Частина 1. Варя
- Давай я тобі допоможу, - він бере в неї ключі і намагається відкрити двері.
- Не той ключ, - сміється вона, - дай сюди!
Вони вдвох сміються.
- Підсвіти мені, будь-ласка.
Богдан риється у себе в кишенях, але нічого не знаходить. Він бере у дівчини ключі і намагається всунути їх у замкову щілину, їх обличчя опиняються поруч, ключ потрапляє в щілину. Варя наполегливо намагається відкрити двері. Він дивиться на неї, намагається поцілувати її. Вона спочатку відповідає взаємністю, потім рвучко відводить погляд вниз.
- Не треба... - тихо шепоче вона, - ти ж про мене майже нічого не знаєш...
- Але ти мені подобаєшся!
Двері відчинилися.
- Проходь... - каже вона. Богдан проходить в темний коридор, вмикає світло. Він підходить до неї, намагається поцілувати.
- Мама... - в коридор виходить дівчинка чотирьох років.
Богдан на мить завмирає, потім обертається і дивиться на дівчинку.
- Йди на кухню, - каже йому Варя, потім бере дівчинку на руки, цілує в щоку, йде до кімнати.
Богдан сидить за столом на кухні. Входить Варя.
- Що це було? - запитує хлопець.
- Я ж казала, що ти мало мене знаєш... - вона бере чайник, набирає води з-під крану.
Ставить на плиту, підпалює газ. Дістає з полиці дві чашки, ставить на стіл. Богдан бере її за руку.
- Це твоя дочка? - дивиться їй в очі.
Вона забирає свою руку, підходить до полиць, дістає пачку з чаєм.
- Так моя. Її звуть Надя.
- Ти така...
- Яка?
Варя розвертається обличчям до Богдана і ставить пачку чаю на стіл.
- Молода... Скільки тобі, вісімнадцять – дев’ятнадцять років?
- Двадцять...
- Виглядаєш молодше...
- Я знаю, - вона підходить і підіймає кришку чайника, дивиться, чи закипів він.
- А де Надін батько?
Варя рвучко кидає кришку чайника.
Зимова ніч. Варя спить у ліжку. Чутно звук скла, що розбивається, важкі кроки, скрип дверей. Варя повільно після сну відкриває очі. Чутно жіночий крик. Варя швидко сідає на ліжку, швидко встає і виходить з кімнати.
Посеред іншої кімнати в темряві стоять двоє чоловіків. Один з них падає на підлогу. В темряві виблискують новорічні іграшки на ялинці. Варя підходить ближче до чоловіків, на щось натикається, падає. Дивиться на руки, на них кров. Відповзає назад. Перед нею лежить жінка, Варя трусить її за плече:
- Мама, мама... - пошепки говорить їй.
Мати не відгукується. На очі Варі навертаються сльози. Вона істерично проговорює:
- Мамусю, рідненька...
Чоловіки згрібають в пакети різні речі з кімнати. Варя повзе навколішки вздовж кімнати до чоловіка, що лежить на підлозі, торкається його плеча:
- Татку, татку...
Варя в істериці хапає вазон, що стоїть на підвіконні, і кидається на одного з чоловіків.
- А-а-а…! - істеричним писклявим голосом кричить дівчина і кидає вазон вперед.
- Скотина мала, - каже один з чоловіків, хапаючись за голову руками: - вона мені голову розбила. - Він оглядається навколо себе: - Де ти, сученя?
Варя біжить в іншу кімнату, натикається на труп матері і падає. Плаче. Повзучи на колінках, намагається втекти. Чоловіки вдвох йдуть за нею. Більший з них хапає Варю за волосся і підіймає з підлоги. Варя істерично плаче.
- Що, дрянь, втекти хотіла?
Варя обхоплює руку чоловіка, яка тримає її волосся.
- А ти гарненька...
Чоловік починає стягувати з дівчинки піжамні штани.
- Не треба, будь ласка... - Варя починає захлинатися від сліз і намагається втримати штани руками.
Чоловік кидає Варю на підлогу, нахиляється до неї, розстібаючи свої штани. Він всім тілом налягає на дівчину. Варя плаче і стогне від болю. Другий чоловік підходить з мішком до першого, хлопає його по спині:
- Давно ты, Колян, с молодыми не был...
Варя дивиться в стелю, по щокам в два рядочки течуть сльози.
- В неї немає батька і ніколи не було...
На плиті кипить чайник. Варя бере кухонним рушником ручку чайника і наливає в чашки кип’яток.
- А твої батьки? - запитує Богдан, кладе цукор з цукорниці в чашку.
- Я сирота. Жила з бабусею. Бабуся півтора роки буде, як померла.
Богдан розмішує цукор в чашці. Варя дістає з полиці печиво.
- Я відчуваю себе великою дитиною поруч з тобою... Мені 22, а живу з батьками... Толком універ закінчити не можу... Сніданок приготувати не вмію... що вже говорити, а ти...
Варя сідає поруч, дивиться на Богдана.
Варя в чорному вбранні виходить зі школи. Біля школи стоїть бабуся в блакитному пальто. Варя підходить до бабусі, бере її за руку, вони йдуть.
Бабуся сидить на дивані, Варя лежить поруч з нею, поклавши голову бабусі на коліна, бабуся гладить Варю.
- Бабусю, вони мене зґвалтували... - тихо каже Варя, а по щокам біжать сльози.
Бабуся і Варя сидять за столом, напроти них – дільничний. Він подає Варі листок паперу:
- Прочитайте і підпишіть: “З моїх слів записано вірно” і дату поставте, - до бабусі, поки Варя читає: - Я поговорю з Галиною Семенівною, щоб Варя могла екстерном скласти екзамени і закінчити школу.
Варя, надпиваючи чай, дивиться на Богдана:
- Більшість хлопців, коли дізнаються, що в мене є дочка, безслідно зникають на наступний день... Зрозумію, якщо ти теж зникнеш...
Богдан посміхається, бере печиво, жує:
- Я поки ні на що не претендую, щоб зникати... - він дивиться на Варю: - Мені навіть цікаво з тобою ще зустрітися.
Варя заходить до квартири, пропускаючи вперед себе Надю. Надя в зимньому комбінезоні незграбно йде вперед. Бабуся зустрічає їх:
- Нагулялися...
Бабуся починає роздягати Надю. Варя знімає пальто і чоботи і йде на кухню.
- Поставлю чаю. А то зовсім змерзла.
- Сьогодні дзвонили, покупець на твій будинок знайшовся, - каже бабуся, стягуючи з Надіних ніг черевики.
Варя зупиняється в дверях кухні і, не обертаючись, каже:
- От і добре!
Варя бере чайник, знімає кришку, кладе кришку на стіл, підносить чайник до крана, наливає туди воду.
- Бабусю, ти чай будеш?
В коридорі тиша. Варя голосніше:
- Бабусю, чай будеш?
Варя ставить чайник на плиту, підпалює конфорку. Виходить в коридор.
На підлозі сидить Надя, біля неї лежить непритомна бабуся. Варя підбігає до бабусі, падає навколішки біля неї, бере її руку, намагається налапати пульс. Очі бабусі відкриті, дивляться в стелю. Варя трясе бабусю за плече:
- Бабусю, бабусю рідненька... Бабусечка! - крізь слова проступають сльози.
Варя швидко підводиться, бере слухавку, набирає номер:
- Ало, швидка. Вулиця Набокова 9, квартира 7. Бабусі погано... втрата свідомості... 37-го року... онучка... - Варя кладе слухавку.
Надя сидить на підлозі і тягне бабусю за рукав.
Варя закриває обличчя руками і сідає поруч, вткнувшись обличчям в руки бабусі.
На плиті кипить чайник.
Свіжа могила з чорною землею, все навкруги притрушене снігом. На могилі стоять свіжі квіти і бабусин портрет в рамці. До могили підходять Варя і Надя. Варя:
- Добрий ранок, бабусю, ми тобі снідать принесли...
Варя дістає з пакета тарілку і чарку, хліб, маленьку пляшку горілки, інші продукти.
Надя поруч набирає в долоні сніг і посипає ним могилу.
Варя йде вулицею. Її наздоганяє Богдан. Він тихенько підкрадається ззаду і закриває її очі своїми руками. Мовчить.
Варя зупинилася, торкається руками чужих рук.
- Це жарт... - усміхнено каже вона. - Ви, мабуть, маніяк... і таким чином хочете налякати жертву.
Богдан посміхається.
- Всьо, я злякалася. Гаманець в сумці!
Богдан цілує Варю в щоку і опускає руки. Варя посміхається:
- От паразіт...
- Чого це? - з посмішкою на обличчі запитує Богдан.
- А то сам не знаєш... - Варя йде вперед, Богдан за нею.
- Бачиш, не втік...
Варя глянула на нього через плече.
- А ми за Надєй в садок ідемо?
- Я іду, а ти... - Варя зупинилася: - А що ти робиш?
- Як що? З тобою іду. От... - він дістає з сумки великого іграшкового зайця.
Варя хоче взяти його в руки, Богдан забирає:
- Нє, це не тобі... Це для Наді... - він заздрісно сміється. - Пропоную після садочка піти до мене в гості.
Богдан і Варя повільно йдуть.
- В мене брат сьогодні приїжджає з дружиною... В них хлопчик маленький... Надю з собою візьмемо. Га? - він підморгує правим оком Варі.
- Не знаю... - каже Варя і заходить в хвіртку садка.
Кабінет. За заставленим різними книгами, канцелярськими приладами, паперами столом сидить жінка. Напроти неї – Варя і Надя. Варя подає їй теку з паперами. Жінка дивиться то на Варю, то на Надю, каже:
- Скільки років дитині?
- Два з половиною... - несміливо відповідає Варя.
- Ми її не візьмемо, в нас діти з трьох років.
- Будь-ласка, нам це дуже потрібно... - вмовляє Варя.
Жінка встає з крісла:
- Як ви це собі уявляєте? Дворічна дитина без мами, тата цілий день?! Ми тут з ними не сюсюкаємось!
Надя потирає ручками очі, ображено дивиться на директрису.
- Де батьки дитини? Як можна... в такому віці? - вона нахмурено сідає, кидає вперед теку з паперами, навіть не розгорнувши її.
Варя бере теку, встає:
- Ви не розумієте... Вислухайте!
- Так! - директриса хоче встати.
Варя підвищує тон:
- Вислухайте! Я – мама Наді, я одна! В нас померла бабуся, вона гляділа Надю. Мені треба працювати, бо нам не буде на що жити. А як я можу працювати з дитиною на руках? А якщо я буду її глядіти, ми будемо сидіти голодні! Немає в нас нікого, розумієте?! - Варя відводить погляд в бік і сідає, кладе теку на стіл. Надя плаче.
- Ми візьмемо на розгляд вашу справу... - директриса бере теку в руки.
Варя бере на руки Надю, гладить її по спині.
- Дякую, - каже директрисі.
Варя йде, тримаючи за руку Надю. Поруч йде Богдан.
- Уу, майже прийшли, - Богдан вказує рукою на один з приватних будинків. - Здається, наші вже шашлика смажать... - Богдан відчиняє хвіртку і пропускає перед собою Варю і Надю: - Ходім!
Надя тягне, міцно обійнявши, великого зайця.
Вони заходять в будинок, проходять на кухню. Жінка років 50-ти нарізає овочі.
- Мама, познайомся, це Варя, а це... - Богдан дивиться на Надю: - Скажи, як тебе звуть?
Надя опустила погляд, її щічки стали червоними, тихо промовила:
- Надя...
Мама посміхнулася, витерла руки кухонним рушником і подала руку Варі, потім Наді.
- Це моя мама – Лариса Михайлівна... А де всі? У дворі?
Мама до Богдана:
- Да, шашлики смажать. Коля приїхав ще зранку, годин в одинадцять...
- Зрозуміло, пішли! - він бере Надю за руку і вони знову йдуть на двір.
- Покличеш тата сюди! - навздогін сказала матір, незадоволено дивлячись в бік сина.
- Добре, - голосно відповів Богдан і зачинив двері будинку.
Варя сидить на лаві в міліцейському відділенні. В неї в руках папірець. Повз неї весь час туди-сюди ходять міліціонери. Вона встає, підходить до дверей з надписом “Дільничний”, стукає, відчиняє двері:
- Можна?
- Почекай 15 хвилин...
- Ви мені це казали 40 хвилин тому...
- Почекай!
Варя зачиняє двері, повертається і знову сідає на лаву.
- Заходь! - з кабінету дільничного виходить молодий стажер у формі.
Варя заходить, дільничний на столі з купи тек витягає одну:
- Так... Юрська Варвара Йосипівна... Да?
- Да, - ствердно кивнула Варя.
- Закриваємо ми ваше діло за строком давності, - він ставить печатку в теку і закриває її. Дивиться на Варю. Варя:
- Але як? Ви ж їх не знайшли...
- Вже, мабуть, і не знайдемо, - він кладе теку в іншу стопку на столі і кладе руки одна на одну, зімкнувши їх в кистях.
- Так не можна, вони ж на волі, а раптом ще когось уб’ють, це буде на вашій совісті...
- Ця справа вже не оплачується державою. Хочете її знову відкрити – за ваш рахунок.
- А скільки це коштує? - несміливо запитує Варя.
Дільничний бере папірець, пише на ньому суму і передає його Варі:
- ... в доларах...
Варя дивиться на папірець, на її очі навертаються сльози.
- Так не можна! - вона встає і йде з кабінету.
- Тату, там мама тебе кличе на кухні! - Богдан підходить до чоловіка років 50-ти, який стоїть над мангалом з шашликами і розмахує над ними дощечкою.
- Це Варя і Надя.
Батько, побачивши дівчат, перечіпляється через дровиняку, що стоїть у його ніг.
- Здрастє, вже йду, - каже він Богдану, йде, потім повертається і віддає йому в руки дощечку: - Подивись...
- Дивно... – він дивиться на батька, а потім посміхається до Наді і підморгує їй правим оком.
Батько заходить на кухню.
- Кликала? – запитує він жінку, відкриваючи кран з водою, миє руки.
- Ти бачив? – мати стоїть біля вікна і крізь тюль дивиться на Богдана, Варю і Надю.
- Що? - не розуміючи, запитує чоловік.
- Він дівку з дитиною припер додому!
- Може, то сестра, - спокійно говорить батько, витираючи руки рушником.
- Угу! Сестра! Нагуляла... Не треба мені таких нахлєбніц!
Чоловік підходить до вікна і вони вдвох дивляться на Варю.
Варя бере Надю на руки і підносить її над мангалом, Надя нюхає шашлики. Варя помічає як з вікна на неї дивляться батьки Богдана, вона ставить Надю на землю.
- Знаєш, - вона звертається до Богдана, - може ми краще підемо...
- Ти що? - Богдан дивиться на неї.
- Не звертай уваги! Це моє життя, хай що хочуть, то і думають. Ви тепер – частина мого життя.
Варя криво посміхнулася.
- Не кажи таких гучних слів!.. Мені ніяково просто... Можливо, ми якось іншим разом зайдемо!
Варя бере Надю за руку, вони йдуть до хвіртки. Богдан кидає дощечку і йде за ними.
Рипить хвіртка, до двору забігає хлопчик років п’яти, заходить молода жінка, за ними дебелий чоловік – Коля.
- Коля! - Богдан йде йому назустріч. Хлопчик біжить до Богдана, Богдан підхоплює його на руки і кружляє:
- Пашка, як ти виріс!
Варя дивиться на Колю, в неї перед очима з’являється обличчя того маніяка, який її ґвалтував.
- Ми за пивом до шашликів ходили, - каже Коля і показує Богдану пляшки. Богдан ставить на землю Пашку, підходить і обіймає Колю. Потім підходить до Варі і Наді:
- Це Варя і Надя!
Коля посміхається до них, Варя стоїть непорушно, на її очі навертаються сльози, вони повні злості. Руки стискаються у кулаки.
- Як шашлики? - запитує Коля.
- Майже готові, зараз заберу, - каже Богдан, вказує рукою на будинок: - Ходімо в дім!
Богдан йде за дім. Пашка біжить вперед, за ним йде дружина Колі. Коля проходить повз Варю. Варя непорушно стоїть, притуливши до себе Надю. Вона тихо шепоче, щоб лише Коля міг її чути:
- Новий рік чотири роки тому... Вбита сім’я, зґвалтована дівчина... Я тебе згадала, покидьок!
- Заткни пельку, сука! А інакше, погано буде! – він обертається, дивиться чи ніхто не його почув, посміхається Варі і йде в дім.
Богдан з шашликами підходить до Варі і Наді.
- Ходімо, чого ви стоїте?
- Ми не голодні! Іншим разом... – сумно каже Варя, бере Надю за руку, вони йдуть.
- Він тут, це Микола Сиренко! Я його впізнала! Він - не місцевий. Затримайте його! - Варя простягає заяву міліціонеру. Він бере папір:
- Вашу справу закрили! – він бере заяву і кладе її в стос паперу.
- Як? - Варя стукнула кулаком по столу.
- А якщо мене вночі уб’ють, ви теж справу закриєте! Дякую, наша люба, дорога міліція!
Варя бере Надю на руки і виходить.
- Нічого, моя маленька, - Варя і Надя йдуть нічною вулицею. - Ми сильні, правда ж... Якщо він заявиться, ми його вдвох! Да? - Варя змахує кулаком у повітрі.
- Да, мама, - пискливим голосом каже Надя і підплигує.
Варя і Надя підіймаються сходами під’їзду. Варя виймає з кишені ключі, відкриває двері, заходить до коридору, чекає поки зайде Надя. На кухні горить світло. Підносить палець до вуст, показує Наді. Відкриває двері шафи, ставить туди Надю, зачиняє. Варя бере вазу, що стоїть на поличці біля дзеркала.
Йде на кухню. За столом сидить Коля, в його руках кухонний ніж.
- Ну шо, суко, вже розляпала! Мало тобі того разу було, да?
Він встає, Варя кидає у нього вазу, ваза розбивається об його плече. Варя бере дощечку, що стоїть поруч, теж кидає в нього. Коля підходить ближче до неї, вона кидає в нього всім, що стоїть поруч на кухонній тумбі.
Він підходить до Варі впритул, насильно її цілує. Вона б’є його руками в груди. Він хапає її руки і стискає в своїх. Варя ниє від болю. Б’є його ногами, він злісно шепоче:
- Сука!
- Покидьок! - Варя плює йому в обличчя.
Він однією рукою витирає обличчя, іншою тримає стиснуті Варині руки. Дивиться на слину на долоні і цією ж рукою б’є Варю по обличчю, вона падає і вдаряється головою об стіл.
- Вставай, дура! - він б’є її ногами в живіт, потім розвертає обличчям вгору. Її обличчя закривавлене, відкриті очі дивляться в стелю.
- Тьфу, дура! - він плює на неї, кладе кухонний ніж в кишеню куртки і виходить з квартири.
Надя, присівши в шафі, крізь щілину дивиться як Коля йде, потім починає нити, похитуючись з боку в бік.
Частина 2. Надя
Велика кімната. В ній 8 ліжок, кожне по-своєму прикрашене іграшками, деякі обклеєні наклейками. На стінах висять плакати. На деяких ліжках лежать дівчата. Одна з них читає книжку, одна фарбує нігті на ногах, одна підбирає акорди на гітарі, одна спить, відвернувшись обличчям до стіни, одна сидить біля вікна.
В кімнату заходить вихователька:
- Надя, до тебе прийшли!
Дівчина, що лежить обличчям до стіни, розвертається, встає з ліжка. Стає біля дзеркала, проводить руками по волоссю і виходить з кімнати.
В коридорі стіни обвішані дитячими малюнками, скрізь стоять вазони. Посеред холу стоїть чоловік 30-35 років. Надя спускається сходами, їй вже 15 років, вона ніжна і жіночна.
- Знову ти!? - каже вона у спину чоловікові.
Він обертається:
- Привіт, Надя! - він посміхається.
- Скажи мені, скільки можна ходити? Скільки ти ще будеш мене діставати? - Надя спускається сходами, стає біля нього і з висоти свого невисокого росту дивиться на нього вгору.
Він дивиться на неї згори.
- Ти так схожа на свою маму. Така ж самостійна!
- Ой, Богдан, прошу тебе, не починай… - вона відмахується рукою.
- А хочеш поїхати в місто?
Надя опускає погляд в підлогу, примружує очі, посміхається одним краєм рота:
- Хочу!
Маленька Надя відчиняє двері шафи, тихенько ступаючи крізь коридор йде на кухню.
Стоїть перед Варею і крізь сльози будить її:
- Ма-ма, ма-ма…
Варя непорушно лежить. Надя сідає поруч з нею, і нагадує іграшкову ляльку.
Хвіртка дитячого садка. Богдан дивиться на будівлю садка, потім йде від неї. Підіймається сходами під’їзду до Вариної квартири. Двері відчинені, він заходить в коридор. В коридорі одягнена сидить Надя, схожа на ляльку. Він підходить до неї:
- Надінька, чого ти тут сидиш?
Надя мовчки дивиться на Богдана. Богдан проходить на кухню, дівчинка мовчки проводжає його поглядом.
- Боже мій! – чутно голос Богдана.
На очі Наді навертаються сльози. Богдан вибігає з кухні, спотикається, падає, швидко підіймається. В коридорі знімає слухавку телефону.
Приміщення підвального типу під сходами. Надя палить цигарку. Біля неї хлопець приблизно того самого віку, що й вона.
- А чому він тебе не залишить в спокої? - запитує він, збиваючи попіл з цигарки.
- Мабуть, провину відчуває… за брата…
Надя тушить цигарку і кидає недопалок у консервну банку, що стоїть під підвіконням біля батареї, пофарбованої в синій потускнілий колір.
- Нічого, я на нього свій план маю… - Надя посміхається.
- Хочеш помститися? - хлопець посміхається у відповідь.
- Нехай йому буде так само боляче, як мені…
Надя дивиться у вікно.
Хлопець кидає цигарку в консервну банку, сідає поруч з Надею, обіймає її. Вона обіймає його.
- Дякую тобі, Вадим, що ти в мене є…
Надя і Вадим цілуються.
Надя з Богданом йдуть вулицею.
- Куди ти хочеш піти? - запитує Богдан.
Надя замислилась:
- Нікуди, мабуть…
Богдан сумно глянув на неї, вона на нього і відвела погляд.
- А може… - сказала Надя і замовкла.
- Ну, кажи! - наказує Богдан.
- А може в кіно?
Надя легенько посміхається.
Вони підходять до чорної тойоти, Богдан натискає на брилок сигналізації, машина характерно клацає. Він відчиняє пасажирські двері спереду, Надя сідає. Переходить на інший бік, сідає за кермо.
Богдан обіймає маленьку Надю.
- Богдан… - вона міцно обхоплює його руками.
Поруч стоять дві виховательки. Богдан дивиться на Надю:
- Тепер будеш жити з цими тьотями, мама надовго поїхала…
Надя плаче:
- Мама померла, як бабуся… Вона не приїде.
Богдан обіймає Надю:
- Я буду приїжджати до тебе в гості, обіцяю…
Надя міцно стискає в кулаках кофту Богдана.
Дівчинка крізь вікно дитбудинку проводжає Богдана поглядом.
Надя і Богдан сидять в майже порожньому залі кінотеатру, світло від екрану освітлює їхні обличчя. Надя кладе свою руку на руку Богдана. Він дивиться на неї. Вона дивиться на нього і посміхається. Він стискає своєю рукою руку Наді. Вона кладе голову йому на плече.
Чорна тойота під’їжджає до дитбудинку.
- Ну все, - спокійно каже Богдан, тримаючи руки на кермі.
- Дякую, - каже Надя і нахиляється вперед до нього, він – до неї.
Вони цілуються.
Дванадцятирічна Надя стоїть на порозі дитбудинку, махає рукою, проводжаючи Богдана. Той сідає в опель і від’їжджає.
Надя йде коридором, у директора відчинені двері, поруч з ним стоїть Надіна вихователька. Вони дивляться у вікно.
- І чого це він весь час їздить до неї? Ніби то і не родич?.. - каже вихователька.
Директор:
- Провину відчуває, його ж брат вбив Надіну матір, - директор відвертається від вікна до столу.
Надя біжить коридором.
Надя з Богданом сидять одне напроти одного. Він на ліжку, вона поруч в кріслі. В кімнаті все обставлено в стилі модерн.
- Ти, мабуть, вже і не впізнаєш власну квартиру... - Богдан вказує руками навкруги.
Надя встає з крісла, сідає на ліжко поруч з Богданом.
- А ти маму любив? - вона бере в руки його обличчя і дивиться йому в очі.
- Не знаю... Я її знав-то... Всього тиждень... - Богдан опускає очі.
- А я тобі навіщо? - вона продовжує дивитися на нього.
- Ти ж одна залишилась... і тільки я тоді був... Хоч і не рідний, але...
Надя не дає договорити Богдану і цілує його у вуста.
Вони падають на ліжко.
Надя швидко одягається.
- Богдан, я о шостій маю бути в дитбудинку.
Богдан лежить на ліжку:
- А зараз котра?
- Без п’ятнадцяти...
Богдан швидко встає і теж починає одягатися. Надя підходить до нього, обіймає:
- Я люблю тебе...
Богдан цілує її в чоло:
- Я тебе теж... Ти навіть не уявляєш як...
Богдан підходить до вікна, на підвіконні стоїть невелика коробка, Богдан бере її і віддає Наді.
- Це твоєї мами... Я все зберіг для тебе, тут її записи, щоденники... Думаю, тобі буде цікаво...
- Дякую, - каже Надя, беручи коробку в руки.
Надя сидить на ліжку, біля неї коробка, навкруги розкладені зошити, папери, листівки. Поруч сідає Вадим, він хоче поцілувати Надю.
- Не треба! - серйозно каже вона.
- Що сталося? - не розуміючи, запитує він.
- Знаєш, - вона підіймає погляд від паперів і дивиться на Вадима: - я думала: впораюсь, помщусь... А я насправді його люблю...
- Кого?! Його?! – Вадим відводить погляд вбік, тоді рвучко і голосно каже: - Дура! Та він же ж на 15 років старший!
- Не кричи на мене! - Надя підвищує тон: - Ну й що с того?
- А те, що брат його – вбивця! А? Мами твоєї...
- Він інший!
Вадим рвучко встає з ліжка.
- Дура ти!
Надя йому в спину:
- Ти просто заздриш, що я люблю по-справжньому!
Вадим гримає дверима кімнати.
Надя читає листи. Серед паперів вона бере невелику синю книжечку, розкриває її. На першій сторінці надпис: “Мій перший щоденник”. Надя уважно читає, перегортаючи сторінку за сторінкою. Поступово на її очі навертаються сльози. В її голови уявляється новорічна ялинка, двоє мужиків в темряві, дівчина, що повзе по підлозі, тікаючи від них, купа міліціонерів, похорон бабусі, обличчя Богдана, міліцейський відділок. Надя підіймає погляд, поруч стоїть Богдан, позаду неї Варя, рипнула хвіртка, по стежці до будинку біжить маленький хлопчик, за ним молода жінка, потім Коля. Коля зупиняється, підіймає руки з пляшками:
- Ми за пивом до шашликів ходили...
Надя схлипуючи, затуляючи рота рукою, вибігає з кімнати.
Лавочки біля дитячого будинку. На одній з них сидить Богдан. З будівлі виходить Надя. Він хоче обійняти її, але вона відсторонюється:
- Не чіпай мене!
- Що сталося? - не розуміє він.
- Ти читав мамин щоденник?
- Ні, - каже Богдан.
- А як щодо Колі? Га? - Надя складує руки і міцно стискає губи.
- Я його вже 10 років не бачив, як він у в’язниці. Він для мене не існує, з тих пір, як... - він перестає говорити, але його очі дивляться на Надю.
- Як маму вбив... Можеш не замовчувати, я не дурна, давно все знаю...
- Надя, - Богдан хоче підійти ближче.
- Не треба! - Надя ступає крок назад.
- Ти знаєш, за що Коля вбив маму?
Надя плаче, по щокам біжать сльози, Богдан стоїть. Він не хоче говорити.
- Він вбив маму, бо вона його впізнала, він... він вбив бабусю і дідуся... - в її голосі все більше і більше з’являється істерики: - він зґвалтував маму… я… я… - вона ледве може говорити крізь сльози: - я... його дочка…
Вона сідає на лаву і затуляє обличчя руками.
Богдан підходить до неї, сідає поруч, обіймає її.
- Я… сама собі… гидка!
Богдан гладить її по волоссю:
- Вибач мені, я не читав щоденника… я не знав…
Він не відпускає її з обіймів, в неї від глибоко дихання здригається все тіло. Вона уткнулась обличчям в його плече.
- А найгірше, - каже Надя: - що я… я люблю тебе.
LABTRON.COM.UA
http://labtron.com.ua/chat
Вільний майданчик митців