Падає сніг. І ти прийдеш до мене знову і знову. І кров стугонітиме тілом засмаглим, а може білим. І буде зриватися в крик шепіт, коли насолода зайде за край. І піт ніби солоний, а ніби ні, котитеметься по контурах вкраденої Європи. І Тур, ніби юний, а ніби ні, не буде псувати ні ріллі, ні лісу...
Завіса повисне, її темно-синє тло виразно скаже, що простір кімнати таки золотий. Таємне покаже світу цьому яв, тим хто ладен бачити і трохи чути, що ніхто нікого не викрадав, а було все по згоді, тому торочити зайве, гадаю, годі...