...Я добився цієї аудієнції. Мусив. Не для себе, ні. Для неї. Так я гадав. За кілька годин до страти перед втомленою свідомістю міняться, пропливають ірреальні картини спогадів мого недовгого життя, що торувало собі шлях кривою доріжкою ночі. В цьому немає моєї вини, але я не відмовлявся від свого прокляття, яке повільно нищило мені життя. В сірих тінях скупого місячного світла я знову бачу його. Фантом, галюцинація, морок – але живий, з плоті і крові, що не існувала. Він обпікає мене поглядом своїх різких, глибоких, нелюдських очей. Мені не страшно. Його тут немає, але я не боюсь. Навряд хтось почитає видряпане смертником на поцвілій стіні каземату і це буде моя остання маленька помста. Сил вистачає тільки на чергове слово, і на те, щоб не бачити його демонічної страшної посмішки, посмішки перемоги наді мною, над моїми почуттями і муками. Але я його бачу, бачу навіть із закритими очима, а видряпати їх вже не стане снаги. У люті б’ю руками об виступ сирого каменя і знову і знову пишу, старанно виводжу кожне слово. А в моїй крові знову віддзеркалюється він – могутній, високий, грубий, демонічний Король.
Коли я, похитуючись, ввійшов до зали, було кілька хвилин до півночі. Час його влади, його сили. За право добитись цієї аудієнції я заплатив забагато. Тілом і досі прокочуються хвилі нервового тремтіння. Тремтіння перед жахливим болем. Останній, що не пускав мене туди, викликав пекельний біль. Я відчував, як горять нерви, пливуть потоком розпеченого металу, пропікаючи шаленою мукою усе тіло, як не витримуючи нелюдської напруги, рвуться жили, в кістки ніби залили рідкого свинцю – в агонії, керуючись лише сліпою, лютою силою волі смертника, я робив останні кроки до мети. Як звали мого ката? Пам’ятаю жах, панічний жах, який я пережив, дійшовши до дверей – це була галюцинація. Найгірший, найсильніший біль, що шматував кожну мою клітинку, що мало не звів мене з розуму, був маревом. Пам’ятаю, він всміхався. В його очах відображалась моя посивіла голова. Його звали Морфей.
Але це лише слуга Короля, який не хотів відчиняти дверей. Я довів, що гідний честі, яку мені виявили.
На простому і рівному, покритому візерунками давно зниклих рун троні, сидів Король.
Силою, незламністю могутнього язичницького ідола віяло від його постави і могутніх плечей, страх прокрадався отруйним червом до змученої свідомості при погляді йому у вічі – прямо у глибину пронизливих і дуже холодних очей. В них світився диявольський розум і нелюдська логіка, мільйони прожитих життів й увесь біль, уся лють людська, що залишилась химерним візерунком рун на його троні, давно забутих і таких же розпачливих. Чорний, простий одяг. Перстень на руці й шрам, хрест з двома перетинами, що утворюють одну дорогу. Символ перемоги над смертю, дороги життя у вічність і могутність, проте без відродження нормального життя. Його обличчя з грубими, нерівними рисами мало в собі щось звіряче. Широкий ніс з горбинкою, високий, перетнутий кількома зморшками лоб, масивні, сильні щелепи. В усіх його напівтваринних рисах, білій шкірі альбіноса, сивуватому волоссі і багряних зіницях було щось демонічне, ніби людська плоть була тільки маскою. Ця демонічність не лякала, навпаки, притягувала, змушувала вклонитись. Темна частина моєї душі була в захопленні – все інше охоплене панічним жахом. Лякали мене навіть не його глибокі очі вічно живого старця, що дихає холодом на цей світ. Мене налякав його голос.
Глибокий, розкішний баритон. Я не чув нічого окрім цього незвичайного голосу. Так, підійди до вікна, так, зроби крок уперед, прислужись Королю...
Страшним напруженням останніх сил намагаюсь відійти, не чути цього диявольського, м’якого, переконливого голосу, але не можу. З величезним шоком усвідомив, що моє тіло більше не належить мені. Я з усіх сил продовжував опиратись, але робив останній крок. Страшенно повільний крок у безодню.
Почув сміх – хрипкий і більше схожий на кашель. Я помітив, що стою над прірвою з занесеною ногою, але це робив я, я робив цей крок. Цей голос і досі відлунює у мені, примушує бриніти від готовності кожну клітинку мого тіла, але змушує мене робити те, чого я не бажаю, дає вибір з дійсно диявольським милосердям: не контролює мене, дає змогу все зробити самому. Я неймовірно боявся кожної його клітинки, що так і відлунювала силою і владою над світом, його несправжніх, нелюдських очей, що пронизували холодним осіннім вітром.
- Ви, люди, смішні. Йдете вмирати, навіть якщо є вибір.
- Бери мене, відпусти її. Моє життя пропаще, її – ні.
- Любов – абсурдне почуття. Чи ти думаєш, що тобі дали спробувати дійти сюди, щоб врятувати її? Ні, тепер тебе стратять, а вона виконає свою роль. Інакше було б нерозумно – в його словах відлунювала та диявольська, непідвладна людям логіка, за якою жив він.
Що ж, правильно. Я й не розраховував звідси вийти. Я ще раз поглянув на Короля, бажаючи забрати з собою всю ненависть до кожної його клітинки, кожної рисочки, усю муку і проклясти його страшним прокляттям смертника. Грубі риси, могутня постава, не по-людськи глибокі й старі очі, глибокий диявольський голос і посмішка Мефістофеля, що застигла на його губах... Анафема, анафема, анафема!..
Зірвався з ліжка у холоднім поту. Шалений стукіт серця і уривчасте дихання. Це лише сон, поганий сон.
Епілог
Мотиви сюжету взяті з випадково знайденого щоденника невідомої людини. Записано о другій годині тринадцять хвилин ночі.