Одного чудового ранку я прокинувся і зрозумів, що настала Осінь. Тобто, за календарем вона настала вже більше місяця тому, але усі вважали, що ця Осінь несправжня, бо було тепло, майже, як літом. Це і було літо, тільки бабине. Всупереч цьому, ранок був по-справжньому осіннім. За вікном стояли дерева у жовтому та багряному листі.
Я підвівся з ліжка і відчинив вікно. На зміну затхлому сморіду ранкової спальні у мою кімнату увірвався справжній запах Осені. І він теж казав про те, що остання пора року повноправною володаркою увійшла у свої володіння. Я вдихнув цей струмінь повітря повними легенями. Так, це була Осінь.
У кожної пори року існує свій запах. Взимку – це запах морозу і першого снігу. Навесні – розквітаючих бруньок, квітів та трави. Влітку – гарячого повітря і спаленої сонцем полонини. Але запах Осіні не можна порівняти ні з яким іншим. У нього багато складових: це запах зіпрілого листя, вогнищ, на яких, усупереч усім заборонам, спалюють це листя… А ще, це запах Смерті.
Осінь – це пора року, коли природа, начебто, помирає. Осінні пейзажі укупі з тяжкими роздумами наводять на сум та розпач. Але чи є у природі щось величніше за Смерть? Я вважаю, що ні.
2003 рік.
Автор: учень 8-А класу Пан Ді.