Твій потяг приїде вночі на замерзлий вокзал,
І зали порожні не зустрінуть тебе
ані гімном, ані квітами –
все трапиться тихо й буденно.
Можливо,
пес-безхатько тицьнеться носом до твого черевика,
можливо, його товариш, бомж Петро попросить на оковиту,
та їх важко назвати свідками
у звичному сенсі цього слова...
Можливо...усе можливо...
Я прокинуся ніби не спала, тверезо огляну мій дім,
який вже не мій ой-ой-ой скільки років,
сяду на підвіконня, ніби на перелаз, випалю неіснуючу сиґарету,
вип'ю філіжанку реальної задубілої з вечора чорної кави
і враз зрозумію, що мене не тримає тут більше ніхто і ніщо,
бо чужа я для них, а вони для мене...
я не стрибну в сірі присмерки двору, я не хвора,
мій розум сьогодні, як ніколи ясний, я вдягаюсь неквапно та гідно...
-------
Ти приїхав до мене, мій лицарю рідний, я лишаю позаду черговий поріг
я взяла висоту, на яку ти покликав...
он вже палають два ґалоґенних ока,
я готова сісти в твоє таксі без жодних валіз,
я хочу отак - ЛЕГКО...