Поэтический театр
на суржике
(алхимическом соединении русского и украинского языков)
Мистерия-фарс
из жизни украинского Политикума
«Бог Сет (или Сатана, еще Шайтан) по прозвищу Нуб, т. е. «золотой». Сет-бог пустыни, враг света дня, ибо начало всякого зла и разрушения в планах физическом и метафизическом. В Древнем Египте племя хабиру-разрушителей по преданиям культивировали этого бога Смерти».
Николай Островский
Действующие персоналии:
Голос за сценой (автора)
Вий
Холуй 1-й
Холуй 2-й
Черти
Майор Мельниченко
Лужков
Умыкович
Менты
Политологи, политтехнологи
Представители разных слоев украинского народа
Акт I
Голос за сценой: - Зыбилось все... разогретый воздух переливался миражами, вода отражала пролетавшие облака и розово-голубые миражи. Почва тряслась под ногами и вдруг распахивалась отверсто, камни тряслись, отворяя бездну, птицы уносились прочь, ветер катил шары хаотического мира. Люди давно разуверились друг в друге. Их обещанья, клятвы не стоили и выеденного яйца.
…Медленно открывается багровый занавес. Открывается сцена со свисающими сверху не то полупрозрачными гигантскими водорослями, не то волосами скальпов. Клубы дыма, не то тумана.
Голос за сценой: - Это политическая реальность наших дней!!! Такую реальность вы заслужили сполна… Бачылы очи – що выбыралы – йижтэ, хоч повылазьтэ!!!
Под руки ведут неуверенно ступающее рыхлыми стопами некое чудище, все косматое с перепутанными волосами, с невероятным слоновьим хоботом и веками, спускающимися донизу. Его подводят к какому-то стулу. Он когтистыми лапами нащупывает спинку этого стула и с размаху швыряет его прочь.
Вий: — Не тот! Подайте мне кресло гаранта!
Его тотчас же подводят к креслу гаранта и усаживают. Чудище тяжело дышит.
Вий: — Подымите мне веки…
Ему подымают веки, спускавшиеся до стоп.
Вий: — Хм. Тэпэр дуже добрэ выдно.
А-ну, ****и, шо вы тут мэни прынэслы?
Холуй 1-й — Это голова неугодного вам журналиста.
(Между тем, майор Мельниченко, как летописец Нестор записывает все на свою пленку)
Вий: — А дэ туловыще?
Холуй 1-й — В таращанском лесу.
Вий: — Ну, мать його йо…
М-да. Журналист бэз головы – цэ вжэ зовсим добрэ. Цэ тэ шо нам трэба. Бэзобидная штукэнция получается. А шо пысателюги, бунтують? Матьих…
Холуй 1-й — Так точно.
Вий: — На голодный паек тых псив-борзопысцив. Шо мы, сами пысаты не вмиемо? А цэ шо ты мени тычеш?
Холуй 1-й — Это список заводов Гиршфельда. Вот посмотрите, здесь у него вся индустрия Харькова и области в одних лапах (загребущих) сосредоточена.
Вий: — Оцэ молодец! А ну, чытай.
Голос за сценой: список Гиршфельда, или зачем ему столько?
Холуй 1-й заунывным тоном: ОАО «Харьковский завод «Кондиционер», код ОКПО 00240265;
ОАО «ГСКБД» (Главное специализированное конструкторское бюро по двигателям средней мощности, бывшее КБ харьковского завода «Серп и молот»), код ОКПО 00237863;
; ООО «Купянский чугунолитейный завод», код ОКПО 30136420;
; ОАО «Купянский хлебзавод», код ОКПО 05509688;
; ОАО «ХАРП» (Харьковский подшипниковый завод), код ОКПО 05808853;
; ОАО «Харверст» (бывший Харьковский станкостроительный завод), код ОКПО 002232443;
; ОАО «Лозовский кузнечно-механический завод», код ОКПО 05750289;
; ОАО «Швейная фабрика им. Тинякова», код ОКПО 00309915;
; ОАО «Укрэлектромаш» (бывший ХЭЛЗ – Харьковский электротехнический завод),
код ОКПО 00213799;
; ОАО «Каравай» (объединение по производству муки и хлебопродуктов),
код ОКПО 00384414;
; ЗАО «Транссервис», код ОКПО 30428944;
; ЗАО «FERRO S. A.» (деятельность, связанная с металлоломом), код ОКПО 30753280;
; ЗАО «Энергопром», код ОКПО 30592660;
; ЗАО СП «Славянский союз», код ОКПО 14346423;
; ООО «Современное здание», код ОКПО 30753316;
; ООО НПП «Телепорт СВ», код ОКПО 24270879;
; ООО ПКФ «Фаст», код ОКПО 14074261;
; ООО «Агрофирма», «Маяк» код ОКПО 30773966;
; ООО «Агрофирма», «Мрия» код ОКПО 30773992;
; ООО «Агрофирма», «Заря» код ОКПО 30774027;
; ООО «Агрофирма», «Нива» код ОКПО 30959767;
; ООО «Агрофирма», «Дружба» код ОКПО 31092479;
; ООО «Агрофирма», «Смирновка» код ОКПО 31148746.
Кроме того, в империю Гиршфельда входят Харьковский «Факториал-банк», фирмы «Укрпостачподшипник», «Евромоторс», «Харвестмаркет», «Итерпорт», «Фотомастер», «Власовское», «Торговый дом», «Харьков-Ташкент», «Харьковская региональная лизинговая компания» и ЗАО «УПЭК-Агротехимпекс».
Сельскохозяйственным предприятиям Гиршфельда принадлежат 4 элеватора и порядка 40 тысяч гектаров пахотных земель…
Вий: — Ну все… досыть… надоело… О цэ, гэрой! Дайтэ йому Героя Украйины, та ще й ордэн Святого Станислава та Стэцька впридачу. Э-эх, жизнь прекрасна, зае…сь! Жидивськых та кацаперских олигархив всэ бильшайэ, а народу всэ мэншайэ. А як там мудни мои? Шо там Вэрховна Рада? Украина не Рассея… А ну, чытай сказание.
Голос за сценой: сказание о муднях!
Про муднів багато чули; де вони проживають і як саме утворене їхнє суспільство – мало хто зна. Може щось віднайдете в географії Страбона чи Геродота. До речі, шовковий шлях, яким ми ходили вже не один раз, зачіпає потроху і країну муднів – країну надзвичайну. Не один же тільки мудень нам траплявся на шляху… Іноді доводилось з ними спілкуватись. А чули від них ось що…
Муднями керують мудні; інших ми не сприймаємо. Те, що ми – мудні – знають всі інші істоти, навіть собаки та коти. У муднів буває по-різному; та й мудні бувають між собою різні. Але всі мудні ходять з мудищами. Мудище іноді заважає ходити. Мудище – то є наша віра та сила: отже воно породжує усе – бажання, біль, насолоду і втіху.
Є у нас свій парламент, в якому засідає більшість муднів – якраз на своїх мудищах. Як вони туди потрапили та призвичаїлися – ніхто не зна!
Багаті мудні бажають над усе бути модними і одягають тільки те, що коштує фантастично. Тоді вони задоволено поглядають на іншого: „От бачиш, як я тебе уїв”.
Бідні поводять себе інакше – одягають на себе якийсь мішок і носять півжиття, а потім цей мотлох передають нащадкам.
Трапляються серед буденної маси, сірої зовсім нецікавої – непересічні, так би мовити, особистості. Серед зачмареної пригніченої раси (оцієї нашої) недотумкуватих проростають іноді полохливими цяточками – немовби короткими спалахами падаючих зорь такі явища, які викликають спочатку подив, а потім злобу в душі буденного мудня. І тоді навалюємося цілою масою. І от, коли ті рідкі явища зникають вщент, і на душі знов стає звичайно тоскно, ми не хвилюємось, ніде не сіпає.
Ми спимо; не діємо, не мріємо, ні за що не боремось. Мудням нічого не потрібно, мудні на все згодні – що від них очікують… „Мудням – нєчєго тєрять». Бути муднем не добре й не погано. Стати муднем, як і пошитися в дурні, можна запросто і без всякої протекції. За звичай мудня вибачають за провину, оскільки його уява про совість та честь має карикатурно-фантастичний вигляд, або зовсім ніякого вигляду не має, тобто не сформувалася. Так можна жити теж – як показує численний приклад поколінь муднів. Проте нас не вибачають ззовні; тому за звичай не спілкуються. Мабуть їм остогидла наша манера спілкування.
Ми не нація і не народ – навіть не збіговисько, але ті, кого зігнали примусово. Тому відповідальності за свій стан не несемо. За звичай гризимося, скубимося, ігноруємо, дивимося вбік чи під ноги, ховаємо очі – маленькі немигаючі крапочки на сірому тлі зачовганого пергаменту шкіри.
Мудні, як знаєте, не ходять прямо, зате по-мавп’ячему. Насміхатися над ватажком (є й такий) заборонено чинним законодавством. Колись було заборонено говорити, зараз – думати. Та й для чого, скажіть, мудням – мозок?
(между тем, Вий и холуи засыпают, прихрапывая)
Іншого буття і не потрібно. Філософія – особливо несприйнятна річ серед всього іншого чим користуються мудні. Особливо цікаво мудням приймати участь у змаганнях брехунів. Правдою користуються теж, але в самому крайньому разі. Суцільна брехня –то є справжня атмосфера. Знаємо, що на країну муднів хтось ззовні дивиться скоса, а решта світу навіть не уявляє, що ми таки якось існуємо.
В рейтингах надзвичайно поганих речей, які трапляються у світі – ми попереду… Але на це крізь зуби проспіваємо пісеньку „А нам всьо равно…» взагалі, мудням між собою подалі від когось – якось спокійніше.
— А ви, як ставитесь до муднів? То ви таки вирішіть – ви з нами, чи проти нас.
2 лютого 2003 року
Акт II
Вий, просыпаясь: — А цэ хто прыйшов? Нэвжэ сам Лужков пожалував? О цэ да! Кажуть, ты храм построил на крови… Дэсяток будивэльныкив (строителей) ухайдокав. Ну, иди сюда, я обниму тебя своими лапами. Давай, я тебя поцалую. (Их чмоканье разносится гулко подобно звуку насоса). Я тебе так скажу, Лужков. Не распускай свой поганый язык (чудище сплёвывает вытираясь лапой) относительно Крыма. Краще станцуем гопачка (танцуют обнявшись) …А ну, играй на своем аккордеоне, Очкастый!
— Гоп! Гэй-гоп.
— Гоп! Гэй-гоп.
(Гопачок переходит в плавное танго. Между тем, майор Мельниченко, как летопицец Нестор записывает все на свою пленку)
Вий: — М-да! Недурственный танец получается. (Оба тяжело дышат)
И шо ты мэни расскажешь, Лужков.
Лужков: — Притчу про кацапа.
Вий: — Ай, да жид! Рассказывай. Гы-гы.
Лужков: ---Но я по-украински не умею и не стану….
Вий: --- Ах ты неуч бескультурный! А я вот знаю две мовы и могу перевод сделать на державной ! Ну дай мне свой папирец, я тебя научу по-украински (читает с засаленного и замусоленного листика, который Лужков, потея лисиною, вынул откуда-то из заду).
-А-О-У-Б…
Голос за сценой подхватывает:
Притча
Серед степу широкого дуб ріс собі до неба.
Турок прискочив та й перепочив.
Циган з табунцем своїм та й перепочив.
Жид з кагалом своїм та й перепочив…
Хоча й пошкріб стовбур та зламав
гілок кільканадцять.
Кабан дикий з виводком своїм
наївся жолудів досхочу
та й перепочив.
Прийшов якось кацап з сокирою
та й перепочив…
Та й вже зібрався собі геть –
аж його блоха вкусила.
Чеше собі потилицю бідолага –
щоб його такеє зробить?
Став ритися у своєму мішку.
— Аказивайєтся, ну савсєм
водка кончілась.
Бляха буду… А нє іспробавать
лі мнє тапор!
Долга, відать, єнда х… на
тарчіт в стєпі…
І став сердешний рубати дуба.
Багатьма потами просяк.
Точив сокиру десять разів.
Наприкінці, на день третій – звалив дуба.
— П… ц! сколько ж работи мнє ета стоіло.
Расскажу карєшам в Масквє –
нікто, сука, нє павєріт.
Дивився на зваленого дуба та й чесав
собі потилицю.
— Хатя б сфатаграфіроваться
на пращаньє…
Да іть нє пріхватіл фатаапарат!
Вся работа, можна сказать –
на смарку.
Вот так всьо у нас – чєрєз пєнь калоду.
Написано 18 листопада 2002 року
Вий: — Шото дужэ круто у тэбэ про кацапа выходыть. Мы кацапа любымо!
(Все присутствующие громко одобряют и кивают косматыми головами)
Ты напраслену на кацапа не гони. Ты кращэ про жида расскажи… Шо замовк? Не хочэш про сэбэ щось розповисты? Хай тоби грець! Мабуть, хочэт опять поссорить братские народы! С моих глаз долой.
Лужков: — Постойте, постойте, я вам расскажу про хохлов.
Вий: — Ну, розказуй.
Лужков:---Так я же, таво… по-украински… на державной мове не могу!
Вий: ---Ах ты, необразованный! Ну дай мне свой папирец… А-ну, подымите мне веки, холуи!
(холуи услужливо подымают ему веки…, читает)
Голос за занавесом подхватывает:
Про хохлів
Якось два хохли працювали на будівництві десь під Москвою. Ось минуло вже місяців три як не більше, і каже хохол Петько хохлові Павлу.
— Павле, а чого це нам нічого за роботу не дають?
— Працюй собі, Петре – мусять дасти.
— А якщо не дадуть?
— Мусять, бо побояться бога.
— А який в них бог?
— Та отой… Зовуть Алексій. Він не дозволить обманювать людей.
— А якщо дозволить…
— Хто зна…
От минуло вже місяців чотири.
— Петре, а чого це нам нічого за роботу не дають?
— Працюй собі, Павле – мусять дасти.
— А якщо не дадуть?
— Мусять, бо побояться бога.
— А хто в них бог?
— Так ти ж сам казав… Алексій.
— Та хіба ж він бог?
— Хто зна…
От минуло вже місяців п’ять як не більше, то й приходить господар-кацап-москвич кимось дуже роздратований.
— Работа ваша, пацани, ні в п… у нє гадітца. Пашлі на х… й, дармаєди нісчастниє. Па-рускі вам гаварю – я вас расчітал.
— Так ми все чекаємо платню. От вже набігло за п’ять місяців…
— Шта? Эта ви мнє далжни платіть кампєнсацію, понял! Я даже точна скажу какую (трясе калькулятором). Но нє буду гаваріть, патаму шта знаю – у вас ні х… я в карманє нєт. Правалівайтє в сваю Хахляндію па-дабру, па-здарову. Хоть і навалялі ви мнє тут дров, пацани, магу са сваєй старани благародна аплатіть білєт. Вот бабкі до вашей Тьмутаракані. Чтаб вєчєром я вас тут нє відєл. А нє то – так вламлю!
— Так у нас діти, сім’ї! Як же воно – без грошей повертатися?
— Вот і пускай пазаботітца ваш прєзідєнт. Ат’єлісь тут на маіх харчах. Малітє Бога шта вас нє ухайдокал… Пака я добрий. Я с вамі па-чєлавєчєскі, можна сказать, а ви хатєлі мєня абмануть… Панятно? Ахрана, пайдьомтє. Уже апаздиваєм. Сєгодня іспавєдуєт сам Алєксій. 18 листопада 2002 року
Вий, отдавая бумажку Лужкову: — Гм, цикаво ты тут все расписал. Все одно з моих глаз долой.
Лужкова хватают какие-то черти и он проваливается. Слышен сходящий на нет его крик. Кажется, он летит в какой-то бесконечный колодец.
Вий:— А цэ шо?
Холуй 2-й: — Цэ вам ермолка вид Фельдмана. Низко кланяется.
Вий:— А-а-а, красно дякую. Буду носыть йийи (нацепляет чёрную шапочку)
А цэ кого вы мени прывелы?
Холуй 2-й: — Головный архитектор Мистерион Арыстарховыч Нетудыхата!
Вий: — Як-як? Монстерион?
Мистерион: — Так-так (низко кланяется)
Вий вдруг замахал лапой:— Ой, братки, все сюды! Сдается мне, цэй гарно наколки умеет накалывать! (хлопает архитектора по плечу).
Тот замялся…
Мистерион: — Да, я не только могу по этому делу…
Вий:— Ну, и яка у тэбэ пропозыция?
Мистерион:— Понимаете, глубокочтимый вы наш панэ, оченно хорошо живется тем, кто поселился в пирамиде: для здоровья хорошо, продукты не портятся, человек не стареет, канализация не забивается, и т.д. И вот я предлагаю всех тех, которые сами занесли себя в Золотую книгу, так сказать (язык не поворачивается) элиты народа Украины, т. е. всех воров в законе соответственно внести в одну великую и комфортабельно устроенную для них пирамиду всерьез и надолго для постоянного в ней пребывания, как
если б, в Пантеоне.
Вий:— А они будут согласны?
Мистерион:— Еще бы! Вот они много уже понастроили себе всяческих пирамид.
Вий:— Цэ ты маеш на увази новых руських, чи то, блин, наших новых хохлив?
Мистерион:— Самэ так.
Вий:— Ну, будуй! А шо трэба зрушыты для цього?
Мистерион:— Та, мабуть, пив- Киева старого на цэ дило пидэ…
Вий:— Ну, мать його! Дэлай. Даю тебе зеленый светофор.
А тэпэр нэхай нам докладайэ новый премьер.
Умыкович входит с наклоненной головою. Вий бьет его широкой ладонью по шее. Тот шарахается.
Умыкович: ---Ой-ой-ой! Больно же!!!
Вий:--га-га-га!!! Ну, что скажешь?
Голос за занавесом: ---Доклад премьера!!!
Умыкович бубнит, попеременно сбиваясь:---Тихая демографическая война… Украинские демографические статистические сведения по характеру все больше напоминают сообщения с мест боевых действий. Каждый раз потери можно сравнить разве что с военными. Не успели мы осознать, что нас уже не пятьдесят два, а сорок шесть миллионов, как и эти цифры тают.
Вий: ---Так россияне нас опережают в очередях на кладбище… Га-га-га!!!
(холуи и черти подхватывают его хохот)
Умыкович: ---Ющенко обвиняет правительство Януковича в похищении 10 миллиардов гривен из бюджета государства. И действительно, зачем мы их украли?
Вий: ---Хорош обвинять… когда не при власти, а когда сам вошел во власть –честность свою тотчас же и отставил в сторонку! Знаю я про его честность еще с банка «Украина».
Умыкович: ---Так вот… деньги от мирового сообщества, посылаемые на ликвидацию последствий Чернобыльской катастрофы на протяжении последних 10 лет в основном были потрачены нашим правящим режимом не по назначению, а именно разворованы в ущерб украинскому народу и общему состоянию мировой экологии. С чернобыльским укрытием «саркофагом» необходимо вести работу уже сейчас. «Саркофаг» является постоянным фактором вполне возможной следующей катастрофы. Европейское сообщество давно уже хотело поставить под контроль проблему Чернобыля исходя из прямой угрозы для экологии Европы и планеты в целом. Необходимо иметь у власти людей которые бы ответственно отнеслись к этой мировой экологической проблеме.
Вий: ---так где же их взять? Да и зачем нам возиться с этим Чернобылем?
Умыкович:---сказать этим европейцам, мол, не дадите денег на саркофаг – так всю Европу закопаем… Я предлагаю взорвать!
Вий:---А что сам не взорвется?
Умыкович: ---Долго ждать придется… а так сразу обратят внимание…
Вий:---Так им сейчас не до этого. Шенгенская зона вся трещит по швам. А японская Фукусима нам, видишь ли, по радиации весь бизнес перебила.
Холуй 1-й:---Конкуренты, блин…
Холуй 2-й: ---Это уж точно!
Вий: ---Цыть, придурок! Тебя никто не спрашивает!
Холуй 1-й: ---Сейчас на носу война с Ираном. Американские корабли заодно с израильскими да британскими уже подступили к берегам Ирана…
Вий:---А тебе какое дело до Ирана? Моя хата скраю… никого не знаю! (обращаясь к Умыковичу). Ну, читай дальше…
Умыкович:---Вирус иммунного дефицита на Украине прогрессирует. Украина является лидером в Европе по размаху этой заболеваемости, в том числе туберкулёзом. В стране мало что делается в этом направлении. В целом сфера здравоохранения почти не поддерживается государством. Больные должны тут же, на операционном столе платить за операцию из собственного кармана.
Вий, расставляя свои лапы в стороны:---Так не из моего же кармана!
Умыкович:---Прожиточный уровень пенсионеров $30... в месяц.
Вий:---Ог-го! Надо урезать!
Умыкович:---Студенты в основном должны платить за образование из собственного кармана.
Вий, расставляя свои лапы в стороны:---Так не из моего же кармана!
Умыкович:---Огромное количество детей, обитающих на улице.
Вий:---На то они и дети… чтобы гулять! На улице как раз им и место. А то они вознамерятся еще в нашие дврцы перебраться… Экое свинство!
Умыкович:---Из-за юношеского максимализма могут попытаться…
(холуи подобострастно с блеяньем смеются)
Ну я продолжу читать мой доклад… Произвол милиции: пытки, запугивание, травля, насилие.
Вий, входя в раж и топая ногой:---Разве это насилие, разве это пытки? О, они не знают, что такое настоящее насилие!!!
(холуи от страха бухаются головами наземь, Умыкович также закрывает глаза от страха, рот его отверст и он начинает тяжело дышать)
Умыкович продолжает: ---Фальсификация выборов, профанация демократии. Авторитаризм, диктатура. Власть олигархов – мафии, клана, банды.
Вий:---Это и есть самая правильная и надежная власть…
Умыкович:---8 млн. украинцев вынуждены искать работу за границей. 700 тыс. украинских девушек задействованы в сфере ночного бизнеса разных стран (в частности занимаются проституцией).
Вий, топая ногой:---Вот молодцы! Я горжусь ими!
Умыкович:---Научная и художественная элита, которая не находит применения своих знаний и талантов на родине – в Украине, вынуждена эмигрировать за рубеж.
Вий:---Так мы же для них Писсюк-центр сотворили, чего же им не ймется? Выставили корову с вывороченным брюхом… Чего же им все не нравится? Британского гения Демьяна Хр… Хр… Хр…
Холуй 1-й: Дамиана Херста…
Вий:---Ну да, Херса с его черепами в достаточном количестве в Писсюк-центр доставили из старой доброй Англии. Кстати, а где он эти черепа откапывает?
Холуй 2-й: ---Небось на кладбище!
Холуй 1-й:---И я так думаю.
Вий:---Га-га-га!
(все смеются)
Умыкович:---Ну, так я продолжу… авторитарный безлимитный способ правления (желание править 3-4 срока) с карманным парламентом. Травля оппозиции, запугивания и убийства.
Вий:---Так-так… тут полный порядок
(все кивают головами)
Умыкович:---Бедные есть во всех странах, даже развитых.
Вий:---Ну, ты Америки тут не открыл.
Умыкович:---Но дело-то в том, сколько таких людей, каков уровень бедности и создало ли государство условия для выхода из нее путем организации новых рабочих мест.У нас из-за цен на газ промышленность замерла и вот…. бедным стало более 90% населения.
Вий:---Однако не всем быть богатым! Что это жизнь наступит тогда? Давай, мы им тарифы на все в 3 раза повысим, а потом еще как вжарим… в 10 раз, чтоб им жизнь медом не казалась!
Умыкович:---Да уже давно не кажется… По уровню жизни Украина занимает 139-е место в мире, а начала она реформу, пребывая на седьмом месте. В целом за годы реформ жизненный уровень снизился в Украине в 10-12 раз и стал причиной ускоренного вымирания нации. Сегодня смертность в два раза превышает рождаемость. Резко сократилась продолжительность жизни: мужчин – на 16 лет, женщин — на 13. Украина вышла в мировые лидеры по заболеваемости туберкулезом – болезни бедных. Беспризорных детей насчитывается около миллиона – это больше, чем было сразу после войны.
Вий:---в целом неплохие темпы.
Умыкович:---В целом в стране есть все признаки геноцида нации, даже более страшного, чем голодомор 1933 года, ибо тогда Украина потеряла более 6 миллионов населения, а сейчас – свыше 11 (около 4 миллионов вымерли, а 7 – бежали за границу в поисках лучшей судьбы). Все это вместе взятое характеризуется такими макропоказателями: потеря экономического потенциала в Украине за годы реформ достигли 75%, что почти в два раза больше, чем за годы Второй мировой войны (тогда было 40%).
Вий:---Оцэ здорово! Значит, все как на кладбище! Так и должно быть у мертвячков!
Умыкович:---Ненормальность развития государства отражает и стандарт жизни в Украине. Если в странах Европейского Союза отношения прибылей 10% наиболее богатых людей к прибылям такого же количества самых бедных составляет 5:1 – 7:1, то в Украине 40:1. То есть, у нас между богатством и бедностью – пропасть.
Вий:---Где же ты увидел тут ненормальность? А как бы ты хотел, чтобы было у нас. Даже в аду не лучше! Они к нам по обмену опытом постоянно комиссии присылают. Не отстаем однако! Вот тут недавно я видел чертей…
Черт, напоминающий китайца, выскакивает из водопроводного люка. Отшвыривает крышку, которую тут же уносят собиратели металолома:
Черт:---Экскюзмиплизцегохоцелхозяин?
Вий:---Проваливай! Га-га-га
(все хохочут)
Черт с дурацким выражением на черной его морде оглядывается вокруг себя, а потом набравшись наглости вдруг подносит дулю под сопло Вию.
Вий начинает нюхать чертову дулю и лизать ее. И все по очереди подходят и целуют чертову дулю.
Вий:---Благодарны тебе, иностранец, за духовность твою. Э-эх, хорошо то как, когда есть что-то святое у нелюдей!
Холуй 2-й:---А я еще пока человек…
Вий:---Э, нет! Ты только получеловек, а наполовину ты – червь смердящий.
Холуй 2-й:---Так я же моюсь каждый день…
Вий:---Сдуру! Тогда сгинь!(холуй исчезает в люке городской канализации)
Умыкович:---В начале реформ у нас был один из самых мощных в мире научно-технических потенциалов. По количеству изобретений на душу населения Украина находилась на одном уровне с США.
Вий:---А тяперича мы на одном уровне с Угандой да и со всякими банановыми островами. Прогресс воочию. Но мне надоело уже слушать твою статистику. Вывод можешь сделать?
Умыкович:---Могу!
Вий:---Ну…
Умыкович: ---Доверить мне полный контроль над бюджетом…
Вий:---Ага! Я тебя добрэ знаю! Доверь козлу капусту!!!
Умыкович:---Ну тогда я дальше буду читать… В своем послании к Верховной Раде даже президент Кучма признал, что мы 10 лет двигались в «обратном направлении», а реформы «научно не осмысливались». Все это дает основание говорить не о реформах, а об измене национальным интересам со стороны криминальных олигархов и их представителей во властных структурах, которые прикрываются демократическими лозунгами, призывами к европейскому выбору и трудностями переходного периода, опираясь на доверие и безграничное, необоснованное терпение собственного зомбированного, запуганного народа.
Вий:---так я же подарил этому народу свою конституцию, три дня корпел и написал полстраницы.
Холуй 1-й: ---А о чем там, хозяин?
Вий:---Как, ты не читал!? А еще числишься на государственной должности…Вобщем, суть конституции такова – все имеют равные права отправиться до срока на кладбище! И я скажу, такой конституции больше нет ни у кого на свете! И мне за это надо бронзовый памятник поставить, только не в Писсюк-центре. А то зятек отчебучит еще такое с вывороченными кишками наружу – что и мне самому захочется плеваться!
Холуй 1-й:---Наивысшим достижением в современном актуальном искусстве является то, что громыхает или смердит…
Вий:---Как я погляжу, ты – искусствовед! А как имя твое?
Холуй 1-й:---Саса Своловьев.
Вий:---А чего шепелявишь, скотина?
Холуй 1-й:---Могу и заблеять по указанию свыше.
Вий: ---Свыше? Эх, ты… недоумок. Неужели не знаешь, что мы находимся внизу... всяческих рейтингов. Вот снизу всем и заправляем.
Умыкович:---И напоследок: торговцы людьми при помощи угроз и насилия заставляют жертв участвовать в половых актах или работать в условиях сопоставимых с рабством.
Вий:— Хм. И цэ всэ? Однак, цього нэ достатньо. (Тупает ногами)
Хиба цэ дэградация?
Хиба цэ разложение?
Трэба було кращэ працюваты. Звильныты цього премьера (тупает ногами). Уси грихы спысать на старого премьера, как водится, сами знаетэ.
А тэпэр хочу виршика. Розкажить мэни виршика.
Холуй 2-й, выглядывая из канализационного люка посреди сцены:
Черв’яга та деякI IншI
Я черв, плазун. Ти з мене не хизуй.
Повзу туди де є куди.
За мною отвори тунелю.
Метробудівничий – я. Овва!
Проте – я вільний і простую навмання.
Мій хвіст далеко, ген далеко…
І вивернутись можу там де треба.
Лопату – кинь. Не слід цього робить.
Картоплю любиш ти. Я, зрозуміло – теж…
Її ціную. Отож бо браття ми – плазуючі істоти.
Людиною назвався ти, я – черв’яком.
Та може кращий – я; залежний ти, либонь, я незалежний.
Заліг собі в ґрунті я необмежнім.
Плазуєш ти, плазую я, але не так…
Хоча життя до біса схоже.
Лопату – кинь. Не слід цього робить!
Тобі це говорю – твій старший брат Черв’як.
13 листопада 2002 року
Вий:— Хм. Этот червь прямо таки махновский анархист. Хотя, мысли у него достаточно подлые. Эй, твари, подонки, подите сюды. Наградите этого червяка орденом святого Станислава та Стєцька.
Холуй 1-й: ---А я еще и не то знаю. Вот послушайте, какой я вам виршик расскажу:
Життя тече
Химери, топчії і тюхтії
Над муднями здригаються поважно
Панують і шануються вожді
На непокірних дивляться уважно.
Хапають за грудки – й за грати
Тюхтію не сподобалося щось
Повіям теж – на нервах грати
Не треба більше ніж вдалось…
У муднів злидні прижилися
Принишкли з ними заодно
Бояться, мруть – нащо здалися?
Та й опускаються на дно.
Бомжів дратують; ходять тоскно
На вибори, чи то здавать сміття
Давним-давно хтось мозок їм відтяв
Життя тече в багнюці млосно.
2 лютого 2003 року
Вий:---Ну ты не Тарас и даже не Аня Ахметова. Запрошую всех «заедунив», рыгианналов, прибютов… уси рыла на банкет…
Акт III
Пир во время чумы (Кучмы)
За столом восседает группа олигархов, воры в законе. Некоторые из них в тельняшках, ватниках и шапках-ушанках. У некоторых же на шеях висят толстые золотые цепи с распятьями (распинают народ). Перед ними символически предстают национальные ресурсы, экономический потенциал Украины.
Голос за занавесом: ---Что же это такое, как не роковая закономерность многолетнего глумления над Украинской Землей? Самозванцы-отцы «нации» – какой нации? Вот они начинают самозабвенно пожирать национальные богатства, при этом разводя руками и рассуждая о всяческих «негараздах» в виде ли заморозков, засух, полчищ тараканов и саранчи, классической несмышлености местных чиновников, их склонности к коррупции.
(попурри из речей депутатов, премьеров и президентов в ускоренносм режиме)
К столу не могут подступиться, увы, к столу пира калеки, уличные дети, инвалиды, матери-одиночки, бездомные, наркоманы, алкоголики, безработные, просто молодые люди с образованием и… без… (на экране неад сценою - миллионы полуголодных селян и рабочих, учителей, врачей – весь народ Украины)
Столпившийся вокруг народ отгоняют от стола телохранители, милиционеры, работники секретных ведомств… Некоторые из просящих валятся голодные наземь. Некоторые, скрюченные от холода, тут же отдают концы.
Постепенно позади сцены начинает подыматься гигантское распятье. Надо лбом, увенчанным терновым венцом громадной изможденной фигуры красуется надпись на табличке, прибитой к кресту — НАРОД УКРАЇНИ.
На гармони наигрывает мотив „AVE MARIA” некто, напоминающий облезлого варана в очках.
Вий:— А дэ народ? А що скажэ про сэбэ мий народ
Ага. … Вжэ ничого нэ кажэ (глядит удивленно на распятый народ)
Ось тут е якись лысты вид народу.
(Между тем, майор Мельниченко, как летопицец Нестор тихо записывает все на свою пленку)
Из толпы выходит девица, вычурно накрашення, в короткой юбке да на высоких каблуках.
Девица, вынимая из-под груди сначала 10-долларовую заначку, а потом грязный листик:---Можно, я скажу?
Вий:— Чытай!
* * *
Я з Києва приїхала сюди.
Чому? Питайте ви не в мене…
В агенції, яка мораль плекає нашу.
Контракт я підписала…
Ось сюди засунула його
Немов святе письмо…
Дивіться – цицьки ось які.
Дивіться в дідька! Може знадобляться
Страшенно-блідо бовваніє зад
Я вдячна батьку-матері, дідам
За дивний погляд, усмішку, статуру…
Продать те все кільканадцять разів підряд
Приїхала до мегаполісу недарма.
А звуть мене «Аліса-бебі»
Та звісно хто я?.. проститутка – б…
Дитинство рідко згадую; тоді блукає
десь усмішка марно.
В Парижі нас до чорта розвелося – ось
Місцеві пузани дарують компліменти,
хоча дитини вже не
може бути.
Спаплюжена: лиш стусани оголених
скотів…
Сентиментально згадую мужчин, листи
армійські, аліменти.
То все минуло, і мене нема такої
як колись у Києві старому.
Каліці ж хочеться до дому по-любому.
А істина є та – повія не потрібна вже нікому
Прощайте, назавжди.
Пробачте, що була така
Та й згинула замарено в безодні.
В агенції анналах ви моє ім’я
знайдіть.
Звичайно ж не Аліса, а Хоменко Аня…
Винить же тих, хто винен – не бажаю я
За те, що вже майбутнього нема
За те, що руки я наклала…
Хай Україна їх прокляттям прадідів
винить.
Я грішна; гріх спокутую за всіх.
Люблю вас.
11 листопада 2002 року
Вий: ---Красно дякую. Оцэ гарна дытына! По свету поездила-покаталась. Ну, на – тебе – катеньку.
Девица:---А что это?
Вий:—Не знаешь. Это сто гривен. Вот… держи! А ну, браты, хто мени ще розкаже яку-нэбудь историю?
Выступает вперед на край сцены одноглазый с перебинтованой рукою рабочий в комбинезоне и пластмассовой каске, читает:
* * *
В Москві – хохол я, будівник.
Не платять, хлопці, там, а б’ють нещадно.
Дітям та жінці кістку я привіз…
Зламали руку, око відібрали.
Москаль сміється, подих відбива.
Свої ж – роботу путню дать – до біса
лиш годяться!
А отже, сіроманцю – лихоманка, трясця чи тюрма…
Каліці все одно – мужчини мов нема.
Калікою не був; таким зробили вмить.
Тому-то йду до армії – громить
Хоча б із оком та рукою лиш одним
Безсмертну душу в самогонці не втопить!
Трясіться ж ви тепер! Ім’я я
вибрав – Лютий…
Такий-то був козак — іще й який.
11 листопада 2002 року
Выступает вперед бомж, читает:
ПривIт з-пIд ящика картонного будинку
Я – бомж, схилився вкотре над смородом міським.
В кублі я засинаю – одинак!
Біля лікарні щось знайду потроху.
Я шамкаю беззубо – посміхаюсь…
А друзів розвелося – хоч тікай!
Ми веселимося — як самогону роздобудем.
У матінки знайдіть – валяється диплом.
Я не дурний – а так! – здаюся тільки.
Я батюшки-попа боюся грізного, бо він
Не всіх нас привітає рівно.
Ментам – обрид! І навіть – бити;
їм зачіпать мене огидно.
Я гнусом їм здаюся – вурдалаком.
Такий ось я – страшний!
До речі, і бомжихам теж!
Хоча спилися скурвились віками…
Собаки лижуть щоки лиш.
До речі… мотлох тут! А що як знагодиться?
Привіт, вам всім привіт
з-під ящика картонного будинку.
11 листопада 2002 року
Вий уже пыхтит.
Выступает вперед мальчик, читает:
Дванадцятий мина
Крадуть-бо на чолі держави…
Чим гірший я за них – так тато
говорив.
Тепер він у тюрмі.
Ми – нація ворів і проституток –
говорила мама…
Тепер її нема. Десь згинула
собі.
Отож ходжу веселий, бо бідкатись
нема коли
Між хуліганів і блатних, які
Навчать штук різних; ще б то
пак!
Я в школу не іду, бо не
такий дурний.
На вулиці навчать, на лаві
і на нарах!
І піднесе життя (я вірую
що так)
Побачите мене ви – в кадилаці
та у Раді.
Мені дванадцятий мина; я крав
і буду красти.
13 листопада 2002 року
Вий:—Оцэ да! Ну ты меня здывував! Перспективный… А як там наш Донэцькый басэйн?
Выступают вперед три шахтера, отвечают хором:
— На зоне хотябы кормят. Нет работы – нет жизни никакой…
Вий: ---Так и трэба!
Новий Каракум
Оце, ви знаєте, ми – шахтарі… Робота така, що – заживо у могилі. Але нічого собі – копаю. Звик… Мій батько те робив і дід… Тільки одне не второпаю – чому не платять? Нарівні з мерцями, іхтіозаврами і тому подібними вапневими істотами – нічого не маю. Чому?
Таким ось питанням ми задались собі – а хто відповідь дасть? Звісно що – Київ! І спала комусь гарна думка – щоб як ту іскру викресати жалість у верховодів – запросити у похід пішки разом з дітьми – вагітних жінок.
Відстань, знаєте чималенька –десь під тисячу кілометрів! І от почимчикували не знімаючи шоломів шахтарських – по спекоті… Ой, як же то гірко всім нам було! Але як найгірше – то найкраще. Але ж найгірше було попереду…
Гупали своїми пластмасовими шоломами щодуху й досхочу (об бруківку на площі у Києві дехто порозбивав їх вщент), і таки до нас вийшов „шахтарський» депутат, що засідає у Раді вже майже десяток років. Ми його запитуємо:
— Давно на Родінє бил?
А він нам:
— Чєго рєбята стучітє? Мєшаєтє абдумивать савмєстную мисль. Как будта у мєня лічно паміма вас другіх проблєм нєт (мерседес, жінка, дві секретарки, день народження у доньки, турпохід у Париж…)! Панімаю, что вам уже лєт пять нє платят, ну а я то здєсь – прі чьом? (йому як депутату платять, звичайно, справно). Вобщєм, я вам тут нє совєтую зазря мучіть сєбя, істязать жон своіх і дєтєй (хтось не виніс тяжкої скорботної дороги), распінать сєбя прілюдно да і понапрасну! Вєрьтє нашім обєщаніям (всі вони обіцянки роздають залюбки) да і провалівайтє нє солоно хлєбавши.
Звичайно депутат говорив більш дипломатично, але підтекст був точно такий.
Головне ж було те, що депутат наприкінці сказав:
— У мєня здєсь связі. Я фігура замєтная. Ідітє дамой і нє бєспокойтєсь. А я тут надавлю на коє-каво.
Послухали те шахтарі і вирішили, що і в Києві без грошей вони нікому не потрібні. Нічого не залишалося як сподіватися на свого шахтарського депутата, який вже у Києві вкорінився. Покидали о камінь вщент розбиті свої шоломи та й почимчикували на Донбас…
Стримав таки обіцянку шахтарський депутат і по першому місяці після того славетного походу проплатили їм звичайно, але тільки по першому! Але й до цього часу ходимо вдячні, що хоча б по-першому щось отримали…
Багатьом, знаєте, вистачило грошей на квиток до Росії. А там роботи – прірва. Шахтар, знаєте, — зовсім не дурень і трудитися вміє.
Зараз як поїдете до Донбасу, то зустрінете майже Каракум. Людей залишилось дуже небагато. Тому й горілка коштує дешево – бо нікому її пити. Десь шахти залишились, але весь час трапляються обвали. Того й не перестають називати Донбас – траурною зоною. А мені до вподоби інша назва – Новий Каракум.
2 лютого 2003 року
Вий: ---Гигантский могильник, вот это да!
Выступает вперед очкарик-интеллигент, читает:
Народ не дурний
Кажуть, у нас народ – дурний. Я, звичайно не експерт якийсь, нормальний сіромаха як усі і моя думка нічого не варта, але, все ж таки, дозволю таку-но собі сміливість – засумніватись… Отже, кажу що ні. Скрізь-бо хватає дурнів. У нас народ – звичайний; ходять собі туди-сюди – на роботу чи по безробіттю, сновигають якось. Може й підсковзнеться хтось… Взимку все буває. Життя наше соціальне – зимнє майже вічно; все ніяк не дочекаємось весни.
Те, що дітям їсти не вистачає – так до того звикли. Це – нормально. Хоча, звичайно, за кордоном думають не так. Але я висловлююсь ось як — у нас є такі норми. Вибачайте, але це вже стало нашою традицією. А саме – недоїдати. Може комусь наші традиції не сприйнятні, але у кожного народу свої традиції.
Ні – народ у нас не дурний; співає гарні пісні – то й думаєш – може, дійсно, воно так і є… ми кращі у світі. Хоча я – не відаю про те; моя хата з краю. Іноді думаю про нас, про себе щось страшне – народ наш розумним аж ніяк не назовеш. Але так думає багато.
Я ж про себе сподіваюсь, що – не найдурніший в світі. Сподіваюсь так – може й помиляюсь. Багато наших ще є таких, хто на це сподівається. Дякуючи Богу, ще на щось сподіваємось, але не може бути такого, щоб увесь народ помилявся.
19 листопада 2002 року
Голос за сценой:
Чому?
Хто ми такі? Хто ніжив нас, плекав?
Чому без волі ми родились?
Чому нас легко нівечать досхочу?
Чому дівчата наші світом розбрелись
А хлопці подалися в кримінал
У найми, наркомани…, чи спилися?
Чому біс глузд народу відібрав?
Чому багато є таких
Чому???
11 листопада 2002 року
Вий:— Гм. Чому? (чешет затылок).
Хочу щэ цикаву историю.
Алэ ж е якись ребята, яки нэ жалуються на жызнь?
…— Е!
Вперед выступает поп с бородою как у Карабаса Барабаса, читает:
Монолог попа крутої церкви
Істинно говорю вам
Однако, лохі ви
Нє вєрующіє в нєпорочноє зачатіє
Крутого конгломєрата.
Когда-то я бил убійцей, вором
А зараз я – схаменувся: відпустив бороду
відбудував церкву
зав’язав з минулим
Змінив ім’я, місто…
І служу в церкві своїй попом.
Хрест із справжнього золота
З діамантами – на шиї бичій моїй.
Ношу распятого человека.
Навколо бігає багато холуїв
У мене 600-й „мерс»
Кручу бізнес потроху
(церква ж не обкладається податками)
моє ім’я на дзвонах – навіки.
Я – в авторитеті.
Для мене і нащадків
Приготована усипальниця.
Моє слово крєпко. Нє надо шєвєліться.
Я – закон.
В подвале церкви у меня... банк!
Стой! Стрелять буду!
Ба-бах!!!...
12 січня 2003 року
Вперед выступает эсбэушник, читает:
Есбеушник
В «Безпеці» я засів
Тут тихо і безпечно
Кокарда на чолі, погона
на плечі
Справ трохи є про клятих
борзописців
Та дякуючи їм – є на що їсти!
А свят нам вистача і випивон
завжди
Тут всі ми сидимо – шануємо
вождів…
кормильців!
Хай капає платня; звання дали,
Скорочують… то страх! Нап’юся…
ой, налий!
Он приятель Семен напився –
і в авто…
на швидкості шаленій... малечу
подавив – не дуже
і злякався хоч
… У крайній «беспрєдєл» переступив
поріг!
Чіпляють не його – свій в доску
на горі.
Таких зв’язків – чортма; рибалити
люблю далеко від людей…
Інтриг в безпеці досить: корупція
всіх косить.
Бува й на генерала… що доносять.
Ножі на свиней точать – не мають
сна.
Скрізь квітне шпіонаж – мовчу
собі як мармур.
Я в зошиті пишу без кольору
чорнилом.
А жінці говорю одне та й тільки
Шура, мур-мур…
12 листопада 2002 року
Вперед выступает офицер украинской армии, читает:
Солдафон
Юнак жорстокий. Дівка добра.
Кидав на неї погляди прихильні
Не думала, що з нею – грав…
Коли-но роздивилася пильніше
Було вже пізно та й знесилив
Щось вимагав, по-грізному дивився
Красуню бив як навіжений
Зносить дитину не давав
Та на горілку вимагав.
Забилась у вугол собі…
А скаржитися – не давала гордість.
І знову бив та нівечив могол
Сорочку в шмаття рвав і голив.
Садистом був звичайний офіцер.
Солдатів бив прицільно кулаком.
По службі йшов на гору Цербер
Всім „яйця одірвать” охоче обіцяв
Та зранку чоботи мусолив – тер, державні герби.
13 листопада 2002 року, Лондон
Выступает вперед толстый чиновник-мэр, читает:
Перебрав
Якось до мера одного міста наїхало
дівок по визову.
Дивляться – де ж то мер? А мер був великий та товстий.
Де ж то він подівся?
Аж потім одна красуня гукає – он він!
І показує на якийсь чудернацький
острівець посеред басейну.
І справді – то був власне живіт мера.
Витягли сердешного… А йому гаплик.
Вина старовинні, дівчат найвродливіших
та бюджетні гроші
Надто полюбляв.
Мабуть перебрав.
Так й не переобрався на третій строк!
Не встиг
зголоситися „вічним та почесним”.
19 листопада 2002 року
На край сцены выносят столик гэндэлыка двое – худой и толстый, повели диалог:
ДIалог
Філософ-песиміст:
Чи Бог дав хист, чи відібрав
Чи Бог забув…
Чи Бог не зна.
Ходжу собі як привид тут.
Борща не звариш – відключили газ.
Бути чи не бути…
Бути чи не бути…
Філософ-оптиміст:
Зробили академіком мене
Бо розумніший я за пень!
Є дача, женщіна під боком
Зачєм вопроси задавать всує
Вєдь, знамо, істина в х…!
Горілки – скільки? та котлет?
Ф.-п:
Ось в інституті скоротили штат.
Було погано – стало гірше ще.
Те коло самсари проходим для…
Чого? Б…!
… Засєлі навєрху одні подонкі?
Ф.-о:
Я промовчу. Молчаніє – золото
Бить філософом это умєніє
Нічєго нє сболтнуть лішнєго.
Зачєм абсірать друзєй?
Поки те коло (самсари) обійдеш, то
Краще мовчки як бовван.
За пивом навіть – ні гу-гу…
Ф.-п:
Пробач, я согласіться нє могу
З такой концепцієй гнілой.
Ф.-о:
Того й тебе під хвіст мєтлой.
Ф.-п:
Студенти говорили
… Золотая голова
Бути чи не бути…
Бути чи не бути…
(затиха)
Ф.-о:
Нажертися свинини
З часником – як водиться
В науці розумакам!
Ф.-п:
Я – вчений без грошей
І схожий на ворону, бо
Каркаю тому, що я – голодний.
Ф.-о:
Хоч їжі маю вдосталь
Та хворий на печінку!
Ф.-п:
Отак, мій брате
Коло самсари проходим.
Бути чи не бути…
19 листопада 2002 року
Еще за одним столиком рядом становятся трое алкашей, ведут разговор:
У пивняку
Дуже п’яний: А я кажу, що ми — найкращі
на землі; земля найкраща і доля українська – найкраща.
П’яний:Я бачу, ти перебрав. Досить пити…
Таке варнякаєш.
Дуже п’яний: А я кажу, що…
П’яний: Заткнись. Хлопці, заткніть його.
Ще п’яніший: Дайте мені сказати.
П’яний: Ти вже сказав.
Ще п’яніший: Мовчу.
19 листопада 2002 року
Голос за занавесом (все прислушиваются):
Чому політика на Україні як та сучка і до чого
це призводить
Коли з’явилася така собі нова цяцька на наших теренах – то відгукнулися, як то водиться – масовим захопленням. Рукоплескали втщерть! Ляскали так, що руки поболіли. А потім захоплення ген відійшло. Коли роздивилися – це баба нафарбована, гуляща, вихляста, карколомна, нагла і так далі.
Що робити з такою?
І вирішили якнайгірше – нехай гуляє собі як хоче! І от почала бідувать! Вдавалася і до розбою – тільки пильно оглядається… Та ні ж бо! Тихо сидять собі – принишкли, прижали вуха. Хоча б хтось пальцем ворухнув.
І от… відчула сповна силу зла в собі. Перетворилася в феномен надприродний. Затяжної загально-національної агонії. І полізли в політику сіроманці ні на що більше не здатні окрім вихвалянь та криміналу. Поперли до влади, грошей та ресурсів. І заржала національна політика конем Апокаліпсису. Загупала з вибриками…. Вбивства, корупція, провокації, суцільна гризня. І народ зовсім від неї відсахнувся. А тій – того тільки й треба.
— Раз я тобі не мила; стану мила сама собі!
Зголосилася нині „недоторканою» і от – кого за чуба дере, кого за чубище ухопила немов на гачок рибину, кого гонить з фахової роботи, того – підставляє, кому – лагідно посміхаючись, готує долю козлища… І все гребе – під себе. Народ її боїться як навіженої баби та все тихіше називає її – курвою – то й тільки все. Добру вдачу українського народу підім’яла під себе, знущається над добряком пересічним, визискує по-всякому. Та й ще за свої вихлясті танці останню шкуру дере. А наш добряк пересічний тільки й озирається. На вибрики її скосо поглядає; не любить, але ж – слухняний!
— Ось суча вже заставляє яму копать… А кому? Мені – бідоласі. Знаю, що діло погане… Але на те є суча влада. Де вона взялася? Трясця її бери! І от стою я, громадянин пересічний, з лопатою та ллю сльози. За що так мене? Я ж взагалі ніколи нічого від життя не вимагав. Тихо так поводився (коли народився, мабуть – не кричав)… Отже, майже і не існував (хіба що як той привид!). За звичай, була (хіба сусіди не знають!) моя хата з краю. Та ні ж бо – дістала клята сучка! А зараз от розпорядилася копать. Ну та й що? Треба копать. Невже я такий (оце сам себе питаю), що тільки для сирої могили знадобився? Та може так воно і є…
Поїхав до Росії – заробіток відібрали. Тут роблю як воляка, а грошей – на хліб не вистачає.
Та й ще наші знов у футбол програли… – Е-е-ех! Для чого жити тепер? Ну, прощавайте добрій людині за все, що вона не скоїла. Одне душу гріє востаннє – що я такий – як усі!
То ж, ви мене не чули і не бачили! Та чи був я такий собі?.. Ні, в своєму другому житті бажаю стати іншим і народитись хоча б у Чехії, або у Польщі, навіть у Росії.
Та що це я задумався – треба ж, либонь – копать…
От клята довела!
19 листопада 2003-го року
Все начинают кричать, подымая руки: ---Оцэ правда!
(народ расходится)
Акт IV
Вий:— вот здесь собрались так сказать, одни холуи, а я бы очень хотел провести умную беседу… Да не с кем!
Политтехнолог Нэпыйкава:--- почему не с кем? Вот, к примеру, недостаточно раскручен как персонаж в украинской политике этот, ну вот… Буратино.
Вий:— шо, серьезно... недостаточно?
Политтехнолог Нэпыйкава: — а хотите, я раскручу?
Вий:— ну, раскрути!
А как?
Политтехнолог Нэпыйкава: — а вот, хотя бы, в образе плэйбоя.
(начинает рассказывать)
Буратіно-метафізик
Буратіно, «молода людина», був не гордим. Якщо Мальвіна його проганяла геть, він дивився кудись вбік та продовжував свою маніячу справу. Буратіно виявився надто сексуальним. Це не подобалося одному мудилі, якого радянський письменник Толстой назвав гнівливо Карабасом Барабасом.
Про Карабаса, знаного садиста, не можна нічого сказати доброго. Він, вже досить «немолода людина», у своєму театрі нівечив ляльок, яких йому поставляв за низьку ціну тато Карло, вахлак, дурисвіт і охламон, надзвичайна тетеря, хоча і небезталанний майстер на всі руки. До речі, про нього ви знайдете багато що у Фрейда.
Філософія потойбічного світу зацікавила Буратіно вперше, коли він зненацька витріщився на намальований вогонь… Тоді ж він і полишив анархо-садистські теорії в стилі театру Антонена Арто і Маркіза де Сада… Відмовився від шокуючих технік, заглибився у медитацію як засіб вийти за кордон почуттів, отже Дозволеного.
Сприйняти і реалізувати філософію Недозволеного йому вдалося, коли він успішно пробив довгим носом стару мазню з вогнем. Побачити те, що живій істоті краще не бачити, вдалося без ускладнень дерев’яній ляльці.
Отже, Толстой використав довгий ніс Буратіно для ілюстрації, власне, езотеричної концепції, віддзеркалення подорожі у Потойбічне.
Стара італійська казка як старі зачовгані шкарпетки, всеж-таки, прийшлася у нагоді письменнику, котрий не мав комплексів - як і його герой.
… Із стану емігранта продерся у вічність – крізь потойбічний світ радянської літератури.
12 лютого 2003 року
Вий: — Я вижу с тобой интересно иметь дело. Ты с мухи можешь сделать слона – мастак!
Вий:— Отвалите ему миллион. Или не так. Дать ему орден Мудрого. Угу…
Вот я никогда не мог начать и кончить… Достоевского. Как-то нудно у него начинается и продолжается (все подтвердительно закивали головами).
Но все-таки, о чем он пишет? А то мне польский президент стал какую-то околесицу о Достоевском нести, я даже растерялся.
Политтехнолог Нэпыйкава:— А какой роман интересует?
Вий:— Да вот этот (обливаясь горячим потом и тяжело дыша) «Преступление и наказание»
Политтехнолог Нэпыйкава:— Дужэ просто.
Вот слушайте!
Бабуся-лихварка, її певні стосунки зі студентами
та до чого це призводить
(по мотивам відомого роману)
Зранку Раскольніков медитував на своє чудернацьке прізвище.
— Розколоти чим, що і кому? Звичайно бабусі. І швиденько! От гарна думка! Сокира – найкращий засіб вичавити гроші! І не треба ставати на облік по безробіттю. Отже буде старій маніячці непереливки!
… Лунає некваплива музика під супровід литавр, труби і барабану.
… Роздуми письменника.
Кінець роману.
12 лютого 2003 року
Вий:—Гы-гы-гы. Оказывается всэ дужэ просто. Молодэць!
Политтехнолог Нэпыйкава:— Это будет стоить 5 миллионов.
Вий выходит из себя (тупает ногами, в бешенстве рвет волосы на косматой груди):
— Оцэ здырство! Отвали! Цэ занадто.
Политтехнолог Нэпыйкава:—В России и того дороже в период выборов.
Вий:— Так зараз выборов нэма, чы?.. трэба зробыты?
…Той, як його? Р е ф е р е н д у м. О-о-о!
Политтехнолог Нэпыйкава:— Все-таки, я надеялся и приехал издалека – из Москвы.
Вий:— Обещанного три годы ждут. Надоел. Гоните в шею этого заумника. И шоб другим неповадно было.
(Непыйкаву хватают черти и выводят. Тот упирается ногами. Все смеются схватившись за животы).
Политтехнолог Нэпыйкава, вырвавшись от чертей: ---Ну что, опять обратиться к литературе, но там – ничего не платят…
Выходит на край сцены с поникшей головой, декламирует:
ТрагIчний кIнець лIтератури
Любов її звела на рейки.
Під поїзд викинула геть.
Каренін з Вронським забарились.
Толстой, бач, в гості запросив.
Дітей на няню полишила
Арину Родіонівну стару.
Плітки та все вела убогі
Про чорта, попика, відьом…
Зростав у забобонах Пушкін.
Дантес стерпіти те не міг.
Надів бронежилет хитрюга.
Літературу застрілив…
Раскольнікову дав сокиру Федір.
Чому? Спитайте ви Муму.
Садок вишневий коло хати
Де три сестри за фортепіано.
Конячку з хмизом Квазімодо
Веде неквапно по сніжечку
Веде „на дєло» терорист,
Якого три сестри кохають
„Что дєлать?» – бач, вони не знають…
Хіба підкаже Кастанеда (курити хмиз).
4 лютого 2003 року
Вий:---Вообще-то я – добрый. Ничем не хуже и не страшнее остальных. Просто, у меня харизма такая. А так, мы все –равны. Вот я вам про тюхтия поведаю сказочку и сразу всем станет ясно… шо нынешние хохлы ни в чем жидам не уступают. Вот, слушайте!
Тюхтій
Про тюхтіїв ви, мабуть не чули, а я розповім… Це зовсім не якийсь тяжко хворий; може бути звичайним селюком, ба! навіть президентом.
Спілкуватися з тюхтієм, знаєте, вкрай важко, майже не можливо. Сидить собі тюхтієм у своїй хаті і хоч би що там! До нього не достукаєшся, не докричишся. Дивиться з-під лоба з підозрою не тому, що знає щось про людей, а так – про всяк випадок. Та й не так часто побачите тюхтія серед людей.
Якщо ви привітаєтеся до нього, то він вам не відповість, а змірить з голови до ніг похмуро та й все! А справи якісь вирішувати заодно з тюхтієм – яка то мука… Буде довго воду варить, і все залежить від його дурного настрою. А настрій завжди поганий. Якщо й посміється, то якось гидко, крізь зуби.
Зацікавити чимось тюхтія дуже важко; хіба що як покажеш гроші у кулаку. Отже, тюхтій – обмежена істота; зате думає про інших як про непотріб, бо й сам взагалі так про себе думає:„Оскільки я сам поганий, то інші значно гірші, бо вони не я».
Тюхтій іде собі і думає про хати: „Оцей збудував із білої цегли; трясця його бери… Оцей живе у курнику; трясця його бери… Оцей думає щось збудувати; трясця його бери… Оцей вже відкинув копита; трясця його бери… Оцьому син щось такеє набудував; трясця бери їх обох і їхній рід…»
— Привіт, Гнате – неборако. Де ти був? – Хтось запитує з селян.
Мовчить тюхтій, думає.
— Хворів.
— А чим?
Мовчить.
— Пішли разом до кума пити горілку.
— Не п’ю.
— Дай закурити.
— Не дам.
— А чи не знаєш, скільки годин.
— Мусиш мати свого.
— Приходь на концерт у клубі.
— Що там мені робить…
— Приходь на збори; говоритимуть про паї.
— Їх базік слухати не бажаю.
— Так може ти чимось нездужаєш?
— Сифілісом, ги-ги. Чи той, як його… Отож тікай від мене.
— Гнате, а чи ти, бува, не з чортом злигався?
— Звісно що. Ги-ги.
— Так ти страшна людина…
— А ти не знав?
І тоді настрій у тюхтія кращає. Іде собі селом, дивиться під ноги: „Щоб ви провалились!»
Тюхтій у місті майже той самий, що і в селі. Може мати освіту або ні. Двохкімнатну квартиру або палац. Більше того! Тюхтієві залюбки виконувати вельмиповажні у цьому краї обов’язки Змія Горинича. І коли стає Гнат звичайний столичним Гориничем – в тому нема ніякого дива, повірте.
1 лютого 2003 року
Акт V
Подлология как наука
Вдруг Вий, кажется, на глазах у всех олигархов начинает сходить с ума, или с его отсутствия. Он трясет головой и яростно тупает ногами, вопя…
Вий:— Блин! Надоело все. И все вы мне надоели. С глаз долой. Даешь антиолигархический переворот! Дери, бей, хватай! Грабь награбленное.
Политолог Дулин, тряся стоеросовою бородою:— та вы шо? Однако ж Вы и являетесь у нас самым богатым…
Вий:— А-а…, забувсь.
Политолог Погробовский:---Панэ Вий, разрешите вам представить двух политтехнологов из Москвы… Сморкалин и Подловский, умные ребята. У нас таких нет и в помине. По себе сужу!
(Вий пожимает косматой лапой их загребущие руки)
Вий:--- А дэ Зэк?
Умыкович:- Вот тут он я! Обижаете, я давно уже не зэк…
Вий:---А кто ты?
Умыкович:---я «проф-фес(…?)ор
Вий:--- Будешь наступным Президентом.
Умыкович:--- Я-я-я-я?... Да, Вы что, смеетесь?
Вий: ---Меня международная пресса уже уголовником сделала, а народ недолугий поддержал. Нехай получают уголовника истинного. Тебя. Вот тогда сравнят, кто лучше… А ты им всем в зубы, в зубы, чтоб лучше сравнивали.
Умыкович, кланяясь:--- Буду рад оправдать Ваше доверие.
А вы кем тогда собираетесь быть при таком раскладе?
Вий:--- Я – премьером, но сильным. Политреформу проведем, так сказать.
Будешь в моих руках двухметровой марионеткой. Согласен?
Умыкович:--- Угу. Куда ж тут денешься?
Вий: --- Это будут грязные выборы… Накидаем миллионов пять мертвых душ и всэ будэ гаразд… Хотя, хотя… можем и проиграть! А что подскажет подлолог Сморкалин?
Сморкалин:--- ФСБ не разрешала мне открывать рта!
Вий:--- А-а-а, понимаю… Тогда кури сигару – угощайся! Так что тогда с конкурентом будем делать?
Российский подлолог Глебушек Подловский:--- Вестимо что… Применим излюбленное средство Папы Римского Чезаре Борджиа.
Вий: --- А какое?
Глебушек Подловский:--- Вот здесь профессор-химик обо всем доложит..
Профессор-химик: - Гм. … Сотворим ему морду как у дракона!
Вий:--- Получится? А чем?
Профессор-химик: --- Усиленным нашими учеными в 100 раз… диоксином.
(Зэк, Вий и подлологи Глебушек Подловский да Сморкалин блаженно улыбаются)
Вий:--- Как устроим?
Подловский:--- Вот здесь директор завода шампанских вин… Он изготовит экземплярчик шампанского. Пригласим кандидата. Нальем… И пей - не жалей!
Профессор-химик, выходя на край сцены и обращаясь к залу шепотом:- а вдруг, ничего не получится?
Ни с того ни с сего все вокруг начинает трястись. Опрокидываются бутылки.
Слышится громовый голос с Неба:
- Тогда вам всем будет п….ц!
Глебушек Подловский:---Что, и не спрячемся?
Громовый голос:---Разве что – под землей...
Крики и визги со всех сторон:--- Ой-ой-ой!
(на минуту всех обуял ужас)
Подловский, убегая: ---Глебушек, Глебушек…
Я жую свой хлебушек!
Ян Такбачник (род очкастого варана или черепахи Тортиллы с гармошкою):
---Ничего, если что, я нашью себе желтую соломонову звезду. Скажу, что все оранжевые – антисемиты. Преследуют евреев, так сказать. Ежели захотят отнять мои 8 гектаров на берегу Днепра, тогда я весь мировой кагал напрягу. А мировой кагал подсобит и защитит.
Иосиф Кобздон:--- Так ведь у них оранжевый Червоненко – тоже еврей.
Ян Такбачник:---Гм.. . Тогда он – желто-червонно-оранжевый! Ну что, Вы не понимаете, что этот наш там у них пригрелся и плевать хотел на цвета флага. Разве не умели наши предки набивать тугую мошну хотя бы и у черта под носом? Например, у казаков Запорожской Сечи.
Иосиф Кобздон:---А знаете, мне Янукович поставил памятник в Донецке – из бронзы.
Ян Такбачник:--- Это тебя не спасет, Есичка. Ежели оранжевые придут - забудь Украину!
Певец „гимна С.С.С.Р.” Иосиф Кобздон, напевая слова гимна, выходит на край сцены, громко:---Вы что, хотите меня напугать до смерти? Тогда я тоже нашью себе желтую звезду и стану вместе с Яном ходить. Где ваше гетто располагается?
Ян Такбачник:---Вы меня спрашиваете? А я вас тоже спрошу... Где еще кроме Пуще Водицы, Конче-Заспы или берега Днепра может располагаться наше гетто? То-то…
И заметьте, при любом правительстве – красном, желто-голубом, оранжевом ли, синем!
Иосиф Кобздон:---А что Вы думаете об украинцах?
Ян Такбачник:---А что о них думать, ежели они не способны сами о себе подумать!
(смеются).
Иосиф Кобздон:---Вот у нас в Рос. Федерации, кажется, придумали уже прибор, которым подобно термометру замеряется тупость и ум среднего россиянина. Так я вам доложу – по уму никогда не зашкаливает!
(смеются)
Ян Такбачник:---Так я берусь распространять этот замечательный прибор здесь, на Украине. Правда, с некоторыми переделками, если позволите. Ту часть шкалы, которая измеряет также и градус ума – следует вообще убрать, оставив шкалу измерения градуса тупости!
(смеются)
К Вию подбегает политолог Дулин с крашеным бронзовой краскою украинским символом – тризубом.
Вий: ---Это что ты мне тычешь под бок, падлюка?
Политолог Дулин: --- Это ваше, а не мое!
Вий:---А где ты его стырил, метла чертова?
Политолог Дулин:---На вашей хохляцкой горе Говерле и стырил.
Вий:--- А зачем мне под бок тризубом тычешь, говорю?
Политолог Дулин: ---Из уважения к ВАМ.
Вий:---С чего бы? Не верю тебе, Иуда бородатая. Потому что бороды у меня – нету. А всех безбородых ты считаешь все равно что голожопыми. Га-га-га!
Политолог Дугин виновато: ---Ну да! Однако носить бороду крайне комфортно, всем советую. Можно зимою ходить в одной бороде без шубы. Вместо салфетки за обедом тоже удобно ею пользоваться. А как-то ею я ловил щук из ополонки. Вот тут в моей бородище традиционалиста не одна старая коврижка припрятана, не одна таранка к пиву… Видите ли, даже гнезда свили в ней… священные птицы Постмодерна.
Вий:---Ты мне зубы не заговаривай! Раз ты сковырял наш тризуб незаконым образом на самой горе Говерле, тогда засунь этот наш символ себе в ж…
Политолог Дулин, кланясь: ---Слушаю и повинуюсь!
(вместе с тризубом удаляется с глаз долой)
Из-за сцены раздается голос Дулина:---Вот назло всем хохлам … пойду да Путина объявлю императором земель больших и Малороссии включительно!
Вий, оглядываясь: ---Жополиз занюханый, тогда я тебя «персоной нон грата» объявлю…
Акт VI
Пир на вилле у Такбачника
Ян Такбачник:---Что я вижу? Нам всем приходит п…ц! Томенко хочет забрать у меня 8 гектаров на берегу Днепра!
Гигогий Сукис, владелец современных гладиаторов:
---Я никому из оранжевых не отдам мои футбольные поля с футболистами. Они, футболисты, были и будут принадлежать только мне.
Ян Такбачник:--- Господа! Давайте, наше горе запьем коньячком. Я буду носить свою желтую звезду и не сниму до тех пор, пока Томенко остается вице-премьером. Да, я отдам ему эту землю, я на ней уже ничего не собираюсь строить. А для Томенка еще добавлю 2 метра земли! Томенко опускает наши звания «заслуженных» и «народных»! Обнаглел!!!
Антисемитизм! А-а-а-а! Скоро меня поведут в Бабин Яр! Вах!
О, горе, горе!
Гигогий Сукис:---Пинчук&Спилберг снимут об этом фильм.
Ян Такбачник:---Вы меня этим успокаиваете? Нет, Вы меня этим не успокоите… Наступили тяжелые времена!
Гигогий Сукис:---Скоротечно еврейское счастье!
Ян Такбачник:---Ох, скоротечно!
Михаил Бродский:
- Господин Такбачник, не надо спекулировать на теме. Не подставляйте под собственные интересы весь еврейский народ!
(занавес опускается)
Акт VII
Голос за сценой:---Кучма прийшов у Генпрокуратуру на допит "ближче до
обіду". Його допитували слідчі Генпрокуратури, які займаються розслідуванням кримінальної справи про вбивство Гонгадзе...
У хозяйского домика на заснеженной даче в Конча-Заспе над телом екс-министра склонился следователь. У трупа прострелена голова. Следователь вытаскивает из кармана трупа записку. . .
Cледователь читает:--- „В моем самоубийстве прошу винить... самого Вия. Это он, злодей и политический авантюрист, попутал...”
Майор Мельниченко: ---Случившееся с бывшим министром - результат деятельности ген. прокурора Паскуна, который сделал все возможное и невозможное, чтобы не допустить свидетельств Юрия Кравченко в отношении заказчиков убийства Гонгадзе.
Вий в беспокойстве, разводя лапами:
---Ах, этот проклятый экс-министр! Чего то он написал в посмертном письме? Гм...
(фонд Вия – гигантский мешок, висящий над сценою - трещит по швам, из него катятся в разные стороны червонцы, украденные зятем Вия – ПиССюком. Холуи, толкаясь, набрасываются на покатившиеся червонцы)
Тортилла-Такбачник, украшенный желтой звездою, в переходе под Майданом в Киеве выдает трели на своей гармони. Перед ним шапка с монетами и скомканными гривнами. Такбачник с остервенением отшвыривает гармонь и бросается на колени:---Виноват перед народом и то, что имею – заслужил. Подайте заслуженному и народному.
Как тень является Иосиф Кобздон и начинает тихо-тихо напевать „гимн С.С.С.Р.”
Внезапно является грязный и нечесаный, но такой юркий лидер местной компартии... Постояв, послушав и подумав в ленинской позе - со всего размаху лепит Кобздону затрещину...
Лениннец:--- Понимать надо. Иные времена – иные песни, предатель, капиталист!
(Кобздон валится, подобно бронзовой статуе – со звоном)
Акт VIII
Москва, Кремль
(мультипликация, документальные съемки на экране+действие на сцене)
Глебушек Подловский в виде гигантской замшелой крысы, выглядывая из норы, незаконно проделанной им в историческом Кремле:
---Ну и что... Я не боюсь оранжевых. Они меня здесь не достанут.
Хотя, в таком вот виде еще могут объявить меня по миру персона-нон-грата! Каков я политолог – с хвостом?...
Хрум-хрум...
Глебушек, Глебушек
Я жую свой хлебушек!
По коридору Кремля несется некто косматый бородатый и на ходу чешется.
На сцене является подлолог-политтехнолог Дулин, тряся своей бородою:
- Меня уже объявили по миру персона-нон-грата! А-А-А-А. Как же я теперь доберусь до Италии?
Голос за сценой:--- Тебе-то зачем?
- Как зачем? За лекции свои накосить зеленых. Евро тоже пойдут... Да теперь я персона нон-грата-а-а-а!
- Вот это настали времена! За что?
Голос за сценой:--- Как за что? За то, что объявил войну всех со всеми, за псевдо-геополитическое евангелие от Адольфа, за создание во имя вертикали власти „новой опричнины”, так сказать...
Подлолог-политтехнолог Дулин:--- Это все они – оранжевые – постарались.
Майор Мельниченко:---Боречка Березовский предлагал мне паевое участие в распределении миллиарда долларов США, которые Боречка будто-бы получит от людей Кучмы за то, что отведет ответственность от Л. Кучмы за преступления, совершенные им против Георгия Гонгадзе и О. Эльяшкевича.
Генеральный прокурор Паскун трясется: – В Киев возвращается вдова уничтоженного журналиста – Мирослава Гонгадзе…
Голос за сценой:---В курятнике снова переполох!
Страшно трещит фонд Вия, на Украину проливаясь золотым дождем.
Вне себя от ярости стукает Вий дубовой палкой об пол:
--- Ну добрэ. Я пойду, но оставлю своего сына. Вот и посмотрим… Лучше ли вам станет без меня!
Голос за сценой:---Пролетает эдак месяцев пять-шесть-девять…
Киев, Крещатик
(на экране мелькает хроника политических событий: отставка Зинченко, Порошенко, Тимошенко, Томенко… Второе пришествие Януковича... попы стоят в очереди на поклон к Элтону... предчувствие гражданской войны... разгон Рады... перевыборы... восхождение Юлии Владимировны и... ее заключение, на Крещатике разгон демонстрантов дубинками)
В углу сидит бомж: крестится и скороговоркою причитает. Доносится гупанье дубовою палкой. Идет Вий...
Вий:---Ну и что, бедняк! Жить стало тебе лучше пока я тут на пенсии, так сказать?
Как тебе мой сын?
Бедный поэт:---Это тот прыщавый, который в доме химер заседает?.. Сейчас расскажу стихами.
Вий:---Стишки я люблю, ну, сказывай... Ты ведь знаешь - кто перед тобой... сам Вий!А как величают тебя? Вдруг прославишься ненароком...
Бедный поэт:---Сержем Журенко, ваше неподобство. Про вашего сына... вот, слухайте!
Занудным скулящим голосом Серж Журенко читает:
* * *
Щоб ніхто не здогадався
Всіх розумних він кидає.
На таке він вдався!
Ось, наприклад, пан Томенко,
Що соратником був першим.
З усіх сил кипів, старався.
Ну а як тепер завершив?
Врятував хто Євровіжн?
Хто тягнув чорну роботу?
Не світись сильніше Віті,
Той не матимеш клопоту!
Або, приклад, - пані Юля.
Обіцянки Дяді Віті
Намагалася втілити
І чи є ще правда в світі?
Він свої всім обіцянки
Називає популізмом,
Мабуть сорому не знає
Вкрите лубом чорне гризло!
Славній Ганні Ярославні
Пам’ятник відкрив в Сенлісі.
То ідея була гарна.
Він собі чужу присвоїв.
Авторів же просто кинув.
Не з одним таке він скоїв.
А як пані Юлю кинув,
То до Штатів враз подався.
Премію за це отримав,
Миротворцем там назвався.
Це у гривнях – півмільйона.
Півмільйона – за Вкраїну?
Думаєш ніхто не бачить?
Думаєш не здогадався?
Як ти всіх підряд кидаєш.
Що на це лишень удався!
Знову кучмина команда
В Україні заправляє.
Дядя Вітя патріотів
Все кидає та кидає.
Вий хватается за живот от смеха.
Голос за сценой:
---Витя-бухгалтер, по гороскопу – Рыба, подвязавшись на посту президента Украины готов был отнюдь не во имя устрашения принимать иностранные делегации в знаменитом «Доме химер» архитектора Городецкого. Окончательно вошед в роль Плутона, настроился на редкостное отменное кахетинское.
Вот и является первый гость с бутылкой грузинского вина.
Президент Грузии: - слюшай, дарагой! Мы таки пабэдили Рассию!!!
Голос за сценой:--- А как?
Президент Грузии:---Слюшай,в Тбилиси во имя устрашения Рассии центральный улиц-ца переименовали тэпэр... Лучшего названия и подыскать не могли…. Називайется… так - имени Джорджа Буша Младшего, понял. Пока дэнги амерррыканцы дают - название улица менят Грузия нэ будэт!
На экране - радость, ликование народа на Майдане перекрывают раскаты гомерического хохота Вия.
На сцену является дворничиха в оранжевом наряде с метлой:
- А ну хватит разводить тут базар, агитацию! Гэть з моейи вулыци!
Краще б було якбы прыбыралы за собою отэ кольорове смиття...
Нещадно дубасит метлою и валенком Бомжа-поэта с Вием заодно.
Вий убирается восвояси. Дворничиха брасает ему вдогонку:
“- Бандыты будуть сыдиты в тюрьмах!”
Дворничиха с остервенением метет, про себя бубня:
---Бандыты будуть сыдиты в тюрьмах.
Отак я и повирыла!
Ну от… вэсь час добрэ йим выходыть, трясця йих бэры.
А працюваты хто будэ, як нэ мы – прости люды?
Вий, выходя на край сцены, начинает говорить сквозь слезы умиления и внезапно охватившее его сентиментальное настроение:
---Вот так, не дождешься от народа благодарности! Ну, ничего... Получат они в президенты второго моего сына и тогда - мама не горюй! Итак, дети мои! Вы убедились, что я на самом деле мудрейший верховод среди своих чертей да нетопырей. Хотите оставаться моими подданными? ... Не слышу! Ну, прощавайте… Стар я стал!
Итак, передаю власть своему сыну.
(машет зрителям косматою лапою и кланяется,
пританцовывая, поет песенку на мотив Маши Распутиной)
Отпустите меня
В Гималаи
Отпустите меня… ну, насовсем
А не то я завою, залаю
А не то я всех попросту съем…
Опустите мне мои веки и отпустите… с миром!
(машет зрителям косматою лапою и кланяется)
Как гром доносится с неба (голосом Левитана): --Аншлюс! Аншлюс! Воссоединение в Заторможенном Союзе и соответственно - присоединение всех вилл, всех дворцов Вия к имуществу федерального правительства... в Кремле!
(Вий замирает)
Вий, хлопая себя по лбу: --Да ну? Неужто?... А как же моя армия! Не защитила? Да кто же осмелился поступать не по-моему?!
(в бешенстве тупает косматою лапой)
Громовый голос с неба: -- А кого ей защищать? Тебя же никто не видывал! Ты дух подземный...
Вий, выходя на край сцены: --- Вот оно как бывает! Пока я тут танцую на именинах своих собутыльников... Не хорош-ш-шо... Не хорош-ш-шо... Хотя... (потрясает в небо косматым кулаком) Врешь! Не проймешь, не запугаешь! В царстве подземном все наоборот - чем хуже - тем лучше.
Между тем на сцену выбегают два черта-китайца:
--- Твой фамилиё Вий? Ты цё? Кредиты у Китая брал? Плати с процентами!
Вий: ---Как плати?
Два черта-китайца хором: --- Десять раз плати! Тебя Китай на стётцик давно поставил. И Лукасенку тож.
Вий, разводя руками: -- А у меня ничего нет. Все у федерального правительства.
Два черта-китайца хором: --- И твои долги тоже?
Вий: ---Ну да, все теперь у них. Вот, с них и выбивайте.
Два черта-китайца хором: --- Ницего... Китай и Кремль за долги заберет.
Вий кланяется на все стороны. Черти-китайцы хватают под лапища Вия и вместе проваливаются.
Занавес опускается
2001-2012