На повнi легенi

               
Холодна крапля стікає по скроням, що трусяться від страху. Втемній кімнаті сидить привид. Він охопив руками коліна, зжався, і трясеться упропасниці. Немає щастя світла, немає нічого, коли надходять сутінки. У крові починає вирувати адреналінова хвиля, потойбічні фобіїї реальності іржавим,зазубреним ножем, що шматує духовну плоть, входить у твою свідомість. Ти озираєшся, коли хтось кладе тобі долоню на плече. Але тут пустка. Впереповненій кімнаті лише ліжко, темрява і страх. Ходиш колами, доки не чуєш рип. Рвучко озираєшся. Але нікого немає. Ти підходиш до дверей, перевіряючи чи вони зачинені. Стукає вікно. Але воно зачинене. Але це все дрібниці. Ти сідаєш і намагаєшся заспокоїтись. Тремтять долоні. Ти підносиш їх до очей і в хитросплетіннях тілесних рун бачиш крик. Ти кричиш, щомиті, щосекунди. Не від страху. Від очікування цього страху. Темрява спускається густою пеленою. Щось міняється –чуттєва гама егоїзму стає навдивожу витончена, неначе естетика садиста. Шкіра вкривається хвилюванням і передчуттям. Заборони і страху, змішаного з кайфом.Попри мазохістську втому, попри загнане серце, червоні білки очей ти прагнеш страху. І тому бачиш один і той же кошмар наяву щоночі.
Не бачиш долонь. Ти чуєш чийсь шепіт коло вуха. Хтось гладить твоє волосся, хтось гарчить у інше вухо – “Ненавиджу тебе”. І сміх вкімнаті. Абсурд. Забитий в куток шматок абсурду що тремтить від трояндової пропасниці. Коли це почалось? Коли вперше ти не зміг заснути, коли в тобі прокинувся древній інстинкт, захотілось бігти і кричати – не оглядаючись, не думаючи, коли голова розривається від тисяч голосів, коли в тілі все прагне лише втечі, коли рот склеюється, а широко відчинені очі не бачать ні краплі життя. І коли нікого немає.Хтось невпинно наближається, простягаючи крила темряви до твого обличчя, ніжно гладить по щоці. Намагаєшся взяти це до рук, але в темряві лиш пустка. Ніжний дотик проходить ласкавим цілунком по обличчю, бере за підборіддя і змушує подивитисьу вічі. Ти бачиш її – невтомно-красиву, галюциногенно-жадану, таку жіночну і втой же час таку несправжню. Тримаєш за тендітне зап’ястя, повітря, красиву до страху пустку.Очима відьми в твої очі дивиться параноя. Вона гладить тебе по обличчю, ніжно топить тебе в своїх зеленаво-чорних очах, посмішка на довгих, сповнених чарівного шарму губах, здається істеричною до абсурдності. Долоні ніжно спускаються до шиї, обіймаючи її коханою петлею, тоненькі пальці царственнною сіттю змикаються за головою, притягуючи уста для цілунку. Не відкидаєш цих обіймів, цього мертвотного цілунку ніжного страху, а просто чекаєш миті смерті,коли ваші уста зімкнуться і в твоє тіло потече жахливе заніміння, востаннє насолодишся найдовшим цілунком, перед тим як серце замре лиш на мить вічності.Повіки змикаються, ти відпускаєш все, готовий до подиху рот в рот. І лиш ніжний шепіт на вухо примушує тремтіти від бажання – “Знайди мене.”.
І ти шукаєш. Теперти як ніколи схожий на неприкаяну душу, що ще не може відпустити цей жорстокий світ краси. Никаєшся по кімнаті, ніби доросліший за себе дух, на тринадцять,бісових тринадцять літ. Осклянілий погляд натикається на блискуче лезо ножа.Ніжний шепіт припрошує, кортить, просить, благає, заклинає і проклинає…Ручка така приємна зручна. Підносиш долоню до очей. Лінія життя косить трохи вліво.Доля? Ніж входить у топлене масло плоті, перерубаючи кляту лінію по самійсередині, плюючи в очі долі й в очниці смерті. Ти стоїш серед кімнати і дивишся як з твоєї долоні стирчить ніж. Заплющуєш очі щоб насолодитись лоскотом шепоту у вухах, коли в повіки починає бити світло. Світає. Ти стоїш, хитаючись в калюжі власної крові і дивишся на прохромлену долоню, залляту кров’ю.
Округла сценавидається щербатим зубом у зал. Він сповнений людей, ніби розбитий рот кровінавколо зуба, вона перекочується і снується в такт. Бас вириває струни душі,метал струни серця, збивки психа за установкою просто шматують кровадреналіном. І в центрі дикий, скажений крик.
Під стелею в’ється сизий димок трав відчаю, втоми танудьги. Хтось сказав, що можна сп’яніти від самого диму. Нудотний запах поту і спаленого нікотину, випитого спиртного створює постійний смог хмілю що огортає тебе щомиті. Тут сіро, неприбрано, тут завжди лише химерні і темні обличчя, шрами і татуювання, втома і морфієвий кайф. Той хто увійшов одногоразу тепер назавжди має шрам на серці.
Тому двері відкриваються лише раз в житті – коли ти заходиш сюди. І тут ти народжуєшся вдруге. Твій страх, холодний піт безсоння стає такий далекий і незрозумілийначе в забутті, сивім забутті такого бажаного сну. Пропадає втома, забирає з собою під руки параною, що істерично регоче все зникає, коли центром цього малого, темного, наркотичного всесвіту стає твій крик.
Істеричне скрімо вилітає від самого серця, воно змінюється хриплим харшем, від якого тремтять легені і пальці опісля, доки не перетікає в кладовищний гроул, яким читаються останні прокляття твоїй душі все тихше і тихше, доки параноїдадьний шепіт незмушує зал битись в пропасниці кайфу, доти поки хриплі акорди струн не провокоють загнану душу на люто промовлені слова, в горлі починає клекотіти те нове, зародок ще одного крику,ще одного всесвіту, що вибухнув. Починає наривати хрипким набряком нова зірка, що вилітає просто неконтрольованим потоком гармонії дисонансів усіх мастей, всіх типів крику, від контрольованих, до просто нереального, жіночно-пронизливого вереску, на грані слів, на гранідумок, за гранню страху. Просто слова, альфа, і омега – крик, як же це просто,цього не розуміє лиш той душевний голодранець, в якого не тремтить душа в унісон струнам.
Фінальні акорди системи ще тремтять у повітрі, там, де б’ється серце Скрімера. В цей момент його ніхто не бачить, сотня очей, звернених на нього з димної темряви сліпнуть закритими повіками його очей, ліва повіка лиш легенько смикається, кадик ритмічно опускається із кожним ковтком диму, з очей ідуть сльози, яких не видно на спітнілому обличчі, серце б’єтьсядесь у горлі, зараз ніхто не дихає, лише ледь чутним хрипом виривається його дихання. Секундами вічності в тлінне заніміння спокою. Скрімеру добре. Так добре, як до цього. Змовк шепіт в темряві, постійне демонічне нашіптування дияволіади на обидва вуха щодня, щораз голосніше у страху, за плечем щербатою посмішкою знущається смерть. Змовкло все, лиш стук серця тяжко бухає ритмом непрощеної пісні мовчазних слів.
І повіки відкриваються. Сірі, запалені від безсоння очі втомлено, з нотками пересиленого щастя і зачавленого кайфу оглядають натовп, що просто скандує: “Ще!!!”. Скрімер підіймається з колін. Співає лиш для себе, йому байдуже думка, слово чи погляд.Виглядає паскудно – волосся в різні сторони, обличчя розмальоване під татуювання, сірі очі здаються червоними від постійного недосипу, шрам на шиї,долоні замотані, на старих, сіруватих бинтах руді плями. Він кричить як скажений, бо це його панацея, це його особисте заспокійливе, власний сорт наркотику. Бо в ті миті чарівної потворності, коли його горло вивергає нелюдське скрімо він вільний – параноя не кладе свої напівзотлілі пальці найого плечі і не заглядає в очі пустими очницями мерзенного страху, крик йому миліший від сну і тепла.
Очі обводять зал востаннє перед новою блискавкою емоцій. Ще ось, ще трохи – вони зрозуміють те паскудство, що з ним кожної миті, кожної стервозної секунди.Червоно-сірі очі натикаються на новий погляд. Це не погляд когось звичайного,придурілий від алкоголю, морфію чи просто від драйву. Не погляд того кому він просто не подобається. Ти просто тонеш у ньому. В ньому не видно емоцій, не видно нічого. Лиш якась напівтемінь кличе за собою. Але байдуже, це буде потім.
Стійка мікрофона подвоюється в очах. Акорди електрогітари починають витисвої ниті музики, бас підключається драйвовими низами, палички мовчки відраховують ритм. Нота вгору. Всі чекають його. Але щось цього разу не так.Щось зміниться. Параноя? Клітка, клаустрофобія диму, чи фобія звуку? Акорд вгору. Два. Стійка потроюється. Все шепотить давай-давай-давай-давааааай… Нота вгору. І все рветься і вибухає спокоєм . Все на місцях. Струни гримлять арфамив душі, бас щемить серце, ритм поривисто клацає чекаючи першого ж дисонансу.Давай…
Спітнілі пальці в’яло обіймають мікрофон,ще секунда, ще один ковток диму, ще подих, і ще раз обвести залу втомленим поглядом. Ще одна шістнадцята, ще одна секунда втраченої миті…
Ось вона. Зелені очі, в яких тоне всесвіт. Погляд Відьми. Легкий кивок вїї сторону. Стійка тремтить від сплетінь двох гітар. Ось вона мить, вона чудова.
Починається все з тихого хрипу. Він перетікає у мікрофон чарівною піснею щоб пролитись темним словом у світлі сутінок. Голос бринить, не відпускає секунду. Очі Скрімера заплющені, кадик ледь видимо опускається. Руки, що ніжно обіймають стійку, тремтять. Ще трішки, ще… Несподівано для себе бере чисту ноту, дзвінку, нетлінну, як пісня єдинорога, вона лине до самого неба, бринить неземним куполом еферменого палацу богів. Голос дістає до самої душі, як погляд, як цілунок коханої, як холодна сталь у танці з убивцею.Нота звучить як посмертна пісня, яку не можна закінчити, недоспівавши. Легені починають боліти. Дихання спирає, доти, доки різко невилітає коротким прокляттям у мікрофон легкий хрип, насичений болем. Очі заплющені, їх заливає піт, мікрофон зривається зі стійки, голос стає неконтрольований, клекотить химерним унісоном крику і чарівного співу, що  ворушить клубок змій у грудях. Скрімер співає про любов.
Не про біль, маніакальну депресію, не втому і задоволення, а про любов,про просту, довершену в своїй всеохоплюваності легковажну, чуттєву мудрість міждвома парами уст. В ній є і мука болю, і знемога задоволення і дикість психозу,і мертва тиша затишку. В ній його стомлена душа, що говорить блідими устами,його солодка мука.
Перед заплющеними очима пролітають тисячі картин і фотографій, знімки ікадри, уламки німих дзеркал, скляний порох спогадів. Картина і фарби. Морськийпісок, що міниться на склі, переливається тисячами барв одного відтінку,палахкотить синіми вогниками душ.
Із кожною нотою, кожним скаженим акордом він заганяє себе. Червоні,втомлені очі плачуть почуттям, яке не зникло, голос надсадно надривається вокалом і криком. Він сліпець. Він так довго йшов до цих очей пережив стільки страху і втратив стільки крапель свого життя, які немов пішли з його долоні,пішли щоб не повернутись, полишити скалічену душу напризволяще із самим собою.
Чорне волосся стрімко пролітало, втікаючи від нього. Люди поступались шляхом, лише поглянувши, на змарніле, аж чорне, розмальоване обличчя, червоні очі і погляд божевільного. Але він все одно не міг її наздогнати. Це як тоді насцені, коли наздоганяв себе, криком придушуючи жах і втому, морфіновими гормонами б’ючи в перевтомлені вени. А тепер не може її наздогнати. Як цепросто і страшно.
Сльози течуть обличчям. Скрімер оглядається крізь них і бачить силует.Тінь? Як він раніше не розумів? Тінь, звичайна, легенька і чарівна. Він протягує пальці силкуючись схопити її за руку, намагаючись спинити потік попелу, що лився з очей. Мовчазна гонитва бою за почуттям. Це так просто! Як він не бачивцього раніше?
Доріжки змовкли і він побачив. Тихе місячне світло, що так лякало його,гріло і припрошувало. Там стояла Відьма. Зелені очі дивились на тебе без добраі без зла. Лукава посмішка що так лякала, просто припрошує і манить. Ти боїшся,Скрімере? Він не знав. Він знав страх у всіх його відтінках, всю повноту дитячого страху, весь шарм депресії і красу параної. Але він не знав чи боїться її. Він не стомився, байдуже дивлячись в зеленаві білки очей своїми почервонілими, вперше за довгий, довгий час осмисленими очима в яких не було більше нічого крім бажання. Втомився чекати, втомився боятись, бути чесним з іншими і брехливим з собою. Нема більше страху, нічого спиняти, вогненні сполохи не пектимуть його темну душу і не терзатимуть втомлене тіло.
Параноя дивиться в його очі лукавими очима Відьми. Спокуса і хіть, цнотаі невинність, ласка і ніжність, чуття прекрасного що так переплелись в одному тілі. Тільки чорні шовки волосся розвіваються вітром.
Нарешті той жаданий силует. Вона. Вся. Без страху. Вона ніжно шепоче:”Ти знайшов мене”. Щастя страху, любов болю, втрата радості. Він пізнав її. І вже падав крізь місячне сяйво ще відчуваючи смак її вуст.
***
В пустому барі нікого немає, лише димок того натхненного відчаю і сірі тіні тих тіней, що промайнули тут. Скрімер тихо перебирає струни гітари. Нема більше страху, але лишився крик. Те що повертало його до життя дасть йому сил. А далі лише морок і сіра тінь, проте тепер вінзнає це і більше не боїться. І дихає цей димний світ на всі легені.