Щойно прибув потяг. Пасажири квапливо покидали вагони, залишаючи на згадку відбитки своїх долонь на поручнях. Із заспаними обличчями вони опинялися на пероні, заповненому валізами. Їхні руки хапалися за валізи, розтягуючи їх в різні боки до виходу в Місто. Перон начебто спорожнів. Де-не-де блукали люди, визираючи когось зі знайомих.
Навпроти потягу на лавці сиділа жінка, закутана у широку шаль, зі скляними очима, ховаючи посинілі від холоду долоні у рукави чорного пальта. Вона не ворушилась, її крижаний погляд летів крізь потяг, крізь чужі обличчя, вокзал, місто, десь у всесвіт, де немає ні початку, ні кінця. Час од часу вона випускала пару з рота в холодне повітря, роблячи глибокий видих, і знову завмирала.
Чоловік у жовтому плащі зійшов на перон. Останній пасажир – провідниця полегшено зітхнула. Чоловік з великою сумкою за плечима повільно нишпорив по кишенях, дістав з однієї нотатник, розгорнув. З нотатника випали маленькі папірці, і чоловік, озираючись довкола, нахилився за ними. Дарма вдивлявся в обличчя перехожих, сподіваючись, що хтось таки прийшов по нього. Врешті решт кинув нотатник назад до кишені, подякував провідниці за приємну подорож, трохи ніяковіючи, рушив до лавки, де сиділа жінка.
- Ви часом не мене чекаєте? – спитав чоловік жінку.
Жінка не відповіла, ба, навіть не глянула на нього.
- Я тут вперше. Міста не знаю, казали, що зустрінуть. Телефон… куди я його подів? Усе було записано…
Його і справді ніхто не чекав. От уже вісім років майже повної самотності, забуття, а так непогано усе починалось. Книга, видана одразу по закінченню університету, потішаючи самолюбство молодого юнака, давно зійшла з полиць книжкових магазинів, так і не ставши бестселером, на який він так розраховував. Хоча, як зазначила критика, мала очевидний вплив на юні уми “будівничих” суспільства, бо таки знайшла своєрідне втілення ідеї. Він жодним чином не хотів бути лише теоретиком, а тому всіляко намагався згуртувати навколо себе однодумців, яким набридли світові маніпуляції з їхньою підсвідомістю і відправитись у покинене село “творити нове суспільство”. Можливо вирішив по-своєму довести, що психотерапевти не лише лікарі психіки, а її творці, здатні сформувати нову людину – вільну, незалежну, що наче птах підкорює будь-які простори. А тенета наготовані птахоловами можна оминути, можна, на це кожний сподівався. Фалавій, так називали його поселенці, а чи взагалі було у нього ще одне ім’я – ніхто не знав, прожив у селі три роки, розігруючи за сценарієм своєї книги: “Птахи і птахолови”, життя первісної людини у племені, а потім вісім років – сам, коли виник ризик, що у селі залишиться лише один герой, який виживе. Ті, що повернулись назад стали досить поважними людьми, впливовими, наче позбулися страху, але Фалавій розумів – вони самі перетворились на птахоловів, і тепер розставляли невидимі сіті для птахів, які ще прагнули відчути висоту вільного польоту. Він поспішив мабуть з книгою, не обміркував як слід, був надто молодий, запальний, бо на практиці його нове суспільство перетворилось на утопію. Вісім років обмірковував свої помилки, навіть на очі нікому не показувався. Можливо решту життя і прожив би як схимник, але хтось-таки із “птахоловів” згадав його і вирішив за ним послати. Спершу Фалавій відмовився, але згодом збагнув, що йому дарований ще один шанс спробувати виправити те, що накоїв, отож за декілька днів, він був готовий повернутися в Місто.
Знову прибув потяг. Перон заповнили заклопотані пасажири. Фалавій вирішив, що людський потік винесе його в Місто і, покинувши жінку на лавці, подався вперед у натовп.
Він був жовтим птахом. Перелітав з одного приміщення в інше, шукаючи виходу. Там, унизу, колії, що перетинали кам’яні великі холодні кімнати, що радше нагадували старий, занедбаний склад, розвозили їжу. Він бачив руки, що хапали пакунки і складали їх у скриньки, а потім наповнені скриньки кудись щезали в невідомому напрямку. Десь високо під стелею знаходилось невеличке вікно, але сонячні промені не проникали крізь нього, а йому ще дужче закортіло побачити сонце. Вітер розносив затхлий запах замкненого сирого приміщення, і він летів в кінець тунелю, швидко розмахуючи крильми, сподіваючись відшукати світло, подалі від рук, від колій, але потрапив у залу, де з усіх коридорів подібних до того, яким сам щойно пролітав, назбиралось повно птахів. За короткий час птахів побільшало і літати по залі стало нестерпно. Коло стіни він бачив двоногі силуети. Вони мовчки спостерігали за птахами, що від тісняви почали тертися крильми один до одного. Аж раптом над ними нависли тенета, що звужували простір, забирали повітря і тільця птахів збились в одну купу, намагаючись розпростерти крила. Чужі дзьоби видирали пір’я з тіла. Тріпотіло тільце у пастці до останнього подиху. Він кричав, можливо тоді захотів перестати бути птахом. Сонячний промінь спалював очі, бо не міг їх розплющити, так пекло і різало, а тенета затягувалися.
Фалавій прокинувся. Відгорнув вологу ковдру. Увесь спітнілий, підвівся, крижаний холод покотився по тілу. Він подивився на жінку, що лежала поруч, з розпростертими руками наче птаха, яку щойно бачив уві сні. Спокійне, врівноважене дихання, ніби вона споконвіку тут мешкала разом з ним, у готелі, на дванадцятому поверсі і те, що вони вчора лише познайомилися, так – гра, щоб освіжити втрачені почуття. Він не спитав її імені. Вона майже не розмовляла, зате Фалавій мов би зірвався з ланцюга, вперше зустрів Людину, якій одразу можна розказати все.
Він підійшов до столу, увімкнув чайник. На тілі відчув суміш власного поту з ароматом жінки, що так несподівано подарувала йому ніч кохання. Відхилив штору і глянув у вікно. Місто ще спало. У вікнах - темно, лиш де-не-де мерехтіли вогники нічних зівак. Задоволення? А якщо комусь конче потрібно присвятити цю ніч невтомній праці? Відчуття загострюються. Думка пульсує. З’являються нові шедеври. Він теж не спить. Стоїть оголений коло вікна і задивляється на мости, по яких безперервно ковзають начебто по колу авто. Мости перетинаються, утворюючи вісімку. Ось воно – втілення безконечності всесвіту. Він теж можливо надто захопився символами, а там загубив ключі до шифрування. Усе пішло шкереберть ніби у зворотному напрямку не до розвитку, а до деградації. Зрештою це лише відчуття – не він творець світу, щоб себе винуватити за усі гріхи людства. Чайник закипів і він кинув у горнятко пакетик чаю, залив окропом і став чекати, доки той запариться. Не завадило б душ прийняти, хоча йому приємно усвідомлювати, що його шкіра просякнута терпким запахом жіночого тіла. Гарячий чай розігрів його з середини і Фалавій почимчикував у душ. Мимоволі глянув на жінку. Вона спала так тихо і солодко, згорнувшись в клубочок, наче кішка.
Потоки гарячої води лилися по тілу, змиваючи спогади про вокзальну метушню, перони, потяги, жінку.
Жінка сиділа на лавці, коли перон знову спорожнів. Повз неї пройшла циганка з трьома дітьми і зупинилась. На мить. Циганка зазирнула в очі жінки, простягаючи руку і відсахнулась. Без жодного слова, хутко, підштовхуючи малечу, що трималась за її спідницю, подалася геть. Раптом з неба повалив густий лапатий сніг. Він вкрив білою пеленою чорне пальто жінки, а вона навіть не поворухнулась. Фалавій повернувся. Скинув сумку з плеча і поклав на лаву. Він намагався щось сказати, але сніг заліплював очі, рот, утворюючи невидиму стіну поміж ним і жінкою.
- Ви наче засніжена гора, не холодно? – нарешті спромігся на слово.
- Це скоро минеться, березень… - він почув її голос.
Сніг і справді перестав падати. Зблиснуло сонце і за короткий час чорне пальто знову стало чорним. Жінка підвелася.
- Пора, - сказала Фалавію, повільно рухаючись вперед до виходу.
Він ще досі не розумів, чому не зміг покинути її там на пероні, чому наче слухняне ягня, поволікся за нею, забувши про все на світі. Не запитував у неї, хто вона, а може тепер не пам’ятав, бо подробиці цієї зустрічі, слова, жести, кроки – все спливло разом з потоками брудної води. Почувався як немовля, яке щойно з’явилося на світ, без вражень та почуттів, але з широко відкритими очима і блаженною усмішкою на устах, наготованою для крику. Він повернувся у ліжко. Щойно поклав голову на подушку, як його страшенно зморило і він заснув.
Усе почалося зі звичайних снів. Мабуть за день голова просто набрякала від сплетіння думок, що не могли знайти жодного втілення чи бодай найменшого прозріння, яке б вказувало що все робив правильно. Але ні, все плуталось, нотатник скоріше нагадував набір незавершених фраз і незбагненних слів, які втратили зміст і зв’язок поміж рядків. Даремна трата часу. Відчував, як кожний день витікає крізь пальці, а він залишається таким собі невизнаним філософом власних думок.
Чому неспроможний, у чому моя провина, ще трохи і піду класти плитку, проситися до сусідів, бо даремна моя праця, а чи взагалі маю право на роздуми, чи маю право. Читав книги інших філософів. Насолоджувався. Розумів, що час від нього вимагає чогось нового, але не знав чого. Гроші і справді закінчувались, ті декілька клієнтів, що у нього були не можна назвати серйозним заробітком, він практикував, хоча й без диплому, а отже майже задарма, а дозволити собі просити у батьків, які і так якимсь дивом виживали, не міг. За місяць домовився, що кластиме плитку у ванній кімнаті у старих друзів, потім напитуватиме роботи по сусідах, а тепер є ще надія. Початок другого семестру, до сесії далеко. Його мета – написати книгу, щоб опісля завершення університету влаштуватися за фахом і не повертатися до роботи, яку доводилось часто виконувати разом з батьком. Батько клав плитку, а малий Фалавій був його помічником з дванадцяти років. І що особливого сталося за п’ять років мандрів по місту, порожньої балаканини з друзями у дешевих забігайлівках, спраглих жіночих тіл, що завше вилися навколо нього, наче мухи довкола лампи? Нічого. Так, був красивим, високий синьоокий з пишною золотистою чуприною, зрештою це не його заслуга, вмів говорити так, що заворожував оточуючих, але подекуди і сам не розумів чому банальні слова викликають таку цікавість. Виходить, щоб він не сказав… отже мав Фалавій якось розібратися у собі, мав вигадати якусь теорію, щоб стати першим чи ще кимсь, але з подібним значенням. Те, що не могло проявитись вдень, приходило уві сні. Чітко, яскраво, зворушливо, в дивних образах. Він по-своєму тлумачив бачені ним сни, гадаючи, що саме це і є його ключ до роздумів, до теорії, над якою гарував не один місяць. Ні, це не була така собі теорія змови про всесвітнє панування, про владу над світом. Мав занадто м’який характер, чутливий до чужого болю та переживань. Звісно, рятувати світ не збирався, але щиро вірив, що навіть одна людина здатна змінити його на краще, якою б інфантильністю це не відлунювало. Можливо тому вибрав фах – психолога, чи, краще б звучало, психоаналітика, який здатний втручатись у підсвідоме і вміло там копирсатись, провадячи людину у потрібне русло. На щастя тих незначних пацієнтів, що у нього почали з’являтись, керувався благими намірами. Але завдання з часом почав ускладнювати. Врятувати одну – дві людини – це не межа. Подарувати їм крихти щастя, самозадоволення, віру у себе – це та хатка з піску на березі, яку за найменшої негоди поглинуть могутні океанські хвилі. А хіба не можна підкорити океан? Звісно, замахнувся! Викликав іронічні посмішки у своїх майбутніх колег, що прагнули добре влаштуватись, от як бути втаємниченою особою дружини якогось олігарха. За таку посвяту добре платили, був відкритий доступ до усіх надбань людства – комфорту, а головне – страх втратити те, до чого так скоро звик – тримав наче на короткому повідку, роздмухуючи звичайне роздратування до небачених розмірів істерії, депресії, будь-якої патології у тому ж дусі, яку необхідно роками лікувати, оберігати, леліяти. За довгі роки практики інформація про пацієнтів набирала загрозливих розмірів. Її можна було продати конкурентам, ворогам, а тому чоловіки у своє виправдання могли сказати лише одне – він надто багато знав, коли раптом втаємниченої особи годі було шукати по білому світу. Зрештою це мало хвилювало Фалавія. Він коливався між бажанням бути корисним суспільству, завдяки обраному фаху, або що так само є корисним – покращувати самопочуття людей завдяки гарно та зручно налаштованих кімнат особистої гігієни – туалетів та ванн.
Доки вдень перебував у міркуваннях, вночі відвідував небачені міста, залиті сонцем, квітучі, щоправда дорога туди вела крізь дивні перешкоди, то мав виконати незрозумілі завдання: зорати поле, зібрати врожай, збудувати будинок, а то сам був пшеничним колоском, або травинкою в полі, що хилилась од вітру, або просто каменем, який лежав обабіч дороги. Начебто усе як у казках, які мати колись у дитинстві начитувала перед сном. Та сни нав’язливо повторювалися, ставали яскравішими, а згодом так проникали у свідомість, що, прокидаючись не міг збагнути, де ота реальність насправді, коли він спить чи удень, коли марить про ніч. Через сни його не полишала думка, що має певне завдання і має зрозуміти яке саме, інакше доведеться власноруч собі ставити діагноз. Треба збудувати місто, у якому б люди почувалися щасливими. Це утопія, а якщо він той, хто може?
Якщо зазирнути у минуле, то охочих створювати країни мрій, сонячні міста, країну Рад чи ще щось такого штибу траплялось багато. Коли запропонував знайомим поїхати в дикі нетрі пожити, як первісні люди, майже як первісні, бо хати з солом’яними стріхами це ще не печери, бажаючих було вдосталь. Щоправда за тиждень половина нових поселенців повернулась у місто, а решта все ж таки залишилась. І тоді розгорнулась справжня корида – з власним страхом. Спершу боялися всього, що пропонувала природа: від грому і блискавки, що палила стріхи старих хат, до диких кабанів, що бродили в околицях. Стали мисливцями. До вітру прислухались і за деякий час створили свої молитви, що, здавалось, мали вплив на природу. Коли трохи опанували свій страх, кабанів у нетрях не стало. Почався голод. Те, що посадили, вистарчало на пів зими. А зими у тих краях неабиякі, хоч в барліг залазь аж до весни, доки дерева набубнявіють. Тому, які б там ілюзії не були, а до голоду долучився холод. Рубали дерева, палили вогнища, згоріло декілька хат. У тих, що залишились, не було місця для всіх. Хтось мав спати на підлозі, на звичайному гіллі. І сталося найгірше. Люди почали вирішувати хто з них більше достойний, хто важливіший, кому дістанеться краще місце – коло печі. Ворожнеча розбила людей на групи, одна покинула поселення. Люди пішли в ліс. Звідти повернулися озвірілими, захопили поселення силою. До кінця зими третього року в поселенні жодного каменя на камені не зосталось від покинених старих хат. Знеможені, розбиті, голодні дивилися на згарище нового життя.
- Повертайтеся туди, звідки прийшли, - сказав останнє слово Фалавій.
Розійшлися. Не одразу. Ще довго мовчки не зводили очей один з одного, а потім поволі рушили у світ, наче в їх тілах народжувалась нова кров, яка давала хоч краплю надії. Останнє, що запам’ятав - це сльози, що покотилися зі знеможених очей.
Прокинувся. Розплющив очі і побачив оголену спину жінки. Вона сиділа на краєчку ліжка, обгорнувши руками коліна, нахиливши голову і не рухалась, як натурниця перед мольбертом, позувала, а може мріяла. Він не бачив її обличчя, лише чорні скуйовджені кучері, що спадали на плечі. Тільки – но потягнувся рукою до її тіла, як почув:
- Тобі пора, - тихо промовила.
Фалавій відгорнув ковдру, зіп’явся на ноги. Жінка все ще сиділа, спокійно дивлячись на чоловіка.
- Звідки ти знаєш? – спитав.
- Знаю.
- Ти впевнена?
- Погоджуйся, у тебе невеликий вибір, - вона говорила, а її спокій почав дратувати Фалавія. Одягнув штани, нап’яв сорочку і раптом дійшло, що жінка, майже незнайома жінка говорить про його теперішні справи ніби заздалегідь знає, що він робитиме.
- На що погоджуватися? Не мели дурниць! Може спросоння ляпнув зайве?
- Ні. І навіть не розпитуй мене, просто повір, все, - вона підвелася.
На кріслі знайшла свій одяг і поволі одягалась, наче відтягуючи час прощання.
- А я все ж таки спитаю, як тебе звати?
Жінка засміялась.
- Чого смієшся? – відчув, що спирає груди від злості.
- Нарешті спитав.
Фалавій мовчки застібував гудзики сорочки.
- А ти злий сьогодні, невже я не сподобалась?
Він глянув на жінку з-під лоба і йому стало ніяково. Як таке могло з ним статись? Незнайомка, готель, її дивні слова, але зрештою швидко подумки усе спихнув на свої вісім років самотності. Може перестав за цей час розуміти людей, бо не було з ким спілкуватися. Одразу помилка, тільки-но з’явився у місті, а вже не керує ситуацією. Ранок мав би зняти усі чари і він мав би усвідомити, що вона чужа і розійтися.
Фалавій справді злився, бо чомусь, не хотів її відпускати. Може тому, що красива – смолянисте густе волосся, біла наче молоко шкіра і запах, за яким би він наче голодний звір плентався куди завгодно, вдихаючи аромат своєї жертви. От тільки очі лякали. Вчора були крижані – відсторонені від світу, мертві. А сьогодні, зараз, вони горіли чорним полум’ям, хоча сама виглядала на приручену дику кішку, ніжну і норовисту водночас. Тепер вона наче ожила, осміліла… розтопилася крига.
- Отже, у тебе навіть імені немає? – зробив висновок вголос.
- Чому ж немає, Мілена … я б чаю випила гарячого, можеш приготувати?
Фалавій навіть не встиг відповісти, як вона сама підійшла до столика, зазирнула в чайник і увімкнула його.
- Ми можемо спуститись в ресторан, - запропонував, - там і поснідаємо, хоча…
Раптом згадав, що у нього в кишені майже порожньо. Можливо на легкий сніданок і вистарчило, але хто зна, які запити має ця жінка. Це ще дужче згнітило його. Тепер він був не проти відправити Мілену додому, але сказати відверто про це їй не наважився.
- Що? – спитала, побачивши розгубленість в очах чоловіка, - тебе щось турбує, може хочеш, щоб я пішла?
- Ні-ні, що ти, залишайся, давай тут вип’ємо чаю, я не зовсім готовий кудись ходити, - зам’явся, але згодом випалив, - буду щирим, я тільки-но приїхав і не маю досить грошей, щоб ходити до ресторану.
- Це не проблема, гроші у мене є, я заплачу, - сказала і вимкнула чайник.
- Ти… ти не роби цього, чуєш, хочеш засоромити мене? – Фалавій дивився їй просто в очі. Мілена усміхнулась.
- Не переймайся, колись і мене вгостиш, ну що, пішли?
- Ні, не піду, - Фалавій демонстративно натиснув на кнопку чайника. За мить почулося шипіння.
- Гай-гай, маленька дитина! – вигукнула Мілена, - не чекала, - вона висмикнула провід з розетки і вхопила Фалавія за руку, - заради мене, прошу, не відмовляй мені. Я давно не була в ресторані, Що й казати, я давно ніде не була.
- Я теж, – відповів.
Спускалися ліфтом.
У ресторані, розташованому на другому поверсі, майже порожньо. Декілька столиків займали пари переважно літнього віку, а ще двоє темношкірих молодиків крутились коло бару. Мілена обрала місце біля вікна з видом на невеличкий сад у дворику під скляним куполом готелю з водограєм по середині. Довкола акуратні вузькі доріжки, посипані дрібним червоним гравієм, червоні квіти виставлені в горщиках рясніли поміж карликових вічнозелених дерев. Сад - окраса готелю. З ресторану можна було вийти на терасу, де в теплу пору виставляли столики і відвідувачів завжди було багато, а з тераси східці вели просто в сад. От там мешканці готелю могли гуляти червоними доріжками аж до пізнього вечора.
Мілена гортала меню. Довго.
- Хочеш, я розгадаю твої сни? – спитала.
Фалавій здивовано глянув на жінку.
-Не треба рятувати людство, просто живи…
- Звідки ти знаєш, ти –лише жінка!
- Жінка…
До столика підійшов офіціант. Мілена тицьнула пальцем в меню і офіціант ствердно кивнув головою.
- Що ти замовила? – спитав Фалавій, коли офіціант їх покинув.
- Нехай це буде несподіванка, гаразд? – вона усміхалася так мило і невинно, що Фалавію раптом захотілося її торкнутися.
- Можна тебе запросити…
Щойно Мілена підвелася, як зазвучала мелодія. Він повів її в танок і більше не міг відвести погляду. Руки стерпли, ноги підкошувалися, а танець тривав нестерпно довго…
- Я не зможу тебе залишити… - рвалося з грудей Фалавія під ритми музики.
- Прокидайтеся, місто, ми приїхали, - і він прокинувся.
Навпроти в купе сиділа жінка, яка фарбувала губи.
- Мілена? – спитав.
- Що? А – ні, Олена,- байдуже відказала, дивлячись у маленьке люстерко.
- А я Андрій…
- Вам чай принесли, Андрію, охолов…
На столику в купе стояла склянка з пакетиком чаю і ложечкою. Дзвеніла ложечка по склу в ритмі гуркоту коліс. У кутку висів жовтий плащ.
А потяг наближався до Міста.
http://labtron.com.ua/chat
Вільний майданчик митців