Зелені кола перед очима, снопи вогню проривались крізь повіки. Вогненно, але холодно. Шкіра горіла від замогильного холоду. Коли він розплющив очі, зрозумів що все ще там, у скелях, перед вогнищем, що палало. Може він не покидав його. А може просто повернувся?
Ні не може бути… Він же так ясно бачив її, вона вела його туди, у сирий морок, і він слухняно йшов, причарований. Ішов у темінь ночі, не розбираючи дороги, не бачачи шляху. Боявся тіней. Сонце пекло його, він спав в ущелині між скель, сірий граніт став миліший від усіх, крім неї. Крім неї не лишилось взагалі нічого – він тепер ніхто без неї, якщо вона піде, просто сяде і помре. Тому вона вела його уночі. Найдобріша, янгол, але мука була його без кінця – не міг навіть торкнутись її. Безмежно жадав, тремтів у фанатичному екстазі, коли бачив ті чарівні риси. Вона така турботлива, саме вона йому потрібна – його радість, його теперішнє життя, що не лишило сліду від колишнього марного скніння. О так, він марнував своє життя, марнував, бо не знав цього щастя – служіння їй. Він не міг згадати, скільки вже марить тут, у скелях. Єдину, сповнену палкого, закоханого божевілля ніч, а чи він вже посивів і готується померти? Не знав. Нічого не знав, окрім неї. Наприкінці ночі, наприкінці життя це здавалось неважливим. Ніщо здавалось неважливим, ніщо і все. Окрім неї… Було два світи. До і після. До її появи, до найбільшого кохання і найбільшої муки і тепер, в безмежнім щасті стражденного відлюдника, що не міг її досягнути…
Жадав, але не міг. Витончені, яскравими фарбами мальовані тортури, проте приймав їх як дар, як найбільший, найщедріший талан у житті. Що він знав, ким він був до цього? Пустим місцем. Пустим місцем на траві коло вогнища, що догорало. Жарини повільно догорали, віддаючи крихти тепла, вітер не досягав сюди, між скель, тут не було нікого крім них – її, його та вогню. Благословенне місце, тут можна було бути ніким, перестати бути собою, сидячи на скелі, нескінченно дивлячись у вогонь, просто розчинитись, віддатись і довіритись їй. Саме в ту секунду, мить , коли їх погляди зустрілись і зв’язали його волю, де корінь його божевілля, саме в ту секунду народилось щось нове. Він перестав бути собою, подарував душу, і став щасливим. Холодно. Пекельні жаринки злегка розсіюють нічний морок і дарують останок тепла – єдине за чим можна жалкувати тепер. Бо не має жалю за минулим, щастя тепер найповніше і найщедріше. Щастя від її карих глибоких очей, двох лагідних вирів, що солодким трунком жахали його, давши забуття, від розкішного волосся, темна і блискуча в темряві хвиля якого неземною дорогою веде глибше пекла, в далекий морок хаосу його душі, божественна напівпрозора фігура, бліде уособлення щастя смерті, смертельного щастя, коли все лишається позаду, даремним вантажем непотрібної вічності, чарівна і жадана, така далека, і така потрібна, досконала фігура щастя і бажання стати ніким в ім’я її. Розчинитись, підкоритись, але вона не хоче – не дає наблизитись, щезає дивним потойбічним маревом, ніби не існувала, ніби перевернулась земля і заплакали небеса – і вона перестала існувати… Як тільки він знову плакав біля вогнища, вона знов з’являлась, наповнюючи його життя щастям і сенсом. Так бажав відчути її, відчути щастя до кінця, до останньої п’янкої краплі, але вона зникала. Лиш вела його все глибше в ніч, туди, де звили гніздо тіні, де тепер блукала і його душа, блукала, щоб з’єднатись з нею, мріяла про це, але не могла знайти дороги, бо туди не веде жоден шлях, все веде або в пекло, або в рай, а вона не могли привести його до тих проклятих місць. Не могла, бо не бажала. Чи ще чомусь? Він не знав. Сліпо йшов у темряву, вже майже не бачив вогню, не бачив світла, нічого не бачив. Чи бачив колись? Чи розумів колись? Він не знав. Вже нічого не знав, знищений у щасті. Заплутаний у собі, у шляхах, що ведуть у темряву, туди, де горять сторінки і рвуться струни. Але там, де їй буде добре, а значить і йому, де б це не було.
Щоб вона не зробила, щоб не сказала – він буде щасливий, його життя буде потрібним і наповненим сенсом. Якщо ні – то він стане просто відлюдним дикуном, тут, між скель, біля вогню.
З чого почалось? Погляд. Так, був погляд. Зелені очі зустрілись з карими, щоб не відриватись. Він ніби побачив примару, бліду, напівпрозору, скажено красиву примару, майже не одягнену попри морок і ніч. Розпущене чудове волосся ловило відблиски вогню, породжуючи неземні арабески, причаровуючи і манячи до себе. Він заговорив – дарма. Вона не бажала відповідати, просто всміхнулась, так, ніби серед сирої ночі біля річки, сирої, темної, сповненої страхів, незбагненних прагнень і надій, що не справдились, ночі, коли він відчув себе непотрібним, вийшло сонце. Подарувало не світло – не світло йому було тепер потрібно, лиш тепло. Всміхнулась і повела за собою, подалі від оманливо-рятівного, золотаво-кривавого вогнища. У ніч, шукати його загублену душу. Кривою стежкою – рівні вели у нікуди. Кривою стежкою кудись туди, далеко, де покинула і він знову повернувся до вогню. Лютував, збиваючи кулаки об сірий граніт, до крові, фізичний біль дарував полегшення, дарував ліки від гіршого болю, лютував, бо вона пішла, не на неї – на себе, що не втримав, не спитав навіть імені. А коли руки заклякли, а скеля вкрилась кров’ю, впав біля вогнища. Марив? Може ні. Ніби бачив у вогні її силует, ті очі, але не знав, що тепер робити. Без неї все здавалось марним. І вона прийшла. І знов вела. Тепер була ще ближче, її не можна було торкнутись, вона була не прозора, але не із плоті, ніби живий дух. Але така чарівна… Не міг відірватись. Він забув себе, забув своє ім’я, ким був до цього, забув все, лиш би затримати її в пам’яті ще трохи, бо знав, вже знав, що вона піде. І вона пішла.
На лють не лишилось сил. Він лиш сидів, і дивився на вогнище, що догорало. Мріяв про одне – щоб ніч не скінчилась. Щоб світ завмер, ні розпався, зник, а їх ніч лишилась, і не закінчувалась ніколи. Дивився на вогонь і тремтів від холоду. Не знав, чи вона тепла, чи це її, її благословенний холод? Вже нічого не знав. Вже був ніким. Став слабким. Він бажав відпочити тут, його втомлена, отруєна душа жадала спокою, а тепер бажала її. Попри все – був щасливий. Вона йому всміхалась, і він цього не забуде. Руки намацали розкидані сторінки. Він писав? Ні, нічого вже не міг, виснажений до останку, не лишилось снаги, бажання щось робити. Безпорадні папірці єдині берегли суть його марень і розтраченого таланту. Нехай горять. Вони скручувались, спалахували, віддячуючи йому за безсоння останніми крихтами тепла. Це останнє, він тепер стане холодним. Так бажає, так легше, примару ніхто не чіпатиме, вони тихо знайдуть одне одного, там у темряві, в кінці шляху…
Ось крок, і вода. Холодні долоні лягли йому на плечі. Шкіра палала, охоплена холодом. Це була вона. Ці омріяні риси були так близько, такі чарівні, ніби уві сні, ніби насправді, а не зараз, у божевіллі. Його тремтяча долоня торкнулась її обличчя, прибрала пасмо жаданого, пахучого волосся, погладила ніжну, справжню, але таку холодну щоку. Він обійняв її, нарешті відчув її тіло, віддавав їй останок свого тепла. Тепер він вже нікуди не піде, ця єдина, вічна ніч подарувала йому щастя і муку, насолоду солодкої жертви і він не відмовиться від неї нізащо, краще просто смерть.
- Не треба. Я мушу йти.
- Треба. Я тебе зустрів і вже не пускатиму.
- Ні, я не твоя. Прощай.
І вона зникла, ніби її не було, зникла, лишивши божевільного між скель, що дивився, як світає ніч, яскравіше горить попіл і смеркає день. І йому було байдуже, новий, божевільний день загорався заради мільйонів божевільних і нещасного, що не міг знайти ні себе, ні слів, що дивився на палаючий попіл.
Над скелями займався день. З палатки вийшов другий студент і підійшов до нього, він лежав просто горілиць на траві, і очі дивились в нікуди.
- Ти що, всю ніч та… О Боже, ти сивий!
- Байдуже. Ти не бачив тут дівчини?
- Якої дівчини?! Що сталось?!
- Нічого. Просто новий день.
***
Він ішов по осінньому парку, вітер дув у обличчя, насувалась гроза, неправильна гроза восени. Несподівано зустрів давнього друга з двома дівчатами. Одну, подругу товариша, він знав. А друга… Це була вона. Не міг пояснити. Вона дивилась на його сивину і всміхалась із співчуттям, карі, глибокі очі дивились співчутливо і водночас дбайливо, розпущене, розкішне русяве волосся розвівалось на вітрі, вона була одягнена легко, попри холод. Вони йшли, і забули десь друзів. Її холодні руки зігрілись в його гарячих від лихоманки, долонях, але вона промовила, забираючи руку:
- Не треба. Я мушу йти.
- Треба. Я зустрів тебе, і вже не пускатиму.
І вона залишилась з ним, в осінньому парку. Починалась гроза, осіння, божевільна гроза, що зітре божевілля, забере із водою. І вдарив грім, і згасло вогнище, і ніч нарешті закінчилась.