Голки долі й шприци життя. Вода хмелю синіми доріжками. Сміх і страх, дикість і розчарування. Жар розбігається тілом. Буйне щастя розходиться венами, розбуркуючи поруйновані клітини. Плавна усмішка на кривих зубах. Лагідний щем у жилах, біль у серці. А де сенс?
Важкі повіки повільно піднімають лиху завісу. Вогник в лампочці повільно пульсує в синьому димку кімнати. Помах. Темінь – пульс, темінь – пульс. Помах за помахом, удар за ударом, і політ. Відриваюсь від землі. Страшенно приємно – лечу, ні падаю. Розходжусь колами по воді, згораю і лечу димом. На мить стає страшно і провалююсь у безвість. Єдиним рухом повік повертаюсь до життя. Вдих і без видиху, і пульс. Солоні краплі роз’їдають очі, треба їх заплющити, швидше.
Ніч і тиша дзвоном у очах. Тільки удари серця серед моря хаосу. Якийсь звук. Голосний та іронічний. Сміх? Дзвін і світло, і тисне, тяжко дихати, хрипко хапаю повітря і прокидаюсь.
Світло всюди. Все є світло. Нічого більше. Чи це хаос? Ні, порядок. Золотом у доріжках. Кайфом у голові. Темним світлом у очах, світлим дзвоном у вухах, сірою світлотінню піднесення у серці. Голками під нігтями, пазурями в голові, краплями на руках, голками і краплями у руках. Задоволенням усюди, немає місця, де б не було цього. Останньою нотою серед дисонансів життя і контрастів прожитого. Тонкою арією субкультури в небеса, янгольським терпінням в тихе пекло химерного, диявольського чистилища останньої надії. А може тонким лезом кості у руку, у ламку гармонію болю, у біль задоволення? Чи не варто?
Байдуже. Рівно так само плювати, чи встане завтра з тої ноги мир, чи лишиться тільки ця пошарпана кімната обдертістю струн і арфою крику, синьою птахою надії та любовним переповненням зненависті? Чи сяде сон кинджалом милості серед ребер любові, чи буде дуріти леготом лоскітних нервів сексу. Погляд. Ні, очі. Різні. Зелене, з карими вкрапленнями і червоне, не каре, руде здивування ображеного шестикрилого янгола в миті одуріння. Сірість неповторності і яскравість буденності. Хаос порядку і анархія першоджерел. Руді згортки, іржаві букети минулого стукають у небеса і гарантують пекельний рай. І темінь ночі серед сліпучості дня і могуть світла серед тіней ночі і єдина нота люциферіанської раті проти німого жесту покаліченого янголу. І пил на шабельній кривизні усмішок і хвороба на тілі ідеалу, і смолоскип ночі розчинений у підігрітій ложці дуру. Дубова омела і сліпа дріада осики. І я знову намагаюсь злетіти. Колись я ріс, летавицею кохаючиюсь з перелесником і снячи дикі сни дитячого сп’яніння. Тепер я лиш сміюсь і трохи плачу.
А не досить видіти розплющену білизну хаосу і замкнений гнилий морок повік. Досить мріяти сни і бажати хтивих хтінь і благородних звершень, саме тоді приходить він. Народжується як ліричний осінній бриз серед безглуздості глушини зимового мороку, як подув смерчу, що ледь колише траву і відриває руки, так само безглуздо і криво, сміючись, будячи пікову даму у душі, пішака у голові і бубнового короля в руках.
Ляпас. Чи то лиш іржання Вельзевула і скрім Денниці? Але ні, малий для них. Мене приймає сам косоокий демон із маскою клоунівського дурнувато-моторошного вищеру між блідими губами і циліндром, що поштиво знятий, неначе перед его наївної Аліси сам-на-сам із невинною розкутістю Чеширського кота. Я пішов у нору за білим куцим хвостиком порошку часу, за простором сну, за уявою віків, за тим, кого не чекають і клянуть, але б’ють чолом усю ніч, бо то час розплати слабкого і німе садо сильного. А знайшов щось значно більше ніж рівний образ у кривому дзеркалі канонів. Цап і бог, бог царів й персональний біс богів. Уся любов проти його влади, що так і віє від його статури і досконалого, зсохлого давньогрецького тіла, та саме він насилає те, що звемо палкістю, вогнем пристрасті чи просто – тупо безглуздістю тілесних жадань. Він втрачає владу над нашими бажаннями і проханнями, облудливими воланнями праведників і сердечними молитвами грішників, та виконує мрії що у них провалюємось щосекунди, дає ілюзію зневіри і несправжності у потоку реальності здійсненних чуттів і поглядів, що мимоволі переходять у доторки і ласки.
Дратівливі ласки і еротику болю, що застрягла між його зубами і так псує лицемірну посмішку сну. Мрії та слова, букви, закарлючки шротом серед м’язів у потоках звуків білизни хаосу і молекул. Я його не боюсь. Він лиш одинока зустріч доріжками вен, але не розійтись.
– Кожному своє, пам’ятаєш? – два різних ока мовчки насувались, приязно усміхаючись різними мастями відтінків тіней, що між Творцем і ним, між білим і чорним, десь там, де є наша душа.
– Я не плачу.
– Плачеш. Щоразу коли кличеш мене, щоразу сиві сльози ллються у вени.
– Я хочу лиш літати, знову, мені щораз страшно, я так тебе кликав, так ненавиджу, милий демоне.
– Ні. Ти не хочеш витись серед небес, ти розтратив пір’я, ти боїшся, тікаєш щоразу, коли боїшся, але і тут хочеш себе дурити, знову лиш тікаєш.
Сміх і страх – у сльозах крові у доріжках сліз і доріжках страху. Я тікаю. лиш тьма заплющених очей і тьма страху. Липкий і огидний, холодний і змерзлий.
Серце. Ні, удари. Я не боюсь почути останню пісню їх дзвонів я боюсь середини, боюсь себе.
Світло. Навіщо се? Я хочу літати.
– Ти полетиш. Ти вже летиш.
– Я падаю.
– Як скажеш.
Невагомість лету серед тяжестей світла, вогонь серця і вогненний кінець. Я лиш горю, дим спадає ніжними краплями крові у червоне жерло казана, ниті рвуться, не звучать дзвони. І чомусь не страшно, лиш лихоманить біль, щезає легіт і нерв, горять думки серед замерзлих сторінок і сміх бринить над прірвою серця, над прірвою страху. Нема ні світу, ні слова, ні звуку, лише цей сміх. Я падаю крізь себе, кришталем по кості, дурманом у голову, він такий мізерний проти того, чого я так страшусь.
– Ти все одно боїшся. І ти лише ховаєшся. Я не той хто дає полегкість страху, я не той що тріпоче на серці бездушним птахом. Я лиш ти.
І я бачу лиш себе. Все той же погляд різних очей, що котяться у темну нору, білий хвіст за ними, тікають від страху у циліндр і той самий я падаю до нори, там де криївка серця і стовп сну, там сидить сиве дитя і молодий старець, там нема задоволення, лише сон.
Морфей.
– Ніхто не сміє говорити!!!! – дикий ляпас і шепіт криків, що луною дзвенить у сміху. Я щось сказав? Білий хвостик погнався за чорним циліндром. І сміх, і сміх, і сміх…
Сльоза.
– Припини! – дзвінкий усміх і шепіт ляскоту. Шум дощу і гроза буревіїв, пальці торкають страх, таємницю для себе і плітку для інших. Гладять і леліють, бо нема нічого більше що дасть стільки бажання, але одне слово застрягло голкою у мозку, свербить у грудях, змією обгортаючи губи, лишаючи слиз страху на смак і послід остраху на десерт. Я падаю, кола на воді губляться, вогонь дотліває, тріскає і кричить лайкою дзвін, захлинається у крику, зсохли краплі, розступається дим, колами, обертаюсь, у вогонь, у циліндр, каре око женеться за мною, а за ними зелене, а за нами усіма лиш куций хвостик, розсипаємось міченою колодою, смерть кидає пікову шльондру чортові, що грає на чиюсь обійняту полум’ям душу, бубновий покидьок із бляшанкою на голові та скіпетром у руках, тільки пішак тяжко йде до останньої клітини, де його чекає розчарування ставки і адський регіт різнокаліберних очей.
Полум’я уже жере, вириваю закостенілими руками серце, так воно живе, і страх у нім, біль лиш одур. Насправді холодно. Нема вогню, є крик і регіт і сердечний холод. Трясусь, обіймаюсь із пропасницею, очі вискакують і бавляться у небесах, ганяючи навздогін із перелесником, він не хоче того холоду, соромиться, неначе це уперше. І німий кістяк у чорному циліндрі, підперезаний куцим хвостиком, завжди регоче, біжимо, хто перший зловить очі, нам нема чого ділити, ми бачимо все те ж. Ми – це я. Дубію від холоду. І знову лечу, кручусь у спіралі зливу у циліндрі, а разом зі мною стрибають очі, розсипається кістяк і мерехтить сміх. Кола на воді.
Холодне світло люмінесцентних ламп і крижане повітря – все, що проникає крізь простирадло, встаю із холодного столу і замотуюсь, руки тремтять, перед очима багряні кола. Двері відчинені. Похитуюсь крізь них. Людина за столом чує шурхіт і обертається. Хапаю задубілими руками за голову і хриплю криком:
– Де Морфей?!
Очі змикаються самі собою, і руки не тримають.
***
Тьма розступається – розплющюю очі. Сонце дня і тепло. Все у білизні і голках. Знову він? Хтось підходить і говорить щось. Бачу лише красу, яку бачив у своїх попередніх снах. Не можу говорити. Але нема більше страху.