Амбре з бурячанки для декана
З деканом вона зустрілася за п’ять років по тому, як назвала його лайном.
-Маківчук, це ви? – він стояв на пероні залізничного вузла, де вона пересідала на нічний потяг, аби дістатися додому після братового весілля.
-Так, Миколо Івановичу, це я. Доброго вечора, - відповіла, подаючи квитки провідниці і водночас підсаджуючи Ігоря до тамбура. Поствесільний стан його був помітний неозброєним оком, і вона достобіса соромилася з такої оказії.
В купе одразу кинулися у вічі ознаки попутника – розстелене вже до сну ліжко на одній з нижніх полиць, піджак на вішаку та компактна валіза з портфелем у горішній ніші. Картатий піджак видався знайомим. Оксана здогадалася, що сусідуватимуть із деканом.
Поїзд стояв на станції двадцять хвилин. Цього було достатньо, аби розкласти постіль та приспати п’яненького Ігоря. Судячи з того,що декан широкими кроками міряв неквапно перон, в купе він не повертатиметься до відходу потяга.
Ігор дав себе роздягнути і заснув миттєво. Вранці він кумедно проситиме вибачення за зайво спожите на «поправках», і, звісно ж, вона йому пробачить.
А нині… Ні, спати вона не зможе. Як же доля полюбляє іронізувати! А тут вона і взагалі якусь саркастичну комедію Оксані втнула.
…Микола Іванович згадував цю студентку занадто часто. Шкода, звісно,що після всіх перипетій вона покинула навчання. Здібна, хоч і не без дещиці ледачості. Та якщо хтось і винен у тому, що дівча не довчилося, то лише отой пушкініст-доцент, що звів її з пуття.
Здається, не складається у неї особисте життя. За всіма ознаками, заміжжя не вдалося. Втім, може її чоловік перехилив зайвого випадково. Хай би так і було. Микола Іванович не тримав зла на непокірливу за те, що вона тоді вилаяла його в деканаті привселюдно. Зелене – гарячковите.
…Оксана палила в тамбурі вже добрі дві години. Мабуть, декан ліг. Цікаво, чи не надто дошкулятиме цьому чистоплюю амбре з весільної бурячанки, дух якої, здається, навіть у коридорі вагону чутно?
Миготіли у вікні розчинені в далині вогні заблуканих поліських сіл, час від часу розривали темряву сполохи невеличких станцій. Алюмінієва попільничка на стіні тамбура наповнювалася недопалками. Оксані здавалося, що все те відразливе, що вона зараз видихала, назавжди залишиться у смердючому вагонному контейнері, аби вже не повертатися до неї болючими спогадами. «Та нехай воно горить!».
А вже й згоріло. Зо два місяці тому університетська подруга сповістила їй про безглузду смерть Олександра Сергійовича. Хворів, дружина поїхала на вихідні до батьків. Він палив у ліжку. Задрімав чи як там воно було, але недопалок вкоротив йому віку. Ні, житло не згоріло. Лишень тліючий килим наповнив квартиру димом, і в тому чаді їх улюблений викладач задихнувся.
… «Ні, я таки цілком правильно тоді поставив питання на вченій раді факультету. Тільки руба можна було його розв’язати. І слава тобі господи, що ця мала виявилася лише однією жертвою того розтлінника. Її приятелька відтак також бігала до нього під приводом того, що готує наукову роботу на міжвузівську студентську конференцію під його керівництвом. Та вчасно схаменулася, достатньо було одного телефонного дзвінка її батькові. Потім нуртували чутки, начебто намагалася віку собі вкоротити. Але то інфантильні демонстрації, ота молодь так полюбляє вигадувати собі драматичні розв’язки. Жива-здорова. Лишень батька залишила, невдячна. Досі винаймає житло».
Микола Іванович пильно вдивлявся в темряву, стоячи у робочому тамбурі. Бажання сну щезло відразу, як тільки ступив у купе, де вдарив у ніс відразливо збудливий запах перегару. Маківчук там не було, спав її супутник.
… «Чи пробачу я колись декану оте цькування, яким він знищив мене, Олександра Сергійовича і мало не довів до суїциду Наталю? Ні, зараз ще не можу. Хоча подейкують, що навіть такі речі дехто забуває. Може, згодом минеться?..»
Світло самотніх ліхтарів пролітало за вікном мандариновими лушпайками-човниками. Скільки їх було налущено на столі в Журіна! Олександр Сергійович, повертаючись після зимових канікул через Москву, привозив повний чемодан запахущих дефіцитних мандаринок. І валізу, набиту шоколадними батончиками. Всю студентську братію, яка збиралася в нього вечорами та на вихідні, він привчив пити чорний грузинський чай, настояний на підсушених мандаринових шкірках. Обов’язково – несолодкий, уприкуску з цукерками. Делікатесів стачило аж до початку березня. А тоді він запропонував їй написати дипломну для Вікторії: «Віка зараз переживає особистого плану проблеми, допоможіть їй, Оксано!».
-Я, третьокурсниця, - дипломну?!!
-Упораєтеся. Я подбаю про літературу. Власне, це й для вас буде неабиякою школою, заввиграшки напишете власну.
І Оксана таки написала дипломну для Вікторії. Впродовж місяця вивчала першоджерела, виписувала цитати на перфокарти, нанизувала їх для зручності в алфавітному порядку на в’язальну спицю. Ще півмісяця пішло на текст. Робочий «кабінет» Журін улаштував для неї у власній гуртожитській кімнаті. Він залишав її там, коли відлучався в справах. Передавав після пар ключа у гомінкому факультетському коридорі, коли ще мусів зоставатися на кафедрі.
В один з вечорів, коли Оксана вже переписувала роботу для Вікторії на чистовик, після короткого стуку в двері журінської кімнати перед нею постав староста паралельної групи Петро Цегольский. Він давно загравав з Оксаною, та вона терпіти не могла цього миршавого, з масним рідким волоссям та масним поглядом парубка.
-Привіт! А Журін де?
-Ось-ось мав би бути.
-Вигадуй-вигадуй, - Цегольський повернувся до входу й крутонув зсередини ключа на два оберти.
-Що ти надумав, Петре?
-Поки він прийде, ми з тобою скористаємося його ліжечком.
Після мовчазної шарпанини і здушеного вовтузіння, коли Оксана, якось вивільнившись з бридких обіймів, заскочила на підвіконня шостого поверху, Цегольский брутально вилаявся, відімкнув кімнату і розтанув примарою у довгому гуртожитському коридорі, залишивши двері нарозтіж. Журін прийшов хвилин за десять по тому. Оксана ретельно переписувала текст за столом.
Дипломну Вікторія захистила на «відмінно». На той час Оксана вже обізвала декана лайном і після загальних комсомольських зборів курсу, де обговорили її «аморальну» поведінку, покинула університет. І лише згодом довідалася, що Олександра Сергійовича також «прибрали» з вишу. І хоча з його боку розпусних дій не змогли довести – ніхто ж не підсвічував, звільнили за нібито пропаганду серед студентів ідейно ворожої літератури. Так, Солженіцина вони й справді вечорами читали у Журіна вголос. Та, окрім того, слухали його лекції-міркування про фактичну відсутність у творах знаменитого дисидента художньої складової. Доцент, що змушений був з ряду причин особистого плану тимчасово мешкати в студентському гуртожитку, прищеплював майбутнім мовникам переконання, що літературний геній виявляється радше поза політикою.
«…Вдалося навісити на нього тоді голосне читання Солженіцина. Сімдесят восьмий рік. У парткому були свої «вуха» повсюдно. І на тих студентських посиденьках, які він влаштовував з нудьги, також. Звісно, чимось же мав розважатися за відсутності дружини. В Казані вона у нього була, та, судячи з усього, не мала й наміру їхати за чоловіком на нове місце його роботи. Бо коли він отримав квартиру в місті, до нього перебрався лише син-підліток. А Вікторія?! Як її занесло до бедламу того перекоти-поля?! Вікторія, така цнотлива дівчина, відмінниця, блискуче захистила дипломну! Все йшлося до того, що після двох років роботи в сільській школі вона повернеться в університетську аспірантуру. Вона ж обрала того казанського сироту, взяла відкріплення в селі, щоб вчителювати в міській циганській школі, де звільненому з університету дали посаду завуча. Коби хтось знав, як мені було соромно. Рідна племінниця!»
…Сіріли гори в перлистому тумані, коли декан і Оксана одночасно з протилежних кінців вагону зійшлися до купе. Майже одразу за ними в прочинені двері провідниця запитала, чи бажають чаю. Ігор спав сном немовляти, і навіть перегар вивітрився за ніч крізь шпари пошарпаного вікна у старому, не ремонтованому вагоні. Замовлені дві склянки чаю бряжчали на столику в такт похитуванню потяга на колії. Оксана витягла з торбинки жменю шоколадних цукерок.
-Пригощайтеся, Миколо Івановичу!
-Дякую! Візьму одну, хоч і не можна, діабет.
Мовчання видавалося таким само тьмявим і тягучим, як і день, що поволі прокидався в гірській ущелині.
-Відвідували з чоловіком рідню? Так, Маківчук? – декан ніяк не міг згадати її ім’я, і звертання прозвучало так офіційно й відчужено, як додаткове запитання екзаменатора на іспиті, яким той знехотя витягає на «трієчку» недбалого студента.
Оксана всміхнулася.
-Це брат. Повертаємося з його весілля. Наречена з Житомирщини, то на поправках свати випробовували Ігоря бурячанкою. Був би проспався біля дружини, та завтра має захист дипломної в нашому університеті.
-А ви? Де ви зараз…, Оксано? Чим займаєтеся?
-Працюю журналістом у районці.
-Не думаєте поновитися на навчанні?
-Немає потреби, Миколо Івановичу. Моя дипломна вже захищена.
«Що ж, можливо, перевелася до іншого вишу, і це минуло повз мене…» - мигнуло деканові.
-Маєте сім’ю?
-Так, чоловік удома з дітьми. Вони ще замалі, аби брати участь у весільних забавах.
«Ну, ясна річ, зміна прізвища! Цим усе й пояснюється»
-То як зараз у газеті підписуєтеся? Користуєтеся псевдонімом, мабуть , як чимало ваших колег, - взявся невміло жартувати декан.
-Прізвищем чоловіка. А іноді – так, псевдонімом. О. Журіна.
Мовчання тривало аж до малого містечка, де Оксана з Ігорем зійшли, ввічливо побажавши деканові щасливої дороги.
Микола Іванович замовив склянку гіркого чаю. До кінцевої йому ще їхати, і без попутників.