Пронизуючи яскравими навскісними променями багряні осінні дерева, сонце хилиться все нижче до землі. На старому єврейському кладовищі, біля забутого всім світом пам’ятничка, химерного деревця Давида, ридає п’яний поет.
Напис на надгробку незрозумілий, лише кілька дат вказує на те, що померлій людині було десь біля сімнадцяти. Чи то поету привиділося, що пам’ятник перетворився на крилатого амура, чи то забагалося повернутися із християнства до давнішньої, правильнішої віри в древнього Єгову, але плаче і молиться він ревно, благаючи на колінах повернути йому втрачене кохання, запалити світло в серці, повному лише п’яною каламутною тугою. Бо весь оцей світ, по суті, це також кладовище. Ми ходимо по рештках померлих людей, тварин, комах, квітів, опалого листя. Ніхто не знає могил мільйонів померлих до нас, але всі вони любили всім своїм єством, злітали до неба і творили, страждали і відходили з цього світу, люблячи. Все що є на цій Землі народжується із втрачених, загиблих і забутих кохань. Ми приходимо сюди, щоб залишити своє згоріле серце, і саме тому людина повинна помирати в свій час, вся і одразу, і тілом, і душею. Найстрашніша мука – відходити в небуття частинами. Адже коли в тобі помирає любов, разом з нею помирає частка тебе, і ти потрапляєш в дивний світ, між буттям і смертю. І тоді поети стають п’яницями, а жінки – брехливими, ницими істотами. Тоді весь ти стаєш якимось відстороненим, іншим, несправжнім, неприкаяним. І тільки сльози залишаються істинними. Сльозами крізь нас плаче Бог. Навіть п’яні, викликані навмисне, вони все одно змивають із серця частину чорного відчаю зневіри. І ось вже поет заспокоєно спить, обійнявши зеленуватий надгробок, а високо в небесах ангел, яку колись звали Ідою, чи Софою, сумовито всміхаючись, прикриває світлом могилу власного тіла та вистраждану людину. Сонце сіло . І тільки теплий вітер, граючись, несе сухе листя та обгортки дитячих цукерок по кладовищу.