…Один лишь только миг –
Короткий и неясный…
крик.
(Люмен “Тень”)
День, темно-сивий морок. Мокрий холод застилає небеса і світ. Темні хрести позначають дорогу. Дорога, стежка, єдино вірний шлях. В нікуди? Чи повільно конаючи, шукати вихід із цього мороку, коли ти загублений, втрачений, кола немає чого їй сказати? Чи довіритись цій мані, щасливим, байдужим брести серед хрестів дорогою в нікуди? Кожен м’язик, кожна малесенька точечка тебе захлинається від цього густого, всеохоплюючого, неймовіро тяжкого, до байдужості ефемерного холоду. Кістки ниють від вогкості, тупий біль пронизує їх накипом розпеченого свинцю, що повільно доводить до сказу своєю невсипущістю і тихим ниючим викручуванням, ніби кожна маленька кісточка, суглобик, виходять з потрібного місця і застрягають у мозку, ніби голки під нігтями. Кожна часточка я просякнута цим мороком, вогким холодним привидом нежиті, мертвої мари, що стоїть тінню, які вищиряє гнилі зуби тобі у душу, а ти її навіть не боїшся, бо це навіть не смерть, і не страх – це твоя байдужість і втома… Долоні тремтять як це прокляте, підземне, жахаюче повітря. Тілом прокочується хвиля забуття, мені вже реально все одно, живий я чи так лише здається. Тіло ніби розчинилось, стало бридото-мокрою частиною цього проклятого шматка світу. Але це єдине місце, місце для душі.
Я втомився від спраги, втомився від жаги, втомився від відчуттів. Мені потрібне місце де це мокротиння, яке є я зникне, місце для спокою, де прокинеться душа. Я так втомився відчувати, так втомився від всього цього і єдине місце де душа літає над мертвотним мороком цього світу тут, одинокою стежкою серед хрестів і туману. Але страшно, так страшно, спочатку, коли демонічними акордами , диявольськими помахами смичків і шаленством єдиної струни, що бринить останньою піснею слова, входиш у ці ворота на свій ще ні разу не пройдений до кінця шлях. Входиш – і страх якось щезає. Спливає, густими липкими руками вниз, лишаючи щось голе і самотнє. Так без страху я голий і беззахисний, страх змушував щось робити, створювати криву, сумну пантоміму життя…
Але ні, було, те, справжнє. Вогненна, синя блискавка живильної весняної грози, коротка мить, що здавалась вічністю щастя…Вдарила на мить, розігнавши шумним вогнем грому марево рутини, вдарила по рукам байдужості, що тихо душили, наповнила силами, що нестримним у власному шаленстві потоком ввірвались до ламких вен і запульсували, забились струменями життя, що хотіло радіти, шаленим потоком гормонів розбурхавши кров, відкривши очі, прояснивши сонну, хмільну свідомість, що потерпала від безсилля, втомилась жити в ніщо, у щасливім одурінні танцювати серед ночі на руїнах, при клятому щербатому місяці, що так нахабно порушував святість весняної темряви…Промайнуло, ніби змите тією першою щасливою грозою, нахабним весняним потоком, що гасив холод у серцях, запалював посмішки і примушував тремтіти чи від теплого весняного холоду чи від примарної надії нового весняного дня.
Це і є єдиний вогник, єдина тонка павутина, що колючим терном обвива дух і не дає йому злетіти, колючки вже так давно вгрузли в тіло, що вже і не пам’ятаєш, навіщо ти сам, сам же тримаєш їх, даєш глибше вгризатись у твоє тіло, бо десь там де тіні тягнуть до тебе руки в глибоких сирих сутінках душі ти сподіваєшся, що все було не намарне…Але вона не дає, не дає пройти шлях, так далеко, так тяжко, кожен крок руйнує вихором туману, що так відчайдушно не дає ступити на шлях свого життя, шлях під хрестом. Місце для душі… Найбільш прокляте, але чому, чому лиш тут я не боюсь іти далі, що мені дає сили? І чому тоді досі тримає байдужість, чому так сильно, так гостро болить там, де терен врізався в душу? Чому не відпускає, не заростає хоча б і прекрасними шрамами, безліччю малесеньких потворних міток пам’яті?
А кроки все тянуться малесенькими капельками, що ввижаються чорними у мертвотній сірості цього мороку, густої летючої липкості, що так страшно сильно гне додолу… Мене вже давно перестала лякати власна байдужість, вона просто стала суттю, частиною чогось важливого, що ще змушує ковтати обридле повітря цього місця. Місця для душі… Але я не можу його кинути, просто не можу зламати цю звичку, незбагненну залежність від цього страшного місця… Воно манить, тягне мою душу сюди, тягнуть кроки безкінечні космоси секунд життя. Без слів, без бажань, без волі, просто солодко-солоним присмаком зачавлено-піднесеної знемоги. Просто до кінця, завершити путь, що так тихо стелить свої наркотичні обійми в тумані денної сірості. Кожного дня, щосекунди я прагну дійти і щоразу звертаю, повертаю назад, терен вгрузається глибше і не стає снаги, вже немає крапель – вже просто струменить чорне маслянисте життя душі серед туманного серпанку, що так знущально закриває хрест, кінець мого шляху в нікуди.
Холодно. О, чому ж так тремтять долоні, ніби жує їх страх, повільно, із насосолодою садиста, і невидющими мертвими очима. Очі… Ні, це очі байдужості, її зсохлий скелет і гнила посмішка, що вже давно не лякає. Тільки тягар, це такий тягар, не скинути і не донести, хоча впевнений, що мусиш, і ще не знаєш чому, але впевнений, до глибини душі переконаний у святості цієї сірої мани, цих гнилих зубів, цього місця, і моєї втоми, не знаю лиш, чому, за віщо тримає мене ця тернова клітка спогадів, що їх вже не викинути, але не можна і жити ними, не можна й забути… Страх же пішов, ну чому не піде і вона?
Я так втомився. Це нестерпно – відчувати, а значить нестерпно жити. Жити? Живу я лиш тут, оточений, загнаний цією сірістю, зачавлений цим мороком, цим болем. Мій шлях… Чому саме він? Я міг же лишитись скніти там, за воротами. А тут я живу, кілька годин мук – це життя. Бо доти, поки не відчую цей біль, що зміями входить через ніздрі і повільо шматує мозок, поки не зрозумію, що живий. Бо там, за воротами – лиш жалюгідна комедія, де яскравість маски заміняє почуття, але ж воно не гасне, воно горить так глибоко, і так жалюче! Душа, життя горить! І так хочеться загорлати, закричати на всю горлянку, ніби ти не людина, мов дикий, ричати, рвати голос, бо ця жахлива комедія просто зводить з розуму, коли думаєш так, а говориш ні, коли ховаєшся за власною маскою, яку люто ненавидиш, яка спотворює тебе, бо так хочеться бути справжнім! І все чого ти хотів рушиться, все валиться з рук мільйонами порошинок-непомітностей часу, мільйонами згаяних секунд, що не повернути і не зібрати докупи. Страх… Він керує тобою, ти боїшся зняти маску, боїшся її загубити, бережеш її, повільно пускаючи в неї корені, як віття омели, що наростає на тілі дріади потворною кулею краси, і гине через неї. Так і ти, гинеш через власну маску, ти просто до живого, до кривавого м’яса вростаєш в неї. І боїшся… Загубити її. Але найбільше жахає не її втрата, навіть не панічний жах відкритись, показати на що ти здатен, вилізти із клятої такої милої і ненависної мушлі, ні, найбільше лякає думка, що тисячами гвинтів буравить мозок, ріже до крові, думка про те, що ти ніколи не зможеш скинути ці шати смерті, в які так необачно убрався, які тепер ржавими залізними обручами стискають тебе, рвуть дихання і шматують думки, але з якими так легко, неначе спиш, летиш понад золотавим сяйвом небесних обріїв абсолютно вільним і щасливим. Лише за цими кованими воротами, дверима відкритими в потойбіччя серед моря цієї сірої вати, що застилає дихання, проте дає сталеві крила душі, відчуваєш, що живеш. А поза ними твоє серце знову стискає поцвіла, напівзогнила рука страху і ти знову граєш роль, що так ненавидиш.
А зараз кожен крок здається вічністю що так палає в серці, ніби ти увесь гориш – холодом рук і ніг, стомленим обличчям, пухлиною тріскучого головного болю, зледенілою душею, вічністю одного єдиного удару серця, голками холодного туману, що дедалі глибше входить у підсвідомість холодним осіннім сонцем, що так жорстоко світить холодним факелом живому, ніби знущаючись над слабкістю останніх осінніх днів, що проживаєш. І навіть не закрити очей коли так хочеться, коли так сильно хочеться, від цього тільки гірше, біль зеленими колами розходиться під повіками допікаючи до живого, голова важчає і починаєш хилитись у бездонну прірву безпам’ятства, ніби летиш крізь чорний вогненний колодязь, вічність польоту може бути тільки гірше того болю, який відчуваєш.
Чорні струмені перестають стікати, я вже хитаюсь із кожним кроком, вже не болить, і мозок вже не відчуває того холоду, а просто байдужіє до всього. Руки здаються мертвотно-прозорими в цьому туманному світлі, не відчуваю себе, лиш очі, здається палають, мов у тіні, що завжди ховається у пітьмі. Тінь? Що ж це навіть краще. Не проходити цього шляху, навіть в біса, не намагатись – я лиш тінь, тінь себе самого, колишнього.
Поворот. Руки знову тремтять, я вже не знаю, чи я живий і що я відчуваю – я заплутався. У словах, у кроках – тих чорних крапельках, що лишав на теренах тернистості свого шляху, у думках, що сталевими цвяхами засіли в голові, бажаючи вибити одна одну і війти ще глибше стати суттю, ввійти розпеченими щипцями і розшматувати душу. Місце для душі…моя тінь , моя душа ще ніколи не заходила так далеко, так вогко і страшно, так боляче і чомусь… Легко. Кінець?
Ні, не може бути. Не треба, кожна хвилина, мить життя була наповнена сенсом лиш тому, що я знав, що моя тінь, моя душа прийде сюди, спробує знайти це місце, я знов злякаюсь, не витримаю, утечу лиш тому щоб не шукати нових сил жити, щоб було куди приходити, хай навіть і в найпроклятіше місце у світі… В моє місце для душі…
Ось і хрест. Шматки пронизуюче вогкого, гидотного туману розповзаються, ніби відчуваючи святість. Втомленим очам відкривається він увесь – такий жаданий і проклятий…І це не хрест – це лиш могильний камінь.
Бачу напис, а під буквами, що теж, як ті краплі, здаються мертвотно-чорними у холодному світлі, розверзнута могила. Лиш дно пливе і міниться…вихоплює мій силует. Бачу лиш свої очі, втомлені і запалені, налиті тими чорними краплями, що я лишав позаду. Дзеркало душі бачить лиш тінь і більш нічого, ні, це кінець, не можна було відрізати цей шлях, ламати звичку, я давно знав, що зі мною негаразд усе…
Ноги не тримають, з-під них сиплеться земля, порошинки спадають миттєвостями вічності, єдиною секундою, коли пролітає у палаючій голові все, що було колись дорогим. Ще мить і кінець, лишається дочекатись поки відмовлять ноги, поки втомлені ноги зроблять те, чого не може сила волі, а дзеркало все міниться, хвилі рокочуть секундами тиші, що так ваблять своєю переливчастою красою, впасти і обійняти цей світ, востаннє…
Перший промінь сонця проривається крізь нездорову завісу цієї нежиті. Останні крапельки тепла капають на тінь, вимальовуючи худі обриси. Зіниці на мить осліпило, хай навіть немічними, останніми, завершальними акордами тепла, проте вони зробили свою справу – розсіяли морок на мить. Але я не хочу нічого міняти…
Очі повертаються до дзеркала і завмирають, реальність ніби повертається, клином вибиваючи з-під ніг землю, я падаю, але бачу не себе, риси в ньому настільки прекрасні, що хочеться дивитись, не відводити очей вічність, завмерти і летіти до неї. І я лечу але не можу зупинитись, так болить голова, горять очі, ламає кістки, все зникає, провалююсь в темінь, б’є каміння і час, горить душа і палає життя, я падаю вогненною прірвою життя з щасливою посмішкою… Тінь горить…
Схоплююсь на ліжку, руки притиснуті до обличчя, щоб не бачити реального. І вони мокрі – від холодного поту. Тремтять, очі горять попри темінь, голова розпадається на шматки, а по мокрому обличчю крім крупних крапель поту домішуються ще дві бісеринки…Я знайду її. Я знаю це так само, як і те, що місце для душі більше не потрібно. Болить тіло, але душа лине туди, де моє нове щастя, де новее місце для душі – поряд. І холодний терен більше не впивається у тіло, кудись відлетіли, стерлись спогади щасливого болю. І лише тінь знову вищеривши гнилі зуби, тихо посміхалась у кутку.