Чорно-біла зима, машинопис думок і мовчань.
Ці дерева – як в Брейгеля Старшого,
ці сніги, ці замети, цей лід…
Слід у слід, як вовчиця за вовком,
йде подія за мрією,
йде
за бажанням, таким невситимим,
за нестримним поривом:
«не відпускай!»…
Де моє тут, де світу, де Того,
Хто в мені, Хто за мною, зі мною?
Неземною мені ще недавно здавалась
загадкова ця гра довжиною в три чверті життя,
але зараз не певен,
бо рамці розмиті…
Де тут екзо-, де езо-, де -екстра?
Чи ж варто гадати?
Краще взяти костур від собак і лихих перехожих
і піти у Реп’яхів, чи Бабин, чи ще який яр,
там, де тихо, де пусто, де Брейгель
малював свій засніжений рай…