З хрипким видихом схопився на ліжку. По обличчю текли крупні краплі холодного поту, в горлі стояв німий крик. Подивився на руки – ні, цілі й ні краплі крові. Все тіло ще ломило від скаженого болю. Сон, такий яскравий, такий жорстокий, і такий… реалістичний, несподівано повністю забувся, пішов з голови, що лускалась від болю. Несподівано шлунок зсудомило і мене вивернуло. Відплювавшись, забув на хвилю про сон. Встав, і світ закрутився. Світ, не голова – біль був пекельний, але я все розумів ясно і чітко. Насилу дійшов до ванної й підставив голову під холодну воду. Полегшало.
Чому я встав? В вікні повня освітлювала закинуту висотку, що у місячному світлі стояла, наче щербатий зуб. Я відчув якусь мефістофельську радість – повний місяць, закинута будівля, ніч, безглуздий світ, що спав, від проблем і мук якого я нарешті втік, бо мене ніхто не бачить, ніч належить мені. Туди – на дах.
Накинув одяг і тихо вийшов в смердючий під’їзд. По куткам – купи непотребу, котячі випорожнення. Вийшов в червневу ніч – ніяких радощів від життя. Шматки бетону, бите скло, сміття, що все захаращувало, сморід паленої гуми, сірі коробки з сірим непотребом всередині, що височіли до неба. Так усе моє п’ятнадцятирічне життя. Звична урбаністична картинка. І тільки небо – живе, глибоке, красиве: воно рухається, має своє життя, що не властиве маленьким людцям, які псують цю землю. Але мене зараз з ними не буде.
Що я являю як особистість у свої п’ятнадцять? Високий зріст, довге волосся, неформальний стиль, чорний з рожевим одяг… і її образ, через яку мені немає життя, через яку я став таким.
Зупиняюсь. Все дарма – мене підхоплює дика радість, диявольська, демонічна радість – вхід у висотку.
У вухах стоїть музика. Не грає, ні, вона звучить вже в мені, в вухах стоять неможливі акорди електрогітари, які тчуть величні куполи акустики, скажені збивки барабанної установки, які змушують мене летіти через кілька сходинок вперед, дикий драйв переповнює мене, рве і шматує кожну клітинку мого тіла, примушуючи працювати і рухатись уперед абсолютно по-новому – дико і швидко як ніколи. Як востаннє, але вперше.
І ось дах, без міри залитий місячним світлом. Пляшки, порох і бита цегла – але це мій рай. Я в екстазі – місто піді мною, сьогодні і зараз воно належить мені, я цар, титан, бог!
Я зриваюсь і скажено танцюю – рухи мої рвані і непередбачувані, танець дикий і шалений. Це кульмінація всього – мого життя, цієї ночі, мого сну…
Сон. Гітара і установка змовкли, тихими переливами ніжно заграли клавішні. Як я опинився на краю не пам’ятаю. Крок і все – моє життя отримає сенс, я стрибну до неба, приєднаюсь до цієї німої краси.
Біль розшматував моє тіло – голову, руки, торс, ноги, ребра пробили легені, я харчав кров’ю, хотів волати з болю, але не міг – лише хрипів. Дві хвилини агонії були вічністю – я повільно конав, а голова на зламаній шиї дивилась на місяць, який гидливо і зверхньо позирав на дурня, що мучився. Я кожною клітинкою свого тіла бажав повернути голову, щоб не чути мук через свою дурну і безглузду помилку, але не міг! Не міг! Цілі дві хвилини, дві вічності я вмирав, з жахом розуміючи, що втратив останню цінність в своєму жалюгідному житті – життя.
Осмислив себе лежачим на даху висотки. Кінцівки звело судомою. “Ось так”, – тихо прошепотів – “крок і все…”.
***
В школі ніби з’явився новий учень – замість нахабного емо, недоладно одягненого, з довгим сплутаним волоссям, який постійно ліз в суперечки, все критикував, сміявся разом зі сльозами, був мішенню для знущань і бійок однокашників, що не сприймали нахабного клоуна з’явився спокійний і зосереджений хлопець, коротко підстрижений, в нормальному одязі. Учні не сприймали нового мене – їм потрібен був клоун, а не нормальний товариш. Тиждень я, круглий двієчник заново знайомився з учителями, які почали мене поважати. Мовчки терпів насмішки і чекав свого часу.
Потім, коли ми вивчали марення Раскольникова, я попросив слова. Вчитель з цікавістю подивилася на мене – схоже вирішила дати мені шанс. Дякую.
Я встав і просто прочитав те, що пережив. Спершу я чув з дальньої парти окрики типу: “Заплач, емо!”, але терпляче продовжував читати. Поступово клас затих, а після фінальних слів: “крок і все…” мені аплодували стоячи. На мить замружившись, я відчув нове, світле, мажорне задоволення – мене сприйняли тим, ким я є. Лише крок і все. Проте цього разу назад. А у вухах досі тихо і ніжно відлунювали акорди клавішних, проте тихий фінал був мажорним.