючи, а потім сказала:
– Скоро весна. Від того, що ми будемо сидіти на одній гілці, пташенята не народжуються. Тут спокійно і затишно. Ніхто не завадить збудувати гнізда. Давай я носитиму хворостинки, цурпалки, сухе листя, а ти будуй для себе і для мене. А ще я навчу тебе ловити мишей.

Коли витеплілася весна, подруги почали висиджувати пташенят. Сова знесла п’ятеро круглих білих яєць, а сорока стільки ж блакитнувато-зелених. Совине гніздо розташувалось над сорочиним. Дивлячись, як сусідка хапливо тягає до себе різні блискучі предмети, сова не витримала:

– Ти знову за своє! Мало настраждалася. Поглянь, у мене в гнізді лише одна засушена миша на чорний день.
– А мені хочеться прикрасити житло, хочу, аби блищало.

Прокинувшись одного ранку, сорока побачила загадково-урочисту сусідку, що тримала у пазурах шмат розбитого автомобільного дзеркала.
– Забирай подарунок, буде веселіше висиджувати пташенят.
 
Сороченята побачили світ раніше від совенят. А потім ще цілий місяць під однією кроною перепліталися звуки, голоси дорослих і малих. Удень переважали сорочині, а по заходу сонця – совині. Птахи разом зростали й одночасно стали на крило.

Пролетіло кілька років. Жителі найближчих будинків, занепокоєні моторошними наспівами та криками, запросили до покинутого заводу фахівців-орнітологів. Ті нарахували на території чотири десятки вухатих сов і ще більшу сорочину зграю. Сови з перелітних стали осілими. Сорочина популяція вразила фахівців тим, як майстерно ловила мишей на сусідньому комбікормовому заводі. А ще сороки, сидячи на одних гілках із совами, натхненно імітували жалібно-гомінке ухання, свист і скімлення.

– Ху-Ху-Хуу, – лунало ледь не з кожного дерева, дивуючи орнітологів.
 
Та найбільші подив і розчарування пережили шукачі скарбів, бо знаходили тепер у сорочиних гніздах лише дбайливо розвішані на гілочках, зав’язані вузликами висушені мишачі хвости.


Рецензии
Вибачаюсь, але я російською...
Полтавский диалект - тепло то как, хоть и очень по мужски - без сентиментов и литературных эпитетов. Познавательно очень и интересно.

З доброю посмішкою

Белая Полярная Сова   15.05.2012 14:41     Заявить о нарушении
Дужко дякую!

Дивовижні створіння – сови!
Не тільки своїм довершеним летом, мужньою красою та вражаючим поглядом, іноді розумнішим за людський.
Але слух!
Вихопити із какофонії близьких, настирливих звуків пищання миші чи шурхотіння лемінга під метровим шаром снігу... за сотню метрів.
Якась незбагненна, неймовірна річ!
Ех, нам би такі вуха!
І тоді, навіть у найбільших мегаполісах, серед гамору, люди змогли би налаштовуватися й легко вихоплювати своїх коханих із натовпу...
По ледь означеному, неповторному окрасу стукотіння їхніх сердець.

Петро Домаха   15.05.2012 17:48   Заявить о нарушении
А слово то слово.... річенька
Ось воно чоловіче та письменне

З повагою, уклін Вам!

Белая Полярная Сова   15.05.2012 18:16   Заявить о нарушении
На это произведение написано 8 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.