Я була пізньою та єдиною дитиною:
Мамі за сорок, татові – вже половина віку.
Із найперших спогадів – свято,
Ялинка і зелений горошок в салаті – такі життєствердні,
Морозиво і сніг надворі – такі рідні...
Білий світ, як і білий колір, надихають до творчості –
Хукала синюшними губами на шибку, у лід закуту,
Серденько пальчиком малювала,
Тебе чекала...
Пальці дубли, серденько на шибці знову заростало-рубцювалося
Кроки твої на широченних сходах нашої сталінки вчувалися
Я бігла до дверей, зазирала у вічко маковим своїм чоловічком,
а ти не приходив...
Я писала тобі довжелезні листи, я була залежною від тебе,
не отримавши жодної відповіді.
В якийсь момент, коли я сказала собі: "все курва-життя не вдалося,
кожен новий все більше та більше не ти, жоден не може розтопити лід мого серця"
Ти з'явився просто так, посеред зими, засмаглий, в споловілому волоссі
заплутались васильки чи сніжинки, то так здалося, мабуть з незямки...
Ти пах океаном, не Льодовим, ти пах любистком і житом
я вперше в житті не боялася, що попливу, розтанувши від поцілунків
Я віддала тобі душу, бо тіло моє ти створив сам
з того снігу і криги, з яких мамонька з татусем,
зліпили свою дорогу Снігуроньку...